Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 7 Політики живуть вічно

Звісно, мається на увазі не те, що політики живуть вічно в реальності. Лише те, що у своїй уяві вони живуть вічно, і то не просто так, а вічно саме в ролі політиків. На перший погляд це може здатися перебільшенням, але реальні життєві історії політиків різного калібру, різних країн, різних часів переконують, що це факт. І чому це так — загадка не тільки політологічна, а й психологічна. Власне, саме в ній криється незбагненний секрет, чому політики раптом починають жити в якійсь альтернативній реальності, котра чимраз віддаляється від нашого справжнього світу.

Поговоримо про те, якою ж може бути розгадка цього секрету, на прикладі трьох політиків, які увірували у свою вічність. І завважте, це не винятки, а якраз типові приклади. Чому вийти з ролі політика неймовірно складно

Вінстон Черчилль після низки інфарктів та інсультів, у жалюгідному фізичному стані, продовжував боротися за крісло прем’єра. Леонід Брежнєв, перетворившись, по суті, на руїну, не хотів іти на пенсію і став джерелом для глузливих анекдотів. Тисячі членів парламенту по всьому світу, після того як їх скидали з політичного Олімпу, жили так, наче вони й далі члени парламенту, і навіть за домашнім столом, серед родичів і близьких, виступали, наче з трибуни під час телетрансляції. Вийти з ролі політика дуже складно, і це вдається небагатьом. Чому так?

Спершу зазначимо, що причини, чому люди йдуть у політику, дещо відрізняються від причин, чому ці люди, ставши політиками, там і залишаються. Причин іти в політику є кілька, і вони відомі — це жага влади, бажання зробити щось корисне, гроші і слава (бажання поклоніння).

Опинившись у реальній політиці й починаючи здобувати те, по що вони прийшли, політики потрапляють у кілька серйозних пасток, про які йшлося в попередніх розділах. І перша — це пастка пам’яті. Важливо, що політики ніколи не забувають свої первісні мотиви, як це може комусь здатися. Найчастіше вони забувають іншу важливу річ — причини, чому їх обрали люди. Ми вже говорили про те, що суспільний договір з політиком полягає в постійній зміні цього суспільного договору, а тому, як казав колись один російський політолог, «губернатор лише перші кілька днів пам’ятає, що його призначив президент, а потім вважає, що його призначили, бо він такий розумний і обізнаний» (ці слова приписують Глібу Павловському). Політик найчастіше забуває першопричини свого обрання і далі починає пристосовувати свої цінності й мотиви до системи довкола і мінливостей суспільного договору. Якоїсь миті він уже щиро не розуміє, чому те, що він робить, не оцінюють виборці. Або навпаки, отримавши схвальні відгуки, ще більше впевнюється у своїй незмінній правоті.

Друга пастка — пастка важливості своїх діянь і любові населення до політика за ці діяння. Навіть найцинічніші політики-­злодії і політики-­вбивці потребують виправдання своїх діянь, насамперед для самих себе. Дружина румунського диктатора Єлена Чаушеску, в якої не було дітей, абсолютно щиро вірила, що заборона на аборти — її соціальна місія з допомоги материнству. Ця заборона призвела до тисяч трагедій, коли жінки помирали або ставали інвалідками через нелегальні аборти. А будування соціального житла в Медельїні стало для колумбійського наркобарона Пабло Ескобара його доброчинним діянням, яке він робив суто з любові до людей. Те, що ці люди жили у вічному страху, Ескобар вважав гідною платою за його благодіяння.

Усі ці речі зводяться до формули «Може, він і краде, але робить і багато корисного» або у збоченій формі «Він, звичайно, вбив багато людей, але побудував міцну економіку (сильну державу)». Для нас важливо зрозуміти одну просту річ: політик, вигадавши або запозичивши ці формули, якоїсь миті сам починає в них вірити. І ці формули починають жити окремим життям, виправдовуючи всі можливі злочини і, що не менш важливо, бездіяння. Так, саме бездіяння, адже дев’ять із десятьох політиків — сіра маса, потрібна лише для того, щоб легітимізовувати діяння лідерів. У той момент, коли політик увірував у правильність і часто непогрішність та безкарність своїх діянь, він робить рішучий крок до думки, що все це настільки правильно, аж ніхто навколо не захоче від цього відмовлятися.

Нарешті, на цьому етапі політик потрапляє в третю пастку — пастку часу. На певній кар’єрній вершині людина втрачає відчуття часу, а якщо ця кар’єрна вершина передбачає можливість впливати (вважати, що ти впливаєш) на певні процеси, це призводить до часової дезорієнтації. Людина в якийсь момент починає жити в ілюзії, ніби все це триватиме завжди.

Більшість із нас переживали такі ситуації, наприклад, коли гадали, що наша любов до коханої людини така сильна, аж триватиме вічно, і ми ніколи не сваритимемося, а всі ті, хто повторює про життєві труднощі, — просто лузери. Політик переживає майже те саме, адже насправді, навіть заробляючи славу, гроші чи просто любов виборців, він не вміє робити нічого іншого, крім як займатися політикою. Він цієї миті не бізнесмен, не філантроп-­бізнесмен чи ще хтось — він людина з мандатом, яка може завдяки цьому мандату відчинити майже всі двері у своєму місті, окрузі чи державі. Бізнесмен іде до політика або чиновника, а бізнесмен-­політик говорить на рівних із «політиком-­філантропом» чи «політиком-­революціонером». Тому-то політик завжди відчуває, що він стоїть трохи вище за інших, і тому йому так легко потрапити в пастку вічності. Адже завдяки своєму мандату він може майже все.

Якщо щодня нагадувати собі Соломонове «І це мине», очевидно, ми не захворіємо на «синдром вічного політичного життя». Однак таких людей майже немає, а тому якоюсь мірою «хворобою вічності» заражено всіх політиків (і в певний момент життя ми всі хворіємо на цю хворобу). Головні питання — наскільки глибока форма цієї хвороби і чи є поруч реабілітологи. Кремлівський «старець»

Старше покоління ще пам’ятає анекдоти про Леоніда Ілліча. Виступає Брежнєв на пленумі. «Хто сказав, що я не розумію того, що читаю з папірця? Ха, рисочка, ха, рисочка, ха». Повідомлення ТАРС: «Учора у Великому залі Кремлівського палацу Л. І. Брежнєв прийняв французького посла за німецького і мав з ним тривалу бесіду». На поминках по Суслову виступає черговий оратор: «Наш головний ворог — склероз — вирвав із лав будівників комунізму найкращого сина Батьківщини!» — «Наш головний ворог — недисциплінованість, — бурчить Брежнєв. — Ми вже годину сидимо, а Суслова досі немає».

Справді, Брежнєв запам’ятався саме таким — старим маразматиком, який уперто не хотів іти з керівних посад на пенсію. І мало хто пам’ятає чи знає, що в перші роки свого правління він був на вигляд — а напевно, і всередині — іншою людиною. Річ не лише в тому, що тоді він був молодшим, а його мозок працював краще. У нього тоді ще не було відчуття власної незамінності, радше навпаки, було відчуття своєї посередності, сірості, а отже, й замінності. Він добре знав, як це — замінити, адже й КПРС він очолив завдяки тому, що разом зі спільниками усунув від влади свого попередника Микиту Хрущова.

Нагадаємо, що Хрущов обіймав посаду першого секретаря ЦК КПРС від 7 вересня 1953 року. Крім того, з 27 березня 1958 року він був головою Ради Міністрів СРСР. 14 жовтня 1964 року відбувся пленум ЦК КПРС. Офіційно повідомили, що пленум «задовольнив прохання т. Хрущова М. С. про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР у зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я»238.

Найбільшу вигоду від зміщення Хрущова отримав тріумвірат у складі Брежнєва, Миколи Підгорного й Олексія Косигіна. На той момент Брежнєв і Підгорний були секретарями ЦК КПРС, а Косигін — першим заступником Хрущова на посаді голови Ради Міністрів СРСР. Пленум 14 жовтня обрав Брежнєва першим секретарем ЦК КПРС. Наступного дня Президія Верховної Ради СРСР звільнила Хрущова від обов’язків голови Ради Міністрів СРСР і призначила на цю посаду Косигіна. 9 грудня 1965 року VII сесія Верховної Ради СРСР VI скликання обрала Підгорного головою Президії Верховної Ради СРСР.

Отже, Брежнєв із власної практики знав, що скинути очільника КПРС можна. Знав він і те, що це можна зробити в різні способи. Петро Шелест, який у 1963–1972 роках був першим секретарем ЦК Компартії України, пізніше згадував:

Я розповів Підгорному, що зустрічався в Желєзноводську з В. Ю. Семичастним, колишнім головою КДБ СРСР у період підготовки пленуму ЦК 1964 року. Семичастний мені розповів, що йому Брежнєв пропонував фізично позбутися М. С. Хрущова шляхом улаштування аварії літака, автомобільної катастрофи, отруєння або арешту. Усе це Підгорний підтвердив і сказав, що Семичастний і він усі ці «варіанти» усунення Хрущова відкинули239.

І Брежнєв, очевидно, розумів, що головна посада в КПРС ді­сталася йому випадково, а не за якісь його особливі заслуги чи видатні особисті якості. Микола Єгоричев, перший секретар Московського міського комітету КПРС у 1962–1967 роках, через чверть століття сказав в інтерв’ю, що Брежнєв «ніколи не був лідером: ні до, ні після жовтневого пленуму. Так уже склалося, що, коли звільняли Хрущова, іншої кандидатури, гідної цієї високої посади, просто не виявилося. У вузькому колі друзів я тоді говорив: Брежнєв не потягне»240.

Російський історик Рой Медведєв у біографії Брежнєва теж відзначає первісне хитке становище Брежнєва:

Ще в жовтні 1964 року багато членів президії ЦК і секретаріату ЦК КПРС розглядали висунення Леоніда Ілліча на посаду першого секретаря ЦК КПРС тільки як тимчасове рішення. Вважалося, що на чолі партії має стояти сильніша, енергійніша й авторитетніша людина. Однак між організаторами жовтневого пленуму в цьому плані не було одностайності, і вони всі зійшлися на кандидатурі Брежнєва, людини, як здавалося, згодливої, м’якої і такої, що не рветься до влади. Тому з літа 1965 року дехто з членів президії ЦК почали проводити підготовку до нових змін у вищому ешелоні влади241.

А проте Брежнєв протримався на чолі КПРС понад 18 років — до самої своєї смерті. Уже на XXIII з’їзді КПРС, який проходив 29 березня — 8 квітня 1966 року, Брежнєв постав як керівник, який прийшов назавжди. Про зміцнення його становища свідчило й те, що на тому з’їзді партійній посаді, яку він обіймав, повернули назву часів Сталіна на цій посаді — генеральний секретар ЦК КПРС. У тріумвіраті Брежнєв — Підгорний — Косигін перший здобув собі вирішальну роль, залишивши двом іншим тільки дорадчу. Рой Медведєв констатує, що «до кінця 60-х років Брежнєв уже цілком освоївся біля штурвала влади і поводився так, наче абсолютно впевнений, що він єдиний гідний і безперечний очільник країни й партії. У бесідах із друзями він майже всерйоз називав себе “царем” СРСР — Росії».

Що ж сталося з Брежнєвим? Посада його, звичайно, виняткова, але сам він зовсім не винятковий, а цілком типовий приклад політика, який швидко увірував у свою вічність. І він зробив те, що робили, роблять і робитимуть тисячі політиків різного калібру в різних країнах.

Шлях від первісного відчуття своєї замінності до протилежного відчуття незамінності складається з трьох кроків. Крок перший — пристосувати себе до потреб свого політичного оточення. Крок другий — пристосувати своє політичне оточення до своїх потреб. Крок третій — переконатися у своїй необхідності для свого оточення й ототожнити це з необхідніс­тю для країни. Після цієї третьої стадії політик стає фактично невиліковним. Щоправда, більшість політиків урешті-решт утрачає владу через дію демократичних механізмів чи з інших причин. Брежнєв у цьому сенсі — «експеримент, доведений до логічного кінця». Урок тут полягає не в особистому маразмі генсека — Брежнєв показав, до якого маразму може дійти ціле суспільство, коли один політик править ним вічно.

Щоб не бути голослівними, розповімо бодай коротко про кожен із цих трьох кроків у виконанні Леоніда Ілліча. Є чимало свідчень про те, як у перші роки свого правління Брежнєв пристосував себе до потреб верхівки КПРС. «Члени президії ЦК відчули себе впевненіше, не те що в хрущовські часи. Вони отримали можливість безперешкодно висловлювати свою думку. Брежнєв нікого не обмежував і не переривав. Навіть сам завів такий порядок: усі повинні висловитися з кожного питання. І враховував думку колег», — описує перші дії Брежнєва на найвищій посаді його біограф Леонід Млечин242. Він згадує й вимогу Брежнєва до висвітлення роботи керівництва країни в масмедіа: «Треба показувати колективний розум, не вихваляти одну особу. Досить із нас культів».

Рой Медведєв наголошує, що на початку 1970-х суттєво зросла підтримка Брежнєва з боку секретарів обласних партійних організацій і всього партійного апарату в центрі й на місцях. Партійні керівники всіх рівнів утомилися від нескінченних реорганізацій і перестановок, які проводив Хрущов. Основна частина апарату побоювалася появи на чолі КПРС нових «сильних лідерів». Партійну бюрократію в цьому випадку влаштовував якраз слабкий і порівняно доброзичливий керівник, який виступає під гаслом стабільності, проти різких змін. Малася на увазі передусім стабільність у складі вищих партійно-­державних кадрів і кадрів середньої ланки. По суті, Брежнєв став виразником інтересів і настроїв партійно-­державного апарату, він повернув йому багато втрачених раніше привілеїв, підвищив оклади і майже нічим не обмежував владу місцевих керівників та керівників республік. Один із журналістів, який не раз супроводжував і Хрущова, і Брежнєва під час їхніх поїздок по СРСР, розповідав Рою Медведєву, що Брежнєва і наприкінці 1960-х, і на початку 1970-х зустрічали на різних обласних, республіканських і міжобласних активах набагато сердечніше й привітніше, ніж Хрущова, приїзд якого в будь-який регіон країни сприймався зазвичай як візит суворого ревізора. Візити Брежнєва, навпаки, — своєрідна демонстрація єдності між ним і партійно-­державною бюрократією на місцях, хоча він не мав ні сили, ні енергії, ні навіть ораторських здібностей Хрущова.

Утім майже одночасно з першим кроком, тобто задоволенням потреб верхівки КПРС, Брежнєв вдався і до другого кроку — до змін у цій верхівці згідно зі своїми потребами. Є цікаве свідчення тодішнього другого секретаря ЦК Компартії Грузії Петра Родіонова про свою зустріч із Миколою Ігнатовим, тодішнім головою Президії Верховної Ради РРФСР, одним із найактивніших учасників підготовки скинення Хрущова. Зустріч відбулася десь через рік після жовтневого пленуму 1964 року. «І ось я на Делегатській, де в той час містилися Президія Верховної Ради й уряд РРФСР. Бесіда йшла в кімнаті відпочинку за чашкою чаю. Після обміну кількома незначущими фразами Ігнатов абсолютно несподівано для мене почав буквально ганити Брежнєва. “Дурні ми, — говорив він у нервовому запалі, — привели цього хитрого Лиса Микиту до влади. Ти подивись, як він розставляє кадри! Робить ставку на сірих, але зручних, а тих, хто розумніший і сильніший, тримає на відстані. Ось і чекай від нього чогось путнього”. Кажучи про людей “сильніших” і “розумніших”, мій гостинний господар напевно мав на увазі самого себе»243.

Брежнєв — уродженець міста Кам’янського в нинішній Дніпропетровській області України, у 1939–1941 роках був секретарем і потім у 1947–1950-му — першим секретарем Дніп­ропетровського обкому КП(б)У. Очоливши КПРС, Брежнєв почав поближче до себе підтягувати кадри, які теж пройшли через Дніпропетровськ. Пощастило, зокрема, Андрію Кириленку, який був другим секретарем Запорізького обкому КП(б)У в 1943–1947 роках (там він і познайомився з Брежнєвим, першим секретарем Запорізького обкому КП(б)У в 1946–1947-му), далі працював першим секретарем Миколаївського обкому КП(б)У, а в 1950–1955 роках — першим секретарем Дніпропет­ровського обкому КП(б)У, замінивши на цій посаді Брежнєва. За наполяганням останнього 8 квітня 1966 року щойно обра­ний на XXIII партз’їзді ЦК КПРС на своєму пленумі обрав Кириленка своїм секретарем.

Кириленко, як і Брежнєв, 1906 року народження, і вони обидва стали символами режиму геронтократів. У середині 1970-х він вважався однією з найважливіших фігур у партії, але надалі його роль занепала у зв’язку з порушеннями діяльності мозку. У березні 1981-го, коли на XXVI партз’їзді йому доручили зачитати список кандидатів у члени ЦК КПРС, Кириленко не зміг правильно вимовити жодного прізвища. Та навіть у стані старечого маразму за ним зберігали його посаду і відправили на пенсію лише 22 листопада 1982 року, через 12 днів після смерті Брежнєва.

На чотири роки молодшим за Брежнєва був Микола Щолоков, який у 1940–1941 роках працював головою Дніпропетровського міськвиконкому і тоді ж таки познайомився з Брежнєвим. З вересня 1966-го Щолоков — міністр охорони громадського порядку СРСР, з 1968-го — міністр внутрішніх справ СРСР. 17 грудня 1982 року, через місяць після смерті Брежнєва, Щолокова звільнили з посади міністра. Комплексна перевірка діяльності МВС виявила безліч зловживань. 19 лютого 1983 року наклала на себе руки дружина Щолокова. 15 червня 1983 року його вивели зі складу ЦК КПРС, 6 листопада 1984 року позбавили звання генерала армії, 7 грудня виключили з лав КПРС, 12 грудня позбавили всіх державних нагород, крім бойових, і звання Героя Соціалістичної Праці. Наступного дня Щолоков застрелився з мисливської рушниці.

В Україні міцною опорою Брежнєва був Володимир Щербицький, молодший за генсека на 11 років, уродженець Верхньодніпровська в нинішній Дніпропетровській області. Коли Брежнєв очолив КПРС, Щербицький був першим секретарем Дніпропетровського обкому КПУ. З 15 жовтня 1965 по 8 червня 1972 року він очолював Раду Міністрів УРСР; з 25 травня 1972 по 28 вересня 1989 року був першим секретарем ЦК КПУ.

Багато фактів про кадрову політику Брежнєва зібрав завіду­вач відділу Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького Максим Кавун244. Він пише, що Брежнєв ґрунтовно «почистив» Політбюро ЦК КПРС, завдяки чому в його складі почали домінувати прихильники генсека, яких уже тоді називали «дніпропетровською групою». Вони були пов’язані з Брежнєвим через спільну роботу в Дніпропетровську, Молдові чи Казахстані.

Брежнєв розставив своїх людей і на інші важливі посади. Скажімо, до Юрія Андропова, який виявляв ознаки самостійності на чолі КДБ, у листопаді 1967 року Брежнєв приставив першим заступником Семена Цвігуна, з котрим заприятелював у Молдові; а в серпні 1970-го — свого давнього приятеля по Дніпропетровську ще з довоєнних часів Георгія Циньова (їхні дружини були рідні сестри). Заступником Косигіна на чолі Ради Міністрів СРСР у жовтні 1965 року став Микола Тихонов, який починав свою кар’єру в Дніпропетровську і був знайомий із Брежнєвим з кінця 1930-х. У вересні 1976-го Тихонов став першим заступником Косигіна, а в жовтні 1980-го, незадовго до смерті останнього, зайняв його місце.

Кавун пише:

За перші три роки перебування на вершині влади Брежнєв створив кістяк своєї владної команди. До початку 1970-х Леонід Ілліч цілком закріпив владу «дніпропетровського клану», на чолі якого стояв він сам. Політика Брежнєва з протягування на владні пости «своїх», тобто дніпропетровців, виявилася такою ефективною, що навіть після андроповських чисток кістяк центрального держапарату влади становили дніпропетровці. Михайло Горбачов уже наприкінці 1980-х, безпосередньо перед розпадом Радянського Союзу, ініціював спеціальне розслідування, яке встановило, що 53 % керівників вищої ланки української влади були вихідцями з Дніпропетровська. Це дані тільки по Україні. У масштабах Союзу, звичайно, картина була іншою, але всі або майже всі чільні посади обіймали соратники генсека по Дніпропетровську, Молдові або Казахстану.

Отже, Брежнєв максимально задовольнив потреби верхівки КПРС і водночас заповнив цю верхівку своїми людьми. Після цих двох кроків цілком логічним став його третій крок — увірувати у свою вічність. А як тут не увірувати, коли ти впевнений, що ціла країна тримається на тобі.

У 1990 році спогадами поділився Віктор Голиков, який понад чверть століття працював помічником Брежнєва. «Я наших керівників не хочу захищати. У багатьох була втрата почуття реальності. Більше як шість років на царському місці сидіти не можна. Розкладається мораль лідера, нюх зникає, око замилюється. І навколо все пліснявіє», — розмірковував Голиков, певно, маючи на увазі передусім Брежнєва245.

Цинік у відповідь на всі наші розповіді про невмирущість політиків заперечить, мовляв, світ, на щастя, влаштовано так, що політики хворіють і вмирають, як усі люди. Однак проблема в тому, що хвороби можуть і посилювати неадекватне світосприйняття політиків. І знову Брежнєв — яскравий приклад. Не будемо глузувати, як важко давалися йому промови. Усі, хто бачив і чув публічні виступи Леоніда Ілліча, розуміли або принаймні здогадувалися, що у нього великі проблеми із зубами (насправді зі вставною щелепою). До його психічного стану це не мало стосунку, а що впливало — так це наркотична залежність генсека від сильних снодійних, яка дедалі посилювалася.

Про перший зрив нервової системи Брежнєва на цьому ґрунті розповів у спогадах академік Євгеній Чазов246, у 1967–1986 роках начальник 4-го Головного управління при Міністерстві охорони здоров’я СРСР, простіше кажучи, головний кремлівський лікар. Сталося це ще на початку правління Брежнєва, у серпні 1968 року, під час напружених переговорів у Москві між керівництвом СРСР і представниками Чехословаччини в період придушення Празької весни.

Як згадує Чазов, його і невропатолога Романа Ткачова привезли в будівлю ЦК КПРС на Старій площі:

Брежнєв лежав у кімнаті відпочинку, був загальмований і не­адекватний. Його особистий лікар М. Г. Родіонов розповів, що під час переговорів у Брежнєва порушилася дикція, він раптом ослаб, аж мусив прилягти на стіл. […] Сам Брежнєв щось бурмотів, ніби уві сні, намагався встати. Розумний Роман Олександрович Ткачов, старий досвідчений лікар, сказав: «Якби не ця обстановка напружених переговорів, то я сказав би, що це збочена реакція втомленої людини зі слабкою нервовою системою на вживання снодійного». Родіонов підхопив: «Так, це у нього буває, коли виникають неприємності або не вирішуються проблеми. Він не може спати, починає злитися, а потім ковтає одну-дві таблетки снодійного, заспокоюється, засинає. Прокидається як нічого не бувало і навіть не згадує, що було. Сьогодні, мабуть, так перенервував, що випив не одну-дві таблетки, а більше. От і виникла реакція, яка перелякала все Політбюро».

Косигін розповів лікарям, що він сидів поруч із Брежнєвим і «бачив, як той поступово втрачав нитку розмови: “Язик у нього почав заплітатися, — казав Косигін, — і раптом рука, на яку він спирав голову, почала падати”». Лікарі запевнили Косигіна, що це просто перевтома. А Брежнєв проспав три години і повернувся до переговорів. «Це був для нас перший сигнал слабкості нервової системи Брежнєва і збоченої у зв’язку з цим реакції на снодійне», — резюмував Чазов.

Голиков, своєю чергою, згадував, що Брежнєв останні десять років життя пив на ніч по чотири-п’ять снодійних пігулок нембуталу. «Він став уже наркоманом, — констатував помічник генсека. — Брежнєв — людина не дурна, але хвороба перетворила його на інваліда, почувався він жахливо. Особливо останні сім-вісім років, коли оглух, погано говорив».

Схожу оцінку дає Чазов. За його словами, генсек «з активної, товариської, певною мірою чарівної людини, політика, який швидко орієнтується в ситуації й ухвалює відповідні рішення, за десять років перетворився на немічного, “склерозованого” старого».

«Що я чітко вивів зі складних політичних колізій, які відбулися у мене на очах, так це те, що заради користі країни й народу керівник не повинен залишатися на своїй посаді більше як десять років. Піди Брежнєв з посади лідера 1976 року, він залишив би після себе добру пам’ять, — припускає Чазов. — Проте доля зіграла злий жарт із країною і партією. Вона залишила ще майже на сім років хворого лідера, котрий утрачав не тільки нитки управління країною, а й критичну оцінку ситуації в країні і світі, а найголовніше — критичне ставлення до себе, чим поквапилися скористатися підлабузники, кар’єристи, хабарники, та й просто нероби, які думали тільки про свої особисті гаразди».

Замість піти на пенсію Брежнєв спровадив туди Підгорного (старший за Брежнєва менше як на чотири роки) і перебрав собі посаду голови Президії Верховної Ради СРСР. Сталося це 16 червня 1977 року. Відтоді Брежнєв офіційно стояв на чолі не лише партії, а й держави. Стояв, будучи вже зовсім психічно неадекватним.

Наостанок ще одна цитата із Чазова:

Нам, лікарям, щороку ставало дедалі важче підтримувати у Брежнєві навіть видимість активного й розумного керівника. Його центральна нервова система настільки змінилася, що навіть звичайні заспокійливі засоби стали для нього дуже сильними препаратами. Усі наші намагання обмежити їх уживання не мали успіху завдяки масі «доброзичливців», готових виконати будь-які прохання генерального секретаря. Були серед них і Черненко, і Тихонов, і багато інших із його оточення. І це при тому, що на наше прохання Андропов попередив їх усіх про можливу небезпеку застосування будь-яких таких засобів Брежнєвим.

Отже, первинна, найглибша проблема — те, що політик починає вірити у свою вічність, а вже похідні явища — це його дії і дії його оточення на підтримку цієї віри. Хтось доходить до використання психотропних речовин, комусь вистачає самонавіювання. Головне, що виникає система, яка сама себе підтримує і зациклюється на собі, втрачаючи здатність адекватно реагувати на зовнішні подразники. Це притаманно різним політичним командам — великим і малим, національного і місцевого рівня, не лише в тоталітарних, а й у більш-менш демократичних країнах, якщо команду багато років поспіль очолює незмінний лідер і в нього немає серйозних конкурентів усередині команди. Президент Шредінґера

На початку XXI століття одним із найекстравагантніших політиків у світі був президент Венесуели Уґо Чавес. Заснована ним політико-­ідеологічна доктрина чавізму попервах начебто мала успіх, але поступово дискредитувала себе і під час правління його наступника Ніколаса Мадуро зазнала цілковитого фіас­ко. Та не менш цікаве й інше — як Чавес намагався обдурити хворобу і смерть, а натомість обдурив себе і свій народ.

Уперше Уґо Чавес виграв президентські вибори 6 грудня 1998 року. Поруч десятьох конкурентів він набрав 56,2 % голосів, а такі результати, як ви пам’ятаєте, можуть бути надзвичайно небезпечними для демократії. Венесуела це підтвердила одразу ж. Після інавгурації 2 лютого 1999 року Чавес провів два референдуми. Перший, 25 квітня, дозволив йому скликати Конституційну асамблею (92,36 % голосів «за»). Другий, 15 грудня, схвалив нову Конституцію (71,78 % голосів «за»), яка суттєво розширила президентські повноваження і знищила велику частину системи стримувань і противаг. Як наслідок, після цього чавісти більше як 15 років контролювали всі гілки влади — президентську, виконавчу, законодавчу й судову.

Нова Конституція вимагала нових виборів. Вони відбулися 30 липня 2000 року. У боротьбі з двома конкурентами Чавес набрав 59,76 % голосів. Наступну велику перемогу він здобув на референдумі 15 серпня 2004 року, скликаному за наполягання опозиційних партій, які звинуватили Чавеса в диктаторських амбіціях і всіляких негараздах. Проти дострокової відставки Чавеса було подано 59,25 % голосів.

Чергові вибори відбулися 3 грудня 2006 року. Маючи цього разу аж 13 конкурентів, Чавес набрав 62,84 % голосів. Серію його перемог перервав референдум 2 грудня 2007 року, який мав затвердити поправки до 63 статей Конституції і, зокрема, ще розширити президентські повноваження. Поправки було розбито на два блоки; проти першого блоку проголосували 50,71 %, проти другого — 51,06 %. Чавес узяв реванш на референдумі 15 лютого 2009 року, який затвердив поправки до п’яти статей Конституції (54,87 % голосів «за»). Цими поправками скасовано обмеження на переобрання президента, губернаторів, мерів, депутатів — раніше на ці посади можна було обиратися не більше ніж двічі.

Уже з цього очевидно, що Чавес планував правити вічно. А він, слід уточнити, був на той час іще зовсім не старим: 70 років йому мало виповнитися лише 28 липня 2024 року. І він не збирався нікому поступатися владою.

Наступні чергові вибори очікувалися в грудні 2012-го, але на початку травня 2011-го у Чавеса проявились ознаки серйозної хвороби. Несподіване запалення лівого коліна примусило Чавеса більше як два тижні провести в ліжку і навіть користуватися милицями. 8 червня Чавес прибув на Кубу, де його помістили в Центр медичних хірургічних досліджень у Гавані. 10 червня його прооперували у зв’язку з виявленим внутрішньотазовим абсцесом. Під час операції, яка супроводжувалася рясною кровотечею, хірурги виявили злоякісну пухлину «розміром з бейсбольний м’яч». Пухлину видалили під час повторної операції 20 червня. А 30 червня Чавес виступив із телезверненням до співвітчизників, у якому розповів про перенесені ним операції. Відновлювальний період зайняв понад три тижні. Увесь цей час Чавес перебував у гаванській клініці.

У липні він повернувся на батьківщину. Здавалося б, Чавес має зосередитися на лікуванні й відпочинку, а очолювана ним Єдина соціалістична партія Венесуели (ЄСПВ) повинна якнайшвидше знайти собі нового лідера. Однак Чавес увірував, що він вилікується від онкології. У цьому переконували його й себе його партійні соратники. Кілька разів хвороба поверталася, і Чавесу доводилося знову лягати під ніж у гаванській клініці (венесуельським лікарям він не довіряв, побоюючись заколоту). Проте Чавес і ЄСПВ раз у раз уперто переконували співгромадян і всю планету, що він зцілюється і незабаром повністю одужає. Паралельно президент і його партія ретельно готувалися до чергових виборів. Їхню дату наблизили на кілька місяців, призначивши на 7 жовтня 2012 року. У змаганні з п’ятьма конкурентами Чавес набрав 55,07 % голосів.

Незабаром Чавес почав відчувати сильні болі. З 15 листопада він перестав з’являтися на публіці. 28 листопада стало відомо, що він знову на Кубі, де проходить сеанси фізіотерапії «в барокамері для зміцнення здоров’я». Насправді лікарі вкотре виявили у нього рецидив пухлини. 7 грудня Чавес повернувся до Каракаса, столиці Венесуели, і наступного дня оголосив про необхідність ще однієї операції. У телевізійному зверненні він визнав серйозність хвороби і заявив, що якщо його стан здоров’я ускладниться, очільником Венесуели треба обрати Мадуро. Чавес наголошував, що не здався. «З благодаттю Божою ми вийдемо переможними», — сказавши це, він підніс розп’яття і поцілував його. Його прихильники по всій країні вийшли на площі молитися за його зцілення. Дехто витирав сльози, інші тримали його фотографії і дружно скандували «Чавес не йде!»247.

Це була остання поява Чавеса перед співгромадянами. Наступного дня він знову вирушив на Кубу, і про дальші події достеменно нічого не відомо. Мадуро підтвердив, що 11 грудня Чавес переніс шестигодинну операцію. За неофіційними даними, операція пройшла з ускладненнями; поширилися чутки, що після неї Чавес впав у кому, у нього сталася смерть головного мозку, і він перебуває у вегетативному стані.

18 лютого 2013 року Чавес начебто повернувся до Венесуели, завершивши курс лікування на Кубі. Проте повернення відбулося в обстановці суворої секретності, громадянам їхнього президента не показали. 2 березня уряд Венесуели повідомив, що Чавес проходить курс хіміотерапії у військовому шпиталі в Каракасі. 5 березня офіційно повідомлено, що стан Чавеса погіршився: у нього загострилися проблеми з дихальною системою, викликані гострою респіраторною інфекцією на тлі проведеної хіміотерапії. Увечері того дня влада оголосила про смерть Чавеса.

Офіційну версію не раз ставили під сумнів. У січні 2015 року начальник служби безпеки Чавеса Лімсі Салазар після втечі з Венесуели виступив у США зі свідченнями про те, що насправді Чавес помер 30 грудня 2012 року248. У липні 2018-го Луїза Ортеґа Діас, генеральна прокурорка Венесуели з грудня 2007-го по серпень 2017-го, заявила, що Чавес помер 28 грудня 2012 року, а оголошення про його смерть відклали з політичних причин249.

У науковий фольклор давно ввійшов нещасний кіт Шредінґера, який одночасно живий і мертвий. Та це лише уявний експеримент, а Чавес — реальний президент 30-мільйонної країни, який у стані «чи то живий, чи то мертвий» перебував майже три місяці (з 9 грудня, коли він вирушив на Кубу для, ймовірно, фатальної операції, по 5 березня, коли його офіційно визнали мертвим). Точна дата та обставини його смерті досі є предметом суперечок.

Така ситуація виникла не лише тому, що сам Чавес увірував у свою вічність і поводився наче безсмертний. Йому підігрували і, зрештою, загралися в цю гру його партійні соратники, яким знадобилося чимало часу, щоб залишити вигаданий світ, де Чавес вічно живий, і повернутися до реальності, де життя триває без Чавеса.

Така поведінка політичних команд не виняткова. Вона типова, особливо для партій вождистського типу, які тримаються передусім на популярності свого лідера. І найбільший такий відрив від реальності буває там, де в безсмертя вождя увірували не тільки його партійні соратники, а й широкі маси прихильників, які його обожнюють. Наскільки це небезпечно? Про це якраз і свідчить сумний досвід Венесуели з її економічною катастрофою. Володар «Межигір’я»

В Україні неперевершений зразок далекоглядного політика, який увірував у свою невмирущість одразу, переїхавши до Києва, дав Віктор Янукович. Зазвичай його історію розглядають під кутом зору боротьби за владу, але для нього самого це відійшло на другий план ще наприкінці 2002 року, і відтоді на першому плані було влаштуватися у вічності.

Боротьбу за владу Янукович затято вів у Донецьку. Нагадаємо, що він п’ять з половиною років очолював Донецьку облдерж­адміністрацію — з 14 травня 1997 по 21 листопада 2002 року. А щоб протриматися в цьому кріслі так довго, доводилося балансувати між інтересами президента Леоніда Кучми в Києві та впливових місцевих олігархів на Донеччині. Янукович із цим завданням впорався на відмінно. І крісло очільника ОДА він покинув не тому, що ним були незадоволені, навпаки, тому що і Кучма, і донецькі олігархи були ним задоволені й вирішили віддати йому посаду прем’єр-міністра України.

Претендентів на прем’єра було чимало, і за кожним із серйозних претендентів стояли авторитетні олігархи та потужні політичні сили. Адже вага цієї посади вимірювалася не лише повноваженнями голови уряду, а й перспективами стати наступником Кучми на посаді президента України. Не будемо докладно описувати, як і завдяки чому Янукович виграв той кастинг. То була виснажлива боротьба, і кожному претендентові треба було проявити і силу, і влучність, і хитрість, і кмітливість у змаганні не лише за довіру Кучми, а й за підтримку з боку бізнесу та партійних структур. Януковичу це вдалося, хоча для донецьких олігархів, як і для Партії регіонів, він не був безальтернативним варіантом.

Та ось 21 листопада 2002 року Верховна Рада ухвалила постанову про надання згоди на призначення Януковича прем’єр-міністром України. За це рішення проголосували 234 народні депутати250, тобто лише трохи більше за мінімально потрібні 226. Здавалося б, це свідчило про хиткість політичного становища Януковича, але для самого Януковича його майбутнє вже було визначено — вічна влада.

До президентських виборів тоді залишалося майже два роки, і ніхто не знав, який дальший сценарій вибере Кучма. Не відкидали навіть його третій термін (що така можливість ретельно пророблялася, свідчить рішення Конституційного суду від 25 грудня 2003 року, яке дозволило Кучмі балотуватися на наступних президентських виборах251). Партія регіонів ще навіть не встигла поставити Януковича своїм лідером (це сталося через п’ять місяців на V з’їзді ПР 19 квітня 2003 року), а він уже почав поводитися так, наче достеменно знає про своє близьке президентство, до того ж не на один чи два терміни, а вічне.

Облаштовуватися у вічності майбутній президент почав зі створення собі маєтку під Києвом. І не абиде, а в «Межигір’ї», розташованому на березі Київського моря в селі Нові Пет­рівці Вишгородського району Київської області. З 1935 року «Межигір’я» перебувало на балансі ЦК КПУ, мешкати там було привілеєм першого секретаря ЦК Компартії України. Господарями «Межигір’я» в різні часи були Павло Постишев, Станіслав Косіор, Микита Хрущов, Володимир Щербицький, а під час німецької окупації там була резиденція рейхскомісара України Еріха Коха.

У 1990 році «Межигір’я» перейшло Раді Міністрів УРСР, яка створила там заміську резиденцію для прийому іноземних делегацій. Після проголошення незалежності України «Межигір’я» стало державною резиденцією, яку використовували для закордонних високих гостей і «протокольних заходів відпочинку».

Янукович одразу почав клопотатися про те, на що не наважився жоден із його попередників, — стати довічним господарем «Межигір’я». Як йому це вдалося, у 2009–2010 роках розповіла «Українська правда» в серії журналістських розслідувань Сергія Лещенка252. Найцікавіше в цій історії — само­впевненість, із якою діяв Янукович в умовах, коли йому було ще дуже далеко до президентства.

Після призначення Януковича прем’єром, з огляду на те, що в нього не було житла у столиці, йому на території «Межигір’я» виділили будинок № 20 загальною площею 325 м2 (житлова площа — 169 м2), який перебував на балансі держ­підприємства «Будинок відпочинку “Пуща-­Водиця”». Однак Янукович не хотів бути просто гостем і вирішив закріпитися назавжди.

Не минуло й трьох місяців його прем’єрства, як він поміняв статус «Межигір’я» з державної резиденції на урядову дачу. Уже 1 квітня 2003 року було укладено договір, за яким благодійний фонд «Відродження України», зареєстрований у Донецьку, взяв у згаданого держпідприємства в оренду будинок № 20 і три гектари прилеглої землі. У договорі було зафіксовано орендну плату в розмірі 107 тис. грн на рік.

Благодійний фонд «Відродження України» заснували люди з найближчого оточення Януковича фактично з метою створювати йому комфортні умови існування. У договорі було записано, що орендоване майно орендар використовуватиме «для здійснення заходів зі сприяння реалізації загальнодержавних і міжнародних програм, спрямованих на покращення соціально-­економічного становища». Термін договору оренди встановили по 31 січня 2051 року. На той час Януковичу перевалило б за 100 років.

Та апетити Януковича не обмежувались одним будинком — він планував привласнити все «Межигір’я». Його намірам завадила Помаранчева революція. Нова влада вирішила позбавити Януковича подарунка, що його він сам собі зробив. У березні 2005-го заступник генпрокурора звернувся до Господарського суду м. Києва в інтересах уряду і Фонду держмайна. 10 травня позов про визнання недійсним договору оренди будинку № 20 задовольнили, а 20 травня рішення набрало законної сили.

4 серпня 2006 року Янукович удруге отримав посаду прем’єра, і невдовзі йому вдалося відіграти ситуацію на свою користь. 23 листопада Вищий господарський суд скасував рішення, яким розривався договір оренди. Справу передали на повторний розгляд у Господарський суд м. Києва. А далі Янукович підіграв сам собі: 5 березня 2007 року уряд звернувся до суду із за­явою про відмову від позовних вимог. Заяву підписала діячка ПР Олена Лукаш, тоді перша заступниця міністра Кабінету Міністрів. «Як випливає з матеріалів судової справи, зазначений договір оренди не порушує прав й інтересів Кабінету Міністрів», — аргументувала вона в заяві.

Проте Януковичу цього було замало. Він хотів отримати все «Межигір’я» — 137 гектарів. 13 червня 2007 року Кабмін розпорядженням № 405 передав комплекс споруд «Урочище Межигір’я» в Нових Петрівцях у сферу управління Мінприроди253. Це міністерство очолював близький товариш Януковича Василь Джарти. Незабаром, 11 липня, Кабмін розпорядженням № 521 передав «Межигір’я» в статутний капітал НАК «Надра України»254 (її правління очолював ставленик Джарти Едуард Ставицький). Позаяк цю компанію повністю контролював Янукович через Джарти, вона виконувала функцію лише транзитного власника «Межигір’я» — з тим, щоб надалі вивести об’єкт із державної власності. Виокремлення «Межигір’я» було схвалено 13 вересня на засіданні правління НАК «Надра України», хоча на той час компанія ще не отримала цей об’єкт за актом прийому-­передачі.

21 вересня було нарешті складено акт прийому-­передачі між Мінекології і «Надрами України». 25 вересня виконком сільради Нових Петрівців вирішив оформити «Надрам України» право власності на будинки й нерухоме майно «Межигір’я», свідоцтво ­тут-таки видали на руки. Того самого дня «Надра України» отримали звіт про «незалежну оцінку» вартості майна. І того ж таки 25 вересня «Надра України» вивели «Межигір’я» з державної власності, уклавши договір обміну з маловідомим ТОВ «Медінвесттрейд», яке натомість передало «Надрам» два будинки по Парковій дорозі в Києві.

30 вересня відбулися дострокові парламентські вибори, підсумки яких показали, що Янукович утратить посаду прем’єра, тож він вирішив додатково підстрахуватися. Компанія «Медінвесттрейд» навмисно подала в суд і програла його 22 жовтня. Так само вона програла апеляцію. Завдяки цьому на руках в організаторів схеми опинився судовий вердикт, який набрав законної сили і фіксував правомірність виведення «Межигір’я» з державної власності.

Тим часом 19 листопада 2007 року компанія «Медінвесттрейд» перепродала «Межигір’я» компанії «Танталіт», яку теж пов’язують з угрупованням Януковича. Остання незабаром оформила оренду на 49 років ділянки площею 129,28 га. У жовтні 2009-го Держкомзем у відповідь на запит Мін’юсту повідомив, що земельні ділянки в урочищі «Межигір’я» орендують троє землекористувачів: 127,51 га — ТОВ «Танталіт», 7,6 га — благодійний фонд «Відродження України», 1,77 га — громадянин Янукович В. Ф.

Земельну діляночку менше як 2 га Янукович отримав в оренду від компанії «Танталіт». А от нерухомість на тій діляночці дісталася йому завдяки політичному обміну, про який розповіла газета «Дело» наприкінці лютого 2008 року255. За інформацією газети, 9 липня 2007 року Ющенко по телефону привітав тодішнього прем’єра з днем народження, а через кілька годин підписав секретне розпорядження № 148. «Урядова дача на території комплексу відпочинку “Пуща-­Водиця” надається в користування главі Кабміну Віктору Януковичу», — начебто сказано в документі, який так і не з’явився ні на сайті президента, ні в інших відкритих джерелах (розпорядження № 148/2007-рп досі немає в базі даних «Законодавство України» на сайті Верховної Ради).

Єдине офіційне підтвердження того, що розпорядження існує, газета дістала від Державного управління справами, яке повідомило, що розпорядження надало в користування тодішньому прем’єру «дачний будинок на території комплексу відпочинку “Пуща-­Водиця”, який потребує ремонту». У Державному управлінні справами уточнили, що комплекс відпочинку «Пуща-­Водиця» охоплює базу відпочинку «Пуща-­Водиця» та резиденцію «Межигір’я», де й проживав Янукович. Газета «Дело» припустила, що за дачу в «Межигір’ї» Янукович заплатив Ющенкові згодою на дострокові вибори.

Хоча такий політичний обмін — дача замість влади — здається дивовижним, насправді з позицій Януковича це була вигідна оборудка. Адже він був упевнений, що владу собі поверне, але, крім влади, йому було потрібне відчуття вічності, і його могло дати тільки «Межигір’я». Так чи так, але факт той, що до кінця свого другого прем’єрства Янукович устиг стати господарем усього «Межигір’я». І цього вже не можна було відіграти назад.

18 грудня 2007 року Юлія Тимошенко вдруге відібрала у Януковича посаду прем’єра. І вже 24 грудня Кабмін розпорядженням № 1230 скасував свої розпорядження №№ 405 і 521, якими «Межигір’я» передавалося спочатку до сфери управління Мінприроди, а потім до статутного капіталу НАК «Надра України»256. Проте жодних суттєвих наслідків це не мало. У березні 2008-го генпрокурор Олександр Медведько написав Тимошенко, що дії посадовців НАК «Надра України» з обміну «Межигір’я» були законними й оскаржити їх неможливо. У липні 2008-го Господарський суд м. Києва відмовив Мін’юсту задовольнити позов про повернення «Межигір’я» у власність держави257. Наступного року Тимошенко знову спробувала відібрати у Януковича «Межигір’я», але так само безрезультатно.

Попервах Янукович не зізнавався, що він господар усього «Межигір’я». У лютому 2008-го в інтерв’ю BBC він розповів, плутаючись у датах:

На території цього об’єкта є невеличка ділянка землі, близько півтора гектара. На ній знаходиться будинок площею близько 250 м2, не більше. У цьому будинку я живу з 2006 року, з того часу, як президент Ющенко підписав відповідний указ. Коли будинок було виділено мені указом, я разом із Державним управлінням справами відремонтував його, щоб там можна було жити. Я вкладав туди свої гроші. Після того як 2007 року «Межигір’я» було приватизовано структурою… я не пам’ятаю її назви, я з цією компанією уклав угоду про оренду.

Також Янукович повідомив, що сплачує щомісяця 11 тис. грн орендної плати258. Насправді ж головною спорудою в «Межигір’ї» був так званий «клубний будинок», який ще називають «Хонка» — від назви фінської фірми Honka, світового лідера в будівництві з екологічно чистої деревини. Янукович збудував «Хонку» на ділянці, яка належала фонду «Відродження України». І саме до цього об’єкта було прикуто увагу лідера ПР, коли всі думали, ніби він переймається політичною боротьбою. Протягом 2009-го і першого півріччя 2010 року для облаштування будинку було завезено матеріалів на суму 76 млн грн259. На тлі масштабного будівництва два тури президентських виборів (17 січня і 7 лютого 2010 року) здавались Януковичу ледь не буденними подіями.

Хтось скаже, що це перебільшення. Та це дуже щиро підтвердив сам Янукович під час свого першого (після обрання президентом) офіційного візиту до європейської держави — виступаючи перед німецькою громадськістю в Берліні 30 серпня 2010 року. Процитуємо репортаж Сергія Лещенка:

У якийсь момент Янукович вирішив похвалити німців за їхню педантичність. І як приклад розповів, що в особистому житті віддає перевагу «німецькій якості».

— Це не великий секрет ні для кого… Я побудував один будинок такий, клубний… Його будувала Honka — фінська компанія…

Заява про те, що Янукович спорудив ще якийсь будинок, одразу привернула увагу «Української правди». Чи йдеться часом не про величезний чотириповерховий об’єкт у «Межигір’ї», зроблений з дерев’яного бруса?

Виявилося, що справді про нього! Янукович, виступаючи перед німцями, втратив зв’язок із реальністю. Він прямо заперечив свої власні слова, що не володіє на території колишньої урядової резиденції нічим, крім свого маєтку. Виявляється, він там зводить ще й «клубний будинок».

— Але у нас, у всіх членів клубу, з’явилося бажання, щоб він добре виглядав і зовні, і внутрішньо, — продовжив він викривати сам себе.

Навіщо сотням представників німецької громадськості було знати про житлові проблеми Януковича — загадка. Але йому кортіло розповісти їм усю правду.

— У чому була проблема? Древесина — той брус, з якого збирався будинок, — вона весь час «працює». То сідає, то піднімається. І як можна закріпити різного плану… Як українською мовою слово «отдєлка»? — запнувся Янукович і озирнувся за допомогою до присутніх членів делегації, які проковтнули язика.

— Хто мені скаже, як буде «отдєлка»? — перевів Президент України погляд з одного міністра на іншого.

— Оздоблення! — почулося із зали.

— Оздоблення? — перепитав Янукович.

Але такий переклад йому не сподобався.

— Ні, я скажу «отдєлка», бо це зрозуміліше. «Оздоблення» не дуже зрозуміло. Навіть для мене.

Німці, які слухали синхронний переклад виступу в навушниках, мало зрозуміли логіку всього цього.

А Янукович тим часом продовжував розповідь про свій «клубний будинок» у Межигір’ї.

— Ми зробили такий тендер, невеличкий, і на тендері перемогли німці. І як цей дім не сідав, не піднімався, ця «обналічка» трималася красиво, нічого не руйнувалося…

Яку «обналічку» мав на увазі Янукович, теж залишилося загадкою. Можливо, мова йшла про «обліцовку»…

— І я мав розмову з німецькими робітниками. Це робоча інтелігенція. Я дивився на їхні руки. Я бачив, як вони з розумом підходять до вирішення всіх цих питань… — переповідав президент свої переживання260.

Як бачимо з репортажу Лещенка, на тій пресконференції Янукович повністю розкрився. Він дозволив собі це, бо розслабився, а розслабився, бо вже був президентом, тож ніщо надалі не заважало йому перебувати у власній реальності. Його реальністю була вічність у «Межигір’ї», де він весь час облаштовує свою «Хонку», стрибає по пеньках і піклується про страусів.

І можна точно сказати, коли Янукович зламався: увечері 21 лютого 2014 року, коли він особисто контролював процес завантаження й вивезення майна з «Межигір’я». Після того було марно чекати від нього якихось спроб продовжити політичну боротьбу. Він нікого не повів за собою — та, певно, і не міг повести — ні в Харкові, ні в Донецьку. Разом із «Межигір’ям» він утратив вічність, його реальність розбилася.

Резюмуючи, слід відзначити типовість поведінки Яну­ко­вича-­політика. Ставши прем’єром, він увірував, що прийшов назавжди. Ще сильніше він увірував у це, ставши прем’єром удруге. І ця його віра стала просто безмежною, коли він нарешті здобув посаду президента. Для нього час ніби зупинився. Відчувши себе безсмертним, він став поводитися так, ніби ніколи не помре.

У нас є тисячі дрібних Вікторів Федоровичів, які мислять і живуть у цій самій парадигмі. Це базова проблема: політик вищого й середнього ешелону найчастіше вважає, що хороше життя триватиме вічно, бо він знає прокурора, міліціонера, суддю чи есбеушника. Те саме думає силовик, бо він знає голову адміністрації, мера або впливового політика. Тому це не та хвороба, якої легко позбутися, але суспільству треба старатися швидше виявляти й ізолювати від впливових посад особливо тяжкі клінічні випадки.

Бажаєте подискутувати з авторами?

Залишайте відгук на Goodreads:

238 Див.: Правда.— 1964.— 16 октября.

239 Див.: Шелест Петро. «Справжній суд історії ще попереду». Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали / За ред. Юрія Шаповала. — К.: Генеза, 2004. — С. 417.

240 Див.: Огонек.— 1989.— № 6.

241 Див.: Медведев Рой. Личность и эпоха. Политический портрет Л. И. Брежнева. — М.: Новости, 1991. — 336 с.

242 Див.: Млечин Леонид. Брежнев. — М.: Молодая гвардия, 2008. — 624 с.

243 Див.: Семанов Сергей. Дорогой Леонид Ильич. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2006. — 368 с.

244 https://web.archive.org/web/20070927082155/http://www.realnest.com.ua/information/articles/448

245 http://web.archive.org/web/20070927004159/http://www.zavtra.ru/cgi//veil//data/zavtra/02/471/81.html

246 Див.: Чазов Евгений. Здоровье и власть. Воспоминания «кремлевского врача». — М.: Новости, 1992. — 224 с.

247 https://www.usatoday.com/story/news/world/2012/12/08/venezuela-­chavez-cancer/1756293/

248 https://www.infobae.com/­2015/01/29/1623711-el-jefe-seguridad-­chavez-declaro-que-el-caudillo-­murio-dos-meses-­antes-la-fecha-­oficial/

249 https://www.elnacional.com/venezuela/politica/luisa-­ortega-diaz-revelo-que-diosdado-­cabello-llamo-­morir-chavez_243720/

250 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/1551.html

251 http://www.ccu.gov.ua/docs/489

252 https://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/21/4150448/

https://www.pravda.com.ua/articles/2009/11/5/4293541/

https://www.pravda.com.ua/articles/2009/12/29/4576702/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/02/5/4716724/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/17/4941683/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/19/4946080/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/3/5102989/

253 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/405–2007-%D 1 %80

254 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/521–2007-%D 1 %80

255 https://korrespondent.net/ukraine/politics/389202-smi-yushchenko-­sekretnym-ukazom-­podaril-yanukovichu-­dachu

256 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1230–2007-%D 1 %80

257 https://korrespondent.net/Default.aspx?page_id=2&lang=ru&roi=5&id=536343&tu=sud-vernul-­yanukovichu-dachu-v-mezhigore

258 https://www.bbc.com/ukrainian/indepth/story/2008/02/080221_yanuk_bbc_oh.shtml

259 https://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/27/5519970/

260 https://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/31/5346144/