Пан Тадеуш

Як сонце з полудня на захід покотилось,

Хмарки, що вже були розсипались, розбились,

І знов гуртуються, мов зграя вороння,

їх вітер звідусіль неспинно приганя,

І напинає їх, немов вітрило чорне,

І височінь небес у чорні шати горне.

І раптом — тишина зловісна налягла.

Лани, що хвилями колосся та стебла,

Неначе золотом, тремтіли і кипіли,

Спинились боязко і з жаху оніміли;

А верби, що гілля хилили по шляхах,

Сумні, як сироти, у тузі і в сльозах

При гробі матері чи при отцевім гробі, —

Застигли в розпачі, подібно до Ніоби

Закаменілої, холодної навік,

І тільки сивий лист несміливих осик

Тріпоче, шелестить, не знаючи спокою.

Даремно пастухи біжать за чередою,

Що, тісно збившися, втікає до хліва:

Бугай розлючений аж землю розрива,

Реве погрозливо і низько клонить роги;

Корова, сповнена таємної тривоги,

Угору дивиться і стогне, мов слаба;

Кабан, наїжившись, сердито розгріба,

Розтягує снопи доспілої пшениці…

Під стріхами, в гіллі, в траві таяться птиці, —

І тільки вороння, зібравшися в гурти,

Зловісно крякає, сідає на хрести,

Напросто чорних туч здіймає чорні крила

І дзюби розкрива жадливо та безсило,

Немов чекаючи незнаного чогось.

Нарешті хмарою під хмару піднялось —

І щезло в далечі. Від буйної відваги

Шаліє ластівка і, креслячи зигзаги,

Неначе блискавка, імлу перетина.

Тим часом до кінця доходила страшна

Баталія. Бійці лишили місце бою,

Що скоро іншою окропиться війною,

Де буде боротьба стихій, а не людей.

Ще сонце з-поміж хмар світило де-не-де,

Та хмари, ніби в сіть, ловили рештки світла

І навівали жах і темряву на житла,

Де люди збилися, як звірі лісові,

Що від охотника сховалися в траві.

Зірвався вітер. Даль загомоніла млиста,

І краплі падають, немов дзвінке намисто.

От вихор засвистів у лозах, серед трав,

До ставу кинувся і скаламутив став, —

І закрутилося бадилля та колосся,

Неначе вирване у розпачі волосся.

А другий на ріллі, як чорний стовп, злетів

І пірамідою живою покотив

У далеч, сиплючи піском у вічі зорям, —

І, розростаючись потужно над простором,

Засурмив голосно у сурму бойову.

Біжать, метуть листки, бадилля і траву,

Зливають далечінь у хаосі нестями —

І в темному гаю ревнули ведмедями.

А дощ густішає. Спахнули блискавки,

І води полились нестримно, як річки,

Небесну височінь єднаючи з землею…

Упала чорна ніч. Чорнішою за неї

Негода котиться і далеч повива.

Раптова блискавка завісу розрива, —

І ангел бурі там могутній пролітає,

І небо на замок незримий замикає,

І грізним грюкотом погрожує землі.

Знов дощ, знов темрява — і знов на чорнім тлі

Сліпуча блискавка… Аж ось надходить тиша,

І тільки вітерець верхи дерев колише

Та злива по дахах розмірено шумить…

Ніхто до хутора не може доступить,

Бо залило шляхи і всі мости розбило.

Негода шляхтичів напрочуд звеселила:

Можливо, пощастить цю справу заладнать,

Так, що й не знатиме, кому не треба знать.

Поважні точаться наради у Сопліци:

Ксьондз Робак, ранений, закликать до світлиці

Велів Гервазія, щоб дещо ознаймить, —

І Підкоморія уклінно запросить.

Суддя до Рикова звертається — і просить

Про випадок сумний на люди не виносить…

Годину, може, й дві, нарада в них ішла.

Нарешті капітан устав із-за стола,

Гаман з червінцями відкинувши недбало:

«Панове! Думку ви таку для себе склали,

Що царський офіцер доконче і шахрай.

Ви помиляєтесь, і кожен з вас нехай

Затямить: є такий, котрого не купити.

Він простий капітан, а на ім'я

Нікіта Нікітич Риков. Був не раз він на коні

І під конем. Служив і в мирі, і в війні

І має хрестиків та нагород чимало,

Оцей — за Ізмаїл, а цей мені прислали,

Як під Очаковом ми слави зажили.

За Цюріх от медаль, а цю за те дали…»

«Ах, що по тому нам, шановний капітане, —

Ксьондз Робак перебив, — чи то нам легше стане?

Адже ти слово дав цю справу заладнать, —

Тепер зрікаєшся?» — «Навіщо так казать?

Я не зрікаюся в цім ділі помогти вам.

Чи то б зробився я славетним чи щасливим

Од згуби вашої? Та й те ще: вас, ляхів,

За ваші звичаї я здавна полюбив,

Бо бити й пити ви умієте, панове!

Є приказка у нас (приходиться до мови),

Що хто сіда на віз, під возом може буть;

Сьогодні ти поб’єш, а прийде час — поб’ють

Тебе… І мав би я за те на вас гнівитись,

Що битву програно? Доводилося битись

З французом, з турчином. Лихий траплявся час,

Що били вороги не раз, не двічі нас:

Під Австерліцом я утратив цілу роту,

Під Цюріхом у нас розігнано піхоту,

Та що! Костюшко ваш у мене вояків

Порізав косами (сержантом я служив)…

Віддав же й я йому, коли прийшла нагода!

Отчизна, знаю я… Отчизна. і свобода!

Я знаю, я старий — і співчуваю вам.

Про мене — Польща хай зостанеться ляхам,

А москалям — Москва. Так цар не дозволя нам!»

Суддя на те йому: «Відомо всім краянам,

Що і хоробрий ти, і чесний чоловік.

Між нами ти живеш давно, до нас привик —

Не гнівайся ж за дар, візьми собі дукати:

Таж не багатий ти…» «Ну, що там — небагатий!

Тут мова не про те, і не до того тут!

Ех, єгри! Всіх призвів до заколоту Плут, —

І рота полягла, моя кохана рота!

Ви гроші заберіть, панове, бо нащо то?

У мене вистачить, старого, і без вас,

Щоб випить пуншику, щоб мати повсякчас

Папушу тютюну чи ще яку дрібницю.

А з вами б не хотів, панове, я свариться, —

Люблю сердечно вас, із вами п’ю і їм,

То й буду свідчити за вас у ділі цім.

Скажу, що в гості ми до панства завітали,

Чарчину випили, гуляли, танцювали,

Що Плут, сп’янившися, на горе та біду

Огню скомандував… Там щось уже знайду

Сказати… От, мовляв, і стратилася рота

Знічев’я, хтозна-як… А ви сипнете злота,

Кому там прийдеться: колеса підмастить,

В дорогу їхавши, нам приказка велить.

Та от ще (дідові я вже казав допіру,

Що носить довгу він і претяжку рапіру):

Плут — старший командир, а що справдешній плут,

То може й лиха вам він наробити тут…

Нехай уста йому заткне папір банковий!

Ти, пане шляхтичу з рапірою, розмову

Хотів з ним повести. До чого ж там дійшло?»

Гервазій, гладячи поморщене чоло,

Рукою лиш махнув: усе, мовляв, скінчилось.

«Та ні-бо, чи як слід ви з ним договорились, —

Знов Риков, — буде він мовчати? Слово дав?»

Гервазій же на те сердито відказав,

Таємний зміст якийсь вкладаючи у жести:

«Ручуся — скарги він не може вже занести…

Не може!.. Вже ні з ким не буде говорить!»

Усім Гервазія далося зрозуміть,

Всі змовкли. «Вовк носив — тепер понесли вовка, —

Промовив капітан, — така у нас примовка…»

І сумно голову старечу похилив.

«Що ж, панство, бог таке нещасному судив, —

Сопліца впав у річ, — хай бог його впокоїть…»

А ксьондз, що вже не міг сидіть, не то що встоять,

В подушках лежачи, промовив: «Гріх тяжкий,

Коли незбройний ліг од збройної руки,

Коли невільника людина вбила вільна.

Ох, Ключнику! Господь великий і всесильний

Велів не метатися і ворогам прощать.

Лише одно цей гріх могло б із тебе знять:

Як для загальної ти це вчинив користі,

«Рго Ьопо рuЬІісо!..»[182] Гервазій урочисто,

Немов для присяги, підвівсь — і як луна

«Рго Ьопо рuЬІісо!» — промовив. Тим страшна

Розмова про страшний учинок і скінчилась.

Хоч тіла й шукано, а де воно поділось —

Не знати. Ключника спитали, та старий

Промовив, руку знов піднісши догори:

«Рго Ьопо рuЬІісо!» — та й ані слова далі.

Ксьондз Робак, що лежав у тузі і в печалі,

Закликать шляхтичів до себе попрохав —

І Підкоморій їм розважну річ почав:

«Братове! Щастя нам було сьогодні в бої,

Але загрожує це щастя нам бідою.

Ну, що ж… Признаймося, що всі ми винні в тім:

Ксьондз Робак завинив, що словом запальним

Усіх порушував, дочасними чутками;

Гервазій — що підняв цей заколот між вами,

Ви — що послухали… Коли ще та війна!

Тим часом кара тут готується страшна

Для тих, кому в бою припала честь і слава.

Втікати із Литви їм треба, браття, жваво!

Корона прийме їх і допоможе їм…

Отож Матвієві тікать передовсім

(Його Кропителем звичайно називають).

Коновка з Бритвою хай теж сакви ладнають,

Та й ти, Тадеуше, не залишайся тут.

Ми скажем: винні ви, та ще небіжчик

Плут — Нам Риков капітан у цьому допоможе —

Рятунок решти в цім. Нехай же ім’я боже

Благословить, брати, одважну вашу путь!

Не довго, вірю я, нам у розлуці буть!

Бо, може, навесні засяє нам свобода —

І, як визвольники великого народ а,

Додому вернетесь, сьогодні втікачі.

Лаштуйтесь же: рушать належить уночі…

А ми з Сопліцою дамо вам на дорогу

І грошей дещицю, і раду, й допомогу».

Всі знавши, що таке отой московський цар,

Як може до страшних він присудити кар

Того, хто з ним почав хоч невеличку зваду,

На Підкоморія пристали мудру раду.

Поляк, хоч над усе кохає рідний край,

Піде тинятися, аби-но крізь одчай

На чужині йому надія ще зоріла,

Що для отчизни він кладе останні сили.

Одного Бухмана цей план не вдовольнив:

У пропозиції він зараз похопив

До обговорення належного багато,

Тому пропонував комісію обрати,

Щоби розглянути проект. Але шкода —

Ніхто комісії тієї не склада,

І всі лаштуються в дорогу без вагання.

Проте як скінчено нерадісне прощання,

Суддя Тадеуша в кімнаті затримав

І мовив ксьондзові: ‹ Сказати час настав,

Бо пересвідчитись учора довелося,

Що в серце хлопцеві запала наша Зося.

Він має їхати, нехай же перед тим

Хоча заручиться, за звичаєм старим:

Подорожуючи, усякі він зустріне Спокуси.

Персник же буває для людини

В пригоді: вірну він нагадує любов.

Приміром, не один од того рік пройшов,

Як доню Войського кохав я — Гречешанку;

Господь забрав її, а я от до останку

Обручку дівчини коханої зберіг.

І що ж? Не раз, не два женитися я міг,

В Гречехи навіть є прегарна донька друга, —

А вгледжу персника, за серце візьме туга,

І, неодружений, старим живу вдівцем…»

Та й змовк, розчуленим поникнувши лицем

А далі знов: «Ну, як? Доведемо цю справу

До краю?» Та на те Тадеуш каже жваво:

«За все своє життя я не забуду цих

Сердечних піклувань. Коли б я Зосю міг

Звать нареченою, — який би був щасливий!

Але признаюся — і простите мені ви —

Тепер заручини ще не пора справлять…

Причин багато є… Дозвольте не казать…

Як Зося зважиться чекать мене терпливо,

Як із походу я прийду сюди щасливо,

Як, може, й слави там хоч трошки засягну

І кращий, ніж тепер, додому поверну, —

Тоді проситиму, упавши на коліна,

Руки дівочої. Вона ж іще дитина…

Я мав би білий світ дитині зав'язать?

Без мене, може, їй лучиться покохать

Когось достойного. Коли вже так судилось…

Ні, каже щось мені, що недаремно стрілись

І поєднаємо ми з Зосею життя…

Тепер же…» Молоді, шляхетні почуття

Бриніли в кожному Тадеушевім слові —

І сльози бризнули з очей йому перлові.

Та Зося (близько був якраз її альков)

Почула, як свою освідчує любов

Тадеуш сміливо, — і серце затремтіло.

Щоправда, дечого вона не розуміла:

Як полюбив? Коли? Навіщо покида,

Куди збирається? Була ще молода

І вперше новину почула надзвичайну:

Її покохано! Отож велику тайну

У серці сховує — і з образком малим

Святого Юзефа (зарученим усім

Ласкавця доброго) з'явилась на порозі.

«Пан їде? — мовила. — Нехай же у дорозі

Не покидає вас оцей дарунок мій,

Нехай полегшує він пану шлях тяжкий,

Нехай на чужині нагадує про Зосю,

Коли вже мандрувать на чужину прийшлося.

Хай доля поворіт щасливий вам пошле!»

Та й зашарілася, немов дитя мале,

І сльози блиснули на віях, як алмази.

Тадеуш відповідь на те найшов не зразу,

Нарешті вимовив: «Розлуки день прийшов…

Ти ж часом у словах дівочих молитов

І про далекого згадай свойого друга…»

І тут уста йому тяжка склепила туга.

Якраз на ті слова зворушливі наспів

Граф зацікавлений, — і річ таку повів,

До всіх звертаючись, найбільш до Телімени:

«На цю наївну ви і просту гляньте сцену!

Ах, скільки тут краси і глибини чуття!

Найбільше скрашує буденне нам життя

Розлука з воїном селянки молодої.

Достоту — бурею розірвані страшною

Великий корабель із човником малим!

Розлука — ураган, що повівом страшним

Чуття маленького потушить свічку вбогу,

Але роздмухує розлив огню ясного —

Любов, що світить нам і гріє крізь віки.

Так! Глибше б покохав і я віддалеки!

Пане Тадеуше, я тяжко помилився

І тим до нашої незгоди спричинився.

Цій любій дівчині присвячуєш ти бронь,

Я ж другій жертвений запалюю огонь.

Отож нарізними підемо ми шляхами,

І тінь ненависті, що впала поміж нами,

Хай упаде тепер на наших ворогів.

А ми, шукаючи під передзвін мечів

Великих подвигів і рицарської честі,

Любов незайману у серці будем нести, —

І дружній наш тоді відкриється двобій,

Коли потомлені, у славі бойовій,

Ми будем мірятись, хто глибше з нас кохає!»

І Телімену він, мов жаром обсипає —

Так пильно дивиться. Що ж їй на те сказать?

«Навіщо ж Графові доконче від'їжджать? —

Перехопив Суддя. — Як чоловік багатий,

Шановний, міг би тут безпечно проживати

І не боятися ніякого суда».

«Ні, слава рицарська мене там дожида!

В коханні не щастить, то пощастить у бої;

Хай серце ранене — уславлюся рукою!»

«Чому ж гадає пан, що тут би не знайшов

Палкого відгуку він на свою любов?» —

Зачервонівшися, спитала Телімена.

А Граф одказує: «Така вже доля в мене,

Таке покликання. Великої мети

Ціною жертви лиш ми можем досягти, —

І хоч я з панею хотів би Гіменею

Рукою вірною та щирою своєю

Огонь на вівтарі священний запалить, —

Та мій обов'язок іти мені велить,

А люба сцена ця зворушує глибоко…

Так! Меч мій визволив колись Бірбанте-Рокка,

Тепер вітчизні він служитиме в бою!

Вітчизні кров свою і щастя віддаю!»

«Іди ж, — промовив ксьондз, — ніхто не буде ганить

Твойого запалу… Там у пригоді стануть

І сила, й сміливість, і гроші, для цих діл

Потрібні. Так ото славетний Радзівілл

Домінік — все добро, що тільки мав, заставив

І кінні два полки за гроші ті поставив.

Потоцький-пан усіх французів здивував,

Що цілий міліон на рідне військо дав!

Рук досить маємо, а коштів там не досить…

Іди ж. Нехай усяк, що має, те й приносить

Для справи рідної. Прощай же! Будь здоров!»

А Теліменина почулась мова знов:

«Ах, бачу, що ніщо, ніщо не зупиняє

Мойого рицаря! Нехай же в дальнім краї

Кокарда буде ця йому за талісман.

Хай світлим променем сіяє крізь туман! —

І стрічку до грудей, од сукні відірвавши,

Пришпилює йому. — Я віритиму завше,

Що бідна стрічка ця, хоч скромна і мала,

Тому, хто голосні чинитиме діла,

Не раз мене, не два, самотню, нагадає…»

Та й змовкла. Граф тоді, зворушений до краю,

Припав, склонившися, їй ніжно до руки, —

Вона ж, хоч жаль її за серце брав тяжкий,

Плечима здвигує… «Пора», — сказав Сопліца,

А Робак: «Поспішай, щоб часом не спізниться!»

І, попрощавшися, із хати Граф іде,

А ксьондз Тадеуша притиснув до грудей,

Перехрестив його і мовив: «З богом, сину», —

Сльозами вмившися… «Як? І в таку годину, —

На самоті його Сопліца запитав, —

Ти не відкривсь йому і правди не сказав?»

«Ні,- каже бернардин, — не час іще казати.

Та й чи була б йому утіха з того, брате,

Якби в убивці він пізнав свого отця?

Сам чашу я гірку всю вип’ю до кінця!»

«Тепер подбаємо, — сказав Суддя, — про тебе:

Десь ісховатися тобі, запевно, треба.

Ти літній чоловік, і з молодими йти

На еміграцію вже не здолаєш ти, —

Та ще й роз’ятритись у тебе може рана…»

«Ми поміркуємо. Тим часом по плебана

Пошли, мій братику. З причастієм святим

До нас, не гаючись, нехай прибуде в дім…

Та ще до Ключника я пильну справу маю…»

Гервазій увійшов і став понуро скраю,

Суддя ж замислився у ксьондза в головах.

Щось дивне блиснуло у ксьондзових очах,

І Ключникові він заглянув пильно в очі.

Хірург, що свій ланцет ввіткнути в рану хоче,

Спочатку приторком досліджує її:

Так Робак, подушки розкидавши свої,

Тривожно приглядавсь до Ключника.

Нарешті Промовив: «Ключнику!

Мене не пізнаєш ти?»

І, ніби все розбить ударом мав одним,

Підвівся й голосом сказав йому гучним,

Поблідши як мертвець: «Знай: Яцек я Сопліца».

Це слово вдарило, як нагла блискавиця,

Гервазія. Поблід, тяжку рапіру стис,

І сивий ус йому, наїжившись, навис

Над побілілими тремтячими устами.

Так рись із темряви зеленими очами

На здобич дивиться, згортається клубком,

Уста облизує кривавим язиком,

Щоб раптом кинутись і здобич ухопити.

«Рубако! Подивись: лице моє відкрите,

Та не в людських тепер — у божих я руках,

І вже чужий мені земної помсти жах.

Во ім’я господа, що у вінку терновім

Простив розбійника своїм великим словом,

Мене ти вислухай… а там уже чини,

Що знаєш…» І почав про випадок страшний

Розповідати він: про Стольника старого

Та про дочку його. Але не раз тривога

Спиняла повісті нерівну течію.

Все пам’ятаючи про Стольника сім’ю,

Гервазій оповідь доповнював згадками —

Що сталось, де й коли, як відбувалось саме, —

Та мовчки. В подиві мовчав і Судія.

«Ти знаєш, Ключнику, як на нещастя я

Бував у Стольника за гостя дорогого;

Ти знаєш: чи бенкет, чи так зберуться в нього, —

Горешко келиха за мене підійма,

За друга, що ніде милішого нема…

А він же знав тоді…

Тим часом поговір пішов на всі усюди,

І говорили так мені розумні люди:

«Єй, Яцьку, стережись, бо Стольників поріг

Високий для твоїх, убогий хлопче, ніг!

Не буть підчашичу за зятя у магната!»

А я було сміюсь: що там аристократи

І що там дочки їх! Бувало, в них і п’ю,

Але посватаю лиш рівню я свою…

Так говорилося, а думалось: закони

Всім шляхтичам дають дорогу до корони!

Із королівною узяв Тенчинський[183] шлюб…

А я — ховатися? Боятись? Та чому б?

Чи до Тенчинського рівнятися нам годі?

Хіба ім’я Сопліц не славиться в народі?

Як легко щастя нам в людини відібрать,

Віддати важко як!.. Одно, одно сказать

Було Горешкові — одно маленьке слово,

І, може, з Свою у приязні й любові

Жили б і досі ми… А може, й він при ній,

При зяті вдячному… Я знаю — вчинок мій —

Тавро з чола мого не змиється довіку…

Не скаржусь, ні… Несу вину свою велику —

Несу з покорою… Йому простив я зло,

Що тінню чорною на всіх нас налягло…

Він… ах, він добре знав, що діється зі мною…

Чому ж, приймаючи мене в свої покої,

Вином частуючи, ні разу не сказав,

Що марну я собі надію в серце взяв?

Я б, може, відсахнувсь… розсердився б, полаяв,

А там би виїхав і, може б, занехаяв…

Та ні: на хитрощі піднявся він нові:

Немов не міститься йому і в голові,

Щоб я насмілився дочку його посватать…

До того ж, і мене не хтів Горешко втратить:

Любили й слухали мене всі земляки, —

Йому ж на сеймиках не раз було руки

Потрібно вірної чи іншої підмоги…

Немов не бачивши він наміру мойого,

Що тільки слово я сказать рішуче мав,

На лови, сеймики розмову повертав

Чи на процес який… Коли при кубку він… так тяжко споминати…

Коли до мене він звертався: друже, брате,

А думав про свою догідність і користь, —

Така сліпа мене за серце брала злість,

Що був би я не раз підвівся і поїхав,

Що був би шаблю я не раз дістав із піхов…

Та Єва — голуб’я невинне і ясне —

Було мій темний гнів не знати як збагне

І так подивиться, що рушитись несила…

Я, Яцек, що кругом ім’я моє гриміло,

Що славила мене Литовська вся земля,

Що я не Стольника, а навіть короля

За кривду б викликав помірятись шаблями, —

Корився — і мовчав. Не раз уже його благати я збирався,

Та з зимним поглядом мій погляд зустрічався,

І я у розпачі, у муці застигав.

І знов я — до пісень, до ловів, до забав…

Так, навіть жартувать я міг у ті хвилини!..

А все то — гордощі! Бо чи ж клонить коліна

Мені дозволила б страшна моя пиха?

Усюди чутка-бо пішла б тоді лиха,

Що я… Що юшки чорної піднесено Сопліці!..

Не знавши, що робить, де від журби подіться,

Хотів зібрати я відважних вояків,

Піти на турчина, на москаля хотів…

І от — до Стольника… востаннє повітати…

А нишком думаю, що він такої втрати

Не схоче бачити — поверне знов мене,

І приязнь вірную та щиру спом’яне,

І може… Хто любив, хто у житті мав друга,

Той знає, що тяжка нам серце крає туга,

Як розлучатися тяжкий настане час.

Тоді готові ми зректися всіх образ

І милосердною скропити їх сльозою…

Та Стольник… Що зробив, що він зробив зо мною

Нещасна, чуючи, що вже настав кінець,

Що від’їжджаю я, — поблідла, ніби мрець,

І похилилася без голосу, без сили…

Я зрозумів тоді, який я був їй милий!

О, в грудях що тоді чинилося моїх!

Хотів Горешкові прослатись я до ніг,

Щоб доню дав мені — чи власною рукою

Убив нещасного… А він почав зі мною

Розмову — і про що ж? Дочки своєї шлюб

Із Каштеляничем… Яка з холодних губ

Образа поповзла холодною змією!..

Ти чуєш, Ключнику, — з людською ж ти душею!..

Немов не трапилось нічого проміж нас,

Почав він радитись у той проклятий час,

Чи Єву, як дитя великого магната,

За Каштелянича не стид йому віддати,

Чи то до пари їй, йому до честі зять,

Чи, може, партії ще кращої чекать?…

І я, Гервазію, все вислухав до краю,

А що сказав на те — не знаю, не згадаю…

А потім, вибігши, я осідлав коня

І, тяму стративши, полинув навмання…»

«Ех, Яцьку, мудру ти знаходиш оборону, —

Та нащо ж ти пристав до царського загону? —

Гервазій вигукнув. — Ну, пан не віддавав

За тебе дівчини… Нехай ти лютував,

Нехай ти навіть міг умкнуть її, украсти, —

Але підступно так, зрадливо так напасти

На пана польського — у змові потайній!»

«Не був у змові я, — ксьондз відповів сумний, —

А викрасти її, узяти, — чом не міг би?

І не один, не два — увесь Добжин поміг би

У цьому вчинкові, та ще застянків п'ять…

Та як я дівчину посмів би наражать —

Слабу і пещену! — на втечу й небезпеку?

Як у дорогу я забрати міг далеку,

Де, може, ждала нас тривога і борня,

її — малесеньке, тендітне пташеня?…

Одверто мститися, на попіл замок звести, —

Таж сором був би то для рицарської честі!..

Ах, ти, Гервазію, не можеш і збагнуть,

Як душу гордощі ображені печуть!

Тоді пекельною став думкою я жити:

Жагу помститися у серці затаїти,

Побраться з іншою, а ту — немов забуть…

І потім… з випадку… найти яку-небудь

Причину — і піднять на кривдника тяжкого

Кривавого меча… І дівчину убогу

Я справді висватав і під вінець повів.

Бог покарав мене: її я не любив,

Тадеуша мого нещасної матусі:

Вона всміхається, а я в душі таюся

З любов’ю давньою, і душить серце злість.

Ні господарство вже, ані веселий гість,

Ніщо було мене не може заспокоїть!

Узявся пити я, шалені жарти коїть,

Гуляти з розпачу — відлюдний, хмурий, злий…

Та ми з дружиною недовго прожили:

Все сохла, плакала… в дочасну домовину

Лягла, нелюблена… і залишила сина,

Жалем повитого, умитого слізьми…

Як довго, Ключнику, блукавши між людьми,

В корчмах, лісах, містах, на чорнім полі крові,

Не міг забути я нещасної любові!

Та навіть і тепер… поранений… старий…

В чернечім одязі… покутую страшний

Гріх невідпущений… а говорю — про неї!

Що ж… може, мукою невтішною своєю

Гіркого права я на це і заслужив!..

Як по заручинах минуло кілька днів,

Рознеслись потайні чутки серед сусідів,

Що Стольник силоміць за Воєводу видав

Свою дочку… Що є у неї другий хтось

На мислі… що її примусить довелось

Узяти персника, дать руку молодому…

А він, Горешко, він на бенкеті гучному

Гостей приймаючи, сміявся, жартував…

Одного лиш мене уже не частував,

Як непотрібного… П’яниця, ледащиця,

Не міг я в сеймиках, як перше, пригодиться:

Я був погорджений, забутий од усіх…

І навіть піднято було мене на сміх.

Мене, що Радзівілл, як друга, звав: коханку,

Мене, що від’їздив, бувало, із застянку

Із пишним почетом, неначе пишний князь!..

Мене, що шаблею, бувало, тільки брязь, —

І тисяча шабель заблисне вколо мене! —

О гордощі!.. Чуття несите і шалене!»

Урвав, стомившися… а Ключник: «Божий суд

І сила божеська… Невже ти, Яцьку, тут, —

Невже це ти — слабий, під каптуром чернечим?

А згадую тебе ставним, широкоплечим,

Рум’яним шляхтичем, привідцею в гульні,

Що очі засліпив красуні не одній!

Це ти… і я тебе не міг тоді пізнати

По тому пострілі!.. Бо ж так, як ти, стріляти

Ніхто за тих часів не міг по всій Литві, —

А з палашем тебе лише один Матвій

Зустріть наважився б… Ти, що було шляхтянки

Співають: трусяться фільварки і застянки,

Як Яцек вузлика на вусі зав’язав…

Ех, вузлик той життя в Горешка відібрав,

У пана Стольника!.. Це ти, це ти, Вусалю,

Ченцем і жебраком!.. Проте… не час для жалю,

Бо заприсягся я твоєю кров’ю змить

Кров пана Стольника… «І от… почав ходить, —

Провадив далі ксьондз, — до замку я дивиться,

Як ворог там лихий гуляє, веселиться…

Що з того, що мене убив він і дочку?

(Недугу їй господь послав тоді тяжку) —

Щодня у Стольника бенкети та музика,

І повен двір гостей, і сміх, і пиятика!

А я — ображений, зневажений, як пес…

О, чом на нього грім не вдарить із небес?

Чому не упадуть йому високі стіни

На лису голову?… Як запала в людини

Жага помститися, — із пекла сатана

їй зброю викує і спопелить до дна

Усе, в що вірила і за святе що мала…

Солдатів доля зла у день лихий послала,

Як біля замку я метався, ніби звір,

У груди ранений… Ти, Ключнику, не вір,

Що я у змові був, що вбити йшов свідомо…

Але ж — які думки з’явилися при тому

Видовищі… яке обурення страшне!

«Га, — думав, — Стольнику! Так кара не мине

Дворища клятого!» І раптом: «Рятувати!

Мерщій помогу їй, моїй голубці, дати…

І навіть… Стольнику…» Не марнували куль ви,

Ключнику, своїх, А ті… Аж брала злість, дивившися на них!

Нікчемні вояки… немов снопи, валились…

І знов лихі чуття у серці зароїлись:

«Щастить Горешкові! І слава, й сила, й власть —

І навіть ця тепер мине його напасть!»

Я хтів од’їхати… Зайнявся саме ранок,

от, озброєний, виходить він на ганок:

На персах діамант горить, немов огонь,

І сутим золотом вилискується бронь…

Здалось — пізнав мене… У гордості безкраїй

Обличчя з насміхом до мене повертає…

Здалося… Карабін в солдата я вхопив —

Підвів — не мірявся… О, хто тебе зробив,

Хто вигадав тебе, огниста, клята зброє?

Як візьме хто меча у чесному двобої,

Ще може відійти, обмислити, спинить,

Удар свій одвести. А тут — єдина мить,

Єдина іскорка… А я — чи ж я втікав, як ти схопив мушкета?

Чому ж, Гервазію, чому не вбив мене ти,

Коли, мов скований, я в розпачі застиг?

Чому не вкоротив тоді ти днів моїх?

Лишив — каратися…» І голос обірвався.

А Ключник: «Добре я попасти намагався,

Бо скільки ж вистріл твій приніс на землю зла!

Але коли тепер заледве не лягла

Од стрілу москалів горешківська дитина

(Хоча й не по мечу — жіночого коліна) —

Ти, ти її закрив і рану ти прийняв

За нас обох… Так що ж, — як ти і справді став

Слугою господа, я на чернечі шати

Свойого Ножика не зважуся підняти!..

Прощай же! На землі вже не змагаться нам,

Гріхи ж твої й мої розсудять, певне, там!»

Тут Яцек, криючи свою болючу муку,

Простяг до Ключника бліду, тремтячу руку.

«Не можу, — прошептав Гервазій, — бо на ній

Тяжкою плямою гріх необмитий твій.

Коли б ще ти її, нещасний, закривавив

Рго Ьопо рuЬІісо! Ні! Помстою знеславив».

Тяжкою блідістю покрилися уста

У Яцька. Він Суддю стривожено пита,

Чи скоро привезуть плебана.

«Цеї ночі Умру я, Ключнику, — він ледве чуть шепоче, —

Зостанься… не відходь… дослухай до кінця…»

Суддя аж кинувся: «Мій брате! Рана ця

Маленька… Смерті ж бо ця рана не віщує…

В аптеці в мене є… По лікаря пошлю я…

Пошлю по лікаря… Це все мине… пройде…»

А ксьондз, лице своє підводячи бліде:

«Ні, любий брате, ні! Тут рана ще з-під Єни…

Тепер одкрилася… Це, брате мій, гангрена, —

На ранах знаюся. Поглянь-но: чорна кров… —

І до Гервазія він повернувся знов. —

Я тяжко винен. Так. Але дарма громада

На мене кинула ганебне слово — зрада!

Ох, гордість вражена могла звести з ума!

Наймення зрадника, отруйне, мов чума,

Вогнем пекло мене, було за мною всюди…

Скрізь одверталися й пани, і прості люди,

Мене побачивши… Несміливий тікав,

Сміявсь у вічі той, хто більшу мужність мав…

«Ти зрадник! Зрадник ти!» — гонилося за мною

І відбивалося в ушах моїх луною…

Ніде, ніде не міг спокою я знайти!

Від болю власного людині не втекти!

Та зрадником не був для рідного я краю…

Стривай, Гервазію! Я добре пам’ятаю,

Що влада царська нас в прибічники тягла,

Що нам землі вона найкращої дала,

В добрі горешківськім. Я знаю, що Сопліцам

Багатство принесла б велике Тарговиця,

Коли б сумління я у серці заглушив…

Ні! Зрікся я всього! На чужині волів

Страждати, мучитись, шукаючи покути…

Господь таки мені поміг в пригоді бути

Сім’ї Горешковій: як Єву в заслання

Сибірське послано з її нелюбим мужем,

Вона була дитям заляканим, недужим —

І вмерла, бідна, там, серед чужих снігів,

Байдужий хтось її байдуже схоронив,

Але ж лишилася її маленька Зося…

О, як же б їй страждать на світі довелося,

Коли б сирітку я пригріти не сказав!

Пригрілась, виросла… А я пиху скарав

Неситу та гірку: каптур надів чернечий,

Назвався Робаком… Ім’я було до речі,

Бо ніби той робак у поросі земнім,

Я жив, ховаючись… У бої не однім

Ніс для вітчизни я життя своє… Та годі

Про те розказувать: не слави у народі, —

Народу щастя я хотів усе життя!

І мило у сумну годину каяття —

Не вчинки голосні пригадувати, брате,

А ті, що від усіх доводилось ховати,

Щоб краю рідному потайно помогти…

Розносив вісті я, передавав листи,

Накази бойові та войовничі плани.

Не раз, не два за те приймав я люті рани,

Зазнав шпіцрутенів[184] від царських вояків

І землю тачкою у Пруссії возив —

Був навіть на шляху страшному до Сибіру!..

Нарешті, давній гріх покутуючи щиро,

На ложі чесному, у батьківськім дому

Вмираю… Може, гріх є певний у тому,

Що я дочасно тут піднять хотів повстання.

Та думка, що народ до волі, до єднання

Сопліци виведуть, — хіба ж такий це гріх?

Так… Помста, Ключнику, прийшла із рук твоїх:

То ж ти мечем розтяв, що я скував так хитро,

Як попіл, розметав думки мої по вітру!

Ти вбив дитя моє у батька на очах, —

І я простив тобі… «Господь на небесах

Усіх судитиме, — Гервазій тихо мовив, —

А як він смерть тобі сьогодні уготовив,

То не мені тебе тривожить і смутить!

Скажу лише одно: це, може, й звеселить

Тебе, нещасного… Я досі з тим ховався…

Як Стольник кровію в конанні обливався,

А я помститися на шаблі заприсяг, —

До брами руку він знесилену простяг

І нею знак хреста зробив тобі навздогін…

Вже говорить не міг… Вже чувся тільки стогін…

Я зрозумів: тебе простив він до кінця…

У мене в пам'яті була хвилина ця,

Але про неї я не говорив нікому,

Жадний помститися…» Тим часом од утоми

Недужий ніби сном тривожним задрімав,

І тиші мертвої зловісний час настав.

Аж раптом із листом вбігають до кімнати —

Для Яцька. Він Судді листа велить читати

І мовчки слухає. Була то новина,

Що оголошена вже Кесарем війна,

Що генеральний сейм збирається в Варшаві,

І що, на давньому спираючися праві,

До Польщі приєднать ухвалено Литву.

«Я вірив, що таки до цього доживу, —

Шепнув поранений, — тепер умру в спокої!»

Дзвінок на ті слова почувся за стіною:

Прибув закликаний до сповіді плебан…

Досвітнє золото прорізало туман,

І переливчасте проміння затремтіло,

Чоло недужого освітлюючи біле, —

І тихо він заснув навіки, мов святий

У діамантовій короні дорогій.