Пан Тадеуш

О свідки давніх літ, Литви старої свідки,

Ви, Вітенезові, Міндовині політки,[63]

Ви, Біловезьких Пущ понарські дерева![64]

Тут Гедимінова[65] відважна голова

По вловах при вогні колись-то спочивала;

Ведмежа шкура їй за постіль слугувала,

І князя тішили Ліздейкові пісні.

Залізний вовк йому привидівсь тут вві сні,

І, в цьому бачивши богів наказ всесильний,

В борах поставив він велике місто Вільно,

Що вовком дивиться крізь темну гущину,[66]

Немов ховаючи глибоку таїну

І соснами свої боронячи границі.

Од Вільна — як колись од римської вовчиці —

Постали і Кейстут, і Ольгерд запальний,[67]

Завзяті до меча, до ловів та війни…

У Гедиміна сні таївся зміст глибокий,

Бо не жила б Литва і довгі, й славні роки,

Якби не стало в ній заліза і лісів.

Під цими вітами по звірину ходив

Останній Ягеллон,[68] звитягою щасливий,

Останній на Литві увінчаний мисливий.

О рідні дерева! Коли вернусь до вас, —

Якими вас найду? Чи й нині повсякчас

Шумить задумливо гілля на вас широке?

Чи листя, як тоді, в мої дитячі роки,

Шумить на Бавблісі, котрий сховати міг[69]

В наметі пишному лапатих віт своїх

Дванадцять чоловік, що до вечері сіли?

Мендогів гай,[70] де ми маленькими ходили,

Буяє квітами чи, може, вже зав'яв?

Чи на Вкраїні б я ту липу упізнав,

Що сотню панночок і сотню хлопців бравих

Ховала в холодку, при танцях і забавах,

Як вечір повивав блакитноводу Рось?[71]

О свідки давніх літ! Багато довелось

Вам муки лютої, смертельної зазнати

Там від купецьких рук, нещадних та завзятих,

Там від державної, царевої руки!

А це ж притулок ваш, крилаті співаки,

І ви, людські співці! То ж липа в Чорнім Лісі

Пісні навіяла, що в світі розійшлися,

На Кохановського![72] То ж мудрий дуб старий

повідав діла козацької пори

Співцеві козаків і славних їх походів,[73]

Що й досі в юнаках прекрасний будять подив.

І я вам дякую, дерева пущ моїх!

Невдалий-бо стрілець, у ваш я захист біг,

Од товариського ховаючися глуму,

І першу тут ловив свою юнацьку думу.

Мох слався срібний там, буяв колючий глід,

І килим червонів незайманих ягід.

Навколо темрява стелилася зелена,

А вітер набігав з височини шалено,

Великим галасом сповняючи ліси, —

І дивні в галасі шуміли голоси,

Неначе пінилось понадо мною море,

Що гомоном своїм виповнює простори.

Внизу — поламані простерлися дуби,

Мов зруби, звалені у вирі боротьби

Чиїмись хижими, ворожими руками

І зеленавими лямовані мохами,

Колони ясенів та трав густий паркан,

Що їх оточує. Господар там — кабан,

Ведмідь там свариться і хмиз сухий ламає,

По ночах виють там голодні вовчі зграї…

Немов жахливий слід непроханих гостей,

Біліють виломи обгризених костей,

Та блень, блиснувши рясною головою,

Як промінь сонячний, зникає між травою.

По вітрі — тиша знов. Лиш дятел між гіллям

Уперто стукає то тут, то знову там,

Немов дитя мале, що в хованки гуляє,

Он білочка горіх між лапками тримає,

Хвостом прикрилася, — але, уздрівши вас,

Майне, як блискавка, і западе нараз

У темному дуплі, немовби та дріада,[74]

Людей некликаних зустрінути не рада.

Знов тихо. Та дивись: поплутане гілля

Рука несмілива тихенько одхиля,

І личко дівчини, рум'яне, як малина,

Крізь листя дивиться. То донька селянина

Іде, шукаючи грибів або ягід, —

І парубок стрункий простує їй услід,

Горіхи дістає, схиляє довгі віти,

Щоб любій дівчині щиріше догодити.

Почулось гавкання і роги голосні —

То полювання йде! І знову в глибині

Вони ховаються, між хащами густими,

Достоту здавшися богами лісовими.

Рух у Сопліцівці та гавкання собак:

У ліс лаштується, збирається усяк,

Скриплять тяжкі вози, іржуть, басують коні,

І мідний ріг співа, скликаючи до броні.

Тадеуш тільки спить, як у глибу нори

Лінивий спить бабак зимової пори,

Коли сніги навкруг шляхи позамітали…

Усі поїхали, про нього й не згадали.

Заснувши в одязі, він безтурботно хріп,

Хоч крізь віконницю свій золотавий сніп

Проміння кинуло — і до чола торкнулось.

Зненацька тихий стук та шкрябання почулись,

І він прокинувся — бадьорий, молодий,

Немов освіжений студеністю води,

І, повен спогадів про те, що вчора сталось,[75]

Злегенька спалахнув, — а серце засміялось,

І з дивним трепетом забилося воно.

Тадеуш виглянув зненацька у вікно

І раптом аж завмер у милім неспокої:

На нього дивиться очей блакитних двоє,

Прикритих ручкою.- і сонце, мов рубін,

По пальцях виграє. Поглянув ближче він —

Уста, немовби ті корали, червоніють,

І зуби перлами добірними біліють,

А щоки — як троянд рожеві пелюстки.

Спав хлопець під вікном; лежавши навзнаки,

Із затінку свого уважно він дивився

На вид дівочий той, що близько так схилився:

Не знав, чи то ява, чи, може, уві сні

Йому привиділось, як у дитячі дні.

Ще ближче клониться до нього личко гоже,

І в ляку й радості пізнав він — милий боже! —

Пізнав ту дівчину. Так, це була вона,

Що першу він її побачив із вікна,

Приїхавши. Пізнав і зір очей несмілих,

І злото кучерів у папільйотках білих,

Неначе сяєво на давніх образах…

Вона, що снилася у молодечих снах!

Схопився… Дівчина, як пташка, відлетіла

І срібним голосом здалека продзвеніла:

«На полювання час!» Він швидко до вікна,

Штовхнув віконницю, аж ляснула вона,

І глянув навкруги: чудової появи

Немов і не було. Лише під тином трави

Гойдались: певно, хтось їх щойно розхиляв

Чи, може, вітерець легенький колихав,

Тадеуш не посмів шукати, слідкувати.

І хоч набралося думок і слів багато,

Присилував себе ні слова не казать,

Лиш крикнув сам не свій: «Тепер же буду знать!» —

І, пальці гризучи, замовк і загадався.

В подвір'ї ні душі. Довгенько прислухався

Юнак стурбований. Аж от мисливський ріг

За вітром лісовим до нього перебіг,

Хвилясто граючи далеко у діброві.

Він скочив на коня, що був напоготові,

Рушницю на сідло — і стиснув остроги.

Дві корчми лісові, неначе вороги,

Очима темними одна одну лякали:

Зібратися стрільці удосвіта тут мали,

Щоб разом рушити у грізний свій похід.

З них першу збудував, іще за давніх літ,

Горешко. В ній бував привідцею Гервазій.

В корчмі сопліцівській перед водив Протазій.

Сопліцина була новіша — і нічим

Не здивувала б вас. Та за взірцем старим

Була збудована горешківська — для неї

Був характерний стиль, що в давній Іудеї

Тірійські теслярі[76] будовам надали.

Євреї скрізь його по світу рознесли.

Корчма — мов корабель, позаду — храм просторий…

В такому кораблі на безконечне море

Ной[77] виплив, пращур наш.

Тепер наш простий люд

Стодолою його зове. Чимало тут

Тварини всякої, як то було й за Ноя:

Там коні, там воли, там трусить бородою

Поважний, сивий цап; реве бугай рябий,

На чорних бантинах воркують голуби,

Овечок мекає натовплена отара,

І навіть є ужів, як то й годиться, пара.

А ззаду — ніби храм, що мудрий

Соломон Колись освячений прикрасив ним Сіон.

Євреї стиль отой перенесли на школи,

А потім на корчми і навіть на стодоли.

Дах, стрімко зведений, що мохом геть поріс,

Єврейським ковпаком над стінами навис,

І ганок на чудні спирається колони,

Що будівельні всі порушили закони,

Без капітелів-бо і навіть без підстав,

Ще й так похилені, що я б їх порівняв

До башти скісної, що падає у Пізі.[78]

Оздоби тесані на вікнах, на карнизі,

А все схилилося, немов єврей старий,

Що цицес[79] надів а під час молитви свій.

Було у тій корчмі окремі два відділи:

З них перший — для панів, а в другому сиділи

Селяни й шляхтичі. З костьолу всі зайшли

І вільну, святкову розмову почали,

Не забуваючи і спритної шинкарки,

Що з бутлем бігала од чарки та до чарки.

Сам Янкель, орендар, у довгім каптані

Втручатись не хотів до тої метушні,

А сиву бороду собі спокійно гладив

І, приглядаючись уважно до громади,

Мінявся жартами, посварених мирив,

Одному кланявся, а з іншим говорив

Про хліб, про урожай та про сільські новини.

Віддавна вірний син Литовської країни,

Мав шану од усіх — і всяк любив його.

Ніхто не скаржився, та й не було чого,

Бо трунки тут були і добрі, і поцінні,

А звичаї плекав він чесні, старовинні, —

Та ще до того був охочий до забав:

У нього не один заручини справляв,

Хрестини голосні а чи гучне весілля.

Були збіговища у нього щонеділі,

Коли запрошував музик він із села:

Скрипки співали тут, козиця[80] аж гула!

Він сам на музиці за всіх найкраще знався,

По різних-бо краях з цимбалами тинявся

І хистом дивував простолюд і панів.

Єврей, по-польськи він поправно говорив,

Народні полюбляв у музиці мотиви.

Од нього щоразу навчитися могли ви —

Коли з-за Німану додому він вертав

І серед молоді з цимбалами сідав —

Недавно складених мазурок, коломийок,

Ще й артистично грав, а не бриньчав абияк.

Ба навіть казано, що ніби він привіз

Ту просту пісеньку, тепер славетну скрізь,

Що вперше у краю блакитному авзонів[81]

Заграли сурмачі повстанчих легіонів.

Музичний хист Литва уміє шанувать:

І гроші може він, і славне ім’я дать, —

То й славу Янкель мав, і грошенят чимало.

Тому, повісивши дзвінкі свої цимбали,

Узявся шинкувать. До всього був митець,

До діла всякого порадник і знавець,

Тож ради в Янкеля не раз просили потай;

Мав славу польського він також патріота.

Він перший звів на мир ворожі дві корчми,

Де інколи бої бували між людьми

За честь Горешкову і за ім’я Сопліци.

В оренду взявши їх, примусив помириться

Обидві партії дотепний орендар.

Старий і Ключника, охочого до чвар,

Умів притишувать. Любив його й Протазій

І стримував гіркі на язику образи,

Що ними краще тяв, ніж Ключник — палашем.

Сьогодні за своїм останнім паничем

Гервазій вирушив. Подумать лиш — облава!

Граф недосвідчений — йому ж і сниться слава —

Не берегтиметься! А то ж таки ведмідь!

І, задихаючись, старий до бору мчить.

На місці Ключника, на покуті край столу,

Ксьондз Робак засідав. Кругом гули, як бджоли,

Селяни й шляхтичі. Та Янкель поважав

Понад усіх його і раз у раз казав

Долити ксьондзові одстояного трунку:

Ясного липівця найвищого гатунку.

Либонь, спізналися за давніх літ вони

В краю далекому. Не раз у час нічний

Ксьондз мав із шинкарем наради таємничі.

Шептали (хоч ніхто казать не смів у вічі),

Що контрабандою ксьондз Робак промишля…

Та звісно — на брехні стоїть уся земля!

Вів ксьондз неголосну із шляхтою розмову

І, табакирку всім подаючи чудову,

По черзі пригощав, неначе старший брат, —

І чхали шляхтичі, мов били із гармат.

«Веуеге![82] — заговорив Сколуба. —

Табака — хоч куди! Шпигає аж до чуба!

Відколи нюхати мій научився ніс,

Не нюхав кращої. Давно лише привіз

Я був подібної із Ковна. Знає всякий,

Що в місті жодному міцнішої табаки

Не виготовлюють…» Тут Робак перебив

І з усміхом тонким розлогу річ повів:

«Всім на здоров'ячко! Табака ж ця не з Ковна,

А звідти, де стоїть ікона пречудовна

Святої матері: то город Ченстохов.

У дні, як ворог нас іще не поборов,

І в Польщі, і в Литві пречисту шанували

І королевою небесною взивали.

Та горе — на Литві запанував схизмат![83]»

«Із Ченстохова? А! Піввіку акурат Минуло, —

Вільбик тут, — як я в тім Ченстохові

На прощі побував. Чи правда ж, отче, мові,

Що хоче там француз костьол ізруйнувать?

В Кур'єрі довелось мені про це читать».

«Неправда, — ксьондз на те, — адже

Наполеона Сам папа увінчав.

Він добрий син закона І віри нашої. Щоправда,

Ченстохов Оддав і золото, і срібло із церков

Для Польщі-матері,- та це не дар гріховний;

Це жертва на вівтар отчизні, горем повній!

Сто тисяч війська є — так треба ж годувать!

А ви, ви, литвини, ви звикли лиш давать

Податки у казну, в її капшук безодній».

«Давати у казну? Та й хто ж би дав сьогодні,

Якби вона сама не брала гвалтом з нас?» —

Знов Вільбик. «Надійшов останній, певно, час, —

Озвався селянин тихенько у куточку, —

І шкуру вже деруть, не те що там сорочку,

Що вже й світ за очі утік би не один», —

І, так промовивши, смиренний дав уклін.

«Ну, хаме, що тобі? — не витерпів Сколуба. —

До того звикли ви, то вже одна рахуба,

Той б’є чи інший хтось. Нам, шляхтичам, біда!

У канцеляріях шукать не випада

Нам доказів на те, що справжні ми дворяни, —

Таж маємо герби!» «Нехай-но кожен гляне

На мене, — голосно Юрага закричав. —

Я князь уроджений! І я, шукавши прав,

В поліцію б ішов пороги оббивати

Та, може, ще й патент за гроші купувати!

У мейе шляхтичі не те що батько, дід, —

Від давна-давнього уславився наш рід.

Вам легше: прості ви…» «Оце до діла! прості! —

Підгайський вигукнув, аж тремтячи зо злості. —

В гербі[84] у вашому, я знаю, є хрести,

А значить, в дереві фамільному[85] найти

Напевно можемо, панове, неофіта![86]»

«Брехня! — загув Бірбаш. — Чи ж треба говорити!

З татарських графів я походжу, а проте

У нашому гербі — це діло не пусте! —

Хрести над кораблем!»

«Стрийковський[87] з'ясував нам,

Що значить корабель. Бува він знаком славним», —

Міцкевич вихопивсь… Але його слова

Різноголосий крик і лемент покрива:

Усяк силкується права свої довести,

На поміч голосам приходять буйні жести, —

Аж Робак, щоб спинить нестримний шум розмов,

До табакирки вдавсь по допомогу знов.

Знов кожен нюхає і знову кожен чхає,

А ксьондз догадливий поквапно промовляє:

«Хто ж табакирку цю із рук у мене брав

У руки, хто, коли і де від неї чхав?

Ви про Домбровського, я думаю, чували?»

«Домбровський?» — крикнули.

«Так, так. Я генерала

Спізнав Домбровського, коли він німця бив,

Гданськ одбиваючи од лютих, ворогів.

Отож, натомлений, він мав одного разу

Листи якісь писать, чи, може, там накази.

Вже й сон морив його, і никла голова.

До табакирки він понюхав раз чи два

Та й каже: «Слухай-но, панотче-бернардине!

Коли повернешся до рідної країни,

Скажи, що маю я не гаючись прибуть,

І ще, пак, литвинам додати не забудь,

Що ченстоховську лиш я нюхаю табаку».

Усі бесідники, почувши про вояку

Свого великого, мовчали кілька хвиль,

А далі голоси знялися звідусіль:

«Домбровський-генерал? Табака з Ченстохова?»

І раптом піснею прорвалася розмова,

Тією піснею, що кожен зна поляк.

Забувши й про герби, завзято тягне всяк,

Татарський навіть граф із простим селянином,

Хрести і кораблі. Забули й бернардина

Та, знай, вигукують: «Гей, пива! гей, вина!» —

Аж стіни двигає розкотиста луна.

Довгенько слухав ксьондз.

Враз, табакирку взявши

І чханням голосним мелодію урвавши,

Почав: «Подобалась оця табака вам,

А подивіться-но, що діється он там», —

І, віко чистою хустиною обтерши,

Заглянув з усміхом у табакирку перший,

За ним і шляхтичі. Немов мушиний рій,

Війська змальовані. У найпростіший стрій

Ватаг одягнений, ще й нюхає табаку.

Кінь в’ється в небеса, але не з переляку,

А ніби хоче взять увесь видимий світ

Під свій копит дзвінкий, підкований копит.

Картинка хоч мала, та зроблена чудово!

«Пильніш пригляньтеся, — провадить Робак знову, —

Що то за чоловік на білому коні!» Всі зацікавились.

«Не цар московський, ні,- Всміхнувся бернардин. —

Той не вжива табаки! Це цар серед царів, серед вояк вояка!»

«Вояка в сірому сурдуті, без окрас? —

Зачудувалися.- Принаймні раз у раз

Бувають воїни у злоті, в кармазині.

Адже у москалів що генерал, то й синій

Мундир у золоті, як щука в шафрані».

«Ба! — Римша підхопив. — Доводилось мені

Костюшка бачити. Хоч генерал був славний,

А все-таки ходив в одежі стародавній,

В чумарці, мовити б…» «Чумарка, та яка? —

Озвався Вільбик.- Є така, та не така!

Чи просту він носив, чи тарататку,[88] може?»

«Ні! Та із френзлями, а та — на свитку схожа», —

Міцкевич пояснив. І знов піднявся крик

Про різні одяги. Ксьондз Робак, що навик

До вдачі польської, заждав яку хвилину

І в табакирку знов ударив старовинну,

Щоб на належний шлях розмову повернуть.

Знов чхають шляхтичі, що аж шибки гудуть,

І знову слухають. «Коли на полі бою

Бере Наполеон спокійною рукою

Табаку нюхати, — то це вже певний знак,

Що справу виграно. Під Австерліцом так

Було, як москалі, мов хмара, наступали.

Наполеон мовчав. Навколо — генерали,

Внизу — кипучий бій. Лягають, як трава,

Запеклі москалі,- а він собі вжива

Табаки. Дивимось — урозтіч вража сила!

Царя російського й німецького укрила

Далека курява. А кесар тільки чхнув

І пальці обтрусив. Коли хто в війську був

Наполеоновім, той добре пам'ятає,

Що значить, як герой табаки заживає!»

«Гаразд, панотченьку! — Сколуба підхопив. —

Французів ждемо ми з яких уже часів,

Та, може, марна річ про них і говорити!»

«Мосьпане! Нарікать — хай нарікають діти,

Єврейська також річ мовчати і чекать, —

Промовив бернардин, — а муж повинен знать,

Що пан Наполеон побив усі народи.

Отож як прийде він у славному поході

І визволить Литву, — так ви лишень тоді

За зброю візьметесь, веселі та раді?

А він і скаже вам: ідіть, я вас не знаю!

Гадали досі ви, що ваша хата скраю,

То й обійдусь без вас, каліки і старці,

Не годні утримать меча в своїй руці! —

Отож-то й є воно: не досить запросити

Гостей, а треба їм і страви наварити,

І хату вимести. Так, вимести як слід!

Чистенько вимести!» На ксьондзів відповіт

Почулись голоси: «Як вимести? Що значить?

Нехай нам панотець це краще розтлумачить!

А ми вже зробимо, готові ми давно!»

Та Робак виглянув зненацька у вікно

І мовив: «То-то й є! Таки то був би сором —

Чекати і мовчать. Про це ще поговорим,

Ще поміркуємо. Як з міста поверну,

То квесту в цих місцях збирати розпочну,

Усе вам розкажу і позначу шляхи вам».

«Вертайтеся ж мерщій веселим та щасливим,

І в гості просимо заїхати до нас

В Негрймів. Кажуть-бо недаром повсякчас:

Щасливий чоловік, як ксьондз у Негримові», —

Промовив економ. «І ми таки готові, —

Зубковський підхопив, — служити панотцю.

Знайдемо й полотна, й корівку чи вівцю,

І масла діжечку. Недаром так при слові

Говориться: щастить, як ксьондзові в Зубкові».

«Та не минайте й нас! — Сколуба закричав. —

У нас-бо жоден ксьондз голоден не бував!»

Усі запрошують погостювати днинку, —

А ксьондз уже пішов, прощаючися, з шинку.

Він, подивившися хвилину перед тим

У шибку — спостеріг, як на коні прудкім

Тадеуш промайнув з розвіяним волоссям,

Блідий, стурбований… У шумі стоголосім

Ніхто не спостеріг, як раптом бернардин

Занепокоївся. Тепер швиденько він

Простує в темний ліс, що вільно та широко

Простягся хмарою, куди лиш гляне око.

Хто бору давнього збагнув би глибину,

Що в темряві своїй ховає таїну

Від зору смертного? Чи знані рибакові

Всі чудеса морські, скарбниці всі перлові,

Коли при березі він невід розкида?

Тож пущі на Литві темніші, ніж вода,

І загадковіші, аніж морські глибини.

Мисливець, дивлячись на хитрий слід звіриний

Чи птаство стежачи на взліссі голосне,

Життя дібровного до краю не збагне.

Коли б ти вглиб пішов, в гущавину і в хащі,

Звірі роззявили б на тебе чорні пащі,

Коріння сплетене дорогу б залягло,

І врешті ти б попав у темних змій житло,

В пекучу комашню, в холодні трясовини,

В яри, де чути свист гадючий та вужиний,

Де шершні кубляться, осиний рій гуде,

Де царство звірини і птиць, а не людей.

Коли б же, мужністю та силами багатий,

Всі перепони ти наваживсь подолати,

То небезпеку б там страшнішу ще спіткав:

Безодні кринички, заховані між трав,

Що їх не бачити не то взимі, а й літом

(Є певні здогади, що мешкають чорти там),

Їх рівну поверхню, подібну до свічад,

Ржа поняла, мов кров. Тяжкий, смердючий яд

Іде з них парою й міцні дерева труїть.

Дуби покривлені там скніють і хорують,

А сосни зігнуті — немов відьми страшні,

Що варять чорний труп у чорнім казані.

Ще далі — темряви не зглянуть, не проглянуть.

Чудні видовища зростаюь там і тануть —

То тьмяна пара йде з глибоких драговин.

Нарешті (каже нам литовський селянин)

Поляна радісна в заквітчаній травиці:

Рослин то і звірів незаймана столиця.

Насіння всіх дерев там певний має схов,

Звідтам вітри його несуть до всіх дібров.

Тварин усяких там і сили лісової

По парі, щонайменш, як то було за Ноя,

Там королює зубр та злоторогий тур,

І спить у сховищі від нападів та бур

Ведмідь, цар над царів. Там росомахи бистрі

Та рисі, що в лісах правують, як міністри.

Кругом — васалами і згорблені вовки,

Що їх страшне виття ми чуєм здалеки,

І ряснорогий лось, і кабани ікласті.

Ще далі — двораки, підлеглі їхній власті —

Орли та соколи, що з царського стола

Їдять недоїдки. І з цього-то житла

В ліси дітей своїх шле звірина і птиця,

Сама ж у царському наметі веселиться…

Укриті в захисті і в вічній тишині,

Багаті мудрістю і силою міцні,

Владики лісові не чули брязку зброї

І мруть од старості в поважному спокої.

Є тут і цвинтар свій. Складає звір там шерсть,

А птиця — пір'я все, коли надходить смерть.

Коли ведмедеві зітруться гострі зуби,

Коли сивіє крук, провісник горя й згуби,

Як заєць падає з розбігу мимохіть,

Немов підстрелений, як дзьоба розтулить,

Закривленого вкрай, орел не має змоги,[89]

Коли оленеві прудкі не служать ноги,

Як сокіл стратить міць та бистрий, світлий зір, —

На цвинтар поспіша. Найменший навіть звір,

Слабий чи ранений, до цвинтаря доходить.

Тому ото стрілець ніколи не знаходить

Скелетів звірини, блукаючи в гаю,[90]

Усяке чує-бо зарання смерть свою.

Старі розказують: в звіриній тій державі

Панують звичаї і мудрі, й нелукаві:

Цивілізація туди не занесла

Ні права власності, ні заздрості, ні зла,

Двобоїв не чувать і справи військової, —

Ні! Мирно й радісно живуть у супокої,

Як наші праотці жили в раю колись.

Коли б сюди забрів з ланів або з узлісь

Незбройний чоловік, голодний та знебулий, —

Дарма лякатися. Його б і не торкнули,

Дивилась звірина лише б йому услід,

Так, як на шостий день, коли створився світ,

Цікавим поглядом дивились на Адама:

Вже потім він почав сваритись зо звірами.

Та людям не зайти у цей далекий кут:

Боронить Смерть його, охороняє Труд.

Буває іноді, що гончаки завзяті

Зненацька забіжать у ці місця закляті, —

Але, злякавшися ярів і трясовин,

Назад вертаються — і кілька ще хвилин,

Хоч би господар сам і пестив їх, і гладив,

Тремтять: в ушах-бо їм стоїть сичання гадів,

Ведмеже рикання і голоси вовків.

Ці давні сховища у глибині лісів

Стрільці звуть маточник. В звіриній тій столиці,[91]

Як бачимо, живуть віддавна таємниці.

Ведмедю, дурнику! Якби ти там сидів,

То Войський би тебе повік не прислідив!

Та чи скортів тебе пахучий мед бджолиний,

А чи вівсяний лан, — покинув ти глибини

Житла безпечного — і лісом почвалав.

Лісничий тут тебе укмітив та й послав

Дозорців, щоб твій слід несхибно пильнувати…

Тепер, пустиннику старий і волохатий,

Вже одгороджено у маточник твій шлях:

Стрільці розсипались одважні по кущах.

Тадеуш, бачивши, що почалися лови,

Став із двостволкою, до зустрічі готовий,

І жде. Усі мовчать. Ні крику, ні розмов,

Лиш далечінь бринить музикою дібров.

Всі тишу слухають, але ніхто не чує,

Чи звіра піднято. За всіх ловців пантрує

Пан Войський: до землі він ухом прилад а,

Немов питаючи… Як слова дожида

Сім’я від лікаря, у вічі заглядає

І вирок батькові чи неньці в них читає, —

За Войським стежать так мисливці запальні.

Норцями плавають в зеленій гущині

Собаки, — та сліду ще й досі не спіткали,

Хоч од початку вже часу пройшло чимало.

Аж от старий стрілець підвівся:

«Є, женуть!» Він чув — охотникам нічого ще не чуть.

Нарешті вдалині собачий зойк почувся.

Мов зачарований, усякий стрепенувся

І дослухається. Вже далеч лісова

Повніє гомоном. Не оленя, не два,

Не лиса вигнали собаки бистроногі, —

Ні! Чути в гавканні і почуття тривоги,

І злості темної тяжкий, голодний звук.

Стрілець, що витягся тугий, неначе лук,

Вже чує й голоси страждання і конання:

Не для одного пса прийшла пора остання.

Стрільцям не втерпіти, не встоять на місцях:

Один по одному зникають у кущах,

Бажаючи зустріть непрошеного гостя.

Даремно Войський їх у розпачі і в злості

Затримує, кричить, що й хлопа, й панича

На місце зажене ударами бича!

Куди там! Лиш гілля гойдається за ними!

Три рази стрілено — і псами голосними

Гаї наповнились. Знов постріли гучні,

Тріумфу чути крик — та Войський гірко: ні,

Не вбито, схиблено!.. Мисливці на узлісся

Ведмедя переймать раптово подалися,

А обережний звір, що хитрувати звик,

Од шуму людського метнувся в інший бік,

Де кинули стрільці призначені їм чати.

Лишились на місцях ведмедя зустрічати

Тадеуш, поруч Граф, облавників із п’ять.

Пан Войський віддалік зостався пильнувать.

Шумлять кущі, тріщать поламані хмизини,

І врешті з гущини з’явився цар звіриний,

Як з тучі сильної страшний і наглий грім.

Собаки з лютістю наскакують за ним,

А він, жахаючи усіх своїм ревінням,

Навколо кидає пеньками та камінням.

Аж от він дерево при корені зламав

І, наче булаву, махаючи, підняв

Над волохатою своєю головою.

З такою зброєю, в шаленім неспокої,

Звір на Тадеуша й на Графа повернув.

Тадеуш — молодий, Граф необачний був,

І з палу стрілили обидва в час єдиний.

Обидва схибили — а він, мов хмара, рине!

У землю ввіткнута, рогатина тяжка

Стояла. В юнаків заграла кров палка,

Той ухопив її, а другий вириває,

Аж лапу вже на них хижацьку підіймає

Ведмідь — і подихом гарячим обвіва.

Здавалось, Графова русява голова

От-от сховається під лапами міцними.

Стрільці відскочили, — а звір ізнов за ними!

Асесор з Реєнтом надбігли із кущів,

І Ключник віддаля, що з жаху побілів,

Та без рушниці ксьондз… Три постріли відразу

В повітрі тихому гукнули, як з наказу.

Мов заєць зляканий, плигнув тоді ведмідь,

Крутнувся, як млинок, — і от уже лежить,

Зваливши Графа з ніг і витягнувши тіло.

Стряпчина й Справник тут умить його насіли.

І Войський взяв тоді ловецький ріг крутий,

На тасьмі припнутий, закручений, як змій,

І притулив до уст двома його руками.

Кров блиснула в очах. З надутими щоками,

Втягнувши живота, він з легенів послав

До рога віддихи — і голосно заграв.

Як поривом вітрів, усе повніє грою,

І ліс відповіда стократною луною.

Мовчать облавники: всіх подив охопив,

Усіх зачарував міцний, прозорий спів.

Артист, ухвалений між пущами віддавна,

На старості згадав своє мистецтво славне.

Він сурмить і гаї сколихує до дна,

Немов спускає псів і лови почина.

У грі — історія музична полювання:

Ось тихий перелив — то гасло до шукання,

Ось дальні відгуки — пси гонять по слідах,

Ось ніби грім гримить — то постріли в кущах.

Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає.

А то луна йому з лісів одповідає,

Музику дивную довкола розлива,

Що аж заслухались старезні дерева.

Гра знову. Ніби ріг чудні проходить зміни:

То чистий і тонкий, то грубшає і рине,

Як голоси звірів. То довгошиїй вовк

Простягся, і завмер, і вдалині замовк,

То ріг у пащеку ведмедячу розрісся,

То зубри заревли, засурмили по лісі,

Столітні в корені хитаючи дуби

І в небо темний рик піднявши, мов клятьби.

Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає,

А то луна йому з лісів одповідає.

Далеких покликів проходить перегук:

До дуба дуб озвавсь, озвавсь до бука бук…

Дме знову. Сто рогів удалині співає:

Ловецькі голоси, собак шалені зграї,

Тривога, гнів і шал, розлючений ведмідь, —

І вгору, аж до хмар, звитяжний крик летить.

Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає, —

А то луна йому з лісів одповідає.

У кожнім дереві співає ріг луною,

Зливаючись в одно, мов хори, між собою,

Музика ширшає, іде в безмежну даль,

І, затихаючи, ясніє, мов кришталь, —

І стихла на краю небесного порога…

Тут руки опустив старий митець од рога,

І дивний ріг упав, гойдаючися, вниз,

На тасьмі стриманий. А Войський зір підніс

Натхненний, осяйний, вслухаючись, як тоне

Останній дальній звук — останні відгомони.

Враз «віват!» крикнули, і оплески стрільців

У пущі рознеслись, як стоголосий спів.

Поволі стишились. Всі дивляться на звіра;

Він, лапи грізнії розкинувши чотири,

Ще дише, ще живе, та вже нема снаги

Підняти голову. Хоч стомлені з біги,

Собаки рвуть його: за правий бік —

Стряпчина, А Справник — з лівого п’є крові чорну піну.

З наказу Войського киї залізні їм

До рота встромлено. Лиш способом таким

Завзятих можна псів од звіра відірвати…

І знову по гаю бринять гучні вів вівати![92]

«Ну, як рушничка б то? — Асесор закричав. —

Не змилить? Ще б таки! Хіба я не казав?

Рушничка так собі, простісінька пташина,[93]

А тільки цок — і єсть! Ладунок не загине

Даремно! То-то й є! Сангушко-князь мені

Подарував її. Немає кращих, ні!»

Тут Реєнт перебив, увесь облитий потом:

«Спочатку я стояв, але побачив потім,

Що не устояти, хоч Войський: стій та стій! —

Ведмідь у поле йде! — у голові моїй

Майнула блискавка. Мерщій я на поляну —

А бистрий маю зір! Нехай-но тільки гляну, —

Уже й по звірові. Як бачите — лежить…

Рушниці другої, хоч світ увесь сходіть,

Такої не знайти. Погляньте, що за цівка!

Сагалас в Лондоні, село Балабанівка —

Тут по-англійському написано. (Поляк

Рушницю ту робив, та мав англійський знак)».

«До біса з Лондоном! То панові здалося,

Що він ведмедя вбив? — куйовдячи волосся,

Асесор визвіривсь. — Ну й вигадка чудна!»

«Мосьпане, тут не с^д і справа тут ясна, —

Промовив Реєнт, — є і свідків нам чимало,

Все бачили вони і правду розпізнали!»

Засперечалися мисливці. Всяк забув,

Що й третій ще стрілець на ту хвилину був —

Гервазій. Надійшов він непомітно ззаду,

Його й не бачили. «Отут чинити зваду, —

Пан Войський вимовив, — принаймні є за що!

Панове, це ведмідь, не заєць — казна-що!

Тут спору не кінчить розмовою одною

Та міркуваннями. У чесному двобої

Його розв'яжете. Даю свій дозвіл вам…

Ото, пригадую, уже давненько, там,

Де в тихих берегах ясна тече Вілейка,

Жило два шляхтичі: Довейко і Домейко.

Обидва стрілили по ведмедиці раз,

А хто убив — не знать (так, як оце у вас).

Мав кожний запальну, нестриману натуру, —

Стрілитися — та й квит! Через ведмежу шкуру,

По-стародавньому! Хоч пан, а хоч пропав!

Про поєдинок той довгенько пам'ятав

Народ — і пісеньок про нього склав багато.

Я секундантом був, то й можу розказати

Усе в подробицях…» Але не докінчив

Старий розповідать: завзятців помирив

Гервазій. Писок він розкраявши звіриний

І кулю витягши, приміряв до пташини

І до англійської сагаласівки…

«Ні,- Сказав нарешті він, — ось докази ясні, —

І кулю показав поважно на долоні —

Ведмедя встрілено з горешківської броні,

Та тільки, далебі, я з неї не стріляв».

(Тут перев'язану рушницю показав —

Стару, заржавлену). «О, треба бути смілим,

Щоб попишатися таким митецьким стрілом!

Я біг через кущі… аж згадувати страх…

Ну, потемніло враз тоді мені в очах,

Коли побачив я: горешківська дитина

(Хоча й не по мечу: жіночого коліна)

У звіра в лапах… Ох! Видима смерть була!

Я став молитися — і доля принесла

Мені до помочі в ту хвилю бернардина.

Він присоромив нас. Оце таки людина!

Не міг я стрілити, за цингля взять не міг…

Рушницю вирвав він з тремтячих рук моїх

І стрілив — та ще й як! За сотню, може, кроків,

І просто в голову! Живу чимало років,

А в пам'ятку лише один такий стрілець.

Ох, був паливода, до вигадок митець!

Він корки панночкам одстрілював з пістоля

Од черевиків. Крик, гуляння та сваволя,

Де він пройде було. Як тільки що не так —

Рубатись, битися! — і сотні гультіпак

За поєдинки ті гульвісу вихваляли.

Він ім'я Яцек мав, але звичайно звали

Всі Вусанем його, бо довгі вуса мав.

У пекло вже давно, напевно, він попав

І там у полум’ї сидить по самі вуса…

Спасибі ксьондзові!.. Ще й досі я трушуся,

Як тільки спом’яну… Урятував він двох,

А може, й трьох людей: мене скарав би бог,

Коли б зостався жить я на одну хвилину,

Якби спіткала смерть горешківську дитину,

Єдиний паросток, хоча й не по мечу.

Та що там говорить! Тепер не до плачу,

Тепер радіємо! Ану, ходім, панотче:

За вашу сміливість Гервазій випить хоче

І на здоров’я вам горілочки вцідить.

Дай боже довго ще у супокої жить!»

Всі оглянулися — немає бернардина.

Тут дехто пригадав, що саме в ту хвилину,

Коли страшний ведмідь, конаючи, поліг,

Ксьондз до Тадеуша і Графа перебіг,

Побачив, що живі лишились та здорові,

До неба руки звів — і зник в густій діброві,

Немовби хтось його у пущі ТІЙ ЛОВИВ.

Тим часом знесено і хмизу, і пеньків

(Так Войський наказав). От полум’я зростає,

І дим, як балдахін, в повітрі зависає;

У нім, гойдаючись, повисли казани.

Приносять їстівне, і вже огонь ясний

Стрільцям натомленим готує страву ждану.

Сопліца повагом підходить до ридвану,

Пуделко дістає, де сховано пляшки, —

І вибира з-між них він бутель претяжкий,

Горілки гданської наповнений до краю.

«За Гданськ,[94] братове, я свій келих підіймаю:

Був наш — і буде наш! Отчизна хай цвіте!»

І ллє в чарки питво прозоре та густе,

Аж поки золото — один і другий клапоть, —

На сонці почало, виблискуючи, капать[95]

Нарешті, закипа вже й бігос в казанах.

В яких же виразах, в яких дзвінких словах

Його чудесний смак і пахощі віддати?

До того ж, тут сільський потрібно шлунок мати,

Та ще й натомленим вертатися з гаїв…

Такий мене б лишень читач і зрозумів.

Та навіть як нема такої от приправи,

Не треба кращої від бігоса потрави!

Капусту січену до казана кладуть

І ставлять на вогонь, аж соки попливуть

Із неї, сповнені тонкого аромату.

М'ясива, що з частин його найліпших взято,

Туди домішують. На доброму вогні

Усе це пряжиться… Вівати голосні

Змінились радою навколо метушнею,

Всяк протискається із ложкою своєю —

І бігос чарами щезає на очах.

Минуло кілька хвиль — і пусто в казанах,

Лиш пара з них густа хвилюється і тане.

Загаслі димом так вибухують вулкани.

Наїлись, напились — пора рушати в путь,

Додому. Ведмедя гуртом на віз кладуть

Та й їдуть, сміючись, у глушині дібровній.

Всі раді розмовлять, і двоє лиш безмовні —

Асесор з Реєнтом: завзятих-бо стрільців

І стид пече гіркий, і потаємний гнів.

Ще й Граф з Тадеушем не раді, не щасливі:

Таж бачили усі досвідчені мисливі,

Як схибили вони і як мисливську честь

У бої стратили… Чи гірший сором єсть

Для литвина-стрільця, як кулю змарнувати

І звіра випустить? Граф, мріями багатий,

Доводить, що йому Тадеуш перебив,

Що він рогатину раніше ухопив;

Тадеуш і собі впевняє, що, сильніший

За Графа і в бою звіриному меткіший,

Хотів товаришу він у пригоді стать…

Навколо них — кипить, шумить мисливська рать.

Пан Войський, тішачись, що в ловах пощастило,

І не бажаючи, щоб молоді зчинили

Знічев'я заколот і непотрібний спір,

Заговорив до них: «Я, Реєнте, не звір,

До крові людської я зовсім не завзятий,

Отож коли казав на поєдинок стати

Вам із Асесором, — то іншу гадку мав.

Я був би штуку вам цікаву показав,

Одну комедію, що вигадав ще здавна

І що була колись на всю країну славна…

Ну, ви ще молоді, куди вам пам'ятать!

Усе Домейковое нещастя — сміх казать —

Було в дрібниці тій, що прізвище Довейко

Сусідній шляхтич мав. Ото було «Домейка», —

Прибічники його на сеймику шепнуть, —

«Домейка вибирать!» — а там не розберуть,

«Довейка!» — закричать, і пропаде все діло.

Раз якось шляхтичі на бенкеті сиділи,

На учті голосній (о, за моїх часів

Уміли бавитись!). Ото проголосив

Довейку много літ маршалок, пан Рупейко,

А дехто не дочув і загукав: «Домейко!

Домейко хай живе!» Тоді-то вже й пішло:

Всі тягнуть хто куди, а дехто, як на зло,

Щось мимрить за столом, що й розібрати годі.

А то ще свідком був я і такій пригоді:

П’яного шляхтича Домейко полатав

Своєю шаблею. Той рани дві дістав,

У Вільні вигоїв та й повертав додому.

Пізненько ввечері прийшовши до порому,

Він прізвище в свого сусіда поспитав.

«Довейко», — відповідь… «А, я тебе й шукав!», —

І вуса шаблею одтяв йому з розмаху,

Що той оторопів із подиву та жаху,

Хоча з натури був ніяк не з боязких.

Усі сміялися-Довейкові не сміх!..

Нарешті — треба ж бо такій біді лучиться —

Обидва стрілили вони до ведмедиці

Одної, от як ви. І хоч вона лягла

Немов підкошена, — та вже в собі несла

Десяток, може, куль, втікаючи з облави…

Хто влучив? Хто убив? Не розбере й лукавий.

Бо ще й однакові рушниці, як на те!

«Не жить одному з нас, — Домейко до гостей

Гукнув у запалі,- це вже чортяче діло!

Ні! Як не чувано, щоб на землі світило

Два сонця — так і нам не можна жити вдвох.

Стрілятись! Битися! Хай нас розсудить бог!»

Шаблями блиснули та й почали, мій світе!

Любили ми обох, взялися їх мирити —

Куди! Не підступай! Покинули шаблі,

Пістолі вийняли і, ніби оси злі,

«Стрілятися! — кричать. — Через ведмежу шкуру!

Гречехо! Секундуй!» Я, знавши їх натуру,

На теє згоджуюсь. «Як так, — кажу, — то й так,

А тільки зважмо ми це діло. Знає всяк,

Що ляже з вас один на вічний одпочинок,

Та тільки ж рицарський хай буде поєдинок,

Не бійка різників! Я знаю, ви митці,

То дайте ж довести до ладу справи ці,

Бо що то за двобій — на груди лізуть груди…

Ще ближче сходитись? Ні, вже цього не буде!

Ведмежу шкуру вам я завтра розстелю —

От і стріляйтеся тоді, як я звелю:

Один біля хвоста, а біля пащі другий,

Щоб не було стида і марної наруги».

Так от міркуючи, я ворогів спинив

І для дуелі час і місце призначив.

«Ну, добре!» — розійшлись, іще од гніву білі,

Щоб завтра стрінутись… А вже мені Вергілій…»[96]

І мова Войського урвалася: з-під ніг

Тут заєць по стерні, плигаючи, побіг…

От Сокіл навздогін і Куций, пес завзятий

(На лови і хортів було зумисне взято,

Бо знали, що в полях багато є зайців…

Собаки вільно йшли при конях, без смиків).

Асесор з Реєнтом хотіли вслід, за ними,

Та Войський: «Стать! Пильнуй! Побачимо усі ми,

Як на долоні! Стій! Не руш ні на ступінь!»

А заєць птицею летить у далечінь,

Через заквітчані плигаючи обніжки, —

І уші наставля, неначе сарна ріжки.

Біжить, наляканий, аж курява курить!

За курявою пси. Здавалось мимохіть,

Що то змія повзе: пил — ніби шия синя,

Собаки — ніби хвіст, розтятий в половині.

От Реєнт зблід нараз, Асесор побілів:

Змія все довшає! Все далі од хвостів

Сіріє голова — і щезла в темнім гаї…

Собаки бігають, а ні один не знає,

Де здобич ділася і як її найти.

Нарешті йдуть назад, підкурчивши хвости,

І навіть од стида очей не підіймають.

Мисливці в розпачі круг себе поглядають,

Не знають, що казать. Нарешті, почали

Собак виправдувать: вони, мовляв, ішли

На волі, без смиків — хіба це полювання?

Та й зайця клятого не бачено зарання,

А на ріллі, грудки, що хоч взувай собак!

І те не так було, і те було не так…

На жаль, не слухано тих міркувань просторих:

Після гонитви ще не зліг на полі порох,

Як регіт покотивсь, розмови голосні, —

А Войський далі знов: «Ото, кажу мені… —

Він навіть зайцеві услід не подивився. —

Та пак, на чому ж я, панове, зупинився?

Ага! Умовились на ранок ми зійтись

На поєдинок. Я, згадавши, як колись

Заклала Карфаген вигадлива Дідона[97]

(Про це розказано, як знаєте, в Марона),

Сам штуку вигадав, не спавши аж до дня…

Домейко вдосвіта, злізаючи з коня,

Щоб ворога свого з пістоля повітати,

Спинився: довгий міст, узенький та кудлатий.

На річці з берега до берега лежав.

Ведмежу шкуру я на смужечки розтяв

Та й розстелив її. Того на хвіст поставив,

Того при голові. «Ну, що? Я ж не лукавив?

Зробив по-чесному? Стріляйте цілий вік

Або мирітеся…» Великий сміх і крик

Постав на тих словах і розітнувсь навколо,

Аж гості падали від реготу додолу.

Тут ксьондз до ворогів поважно підійшов, —

Святе письмо читать, казать їм про любов… —

Вони всміхнулися і врешті помирились.

«Небавом вороги колишні й поріднились:

Сестру Домейкову Довейко під вінець

За тижнів два повів. Отак прийшов кінець

І довгій їх злобі, і ненастанним сваркам.

На місці ж тих пригод, над гарним переярком,

Корчомку спілкою заклали дві сім’ї, —

Ще й так і названо Ведмедиком її».