По живу і мертву воду

22. В ЗАСАДІ

Справи у Тараса були погані — він втратив покровителя. Сподіватися, що сотенний дасть йому якийсь документ і відпустить, як обіцяв, по-доброму, вже не можна було. Богдан зник, і можна було тільки здогадуватися про його долю.

На хутір прибуло начальство — курінний, якийсь схожий на іграшкового офіцерика надрайонний, чоловік сім пихатих, вгодованих вояк з автоматами й уже знайомий Тарасові референт пропаганди Могила, який виглядав пригнічено, немов побитий пес.

У штабній хаті безперервно тривали наради, допити. Першим викликали Сидоренка. «Військовий спец» пробув у штабній хаті годин зо дві, потім його вивели під вартою, посадили у льох під замок. Перед обідом сотню вишикували й наказали всім здати зброю й набої. Замість бойових гвинтівок вояки одержали учбові, дерев’яні, а кому їх не вистачило, той повинен був зробити сам. Гвинтівки видавалися тільки тим, хто призначався їм варту.

Про заняття ніхто й не згадував, але було наказано, щоб кожний привів себе до порядку й виглядав, як личить воякові УПА. Хоча всі заворушилися й кожний заходився щось зашивати, латати, чистити, а до тих, хто мав який-небудь перукарський досвід і інструменти, стояли черги, в сотні панував настрій розгубленості і пригнічення. Вояки раз у раз збивалися в купки і боязко перешіптувались. Хтось пустив чутку, що будуть відбирати трофеї, здобуті при нападі на ешелон. Це було ударом для Кореня, який відразу ж заховав одержаного замість шкіряної куртки мундира й ходив похнюпившись.

Тарасові нічого було боятися «реквізиції», він шкодував тільки, що не роздобув тоді на залізниці пістолета. Прогавив… «Підшкірний» пістолет йому не завадив би. Він готувався до походу, приховав у своїй постелі декілька сухарів, шматочок сала, порожню консервну банку. Гранату-лимонку тримав завжди в кишені. Треба було тікати з цього бандерівського кубла, й чим швидше, тим краще.

Уже ввечері, коли Тарас стояв з іншими вояками біля дверей клуні, з’явився ройовий Топірець з автоматом на плечі і, байдуже оглянувши шеренгових, що з’юрмилися, наказав Кореню й Карасю йти за ним.

Пішли до лісу. Топірець ішов попереду, не оглядаючись, нічого не пояснюючи. Трималися дороги, й тому Тарас зробив висновок, що Топірець веде їх кудись далеко. Все це було неприємно, викликало тривогу, але хлопця заспокоювала присутність Кореня. Коли б Топірець вів його самого, тоді інша справа… На цей раз йому, мабуть, ніщо не загрожує.

Тарас мав підстави побоюватися Топірця більше від усіх інших у сотні. Це був трохи дивний, мовчазний хлопець років дев’ятнадцяти, широкогрудий, міцно збудований, з копицею русявого волосся на голові і відкритим, чистим обличчям. Тарасові здавалося, що Топірець, як кажуть, «собі на думці» і через те не кидає зайвого слова, завжди відмовчується. І все ж йому подобався цей хлопець із спокійно-уважними, розумними очима; декілька разів Тарас намагався викликати Топірця на розмову, але безуспішно, ройовий кидав неспішно: «так» або «ні», а то й зовсім не відповідав, незадоволено відводячи очі вбік.

Цікавість до ройового посилилася після того, як Тарас одного разу побачив, що той на березі річки в кущах читав якусь книжку. Власне, це була не книжка, а пачка аркушів, вирваних із книжки. Тарас непомітно підійшов ззаду й устиг схопити очима один рядок: «Аксінья глянула через тин», і те, що було надруковано в самому низу сторінки дрібним шрифтом — «Тихий Дон. Шолохов».

Топірець, почувши кроки за спиною, здригнувся, вмить згорнув сторінки трубочкою, але не злякався, а тільки незадоволено оглянувся й запитав: «Чого тобі?» — «Дай почитати!..» Топірець уважно, неприязно глянув в очі Тарасові й сказав: «Марш звідси!» Потім поклав листки до кишені й пішов геть.

Отже, ройовий крадькома читав «Тихий Дон»… Це відкриття надзвичайно зацікавило Тараса. Очевидно, в Топірця була вся книжка, але книжку носити з собою небезпечно, і він виривав з неї сторінки. Їх можна було ховати в кишеню, за пазуху…

Але незабаром Тарас довідався, що старший брат ройового Топірця якийсь великий начальник серед оунівців, мало не друг самого Бандери, й вирішив, що заводити близьке знайомство з ним не варто — від таких людей треба триматися подалі.

Як і належало молодому слухняному шеренговому, Тарас ішов мовчки, а Кореня почала мучити невідомість, і швидко він не стримався, запитав незадоволено:

— Куди ми йдемо?

— Довідаєтесь… — кинув через плече Топірець.

Дві години йшли лісовою дорогою. За розрахунками Тараса, вони віддалилися від хутора кілометрів на вісім-десять. Нарешті вийшли з лісу. Топірець зупинився й пояснив завдання.

— Тут поблизу є село Горяничі. Підійдемо до крайньої хати, оточимо і будемо стежити до ранку.

— А що в тій хаті? — знову не стримався Корінь. — Навіщо за нею стежити?

— Такий наказ.

— Який наказ? — не вгамовувався Корінь. Він, мабуть, вважав цю справу дріб’язковою і розсердився, що йому з-за чиєїсь примхи чи безглуздя доведеться не спати всю ніч.

— Накази не обговорюються, друже Корінь, — суворо сказав ройовий.

— Я знаю, що таке наказ, — уперся вояка. — Я не про те. Ти командир і повинен нам усе як слід пояснити: що це за хата, хто в ній живе, чому за нею виникла необхідність стежити?

— Друже Корінь, не говоріть дурниць. Що треба, я вам уже сказав.

Кореня не так уже й легко було вгамувати. Він знав «усякі військові дисципліни» і, очевидно, не дуже, рахувався з доморощеними командирами.

— Які дурниці, друже ройовий? А може, в тій хаті сидить штук з п’ятдесят партизанів-совітів і в кожне вікно по три кулемети виставили? Я повинен знати, куди я без зброї, з голими руками йду.

Топірець, здавалося, розсердився, але змушений був дати пояснення.

— Зброї не треба, — сказав він спересердя. — В хаті живе вдова, син у неї комсомольцем був і невідомо куди подівся, коли почалася війна. У цієї баби діти якихось родичів появилися. Отже, хата на підозрінні. Наша справа простежити, чи не приходить хто-небудь сюди вночі.

З тієї гидливої досадливої інтонації, що бриніла в голосі Топірця, Тарас зрозумів, що ройовий теж не в захопленні від одержаного завдання.

— А що тоді робить ес-бе? — невдоволено бурчав Корінь, який не пропускав нагоди, щоб пограти на нервах молодого командира, — Адже це вони повинні стежити.

— Друже Корінь, ви що, відмовляєтеся виконати наказ? Востаннє попереджаю!..

— Шляк би його трафив, з таким наказом! — пробурмотів вояка й покрокував слідом за ройовим. — Тоді за кожною хатою треба стежити. В цих Горяничах за совітів багатий колгосп був. Я знаю, чув… У них в кожній хаті якщо не більшовики, то ждуть не діждуться, коли радянське військо германа вижене.

Тарас одержав важливу інформацію. У нього з’явилася надія — ось де треба шукати шлях до партизанів. Тільки як натрапити на потрібну людину, завоювати її довір’я? Можливо, все проясниться тієї ночі.

Підійшли до села. Хата як хата, подвір’я огороджене тином до самої клуні. Тиша. Топірець показав місце Тарасові біля тину, Корінь повинен був залягти праворуч, а сам ройовий зник десь за клунею.

Корінь негайно приволік невідомо як роздобутого снопа, розв’язав його й розлігся на ньому під стіною клуні, як на матраці. Тарас міг би зробити за його прикладом те ж саме, але побоявся, що зігріється на солом’яному ложі й засне. А він же не мав права спати в цю ніч. Він підповз до самого тину й почав з того, що тихенько розсунув товсті лозини. Справа ця виявилася нелегкою, бо біля тину росла кропива, й він пожалив не тільки руки, а й щоку. Все ж він зробив досить широку щілину, крізь яку можна було побачити стіну хати, що ледь біліла, й темну пляму дверей.

Тарас поклав кулаки під підборіддя й почав чекати. В голову лізли всілякі думки. Він немовби глянув на себе збоку й здивувався, які коники викидала з ним його доля. Найобразливішим жартом долі було, мабуть, те, що він лежав зараз з тризубом на шапці й стежив за хатою, де мешкала мати комсомольця. Подумати тільки! Але, може, все-таки добре, що тут сьогодні не хтось інший, а саме він, і він зуміє врятувати хороших людей.

Коли в селі проспівали перші півні, Тарас устиг добре промерзнути. Півняча перекличка була ріденькою — видно, небагато домашньої птиці залишилося в Горяничах, — а на цьому подвір’ї, біля якого лежав Тарас, так ніхто й не відгукнувся.

Тиша. Тараса потягнуло на позіхання. Але раптом йому почулося якесь легке шарудіння позаду. І в цю ж мить він почув кроки — легкі, пружинисті, боязкі, ніби в нічній темряві до села підкрадався сильний і сміливий звір. Кроки затихли десь ліворуч, зовсім близько.

Тарас, затамувавши подих, обережно повернув голову й побачив постать людини, що вимальовувалася на фоні зоряного неба, з якоюсь ношею на плечі. Здавалося, то був молодий хлопець. Він стояв біля самого тину на відстані чотирьох-п’яти метрів від того місця, де в бур’яні причаївся Тарас.

Серце Тараса вистукувало тривожні удари — він ще не знав, помітив його нічний гість, чи ні, й був готовий зірватися на ноги й дати тягу. Пройшло хвилин дві, а той стояв, не поворухнувшись, і Тарасові почало здаватися, що то маячить у темряві якийсь не помічений ним раніше стовп або кущ. Раптом хлопець зняв з себе ношу, тихо опустив її через тин на подвір’я, й тут Тарас помітив, що голова хлопця не прикрита, а біля грудей косо стирчить щось схоже на кінець товстої палиці, затиснутої під пахвою. Хлопець зробив рух рукою, палиця зникла, й він, обернувшись спиною до Тараса, попрямував попід тином до воріт і зайшов на подвір’я. Тарас зрозумів це за хвилину. Хлопець постукав двічі з невеликим інтервалом, потім — ледь чутно. Незабаром дзвякнула клямка, рипнули двері, й через щілину в тину Тарас побачив, як від хати відокремилась якась біла постать, почув поривчасте дихання і звук поцілунку.

Справді, вони цілувались, оті двоє за тином. Чорти… Тарас виразно чув цмокання губ. Вони цілували одне одного поспішно й жадібно й, мабуть, куди попало — в щоку, в ніс, губи, в плече, тому що кожного разу звук був іншим. Тарасові стало навіть тоскно й сумно — йому було сімнадцять років, а він ще ніколи ось так не стояв з дівчиною й навіть не міг думати про щось подібне.

Нарешті, націлувались вони досхочу. Дівчина почала схлипувати, хлопець заспокоював її. Але, здається, він теж пустив сльозу, бо надто вже нерівний голос був у нього.

— Ну, Стефочко, досить. Перестань, кохана… Я ж з тобою. Ми знову разом.

— Я не думала, не сподівалася вже, що ти прийдеш, — ковтаючи сльози, промовила дівчина й заплакала ще дужче.

— Не треба, зіронько. Бачиш, нічого зі мною… Живий і здоровий!.. Дай я тобі сльози обітру.

І знову поцілунки.

— Тебе нема й нема, серце болить… Чую, хутір Рутки поляки спалили. Темно в очах стало…

— Не думай про це…

— Не можу, Юрцю. Там усіх повбивали, я знаю. Тітку Катерину теж і дітей її… Вони немов живі переді мною. Я винна перед ними.

— Що ти говориш?! — майже скрикнув хлопець і голос його затремтів від обурення. — Ти збожеволіла. Стефо! Ти ж ні в чому не винна.

— Винна. Я — полька. Вона врятувала мене з братиком, а її поляки…

— Облиш! Я розсерджусь. Ти не розумієш. Ми ні в чому не винні. Ні в чому! Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці. Як ти не розумієш цього?

Вони стояли близько, за тином, Тарас чув кожне їх слово. Спочатку він думав, що йому припало бути свідком звичайного любовного побачення, й заспокоївся, бо це було зовсім не те, ради чого вони влаштували засаду біля підозрілої хати. Але чим далі, тим він більше переконувався, що помилився: перед ним відкривалося чиєсь велике горе, якого він ще не міг осягти.

— Зовсім худий став. Одні кісточки…

— То тобі так здається. Здоровий як бик!

— Ти з рушницею ходиш?

— Так. На всяк випадок…

— Це не та рушниця. Якась маленька… Це автомат?

— Не чіпай, Стефо. Він з набоями…

— А що в тебе з рукою? Боже, ти поранений, Юрку?

— Лихо мені з тобою. Подряпав руку. Опухла, от і зав’язав.

— Чим ти подряпав?

— Чим! Колючим дротом…

— Це неправда! Ти — поранений! Хто тебе?

— Починається! Кажу — подряпав. Не чіпай, голубонько, болить…

— Юрку, ти загинеш через мене. Я відчуваю.

— Нічого зі мною не станеться, дурненька. Не треба плакати, ти краще скажи, як ви тут? Не голодуєте? Господиня тебе не кривдить?

— Що ти! Вона добра людина. Куди ти, Юрку?

— Почекай… Ось візьми оце. Тут сало й дві курки. Я їм голови скрутив, щоб не кричали.

— Боже!.. Я й підняти не можу. Де ти стільки сала взяв?

— А тобі що до того? Віднеси до хати, а мені винеси води й хліба. Хоч трошки… якщо є. І торбу. Торба мені потрібна.

— Може, ти до хати зайдеш?

— Ні. Скажи тітці Федорі, що я їй дякую. Від усього серця. І не забуду ніколи. А сала або ще чого-небудь я вам знову принесу. Як-небудь переживете, перетерпите… Прийде радянське військо, й усе це закінчиться, всі наші нещастя. Іди вже, Стефо.

Поцілунок, кроки босих ніг, і за тином затихло. Хлопець залишився один. Тарасові легко було уявити, Як він стоїть, трохи розставивши ноги, поклавши руку на перекинутий з спини на груди автомат (ось яка у нього палиця стирчала!) і прислухається до кожного Шелесту. Судячи з голосу — зовсім молодий хлопець. Партизан? І схожий, і ні. У всякому разі, не бандерівець. Що ж робити? Все залежало від того, чи чули розмову на подвір’ї Корінь і Топірець. Корінь — той напевно спав сном праведника. А Топірець? Ройовий як пішов за клуню, так і не появлявся звідти.

Може, знайшов копичку сіна й теж заснув? А якщо не спить?..

Тарас хотів, було, поповзти за клуню й перевірити, де лежить у засідці ройовий, але він розумів, що найменший шелест наполохає хлопця. Ще сипне з переляку з автомата… Тарасові залишалося лежати й чекати, чим усе це закінчиться. Поки що хлопцеві, який стояв за тином, ніщо не загрожувало.

Коли б Тарас знав, що зараз твориться в душі Топірця, то він поставив би свої переживання в розряд того, що в його лексиконі значилося під зневажливим словом: «Дрібнички!»

«Топірець» — це була кличка середнього Карабаша — Степана. Степан стояв за рогом клуні ні живий, ні мертвий. Він усе чув… Він відразу ж упізнав голос меншого брата, здогадався, що Юрко розмовляє ні з ким іншим, як з сусідською дівчиною Стефою. Степан не роздумував над тим, яким чином проклята Стефка опинилася тут, у Горяничах, і чим ця слабенька руда істота змогла полонити його вродливого брата. Все це вже не мало для Степана істотного значення. Найперше він зі страхом подумав про Карася, який лежав там, біля тину. Чує Карась цю розмову? Якщо чує, то йому, Степанові, навряд чи пощастить відвести лихо від голови свого бідолашного брата. Ройовому завжди був не до душі оцей новий вояка — спритний, меткий, схожий на дрібного злодюжку, який скрізь пхає свого поганого носа. Степан не забув, як жваво відповідав Карась референтові Могилі, як Карась підкрався до нього за спиною й занишпорив очима по сторінках, коли він потай читав «Тихий Дон». Цей сучий син відразу ж донесе, кому треба, й тільки оближеться.

Лихо… Але що ж такого накоїв Юрко? Мабуть, сталося якесь непорозуміння, якого він не може поправити. Юрко приречений… У тій одержаній п’ять днів тому страшній записці, що приголомшила Степана, старший брат Петро писав:

«Дорогий Степане! Наш Юрко став зрадником України. Я стріляв у нього й, здається, убив. Пишу тобі й плачу, брате мій, але не від горя, а від сорому й ганьби. При зустрічі розповім усе. Я повинен був так зробити. Слава Україні! Ясний».

Боже! Петро стріляв у Юрка!..

Це не вміщалося в голові Степана. В чому ж Петро звинуватив наймолодшого, найулюбленішого — Степан знав це — брата? Зрадник України… І ось Юрко, їх Юрко блукає вночі з автоматом, поранений, бездомний, немов одинокий, зацькований вовк…

Степан почув, як Стефа вийшла з хати. Вона винесла Юркові води й хліба. Юрко напився й відразу ж почав їсти. З поспішного плямкання Степан, зрозумів, що брат голодний і, може, вже декілька днів не бачив хліба. Отже, до тітки не заходив, боїться. Сало він десь дістав. Мабуть, заліз до когось у льох. Що ж, йому не можна докоряти, тепер йому все дозволено — він на вовчих правах. Навколо вороги…

Один брат стріляв у цього хлопчину, а другий стоїть з автоматом, вистежує кожен його крок. Ось як усе обернулося. Очевидно, якесь прокляття висить над ними, над їх родиною. Степан навіть не зрозумів, як і чому це сталося, але раптом йому здалося, що прокляття, про яке він подумав, реально існує, має людський вигляд, і що це — їх старший брат Петро… Він сам жахнувся того, що міг так подумати, але відчув, як його обпалила зненависть до Петра.

Це було немов спалах блискавиці. Траплялося раніше, коли Степан у душі бунтував проти старшого брата, вузьких його поглядів, нетерпимості, жорстокості, але тільки тепер він подумав про нього, як про якесь чорне прокляття, що тяжить над ним.

Що дав їм, молодшим, їх старший брат? Виховав їх? Ні. Навчив їх? Ні, вчили інші. Прищепив їм любов до людей? Ні, не міг цього зробити Петро, він сам нікого не любив. Куди він веде їх, куди привів?

Юрко попоїв і почав прощатися. Стефа допитувалася, де він ночує. Юрко відповів, що ночує вдома і їй нічого про нього турбуватися, у нього все гаразд. Здається, Стефа повірила йому, тому що попросила передати велике-велике спасибі Наталії Миколаївні і її матері за все, що вони зробили для неї і її братика. Юрко обіцяв передати. Потім вони довго цілувались, Стефа плакала, а Юрко заспокоював, запевняв її, що через п’ять днів знову прийде.

Степан напружував слух, намагався вловити ту хвилину, коли Юрко попрямує до воріт. Як тільки почув слова прощання, кроки, він тихенько позадкував, обігнув клуню й, роблячи великий гак, побіг навперейми братові. Він довго метався у темряві, віддаляючись від села, зупинявся, прислухався, гукав тихо: «Юрку, Юрку!» І все даремно. Юрко зник, у нього були свої, відомі тільки йому стежки, й ходив він ними тихо й швидко. Зник Юрко… Степанові залишилося тільки дивуватися з мужності молодшого брата й сили його кохання.

Після того як Стефка згадала ім’я їх учительки, що живе в Підгайчиках, Степанові стало багато дечого зрозумілим. Він не знав подробиць, але не було сумніву, що Юрко врятував Стефку, коли українці палили Бялопілля, переховував її спершу в Наталії Миколаївни, потім на хуторі Рутки, і, нарешті, знайшов для неї притулок у Горяничах. Петро щось довідався про це. Стефка по матері полька… Одного цього було досить для Петра, він міг подумати чортзна-що. Так Юрко перетворився в його очах у ворога України. І у вухах Степана ще раз прозвучали сумні слова молодшого брата: «Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці». Може, Юрко сам додумався, — він розумний хлопець, а може, повторив слова Наталії Миколаївни. Це не мало значення. Важливим було те, що він сказав правду.

Як тільки хлопець пішов з подвір’я й дівчина, постоявши трохи біля порога, зникла в хаті, Тарас обережно поповз до клуні. Корінь лежав, скрутившись калачиком. Тарас, прислухавшись до його рівномірного дихання, підвівся на ноги. За клунею подвір’я було огороджене жердинами, прибитими до кілків. Тарас проліз під жердинами, походив по городу й навіть посвистав тихенько. Ройовий не відгукнувся. Тоді Тарас повернувся до огорожі, вдав, що зачепив ногою за нижню жердину, й наробив такого шуму, що на одному з сусідніх подвір’їв загавкав собака.

— Що там? — отетеріло підвів голову Корінь, коли Тарас підійшов до нього.

— Собака пробіг…

— А де ройовий?

— Не чути.

— До якоїсь дівчини подався, холера, — позіхаючи, сказав Корінь. — Видно, тут у нього… Курити страх як хочеться. Лягай, чого стоїш? Він по дівчатах буде бігати, а ми тут мусимо…

Корінь натягнув коміра на голову. Тарас приліг поруч, притиснувся грудьми до спини Кореня.

— Отак, добре, — промимрив вояка. — Тільки гляди не спи. І мене розбуди, коли з’явиться…

Топірець повернувся хвилин через десять. Тарас і знаку не подав, що почув кроки ройового, думав, що той почне будити їх, лаятися, але Топірець постояв трохи й тихо відійшов. Пожалів ніби їх командир. Тарас прийняв єдино правильне за таких обставин рішення: ніжно обійняв Кореня, притулився до нього щільніше й заплющив очі.

Прокинувся Тарас, почувши, що його хтось термосить за плече. Було, як і раніше, темно, але зорі на небі стали більшими, немов набрякли світлом. Співали півні. Ранок. Тарас штовхнув Кореня й схопився на ноги.

— Тихо! — зашепотів Топірець. — Ходімо…

Уже біля лісу ройовий схопився, почав ляскати долонею по кишенях. Що таке? Виявилось, що запасну касету від автомата він забув десь біля клуні. Випала… Топірець наказав Кореневі й Карасю чекати його, з місця не сходити, а сам бігом подався до села. Корінь, тремтячи від ранішньої свіжості, послав навздогін командирові довгу серію лайок і втішився тим, що у відсутність ройового можна викурити цигарку.

Загублена касета була тільки приводом для Степана. Йому треба було повернутися до села. Підбігши до клуні, він перевів подих, оглянувся — над лісом простягнулася рівна, немов відлінієна зверху, світло-рожева смуга. Небо над нею було зеленкувате, з великими й важкими зорями. «Трішечки запізнився», — збентежено подумав Степан, але відразу ж розсердився на себе: йдеться про долю брата, а він такий нерішучий. Степан швидко пішов до хати, та постукати у вікно не встиг — двері відчинились, і він побачив маленьку жінку, яка зав’язувала торочки біля коміра білої сорочки.

Вона злякалася, схопилася руками за засув, але Степан відвів її руки, переступив, поріг і швидко зачинив за собою двері.

— Слава Йсу! Не бійтеся, тітко… Де Стефка?

Не чекаючи відповіді, він повів рукою по стіні, намацав оббиті двері, залізну клямку, наказав господині:

— Стійте тут.

В хаті було тепло, душно, пахло сухою глиною, яблуками, сушеними травами й ще чимось кислуватим — такий запах буває від пелюшок і постелі маленьких дітей. Степан придивився й побачив біля вікна жіночу постать.

— Стефа?

Дівчина не відповіла. Вона стояла біля широкої лави, на якій хтось спав — видно було одіяло, маленьку голівку на подушці.

Степан підійшов ближче, побачив бліде обличчя з широко відкритим ротом. Очевидно, в ту мить, коли Степан зайшов до хати, Стефа одягала спідницю, але не встигла застібнути гаплика, спідниця сповзла з її стегон і тепер лежала на глиняній долівці, навколо ніг. Дівчина стояла в самій сорочці, благально звівши перед собою голі руки. Вона була така перелякана, що не могла вимовити жодного слова.

— Стефко, це ти? — знову запитав Степан. Він пам’ятав її маленькою, худенькою, а тепер перед ним стояла дівчина тільки на півголови нижча від нього. — Не бійся! Це я — брат Юрка, Степан. Не бійся мене. Я знаю, Юрко був тут.

— Ні! — з відчаєм вигукнула Стефа. — Ні, ні! Він не приходив. Я сама.

— Дурненька. Кажу тобі, не бійся мене. Я бачив, я чув усю вашу розмову. Він обіцяв прийти через п’ять днів.

— Ні! — в голосі дівчини забриніли сльози відчаю.

— Та ти не кричи! — схопив її за руку Степан. — Слухай мене, Стефо, я не ворог тобі. Коли у вас так вийшло, бог з вами… Ти скажи Юркові, що я повинен зустрітися з ним. Нехай він мене не боїться. Скажи йому, що я все знаю. Все! Зрозуміла? Я йому не дорікаю ні за що.

Степан скинув з себе автомат, дівчина відсахнулася, зойкнула й ледве не впала, заплутавшись ногами в спідниці.

— Та не бійся, — з досадою оказав Степан, опускаючи автомат на землю. — Одягни спідницю, чого стоїш роздягнена? І ось що: нехай Юрко не заходить на подвір’я, ти сама до нього виходь. Виберіть якесь місце за селом. — Степан поспішно знімав з себе куртку, джемпер, сорочку. — А коли будеш виходити до нього, то раніше обійди навколо хату, клуню, приглянься добре. Зрозуміла? І надягай на себе щось темне, щоб тебе не було видно, — Він простягнув дівчині невеликий вузол. — Оце передай Юркові — сорочку й джемпер. У мене є два. Ти його жалій, а то він перестудиться, захворіє ще…

— Він, здається, поранений, — жалібно вигукнула Стефа. — У нього рука перев’язана. — Нарешті вона повірила, що Степан з’явився не з лихим, а з добрим наміром.

— Я тобі бинта дам, — Степан одягнув куртку й почав нишпорити по кишенях. — На, оцей бинт добрий, німецький. А це гроші, марки, тут є й справжні німецькі марки. Може, яких ліків для нього дістанеш. А це сховай гарненько і теж передаси йому. Бери.

Він висипав у долоні дівчини пригорщу набоїв і повісив на шию автомат.

— Все. Я прийду вночі. Не знаю тільки, коли зможу, може, також днів через п’ять. Господині своїй скажи — нехай мовчить. На випадок чого, скажете — заходив якийсь з тризубом, просив води… І — все! Зрозуміла? Бувай здорова!

Він уже ступнув до дверей, але, не розуміючи, що спонукало його зробити це, повернувся, затис у долонях голову дівчини й поцілував її в перенісся. Стефа схлипнула, з боязкою вдячністю торкнулася пальцями до його ліктя.

Степан пішов, несучи в серці бентежність і тривогу, яких він раніше ніколи не знав.