По живу і мертву воду

30. ДОРОГА БУДЕ ЛЕГКОЮ

«Всі її прохання, накази виконувати беззаперечно…»

Вепр не зовсім точно висловив свою думку. Він мав на увазі не накази, а вимоги. Посланець Малого не повинен був просити, але й не мав права наказувати. Посланець Малого міг вимагати. Вепр не знайшов цього найбільш відповідного слова, а замінив його двома зовсім різними за змістам. Він не помітив своєї помилки — в ту хвилину він уже думав про інше…

Оксана негайно скористалася помилкою надрайонного.

Як тільки вони з Довбнею вийшли з світлиці, дівчина запитала, ніби не надіючись на тямущість і кмітливість командира сотні:

— Друже, ви запам’ятали, що вам сказав Вепр?

— Так! — вигляд у Довбні був пригнічений, нещасний. — Все, що пані захоче…

— Я не про це! — незадоволено обірвала його дівчина. — Вепр сказав: всі мої накази виконувати беззаперечно. Запам’ятайте — беззаперечно! Я не допущу жодних!..

— Ну, а хіба я кажу не те саме? — розгублено й ображено запитав Довбня, — Все, що пані скаже…

— Все, що я накажу! — різко поправила його Оксана.

— Так, так, пані, — ледве не плачучи, погодився сотенний, який так і не зрозумів до пуття, чого від нього домагаються. — Я ж чув, що сказав Вепр.

— Чудово. Слухайте уважно. Перше — не турбуйте Вепра, допускайте до нього тільки лікарів. Йому необхідний цілковитий спокій. Друге — підготуйте мені рапорт про те, як усе сталося.

— Могила пише донесення.

— Хто такий Могила? — насторожилась дівчина. — Ваш писар?

— Референт пропаганди. Він усе знає, на його очах…

— Як тільки буде готове донесення, покажете його мені. Третє — мені потрібна особиста охорона. Два охоронники. Цих, які прибули зі мною, я відпускаю.

— Прошу! Зараз я сам підберу найкращих.

— Ні! Я виберу сама. Мене раз уже підвели.

Вони вийшли на ганок. Оксана поглядом окинула обличчя бандерівців, показала пальцем на Тополю, потім на Карася.

— Оцих. Ваші псевдо?

— Тополя!

— Шеренговий Карась! — Тарас цокнув закаблуками.

— Озбройте їх.

Довбня поглянув на Карася, зам’явся, але тут Же наказав хлопцям іти на склад, одержати гвинтівки й по три обойми набоїв.

— Чому тут у вас базар? — здивувалася Оксана, немов уперше побачила вояків, які юрмилися біля ганку.

— Розійдись! — подав команду Довбня. — Всім бути біля казарми.

Оксана підкликала до себе Марка, відійшла з ним убік.

— Вирушайте назад. Доповісте Малому, що ви доставили мене до Вепра.

— Пані, мені наказано… — почав було зніяковілий Марко.

— Ви мені не потрібні. Я не бажаю піддавати своє життя небезпеці через чиюсь безтямність. Негайно вирушайте назад.

Оксана підійшла до підводи, на якій усе ще сиділа заарештована.

— Злізь, Галю! Стань отам, біля тину. Нікуди не відходь.

Підвода від’їхала, Оксана оглянула спорожнілу вулицю.

Сотенний біля ганку щось пояснював жінці у квітчастій шовковій хустці.

— Друже Довбня! — кивком пальця покликала його до себе Оксана. — Тепер займемося дрібницями. Мені необхідна кімната, чиста постіль.

— Оце я й хочу… — зрадів сотенний. — Зараз Гайка вам усе зробить. Ви ж, певно, й не обідали?

— Почекайте з обідом! — сердито відмахнулася від нього дівчина, — Зараз не до цього. Треба вияснити, в якому стані Вепр. Ви здогадалися послати ще за яким-небудь лікарем?

— Так. Усім цим займається Сокіл. Він там, у хаті, з фельдшером.

— Відішліть Ганку, нехай готує кімнату, й покличте до мене Могилу.

Оксана командувала. Вона розуміла, що не можна давати найменшого перепочинку Довбні, він повинен звикнути до становища підлеглого й беззастережно виконувати її накази.

Поки що все йшло добре. Турбувала Оксану присутність у сотні референта пропаганди. Що це за людина, якими правами користується? Напевно, він трохи розумніший від Довбні.

Довбня вивів з хати високого худого чоловіка, обличчя якого майже по самі очі було перев’язане закривавленим рушником. Він однією рукою підтримував пов’язку, а другою поправляв окуляри з потрісканими скельцями, бо вони сповзали з носа. Його, очі жалібно дивилися на дівчину.

Донесення було складено детально й змістовно за такою схемою: оцінка боєздатності сотні, морально-політичний стан, характеристика колишнього командира, послідовність, з якою розгорталися події в час розстрілу, втрати й, нарешті, висновки. Оксана з великою, цікавістю читала цей документ, але час від часу супилася, начебто знаходила в ньому недоречності.

— Я повинна показати Вепрові, тут є неясні місця, — сказала Оксана, ховаючи донесення в портфель, — Друже Могило, ви людина освічена, інтелігентна, як же ви могли допустити все це?

Могила простогнав, почав щось записувати в зошиті. Оксана поспішно торкнулася до його руки.

— Не треба! Вам не можна хвилюватися. Майте на увазі, навіть невелике поранення в нижню щелепу надзвичайно небезпечне. Може закінчитися тим, що ви назавжди втратите змогу говорити. Вам потрібний спокій, постільний режим. Ідіть лягайте. Як тільки фельдшер звільниться, я пришлю його до вас.

Референт видушив з себе жалібне белькотіння, вклонився Оксані й, притримуючи обома руками підборіддя, пішов до хати.

Оксана побачила Тополю й Тараса. Озброєні гвинтівками, вони стояли на належній відстані й чекали розпоряджень.

— Так, — Оксана оглянула критичним поглядом своїх охоронців і ледве стримала посмішку: високий Тополя і низенький Тарас, стоячи поруч, виглядали досить-таки кумедно. — Візьміть оцю дівчину, хлопці, її звуть Галею, і йдіть допомагайте Ганці приготувати мені кімнату. Старшим призначаю Карася.

— Прошу пані, — заклопотано звернувся Довбня до дівчини, коли хлопці відійшли. — Я не хотів вам тоді казати… Я вам дам іншого охоронця замість цього Карася.

— Чому?

— Та чогось Вепрові він не сподобався. Має підозріння на нього.

— Карась, Карась… — зморщила лоба дівчина, немов щось пригадуючи. — Так, так… Вепр мені говорив про нього. Але то була помилка. Вепр підозріває іншого. Він мені казав…

— А це що за дівчина з вами? — поцікавився Довбня.

— Потрібна мені… — байдуже кинула Оксана й немовби спохватилася. — Друже Довбня, у нас багато невідкладних, важливих справ. По-перше, стан Вепра викликає в мене тривогу. Ну, що той фельдшер?.. Ми не маємо права ризикувати… Необхідно привезти всіх лікарів, які живуть тут поблизу. Виявляється, є багато поранених, усім треба зробити перев’язки. Потім похорони.

Оксана замовкла, побачивши підводу, що під’їжджала. На ній, крім двох бандерівців і візника, сидів худенький дідок у світлому плащі з лікарським саквояжем на колінах.

Цього разу привезли лікаря. Терапевта.

Занехаяна, брудна світличка завдяки старанням Ганки й її помічників набрала цілком пристойного вигляду. Темне павутиння, що звисало по кутках, було знято, стіни обтерто, підлогу помито. Тарас і Тополя знесли сюди кращі меблі з тих, що знайшлися на хуторі. Ганка повісила на стінах розп’яття і дві картини, розстелила біля ліжка килимок, знайшла десь вазочку з штучними квітами.

Появилась Оксана. Оглянула кімнату, підійшла до ліжка, відкинула ковдру й, гидливо зморщивши носа, помацала простирадла.

— Чистіших не було?

— Пані, коли б я знала, я б усе випрала, попрасувала, — почала виправдуватися коханка сотенного. — Ви вже не гнівайтесь. Вони тут розвели свинюшник, усе порозбивали. Ясна річ, коли хлопці самі господарюють…

— Хіба ви тут не мешкаєте?

— Що ви! — злякано вигукнула Ганка. — У мене вдома в хаті чистота. Я знаю, як повинно бути, моя сестра в Здолбунові живе, замужем за купцем, свою торгівлю має. Я і в панів у покоях бувала, бачила, як люди живуть…

Обидва охоронці і Галя стояли біля порога. Оксана мигцем неуважно глянула на них, запалила сигарету.

— Ну що ж… Дякую, Ганко. Відчиніть тільки вікна, тут душно. Скажіть, Довбня — ваш чоловік?

— Ні, — зніяковіла Ганка, — Наречений.

Коханці сотенного було років під тридцять. Вона молодилася, рум’янила щоки й малювала брови. І хоч вона увесь час підлесливо посміхалась, у її обличчі проглядало щось жорстоке, звіряче. Було схоже на те, що вона озлоблена і їй хочеться зігнати свою злість на інших.

Оксана удостоїла її співчутливим поглядом. Мимоволі поспівчуваєш — тридцять років і все ще наречена…

— Ви можете йти, Ганю. Знайдіть Довбню. Нехай він з’явиться до мене. Зараз же! Ви, друже Тополя, відведіть Галю на. кухню. Нехай її нагодують. Скажіть, що я наказала. Друже Карась, почистите мені жакет, чоботи.

Тарас цокнув каблуками й застиг по команді «струнко». Оксана скинула з себе жакет, почекала, поки за дверима стихнуть кроки, сказала тихо, посміхаючись:

— Ну, здоров, друже Карась!

Тарас уже хотів посміхнутися, відкрив було щербатий рот, але губи затремтіли, він закусив їх. З очей хлопця закапали сльози.

— Що ти? — злякалась дівчина. — Перестань. Дивись, як нервова панночка. Не впізнаю Тараса!

— Це я від радості, — Тарас проковтнув сльози, поспішно обома руками витер обличчя.

— Зовсім інша справа, — насмішкувато похвалила Оксана, — Ти тут за завданням? Посланий?

— Ні! В тому-то й справа. Попався…

— Як? У трьох словах.

— У трьох словах не вийде.

— Спробуй.

— Німеччина, тюрма, випадок…

— Ти на підозрінні. Знаєш?

— Попереджений.

— Є вірні друзі?

— Один. Не зрозумієш його. Темний…

— Псевдо?

— Ройовий Топірець. Уже поїхав кудись.

— Обережніше з ним. Гранату кинув ти?

— Було. Не стримався.

— Не панікуй. Все обійдеться. Давно тут?

— З місяць. Тут усе колесом закрутилося, а дороги до своїх не знаю.

— Знайдемо. Галя — наша. Не знає… Шепни їй, підбадьор. Без потреби до мене не заходь. Сама покличу. Іди.

— Питання: Вепр вижив?

— Невідомо. Він твій улюбленець?

— Угу! В сто разів гірший від гітлерівців.

— Познайомилась. Іди.

Оксана залишилась сама. Дівчина сіла на стілець, задумалась. Отже, їй відомо, навіщо таємничому Прістлі став потрібний Хауссер. Після розмови з Вепром вона майже дослівно могла б переказати текст третьої зашифрованої телеграми. Ті, що послали Гелену, хочуть підготувати на шляху Радянської Армії якнайбільше «вовчих ям» і цим затруднити її просування на захід. Даремно все ж таки турбувався Прістлі — експерту в східних питаннях не потрібні були підказування. Він набагато випередив своїх заморських порадників.

Підготовка кривавої провокації в розпалі. Однак таємницю Хауссера розгадано. Основне в його намірах і діях уже відоме Горяєву. Він постарається зірвати цю підлу змову і врятувати багатьох обдурених людей, уже засуджених брудними політиками на смерть. Оксані залишилося зробити не так уже й багато — зустрітися з яким-небудь німецьким інструктором, який готує командирів УПА, цієї, за висловом Вепра, «найдешевшої армії» для гітлерівців. Вона сподівалась, що зуміє примусити вмираючого Вепра влаштувати їй цю зустріч.

Доля Тараса й заарештованої дівчини-зв’язківця не викликали занепокоєння в Оксани. Вона навмисне відправила Марка й іншого бандерівця, щоб позбутися свідків. Тепер у сотні тільки воїна одна знала, хто така затримана дівчина, й за допомогою Тараса могла організувати їй втечу або навіть під яким-небудь переконливим приводом послати її до тих, до кого, вона йшла. Все залежало від того, чи зуміє вона примусити сотенного виконувати перше-ліпше її розпорядження.

Тарас старанно чистив жакет, коли накульгуючи підійшов Довбня. Обличчя сотенного прикрашала біла латка, закріплена хрест-навхрест смужками лейкопластиру.

— Глядіть мені, хлопці! — сказав він, зупиняючись біля Тараса й сварячись на нього пальцем. — Якщо пані буде незадоволені, я вам дам!

— Друже сотенний, ми все розуміємо, ми вас не підведемо!

— Глядіть!

Крізь відчинені вікна до Тараса долинали уривки розмови Оксани з сотенним. Справи у Вепра, здається, погані. Уже прибуло два фельдшери й лікар. Чекають хірурга. Вепр непритомніє. Оксана наказала Довбні нікого з медиків не відпускати, поки Вепр не видужає. Почали радитися, як ховати загиблих. Вирішили відкласти цю справу на ранок..

Жакет був почищений. Тарас постукав у двері.

— Можна! — крикнула Оксана.

Хлопець обережно повісив жакет на спинку стільця.

— Богдан — дурень! — продовжуючи розмову, сердито сказала дівчина, — Треба було все звалити на радянських партизанів. Скільки разів так робили… — І обернулася до Тараса. — Крем до чобіт маєш?.

— Зараз збігаю.

— Обітри поки що ганчіркою.

Тарас присів на коліна й шапкою змахнув пил з чобіт. Гарні-чобітки, «англіки». Не гірші, ніж у Вепра.

В той день так і не трапилось нагоди ще раз поговорити з Оксаною. Мабуть, їй було не до Тараса. Ввечері охороняти дівчину залишився Тополя, а Тарас був відісланий до казарми відпочивати.

Серед ночі хлопець прокинувся. Хтось торсав його за плече. Він подумав, що це Тополя, якого вія повинен був змінити на світанку, але, вийшовши з казарми, побачив Топірця.

— Тихо, Карась, — зашепотів ройовий, хапаючи його за рукав. — Відійдемо, справа є.

Топірець повів Тараса до лісу. На узліссі зупинилися:

— Карась, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав?

— На пам’ять не нарікаю…

— Не бійся мене. Потрібна твоя допомога. Треба врятувати одну жінку — Наталію Миколаївну, нашу вчительку, дружину радянського льотчика. Відведи її до партизанського загону.

— Ти що, п’яний, друже? — Тарас відсахнувся, швидко підвів гвинтівку.

— Карась, почекай. Ти вислухай. Ти ж хлопець з головою і зрозумієш, що я тебе не обманюю. Вепр мене викликав, — ти це знаєш, — і почав питати про тебе. Я бачив, як ти кинув гранату.

— Іди ти! — відштовхнув ройового від себе Тарас. — Що ти мелеш?

— Та послухай, дурню, і не горлай. Коли б я сказав хоч слово Вепрові — зрозумів? — Карася вже не було б.

— Не лякай! Я ляканий.

— Знаю, який ти. Але я сказав Вепрові: «Ні, нічого поганого за Карасем не помічав». А як вийшов звідти, відразу ж, тебе попередив.

Тарасові здавалось, що його ноги грузнуть у баговинні. Ще один крок — і загинув. Хитро все придумано. Який негідник оцей Топірець! Спершу налякав, вирішив, очевидно, що він, Тарас, відразу ж почне тікати з сотні. Не вийшло… Тепер нова, тонша провокація — рятуй якусь там Наталію Миколаївну, дружину радянського льотчика. На почуття націлився. Ні, не вийде й цей номер. Раз стали необхідними такі фокуси, то це означає, що вони не знають точно, хто кинув гранату, тільки підозрівають.

— Слухай, друже, ти мене помилково вважаєш за іншого, — з погрозою промовив Тарас. — Ходімо до Вепра. Там усе вияснимо.

— Загинемо обидва.

— А чого тобі гинути? Хіба ти гранату кинув?

— Я ту жінку визволив. Її ес-бе заарештувало. Це наша вчителька. Мене вже шукають, напевно…

«Негідник і хитрюга, яких світ не бачив. Покласти його тут, на місці? Ні, треба вести до сотенного, розбудити Оксану».

— Ходімо до Вепра, — в голосі Тараса відчувалася злорадність. — Ходім, ходім, друже.

Топірець не рухнувся з місця, тільки тихо покликав:

— Юрку!..

Тарас здригнувся, озирнувся й побачив позаду себе темну постать. І ще хтось, теж з автоматом. Добре насіли на нього, нічого не скажеш. Він намацав пальцем спусковий гачок, набій був у стволі.

— Карась, не поспішай. Я знаю, ти не віриш братові. Я на твоєму місці теж не повірив би. А їв нас іншого виходу нема.

Трохи захриплий, простуджений голос цього, іншого, видався Тарасові знайомим,' але він ніяк не міг пригадати, де його чув. Юрко, Юрко!.. Невже це той Юрко?

— Топірець, стояти на місці. Ти — за мною! — наказав Тарас.

Вони відійшли.

— Як звати?

— Юрко.

— Де ти був уночі п’ять днів тому?

— Навіщо тобі?

— Відповідай.

— У Горяничах… — після короткого вагання відповів Юрко.

— З ким ти зустрічався? Ім’я?

— Стефа.

— Що їй передав?

— Рідний?

— А який же!

Справді, це був той самий Юрко, розмову якого Тарас чув уночі. Виходить, чув і Топірець. Ось чому він зникав тієї ночі, а потім бігав назад до села, шукав касету від автомата… І про якусь Наталію Миколаївну тоді Стефа згадала. Здається, хлопцям можна вірити. А як же з їх старшим братом, про якого казали, що він майже друг самого Баядери?

— А ще у вас брат є?

— Ясний. Його вже нема.

— Куди подівся?

— Німці повісили.

— Байка… — не повірив Тарас.

— Слово честі, — гаряче зашепотів Юрко. — Ти, Карась, вір нам. Якщо хочеш знати, старший брат мало не вбив мене, стріляв, у руку поранив. Треба врятувати Наталію Миколаївну. Це — золота людина, а може загинути. Розумієш, Степан був у ес-бе цієї ночі й визволив усіх заарештованих. Покажи нам шлях до партизанського загону й слово за нас скажи, щоб повірили. А найкраще — ходімо з нами. Адже ти тут на підозрінні. Троє нас буде — два автомати й гвинтівка. Три чоловіки й дві жінки. Дійдемо, ми тут місця знаємо.

Повернулись до Топірця. Тарас змусив детально розповісти про вчительку й про те, що відбулося в ес-бе.

— Ось що, хлопці, — сказав він рішуче. — Я вам зараз нічого обіцяти не можу. Чекайте мене тут.

— Слухай, Карась, не крути, — схопив його за груди Топірець. — Нам потрібна, ясна, тверда відповідь.

— У мене що — всі відповіді готові в кишені лежать? Якщо ви мені не вірите, то як я вам можу довіряти? Сказав — прийду. Чекайте.

Двоє вікон штабної хати були освітлені. Там біля Вепра чергували лікарі. Біля ганку стояв вартовий. Тарас пройшов повз нього, вартовий навіть не окликнув його. Вояки…

Тополя зрадів зміні, відразу ж пішов відпочивати.

Тарас перечекав хвилини дві й наблизився до вікна. Вікно було відчинене.

— Щось трапилось? — почувся голос Оксани, й її рука трохи підняла краєчок фіранки.

— Так. Надзвичайна подія.

— Розказуй.

Оксана вислухала розповідь Тараса, не перебиваючи. Запитала:

— Ти їм що-небудь сказав про мене?

— Що я — маленький?

— Гаразд, я їх відішлю до загону. З однією умовою — нехай раніше знищать банду Місяця.

— Та їх же тільки двоє… — здивувався Тарас.

— Буде троє.. Підеш з ними. Вранці одержиш дві гранати. Чого мовчиш? Злякався?

— Нітрішки.

— Візьмеш Галю. Їй повинні бути відомі адреси місцевих підпільників, вона йшла до них. Можливо, допоможуть вам. Якщо буде виконано цю умову,’ тільки тоді я зможу послати до партизанського загону братів Ясного. Шлях буде легким. Збір біля хутора Вишневого. Все зрозуміло?

— А як же ти?

Оксана тихо засміялась.

— Це вже моя турбота, друже Карась.

Хлопці чекали Тараса на тому ж місці, але появились не відразу, пересвідчились, чи не йде хто за ним слідом. Швидко відійшли глибше в ліс. Тарас виклав свої умови. На його подив, брати не стали довго обговорювати цього питання й вагатися.

— Ну як, Юрку? — запитав Степан.

— А що тут думати? — загорівся Юрко. — Їх зараз там вісім чоловік. У нас буде дві гранати. Нападемо несподівано. Зробимо. Вони ж боягузи, слово честі. Звикли тільки проти беззбройних воювати.

Домовились, куди повинен буде вийти ввечері Тарас. І розійшлися, міцно потиснувши один одному руки.