Пан Тадеуш

Поволі з вогкого і сірого туману

Виходив досвіток. Та не сіяв рум’яно

День, наближаючись, а жмурився, сліпий.

Скрізь нависала мла, як миршаві снопи

На хаті вбогого литвина. Сонце встало,

Та йшло невесело, мов ідучи дрімало.

За прикладом небес заспала і земля;

Нерано череда виходила в поля

І спізнених зайців зненацька заставала

За пізнім сніданням: вони ще не вертали

В гаї, де спочивок щоденний їх чекав.

Розбившись парами, серед високих трав

То гризли корінці, то зілля соковите,

Дозвілля милого бажаючи зажити

В тумані ранньому, — аж крики пастухів

Дали пізнати їм, що день уже наспів.

І в лісі тишина. Пробуджена пташинка,

Замість виспівувать по-ранішньому дзвінко,

Погляне на смутний, похмурий небосхил

І, скинувши росу з тяжких намоклих крил,

Ховає голову й дрімає, як недужа.

Серед полявини, де морщиться калюжа,

Лелека походжа і сумно клекотить,

Та зграя вороння, що вже давно не спить,

На копах сидячи, розмови довгі точить:

Негоди та дощі розмови ті пророчать.

Уже піснями жниць бринить пшеничний лан,

Але й пісні тяжкі і тьмяні, як туман:

Ні відгуку на них, ані луни немає.

Серед отави ключ косарський виступає,

Що ручку перейде, то й плещуть молотки.

Людей не бачити, і тільки дзвін тонкий

Нагадує, що йде у полі косовиця.

Старенький економ, прилігши під копицю,

Страшенно нудиться і погляд а на шлях.

Щось дивне робиться у нього на очах,

Цікаві видива щохвилі виникають:

То хлопські там вози, як вихор, пролітають,

То бричка шляхтича гуркоче, ніби грім,

То вершник на коні промчиться воронім,

Людей дивуючи одважною їздою.

Усі спішать кудись, немов на гасло бою.

Що ж діється ото? Підвівся економ,

Хотів спитатися, махає рукавом,

Кричить, перебіга, нарешті взявся лаять…

Але байдуже всі, як тіні, пробігають

Повз нього… Хто? Куди? І навіть — диво з див —

Крізь кінську тупітню бряжчання палашів

Чутно. Це все його і тішить, і дивує.

Ну що, як для Литви визволення віщує

Цей рух? Так ось коли до зброї взятись варт!

(Бо вже на всіх устах Домбровський, Бонапарт,

Французи і війна ходили, хоч і потай).

До двору економ, бо що вже там робота,

Як на нечувані заноситься діла!

Журба Сопліцівку понура облягла.

Не раді всі були вчорашній колотнечі,

І навіть голоси примовкли молодечі.

Даремно панночок скликали ворожить,

Мужчин — у карти грать! Той у кутку сидить

І люльку смокче. Той у вікна позирає…

Жіноцтво стишилось і мовчки вишиває, —

А навіть мухи сплять. Тож Войський, злий на всіх

(Мовчанки зносить він, як знаємо, не міг),

Пішов до челяді: принаймні кухарі там

Картали кухтиків, і голосом сердитим

Кричала ключниця дбайлива на дівчат.

Там на рожнах низки індиків та курчат

Крутились… Войського це втішило помалу,

І мрії неясні його заколихали.

Судця ще з досвітку писав якісь листи,

Замкнувшись на замок. Протазій їх нести

Кудись повинен був, бо ждав на призьбі дому.

Нарешті сказано з'явитися старому —

І урочистий дав Суддя йому позов

На Графа, що людей образити прийшов

У домі їхньому, на Ключника, що криком,

Грізьбою, бійкою та бешкетом великим

Порушив хатній лад і добрий супокій,

І, врешті, на обох, що справі судовій

Зламали течію, зневажили господу

І дому чесному вчинили глум і шкоду.

Позов належало сьогодні ж дать до рук.

Протазій, як почув для серця любий звук,

І руку, й слух простяг, увесь уваги повен.

Здавалось, у танець од радості б пішов він,

Але з належною повагою стояв

І тільки зір йому як молодий блищав.

Згадав він ті літа, коли носив позови,

І хоч не раз за те ображені панове

Давали стусани, — та плачено ж не раз

Червінці! Так жовнір, що свій старечий час

В шпиталі тихому, каліка, доживає,

Як військова сурма на вулиці заграє,

На ліжку схопиться і голосно кричить

Спросоння: «Гей, війна! Ану, до зброї вмить!»

І так зашкутильга на дерев’янці скоро,

Що вернуть молоді його насилу з двору.

Протазій за листа — і кинувся мерщій

Приготуватися, вдягти возненський стрій,

Та тільки не жупан: то вже парадні шати,

Для суду. В одязі такому мандрувати

Незручно. Каптанець одяг короткий він,

Що можна з гудзиків спустити до колін,

А можна й скоротить; рейтузи темно-сині

І шапку, що її при дощовій годині

Натягують до пліч, а сонячного дня

Вгорі зав’язують. Не сів він на коня,

А пішки вирушив узенькими стежками.

Крадуться так, бува, шпиги перед боями.

Пішов, не гаючись, — і добре, що пішов.

Бо запечалитись йому прийшлось бй знов:

Ксьондз Робак налетів, як сокіл, до Сопліци

І крикнув: «Судіє! Ну, та уже сестриця,

Та Телімена! Стид і горе для сім’ї!..

Вертихвістка! Ох, я таки б провчив її!

Як Зосю Яцькові доводилось оддати

Комусь, хто б доглядав її, як рідна мати,

Щоб гідно виросла і чесною була, —

Про Телімену скрізь ішла тоді хвала, —

І їй він доручив дівчатка виховання.

Аж бачу, щось таке тут каламутить пані:

Либонь, Тадеуша звела уже з ума,

Та й Графа ніби теж. Чи, може, з обома

Снує якийсь роман? Що з того може бути,

Мл легко можемо сказати ї збагнути:

Підуть пересуди, почнеться поговір,

Неслава почорнить Сопліцин чесний двір.

Тож ми подумаймо, як запобігти цьому

І як вертихвістку нам вислати із дому,

Щоб двох цих юнаків не призвела до звад,

Щоб у господу цю вернувся добрий лад!»

Суддя озвався вмить, почервонівши з палу:

«Який до біса лад! Його вже ми порвали,

І іншим способом шукатимемо прав!»

«Де ж розум дівся? — ксьондз ту мову обірвав. —

Де ваші голови? Які ще знову чвари?»

«Тут не моя вина, і Графа до покари

Потягне вищий суд. Він з Ключником своїм —

Обидва ледарі — свавольством та дурним

Розбоєм призвели до сварки й колотнечі.

Ну, суд розсудить нас!.. Хотів би я, до речі,

Щоб бачив панотець, що вчора при столі

У замку сталося…» «Які-бо духи злі

Тягли у замок вас? В руїни ті пощо ви,

Як миші до нори, залазите, панове?

Знов звада, господи, і знов у замку тім…

Ні, годі! І нога моя не буде в нім!..

Ну, як же то було? Це ж треба заладнати,

Бо доки будете дурниці витівати,

А я — дивитися? Я для важніших справ

Приїхав». «Заладнать? І я б дозволить мав

На ногу наступить — та ще й сидів би тихо?

Панотче! З радою такою йдіть до лиха!

Погляньте-но: чернець, що в дім чужий заліз,

Ще й суне носа скрізь!.. А що мені той ніс?…

Де ж пак! Іще й навча в подяку за гостину!

Ні, отче! Слів своїх на вітер я не кину!

Сопліца — заладнать? Сопліца — йти на мир?

Наш рід не знав ганьби і (вір або не вір)

Ні в кого не прохав ні ласки, ні поради…

Хто зачіпав Сопліц, той був життю не радий.

Процес — так виграти, хоч за найдовший час!

Вже й так я був дурний, що, слухавшися вас,

Суди відтягував і не доводив краю.

Тепер не раджусь я — і що чинити, знаю,

Хоч би десятки тут крутилися ченців. —

І, розлютований, ногами тупотів. —

Чи так, а чи не так, а за вчорашній вчинок

Хоч перепросини, хоч смертний поєдинок!»

«А що, як Яцькові дадуть про цеє знать?

Та з горя ж він умре! Вам треба б пам’ятать,

Що лиха тут колись Сопліци наробили…

Ті речі згадувать немає, друже, сили!

Майно горешківське, як знає пан і сам,

До рук дісталося по Тарговиці вам, —

А Яцек, чуючи тяжку свою провину

Перед Горешками, із дому їх дитину,

Сирітку Зосю взяв… і марив, що колись,

Щоб давні дві сім’ї по-дружньому зжились,

Її з Тадеушем у пару поєднає…» «До лиха!

Що мене у тім обходить має! —

Суддя розгнівався. — Аякже! Яцек! Брат!

Та я й не знав його! Багато літ назад

Він жив тут гультяєм по власній п’яній волі,

А я тоді навчавсь у єзуїтській школі…

Дали добра мені — чому я мав не брать?

А Зосю я хіба зрікався годувать,

Любить, виховувать і як про рідну дбати?

Та Граф — ну, що мені до того графеняти?

Ви про Горешків тут розсипали жалі,

А він — десята їм вода на киселі!

І з мене глузувать!.. І я йому простити!..»

«Ох, брате, — мовив ксьондз розважно й сумовито, —

Зміркуймо: Яцек мав до війська сина дать

До польського. Тепер велів йому сказать,

Щоб жив удома він. Яка тому причина?

Рукою певною веде свого він сина

До вірної мети, отчизні на користь…

Пора уже, пора ознаймувати вість,

Що наспіває нам велика перемога,

Що слави й вольності сподівана дорога

Ось-ось розстелеться по нашому краю.

Я більше, брате мій, не змовчу, не втаю:

Коли з-за Німану мене сюди послали,

Наполеонові форпости вже стояли

Готові до війни. Він армію склика…

Відколи світ стоїть, ще армія така

Супроти ворога не підіймала зброї!

Там і Домбровський наш, там рицарі, герої,

Що білого орла несли священний стяг

І на чужих його не зганьбили полях!

Поляки, брате, ми!.. Ще день, і ще година —

За Німан перейдуть, і змучена країна

Устане, оживе і цвітом процвіте!»

Зітхнувши глибоко, Суддя йому на те

Відразу не сказав, не вимовив нічого,

І тільки блиснула, мов блискавка, у нього

Сльоза несмілива. А далі: «Друже мій,

Чи правда ж? Стільки вже потрачено надій

І марних сподівань! Чи правда, друже, тому?

Не раз приходили сюди, до цього дому

Чутки: прийдуть — ідуть — вже близько — вже от-от

Ярмо зненависне розіб'є наш народ,

І Польща славною у цілім стане світі…

А що ж Наполеон? Склав мирову в Тільзіті!..[107]

Так правда? Може, знов чутки обманять нас?»

«Кажу воістину — настав великий час, —

Ксьондз Робак відповів, — і рідний край воскресне».

«Благословення ж хай осяє вас небесне

За вісті радісні! — Сопліца закричав

І руки з радості великої підняв. —

Щоб вам оддячити, даю овечок двісті

Для монастирської потреби і користі…

Еге, ще пригадав, що вам мої гніді

Припали до смаку (їм рівних у ході

Нема на всю Литву, а може, і в Короні):

У вашім повозі ходитимуть ті коні.

Одного не просіть: щоб я забрав позов

І Графу вибачив…» «Як! Ви про Графа знов?

Коли вітчизна йде до вольності і слави,

и дбати будете про дріб'язкові справи?

Тепер, коли народ пригнічений воскрес,

Ви будете тягти нікчемний свій процес?

Весь люд у полум’ї,- а ваша хата скраю?»

«Ні, друже! Та скажіть — бо я не догадаю —

Чим справі вольності я можу помогти?»

«Чим? По моїх очах не догадався ти?

І серце ще мовчить? Ах, ти ж Сопліца, брате!

Зваж тільки: поки там ідуть нас визволяти

Війська, — а ми б самі повстання підняли!

Подумай: на Литві, із вікової мли

Відважний кинуть клич поміж оспалі люди,

Щоб голос свій подав ведмідь[108] старої Жмуді,

Щоб знову кінь Литви заржав і загримів —

І з тилу вдарити на царських вояків!

Одбить у ворога і стяги, і гармати

І по звитязі тій звитяжців привітати!

Йдемо!.. Наполеон питає: «Хто такі?»

А ми: «Литовської країни вояки!»

Він: «Хто в вас на чолі?» А ми йому:

«Сопліца!» Ну, хто ж би писнути насмів про

Тарговицю, Якби ти славою укрив своє ім’я?»

«Що людський поговір, — сказав на те Суддя, —

І слава що людська?… — Та хоч не знаю брата,

Хоч до політики волів би не встрявати,

Попросту орючи свій чесний переліг, —

Але ні змовчати, ні всидіти б не міг,

Коли отчизні стать я у пригоді маю.

Поляк я, вірний син замученого краю,

І, щоб з фамілії ганебну змить печать,

Я до одвиклих рук меча здолаю взять.

Хай народився я не до меча — до плуга,

Та все-таки колись… Ну, то вже пісня друга,

Нема що згадувать про молоді літа…

Як мислить панотець? Чи має справа та

Одволікатися, чи зараз і почнемо,

Стрільців озброїмо і в поле поведемо?

Є досить пороху по схованках моїх,

І навіть декілька гармат, хоч і старих,

Стоїть в плебанії[109] у ксьондза. А до того

Списів заховано у Янкеля старого

Чимало: він мені шептав про це не раз…

Так що ж, коли прийшов до того слушний час, —

Мені й Тадеушу діймають віри люди —

На коні! — крикнемо… а там уже що буде!»

«О крове польськая! О серце золоте!

Напевне, сам господь послав тебе на те,

Щоб давній братів гріх спокутувать і змити! —

І ксьондз, мов сяєвом поранішнім облитий,

Сопліцу кинувся стискати й обіймать. —

Давно я звик тебе як друга шанувать,

Та від сьогодні ти не другом став, а братом!

Одначе збутися ще планам не пора тим,

Що ти їх висловив. Я знатиму, коли…

Днів зо два, як листи таємні прибули,

Що цар послав гінців просить Наполеона

Про мир. Але війни (є звістка од Біньйона[110])

Не поминуть ніяк. Князь Юзеф[111] дав наказ,

Щоб тут усе було напоготові в нас

До збройних виступів і збройної помоги.

Нехай Наполеон, що знов до перемоги

Ітиме впевнено по бойових полях,

Побачить, що меча ми вміємо в руках

Тримати, що Литва — сестра Короні рідна…

Тим часом, братику, історія негідна

Із Графом — хай мине, повернеться на мир.

Граф, може, і дивак, фантаст, але повір,

Що в революціях і диваки потрібні.

(Я міг би розказать про випадки подібні).

Ба навіть дурень тут у знадобі бува,

Аби була над ним розумна голова.

Граф — роду славного і польське серце має,

До того весь повіт, як знаєш, поважає

Його. За ним підуть, аби-но рушив він,

Бо здасться кожному, що вже ж не без причин

Такий великий пан повстанський клич підносить.

До нього зараз я!..» «Нехай лиш перепросить,

Що сивину зганьбив і стан почесний мій,

А там уже кінець найдемо справі цій

В суді арбітрів… Ну, щасливої ж дороги!»

Ксьондз Робак дав уклін, ступивши від порога,

На таратайку сів і коні вчвал жене,

Що часом крізь туман лише каптур майне,

Мов яструб із-за хмар… Тим часом обережний

Протазій, знаючи всі хитрощі належні,

До двору графського не підійшов — підліз.

Як стріляний не раз, на все удатний лис,

Почувши смажене, то побіжить, то сяде,

Нюшкує, чи нема де підступу та зради,

Чи не отруєно принадного шматка —

І пишним віялом широко розпуска

Хвоста, щоб вітер ним на себе навернути, —

Так Возний, боячись, що Граф зустріне люто

Його посланництво, кийка в руці крутив,

Неначе одігнать бажаючи корів,

Що вийшли з череди і забрели у шкоду.

Так маневруючи, нараз додав він ходу,

Немовби деркача в траві зловити мав, —

Аж перескочив тин і між коноплі впав.

Це зілля запашне, що сіють біля дому,

Ховало вже не раз утікача-сірому:

То заєць, що його вже мали наздогнать

Собаки, сяде тут нещастя переждать,

Бо знає з досвіду, що запах конопляний

Зупинить гончаків; то, лютим страхом гнаний,

Сховається дворак од хижих канчуків

І доти там лежить, аж доки панський гнів

Ущухне; рекрути — і ті всякчас ховались

Поміж коноплями, коли за ними гнались

У лісі, в запустах, у пущах вікових.

Не дивно, як під час наїздів бойових,

Що їх мій рідний край зазнав колись чимало,

За стратегічний пункт коноплі слугували.

Звичайно сіють їх до самої стіни,

А з боку тильного яріє хміль рясний,

Що наглим підступам шляхи перетинає

І хитрі засідки в гущавині ховає.

Протазій, хоч і був одважний чоловік,

Одначе потерпав. Згадав він давній вік,

Почувши конопель тяжкий, знайомий запах.

В яких траплялося йому бувати лапах

І від позовників чого він не терпів!

Раз шляхтич Дзиндолет пістоля притулив

До лоба — та й велів собакою брехати:

В коноплях мусив він життя своє ховати.

Раз Володкович-пан,[112] одержавши папір,

У гніві назбирав лакейства повен двір

І Возному казав, аж трусячись од люті

Та шаблю вийнявши, — папера проковтнути.

Протазій, хитрощів научений давно,

Жувати ніби взяв… Тим часом у вікно

Поглянув потайки — і в захист конопляний

Метнувся, силою нечуваною гнаний.

Тепер ті звичаї травою поросли,

Але в Протазія ще в пам’яті жили,

І він, не знаючи, що нині вже панове

Стрічати шаблею не важаться позови,

Зігнувся, знітився, в коноплях рачкував.

(Його з позовами давно не посилав Ніхто).

Як той норець, що під водою плине,

У зіллі він повзе і стиха коноплини

Розсовує. Та ні, людей ніде нема.

Він голову сміліш угору підійма,

Підвівся, устає, у вікна зазирає —

Ніде ані душі! Нарешті добуває

Папера з пазухи і голосно чита.

Зненацька чоловік з’явився з-за плота,

І Возний затремтів, як у грозу билина.

Кого ж побачив він? На диво — бернардина,

Що здивувався теж: ото, мовляв, зійшлись!

Напевно, з челяддю Граф вирушив кудись;

Ще й поспішаючи, бо скрізь лежали долі

Ладунки, рушниці, і клейтухи, й пістолі.

На лови виїхав? Та нащо ж ці шаблі,

Старі, заржавлені, лежали на землі,

Рапіри зламані і палаші щербаті?

Для чого їм було усе це витягати

З горища? З ким війну почати Граф хотів?

Нащо свій арсенал дощенту перерив?

Дві старі бабусі за паркан

Із саду глянули — і кажуть, що їх пан,

V з ним жокейська вся озброєна дружина

Уранці рушили на конях до Добжина,

Що всі збиралися, неначе на війну.

На тім баби свою кінчили новину.

Добжинський з давніх літ уславився застянок

Од вагою мужчин і вродою шляхтянок.

Колись і сильний був, бо як Собеський Ян[113]

До посполитого рушення всіх краян

Листами закликав, — Добжин йому постачив

Шість сотень молодців, яких ніхто не бачив.

Тепер зубожіло, не те вже, що було,

Добжинських племено. Колись воно цвіло

На сеймах, в наїздах і збройно добувало

Легкий для себе хліб. Узятися за рало

Жорстоко змусив їх новий у краї стан.

Проте одежею різняться від селян,

І найбіднішому Добжинському носити

Дідівські звичаї не дозволяють свити:

Чумарка в будній день, а кунтуш — у святний.

Панянки і в жнива у перкалевий стрій

Вдягаються. Та що! І взявшися до мички,

Не скинуть руки їх нізащо рукавички!

Скрізь вирізнялися Добжинські молодці

Красою й мовою. Рум’янець на лиці

Та вуси, як смола, та очі, як жарини,

Високий, гордий лоб і рівний ніс орлиний, —

Такий був кожен з них. Прибувши в наш повіт

З Добжинської землі тому багато літ,

Вони всі звичаї мазурські зберігали.

Наприклад, імена тут дітям надавали

На честь уславлених Короною святих,

Тому ж то хлопчиків називано у них

Матвієм щоразу або Бартоломієм.

А щоб не сплутались, додавано чудні їм

Дотепні прізвиська, що з ними і росли —

Ще й часом не одне, бо випадки були,

Коли називано одного чоловіка

У тому місці — Кий, а в іншому — Притика.

Давати прізвиська навчилися від них

Тутешні литвини, і від людей старих

Почути можете, що звичай із Добжина

На села перейшов, хоч тут не мав причини,

Бо різно звуть дітей у глушині сільській.

Найстарший у роду Добжинський був Матвій,

Якого Півником прозвали на Костьолі,

Коли нещасної зазнав Костюшко долі,

Забоком сам себе Матвій перехрестив;

Наймення Кролика йому хтось приточив, —

А литвини, що їм не раз добро він діяв,

Йоґо звеличили Матвієм над Матвіїв,

Він над Добжинськими, — його ж маленький дім

Віддавна панував над селищем усім,

Край корчми стоячи і близько від костьолу.

Лише поглянувши на схилену стодолу,

Старий, замшілий тин і ніби п’яний хлів,

Ви б догадалися, що небагатий жив

Тут чоловік. Проте між іншими хатами

Будинок Півників — як місяць між зірками.

Солома на даху травою поросла;

На клуні, що стоїть близенько від житла,

Буяє кропива та крокіс шафрановий,

І по току щирець розрісся пурпуровий.

Пташині кубла скрізь, старі голубники,

Дзвенять під стріхами стрілчасті ластівки,

І білі трусики з червоними очима

Кумедно бігають між травами густими…

Колись же тут була фортеця хоч куди!

Від давніх нападів лишилися сліди

І досі: полином та лопухом зап'ята,

Від часу шведського валялася гармата,

А кілька схилених на пагірку хрестів

Про неоплаканих казали вояків,

Що в чесному бою святою вмерли смертю!

І стіни й пристінки побиті і подерті,

Немов назавжди сів на них мушиний рій:

Ворожих куль сліди лишились там старі,

Здаля чорніючи чудними письменами.

Всі двері, клямки всі посічено шаблями,

І навіть зрубано від цвяхів головки:

То спроби, бачите, робили вояки

І вивіряли бронь — ті славні зигмунтівки,[114]

Що цвяхи різали, як от пшеничні цівки

Пори липневої стинає гострий серп.

Над ганком красувавсь Добжинських давній герб,

Що гнізда ластівок без жалю засклепили;

Литовський сир під ним висушується білий.

У хаті, в повітках — шоломи, шишаки,

Що нині голуб’ят виводять голубки

У них, — а панцири у стайні за драбину

Слугують: смиче кінь із неї конюшину;

Рожни до смаження пороблено з рапір!

Церера,[115] бачиться, заглянула у двір

І Марса[116] вигнала. Шолом його червоний

Змінився білою наміткою Помони,[117]

І Флори[118] зеленню цвіте звитяжний щит…

Та знов Ареїв[119] нам віщує поворіт

Тривога, що усіх в Добжині охопила.

Од Графа посланець прибув. Заклекотіли,

Загомоніли всі. Постала суєта,

Один у одного: «Куди?» «Пощо»? — пита,

І в корчмі (темна ніч навколо ще чорніла)

Заблимали огні, і чарка забриніла.

Старіші радяться, молодші до кульбак,

До коней кинулись, — і тішиться усяк,

І рвуться вояки в незвідану дорогу,

Зібравшись битися не знати проти кого.

А хто ж пораду дасть у справі неясній?

Нема що й думати: лише один Матвій…

Десяток восьмий літ йому вже починався,

Та й досі ні труда, ні битви не боявся

Упертий дідуган. Широкий, кремезний,

Не раз він підіймав дамаський меч дзвінкий,

Що Різочкою звав для жарту та забави.

Чимало Різочка собі придбала слави,

Коли як барський він ходив конфедерат.[120]

Та не подобався конфедератський лад

Матвієві. Він став до короля хилиться,

За нього воювать, — аж раптом Тарговиця

Змінила погляди йому на іншу путь.

Тому ж то Півником старого і зовуть,

Що повертається за перемінним вітром.

Одначе він не був од роду-віку хитрим

Запроданцем: шукав не грошей у війні,

А честі. Звідкіля ж хитання ті чудні?

Чи мудра їх якась політика родила,

Чи, може, прагнучи вітчизні дати сили,

Неспинну боротьбу він над усе любив,

І, з бою вийшовши — нових шукав боїв,

Хоч би для того й стяг доводилось міняти?

Тепер своє життя, відмінами багате,

Тихенько доживав у супокої він,

Від шуму й галасу сховавшися в Добжин,

І між людьми ніде чужими не з'являвся:

Напевно, зустрічі лихої він боявся.

Ведмідь, як по лісах густий посипле сніг,

Так само заляга у темний свій барліг.

За днів Костюшкових він поруч із Огінським[121]

До Вільна вирушив. Служили під Ясінським[122]

Обидва. Різочка роботу мала там —

Отчизні на хвалу, на заздрість ворогам.

Раз, повен запалу і чесної одваги,

Він просто кинувся з валів старої Праги[123]

Поція рятувать. Зчинився ревний бій…

Всі думали: пропав з Поцієм і Матвій.[124]

Аж ні: ні першого, ні другого не вбито,

Хоча поколото обох, неначе сито.

Поцій віддячити за допомогу хтів —

Фільварок одписав йому на п'ять димів[125]

І злотих тисячу щороку мав давати

(Поцій, завважимо, був чоловік багатий,

А вдачу рицарську, широку й щедру мав).

У відповідь на те Добжинський одписав:

«Волію, щоб Поцій Добжинського Матвія

За доброчинця мав, а не Матвій Поція», —

І дару не прийняв. Вернувшись в рідний дім,

Не дбав про розкіш він, а жив трудом своїм:

Дуплянки майстрував, збирав на ліки зілля,

Або в погожий день, коли було дозвілля,

По пущах звірину з рушницею тропив

Чи сірих куроп’ят у сіть тонку ловив.

Людей досвідчених чимало у Довжині,

Траплялися й такі, що знали по-латині,

Були й достатками значніші, як Матвій, —

Але понад усіх за бистрий розум свій

Старий підносився. Колись вояк хоробрий,

Землі він Польської історію знав добре,

На вловах, на війні пригод багато мав,

До всього був мастак — чи до лікарських трав,

А чи до пасіки, чи вибирати коні, —

І знався, як ніхто, на звичаї й законі.

Ба навіть казано, хоч, може, то вже й гріх,

Що характерництвом він похвалитись міг.

Отож як сіять хто збирався, чи садити,

А чи судитися — поради йшов просити

У нього. Сам же він клієнтів не шукав,

І навіть часто їх із дому випихав,

Поради даючи в поважних тільки справах,

Та й то у висловах скупих і неласкавих…

Сьогодні — думали — у справі бойовій

І слово вирече, і власть візьме Матвій,

І славну Різочку на ворога підніме.

Старенький походжав між травами густими,

І, розглядаючи щось пильно угорі,

Курникав пісеньку: «Ой рано на зорі»…

З усього бачив він, уважний, що година

Хороша настає, бо мла не вгору плине,

А розстилається по балках та ярах,

Вітри женуть її, і в світлих небесах

Вже сонце виграє, виблискує рум’яно

І смуги вогняні просмикує з туману,

На зіллі сяючи алмазами роси.

Як злотолиті тчуть у Слуцьку пояси:[126]

Ізнизу дівчина простелить оксамити,

А зверху, творячи багатобарвні квіти,

їй кида золото і срібло ткач меткий, —

Так вітер на землі стелив туман легкий,

А сонце понад ним промінням вигравало

І пишних кольорів мережку вишивало.

На сонці вгрівшися, скінчивши молитви,

Назносив дідуган капусти і трави,

Ще й моркви на грядках солодкої насмикав —

І свистом кроликів улюблених покликав…

Почули, вибігли. Як лілії живі,

Біліють ушки їх у пишній мураві

І очі світяться та грають, як рубіни,

На оксамитнім тлі зеленої дернини.

Спинились віддаля, голівки підняли, —

Чи не чатує гість непрошений і злий —

І обережно всі на задніх стали лапах,

Аж поки ласощів непереможний запах

Не звабив. Підійшли, обсипали, як сніг,

Матвія сивого, що сам посеред них,

Мов трусик. Бігають, плигають на коліна,

На плечі… З усміхом, безжурний, як дитина,

Він гладить теплу шерсть ухатим пустунам,

І просо золоте голодним горобцям

Рукою вільною навсебіч розсипає.

І раптом зникло все. Ні горобців немає,

Ні бистрих кроликів: все щезло, як мана,

Бо вчулася хода і мова голосна

В подвір’ї. То посли добжинської громади

Прийшли послухати розумної поради.

Господар, бачивши, що йде до важних справ,

Гостей увічливо до хати попрохав,

І тут розказано усе йому до краю.

Людей дедалі більш у хату прибуває;

Прийшли, наїхали — і верхи, й на возах, —

Бо чутка вже пройшла по інших хуторах,

Що пахне битвами, а може, і війною.

Ржуть коні стомлені, лунає брязкіт зброї,

У сінях стовпище, як не було давно,

А решта — голови просунула в вікно.