По живу і мертву воду

11. ВОГНЕМ І МЕЧЕМ

У загоні було чоловік з п’ятдесят. Озброєні автоматами, гвинтівками, мисливськими рушницями, вони стояли нерухомо, в напруженому чеканні, і в темряві могли здатися кущами, що росли край дороги. Ні тихого слова, ні вогника цигарки.

Та ось від дороги майнула тінь, і їй назустріч виступило троє.

Захекана жінка в чорній хустці, звертаючись до високої людини в мисливській куртці, зашепотіла по-польськи:

— Панотче, вони сплять у Калининій хаті… У хаті і і в клуні. Я покажу, я підведу вас.

Один з тих, хто стояв поруч з високим, квапливо запитав:

— Скільки їх, пані знає?

— Не більше сорока… У всіх карабіни, в одного великий, важкий…

— Ручний кулемет?

— Можливо. Я не розуміюсь на цьому…

— Вартові є?

— Двоє. Теж п’яні. Спершу пісень співали, зараз не чути… Мабуть, теж сплять.

— Пес на подвір’ї?

— Я йому кинула м’яса з тим порошком, що мені дали…

— Чудово!

— Ніхто не помітив, як ти вийшла з хати? — запитав високий у мисливській куртці.

— Ні. Я сплю в клуні, панотче. Йшла до вас тихо, городами.

— Пан бог не залишить тебе без свого заступництва, Христино. Ти вірна католичка й виконала свій обов’язок.

Жінка нагнулася й поцілувала руку, що благословляла її.

— Панотче, я вважаю, загін треба поділити на дві. групи. Одна оточить хату, інша клуню.

— Вам видніше, пане поручику.

— Наказано! — поручик козирнув і чітко обернувся ліворуч кругом.

Той, кого називали панотцем, лишився сам. Вів здійняв з себе автомат, повільно опустився навколішки, схилив голову.

Поручик, пошепки лаючись, розподіляв людей на, дві партії. Голосно командувати не можна було, й багато хто не розумів, чого від них хоче командир, деякій не хотіли розлучатися з дружками, тяглися за ними.

— Тихо. Праворуч, кажу. Не панові, пся крев, прошу пана стати наліво до пана капрала.

Нарешті поручик домігся свого. Загін було поділено на дві групи, однакові за кількістю людей і за видами зброї.

— Де панотець?

Цього ніхто не знав.

— Куди ж він міг подітися? — почав нервувати поручик. — Щось неймовірне… Ану, Франек, Зигмунд, пошукайте.

До поручика наблизилася жінка.

— Не треба, не заважайте… Панотець стоїть на молитві.

Старий з сивими вусами, що стояв у першому ряду, почув слова жінки і з зітханням, подібним на тихий стогін, став навколішки. Біля нього став його сусід, потім ще двоє, й незабаром увесь загін стояв навколішках, шепочучи слова молитви.

… У довоєнні роки ксьондз села Бяли Камінь Казимир Пулчинський не відзначався ні особливою богомільністю, ні прихильністю до суворих звичаїв. Рожевощокий атлет у довгій чорній сутані дивився на світ веселими очима юного епікурейця. Він і зайвої чарки мимо себе не пропускав, і в карти на гріш щасливо грав, й не обходив своєю прихильністю сільських красунь. Останнє, мабуть, було найбільшим уподобанням Пулчинського. На один лише вигляд гарненької дівчини чи молодиці очі пана ксьондза затягалися масною плівкою, і його соковиті губи самі складалися сердечком, наче для поцілунку. Дівчата ж, ловлячи на собі Погляд пана ксьондза, мимоволі чепурилися й обіцяюче-соромливо спускали очі додолу. Словом, за отцем Казимиром водилися грішки. Хлопці якось помстилися йому за своїх невірних краль., Богохульники підстерегли вночі переодягненого ксьондза біля хати молодої вдовиці, накинули на нього мішок і, відлупцювавши киями, залишили в зав’язаному мішку на вулиці біля каплиці. Панотець, удавши хворого, відлежався на перинах поки з обличчя не зійшли синці, й через два тижні з’явився в костьолі перед парафіянами, наче нічого й не сталося, із смиренно-лукавою усмішечкою на пухких дівочих устах.

Усі, хто знай Пулчинського, були одностайні в своїй думці про нього. Вони вважали, що молодому ксьондзові більше пасував би мундир гульвіси-улана, ніж сувора сутана священнослужителя. Та що вдієш, коли так богові вгодно.

Разюча зміна з отцем Казимиром сталася під час війни, коли його заарештували гітлерівці й півтора року протримали у в’язниці. Видно, хтось із вищого духовенства добився його звільнення і врятував від вірної загибелі; та коли отець Казимир знову з’явився в Вялому Камені, його важко було впізнати. Самовдоволений, безтурботний епікуреєць перетворився в кощавого аскета з запалими чорними щоками й сухим фанатичним блиском в очах. Він нікому не розповідав, що пережив і передумав в ув’язненні, які видіння бачив у тривожних снах. Не розповідав і про свою сімейну трагедію — його батька й матір гітлерівці розстріляли в Кракові разом з іншими схопленими на вулиці заложниками.

Тяжку кару господню ксьондз прийняв покірливо, з великим смиренням. Пан бог твердою рукою поправив свого легковажного священнослужителя, вказав шлях покути. Віднині Казимир Пулчинський усіма своїми помислами й діями належав церкві й своєму нещасливому народові. Чим були його страждання в порівнянні з тими злигоднями, що впали на голови його співвітчизників, починаючи з того дня, коли танки швабів вдерлися в їх країну!

За кілька лічених днів поляки втратили все, крім віри й честі, — державу, армію, право. Недалекоглядні й пихаті політики, дипломати жорстоко помилилися в своїх розрахунках і незабаром повтікали за кордон, захопивши з собою все золото Речі Посполитої; хоробрі генерали, що вміли браво дзвеніти острогами, приймаючи паради, виявилися нікчемними стратегами; інтелігенцію згубила її гординя й віра у всемогутність людського розуму; ватажки черні, що сіяли в душах бідноти насіння класової ненависті й безвірництва, давно продали душу сатані. Лише свята церква лишилася непорушною твердинею в цьому морі хаосу, крові, страждань, безумства.

І пан бог вручив долю польського народу в руки своїх пастирів. Вони, тільки вони могли врятувати поляків, здійснити те, чого не змогли зробити політики, полководці, вчителі, самозвані вожді народні.

Пулчинський, змінивши цієї ночі сутану на мисливську куртку, хрест на автомат, молився палко й несамовито. Він знав, що за його наказом проллється багато крові. Але ксьондз молився не за душі тих, хто стане жертвами його лютої жадоби помсти. Українців він ненавидів дужче, ніж німців, якоюсь особливою, гидливою ненавистю. Для нього це були не люди, а щось мерзенне, гидке — дикі, кровожерні кабани. Вони знову занюхали зручний момент і вгородили свої ікла в ослаблене тіло благородної польської нації. Їх треба безжально знищувати. Пулчинський молився за своїх, за тих, хто із зброєю стояв за його спиною, він прохав пана бога благословити їх на подвиг і дарувати перемогу.

Вогнем і мечем, вогнем і мечем… Жорстокість звичаїв середньовіччя, забобони — релігійні, станові, національні. Не раз палав вогонь на цій землі, не раз лилася кров слов’ян, які забули, що вони брати. І ось до старих, давно забутих образ приєдналися нові. Хто ж в однаково тяжку для поляків і українців годину вихопив з напівзітлілих піхов пощерблену шаблю давньої ворожнечі? Ксьондз Пулчинський відповів би не замислюючись — українці. Петро Карабаш також би не затримався з відповіддю — поляки. Націоналісти схожі один на одного як дві краплі води. Петра Карабаша, Казимира Пулчинського по праву можна назвати рідними братами будь-якого найлютішого гітлерівського людожера, хоч ніхто з них, тим більше гітлерівець, не визнав би такої спорідненості й, можливо, навіть не здогадувався про неї. Але насправді це було так — усі націоналісти, як би вони себе не називали, зліплені з одного тіста. Вони брати по духу.

Нарешті палку молитву було закінчено. Пулчинський підвівся, почепив на груди автомат. Відразу ж до цього наблизився поручик.

— Панотче, люди готові.

— Добре.

— Тих, хто має запальнички, я поставив наперед. Христина каже, що тут попереду є скошене жито. Я думаю, треба взяти снопів. Так швидше загориться…

— Гаразд, пане поручику. Ходімо.

Загін безшумно рушив уперед. По дорозі на скошеному полі набрали снопів.

Хутір виступив назустріч таємничими купами дерев, хлівів, хат. Темрява, тиша теплої літньої ночі.

— От і клуня й хата Калини, — прошепотіла жінка, — Просто перед вами.

— Іди, Христино, ти своє зробила…

Загін зупинився. В темряві, там, куди пішла жінка, дзявкнув був пес, але, впізнавши свого, почав радісно повискувати. Собаки в інших подвір’ях відгукнулися гарчанням, лінивим гавкотом, якийсь пес забігав, дзвенячи кільцем по дроті.

— Холера… — з досадою промовив помічник поручика.

— Дурниці, пане капрал, — заспокоїв його поручик. — Діяти будемо навально. По двоє з кожної групи вишлемо наперед — зняти вартових. Я з своєю групою піду до двору з боку хати, ви, пане капрал, від клуні. Обікласти снопами й підпалити. Стріляти з укрить. Не випускати жодного живим.

— Наказано, — козирнув капрал.

— Панотче, можливо, ви… — нерішуче сказав поручик. — Чи варто так ризикувати? Я залишу вам охорону.

Пулчинський образився: цей офіцерик з АК[2] вважає себе бозна-яким хоробрим і бажав би в останній момент усунути його, щоб привласнити собі лаври перемоги. Але що зробив би цей військовий геній без ксьондза? Хто пішов би за ним?

— Мені не потрібна охорона, пане Лукашевичу. Я повинен бути там, де будуть мої люди.

— В такому разі прошу пана ксьондза бути обережнішим… — незадоволено буркнув поручик.

Поручик Лукашевич думав не лише про лаври. Він одержав недвозначний наказ: спалити хутір Рутки дощенту, перебити не лише озброєних бандерівців, але й усіх жителів від малого до великого. Очевидно, з цього приводу командування АК мало якісь міркування високої політики… Що ж до ксьондза Пулчинського, то він був невиправним ідеалістом і поставив умову — жінок і дітей не чіпати, зайвого не палити. Поручик Лукашевич побоювався, що ксьондз може перешкодити йому повністю виконати таємний наказ. Проте, якщо люди ввійдуть у бойовий азарт, ошаліють, зупинити їх буде важко не лише ксьондзові, але й самому пану богові.

Не минуло й п’яти хвилин, як тиша вибухнула пострілами, несамовитим собачим гавкотом. У пітьмі, наче нічна величезна зловісна квітка, розпустив свої світні тремтливі пелюстки вогонь.

Раптовий напад був вдалим. Сплячі вартові так і не прокинулись, їх знищили безшумно. Відразу ж запалали приставлені до хати й клуні снопи. Пулчинський присів на колодязну цямрину, підняв автомат, цілячись у вікна. Поручик випередив його, й дві автоматні черги злилися в одну. Задзвеніли розбиті шибки, почувся жіночий зойк, постріли. Собаки надривалися від зляканого гавкоту. Однак хата й клуня мовчали. Здавалося, там не було людей. «Христина помилилась, бандерівці ночують в іншій хаті чи, може, довідалися про підготовку нападу й пішли з хутора?» — промайнуло в голові ксьондза. Він відчув раптову слабість і мало не впустив з рук автомата. Видно, думка про можливу помилку виникла і в інших. Постріли чулися рідше, й раптом припинилися.

До колодязя підповз захеканий поручик, запитав розгублено:

— Що б могло статися, панотче?

Тут двері хати розчинилися, і з сінець вибігла молода простоволоса жінка в самій сорочці з дитиною на руках.

— Рятуйте, лю…

Справа від Пулчинського хтось дублетом вистрілив з мисливської рушниці, й жінка впала посеред двору, прикриваючи руками й головою дитину.

«Помилка… Що ми робимо?» — з жахом подумав ксьондз. Він ладен був схопитися, закричати, зупинити своїх людей, але в цей час із хати, стріляючи на бігу, вискочило двоє босих, напіводягнених хлопців з розкуйовдженими чубами.

Їх мало було не прогавили. Одного куля наздогнала біля воріт, другий устиг вибігти на вулицю, але його перехопили, звалили пострілом впритул.

З хати почали відстрілюватися.

— Пильнуйте добре, панове! — загукав поручик, — Стежте за вікнами й дверима!

Поручик пригнувся, підскочив до самої хати й кинув у вікно гранату. Притиснувшись спиною до стіни, він зачекав, поки граната вибухне, й лише тоді відбіг назад, в укриття.

З хати спробували вирватися ще декілька чоловік. Влучні постріли вмить наздогнали їх.

А клуня, що горіла з усіх боків, усе ще мовчала. Видно, добре випили хлопці, коли спали таким міцним, безпробудним сном.

Раптом обидві половини дверей розчахнулися, і з глибини клуні вдарив кулемет. Однак нападники давно чекали цього моменту. Пролунав безладний залп, кулемет відразу ж замовк, але з клуні з криком «Слава!» вискочило чоловік десять. В одного на плечах горів одяг.

— Гур-р-ра!! — вигукнув поручик.

Пулчинський знову натиснув на спусковий гачок. Тріск автоматних черг злився з грюкотом окремих пострілів. Освітлені, осліплені полум’ям, п’яні бандерівці були добрими мішенями для поляків. Два чи три з них відразу ж закрутились на землі, інші падали, швидко підхоплювались, пробували бігти, падали знову, повзли. Поляки розстрілювали, добивали їх із укрить.

Обличчя Пулчинського заливав піт. Перезаряджаючи автомат, він торкнувся до ствола й умить відсмикнув руку — ствол автомата розжарився. Це трохи витверезило Пулчинського. Він глянув на рожевувату пляму посеред двору, яка весь час бентежила його, притягала його погляд. Жінка лежала нерухомо, але дитина була жива. Розкривши в беззвучному плачі рот, воно совало голими ніжками й смикало закривавлений рукав материної сорочки. Пулчинський здригнувся. Перед його очима на мить виникла інша картина: дитина з такими ж голими пухкими ніжками сидить на руках щасливої матері божої. «О господи…» — прошепотів Пулчинський, затуляючи обличчя руками.

Що було далі, Пулчинський добре не пам’ятав. Він намагався зупинити, умовити когось, але його слів наче не чули. Палаючий хутір перетворивсь на пекло, і все було багряно-червоним, як у пеклі, — земля, дерева, небо. Люди металися серед вогню в червоному одязі, з червоними обличчями, з червоними рушницями. Постріли заглушали зойки, дитячий плач, дзенькіт розбитого скла. Поручик Лукашевич кілька разів гукав «Гура!» На вулиці в рожевому пилу лежала жінка в багряно-чорному одязі. Це була Христина, що вибігла з своєї палаючої клуні. Чиясь випущена зопалу куля не пожаліла й її, вірної католички… І над. усім цим серед пучків іскор, що летіли з пожарища до неба, сяяла спокійно-величною усмішкою непорочна діва, що тримала на закривавлених колінах дитину з голими ніжками.

Нарешті вони вирвалися з цього пекла, залишили позаду догоряючий хутір. Нічна пітьма здавалася рятівною. Йшли швидко, задихаючись, підставляючи розпашілі обличчя свіжому вітрові. Позаду Пулчинського було чути збуджено радісні, хвастливі вигуки. Всі були задоволені — напад удався, вони здобули перемогу, на місці хутора Руток залишаться тільки купки курного попелу. Ніхто не шкодував за вчиненим, ніхто не шепотів молитов. З богом справу було поладнано завчасу — бити українців їх привів сам пан ксьондз…

… Рано вранці кривий служка Тадеуш, прийшовши прибрати в костьолі, помітив, що двері в костьол прочинені. Здивований цим, — ключі були тільки в нього і в ксьондза, — Тадеуш перехрестився, зазирнув до середини. Каламутне світло падало з стрілчастих вікон униз. В кінці проходу між лавами лежала долілиць, головою до вівтаря, розметавши на підлозі руки, якась людина. Відчувши щось недобре, костьольний служка підійшов ближче й побачив на підлозі кинутий автомат. Тадеуш знову перехрестився, й торкнувся до лежачого, щоб довідатися, живий той, чи мертвий. Чоловік повільно підвів голову, й служка побачив мокре від сліз обличчя свого ксьондза.

— О, Єзус, мати божа! — заметушився переляканий старий. — Панотче, вам погано! Води? Зараз!..

— Не треба, пане Тадеуш, — ледь чутно промовив Пулчинський. — Я сам… Іди. Бог простить мені цю кров.