Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 5 Політики ніколи не ображаються

На побутовому рівні ображатися і мститися — пов’язані явища. Як батьки і діти, причина і наслідок. Мене обра­зили — і я помстився.

У політиці геть не так. Там ображатися не можна, натомість можна мститися. Тобто там це протилежні за змістом слова. Хто ображається — той не політик. Хто політик — той не може собі дозволити ображатися, хоча мститися може.

Передусім ми пошукаємо відповідь, чому це так. І розглянемо, мабуть, найпопулярніший у світі приклад політика, який зумів відмовитися від почуття образи на кривдників і саме тому став великим політиком. Для контрасту наступна історія — чи не найогидніший з негативних прикладів, на які багаті сталінські часи в СРСР. А насамкінець найяскравіший приклад із сучасної історії України, який, може, не надто успішний, але, безумовно, заслуговує на повагу. Чому ображатися і мститися — це антоніми в політиці

25 жовтня 1938 року в Москві заарештували Катерину Калініну, дружину голови Президії Верховної Ради СРСР Михайла Калініна. Її чоловік залишився на своїй посаді, кілька разів просив за дружину Сталіна, за легендою, повзав перед ним навколішки. Та єдине, чого він зміг добитися, — послаблення табірного життя для Катерини: їй дозволили працювати в лазні, де вона чистила білизну арештанток від паразитів. Ще їй дозволили бачитися з дітьми, на відміну від мільйонів інших в’язнів ГУЛАГу. У День Перемоги (9 травня 1945 року) Катерина Калініна особисто Сталіну надіслала листа, де розкаювалася у своїх «гріхах», і невдовзі Сталін дозволив їй повернутися. За іронією долі, указ про помилування Катерини Калініної підписала саме Президія Верховної Ради СРСР. Увесь цей час Михайло Калінін залишався вірним псом Йосипа Сталіна.

Якщо ви думаєте, що це унікальний випадок, помножений на складні сталінські часи і безвольний характер «усесоюзного старости» Калініна, то глибоко помиляєтеся. Звичайно, диктаторські режими породжують різні збочені форми, але загалом у політиків і в диктаторських, і в абсолютно демократичних суспільствах, як ми вже про це говорили, є один головний мотив — протриматися в політиці якомога довше. А протриматися в порівняно вузькому соціумі, де будь-хто із сусідів за якийсь час може стати начальником і від нього залежатиме твоя кар’єра або вирішення питань твоїх виборців, а отже, й твоє політичне майбутнє, неможливо, якщо ти дозволяєш собі ображатися.

Усі ми, якщо цікавимося політикою, бачили кумедні історії, зняті прихованою камерою, як двоє політиків, котрі щойно дико лаялися у прямому ефірі, мило спілкуються і сміються в рекламних паузах. Власне, це і є один із прикладів того, що політики особливо не ображаються одне на одного. Ви, звичайно, можете запитати: «Якщо вони не ображаються, то чому вони всі не добрі самаряни?». Справа в тому, що політик, якщо він справжній політик, свої образи тримає глибоко в серці, а свою негативну енергію вихлюпує передусім у вигляді помсти, прикритої великими політичними ідеалами. Якщо це дрібна помста, то з політичних міркувань проєкт кривдника не отримає потрібних голосів. Якщо це гра по-великому, то в ідеалі суперника треба взагалі витіснити з політики. Проте головне завдання помсти полягає в тому, щоб за її допомогою підняти власні ставки.

У будь-якій країні, навіть із найрозгалуженішою демокра­тією, клас чи прошарок політиків дуже невеликий, а ще точніше, вузь­кий. І що менше в країні демократичних структур і реальних партій, то вужчий цей прошарок. В Україні політичний прошарок — це десь 5–6 тисяч людей, у Франції — 10–12 тисяч. Раз на кілька років (від двох до п’яти) відбуваються невеликі ротації, пов’язані з природним старінням і виборами (черговими чи позачерговими). У такі моменти міняється 15–20 % політиків. Рідше, під час різних революцій (як безкровних у вигляді суперпротестних виборів, так і кривавих у вигляді переворотів), спостерігається масова заміна політичного прошарку, внаслідок якої з’являється 50–80 % так званих нових облич.

Уся політика в усі часи будувалася на домовленостях із суперниками і бажанні вичавити цього суперника з політики. Якщо спростити ці коливання, їх можна звести до нехитрої формули. У політичній силі завжди є ті, хто веде переговори із суперником і виступає гарантом виконання певних домовленостей. Вихід із цих переговорів можливий, лише якщо ви отримали повну владу (диктатура або абсолютний контроль над парламентом). Та навіть у такому випадку ви або тримає­те свого політичного опонента поруч, або вбиваєте (інколи у прямому, інколи в переносному сенсі цього слова), суто для того, щоб він вам не помстився. Щоправда, помста неодмінно рано чи пізно наздоганяє того, хто мститься, але в це не вірить майже ніхто на вершині політичної кар’єри.

Якщо дивитися на все це дещо приземлено, то треба чітко пам’ятати: образа на суперника породить іншу образу, яка, своєю чергою, породить ще одну образу. А далі починається те, що називають парламентськими кризами, з усіма відповідними наслідками, які тягнуть за собою позачергові вибори. Утім після позачергових виборів вам знову, найпевніше, доведеться сідати за стіл переговорів і створювати неймовірні коаліції, засунувши свої образи подалі.

Образа на суперника чи однопартійця, продемонстрована і проартикульована, — це завжди ризик опинитися в невпливовій групі, де тебе можуть засунути на маргінес або й узагалі списати з рахунків. Ображатися в політиці має право тільки той, у кого є змога просто зараз, у цей момент, помститися. До того ж помста повинна підвищити ставки політика і серед виборців, і серед політичного прошарку. Інакше він теж програє, всього-на-всього піднісши на мить своє роздуте его.

У політиці, зрештою, як і в житті, дуже важко дається просте рішення відійти вбік і зайнятися чимось іншим. Мабуть, найкраще у світовій літературі розкрив цю драму Маріо Варгас Льйоса в романі «Свято козла» про домініканського диктатора Трухільйо. Одна з героїнь роману Уранія Кабраль через багато років після смерті диктатора приїздить на батьківщину і розповідає страшну таємницю своєї юності: її батько, один із керівників країни за часів диктатора, щоб повернути прихильність Трухільйо, поклав у ліжко 70-річного президента свою 17-річну доньку, і той у збочений спосіб позбавив її цноти. Сім’ю Кабраль повністю вигадано, хоча роман багато в чому документальний. Проте вигаданий персонаж, може, найкраще показує нам, що насправді відбувається в головах політиків, які заради продовження свого політичного життя готові майже на все.

Бажання якомога довше утриматися в політиці, заборона на образи, які вкорочують політичного віку, необхідність повсяк­час домовлятися й утворювати то мезальянси, то неймовірні коаліції — такі засади політичного життя. Людина, котра показала, як треба не ображатися

5 грудня 2013 року у 95-річному віці помер перший чорношкірий очільник Південно-­Африканської Республіки Нельсон Мандела. Уже тоді на його політичну спадщину можна було дивитися з певної історичної дистанції. Ось як її оцінив у статті-­некролозі «Нельсон Мандела і сила прощення» південноафриканський журналіст і письменник Леон Маршалл (білошкірий!):

За останні п’ять десятиліть Мандела став видатною постаттю в історії Південної Африки. Це сталося всупереч і, навпаки, завдяки тому, що більшу частину часу він був закритий від публічних поглядів. І ще це сталося тому, що він як перший президент демократичної Південної Африки прагнув сприя­ти примиренню та втихомирювати забобони й ворожість, які розколювали південноафриканців більшу частину їхньої історії. Багато прихильників старого режиму апартеїду, які колись вважали Манделу терористом, котрий заслужив довічне ув’язнення як справедливе покарання, змінили свою думку. Тепер вони захоплювалися ним і навіть ушановували його. Він став іконою164.

Тут слід вас застерегти від хибного уявлення, буцімто Мандела був прихильником ненасильства в дусі Магатми Ганді. Аж ніяк. У 1961 році він створив і очолив «Спис нації» (зулуською «Умконто ве сізве») — збройне крило Африканського національного конгресу (АНК), створив саме для збройної боротьби з режимом апартеїду. Уже 5 серпня 1962 року Манделу заарештували, і він провів у в’язниці більше як 27 років. Спочатку (25 жовтня 1962 року) його засудили до п’яти років ув’язнення, а 12 червня 1964 року Верховний суд ПАР визнав його і сімох його товаришів винними у змові з метою насильницького повалення влади та засудив їх на довічне ув’язнення.

11 лютого 1990 року, після того як останній білошкірий очільник ПАР (його посада називалася «державний президент») Фредерік де Клерк підписав указ про легалізацію АНК, Мандела вийшов на волю. Біла громада тоді була глибоко стурбована його можливими дальшими діями. Та поступово з’ясувалося, що боятися їм нічого. Мандела доклав таких великих зусиль, щоб досягти примирення, аж чимало його прихильників вирішили, що він заходить надто далеко.

Одразу ж після звільнення з в’язниці Мандела, виступаючи в Кейптауні, заявив: «Ми сподіваємося, що незабаром буде створено клімат, який сприятиме врегулюванню шляхом переговорів, щоби більше не виникало потреби у збройній боротьбі». І далі звернувся до панівної білої меншини: «Ми закликаємо наших білих співвітчизників приєднатися до нас у формуванні нової Південної Африки. Рух за свободу — це політичний дім, і для вас теж»165.

Звільнення Мандели показували у прямому ефірі десятки телевізійних каналів по всьому світу. Британська газета Guardian у репортажі з ПАР відзначила, що промову Мандели «було добре збалансовано між вимогами його переважно чорних прихильників та великодушністю до білих і не раз висловленою надією на мир»166.

Через день, 13 лютого, Мандела на мітингу в Совето оголосив:

Низка перешкод на шляху створення нерасової демократичної Південної Африки залишається і потребує подолання. Побоювання білих за свої права і місце в Південній Африці — це перешкода, яку ми повинні зрозуміти й усунути. Я заявляв 1964 року, що і я, і АНК проти панування чорних, так само як проти панування білих. Проте ми мусимо визнати, що одних лише наших заяв і декларацій замало, щоб розвіяти побоювання білих південноафриканців. Ми повинні чітко продемонструвати свою доб­розичливість нашим білим землякам та переконати їх своєю поведінкою й аргументами, що Південна Африка без апартеїду стане кращим домом для всіх. Нова Південна Африка повинна ліквідувати расову ненависть і підозри, породжені апартеїдом, та гарантувати всім своїм громадянам мир, безпеку і процвітання. Ми закликаємо тих, хто в минулому через незнання співпрацював з апартеїдом, приєднатися до нашої визвольної боротьби167.

Ще через день, 15 лютого, Мандела в інтерв’ю телебаченню Йоганнесбурга знову констатував страхи білих, що реалізація в Південній Африці демократичного принципу «одна людина — один голос» призведе до панування чорних над білими. «І я відчуваю, що цей страх справжній; він неправильний, але він справжній; і АНК повинен усунути цей страх, — сказав він і запевнив від імені АНК: — Ми більше не думаємо з погляду кольору. Ми думає­мо з погляду південноафриканців і, звичайно, європейців, які становлять важливу частину цього населення. Вони зробили внесок, який неможливо ігнорувати в історії цієї країни»168.

Ці наполегливі запевняння потроху робили свою справу — зменшували взаємну ворожнечу. Згодом настав час і взаємних політичних поступок. Щоб угамувати страхи білих і полегшити поступовий демонтаж апартеїду, Мандела погодився створити перехідний уряд національної єдності. Це було зафіксовано у протоколі про взаєморозуміння, який 26 вересня 1992 року підписали Мандела від імені АНК та де Клерк від імені уряду ПАР169. Манделі і де Клерку присудили Нобелівську премію миру 1993 року «за їхній внесок у мирне повалення режиму апартеїду та формування підвалин нової демократичної Південної Африки»170.

Однак білим ще треба було повірити в щирість Мандели. Цьому неабияк посприяла його автобіографічна книжка «Довгий шлях до свободи», яка вийшла друком на початку 1994-го і стала одним з найзнаменитіших політичних текстів того часу. «Я знав, що від мене очікували гніву, але гніву не було. У в’язниці моя лють проти білих поменшала, а ненависть до системи, навпаки, зросла. Я хотів, щоб Південна Африка побачила, що я любив навіть своїх ворогів, але ненавидів систему, що нацькувала нас одне на одного»171, — розповів Мандела. І тоді, і тепер мало хто завважив: стверджуючи, ніби після десятиліть у тюрмі він ні на кого не тримає зла, Мандела чудово розумів, що для того, щоб здобути і потім утримати владу, йому треба не ображатися, а домовлятися.

26–29 квітня 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні вибори, на яких АНК здобув 62,6 % голосів, а очолювана де Клерком Національна партія — 20,4 %172. За підсумками виборів Мандела автоматично отримав посаду президента ПАР, а де Клерк став його заступником; АНК і Національна партія утворили уряд національної єдності.

На посаді президента Мандела проявив себе як майстер символів, що об’єднують націю. В інавгураційній промові 10 травня 1994 року він заявив: «Настав час загоювати рани. Настав момент долати прірви, які нас розділяють». І далі проголосив: «Ми зобов’язуємося будувати суспільство, у якому всі південноафриканці — чорношкірі і білошкірі — зможуть ходити з гордо піднятою головою, без страху в серці, впевнені у своєму невідійманому праві на людську гідність, — райдужна нація в мирі із собою і зі світом»173. Означення «райдужна нація» швидко стало синонімом слова «південноафриканці».

Біографи Мандели пишуть, що він убачав національне примирення своїм головним завданням як президента174. Спостерігши, як іншим постколоніальним африканським економікам зашкодив відхід білих еліт, Мандела старався запевнити біле населення Південної Африки в тому, що воно захищене і представлене в «райдужній нації».

Велику роль у цьому зіграла історія зі «Спрінгбокс» (Spring­boks) — національною збірною командою ПАР з регбі. За часів апартеїду ця улюблена гра білошкірих південноафриканців стала символом расової сегрегації. Тому чорношкірі жителі країни принципово грали не в регбі, а у футбол. І ось 1995 року в ПАР уперше мав пройти чемпіонат світу з регбі. Мандела закликав чорношкірих співвітчизників підтримати раніше ненависних «Спрінгбокс». Перед фінальним матчем зі збірною Нової Зеландії Мандела вийшов на поле, щоб потиснути руки гравцям. На ньому була зелена майка «Спрінгбокс». Стадіон, який того дня на 95 % був білим, від несподіванки завмер у німій тиші, не вірячи своїм очам. І розродився громовим ревом: «Нель-сон! Нель-сон! Нель-сон!». Тим учинком Мандела завоював серця мільйонів білих фанатів регбі.

«Спрінгбокс» виграли матч, і Мандела ще раз вийшов на поле в тій самій майці — вручити чемпіонський кубок капітанові Франсуа Пієнаару. Перемога у світовій першості проти сильної команди Нової Зеландії і завоювання звання чемпіонів світу вилилися у всенародне свято. У підтримці «Спрінгбокс» об’єдналися всі, незалежно від кольору шкіри, бо тієї миті вони відчули себе одним народом. Це стало надзвичайно важливим кроком у примиренні білих і чорних південно­африканців. Відтепер гра, яка була символом роз’єднаності, стала символом єднання175.

Згодом ці драматичні події надихнули британського журналіста Джона Карліна на книжку «Граючи ворога: Нельсон Мандела і гра, яка створила націю»176, за якою американський кінорежисер Клінт Іствуд зняв фільм про Манделу «Нескорений».

Сильним символічним кроком на державному рівні стало також встановлення 16 грудня національного свята День примирення. Уперше його відзначали 1995 року. «Веселка стала символом нашої нації. Ми перетворюємо розмаїття наших мов і культур, яке колись нас розділяло, на джерело сили й багатства», — заявив з цієї нагоди Мандела177.

Незабаром почала діяти Комісія правди і примирення, яка наступні два з половиною роки звітувала співвітчизникам про виявлені нею злочини. Правила були прості: якщо хтось із білих (наприклад, поліцейський або армійський офіцер) або чорних (наприклад, активіст АНК), причетних до злочинів на расовому ґрунті, добровільно здавався, розкривав свій злочин і повністю визнавав свою провину, його не могли засудити й покарати за цей злочин. Ця практика викликала багато нарікань, мовляв, злочинці залишаються на волі. Проте Мандела наполягав, що країні потрібне зцілення, а для цього слід відмовитися від принципу відплати.

Він особисто показував приклад прощення своїх ворогів. Демонстративно відвідав вдову колишнього прем’єра Гендріка Вервурда — головного «архітектора апартеїду», як його називали178. Запросив на обід Персі Ютара — прокурора, який на судовому процесі 1964 року добився для Мандели і його товаришів довічного ув’язнення179. «Я не можу забути, але я можу пробачити», — повторював Мандела і наголошував, що «мужні люди не бояться прощати заради миру».

Мандела став президентом ПАР, коли йому було 75 років. У грудні 1997-го він передав своєму наступникові Табо Мбекі, молодшому на 24 роки, посаду президента АНК. У червні 1999-го АНК під проводом Мбекі здобув перемогу на парламентських виборах, і посада президента ПАР перейшла від Мандели до Мбекі. Мандела після того прожив ще півтора десятка років і шанувався як «батько нації».

Звісно, зроблене Манделою не варто ідеалізувати, але прощення й примирення, яких вдалося досягнути завдяки Манделі, — це його спадок, який дотепер залишається основою демократичної Південної Африки і завдяки якому Манделу шанують у всьому світі.

Допитливим читачам напевне цікаво, чому колишній командувач «Списа нації», визволившись із тюрми, взявся провадити політику прощення і примирення. Знову застережемо вас від помилкових припущень, нібито у в’язниці Мандела пережив якийсь моральний переворот — нічого такого. Мандела відмовився від насильства зовсім не тому, що почав вважати його аморальним і гріховним, а тому, що це був його свідомий стратегічний політичний вибір. І саме завдяки цьому вибору він став найвидатнішим політиком ПАР, а сама ПАР, попри пережиті потрясіння від ліквідації апартеїду, зберегла статус найрозвинутішої економіки Африки.

До сторічного ювілею Нельсона Мандели вийшла мемуарна книжка його онука й вихованця Ндаби Мандели180. Ось кілька фрагментів з неї, які пояснюють, що сталося в голові Мадіби — так у ПАР називають Нельсона Манделу (мадіба — клан, до якого він належав).

«Я знаю, що ні за що не зміг би, провівши майже тридцять років у в’язниці і вийшовши з неї, вибачити тих, хто мене туди засадив. Тоді така позиція здавалася мені надлюдською, і хоча тепер я краще розумію ситуацію, на моє захоплення ним це ніяк не вплинуло», — зізнається Ндаба у спогадах про свого славетного діда. І повторює, наче підкреслюючи значення цієї теми: «Кажу за себе: якби я вийшов із в’язниці після майже тридцяти років ув’язнення, я не зміг би закликати своїх рідних до того, щоб вони викинули зброю в море. У лексиконі звичайних людей немає для цього відповідних слів. Мадіба, думаючи лише про вище добро, вказав нам шлях, але заплатив за це величезну ціну». Після цього піднесеного вступу Ндаба цитує приземлені слова свого діда: «Для мене, — говорив Мадіба, — ненасильство було не моральним принципом, а стратегією».

Пояснюючи цю дідову думку, онук згадує старовинну приказку: «Слухай, куди дме вітер». Усі ці роки в тюрмі, пише Ндаба, Старий слухав. Він спостерігав за тим, що діялося в Уганді, Зімбабве й Нігерії. Там виникали свої рухи за незалежність, і біле населення виганяли з країни. У Конго наказали виїхати всім білим та індійцям, і це призвело до краху економіки, яка потім довго не могла воскреснути. Вигнавши своїх ворогів, люди йшли війною брат на брата, їх вела ненависть на ґрунті страху, релігійних або ідеологічних незгод. Цією ситуацією вміло користалися ті, хто намагався захопити владу над населенням, хто розумів, що людьми легше керувати, коли вони роз’єднані. В обстановці бідності й розпачу народжуються найжахливіші форми авторитарних режимів і приходять до влади диктатори на зразок Іді Аміна в Уганді, або пройдисвіти, які тільки й мріють про президентську посаду, або дрібні чиновники, які все життя терпіли приниження і готові на все, щоб забрати владу у свої руки.

Мадіба твердо вирішив: у Південній Африці цьому не бувати. Він вірив, що наш народ здатний на більше, ніж сіяти хаос і мстити кривдникам. Щоб обдумати детальний план дій, у його розпорядженні було десять тисяч днів. Він розробив стратегію, в основі якої лежав непорушний принцип загального єднання (багато рас — одна країна), але він не просив людей пробачити своїх кривдників, щоб зробити милість останнім; вони повинні були пробачити заради самих себе і своїх дітей. Мадіба підготував чітку програму. Він установив нову парадигму вибачення, яке не могло бути нічим іншим, ніж даром Божим. Тепер я розумію, що цей дар полягав не в якійсь здатності прощати й забувати. Божим даром Мадіби була мудрість, яка дозволила йому зрозуміти, що прощення — це частина стратегії лідерства. Економічний принцип. Ключовий елемент примирення і єдиний шлях, завдяки якому суспільство або сім’я можуть рухатися вперед.

Це справді дуже круто, та це ще не все. Інший неодмінний елемент, продовжує Ндаба, — справедливість (наголосимо: справедливість і щодо чорних, і щодо білих, а це найважче): «Її не можна добитися, постійно озираючись назад; треба дивитися весь час уперед». І Ндаба наводить конкретний приклад справедливості, яку запроваджував Мадіба. Відповідно до закону про перерозподіл землі 1994 року, уряд викупив (не відібрав, а саме викупив!) ділянки у білих власників і повернув їх чорним, які обробляли цю землю протягом століть до панування білих. У 1998 році Мадіба вирушив у провінцію Квазулу-­Наталь на церемонію передання 600 тис. га землі 85 чорношкірим сім’ям. Під час виступу він сказав: «Наша земельна реформа допоможе виправити помилки апартеїду. Її мета — національне примирення і стабільність».

Тим часом президент Зімбабве Роберт Муґабе заявив, що білих землевласників виженуть без жодної компенсації. «Я не збираюся купувати “Ролекс” у злодія, який його вкрав», — пояснив свою позицію Муґабе. Різниця між двома лідерами у тлумаченні справедливості принципова. У Південній Африці чимало чорних вважали, що Мадіба теж мав проявити суворість і вигнати білих. Однак він дотримувався свого вибору на користь терпіння й миру.

Книжка Ндаби дає змогу зануритися в мотиви Мадіби ще глибше і зрозуміти, яким він бачив самого себе. Мадіба бачив себе не духовним лідером і не моральним авторитетом, а хит­рим політиком, який ретельно прораховує свою гру і тому виграє. Це випливає з тих притч, які Мадіба розповідав Ндабі. Серед його улюблених притч було кілька, де головному героєві Зайцеві завжди вдавалося перехитрити більших і сильніших тварин.

«Думай, як цей Заєць, — повчав Мадіба онука. — Він хитрун». Далі зазвичай ішла історія про пригоди Зайця. Наприклад, як одного разу Бик покликав його із собою в далеку дорогу. Бик одним тільки своїм виглядом змушував інших тварин виконувати його забаганки, тож Заєць вирішив з ним не сваритися. Та якось Бик каже: «Коли ти вже зі мною пішов, Зайцю, то понеси-но мій матрац», — і закинув на спину бідного Зайця важкого лантуха. Ішли вони день чи два, Заєць уже стомився нести той лантух, але боявся сказати Бикові — раптом той розсердиться і приб’є його, немов комашку. «Слухай, биче, — каже нарешті Заєць, — ти, либонь, голодний. Іди далі один, а я назбираю тобі фруктів і наздожену. Бик знав, що Заєць не наважиться втекти, тож погодився. А Заєць шмигнув у ліс, набрав яблук, а насправді шукав медове дерево. Знайшовши його, він розгорнув матрац, обмазав його медом, заманив туди бджіл і загорнув.

Дійшли Заєць і Бик до хатини і зупинилися на нічліг. Бик і каже Зайцеві: «Ти спатимеш надворі — це моя хатина». А Заєць йому відповідає: «Гаразд. Я замкну за тобою двері, щоб тебе ніхто не турбував. І не забудь матрац». Здогадайтеся самі, що сталося, коли Бик розгорнув матрац, повний бджіл.

У цю притчу Мадіба не вкладав жодної моралі — тільки урок про стратегію політичної боротьби. «Уся справа в стратегії, — говорив Старий. — Як у боксі. На полі бою Бик перемагає, бо наділений незвичайною силою, але на рингу в Зайця більше шансів, тому що бокс — це наука. Бокс — це мистецтво, побудоване на принципах фізики й геометрії».

Те саме Мадіба міг сказати і про політику: це наука, тому треба знати її закони і, спираючись на них, тверезо прораховувати свою стратегію, щоб мати шанси на перемогу. Розказана ним притча фактично описує взаємини чорних і білих у ПАР доби апартеїду. Бажання Бика (тобто білих) ночувати під дахом та змушувати Зайця (тобто чорних) тягати на спині свій матрац (тобто забезпечувати білих усім необхідним) і спати просто неба — це дуже прозора алегорія расової сегрегації. Бджоли в матраці — це помста, добре прорахована і ретельно виконана.

На цьому притча, як її розповів Мадіба, завершується, але ми знаємо її продовження. Бик покарав Зайця (згадаймо 27 років Мандели у в’язниці), та зрештою мусив просити його відкликати бджіл, і Заєць (в особі звільненого Мандели) погодився — за умови спільного проживання під одним дахом, взаємного прощення і відмови від образ.

Є в історії Нельсона Мандели ще одна загадка: звідки взялася його політична мудрість разом з усіма цими притчами? Не міг же він просто вигадати все це, медитуючи в тюрмі. Мандела походить із клану мадіба народу тембу, у якого давня історія і колись навіть було своє королівство. Так-от, прадід Мандели був королем тембу, а отже, Мандела — принц.

Його онук Ндаба так переказує цю розповідь: «Діти короля від першої дружини — це великий дім. Від другої — дім правої руки, від третьої — дім лівої руки і так далі. Скільки дружин — стільки і домів. Первісток від першої дружини — спадкоємець, але в кожного дому своя місія. Завдання другого дому — підтримувати і робити все, з чим не може впоратися перший дім, виконувати всі його доручення. Третьому дому іноді доводиться ставати між ними, бо коли чоловіки пробують владу на смак, завжди є ризик міжусобиць — так було в усі часи. Ми нащадки четвертого дому, наша роль — замирювати суперечки і бути радниками короля. До цієї ролі мене й готували із самої юності… Для королів існування такого радника означало, що суперечки буде залагоджено зі знанням справи».

Отже, Мандела належав до династії політиків, які з покоління в покоління спеціалізувалися на залагодженні суперечок. Тому у в’язниці він нічого не вигадував — лише осмислив відомі йому професійні секрети замирювачів конфліктів. Якою може бути любов з розрахунку у чиновників

Позитивний приклад Мандели, безумовно, надихає, але не варто автоматично переносити цю оцінку на здатність політиків не ображатися. Це скоріше їхня професійна якість, а не моральна. Тому тепер наведемо приклад, який точно не позитивний і точно не надихає. Герої чи радше антигерої цієї історії — діячі сталінського режиму Микола Єжов і Володимир Константинов. Нас цікавлять останні роки їхніх біографій.

Єжов з 26 вересня 1936 року був народним комісаром внут­рішніх справ СРСР, а з 8 квітня 1938 року — ще й наркомом водного транспорту СРСР. Одночасно він обіймав помітні посади в ЦК ВКП(б) (Центральному комітеті Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)): з лютого 1935 року був сек­ретарем ЦК ВКП(б) і очолював Комісію партійного контролю при ЦК ВКП(б), а з 12 жовтня 1937 року був ще й кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б). Його звільнили з посади наркома внутрішніх справ 24 листопада 1938 року. Партійні посади він утратив після XVIII з’їзду ВКП(б), який проходив 10–21 березня 1939 року: Єжова не обрали делегатом з’їзду і він не ввійшов до складу ЦК, обраного на тому з’їзді. 9 квітня 1939 року його звільнили і з посади наркома водного транспорту, наступного дня заарештували і 4 лютого 1940 року розстріляли за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.

Константинов з жовтня 1937 року був відповідальним сек­ретарем партійної комісії Політуправління РСЧА (Робітничо-­селянської Червоної армії). У липні 1938-го його зарахували в розпорядження Управління з командно-­начальницького складу РСЧА. У листопаді 1938-го перевели в Головне управління військової торгівлі (залишивши у складі РСЧА), де він працював на посаді начальника військторгу Ленінградського військового округу. Заарештований 17 квітня 1939 року, розстріляний 22 січня 1940 року за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.

Про взаємини цих двох діячів розповів у біографії Єжова російський історик, заступник голови товариства «Мемо­ріал» Микита Петров. У заяві в слідчу частину НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ) СРСР від 24 квітня 1939 року Єжов зізнавався:

…1938 року було два випадки педерастії між мною і Константиновим. З Константиновим я знайомий з 1918 року по армії. Працював він зі мною до 1921 року. Після 1921 року ми майже не зустрічалися. У 1938 році він на моє запрошення став часто бувати в мене на квартирі і двічі чи тричі був на дачі. Приходив двічі з дружиною, інші відвідини були без дружин. Часто залишався в мене ночувати. Як я сказав вище, тоді ж таки у мене з ним було два випадки педерастії. Зв’язок був взаємноактивний. Слід ще сказати, що в одні з його відвідин моєї квартири разом з дружиною я і з нею мав статеві зносини. Усе це супроводжувалося, як правило, п’янкою181.

Константинов теж описав цей період у своїх свідченнях.

За його словами, з жовтня по грудень 1938 року Єжов часто зазивав його випити у своїй кремлівській квартирі. Одного разу він попросив Константинова прийти з дружиною Катериною і почав їх споювати. Напившись, Константинов заснув на дивані. Коли він прокинувся вночі близько першої чи другої, прислуга сказала йому, що його дружина у спальні з Єжовим; двері у спальню було зачинено. Незабаром вона вийшла із спальні вся розпатлана, і вони пішли додому. Удома вона плакала і сказала йому, що Єжов поводився як свиня. Коли Константинов приліг, Єжов пішов танцювати з нею фокстрот; під час танцю, як вона розповіла, «він примусив її тримати в руці його член». Потанцювавши, вони сіли за стіл, і Єжов «витягнув член» і показав їй. Потім він «напоїв її і зґвалтував, розідравши на ній білизну».

Наступного вечора Єжов знову покликав Константинова випити і до слова сказав йому: «Я з твоєю Катюхою ­все-таки переночував, і вона хоч і старенька, але непогана жінка». Константинов, який боявся Єжова, проковтнув образу. Цього разу Єжов напився гірше ніж зазвичай. Вони слухали грамофон, а після вечері лягли спати. Як розповів Константинов: «Щойно я роздягнувся і ліг у ліжко, дивлюся, Єжов лізе до мене і пропонує зайнятися педерастією. Мене це приголомшило, і я його відштовхнув, він перекотився на своє ліжко. Тільки я заснув, як щось відчув у роті. Розплющивши очі, бачу: Єжов пхає мені в рот член. Я схопився, вилаяв його і з силою відкинув від себе, але він знову поліз до мене з гидкими пропозиціями». Охоронець Єжова підтвердив, що Константинов з дружиною провели ніч у квартирі Єжова і багато пили. Наступного ранку Єжов наказав ад’ютантам показати Константинову Кремль, а потім цілий день тривала п’янка182.

Є також свідчення заарештованого колишнього начальника 1-го відділу головного управління державної безпеки НКВС СРСР Ізраїля Дагіна від 15 листопада 1938 року: «Якось наприкінці жовтня або на початку листопада цього року я затримався в Кремлі у службових справах. Дізнавшись, що Єжов не спить (це було десь о шостій ранку) я зателефонував Єжову. По голосу його мені стало ясно, що Єжов дуже п’яний. Я почав переконувати Єжова лягти спати, але він мені на це відповів, що спати поки що не збирається, і став запрошувати мене до себе. Я зайшов до Єжова. У нього був Константинов. Єжов познайомив нас, після чого Константинов, теж добряче п’яний, став хвалитися своєю давньою дружбою з Єжовим і розповідати епізоди з часів громадянської війни, у якій брав участь він разом із Єжовим»183.

Отже, можна припустити, що Константинов ковтав образи Єжова, навіть коли той використовував їх із дружиною для сексуальних утіх, не лише через страх перед ним. Тим паче Єжов не мав безпосередньої влади над Константиновим, який служив в іншій системі — РСЧА. Константинов терпів свавілля Єжова, бо той був йому потрібен. Він використовував Єжова не меншою мірою, ніж Єжов його, просто в інший спосіб — не для сексу, а для посилення своєї значущості в очах інших. І можна не сумніватися, що Константинов хизувався своєю давньою двадцятирічною дружбою із супервпливовим наркомом внутрішніх справ не лише перед випадковим свідком Дагіним, а й перед численними своїми знайомими, товаришами, начальниками по службі. Ну, а те, що Єжов за це використовував їх із дружиною, схоже, було для Константинова не такою вже й великою ціною.

Чи мріяв Константинов помститися за себе й дружину? Навіть якщо так, йому це не судилося. І про страту свого кривдника він не дізнався, бо його стратили ще раніше. Український приклад самозречення

Нечасто бувають випадки, коли доля цілої країни залежить від того, чи образиться один політик на іншого. З Україною таке трапилося зовсім недавно — у лютому-­квітні 2016 року. Не вдаючись у детальний аналіз тодішньої політичної кризи, нагадаємо собі лише дві її ключові дати. Перша — це 16 лютого, кульмінація кризи. Того дня Верховна Рада ухвалила постанову «Про відхилення звіту Кабінету Міністрів України та визнання діяльності Кабінету Міністрів України незадовільною»184. Фактично це означало розвал тодішньої владної коаліції, ядро якої складали фракції партій «Блок Петра Порошенка» (БПП) і «Народний фронт» (НФ). За постанову проголосували 247 народних депутатів, серед них 120 зі 136 членів фракції БПП; жоден член фракції НФ її не підтримав185.

Друга ключова дата — це 14 квітня, завершення кризи. Того дня Верховна Рада ухвалила постанову «Про Кабінет Міністрів України», якою прийняла відставку прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, визнала такою, що втратила чинність, свою постанову від 16 лютого «Про відхилення звіту Кабінету Міністрів України та визнання діяльності Кабінету Міністрів України незадовільною», і призначила на посаду прем’єр-міністра Володимира Гройсмана186. Ініціаторами тієї постанови були голови фракцій БПП і НФ Юрій Луценко та Максим Бурбак187. За постанову проголосували 257 народних депутатів, серед них майже всі члени двох фракцій коаліції (БПП — 131 зі 146, НФ — 75 із 81)188. Отже, заміна прем’єра — це було спільне погоджене рішення двох фракцій.

Не секрет, що після 16 лютого в керівництві НФ активно обговорювали плани «грюкнути дверима», «проявити твердість», «показати характер», тобто, попросту кажучи, образитись. Зрештою емоціям не дали взяти гору.

Передусім це було рішення лідера НФ Арсенія Яценюка. Про свій намір скласти повноваження прем’єра він повідомив у зверненні до народу 10 квітня. «Керівництво урядом — це тягар. Це — інструмент, а не привілей. Не можна допустити одного — дестабілізації виконавчої влади під час війни. Така перспектива неминуча, якщо після відставки не буде негайно обрано новий уряд України. Розв’язання ситуації нарешті стало досяжним. У парламенті відновлюється коаліційна більшість. Нова угода ґрунтується на цілях і засадах програми нашого Кабінету Міністрів. Парламентська фракція Блоку Петра Порошенка висунула на посаду глави уряду Володимира Гройс­мана. Зробивши все для стабільності і спадкоємності курсу, заявляю про рішення передати обов’язки та відповідальність керівника уряду України, — заявив Яценюк і далі звернувся до НФ: — Прошу підтримати моє рішення і разом продовжити спільну справу. “Народний фронт” залишається в коаліції, бо сьогодні це єдиний засіб оборонити державу»189.

14 квітня Яценюк прокоментував парламентську постанову про уряд:

Ми сьогодні започаткували новий стиль політичної культури в країні. Цього ніколи раніше не було — коли є спадковість влади, коли демократія демонструє свою здатність працювати на благо людей і на стабільність в державі. Коли особисті інтереси не вартують нічого порівняно з інтересами держави і нації.

Він привітав парламент, президента і парламентську коаліцію «з тим, що ми знайшли спосіб вирішити політичну кризу»190.

Це рішення мало наслідки як для України, так і для самого Яценюка. Альтернативою був розвал коаліції, що спричинило б дострокові парламентські вибори. Можна лише гадати, чи скористався б цією нагодою Путін, щоб відвоювати ще шмат української території. У кожному разі він мав би підстави сподіватися на істотне послаблення здатності і бажання України чинити опір російській агресії.

Соціологи одностайно прогнозували суттєве зміцнення позицій проросійських сил у новому українському парламенті. Навіть якби вони не отримали там більшість місць, дуже сумнівно, щоб новообрана Верховна Рада була здатна, наприклад, ухвалити закон про закріплення в Конституції стратегічного курсу держави на повноправне членство України в Європейському Союзі і НАТО (Організації Північноатлантичного договору). Нагадаємо, Верховна Рада VIII скликання ухвалила цей закон 7 лютого 2019 року, за нього проголосували 334 народні депутати191.

Отже, Україна від рішення Яценюка зберегти коаліцію й уникнути позачергових парламентських виборів однозначно виграла. До того ж українці отримали приклад того, як політик може поставити інтереси держави вище за власну образу. Проте й для самого Яценюка це рішення було вигідним. Щоправда, на перший погляд це неочевидно. Мовляв, Яценюк і НФ за три роки так і не зуміли відновити рейтинг, 2019-го вони навіть не наважилися взяти участь у президентських і парламентських виборах, тому їхній виграш нульовий. Однак це дитячі підрахунки, а якщо міряти вигоду по-дорослому, за формулою «потужність впливу, помножена на тривалість впливу», то вона безперечна.

НФ пролонгував на три роки коаліцію, а з нею і свій вплив у виконавчій владі загалом та в уряді зокрема. Кабмін, як і раніше, міг ухвалювати лише ті рішення, на які давав згоду НФ. Ба більше, хоча Гройсман, який замінив Яценюка на посаді прем’єра, формально вважався представником БПП, де-факто він був ближчим до Яценюка, ніж до Порошенка. Цьому неабияк посприяли дев’ять місяців, які Гройсман пропрацював у першому уряді Яценюка (з 27 лютого по 27 вересня 2014 року) на посаді віцепрем’єра — міністра регіонального розвитку, будівництва і житлово-­комунального господарства. За той час вони встигли притертися один до одного, порозумітися і пройнятися взаємною повагою. У наступні роки це взаємне позитивне ставлення лише зміцнювалося.

Якби Яценюк, реагуючи на постанову парламенту 16 лютого 2016 року, грюкнув дверима, усі ці можливості було б утрачено. Після позачергових виборів НФ, найпевніше, вже не мав би в парламенті своєї фракції, а отже, не міг би претендувати на участь в уряді. Натомість посаду прем’єра міг отримати Міхеїл Саакашвілі, який тоді найгучніше критикував Яценюка і його уряд.

З 30 травня 2015 року Саакашвілі очолював Одеську облдерж­адміністрацію, а вже з кінця літа почав публічно сваритися з Яценюком. Незабаром сформувалося коло шанувальників Саакашвілі, які хотіли бачити його у кріслі прем’єра і сподівалися ввійти в парламент за списком партії, яку він підтримав би. Ця новостворювана політична сила була суто популістською за своїми гаслами і намагалася заробити рейтинг передусім на антикорупційній тематиці. 6 грудня 2015 року Саакашвілі організував в Одесі антикорупційний форум. У своєму виступі він перерахував втрати українського бюджету від різних корупційних схем і вигукнув питання: «Хто повинен відповідати за все це?». Замість відповіді на екрані на сцені форуму з’явилося зображення Яценюка192.

Згодом подібні форуми Саакашвілі проводив у Києві й інших містах. Фактично це були піар-акції (і водночас організаційні конференції) новостворюваної політичної сили Саакашвілі. У ЗМІ ці форуми, починаючи з першого одеського, називали «антияценюківськими».

Після 16 лютого 2016 року піар-кампанія Саакашвілі проти Яценюка стала ще брутальнішою і вийшла на міжнародний рівень. 11 березня в німецькій газеті Zeit з’явилося інтерв’ю із Саакашвілі під заголовком «Часи Яценюка минули». Журналіст не приховував величезних амбіцій свого співрозмовника:

Він був президентом Грузії, а тепер він найпопулярніший політик в Україні. Чи стане він незабаром прем’єр-міністром? Нинішній прем’єр повинен піти, говорить Саакашвілі… За опитуванням громадськості, Саакашвілі став найулюбленішим політиком України 2015 року. Майже 12 % опитаних голосували б тоді за антикорупційну партію Саакашвілі, попри те, що на той час такої партії ще не існувало.

В інтерв’ю Саакашвілі чітко позначив, на чиє місце він цілить: «Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, утім, від першої ж зустрічі бачив у мені того, хто прийшов його замінити. Йому ніколи не подолати цей страх». Він ще й уколов Яценюка, наголосивши, що «його рейтинги за результатами опитувань упали нижче за один відсоток193.

Яценюк бачив, у якому напрямі розвиваються події. «Для нинішньої кризи немає раціональних підстав. Її ідейна основа — це абсурдна зацикленість на рейтингах і химерна надія на безпідставні політичні прожекти. Найзагрозливіша серед них теза про приреченість нинішньої політичної ситуації і проєкт дострокових парламентських виборів, — заявив він у телеефірі 13 березня. — Найбільше зацікавлені в дострокових виборах в Україні три сили — популісти, олігархи та Кремль»194.

І Яценюк вирішив не підігрувати планам Саакашвілі. 30 березня він розповів на засіданні уряду, що він як прем’єр і фракція НФ «уперше займаємося тим, що збираємо коаліцію для формування нового складу Кабінету Міністрів, призначення нового прем’єр-міністра, затвердження програми. Це щось нове в українській політиці. Але задля стабільності в країні, задля того, щоби в Україну приходили інвестори, щоби Україна далі залишалася у програмі з Міжнародним валютним фондом, наші західні партнери далі нас підтримували і щоб український народ відчував реальні зміни, я готовий іти на будь-які політичні рішення, щоби сформувати коаліцію, сформувати новий склад Кабінету Міністрів, призначити нового прем’єра і дати можливість новому уряду працювати»195.

Про те що його плани поламалися, Саакашвілі дізнався 10 квітня. Того дня він повідомив: «Я зустрічався з президентом України, коли йому принесли заяву про відставку Яценюка. Наша боротьба дала перший результат, але, якщо чесно, підстав для хвилювання у мене достатньо на тлі договорняків і закулісних міжсобойчиків останніх днів»196. Справді, Саакашвілі не отримав від тієї відставки жодної вигоди: не добився ні посади прем’єра, ні дострокових парламентських виборів. Тому й був схвильований та розгублений.

Після того Саакашвілі поступово втратив усе, що мав. За три роки його популярність, якою він пишався, розвіялася, а його прем’єрські амбіції згадували тільки як анекдот. Спостерігаючи це, Яценюк мав підстави зловтішатися. Він не дозволив почуттю образи керувати собою — і помста наздогнала його кривдника.

Хочете дізнатися, що про це думають інші читачі?

Читайте на сайті «Нашого Формату»:

164 https://blog.nationalgeographic.org/2013/12/06/nelson-­mandela-and-the-power-of-forgiveness/

165 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1990/900211_release.htm

166 https://www.theguardian.com/century/1990–1999/Story/0,,112389,00.html

167 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1990/900213_soweto.htm

168 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1990/900215_jts.htm

169 https://web.archive.org/web/20061012064901/http://www.anc.org.za/ancdocs/history/record.html

170 https://web.archive.org/web/20141016094235/http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/peace/laureates/1993/index.html

171 Див.: Мандела Нельсон. Довгий шлях до свободи / Пер. з англ. Василь Старко. — К.: Наш Формат, 2014. — С. 479.

172 http://electionresources.org/za/provinces.php?election=1994

173 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1994/940510_inauguration.htm

174 Див.: Lodge, Tom. Mandela: A Critical Life. — Oxford: Oxford University Press, 2006. — 288 p.; Meredith, Martin. Mandela: A Biography. — New York: PublicAffairs, 2010. — 688 p.; Sampson, Anthony. Mandela: The Authorised Biography. — London: HarperCollins, 2011. — 704 p.

175 https://www.telegraph.co.uk/news/features/3634426/How-­Nelson-­Mandela-won-the-rugby-­World-­Cup.html

176 Див.: Carlin, John. Playing the Enemy: Nelson Mandela and the Game That Made a Nation. — London: Penguin Press, 2008.— 308 р.

177 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1995/951216_reconciliation.htm

178 https://www.nytimes.com/1999/03/23/world/beloved-­country-repays-­mandela-in-kind.html

179 https://www.theguardian.com/news/2002/jul/19/guardianobituaries2

180 Див.: Mandela, Ndaba. Going to the Mountain: Life Lessons from My Grandfather, Nelson Mandela. — New York, Boston: Hachette Books, 2018.— 273 р.

181 Див.: Петров Никита, Янсен Марк. «Сталинский питомец» — Николай Ежов. — М: Фонд первого Президента России Б.Н. Ельцина; Российская политическая энциклопедия, 2008. — 464 с.

182 Там само.

183 Там само.

184 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1007–19

185 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_arh_golos?g_id=604908&n_skl=8

186 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1093–19

187 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58726

188 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_arh_golos?g_id=670208&n_skl=8

189 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3193

190 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3197

191 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=64531

192 https://www.pravda.com.ua/news/2015/12/6/7091573/

193 https://www.zeit.de/politik/ausland/2016–03/michail-­saakaschwili-ukraine-­arsenji-jazenjuk-­kritik

194 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3120

195 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3170

196 https://www.facebook.com/SaakashviliMikheil/posts/1166627926700920