По живу і мертву воду

23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ

Через дві години маленька група на чолі з Топірцем була недалеко від хутора. Щоб скоротити шлях, ройовий звернув з дороги, що в’юнилася лісом, і повів хлопців вибалком поміж велетенських буків з гладенькою сизуватою корою на могутніх, немов відлитих з металу, стовбурах. Вибалок ставав усе глибшим і глибшим, нарешті перейшов у яр з крутими, стрімкими схилами й намитим на дні водою м’яким білим сухим піском, який добре приглушував кроки. Ці глибокі яруги в лісі, що поросли по краях рідкими кущами, лякали Тараса, викликали почуття якогось тягаря, пригніченості. Там, нагорі, в зелених шатах буків уже буяло вранішнє сонце, а в яру ще клубочився туман, було темно, й оголене коріння дерев здавалося гадюками.

Несподівано Топірець зупинився й, попереджуючи, відвів руку. Всі троє завмерли. Тарас почув спів. Ройовий розгублено оглянувся, дав знак іти за ним. Чіпляючись руками за коріння, вони почали видиратися нагору по стіні яру. Вилізли й знову завмерли, прислухаючись. Без сумніву, це співала людина. В тихому лісі, пронизаному серпанковими списами сонячного проміння, голос людини звучав виразно. Не можна було розібрати слів, долинала тільки якась проста радісна мелодія.

— Тихо!.. — сказав ройовий і крадькома пішов уперед.

Спів затих. Вони пройшли ще сотню кроків, ліс посвітлішав, попереду виднів залитий сонцем зруб. І тут знову, вже зовсім близько, почувся спів, тягучий, гугнявий. Тепер Тарас міг розібрати кожне слово?

— Баптист… — сказав Корінь. — Псалми співає.

У Тараса було таке відчуття, що голос, який вони почули спершу, належав іншій людині — вже надто він відрізнявся за настроєм від цього сумного псалма.

Топірець зі своїми вояками пройшов ще декілька кроків, і вони опинилися біля крайніх стовбурів буків, що рівною стіною височіли біля вирубки, й побачили між низькими кущами обдерту людину з непокритою лисою головою. Вона тримала в руці якийсь козубець і раз у раз нагиналася — очевидно, збирала ягоди. Тарас подивився на землю й побачив широке, ледь випукле червлене листя, білі квіточки й синювато-червоні великі ягоди, що висіли біля них. Тут, на зрубі, ще цвіли й дозрівали суниці.

Невідомий випростався, з ніжною, щасливою посмішкою подивився навколо, похитав головою й заспівав зовсім по-іншому і іншу пісню, слова якої, можливо, народилися щойно в його серці.

Тараса збив з пантелику псалом. Коли б він не чув псалма, то зразу ж здогадався б, хто цей голодранець і як він опинився тут. Але баптист… Це ніяк не в’язалося в його уяві з тими, хто відважується на втечу з табору військовополонених.

Топірець суворим жестом наказав підлеглим іти за ним.

Голодранець збирав ягоди і знову заспівав півголосом псалом, вихваляючи спасителя й покладаючи на нього всі надії: «Спаситель наш прийде і всіх у рай нас поведе».

Він помітив людей, коли вони були. вже за п’ять кроків від нього. Повернення з солодкої мрії до дійсності було настільки для нього несподіваним, неймовірним і неправдоподібним, що він у першу мить не злякався, а, здається, тільки дуже здивувався. Баптист так і остовпів з відкритим ротом і злегка простягнутою вперед лівою рукою, в якій він тримав козуб із суницями. Думка про жахливе й непоправне оволоділа ним не відразу, але на схудле обличчя, освітлене сонцем, уже впала та особлива, добре знайома Тарасові тінь… Вираз застиглого обличчя змінився непомітно й швидко. Страшним був оцей роззявлений, беззвучний, щербатий рот без двох, очевидно, вибитих, верхніх зубів. Страшними були широко розплющені очі, сірі, напрочуд чисті, наївні, очі, що виражали зараз уже не здивування, а тільки жах.

— Хло… Хлопці, — тихо, майже нечутно зашепотіли його потріскані, пошерхлі губи.

Він похитнувся, ледве не впав, стрепенувся раптом, напружуючи всі м’язи свого виснаженого тіла, немов готуючись кинутися вбік і побігти, але відразу ж обм’як, жалюгідно посміхнувся:

— Хлопці, любі, ви чого? Ну, чого вам? Ідіть собі з богом!

— Мовчи! — погрозливо повів цівкою автомата Топірець.

Баптист спершу поглянув на автомат, потім підвів очі, сковзнув поглядом по запиленому чубі, випущеному з-під мазепинки, прикрашеної вирізаним з алюмінію тризубом, упав навколішки.

— Не треба… Облиште! Ну, навіщо, га? Нащо ми вам здалися? Відпустіть…

Він простягав уперед руки, в лівій він ще тримав білий козубець, великі спілі ягоди висипалися з нього.

Корінь пройшовся кудись убік, повернувся й доповів ройовому:

— Там ще двоє, в кущах, сплять.

Міцно спали оті двоє. Вони лежали поруч, притиснувшись один до одного, так само, як ще недавно лежали біля клуні Корінь і Тарас. В одного обличчя було прикрите кашкетом, інший, маленький і дуже смаглявий, крутив головою, намагаючись уві сні скинути червону мурашку, що бігла в нього по носі. На ногах у обох, як і в баптиста, були постоли, поруч лежали палиці, казанок і забруднені сажею, чимось напхані торби. «Радянські військовополонені!..» — ойкнув про себе Тарас, і йому стало гаряче.

З дивним, напружено непроникним виглядом на обличчі Топірець відступив назад, мигцем, сердито поглянув на Тараса. Здавалося, він чогось злякався. Накинутися на нього, вихопити автомата, розбудити тих, що сплять, і — хай там що буде — втекти, з ними? Але, мабуть, не подужає він Топірця, Корінь кинеться на допомогу ройовому, а оті спросоння не втямлять, що діється… І головне — хутір близько, якихось чотириста метрів залишилося до нього.

— Хлопці! — раптом несамовито закричав позаду баптист і зразу ж повалився на землю, збитий кулаками Кореня.

Ті, що спали, рвучко підхопилися на ноги, отетеріло дивлячись на незнайомих людей, які їх обступили. Той, що був вищим на зріст, лобатий, першим отямився:

— Хлопці, хлопці, — промовив він, поривчасто дихаючи. — Не треба! Не бийте його! Ми вам нічого поганого не зробили. Не треба так. — Голос його звучав благально, з легким відтінком докору, й ставав усе спокійнішим. — Ви ж люди, добрі люди, й бачите, в якому ми становищі. З кожним може трапитися… Ми йдемо, нікого не займаємо, нікому від нас шкоди нема. Давайте, хлопці, по-доброму, по-людяному: ви своєю дорогою, ми — своєю… — Лобатий поглянув на баптиста, якого Корінь обома руками тримав за комір. — А це наш товариш, він — хвора людина… Ви вже пробачте йому, якщо він вам у чомусь перешкодив.

Тарасові здалося, що Топірець розчулився й близький до рішення відпустити цих бідолах. Він відразу ж прикинувся дурником, сказав зневажливо:

— На якого дідька вони нам, друже ройовий? Морочитися з ними…

— Отаке! — почувся позаду незадоволений голос Кореня. — А що тобі сотенний скаже, коли довідається? Дасть нам такого жару!

Степан вагався. Він зрозумів, що це за люди. Йому не хотілося вести їх до хутора, тим більше, що там зараз перебуває Вепр. Передчуття підказувало йому, що справа може закінчитися дуже кепсько, й що від нього залежить, будуть жити чи загинуть оці люди. Степан готовий був відпустити їх. Він знав, на яку небезпеку наражався, якби навіть сталося так, що він просто прогавив, і полонені втекли в нього з-під носа. Йому дісталося б, його б розжалували в шеренгового. Цього він не боявся. Але йому не давала спокою думка про молодшого брата, якого він вирішив урятувати що б там не сталося й наперекір усьому. Одна ця думка породжувала почуття тяжкої вини перед сотенним, який послав його в засідку, перед Вепром, Петром, перед усіма, з ким він був зв’язаний останнім часом і хто довіряв йому. Взяти ще одну біду на голову Степан не міг. Це було б зрадництвом. Він поглянув на лобатого й сказав рішуче:

— Ходім! Забирайте ваші торби. Палиць не брати!

Лобатий пильно подививсь йому в очі.

— Може, передумаєш? Ти ж людина…. Стань на моє місце.

— Збирайтесь! — крикнув Топірець, суплячись.

Затримані підняли з землі свої торби. В смаглявого, схожого на татарина, з торби випала обгоріла картоплина. Баптист поспішно нагнувся, щоб узяти її, але татарин скреготнув зубами, копнув ногою по його простягнутій руці, й картоплина полетіла в кущі.

— Ось, Павлуш, як він нам подякував. Я тоді казав тобі… Ми його взяли — камінь на шию повісили.

— Гаразд, Ахмете… — невдоволено промовив лобатий. — Ми все ж таки люди ще…

— Ми люди, — погодився татарин. — Він — не людина, він — непорозуміння, а не людина. Шайтан дохлий. Тьху!

— Винуватий, хлопці, винуватий, Ахметушко, — в розпачі тряс головою баптист, який ішов позаду своїх товаришів. — Каюсь, винуватий… Ранок був такий гарний, як рідна мати, лагідний. Серце зігрілося, забув про все і заспівав. А вони, як з-під землі! А навіщо? Ну, навіщо ми їм? Кого ми скривдили? — Він оглядався на конвоїрів, намагався заглянути то одному, то другому в очі. — Взяли б та й відпустили… По-доброму. Хлопці! Чуєте? Відпустили б, га?

— Замовкни! — не витримав татарин. — Павлуш, скажи йому. В мене вуха болять.

Баптист замовк, але ненадовго. Він усе ще не міг змиритись з тим, що сталося.

— Як же так виходить, Павле! — запитав вія крізь сльози. — Адже це вже яка земля? Українська. Люди які? Українці. Ну, такі ж, як і ти. Тієї ж нації, одним словом. Чого ж вони? Га? Ми ж у тридцять дев’ятому визволяли? Мій же братик за них десь тут, під Тернополем, голову поклав, якраз у тридцять дев’ятому.

Лобатий не відповідав, ішов, схиливши голову, дивлячись собі під ноги. Раптом він зупинився, рішуче обернувся до бандерівців.

— Ось що, хлопці! Давайте не будемо поспішати. Навіщо гарячкувати? Ще встигнемо до чорта на весілля… Давайте поговоримо…

Він стояв, уперто розставивши ноги, й дивився з посмішкою людини, якій втрачати нічого й тому готової на все.

Татарин теж зупинився. Відчувалось, що тіло його напружилось. Він кидав карими очима на постаті конвоїрів, очевидно, оцінюючи їх силу, можливу швидкість у погоні. Схоже було, що він приготувався до нападу, й тільки чекав сигналу товариша.

Зблідлий Топірець рвучко підвів автомат, відступив крок назад…

— Ану не обертайся! — закричав перелякано Корінь. — Іди, холера, тобі кажуть, а то…

— Що «а то»? — тихо, але відверто насмішкувато промовив лобатий. — Стріляти будете? Ну, стріляйте. Справа не мудра. Зброя у вас є.

— Ідіть! — суворо наказав Топірець.

— Скажіть хоч, хто ви такі будете?

— Зараз довідаєтесь, — сказав ройовий і додав невпевнено — Вам ніщо не загрожує…

Попереду почулися голоси.

— Агов! — зрадівши, закричав Корінь, — Хлопці, сюди!

Лобатий прислухався, окинув поглядом товаришів, схиливши голову, покірно пішов уперед.