По живу і мертву воду

7. РОЗМОВИ В ДОРОЗІ

В ніч, що виявилась останньою для нещасливого гітлерівського єфрейтора, Тарас зміг ще раз переконатися в силі й безстрашності людини, з якою так несподівано зв’язала його доля і яка з гордістю назвала себе сотенним УПА Богданом. Молодий сотник ніс дівчину на спині майже півкілометра, крокуючи так швидко, що охлялий Тарас ледве встигав за ним. Він зупинився, коли позаду пролунав паровозний гудок і поїзд рушив. Опустив на землю дівчину, яка тихо стогнала, відсапався і, взявши в Тараса гвинтівку, пальнув раптом з неї в небо. Відразу ж на постріл у різних місцях відгукнулись притихлі було собаки. Богдан прислухався й сказав:

— Сидіти тихо. Озиватись на мій голос. Не бійся, Олю, я — швидко…

Повернувся він через півгодини, привів селянина з конем, приніс торбу з хлібом. Дівчину посадили на коня, і їх маленький загін з мовчазним провідником попереду рушив у дорогу. Богдан на ходу ткнув у руку Тарасові великий, відламаний від буханця, шматок хліба.

— Тримай! А то не дотягнеш. Іти далеко.

Йшли мовчки, швидко. Біля якогось хутора сотник знову відлучився ненадовго й привів нового провідника з конем, а старого відпустив додому, щось шепнувши йому на прощання. Тарас недочув слів, але тон голосу був грізний, владний.

Новий провідник — по тому, як сердито погукував він на коня, можна було здогадатися, що з великою неохотою вирушив у цю нічну прогулянку — незабаром звернув у ліс, і їм довелося кілометрів зо п’ять пробиратися мокрою болотистою стежкою, раз у раз натикаючись на гілки чагарника.

Над ранок вийшли з лісу до села чи хутора. На околиці Богдан сам повів коня, наказавши провіднику й Тарасові чекати його. Повернувся сотник без дівчини, очевидно, залишив її в якійсь хаті, у своїх знайомих.

— Вуйку, — сказав він, передаючи коня господареві. Риба вміє говорити?

— Ні-і, — з короткою запинкою відповів дядько.

— То пам’ятайте, що ви — риба.

Дядько, як виявилось, був не позбавлений почуття гумору.

— Карась, скажімо, може бути? — запитав він з нарочито підкресленою серйозністю.

— А це вже ваша справа, вуйку, якою ви рибою будете себе вважати, — з погрозою вимовив Богдан. — Мені щоб риба.

— Тоді — карась, — покірно, з такою ж нарочитою серйозністю визначив селянин. — Скажімо, щука, то хлопське звання не дозволяє…

Тарас не витримав, хихикнув. Засміявся вслід за ним і сотник.

На цьому й розійшлися з провідником. Тарас крокував за Богданом, усміхаючись, думав про глибокий зміст сумного жарту селянина. Мужик, як і карась, усе витримає, повинен витримати — невибагливий і живучий! Перепадає йому від зубатої щуки, п’явки кров з нього ссуть, а все ж не переводиться карась і в пересохлому озері. Коли інша риба; не виключаючи й щуки, дохне, він зариється в намул і чекає кращих часів. Хитрий вуйко волиняк! Бравий сотник, може, навіть і не зрозумів, як він його підчепив своїм «карасем».

Видно, Богдан добре знав ці місця, бо йшов упевнено якоюсь стежкою. Небо на сході світлішало., Почали спускатися трав’янистим схилом і відразу опинилися в тумані.

— Плавати вмієш? — запитав сотник, не обертаючись.

Чорт смикнув Тараса за язик.

— Так я ж теж карась…

— Що-о? — сердито зиркнув на нього Богдан, але тут же зрозумів і розсміявся надзвичайно добродушно. — Ось тобі й псевдо. Будеш у мене в сотні Карасем. Звідки родом? Тільки не бреши! Східняк?

Тарас знав, що йому, так чи сяк, доведеться відповідати на такі запитання й давно вирішив розповісти Богданові правду, затаївши тільки партизанську лінію своєї біографії.

— Полтавської області.

— Українець?

— А хто ж іще?

— Справжній?

— Хіба бувають несправжні?

— Бувають… — неохоче й загадково промовив Богдан.

Розмова урвалася. Вони підійшли до річки. Тут туман був густіший. Тарас ледве розрізняв постать свого супутника. Майже біля самих ніг чувся тихий плескіт і дзюрчання води.

— Тут метрів зо тридцять… Не втопишся?

— А що, жаль буде? — Тарас почав, роздягатися.

— Трохи… Допоміг усе-таки мені. Хто його зна, як би воно повернуло…

Сотник замовк, стяг з ноги чобіт і раптом сказав якось по-хлоп’ячому весело, самовдоволено.

— А спритно ми з тобою цього германа впорали! Га? В один мент! Здоровий герман був… Єфрейтор!

— Не любиш німців? — ледь насмішкувато спитав хлопець.

— Ненавиджу! — з раптовим запалом, що аж вразив Тараса, вигукнув Богдан. — За що мені їх любити? Вони мого батька й брата вбили. Ні за що! Так їм захотілося, щляк би їх трафив! Це кабани дикі. Вони нас, українців, за людей не мають.

«Ти бач, до чого додумався бандерівський сотник, які америки відкриває…» — з посмішкою відзначив про себе Тарас. Він зрозумів раптом, що Богдан взагалі досить простодушний сільський хлопець і, треба думати, не зовсім добре розбирається в тому, що відбувається навколо нього. Але гітлерівців він, очевидно, ненавидів щиро. Це було на руку Тарасові.

Зв’язали у вузли одяг, попливли. Вода здалася Тарасові теплою, та все ж пливти в тумані було страшнувато. Богдан десь поруч, невидимий, з силою загрібав вільною рукою, голосно бив по воді ногами, пирхав, стогнав, спльовував. Один раз скрикнув злякано.

— Гей, ти! Живий?

— Куди я подінуся… — ліниво відповів Тарас. Він плив легко, без сплеску, тішачись несподіваним купанням.

На тому березі туман стелився низько, по коліна. Велика, широка долина була мовби вкрита легесеньким, пухнастим снігом. На порожевілому небі м’якою хвилястою лінією вимальовувався недалекий ліс.

— Файно! — стрибаючи на, одній нозі й намагаючись попасти другою В холошу, якось по дитячому радісно сказав Богдан. — Правда? Люблю таке життя… — несподівано запитав, скоса позираючи на Тараса: — Слухай, ти справді злодій?

— Еге! — з невинним виглядом підтвердив Тарас. — Я коней краду й продаю циганам. Буває, й банк пограбую. Але це коли мене запрошують до Америки. Там банки багаті.

Богдан аж рота роззявив від подиву, але, почувши про банки й Америку, зрозумів, що хлопець одверто насміхається з нього Це йому не сподобалось. Насупився, запитав суворо:

— А за що в тюрмі сидів?

— Е-е… — зневажливо махнув рукою хлопець. — Дрібниці! Всього лише кошик яблук.

— Потяг усе-таки! — неприязно пирхнув сотник.

— Тягнув інший, я — сидів.

— Таке буває! — повеселів Богдан, — Рідко, але трапляється. Значить, так. Розказуй про себе все. Тільки не круги! Як у попа на сповіді. Мене не бійся. Я тобі нічого поганого не зроблю, а допомогти завжди зможу.

Вони вже йшли стежкою вздовж берега річки. Шмагали швидко, намагаючись зігрітись — білизна намокла, прилипла до тіла. Тарас цокотів зубами. «Терпи, карасю» — в думці промовив він, і посинілі губи здригнулися в гіркій усмішці.

— Ну? — нетерпляче кинув через плече Богдан. — Давай!

І Тарас розпочав свою розповідь.

Після того, як Тарасові вдалося за допомогою Оксани підірватися в Полянську від поліцая, що переслідував його, і він затесався в колону людей, яких висилали на роботу в Німеччину, щастя наче відвернулося од цього бувалого, кмітливого хлопця. Дальші події його життя були ланцюгом суцільних злигоднів. Не встигав він вирватися з однієї біди, як відразу ж потрапляв у другу. Вже в перші дні дороги невільники здогадалися, що на них чекає в Німеччині. Їх везли в закритих вагонах. Відро води і дві буханки хліба на добу на сорок чоловік. Тараса лякав не голод. Він не міг примиритися з думкою, що в той час, коли його товариші воюватимуть, пускатимуть гітлерівські ешелони під укіс, йому доведеться тягти лямку на заводі чи фермі в Німеччині. Такої ганьби Тарас не зміг би пережити. Однак справа оберталася погано. Дві спроби втекти по дорозі закінчилися тим, що Тараса й двох його нових приятелів відлупцювали й перевели в карцер — вагон з оббитою листовим залізом підлогою і загратованими вікнами. Вагон цей відразу ж одержав гірко-іронічну назву: «Привіт на батьківщину!»

У місті Бреслау, куди прибув ешелон, невільників помістили у величезних бараках розподільчого пункту східної робочої сили. Тут у Тарасовій голові виникла оригінальна ідея щасливого повернення на батьківщину. Він пронюхав, що декількох хлопців і дівчат після того, як вони пройшли всі комісії розподільчого пункту, відправляють додому. В чому справа? Звідки таке щастя? Тарас звірив кілька обхідних листів з листами щасливчиків і зрозумів, що справа в четвертій графі, заповнюваній медичною комісією. У тих, кого повертали додому, запис у цій графі було зроблено червоним чорнилом. Виник простий і цілком здійсненний план. Ешелони зі «східною робочою силою» прибували кожного дня, в бараках новоприбулі змішувалися з тими, хто сидів тут уже кілька днів. При такому безладді легко було, приєднавшись до новачків, одержати чистий бланк і знову обійти всі комісії, крім медичної, а четверту графу заповнити самому.

Виконання цього блискучого плану зірвалося через прикру, чисто технічну дрібницю — ні в кого в бараці не було червоного чорнила… Тарас здався не відразу. Чим можна замінити чорнило? У нього сяйнула думка — кров! Він розрізав шматочком скла палець і спробував. Але кров, висихаючи на папері, набувала якогось непевного, бруднувато-рудого кольору. А чорнило в ручці лікаря було яскраво-червоне з якимось отруйним відтінком. Тарас готовий був лікті гризти з досади, але так нічого й не придумав. Довелося визнати свою поразку.

Через день відібрали наймолодших, низькорослих, і слабосилих, вишикували їх на плацу перед бауерами, що приїхали вибирати батраків. Тарас іще з одним хлопцем потрапив до товстого німця в зеленому капелюсі з маленькою голубою пір’їнкою збоку біля шнурка. Німець ходив накульгуючи, із скрипом. Як виявилося, ногу він втратив під Верденом ще в першу світову війну, і вже чверть століття її замінював протез. На господаря не можна було особливо нарікати. Він не знущався з молоденьких батраків, не бив їх, як де» які його сусіди. За шість місяців вірної служби Тарасові припало від нього всього три ляпаси. Притому цілком заслужено. Годував, правда, бауер препогано — парена бруква, капуста, дві-три картоплини, шматочок хліба та жолудева кава, ледь забілена молоком і підсолоджена сахарином, — такий добовий раціон. Але картоплю батраки їли від пуза: крали з відер із варивом, приготованим для свиней. Картоплі для свиней бауер не шкодував. Звичайно, виходило негарно, а колишньому партизанові було просто-таки образливо жерти те, що призначалося свиням, але голод не тітка, змусив. Господар пробував накрити їх на цьому (здогадався, видно, від чого його батраки почали поправлятися), але не зміг, — скрип його протеза попереджував про небезпеку. В загальному цілком можливий був господар. Проте Тарас не завжди був задоволений з нього, і під кінець навіть почав його ненавидіти за його незлий, лагідний характер.

Тарас не втрачав надії на те, що йому вдасться виконати план, який зірвався тільки тому, що в нього не виявилося під рукою кількох крапель червоного чорнила. Але для цього треба було знову потрапити на розподільчий пункт. Тарасова макітра зварила. Відразу ж, як тільки бауер привіз їх до себе, хлопець почав грати роль старанного й полохливого роззяви. Для цього талану в нього вистачило. Все відбувалося так природно, що підозріння не могло виникнути. Явна готовність батрака виконати будь-який наказ господаря підкуповувала й роззброювала. Тарас намагався догодити бауеру з усієї сили. Здавалося, він з льоту ловив бажання господаря й намагався виконати їх якомога швидше. Отут і почалося. Ненароком зачеплене й перевернуте відро з водою або їжею для свиней — це сущі дрібниці. Тут великого розуму не треба. А от змусити сумирного коня відчайдушно брикатися, коли його запрягають у воза, зуміти самому заплутатися в віжках ногами й полетіти сторч під колеса воза або впасти разом з драбиною, будучи вже на верхньому щаблі, з мішком крейди на плечах і постати білою гіпсовою фігурою перед господарем, що ледве встиг відскочити вбік, — це вже вимагало неабиякої майстерності. Кожного дня щось. траплялося. Бауер за голову хапався, лаяв недотепу-батрака, використовуючи, весь свій запас лайливих слів, з яких «йолоп» було найніжнішим, а часом таки й сміявся. А Тарас після кожної вдалої витівки ходив наче в воду опущений, пригнічений безперервними невдачами.

Майже, сім місяців довелося Тарасові випробовувати терпіння господаря. На лихо, до його атракціонів почали звикати й ніби аж чекали, чим ще він потішить публіку. Тоді, з відчаю, Тарас вирішив устругнути щось надзвичайне. Два дні возив він у поле спеціальним візком з бочкою гноївку. Працював на совість — комар носа не підточить. Та коли цю роботу було закінчено, виявилося, що він полив дорогоцінним добривом не поле господаря, а чужу ділянку. Помилився… Це був його коронний номер. Тут терпець бауера урвався. Зопалу він вліпив батракові ляпаса, а наступного дня відвіз до міста, щоб обміняти на іншого, розумнішого.

Тарас з’явився в знайомому бараці у всеозброєнні: він мав чорнило не лише червоне, а й зелене, синє, чорне — підготувався до будь-якого чорнильного варіанту. Далі все йшло як по маслу, й він став власником відпускного свідоцтва. Все було б «гут» і «ауфвідерзейн», якби не підвели Тараса його доброта й запаморочення від успіхів. Впав йому в око хлопчина в бараці, і він вирішив прихопити його з собою. У хлопця знайшлася дівчина. Тарас оформив і її обхідний листок. Дівчина попросила за подругу. Зробив і тій. Тут до нього відразу дві, просять, благають. Тарас зрозумів, що насувається лихо, треба терміново ліквідувати «канцелярію». Відмовив навідріз, пішов викидати в туалет каламарі з чорнилом, але по дорозі його перехопив здоровенний похмурий хлопець, ткнув під ніс кулачище з татуїровкою — серце, пробите кинджалом, і напис: «Нема щастя на землі», — і сказав півголосом: «Тільки про себе дбаєш, шкура? Давай червоне чорнило, а то зараз же продам німцям». Довелося віддати. На щастя, вже набралася велика група з відпускними квитками, і їх відправили. «Ауфвідерзейн, Дойчлянд, бодай тебе вік не бачити…» Але на душі в Тараса було неспокійно — гуляє каламар по бараці, а в ньому червоного чорнила багато… Обов’язково попадуться, дурні. Відпускні свідоцтва наче гроші паперові — номерні. Німці перевірять папери й дадуть услід утікачам телеграму: тих, у кого свідоцтва з такого номера по такий, затримати й під конвоєм відправити назад. І — привіт на батьківщину! Йому, як головному призвідникові, концтабору не минути. Вирішив відразу ж за Шепетівкою зійти з поїзда. Там — ліси, а коли ліси — знайдуться й партизани.

До вузлової станції Здолбунів доїхали без пригод.

По дорозі в них кілька разів перевіряли документи, але пронесло, ніяких причіпок. У Здолбунові поїзд загнали на запасну колію. Стоянка передбачалася довга, й Тарас пішов на базарчик недалеко від станції. Він знав, що поїзди йдуть повільно й дорога буде довга, голодна, тому завчасу підготувався до неї. Ще працюючи в бауера і одержуючи в нього півмарки на місяць, він негайно обертав цю мізерну суму в більш цінну валюту купував у сільській крамничці камінці для запальничок. В Німеччині цього добра хоч греблю гати, а на Україні за такий камінчик, ледь-ледь більший від макового зернятка, селяни давали картопляник або шматок макухи, не торгуючись. Отаким нехитрим способом можна вирішити продовольче питання, якщо в тебе голова, а не качан капусти на плечах.

Хлопець повертався з картопляниками за пазухою і, тільки вигулькнувши з-за рогу вокзального будинку, побачив, що всю їх компанію ведуть пероном гітлерівські жандарми. Тарас негайно обернувся на сто вісімдесят градусів і дав драпака. І тут, пробігаючи повз базарчик, він влип у надзвичайно дурну історію — його прийняли за якогось хлопця, що вкрав у тітки кошик з яблуками. Кінчилося тим, що Тараса засудили до шести місяців ув’язнення й посадили в ровенську в’язницю. Знову з вогню та в полум’я. Але все ж в’язницю — кримінал, як її тут називали — не зрівняти з концтабором. На роботу ганяли рідко, ув’язнені були з цих країв і одержували передачі з дому. Дещо перепадало й Тарасові — дядьки любили слухати його байки. Він не досидів свого строку тому, що у в’язниці почалася чистка, і молодих арештантів, засуджених за дрібні провини, відправляли на роботу до Німеччини. Тут знову появився на світ божий відпускний білет Тараса, що зберігся в його справі. Лікарка на біржі праці глянула на запис у четвертій графі й обурилася: «Куди ви сунете цього? Позаражає всіх. У нього ж туберкульоз у відкритій формі». Тарас опинився на волі. Далі все відбувалося на Богданових очах.

Тарасова розповідь справила на сотника величезне враження, одначе в нього з самого початку виник сумнів у її правдивості. Спершу Богдан недовірливо оглядався на хлопця, говорив суворо «Брешеш!», «Не вірю!», а коли його розібрало і він почав душитися від сміху, то вже не заперечував, а тільки повторював захоплено: «От брехун так брехун, таких я ще не бачив», «А щоб ти пропав, холера, а не хлопець!»

Тараса почали дратувати й недовірливість сотника, і його придуркуватий сміх. Сміятися можна скільки влізе, але й поспівчувати б не завадило. Все-таки він розповів йому про найнещасливіший і найтяжчий рік свого життя.

— Ну, добре, — сказав він з досадою. — Ти мені не віриш, думаєш, що я байки розказую. Так? Тепер уяви, що замість тебе у вагоні був хтось інший, але все відбувалося точнісінько так само, і ось я зустрів тебе й розповідаю, що зі мною трапилося. Повіриш?

Сотник круто обернувся, розгублено, з веселим подивом глянув на хлопця, покрутив головою.

— Ні! Не повірив би! Наче сон…

— Ага! — переможно вигукнув Тарас. — У тому-то й справа. Сказав би — байка! Ти вимагав, щоб я сказав правду, я розповів правду. А ти хочеш вір, хочеш не вір.

Хвилин зо дві йшли мовчки. Раптом сотник знову зупинився, з ніяковою й лукавою усмішкою подививсь на супутника.

— Все-таки ти трошки прибрехнув, друже Карась… Признайся!

— Ані краплинки. Як на сповіді.

— Тоді скажи, як ти міг розібрати те, що написав лікар червоним чорнилом?

— А я й не розбирав, — здивувався Тарас з такого запитання.

— О-о! — Богдан радісно ткнув пальцем у груди хлопця. — Не розібрав, а написав… Молодець, що признався! А я собі думаю ну, може, по-німецьки він трохи розуміє, так лікарі ж пишуть на цій… на латині. Я знаю…

Тарас зрозумів, у чому справа, протяжно свиснув, розвів руками й щиро розсміявся.

— Ну, сотнику, ти мене здивував. Латинський алфавіт знає кожен учень п’ятого класу. З цього починається вивчення іноземних мов. Дай мені папір, олівець, і я тобі зразу будь-яке слово напишу латинськими літерами.

— Це ти правду кажеш, — неохоче погодився Богдан, — У поляків теж латинський алфавіт. — І тут же спохватився, хитренько блиснув очима. — А все-таки скажи, як ти зрозумів, яку хворобу написав лікар? Адже вони наші хвороби по-своєму називають.

— Знов за рибу гроші… — розсердився Тарас і закричав, наче перед ним був не сотник УПА, від якого багато в чому залежала його дальша доля, а тупоголовий учень. — Не розбирав я, кажу тобі! Не знаю я латини, не вивчав. І яка хвороба, не зрозумів. Я скопіював запис, ну, так би мовити, змалював його. Спершу на папері спробував, а потім уже на бланку. Зрозумів?

Богдан понуро кивнув головою.

— Ну, хвалити бога, — насмішкувато сказав Тарас. — Дійшло, нарешті, й до тебе…

Рушили. Сотник мовчав, думав про щось. Судячи з усього, він не образився й, можливо, не помітив того, що Тарас кричав на нього, як на хлопчиська. Що ж до Тараса, то він отямився й був незадоволений з себе, справедливо розсудивши, що з Богданом йому не слід розмовляти як рівний з рівним. Тарас навіть не міг зрозуміти, як це в нього вийшло. Очевидно, почуття мимовільної переваги над сміливим, але малограмотним сільським хлопцем виникло в нього поступово і непомітно й несподівано виявило себе. Ні, з сотником УПА треба поводитися обережненько.

— Ти скільки вчився в гімназії? — запитав Богдан невдоволено.

— У нас гімназій нема, середні школи вважаються, — лагідно пояснив Тарас. — Восьмий клас закінчив… — І м’яко, непомітно перейшов на шанобливе «ви». — А ви скільки?

— Я? Чотири зими в польську школу ходив, — з несподіваною злістю відповів сотник. — От і все! Думаєш, за Польщі нам, українцям, легко було вчитися? Чом би не так! Щоб мене вивчити, батькові довелося б усе поле продати, та й то б не вистачило. А нас у батька було четверо…

— Ну, звичайно, я вас розумію… — продовжував пружинити Тарас. — Умови не дозволяли.

— Це не те, що й вас! — не міг заспокоїтися Богдан. — У вас дітей до школи за вуха тягнуть. І — безкоштовно!

«Ось воно в чому справа… — промайнуло в Тарасовій голові. — Богдан надзвичайно самолюбивий. Слухаючи мою розповідь, він наче приміряв мої вчинки до себе: зміг би він усе так придумати й зробити, чи ні? Зміг би, крім одного — заповнити четверту графу, підробивши почерк лікаря. Для нього навіть сама думка про можливість такої підробки виключалася, а для якогось шмаркача — «совіта» ця операція виявилась зовсім легкою. Оце саме й «заїло» сотника. Грамота, видно, була його болючим місцем». І Тарас вирішив використати цю обставину для політико-виховної роботи.

— Так, так, — охоче погодився він. — У нас, у Радянському Союзі, навіть дурнів змушують учитися. Хочеш — не хочеш, а вчись. Нічого не вдієш. Такий закон для всіх— загальна, обов’язкова, безплатна середня освіта. — Хлопець насмішкувато чмихнув, ніби аж дивуючись з такої безглуздої системи, й підлив олії до вогню — Якби не війна, так оце мені в. Інститут довелось би вступати.

Богдан сердито, недовірливо, із заздрістю зиркнув на нього:

— В інститут? Бач, який скорий!

— Так змусили б, — простодушно заявив Тарас. — Думаєте, своєю волею… Я ж не дуже-то й брався за науку. Ледачий.

Це, здається, доконало Богдана. Помовчавши, він запитав у похмурою підозріливістю:

— Комсомолець?

— Як? — наче не зрозумів хлопець.

— У комсомолі був?

— Ні-ні… Я політики не люблю, не втручаюся.

— Оце й добре! — суворо похвалив Богдан. — Щоб у мене в сотні ніякої політики і агітації. Чуєш?

— Не сумнівайтеся, — заспокоїв його Тарас. — Тримати язик за зубами я вмію.

— А то я вас, східняків, знаю… — продовжував сотник. — Ви всі там національно несвідомі. Забули, якого ви кореня, роду. Є в мене один такий… Як нап’ється, так і починає: «Дружба народів, усі нації рівні…» Може, й ти так думаєш?

— П’яний чого не скаже…

— Еге! Що в тверезого на думці…

— Щодо цього будьте спокійні, пане сотнику, — поспішно сказав Тарас. — Я краплі в рот не беру. Як баптистський проповідник…

— Не крути! Я тебе про нації питаю.

Тарас зрозумів, що його заганяють у кут. Треба було відповідати. Він здивовано, придуркувато кліпаючи віями, подививсь на Богдана.

— Щодо націй? Так?

— Як, по-твоєму, всі нації рівні?

— Ні-ні! — заперечливо захитав головою Тарас, важко зітхнув і продовжував — Яка може бути рівність? Я в Німеччині був, там мені все добре розтлумачили щодо націй: німець — це людина, а українець, поляк чи, скажімо, росіянин — це тупе бидло. Недарма ж вони за одного вбитого німця розстрілюють десять, а то й двадцять наших… От який німець дорогий! Як можна рівняти?

Сотник зупинився, уважно, оцінююче оглянув своїми гострими сірими очима непоказну постать супутника, очевидно, намагаючись скласти про нього нове, більш правильне уявлення.

— Знову крутиш? Дурником прикидаєшся? Я тобі не бауер, мене не обдуриш.

Тарас розгублено й винувато знизав плечима.

— Скажіть, як щось не так, пане сотнику. Може, я що не так. Кожна людина може помилятися…

Несподівано міцно стиснуті Богданові губи затремтіли в усмішці; очі подобрішали, але він тут же оволодів собою, сказав твердо:

— Ти добрий штукар. Я тебе наскрізь бачу. Зрозумів? Так от, слухай. Забудь про свій комсомол, дружбу народів і все, що тобі совіти в голову напхали. Ти — свідомий українець, борець за самостійну Україну, стрілець УПА. Родом ти будеш не з Полтавської області, а десь з Волині. Ну, хоча б з самого Рівного, і щоб ніякий собака не знав, що ти східняк, совіт. Так, для тебе краще буде… Зрозумів?

— Як накажете, пане сотнику…

— Не пане сотнику, а друже сотенний, друже Богдане. Так мене треба називати, друже Карась. Молитви знаєш?

— Отче наш… Вистачить?

— Навчу ще… — злагіднів Богдан. — Мене ти не бійся. Кажи все, що думаєш. Але тільки на самоті. Мене ніяка більшовицька агітація не бере… З іншими — ні слова.

— Зрозуміло, друже Богдане. Можна запитати?

— Кажи.

— Проти кого воюватимемо?

— Проти німців і поляків.

— А поляки що? — здивувався Тарас. — Вони хіба за німців?

Богданове обличчя порожевіло від припливу крові, на лобі здулася вена. Він знову відчув у словах хлопця підступ, насмішку.

— Запам’ятай, друже Карась, в українців три вороги — німці, поляки, москалі-більшовики.

— Ого! До біса ворогів! А друзі?

— Америка, — не зразу і якось невпевнено відповів сотник. — Америка багата, сильна держава, вона нам допоможе.

Тарас кивнув головою, задумався на секунду й знову запитав:

— Друже Богдане, от я тут трохи не зрозумів вас. Скажімо так, серед українців теж є комуністи. Багато! То хто вони нам будуть — вороги, друзі?

— Вороги! — майже вигукнув Богдан. — Але українців ми перевиховаємо, зробимо свідомими.

— Це можна! — бадьоро погодився Тарас. — Дуже просто!

— А хто не захоче прийняти національну ідею, з тими в нас розмова буде коротка. Для таких у нас ес-бе є.

— Це що, наче гестапо?

— Ще краще.

Тарас засміявся.

— Ну, тоді діло піде! Будемо вішати чи розстрілювати тих несвідомих?

— Як трапиться…

— Я розумію, друже Богдане, що під рукою буде — мотузка чи рушниця. От потіха буде. У німців від сміху животи полопаються.

— Чому?

— Ну як же! Німці хотіли наш народ знищити. Скажемо правду — побили багатьох, але всіх відправити на той світ таки не зуміли. Часу їм не вистачило. А тепер ми самі своїх будемо вішати й розстрілювати. Комедія!

Тарас чекав усього. Сотник міг розізлитися, заїхати йому кулаком по фізіономії, дати прикладом у груди чи навіть пустити в нього кулю, але Богдан тільки сумно подивився на нього.

— Друже Карась, якщо ти ляпнеш таке кому-небудь з наших, то я вже не зможу врятувати тебе від смерті. А я тобі смерті не бажаю. Ти мені подобаєшся. Я люблю веселих людей.

Це було сказано з щирою тривогою за долю Тараса.

Однак Тарас здогадався, що ще одне почуття тривожить душу відважного малописьменного сільського хлопця. Сотенний УПА не був цілком певен, що обрав для себе єдино правильний і можливий шлях у житті. Майже підсвідомо він шукав інших, правильніших шляхів і боявся цих пошуків.