По живу і мертву воду

28. ВІЧ-НА-ВІЧ

Усі вийшли з хати. Вепр примружив очі, півтемрява зімкнулась над ним. Його морозило, і йому хотілося лежати отак, не рухаючись, нічого не бачачи, ні про що не думаючи, довго-довго. Немов крізь сон він почув легкі кроки. Розплющив очі й здивувався — біля нього стояла сувора, вродлива дівчина з портфелем у руці.

— Фельдшерка? Лікарка? — запитав він, зрадівши тому, що, можливо, хлопці переплутали.

— Ні. Ви — Вепр?

— Так.

— Мене послав до вас друг України Малий.

Он як! Малий послав до нього бабу… Це дівчисько буде інспектувати його. Самолюбство надрайонного було уражене. Ну що ж, він зуміє замилити очі цьому інспектору.

— Дуже радий. Прошу сідати.

— Як ви себе почуваєте? Ви в змозі розмовляти?

— Хай це вас не турбує. Легке поранення. Ми щойно відбили напад більшовиків.

— Так, мені довелося бути свідком. Нагодилися під постріли й декілька годин чекали в лісі, поки все стихне.

Надрайонний уявляв собі, як тремтіла від страху ця молоденька німкеня, почувши постріли, й поспішив її заспокоїти.

— Не хвилюйтесь. Тепер ви в цілковитій безпеці.

Оксана помітила іронію Вепра.

— Я не зовсім упевнена, — сердито промовила вона, сідаючи на стілець. — Після всього, що мені довелося пережити…

— Але я не міг, пані, всього передбачити, — м’яко, тим же ледь насмішкуватим тоном, заперечив надрайонний. — Ми на війні…

— Я кажу не про цей випадок. Вам відомо, що люди Місяця схопили мене як більшовицького зв’язківця, добу тримали під арештом, провокували, били?

Кров ударила в обличчя Вепра. Він зрозумів, чому посланець Малого прибув з таким запізненням. Яка ганьба! Беркут і Місяць дістануть своє, як тільки він підведеться. Він провчить отих молокососів. Боже, з якими людьми йому доводиться працювати — темнота, селюки, а кожний мріє стати міністром, полководцем, дипломатом…

— Пані, можете бути певні, що всі винні зазнають заслуженого покарання. Слово честі! Я сам усе розслідую… А поки що прийміть мої найщиріші пробачення. Може, вам потрібна медична допомога? Незабаром сюди прибуде лікар.

— Ні, лікаря мені не треба. Але я змушена буду повідомити про те, що сталося, свого шефа. — Оксана вирішила добре налякати Вепра.

— Що поробиш, пані, що поробиш, — засмутився надрайонний. — Зрозумійте моє становище. Я буду говорити відверто, цілком відверто. Ми маємо мало досвідчених, добре підготованих людей. Доводиться все будувати на голому місці. І якщо хочете знати, в цьому до деякої міри винні й ви, німці.

— Я прошу вас… — Оксана гордовито підвела голову.

— Але ж ви не підтримали нас на початку війни з більшовиками, — з сумним докором сказав Вепр. — Ви заарештували наш уряд і найактивніших членів ОУН.

— Це вже належить історії! — відрубала Оксана.

— Гаразд, не будемо зачіпати історію, — поблажливо посміхнувся Вепр. — Але Малий повинен зрозуміти, що ми втратили дорогоцінний час, необхідний для організації державного апарату, підготовки людей і армії. Ми змушені брати різних молокососів, жовторотих хлопчаків і ставити їх на відповідальні пости. Ця безглузда й обурлива історія, в яку ви потрапили особисто… Нічого подібного не сталося б, якби Місяць мав хоча б таку підготовку й досвід, як ваш рядовий гестапівець. Ви, звичайно, знаєте, що сталося на залізниці? Сотнею, яка напала на ешелон, командувала відважна людина, але, людина, яка зовсім не розумілася в політиці. Я розумію ваше обурення — величезна втрата, ешелон з танками!.. Але прошу передати Малому, що сумний епізод, який відбувся біля Братина, — це випадковість, непорозуміння. Так, так, нещасний випадок!

«Невже хтось з оунівців здійснив на залізниці диверсію проти гітлерівців? — подумала Оксана. — Вепрові можна вірити, він жалкує, виправдується…»

— Так, але все ж таки… — суворо, нібито її не задовольнили пояснення Вепра, промовила дівчина.

— Пані, повірте, то була чиста випадковість. Ми на війні, а на війні можуть бути жертви й від власної зброї. Ми покарали винного за трагедію, покарали жорстоко. Колишній командир сотні засуджений спеціальним трибуналом і розстріляний як більшовицький агент, який пробрався до наших лав. Я особисто був присутній при розстрілі…

— Цей сотенний був дійсно зв’язаний з більшовиками?

Вепр кілька секунд обдумував відповідь, потім сказав рішуче:

— Ні, не був. Але це не має значення. Зараз ми перебуваємо в складній і важкій обстановці. Повірте, нам не так уже й легко переконувати темні маси в тому, що німці —. наші друзі, союзники. А тому ми повинні вдаватися до хитрощів: усіх, хто надумає повернути зброю проти німців, ми будемо звинувачувати у зв’язках з совітами, всіх будемо жорстоко карати як більшовицьких агентів. Обов’язково повідомте про це Малого. Передайте, що ми залишаємося вірними нашому союзницькому обов’язку. В нас спільний страшний ворог — совіти, більшовики. І ви. самі змогли переконатися в тому, що ми вже тепер проводимо з ними боротьбу й зазнаємо жертв.

— Пане Вепр… — почала Оксана, але надрайонний, ледь посміхнувшись, поправив її:

— Друже Вепр… Називайте мене — друже Вепр… З метою конспірації.

— Друже Вепр, ви згадали про жертви. Але що ваші жертви порівняно з тими, яких зазнають зараз на Східному фронті німецькі солдати, цвіт Німеччини, захищаючи Європу від більшовицько-азіатських орд? — Це була майже точна цитата з статті в газеті «Волинь», яку Оксана прочитала перед від'їздом.

Здається, Вепр розізлився, посмішка його набрала в’їдливого відтінку.

— Якщо Малий надіслав до мене пані, то я можу сподіватися, що вона розуміється в обстановці, політиці, й мені не доведеться пояснювати їй найпростіші речі?..

— Ні, не доведеться. Але питання про жертви я не вважаю простим.

— Всьому свій час. Я хочу запитати пані: чому німці раптом стали такими добрими до нас., оунівців? Ви випустили майже всіх арештованих оунівців, постачаєте нам зброю, даєте в наші військові школи своїх інструкторів, допомагаєте організувати службу безпеки…

— Цього вимагає політика, — не змигнувши оком, сказала Оксана.

— Чудово!.. Пан радник дуже розумна людина й знає, що він робить… Ми йому вдячні. Я ще про одне хочу запитати вас: де, на вашу думку, будуть перебувати радянські війська через півроку або, скажімо, через рік? Ми розмовляємо з вами відверто, чи не так?

— Я зрозуміла вашу думку… Малий намалював мені картину можливих подій.

— А він сказав вам, що німецьке військо змушене буде залишити цю територію й сюди прийдуть совіти?

— Це не виключається… Нам, можливо, доведеться зробити це з метою вирівнювання фронту.

По обличчю Вепра розпливлася відверто глузлива посмішка, але він відразу ж по-мученицькому скривив губи й тихо застогнав.

— Пробачте, — сказав він, млосно посміхаючись. — Свіжа рана. Це минеться… Ми говорили з вами…

— Про те, що станеться, якщо ми скоротимо лінію фронту, — нагадала Оксана.

— Ми говорили про те, що німці будуть змушені в недалекому майбутньому відступити, а сюди прийдуть більшовики, — нещадно уточнив Вепр. — Ось тоді ви, німці, скажете нам спасибі, бо в тилу совітів появиться армія ваших союзників. Врахуйте, ми дуже вигідна армія для вас. Це не те, що дивізія СС «Галичина», повірте. Ми не вимагаємо ні обмундирування, ні продовольства, нам потрібні тільки зброя й боєприпаси, якомога більше зброї і боєприпасів. Було б добре, коли б ми одержали від вас автомати, це найзручніша зброя для нас. Скажіть Малому, нехай не буде скупим, зробить для нас усе можливе. Все окупиться, запевняю вас — окупиться з лихвою. Як тільки фронт пересунеться на захід і ми опинимось у тилу більшовиків, ми почнемо активні бойові дії.

Вепр зціпив зуби, заплющив очі, очевидно, намагаючись затамувати біль, і продовжував, знизивши голос:

— Можливі великі операції… Так, так, не сумнівайтеся!.. Але в основному ми будемо дотримуватись тактики безперервних дрібних нічних операцій: будемо нападати на обози, невеликі групи солдатів, міліції, на залізничників, радянську адміністрацію. Вже тепер ми готуємо в лісах і селах добре обладнані схрони. Уявіть собі: вночі стрілянина, вбиті, поранені, а вдень — усе тихо, нікого нема. Налякані мешканці, будуть тримати язика за зубами — вони нікого не знають, нікого не бачили… В цьому відношенні ми будемо спокійні. Передайте Малому про те, що його порада повністю втілюється в життя: ми взяли на облік усіх людей у селах, які можуть мати симпатії до більшовиків, і безжалісно знищуємо всіх підряд. Решта буде налякана. Ніхто й не писне! Більшовикам потрібний буде хліб, продовольство — ми постараємося, щоб вони нічого не одержали. Кожний, хто добровільно віддасть податок, буде страчений. Ось тоді ви оціните своїх союзників і пожалієте, що мало допомагали нам.

Цього разу Вепр замовк надовго. Він лежав зціпивши зуби, з напівзаплющеними очима, то намагався посміхнутися, то здригався й кривився від болю.

— Будьте ласкаві, — Вепр простягнув до Оксани руку. — Там десь мій френч. Дістаньте з внутрішньої кишені жетон. Я дам його вам на всякий випадок…

Від шовкової підшивки розірваного, закривавленого френча надрайонного чути було легкий запах парфумів. Оксана знайшла в кишені два саморобних мідних чотирикутних жетони, подібних до гардеробних номерків.

— Візьміть один з них, який-небудь… Повертатися будете по нашому експресу. Це набагато безпечніше.

Це наш новий таємний вид сполучення і зв’язку. Ми організували декілька ліній. Це лінія на Рівне. За чотири кілометри звідси — хутір Вишневий. Там є одна хата під червоною черепицею. Господар — Андрій Дудка. Перший пункт. Досить тільки вручити жетон на першому пункті, і вас доведуть, довезуть, а якщо треба буде, то й на руках донесуть від пункту до пункту — до самого Рівного. Ніхто ні про що не буде запитувати, ніхто не посміє затримати — жетон це перепустка, документ, наказ. Ви прибудете до Рівного раніше, ніж поїздом.

— Мов казковий килим-літак… — посміхнулася Оксана.

— Так, мов килим… — тихо сказав Вепр і прикусив губу.

Оксана подивилась на його пожовкле обличчя, загострений ніс, помітила темну пульсуючу жилку на скроні, і раптом їй стало ясно, що ця людина вмирає. Чи здогадується Вепр, наскільки серйозне його поранення? Не схоже… Видно, він намагався обманути себе, бадьорився, але, без сумніву, кожне слово давалося йому нелегко.

— Чому пан радник дозволив стратити наших товаришів? — несподівано запитав Вепр.

— Він докладав усіх зусиль, щоб не допустити цього.

— Так. Він розумна людина. Але йому також важко… Я розумію. Не треба було цього робити, не треба… Нагадайте панові раднику, що ми продовжуємо розпалювати ненависть між українцями й поляками. Я готую дві великі акції.

— Але, власне, для нас, німців, користь від цієї ворожнечі невелика…

Вепр розплющив очі, здивовано подивився на дівчину. Оксана зрозуміла, що допустила помилку. Треба було якось по-іншому, більш тонко примусити Вепра висловитися на цю тему. Вона спокійно продовжувала:

— Я розумію, ворожнеча між українцями й поляками відвертає їх від боротьби з нами, робить неможливими їх спільні виступи проти нас.

— Не тільки це. Треба дивитися вперед. Ми заздалегідь викликаємо в поляків недовір’я, ненависть до радянських солдатів. Адже в радянській армії є багато українців. Я впевнений у тому, що Малий це також ураховує. Я навіть думаю, що для польського уряду в Лондоні теж вигідна ця ворожнеча. О, вони не хотіли б, щоб поляки зустрічали радянських солдатів з квітами, як своїх визволителів… То хитрі дипломати.

Голос Вепра ставав усе тихішим і слабшим. Він майже марив.

— Ви говорили про свої військові школи, в яких працюють наші інструктори, — нагадала Оксана. — Я повинна побувати хоча б в одній з них.

— Це важко. На жінку будуть звертати увагу. Але якщо пані наполягає, я постараюсь… Я можу вам організувати зустріч з інструктором. Він вам розповість. Нам потрібні такі люди. І зброя… Автомати… Автомати… Передайте Малому…

Оксані треба було одержати відповідь ще на одне запитання. Признатися, їй не терпілось якнайшвидше вийти з хати. Там, біля ганку, чекав її Тарас. Ось уже кого вона аж ніяк не сподівалася зустріти тут…

— Друже Вепр, ви вмієте міркувати як політик. Одне приватне питання. Припустімо, що росіяни переможуть нас, німців. На що ви можете розраховувати в такому випадку?

Очі надрайонного ожили, хитро заблищали.

— Цього ми не боїмося. Нам допоможуть Англія й Америка. Вони не захочуть пустити совітів у Європу. Побачите — Англія й Америка оголосять більшовикам війну. Ми налагодимо з ними зв’язок. Можливо…

Вепр не договорив, але Оксана зрозуміла, що він хотів сказати: «Можливо, зв’язок уже налагоджується». Коло замкнулося. Тепер Оксана знала, — про що йшла мова в третій шифровці. Але даремно розвідка союзників потурбувала радника й почала давати йому настанови. Експерт у східних питаннях далеко випередив своїх наставників і вже давно почав свою криваву гру. Вепр — дрібний пішак у цій грі. Його смерть не буде навіть помічена, в «друга України» знайдуться інші фігури. Гра йде на великий рахунок, на життя тисяч обдурених людей. Полковник Горяєв не помилився, відчувши в непомітному, здавалося б, чиновникові особливо небезпечного ворога, який діє непомітно, але підлою і страшною зброєю — хитро підготованими провокаціями.

— Де лікар? — розплющивши очі, з болісною посмішкою запитав Вепр. — Я вас прошу… Ви, напевно, голодні. Покличте сотенного Довбню. Він десь там, за дверима. Я повинен дати йому вказівки.

Оксана не встигла підійти до дверей, як Довбня вже з’явився на порозі.

— Привели лікаря? — стрепенувся надрайонний.

— Поки що фельдшер…

На обличчі Вепра з’явилося розчарування, кивком він покликав до себе сотенного..

— Друже, оця пані… — насилу вимовив він. — Ти мені відповідаєш за неї головою. Перше-ліпше її прохання, наказ виконувати беззастережно. Зрозумів?

— Зрозуміло, друже Вепр…

— Давай цього коновала…. — Вепр посміхнувся своєму жарту й простягнув Оксані руку. — Пробачте, я повинен перервати нашу розмову. Я скоро підведусь. Мені потрібна тільки добра перев’язка й день-два спокою. Ми ще поговоримо. Я все розкажу, поясню. Передайте…

Надрайонний випустив руку дівчини. Посланця «друга України» вже не існувало для нього. Боязко й жадібно Вепр дивився на захеканого товстуна, якого підводив до нього сотенний. Звичайний сільський фельдшер з ситим, придуркуватим і переляканим обличчям стояв перед Вепром, немов людина, яка здатна відгадати його майбутнє. Завчена посмішка зникла з обличчя Вепра. Широко розплющеними, застиглими очима він запитував свого оракула: «Життя чи смерть? Життя чи смерть?»