Пан Тадеуш

Так міцно спалося по першій перемозі,

Що ні один вояк не кинувся в тривозі,

Як дивні постаті тихенько увійшли,

Огнями ліхтарів заблискавши з імли,

І кинулись на них, мов павуки жорстокі

На мух, заглиблених в дрімотний літній спокій:

Хвилина — покотом, немов снопи, лежать

Усі пов'язані, проте як мертві сплять.

Одного сон не брав і змора не приспала

Коновку, що йому потрібно два антали[171]

Густого випити, міцного липівця,

Щоб трохи сплутався язик у молодця

І ноги вже не так могли йому служити

(Він тим уславився по цілому повіту).

Розплющив око він, поглянув — що за страх?

Стоять потвори дві над ним у головах,

З них кожна з довгими, пушистими вусами,

Ще й, ніби крилами, розмахують руками;

Злякався, мав хреста покласти — та дарма!

Сил ворухнутися, піднятися нема,

Він весь обплутаний, як те дитя сповитий!..

Від жаху нічичирк, подумать би, що вбитий…

Кропитель кинувся боротись, та дарма:

Оборонятися ніяких сил нема,

Бо власним поясом йому зв'язали руки…

Як щука на піску, німої повен муки,

Крутнувся, покотивсь… Усе навколо спить…

І він у розпачі ревнув, як той ведмідь,

У яму вскочивши: «Не спіть, братове! Зрада!»

За ним прокинулась, гвалтує вся громада,

І покотилася луна, неначе грім!

Граф із жокеями та Ключником старим

У залі спочивав. Гервазій пробудився,

Та пізно: і над ним зрадливо хтось помстився,

До шаблі власної прип'явши, мов на сміх.

Жокеї — де вже там! Пов'язано і їх!

Граф, хоч не зв'язаний, без шпаги, без пістоля!

Два вусані над ним, шаблі піднявши голі,

Стоять, мов статуї. Гервазій зирк на них —

І єгерів пізнав у статуях живих.

Пізнав і одіж їх, і круглі їх кашкети,

І сяйвом ліхтарів осяяні багнети,

Пізнав і старшого зі шпагою в руці…

«Ну, — прошептав, — біди накоять гості ці!»

Проте не раз уже траплялося старому

Бувати в схожому становищі скрутному,

І визволятися навчився він із пут.

Гадав, що способу прибрати може й тут,

Могутній силою і досвідом багатий,

Ганебні мотузки потужно розірвати.

Отож, прижмурившись, він сонного вдає,

Коротшає, як вуж, бо тіло все своє

Стиска, зжолоблює, щоб із одного разу

Усі напружити до болю звиклі м'язи:

Рвонувся, ніби звір в тенетах, — та шкода:

Несила вирватись! І Ключник од стида

Обличчя до землі понуро відвертає

І так колодою німою застигає.

Зненацька барабан знадвору загримів,

І офіцер тоді жовнірам ізвелів

І Графа, й почет весь у залі залишити

Та ще й сторожею міцною оточити,

А шляхтичів у двір зганяти без розмов:

Уже майор туди з підмогою прийшов…

Дарма пручається Кропитель невгамовний!..

А там — народу тиск! Набігло шляхти повно›, —

Підгайських та Гречех, Біргелів, Бірбашів,

Сопліцам родичів, Добжинських ворогів.

Хто ж військо викликав і хто підняв сусідів,

Асесор чи шинкар — ніхто про те не відав,

Хоч різних здогадів чимало тут було.

Тим часом, крадучись, світання хмуре йшло.

Неначе вийнята із полум'я підкова,

Край сонця пурпуром заблис із-за діброви

В тумані сонному… То бризне дощ дрібний,

Як мак посіявшись на луки, на лани,

То вщухне, а по нім холодний вітер лине,

Гнучи струнких дерев гіллясті верховини

І хмари гонячи, мов брили крижані…

Так день сумний іде у селища сумні.

Майор наказує товсті колоди взяти

І напівкруглі в них отвори прорубати,

Щоб ноги бранцеві в колоди ті замкнуть.

Понурих, зв'язаних войовників ведуть

І, наче в лещата, беруть їх у колоди.

Тоді, для кращої за злочин нагороди,

Усю одежу з них здіймають і шапки,

Щоб вітер холодив, щоб дощ мочив їдкий,

Щоб сором душі пік і розпач невимовний…

Дарма пручається Кропитель невгамовний.

Сопліца, зрушений, забув недавній гнів

І пільги для своїх благає ворогів,

Ще й додають жалю жінки, найпаче Зося…

Із Риковим воно уже й на згоду йшлося,

Та старшим був, на жаль, не бравий капітан,

Хоч, власне, він узяв заснуле військо в бран.

Ну, він і вволив би, чого просив Сопліца;

Та лихо! Плутові доводиться кориться.

Той Плут, як казано, із роду був поляк,

Але перевертень, а то вже певний знак,

Бо честі не шукай там, де панує зрада.

Нещасних вояків пов'язана громада

За посміховище здавалася йому.

Із люлькою в зубах, у синьому диму

Стояв на ганку він, задерши носа вгору,

Чи гордо походжав, як півень, серед двору.

Тим часом Рикова вмовляє Судія

Цю справу кинути, бо справа це своя,

Це діло хатнє, мов. На те й Асесор згоден,

Щоб заладнати все і щоб не знав ні один

Чиновник про нічне свавільство, бо біда

Велика шляхтичів за нього дожида!

От Риков підступив тихесенько до Плута:

«Нам треба діло це обміркувать, збагнути…

Що з того, що під суд дамо нещасних цих?

Чи буде нам користь, чи, може, слава з них?

їм тяжко прийдеться, а нам це що поможе?

Пустімо — і Суддя вас обдарує гоже.

Таж єсть і приказка: дають тобі — бери!

І ще є приказка від давньої пори:

Хай буде ситий вовк, мовляв, і кози цілі.

Ну, поголоску б ми в повіті розпустили,

Що тут були усі в гостях, лише. Стрільці

На нас не викажуть, — і в воду всі кінці!

Хай буде гречка вже, аби-но не сперечка!

Та гляньте: он Суддя, майоре, недалечко, —

Ходім, порадимось. Так буде без гріха,

Бо ложка рот дере, коли вона суха».

Майор розгнівався і, тупнувши ногою,

Гукнув: «Та що таке зробилося з тобою?

Не дружба — служба це! Як! У воєнний час

Пустить бунтівників на волю? А! Якраз!

Та б засміяв тебе за ці слова усякий!

Нарешті-то до вас добрався я, поляки,

Злодії, лінюхи! Помийтесь на дощі!

(І так зареготав, що під вікном кущі

Гойднулись). Он, диви, Добжинський у сурдуті…

Гей, роздягти його! — І далі, повен люті,

Провадив:- Я йому згадаю, як торік

Він крикнув: «Злодія держи, щоб не утік!» —

Як на балу почав я з панною одною

Мазурку танцювать. Що з каси полкової

Узято щось було і тягнено на суд

Мене — то що? Яке Добжинським діло тут?

Псяюха закричав, всі шляхтичі на мене…

Та й скривдили мене, бо то ж народ скажений…

Ляж собі лише мазурку танцював…

Ну, потім я йому, проклятому, казав:

Гляди, розбійнику, прийде коза до воза!

А що, Добжинський, що? Збулась моя погроза?»

А потім до Судді, що саме надійшов,

Шепнув тихесенько: «Щоб не було розмов,

За кожну голову дай тисячу готову,

То все залагоджу. І це останнє слово!»

Хтів торгуватися Сопліца, та дарма,

Нема що й думати: знай, носа підійма

Майор, та люлькою у саме небо кадить.

Ані вблагать його, ні лестками не знадить!

«Майоре, — знов Суддя, — не карне діло тут! Т

ут битви не було, то й ні до чого суд:

Звичайні сталися сперечки у сусідів.

А що там хтось моїм вечеряв чи обідав,

Та гуску задавив чи навіть порося, —

Тихенько виплатить, на тім і справа вся.

Та й з Графом, певен я, у мене мир настане».

«А Книги Жовтої[172] ви не читали, пане?» —

Плут, усміхнувшися, злостливо підморгнув.

«Ні,- Судія йому, — я про таку й не чув.

А що в ній писано?» «Не ваші то статути, —

А з Книги Жовтої ви можете почути

Про кари, про тюрму, сибірське заслання!

Воєнний це закон! Ваш трибунал — бредня!»

«Розгляне справу цю мені пан губернатор!» —

Суддя образився. «Хоч би сам імператор! —

Гукнув майор. — Несіть там скарги хоч куди,

Але не викрутить тих ланців із біди!

Цар не помилує, а кару ще подвоїть…

Та й сам господар тут, здається, дещо коїть,

Що ока нашого, не бійтесь, не втекло.

Усе ми знаємо. Коли б до того йшло,

То пригадаємо, що Янкель, шпиг відомий,

У лановій корчмі — немов у власнім домі!

Всіх арештую я, усіх провчу я вас!» —

«Мене арештувать? Хто сміє? Де наказ?»

І засварилися, що помирити годі, —

Та з’явище нове побачено в господі.

У двір заїхав хтось із почетом чудним:

За вістовця баран лобатий перед ним

Дзвінками на рогах подзвонював.

Позаду І череда овець, і ціла кіз громада,

І навіть декілька вгодованих волів,

А навантажених пакунками возів

Дві пари караван дивачний замикали:

По всьому квестарські одвідини[173] пізнали

Нещасні шляхтичі та Судія сумний.

На возі першому — ксьондз Робак. З глибини

Свойого каптура на в'язнів блиснув оком

І пальцем їм кивнув, немовби ненароком.

На возі другому був Різочка Матвій

В селянськім одязі; зчинили крик гучний

Всі бранці (грізно він сказав на те: «Дурні ви!»).

Пруссак на третьому, в якийсь каптан дрантивий

Увесь закутаний, а на четвертім — Зан

З Міцкевичем. Тяжкий і безпорадний стан

Добжинських помирив одразу з ворогами.

Біргелі, Бірбаші і Вільбики гуртками

Стояли й радились, як лихо одвернуть,

Бо легко сваряться от так, за що-небудь,

Та легко й миряться поляки. До Матвія

Усі за радою, — а він їм: «Є надія!

Мовчіть, не кваптеся…» Тим часом бернардин

В покої увійшов, та як змінився він!

Звичайно мовчазний, як точить баляндраси,

Неначе ксьондз-гультяй, до вин, до меду ласий!

«Ха-ха! Вітаю вас! Вітаю, ха-ха-ха! —

Почав, хитаючись од сміху. — Без гріха

Я побожуся вам, що влови знамениті

Сьогодні сталися! Буває всяк на світі:

Хто вдень, а хто вночі іде по звірину.

Панове! Ой, скубіть ви шляхту навісну,

Лупіть, загнуздуйте, щоб часом не брикала!

Майоре! Здобичі дісталось вам чимало,

А надто Графика ви стережіть як слід:

Великий багатир, що славний має рід,

Жар-птицею тепер сидить у вас у клітці.

Як хоче вилетіть, — нехай сипне жар-птиця

Сот зо три дукачів: на те ж і багатир.

Тоді вже дещицю таки й на монастир

Ви перекинете, щось і для мене, може:

За вас молюся я, як правлю службу божу,

Бо смерть не дивиться, чи хто штаб-офіцер:

Сьогодні ти живеш, а завтра — фіть! Умер!

Смерть, повідає Бака,[174] для всіх людей однака.

П'яниці і черниці одна у неї дяка.

Чи швець ти, чи купець, дитя чи сивий дід,

А нападе на слід — чикне тебе — і квит!

У свиті чи в кунтуші, а як візьме за уші,

То рівні будуть душі, посиплються, як груші!

Ах, тільки й нашого, що випив там чи з'їв…

Що, якби зразів нам господар ізвелів

Подати? Пуншику,[175] панове офіцери,

Чи не хильнули б ми? Бо решта — все химери!»

«До діла сказано! — почувся відповіт. —

За пана Судію хильнути чарку слід!»

Усіх сопліцівців сьогодні ксьондз уразив

Такими жартами! Тим часом гори зразів

На кухні смажаться. Готують пунш міцний,

І офіцери так беруться за напій,

Що скоро випили великої піввази

Та ще й змели, либонь, двадцять чотири зрази.

Сніданок той смачний майора звеселив:

Білетом банковим він люльку запалив

І, сміхом сміючись і сласним, і одвертим,

Чи не закласти нам хоч би маленький віст?

Та ні-бо: у полку я перший мазурист!

До біса з картами! Прошу вас до мазурки!»

Так, дим пускаючи, неначе із дворурки,

І компліменти з ним він разом випускав.

«Чудова вигадка, — ксьондз Робак закричав, —

Хоч не годилося б, а часом, признаюся,

Сутану підійму і танцювать візьмуся,

Що встане курява… Ото лишень одно:

Ми тут гуляємо, кружаємо вино,

А як жовніри там? І то ж, панове, люди.

Гадаю, що гріха великого не буде,

Коли по чарці їм послати?» «Хай і так», —

Майор погодився, — а ксьондз, таємний знак

Сопліці даючи, шепнув: «Пошли їм спирту! —

І до майора знов:-Чи вірте, чи не вірте,

А як почується мазурки любий звук,

То ходить ходором у мене закаблук!»

От, поки пуншиком старий ласує Риков,

До Телімени Плут, за рукава засмикав

І мовив: «На танець прошу уклінно вас!»

Та якось вирвалась, втекла, а ловелас

Зіткнувся з Зосею і взяв її просити

До танцю… «Рикове! Покинь-но там трубити

У люльку! Ліпше он гітару ти візьми

І втни веселої! У першій парі ми

Підемо: я, майор, із панною своєю».

Та й Зося утекла. Рвонувшися за нею,

Знов Телімену він за руку ухопив.

«Хай буду сучий син, коли б я говорив

Неправду, панночко: відомо всім солдатам,

Що в цілій армії, у корпусі дев’ятім,

В другій дивізії я перший мазурист.

Такий уже бува в людини певний хист!

Майорське слово в тім даю вам без вагання!

А як не вволите мойого ви прохання,

По-офіцерському скараю вас — от так…»

І цмокнув у плече, що аж лишився знак.

Тадеуш, мов огнем йому сипнувши в вічі,

Майора бравого ударив по обличчі.

«Що? Бунт? Бунтівники? — розгніваний украй,

Хитнувся офіцер. — Держи його, хапай!»

І шпагу видобув, удвоє ставши п’яний.

Тут Робак вихопив пістоля з-під сутани:

«Пали, Тадеуше! Як в ясну свічку бий!»

Майор, хоч дим його і оповив густий,

Проте від пострілу щасливо відхилився.

Аж Риков (досі він з гітарою возився)

На хлопця кинувся, — а Войський з-за стола

Ножа на Рикова метнув: уже була

Тому видима смерть, але за щит гітара

Тим часом Різочка зо шляхтою надбіг —

Плут в сіни, капітан за ним, кричать:

«Жовніри! До зброї!» На той крик жовнірів із чотири

Прибігло. Різочка чатує з-за дверей,

Як кіт досвідчений за шафою мишей,

Хтів зняти голови, попав лиш у кашкети —

І всіх надвір жене. Заблискали багнети,

Лунають постріли, збігається народ:

Метнулись визволять Добжинських із колод

Сопліцівці… Сержант багнетом двох поранив,

Стріляє в третього, але туди й не глянув,

Де в гніві темному Кропитель поруч з ним.

А той наїжився — і кулаком страшним

Сержанта вдарив (він мав руки вже на волі,

А ноги сковані). Сержант простягся долі

І кров'ю карабін гарячою залив.

Кропитель перегнувсь, рушницю ухопив

Та й ну розмахувать, неначе тим кропилом!

Той пада, той біжить з обличчям омертвілим, —

І так над шляхтою зробив рухомий дах

Хреститель, сіючи навколо кров і жах.

Колоди на тріски поламано, побито!

До квестарських возів, — там ряднами накрито

Рапіри, палаші, мушкети і списи,

А дехто без вагань узявся й до коси.

Коновка — що йому звичайна та рушниця! —

Для себе й для Сака знаходить гаківниці[176]

Жовніри товпляться, мішаються, кричать,

Але не знати їм, куди і як стрілять,

І шляхта змішана не починає бою…

Аж от зчепилися. Між темною юрбою

Там шабля стукає об шаблю, там тесак[177]

Ударив у багнет… Досвідчений вояк,

Став під стодолою здаля Нікіта Риков

І гучно єгерів[178] збиратися покликав.

Стрілять би, — та якраз свойого б і попав…

«Гей, стройтесь!» — вигукнув (шикуйтеся до лав,

Сказать по-нашому), — ніхто не чує в криках.

Старий Матвій, що звик до розмахів великих,

До поля ширшого — помалу відступав.

Навколо шаблею він шлях свій розчищав:

Там обітре штика, немов гнота на свічці,

Наодмаш там рубне, що падають рушниці

І люди падають, як жито від серпа, —

І так старий Матвій у поле від ступа.

Єфрейтор тут надбіг, найкращий із жовнірів

Митець колотися. Матвія оком зміряв,

Напоготову взяв свій вірний карабін

(Багато ворогів скосив у битвах він) —

Правиця при замку, а спереду лівиця…

Немов жало змії, ворушиться рушниця!..

Увесь він знітився, плигає, припада:

Тяжка Матвієві готується біда!

А той, побачивши бійця собі до пари,

На носа надіва старезні окуляри

І держить Різочку обачно у руках.

Здавалось, твердо він не встоїть на ногах,

Бо йде й хитається, мов хворий чи сп'янілий.

Помітив це солдат — і, всі зібравши сили,

На нього кинувся шалено. Та Матвій

Раптово зупинив повільний відступ свій

І шаблею підбив багнета. Аж хитнувся

Солдат уражений, а сивий розмахнувся

І вдарив Різкою… Без сповіді умер

Єфрейтор, чотирьох медалей кавалер,

Трьома царевими оздоблений хрестами…

Тим часом, стявшися віч-на-віч з ворогами,

На лівому крилі зчиняє ревний бій

Удвох із Бритвою Кропитель запальний, —

Рубає знизу той, той зверху б’є невпинно:

Працює в німців так новітня та машина,

Що й січку тне тонку, і жито вибива…

Звитяга, бачиться, для шляхти наспіва!

Та правому крилу біда і небезпека:

Високий прапорщик, побачивши здалека,

Що вбив єфрейтора досвідчений Матвій,

Помститись кинувся, шпонтон піднявши свій.

(Зоветься бердишем або шпонтоном зброя,

Тепер уже в військах не вживана до бою:

Бувало, й колються, й рубають бердишем…

У флоті ми лише тепер його знайдем).

Був дужий прапорщик і молодий літами,

Тому Матвій не міг із ним боротись прямо,

Без штук і хитрощів, а тільки одбивав

Шпонтона бистрого, що іскрився й блищав, —

І мав уже старий одну легеньку рану.

Радіє прапорщик, — але радіть зарано!

Кропитель, бачивши, до чого йде двобій,

Біжить — не добіжить! — і карабін тяжкий,

Крутнувши, кидає противнику під ноги, —

І чути смертний крик у криках перемоги!

Метнулись москалі Кропителя ловить:

Він, щоб товариша від смерті захистить,

Незбройним у бою лишився. Два жовніри

Заплутали у чуб руки йому чотири

І потягли його, як моряки баркас

Міцними линвами. З'явивсь тут саме в час

Гервазій. «Ножику! — гукнув Хреститель, — друже!»

І, зупинившися, рубає Ключник дужий

Гігантським Ножиком жовнірів по руках.

Кров бризнула навкруг. Біль і смертельний жах

Погнав напасників… Одна рука лишилась

У довгих кучерях, — і кров’ю зчервонилась.

Так орлик, кинувшись на зайця у гаю,

Поживу випустить не важиться свою:

Одною лапою їй держиться за спину,

А другу — кігтями вгородить в деревину;

Звір скочить — і порве надвоє хижака,

І в поле, з лапою у спині, утіка,

А біля стовбура лишилась друга лапа,

І тепла з неї кров дощем червоним капа.[179]

Кропитель поглядом шукає: навкруги

Сплелися у бою і друзі, й вороги,

А він один стоїть, лишившися без зброї!

З’єднався з Ключником, і грізною рукою

Махає, стиснувши залізний свій кулак.

Аж раптом з натовпу з’явився юний Сак,

Своєму батькові приносячи потугу, —

Кремінням гостреним цвяховану мачугу:[180]

Так звано на Литві воєнну булаву

За днів, як війнами прославлено Литву…

Не кожен справився б з тією булавою!..

Кропитель, сміючись, могучою рукою

Кропило люблене схопив, поцілував,

В повітрі окрутнув і наступ розпочав.

У пісні не сказать, не виспівать нікому

Його всіх подвигів, — та й не повірять тому.

Адже не вірили у Вільні тій жоні,

Що, тихо молячись, стояла при вікні,

Як наступ Дєєва чинився генерала

І козаки ішли на місто, мов навала:

Вона ж то й бачила, як певний міщанин

Всіх ворогів погнав, хоч був лише один,

І генерала вбив одважною рукою.

Обличчя Рикову захмарилось журбою

І розпачем: лежать побиті москалі,

Один по другому простягтись на землі, —

Убитих двадцять три, поранених багато…

А дехто кинувся й до саду утікати

Чи в дім, шукаючи опіки у жінок.

Радіють шляхтичі! Беруться до пляшок,

А дехто паювать воєнну взявся здобич…

Один лиш бернардин стояв німотно обіч,

Бо заборонено брать участь у бою Ксьондзам.

Досвідченість, одначе, він свою

І мудрість виявив, подаючи поради…

От до шляхетської гукає він громади,

Щоб справу довела до жданого кінця —

Пішла на Рикова. Тим часом посланця

До нього засила і каже зброю скласти,

Щоб не було стрільцям страшнішої напасті,

Щоб не лягли усі!.. Та бравий капітан

Охоти аж ніяк не мав оддаться в бран.

«До зброї!» — крикнув він, і довгі карабіни

Звелися, як один. «Ціляйся!» — знову лине

Наказ — і порядом всі блиснули стволи.

«Огню!» — і постріли громами загули,

І лава москалів чудним здається плазом,

Що лап десятками ворушить раз за разом,

І все змішалося, втопаючи в диму.

Щоправда (спирт міцний виною був тому),

Багато хибили, — та впало два з Матвіїв

З тяжкими ранами; один з Бартоломіїв

Поліг, улучений зненацька у чоло…

Рушниць на кожного у шляхти не було,

І відстрілятися вони не мали сили…

З шаблями кинутись молодші з них хотіли, —

Та нерозважності перечили старі.

Йде відступ. Дзенькіт куль по цілому дворі,

По шибах домових… Підбіг Тадеуш звідти

(З наказу Судії жіноцтво боронити

Він мусив злякане у глибині кімнат,

Хоча давно б уже і сам до бою рад).

За ним, побачивши, що шляхта в лютім горі,

Із карабелею вельможний Підкоморій

(Бо Томаш дав-таки йому нарешті бронь).

Він груди підставля одважно під огонь,

З'єднавши вояків і ставши на чолі їх…

Знов мати не одна заплаче по Матвіях,

І Бритву ранено, і Вільбик неживий…

Ксьондз Робак надійшов, за ним старий Матвій,

Дають знак відступу. Жовніри з того знаку

Радіють, — і велить в останню йти атаку

Одважний капітан, командує: «В штики!»

Шум, крики, брязк рушниць, камінний крок тяжкий

І шляхта відступа, одстрілюючись. Риков

Суддю віддатися, зложити бронь закликав,

«А ні,- додав, — звелю тобі спалити дім!»

«Пали! — Суддя на те. — Тебе спечу я в нім!»

Стара Сопліцівко! Коли ще дім твій цілий

І світять крізь гілля високі стіни білі, —

Благословляючи, там згадують не раз

Коновку: він його в той небезпечний час

Од смерті врятував. Спочатку у тривозі,

Коновка, хоч найшов свою рушницю в возі,

У битві участі великої не брав:

Не певний був себе, як потім сам казав,

Бо вірної руки не мав він натщесерце.

Та, спирту в присінку надибавши відерце,

Хильнув без роздуму — і зразу мов ожив.

Тоді з рушницею поліз до бур’янів,

Сакові давши знак до нього приєднатись.

Сак, хоч із Зосею не довелось побратись,

Од вражих нападів їй боронив поріг:

Хоча й погорд же ний, за неї вмерти міг.

Тим часом єгері лютують і плюндрують,

І домові пожар, і шляхті смерть готують!

Коновка виміряв — і кулі, наче град,

Сипнули на страшний мундирів синіх ряд.

Ударив Сак тоді із другої рушниці,

І загула земля, неначе в громовицю.

Не знаючи, відкіль така напасть іде

І заховалася ворожа сила де,

Тут Риков-капітан жовнірів іззива

І троєкутником шикує їх під тином.

Учасно догадав, бо із загоном кінним

Граф наближається: сторожа, що була

Круг замка, злякано не знать куди втекла

Під час баталії. Жокеям давши зброю,

Не їде Граф — летить крилатою стрілою,

З мечем, піднесеним зважливо у руці.

Те Риков бачивши, здригнувся. «Молодці! —

Віддав команду він. — Огню півбатальйоном!»

Рушниці блиснули огнем своїм червоним,

Три впало ранених, під Графом кінь упав, —

Граф скочив… Ключника болючий жах пойняв:

Жовніри міряють в горешківську дитину

(Хоча й не по мечу — жіночого коліна)…

Ксьондз Робак кинувся і Графа затулив…

На нього стрілено… Він крикнув:

«До тинів, Братове, сходьтеся!

Не тратьте й кулі марно!»

Тадеуш зрозумів команду цю прегарно:

Він за криницею сховався. Відтіля

Що тільки вистрелить — одразу поціля

(Тверезий та й митець не будь-який стріляти!).

Частіше падали старшини, не солдати:

Було по одягу здалека видно їх…

Сержанта ранено, один фельдфебель ліг,

І другий падає… Розгнівавшися, Риков

Майора п'яного до бачності закликав:

«Коли триватиме, майоре, довше так —

Усю старшину нам поб’є отой поляк!»

Плут до Тадеуша здаля тоді промовив:

«Не честь для рицаря вдаватися до сховів!

Одверто битися — вояцький заповіт,

А не ховатися, як боягуз, за пліт!»

«Майоре! В рицарство у ваше б я повірив, —

Почулась відповідь, — та нащо ж за жовнірів

Ви заховалися? Щоб честі доказать,

Готовий з вами я на поєдинок стать:

Хай наша тільки кров окропить нашу зваду…

Я й зброю вибрати вам дозволяю радо.

А ні — то, як вовків у ямі, вас усіх

Перестріляю я», — і стрілив. Знову ліг

Сержант поранений, неначе зжатий колос.

«Майоре! — капітан подав до Плута голос. —

Виходьте! Мусите ж ганьбу свою ви змить,

А шляхтича того вам конче треба вбить

Якщо не кулею, то шпагою меткою:

Скоріше ж виберіть чи ту, чи іншу зброю.

Суворов наш старий дурною кулю звав,

А титул молодця від нього штик дістав.

До шпаги ж!» «Рикове! Ти майстер фехтувати!

Піди і покарай того нахабу, брате!

то з поручиків которого пошлім:

Мені, майорові, незручно биться з ним,

Солдатів кинувши без вищого керунку».

Одважний капітан спокійно, твердо й струнко

Із лави вирізнивсь і хусткою махнув

Своєю білою. А Граф на те гукнув:

«Ви помилилися, мабуть, шановний пане!

То річ майорова, — а я до капітана

Хотів звернутися, що він на замок мій…

(«Наш!» — Возного здаля почувся крик тонкий.)…

На замок налетів і тим порушив спокій.

Його скараю я, як при Бірбанте-Рокка

Скарав розбійників…» Спинився ревний бій,

І шляхта, й єгері в цікавості німій

Спіткання Рикова і Графа споглядають.

Воєначальники уклонами вітають

Один одного (честь і звичай так велить:

Вклонитись ввічливо, щоб ввічливо убить).

Уже схрестилися і задзвеніли шпаги

Бійців однакої і сили, і відваги,

Та Плут, звертаючись до кращого стрільця,

Промовив пошепки: «Як того молодця

Ти влучиш кулею ще й під ребро під п’яте —

Я п’ять карбованців тобі готовий дати».

Стрілець примірився — і в капелюш попав

Тадеуша. «Це глум! Це зрада!» — закричав Кропитель.

Кинулось шляхетство, з гніву п’яне,

Тадеуш затулив, одначе, капітана

І змогу дав йому до лав своїх дійти.

Недавні вороги, сьогодні як брати,

Добжинські билися укупі із Литвою.

Вони, Підгайського побачивши з косою,

Кричать, радіючи: «Нехай живе Литва!» —

Солдати падають, мов скошена трава.

Коли ж у розпалі і в перемінах битви

Лиха, здавалося, прийшла година Бритві,

Що, хоч поранений, боровся, наче лев, —

Сколуба кинувся з мечем із-за дерев

І крикнув голосно: «Нехай живуть Матвії!

Мазури хай живуть!» Іде борня, шаліє,

Хоч Півник з Робаком і стримують бійців.

Тим часом план новий у Войського наспів:

Він, потай кинувши жахливе бойовище,

Простує на город, Протазієві свище, —

І вдвох, зігнувшися, сховались в бур’яні.

В саду сопліцівськім, при самій гущині,

Немов якесь кубло або велика клітка,

Напівзруйнована тулилася повітка,

Де завжди сушено литовський білий сир.

Там. пахощі міцні на весь розливши двір,

В пучки пов’язане висіло зілля ріжне,

Шальвія, та чебрець, та материнка ніжна,

Все, що вживається для ліків на селі.

Будівля скривлена хилилась до землі,

Неначе падала. Судця ані звалити

Її не важився, ані переробити,

Усе чекаючи до слушної пори,

І тільки повелів поставить два чи три

Дрючки, що мали буть підпорою міцною.

Якраз під цею-от будівлею старою

Свого трикутника шикує капітан.

Це привід Войському дало укласти план,

Як битву довести розлючену до краю.

Іде з Протазієм — за ними поспішає

Старенька ключниця та кухтик, хоч малий,

А славний силою. Усі на стовп гнилий

Натисли, всі його відразу загойдали…

І раптом — єгерям на голови упала

Повітка, ранячи, вбиваючи, мнучи,

Смерть несподівану і пострах несучи.

І от між деревом лежать убитих трупи

Та сиру білого залиті кров’ю купи, —

І розбігаються жовніри, що втекли

Від смерті наглої. Неначе демон злий,

Кропитель їх своїм Кропилом зустрічає,

І голить Бритва їх, і Різка їх стинає,

І Граф з кіннотою рубає втікачів.

На лівому крилі лиш вісім вояків

Лишилось, що стоять уперто та завзято.

Сержант їм повелів у Ключника стріляти —

І вісім просто в лоб намірилися рур.

Ксьондз (він стояв ізнов твердий, неначе мур)

Підбіг до Ключника, розпаленого в бої,

І на ходу його підчіплює ногою:

Обидва падають, як саме грюкнув стріл…

Знов Ключник до страшних і до кривавих діл

Береться, кинувшись солдатів доганяти

(Втікать по вистрілі метнулися солдати).

Вони на тік біжать — він їм біжить услід;

У клуню — їх і там догнав затятий дід,

І чути звідтіля прокльони, крик, удари.

Нарешті, стомлений од лютої покари,

З мечем скривавленим він вийшов із дверей.

Одного Рикова ні куля не бере,

Ні шабля. Б’ється він, не хоче зброї скласти,

А від ворожої руки воліє впасти…

Тут Підкоморія за серце жаль узяв,

Він каже Рикову: «Ти мужність доказав,

Нещасний рицарю. Але ніхто докором

Картать не зважиться (то був би стид і сором),

Як нині віддаси мені ти бронь свою.

А я — безпечності обітницю даю

Для тебе. Бранцю мій, велю покласти шпагу!»

Почувши в слові тім шляхетність і повагу,

Йому скоряється і каже капітан:

«Ляхи, брати мої! Ну, що ж…

Як бран, то й бран. А шкода — не було в нас жодної гармати!..

Суворов говорив: ей, Рикове, камрате,

Ніколи без гармат на ляха не ходи!

Що ж… Єгри напились.

Багато тут біди

Майор накоїв, Плут…

Чий гріх, того й покута…

А я, хоча тепер попався в ваші пута,

Я вас любитиму сердечно, як любив,

Бо добре б’єтеся. Суворов говорив

Частенько приказку: кого люблю, як душу,

Трясу, як грушу… Ну, віддатись вам я мушу,

А тільки хай-но там покинуть мордувать

Моїх солдатиків…» Звелів тоді забрать

Усіх поранених шляхетний Підкоморій,

І крові, що її проллялось ціле море,

Не проливати більш. Ув’язнено живих,

Майор же (у кущах сховався він густих),

Побачивши кінець баталії страшної,

З’явився, та нічим не схожий на героя:

Увесь у поросі, у листі і в траві…

Так наїзд кінчено останній на Литві.[181]