Пан Тадеуш

Спочатку довгу річ Бартоломій почав —

У Кенігсбергу він із барками[127] бував

А що понад усе пруссацтво ненавидів,

Хоч говорить любив про нього, від сусідів

Жартливе прізвисько дістав собі —

Пруссак. Бувалий чоловік, в політиці мастак,

Частенько зазирав уважно до газети,

То міг порадити! «Напевне, ви візьмете, —

До всіх звернувся він, — цю справу не за жарт,

Французи — молодці, і геній — Бонапарт,

Що по Костюшкові такого не бувало.

Я б звірився на них, — а зустрічав немало

Народу всякого: усякий є народ.

Пригадую собі, як тому кілька год

Я в дядька гостював і справи мав у Гданську.

Ну, а між справами таки й потіху панську

Не боронив собі: частенько полював.

Грабовський,[128] що тепер у штабі службу взяв,

Зо мною виїхав у ближній ліс на влови.

В Короні[129] на той час був мир. Аж от, панове,

Про битву рознеслась по всій країні вість.

З листом тоді до нас прибув бажаний гість

Од пана Тодвена. Грабовський розгортає —

І що ж би думали, у тім листі читає?

«Ущент під Єною побито пруссаків…»[130]

Як був я на коні — зіскочив — сотворив

Молитву. А тоді до міста ми майнули,

Немов про новину нічого і не чули,

Немов за справами. Аж бачимо — ландрат,

Гофрат[131]і комісар та всякий сучий брат

Німецький — оддає низенькі нам поклони,

Та кожне крутиться, як муха та, що тоне

В окропі… Сміх бере, і розбирає злість!

«Ну, як там з Єною, яка остання вість?» —

Питаємо ми їх, удаючи простоту.

Вони ж, налякані, од жаху та турботи

«Майн гот, о вей!»[132] — кричать, повісивши носи,

Та ну втікать, немов за ними люті пси

Женуться. То була, скажу я вам, потіха!

Еге… Набралося утікачів до лиха:

Як тая комашня, розлізлись по шляхах.

Везуть і подушки, і ковдри на возах,

Жінок на ті ж вози та діти посадивши'.

А ми, нараду вмить воєнну учинивши,

За ними, і взяли чесать та примовлять,

Що довго мусили ландрати пам’ятать!

Тим часом генерал Домбровський до Познаня[133]

Прибув, скликаючи до збройного повстання…

За тиждень — німця вже й на ліки не знайти!

А що, коли б і нам, для славної мети,

З’єднатись та й зчинить воєнну веремію?

Що, браття, скажете? Як думаєш, Аіатвію?

Війська, що й не злічить, веде Наполеон,

І слід змітаючи ворожих перепон, —

А ми б отут його зустріли хлібом-сіллю,

Московському рости у нас не давши зіллю!»

Скінчив. Мовчить Матвій, правицею за бік

Торкнувся (шаблю він носить при боці звик

За часу давнього) — і пригадав минуле:

Адже і прізвисько Забік йому приткнули,

Що він за бік хапавсь на гніву певний знак, —

Помовчав-погадав — нарешті каже так:

«Утиштесь! Відкіля такі у вас новини?

Французи де тепер? В які ідуть країни,

І скільки війська там, якого і під ким?

Хто знає — розкажи!» Найкраще — підождім, —

Пруссак на ті слова, — ми ксьондза-бернардина

Робака: певна він, досвідчена людина,

Та й вісті ті не хто, як Робак, ознаймив.

Тим часом за кордон пошлімо шпигунів,

Самі ж готуймося тихесенько…» «Чекати? —

Кропитель закричав. — Чекати, виглядати? —

За те Кропителем Добжин його назвав,

Що булаву страшну він гудзювату мав

Для бою, зовучи на жарт її Кропило. —

Чекати, гем-трем-брем, — ото розумне діло!

Чекать і утікать?… Я в Пруссії не був,

Та простим розумом давно уже збагнув:

Кропити — то кропи, вмирать — так сповідайся,

Ріж, бий, ломи, лупи, дороги не питайся!

Ну, що там бернардин, що Робак? Той робак,

Хто лізе до нори від страху, як бабак!

Довідини! Шпиги! Гем-трем, ото мудрота!

А я кажу: кропи, коли кропить охота!»

«Кропити!» — в відповідь на теє заревли

Коновка (прізвисько таке йому дали

За штуцер, що його коновкою назвав він)

Та Бритва, шаблею тонкою всюди славен.

«Кропити! Хай живе Хреститель! — їм услід

Завзятці крикнули. — Кропилу много літ!

Геть Пруссака! Тхора! Такі пристали речі

Тому, хто в каптури ховається чернечі!»

Розважний Кроликів почувся відповіт:

«Робака знаю я — то не робак, а кріт,

І вирив не одну свого він часу нору,

Не хочу я пускать на вітер поговору,

А тільки — я його впізнав… О, то чернець!

То штука!.. Покладім цій справі ми кінець,

Коли тривога вся пішла від бернардина,

Коли в його словах розмові цій причина.

Чого ви хочете, нарешті?» «Як? Війни!» —

«Якої?» — «Із царем!» — «Ну, та й народ чудний!» —

«Кропити, гем-трем-брем!» — «З коновки поливати!» —

«Голити бритвою!» Аж тут Пруссак благати

Почав, щоб слово знов дали йому.

«Війна — Що в світі краще є? Усяке, певно, зна,

Що й я колись хрестив, хоча і без кропила,

Проклятих пруссаків, тих, що мене хотіли

У річці змолоду втопить під п’яну руч».

«Ну, й молодець за те. Так не тягни, не муч,

Наважся, гем-трем-брем, і нумо всі кропити!»

«Кого? За що? І як? Сам, братику, скажи ти,

Чи ж можна виступать отак, без міркувань?

Повстання? Знаємо ми лад і для повстань:

Конфедерація, нарада, певні плани,

Щоб наперед було усе достоту знане!»

«Дозвольте і мені докинуть слово-два:

У ділі спільному хай кожна голова

Помислить, — Бухманів на те почувся крик

(Він одягатися в німецький одяг звик,

Ще й німець прізвищем, а справжнім був поляком

І міг по-вченому сказать у ділі всякім Промову.

Економ одного із панів Сусідніх, чесно він майна

його глядів, — І шану від усіх мав за такі прикмети). —

Шановні земляки! За зле ви не візьмете,

Коли в дискусіях, що їх ми почали

І путь належну їм промовами дали,

Свої я висловлю окремі міркування.

Промовці декотрі накреслили питання,

А розв'язати їх належить нам усім.

Повстання, кажете? Спочатку ухвалім

Порядок, щоб за ним провадити дебати.

Найперше, думаю, нам слід поміркувати,

Який же наслідок оте повстання дасть,

Яку воліємо у себе мати власть.

Отож загляньмо лиш в історію. Колись

Зібрались дикуни на лови, чи зійшлись

Нежданим ворогам рішучу одсіч дати:

Держави зародку повинні ми шукати

У цьому. Джерело законів тут і прав,

Бо зовсім то не бог нам лад і устрій дав,

А між громадою та владою контракти…»[134]

«Контракти? Київські? Ну, далебі, дивак ти! —

Забік не витримав. — Не буду вже казать,

Хто, пане Бухмане, царя нам міг послать —

Чи бог, чи, може, чорт. Аби-но тільки скинуть!»

«Оце дак так! Царі нехай із кодлом гинуть, —

Хреститель підхопив. — Кропилом москалів

По голові! Плюск-пляск! Ти добре говорив,

Та чоловіча річ не говорить, а бити,

Кропити, впень рубать, на закришку кришити!»

Тут Бритвин голосок озвався: «То-то-то!

Та сили б нашої не подолав ніхто,

Коли б ти Різочку, Матвію, до Кропила

У пару приєднав. Таке б тут закипіло,

Що тільки-но держись! Я голову свою

Команді Різочки покірно віддаю!»

«Команда! Слово це годиться на параді! —

Хреститель вимовив. — У Ковенській бригаді[135]

Команду мали ми, і любо пригадать:

Як бити — бити в лоб! Як брать, то не давать!

Шах, мах — і справа вся!» «Ото кохане діло! —

Знов Бритва запищав. — Як мати закортіло

Конфедерацію, то ось вона вже й є,

На чолі ж нам Матвій із Різкою стає».

Хреститель: «Хай живе наш Півник на Костьолі!»

А решта: «Зичимо щасливої ми долі

Кропителю!» І так завзятці заревли,

Що хати давньої аж стіни загули.

Одначе декому здалася зашвидкою

Та резолюція. Почулись між юрбою

Протести: «Я на те погодитись ніяк

Не можу: згода є ума дрібного знак,

І не годитися — така моя система», —

Пан Бухман заявив. Ті знову: «Як підемо,

Мети не знаючи?» — «Не дозволяю — й квит!»[136]

Прибулий, яко гість, на раду цю сусід

Сколуба слово взяв: «Добжинські, почекайте

І цьому галасу порядок певний дайте!

З застянку нашого Рубака кликав нас —

Мопанку… Він казав, що наспіває час

Для шляхти цілої, а не лише Добжина,

Що гуртуватися велика є причина.

Ксьондз Робак теж про щось подібне натякав…

Про всіх ідеться — всім надати треба прав,

І рівні голоси усі повинні мати…»

«Так! Рівність хай живе!» — ревнули, як гармати

Три Тераєвичі, Міцкевичів із п’ять,

Ще дехто: «Маємо усіх ми порівнять!»

А Бухман перебив: «Де згода, там і шкода!»

Кропитель і собі: «Матвій — наш воєвода,

Його послухаймо, — а ви ж нащо здались,

Ви звідкіля прийшли?» — і крики почались:

«Матвія хочемо!» — «А ми не позволяєм!» —

«Ми хочемо пристать!» — «А ми вас не бажаєм!» —

«Кропити, гем-трем-брем!» — «Чекать!» — «Голосувати!»

Один лише сидів спокійно серед хати

Матвій. Замислено дивився він на те,

Як виростає гнів і запал у гостей,

Як крутить булаву Кропитель невгамовний,

Як Бритва бігає і спритний, і домовний,

Коновка повагом ступа сюди й туди,

А дехто аж присів, од запалу блідий…

Одначе чулося, що Півник на Костьолі

Вже й сердитись почав за крики та сваволю.

Хто знає, на чому скінчилось би.

Щораз До гніву більшого ішло та до образ, —

Аж от у натовпі, що сварку тяг марудно,

З’явилась, ніби стовп, рапіра обоюдна,

Блискуча, довжини сажневої: мабуть,

Із тих іще рапір, що їх було кують

У Нюренбергу: це тевтонів давня зброя.[137]

Хто там підніс її — не видно між юрбою,

Та догадалися. «Хай славен буде Шрам!

Хай Ножик, гострений на лихо ворогам,

Живе і славиться! Щасливих літ Мопанку!

Хвала Півкозицю!» І тут по всім застянку

Пішла од віватів розкотиста луна.

Гервазій (хто його по зброї не пізна?),

Мечем окресливши над головою коло,

На повітання знак спустив його додолу

І мовив сивому Матвієві: «Привіт

Шле Ножик Різочці. Братове! Як сусід,

Добжинських приятель, скажу лише одно вам:

Навіщо кликав вас моїм старечим словом,

А ви вже зважите, що саме вам чинить.

Давно застянками лунає і бринить,

Що в світі на діла заноситься великі.

Ксьондз Робак теж казав…

(Тут перебили крики Старого:

«Знаємо! Чували!») Тож-бо й є!

Так міркування ви дослухайте моє:

Розумній голові двох слів, як кажуть, досить.

Отож Наполеон проти царя підносить Меча.

А нам сидіть, ховатись, як тхорі?

Як за чуби взялись не жартома царі,

Дрібному людові належить також битись,

Щоб краю рідному своєму прислужитись.

Що, може, ні?» «Атож! Говорить, як чита!» —

«Хрестити, гем-трем-брем, єдина річ свята!» —

«Голити!» — «Поливать!» — «Аби-но тільки згода!» —

«Від згоди всякої для діла тільки шкода,

Лиш дурні годяться», — пан Бухман підхопив.

А Ключник вислухав і далі річ повів:

«Хай Краків розгляда державні вищі справи,

Міркує хай сенат, зібравшись до Варшави, —

Малому людові великих діл не знать.

Хай пишуть писарі, що звелено писать,

А ми, зібравшися в Добжинському застянку,

Не акти маємо виписувать, мопанку, —

Рубати шаблею…» «Кришити, гем-трем-брем!»

«За свідків вас усіх у справі цій візьмем:

Чи Робак не казав, що сміття вимітати

Нам треба, як гостей чекаємо до хати?

Де ж сміття те у нас? Хто зрадою убив

Поляка славного, а потім ще захтів

Майно неправдою забрати у дитини?»

«Сопліца! — крикнули. — Нехай Сопліца гине!» —

«Гнобитель!» — «Душогуб!» На ці слова Пруссак

Озвався: «Братики! Чи вже ж то можна так

Необмірковані робити постанови?

Збагнімо: у Судді був брат колись, панове,

Шаленець і гультяй. Так Судію карать

За брата? Він же що? І хто посмів назвать

Його гнобителем? Котрий із вас не видів,

Що за столом своїм частує, як сусідів,

Він простих мужиків — і спини гнути їм,

Доземно кланятись боронить. Ще візьмім

Таке: податки він за них частенько платить,

На допомогу їм чималі гроші тратить

(А цього не чувать і в Клецьку голоснім,

Хоч по-німецькому хазяїнує в нім

Пан Бухман)… Ще скажу: зо шляхтою Сопліца

Не судиться, — то ви з ним лізете судиться!

А що веде процес із Графом, — нащо ж нам

У справи багачів мішатись, бідарям?

Гнобитель Судія!.. Таж ми його з дитини

Ще пам'ятаємо! Всі звичаї країни

Він свято береже, бо сущий є поляк!

Добжинські, братики! Признайтеся, що так!

Нарешті — чи не сміх до справ мішать великих

Дрібниці?» «Як же то? — Гервазіїв у криках

Розлігся голос. — Як? Скарати гультяя — Дрібниця?»

«Плюск і пляск! Хай гине Судія!»

Тут Янкель, що прибув у справах до Добжину,

Промовив: «Ну, і я слів декілька докину,

Коли дозволите. Ну, я єврей собі,

Отож Сопліці я не родич, далебі,

Хоч він добро мені не раз велике діяв, —

Бартоломіїв теж я знаю та Матвіїв, —

Його шаную я — шаную й вас… Проте

На діло ви собі збираєтесь пусте!

Жовніри поблизу, Асесор у Сопліци —

Подасть їм гасло він — і горе окоїпиться

На вас. Нарешті є, згадайте-но, тюрма,

Уряд, поліція… Французів ще нема,

І навіть, от як був я з гендлем у

Білиці, То від знайомого єврея з-під границі

Чув, що коли прийдуть, то тільки навесні.

Тоді й зміркуєте, чи битися, чи ні

Вам із Сопліцою, — тоді лише, панове…

Тепер послухайте: якраз для вас готовий

У нашій корчмі стіл і дещо для стола,

Бо ж Янкеля, синка, недавно сповила

У мене Сура. Син, щоправда, не єдиний,

Та веселитися достатні є причини,

І всіх запрошую у мене погулять.

Баси та бубни є, скрипок і не шукать…

А знаю: пан Матвій (така його натура)

Старого липівця і нового мазура Аматор.

Мазур є, найдеться й липовець».

Промова шляхтичам припала до сердець

І зворушила їх. Почулися в громаді

Веселі оплески та повітання раді,

Аж раптом Ножика підняв сердитий

Шрам На Янкеля: «Гей, ти! Навіщо здався нам?

Чого приліз сюди — і до чужого проса

Навіщо довгого уткнув свойого носа?

А пан Пруссак тому, що кілька тих берлин[138]

Із хлібом Судії колись провадив він

До Пруссії,- навік Сопліці підрядився

За фактора?[139] Чому ж на задні не дивився

Колеса? Пригадай: колись ще батько твій

Од пана Стольника — хай бог йому святий

У небі царство дасть — возив по двісті барок, —

І з того багачем став на увесь фільварок.

Добжинські! Хто в дворі Горешковім бував

За найближніших слуг? Хто від Горешка мав

Найбільшу звіреність? Хто з нього наживався?

Для кого він про хліб ласкавий піклувався

У короля? Чиї права він боронив

У трибуналі? Хто у нього пив і їв?

І зрадити його? Для кого? Для Сопліци?!

А що Сопліца вам? Чим міг вам піддобриться?»

«Нічим, — Коновка тут, — а тільки кирпу гне,

Хоч сам із шляхти. Ох, зневажив він мене!

Як доньки я справляв весілля, — для звичаю

Покликано й Суддю. От меду наливаю

Судді, а він мені: «Е, годі! Я ж не звик

Так трунки дудлити, неначе брагу бик!

Ви, шляхтичі, п'єте, як воду, мед і вина!..»

Туди ж пак! Пан який! Стій, бісова личино! —

Звелів я силоміць йому до горла лить…

Тепер Коновкою іще б його скропить!»

«Отож-то! Знав і я недавно, цього року, —

Кропитель підхопив, — з Сопліцою мороку.

Є син у мене — що ж? Через Сопліцу так

Із глузду з'їхав він, що звуть бідаху — Сак![140]

Пощо (кажу було) до тої Зосі ходиш?

Не буде діла там, а сам собі нашкодиш.

Так ні, не слухає: кохаю — та й кінець.

Ну, я, щоб повести це діло навпростець,

Пішов до Судії: віддай за сина Зосю.

А він — бодай йому по правді так жилося! —

Ще, каже, замала. Пождімо років три…

Брехав, пресучий син! Вже, певне, там котрий

З отих паничиків із ним ладнає діло.

Ну, так освятить їх у шлюбний день Кропило!»

«І бестія така від люду має честь!

Панове! Таж таки у світі правда єсть! —

Гервазій загукав. — Шануєте ледащо,

Ім'я ж Горешкове пішло у вас нінащо,

А вдячність — пропили? Бажали б воювать

З царем Московщини, — а боїтеся стать

Проти розбійника, негідника Сопліци —

І, наче пастки миш, злякалися в'язниці?

Братове! Я ж бо вас не кличу на розбій!

Процеса виграно — і Граф у замок свій,

У замок, що прийнять хазяїна готовий,

Ввійде, щоб виконать законні постанови!

Одного треба тут: оружної руки!

Добжинські ж, як було, є випадок такий,

У ділі правому не раз допомагали —

То й шану на Литві і честь велику мали

Давніше… Та пощо у давнині шукать?

З десяток літ тому чи два, щоб не збрехать, —

Згадайте — генерал московський Войнилович

Та зрадник наш-таки, пан Вовк із Логомович,

Попались нам до рук. Той балакучий Вовк

На шибениці був тоді б навік замовк,

Що кривдив мужиків, з чиновництвом водився,

Та простий люд таки над ним змилосердився…

(Колись од Ножика мого він не втече!)

Подібних випадків було багато ще,

І завжди з того зиск Добжинові й пошана.

Тепера ходиться, щоб чесно стать за пана,

Що має всі права. Горешків має кров.

Нехай ніхто б із вас за нього не пішов, —

Із Ножиком я сам піду за праве діло!»

«Гем-трем… Гервазію! Забув ти про

Кропило! Допоки голова у мене на в'язах, —

Кропити буду я, ти — сікти… Шах і мах!»

«А що намилите, — зумію я зголити

Своєю Бритвою: тож і мене прийміте».

«І я, — Коновка тут, — що там голосувать:

Ми, що посаджено, умієм поливать!»

Сколуба знов: «І я!» — і почали кричати

Та проголошувать Гервазію вівати.

Щоправда, декому — в сусідстві це бува —

З Суддею діло мать прийшлося раз чи два

Про спаш, про вируби чи польові границі,

А інших заздрощі підбили на Сопліцу…

Той шаблю вихопив, той підіймає кий,

І галасує всяк одно: «Сопліцу бий!»

У цьому лементі і запальному русі

Матвій, що не хотів мішатись до дискусій,

Устав, у боки взявсь і з притиском почав

(Ще й головою в такт помалу закивав):

«Дурні! Але ж дурні! То поки йшла тут рада

Про Польщу, про війну, — у вас тяглася звада,

До особистих же коли дійшлось образ,

То й згода є, дурні, і єдність є у вас?

Дурні! Геть відсіля! До дідька у болото!

До тисячі чортів у пекло йди, свиното!!!»

Всі зчудувалися, немов ударив грім, —

Аж гордо на коні з'явився воронім

Серед подвір'я Граф, у чорний плащ завитий.

Був паполомою волоською[141] покритий

Гарячий кінь його і копитом кресав.

Широкий капелюш Граф високо підняв

І блиснув шпагою коштовною своєю,

Що аж сахнулися налякані жокеї.

«Граф! Слава Графові! З ним жить і умирать!» —

І кинулися всі у вікна виглядать,

У двері сунутись, та й вибігли юрбою, —

А Кролик, вигнавши всіх інших, головою

Кивнув презирливо і вигукнув: «Дурні!»

Тим часом шляхтичі, веселі та гучні,

До Графа товпляться, неначе птаство в гаї, —

А голос Ключників їх крики заглушає.

Гервазій давні тут пригадує часи:

Велить од кунтушів подати пояси,

І ними із льохів корчемних три барила

Поквапно добува: в однім горілка біла,

І пиво в другому, а в третім — мед старий.

Враз бризнуло струмків і засіяло три:

Один — як золото, як срібло другий лите,

А третій — наче кров. Кричать несамовито

Вояки, сотнею пристукнувши склянок:

«Нехай живе наш Граф, наш славний ватажок!»

Нарешті, всі гуртом: «А гей же на Сопліцу!»

Шинкар наляканий сховався за пивницю

Та й ну втікати! Геть одходить і Пруссак,

Бо шляхту вмовити не міг він аніяк, —

Та де там! Доганять метнулася громада,

Гукаючи: «Лови! Нехай загине зрада!»

А там уже дійшло до сутичок і ран:

Припер Міцкевича товстий до тину Зан,

І кілля підняли на нього три Чечоти

За те, що на Суддю іти не мав охоти.

Там шабля блискає, там камінь пролетів, —

Насилу спинено розлючених бійців

І пригамовано шляхетську завірюху.

Одначе у бою хтось там дістав по уху,

А двоє — по плечах… Гервазій дав наказ,

Граф — шпагою махнув, і всі знялися враз,

І вже дорогою холодна дзвонить криця

Та чути здалеки: «А гей же на Сопліцу!»