Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 6 Високий рейтинг політика — головна загроза демократії

Який політик не жадає високих рейтингів? А проте надто високий рейтинг не може бути стійким. Він схожий на піраміду, перекинуту догори дриґом, яка завалиться від ледь чутного поштовху. Надмірні необґрунтовані сподівання, які суспільство покладає на політика сьогодні, уже завтра можуть обернутися таким самим надмірним необґрунтованим розчаруванням — і відповідним антирейтингом (згадаймо, що суспільний договір полягає саме в тому, що його потрібно весь час змінювати).

Ми проаналізуємо цей ефект і покажемо різні варіанти його проявів. Політик може силою підтримувати свій рейтинг, і тоді демократію швидко підмінює тиранія, що, як свідчить негативний приклад одного з героїв африканської визвольної боротьби, може тривати майже сорок років. А якщо політик не наважується конвертувати свій високий рейтинг в особисту диктатуру і водночас не знаходить способу відволікти увагу виборців від марних очікувань, суспільне розчарування легко перетворює батька нації, впевненого у своїй великій місії, на всіма забутого аутсайдера. Це вже наш, український досвід. І на завершення розділу — позитивний контрприклад східноєвропейського політика, котрий був президентом більше як 12 років і народна любов до якого зміцнюється й посилюється навіть після його смерті. Ефект перекинутої піраміди

1989 рік. Усі телеканали світу транслюють мільйонний мітинг у Бухаресті, де натовп безупинно скандує: «Чаушеску! Чаушеску!». Здається, народ любить свого вождя безмежно, а вже за кілька днів на всіх телеекранах світу — кадри страти диктатора і його дружини.

Звичайно, можна відмахнутися і сказати, що від любові до ненависті один крок або що натовп зігнали і про жодну щирість там не йдеться. Дещиця правди в цьому, звичайно, є, але тільки дещиця. Ситуація набагато глибша хоча б тому, що в Румунії, яка пережила диктатуру Чаушеску, вже за кілька місяців екскомуністи (під іншими прапорами) змогли показати гідні результати на виборах. І в Болгарії, де теж не було жорсткої люстрації, комуністи не «померли», а їхній політичний лідер Тодор Живков дожив до старості і ще побачив реінкарнацію своїх апологетів.

Для нас у цих історіях важливіше інше. Вони свідчать, що високий рівень імітованої чи щирої довіри суспільства до лідера — це завжди загроза для цього самого суспільства. Адже високий рейтинг любові можна підтримувати тільки штучно, розігруючи перед народом у кращому разі трагікомедії, у гіршому — просто трагедії. Якщо ж рейтинг не підтримувати, він швидко перетворюється на антирейтинг і часто переходить у ненависть. Отак політик, який здобув у першому турі не традиційні 25–35 %, а 60 % і вище, стає заручником свого рейтингу, який увесь час треба тримати на висоті.

Річ у тім, що цей рейтинг — така собі піраміда, яка легко перекидається і стає загрозою для самого політика. Спочатку лідер, який набрав такий високий рейтинг, викликає в людей і в еліт повагу, інколи — любов, дуже часто — страх. З падінням рейтингу зникають повага і любов, а потім, рано чи пізно, навіть у найжахливіших тираніях втрачається страх. На першому етапі падіння свого рейтингу політик стає героєм анекдотів, далі ж воно призводить у кращому разі до тотальної зневаги, у гіршому — до ненависті.

Чому так? Бо люди не люблять розчаровуватися, точніше, вони не люблять визнавати, що помилилися. Визнати свою помилку означає сказати «Я був дурнем». Тому замість визнавати, що винні вони самі, люди шукають винних навколо себе. У політиці винним призначають політика, якому вони безмежно повірили. Тут найкраща аналогія — шлюб, точніше, розлучення. Дуже рідко розлучення відбувається полюбовно і спокійно. Найчастіше пари проходять усі кола пекла, ділячи дітей і майно, сварячись через такі надумані приводи, що їх просто важко уявити. Лише одиниці в чомусь звинувачують себе, а переважно винні всі інші (дружина чи чоловік, теща чи свекруха і т. д.). Те саме відбувається з політиками. Люди весь час звинувачують їх навіть у тих речах, які взагалі цих політиків не стосуються.

Утім у демократії достатньо механізмів, щоб залагодити ці кризи. Таких механізмів принаймні три: дуже обмежені повноваження очільника держави (у конституційних монархіях і парламентських республіках) або обмеження розумним терміном перебування однієї особи на посаді президента (у президентських республіках), налагоджена й чесна система правосуддя, яка не дозволяє будувати корупційні моделі, та порівняно чесні медіа, які не дозволяють собі вигадувати нісенітниці й роздмухувати зазнаки брехливі скандали.

Насправді там, де існує ця тріада — серйозні функціональні та / або часові обмеження влади однієї особи, чесні суди і відповідальні медіа, — майже ніколи не виникає ситуацій, коли політик чи партія отримують довіру 60 % і вище. А уявити, що так буває двічі поспіль, просто нереально.

Якщо хтось скаже, що в Євросоюзі є приклад довгого монопольного правління однієї політичної сили — Угорщина, де очолюваний Віктором Орбаном блок «Фідес» і християнських демократів тричі поспіль (2010, 2014, 2018 роки) здобував на парламентських виборах більш як дві третини депутатських мандатів, — ми відповімо, що рівень електоральної підтримки цього блоку ­все-таки набагато нижчий за 60 %: 2010 року це було 52,73 %, 2014-го — 44,87 %, 2018-го — 49,27 %. Тобто Орбану не вдалося двічі поспіль набрати навіть 50 % підтримки, а дві третини мандатів — це наслідок особливостей угорської виборчої системи.

А після нескладного політологічного аналізу ми побачимо, що в Угорщині відбулися серйозні зсуви в судовій і особливо в медійній сфері, які й призвели до того, що сам Орбан називає «неліберальною демократією», а його критики — «кінцем демократії»197 та «смертю демократії»198. Ці зсуви і дозволяють блоку Орбана досягати високих результатів. Щоправда, саме тому, що там є величезні «уламки» чесних правоохоронних органів і судів та вільної преси, Угорщина не скочується в диктатуру.

У суспільствах, де немає цієї тріади, ми спостерігаємо або пожиттєвих диктаторів, або вічну зміну «месій», у яких люди весь час розчаровуються. Власне, там ця рейтингова піраміда постійно перекидається, і люди десятиліттями коливаються на синусоїді «розчарування — пошук месії». Або ж навпаки, вони живуть у тоталітарній системі, що без кінця вигадує, як змусити людей ще більше любити свого вождя. Герой, який набрид

Класичний приклад тривалої диктатури, що намагалася зберігати народну підтримку, дала Республіка Зімбабве — колишня британська колонія на півдні Африки. Трохи більше як 37 років країною керувала одна людина — Роберт Муґабе, чия тиранія стала предметом численних досліджень199.

Одразу зауважимо, що зімбабвійці не раділи з того, що ними керують диктаторськими методами. І 37-річна історія тиранії Муґабе — це ще й історія спроб народного опору. За цей час у Зімбабве прокотилися три великі хвилі боротьби за демократію і проти режиму Муґабе. Однак повна відсутність згаданої тріади, всіх її складників, призвела до того, що всі три хвилі завершилися поразкою.

Починалося все начебто цілком демократично. Визнанню незалежності Зімбабве передували парламентські вибори, які пройшли в лютому 1980 року за двома квотами: 80 депутатів обиралися за загальною квотою і 20 депутатів — за квотою для білих. За загальною квотою 62,99 % голосів і 57 місць здобув ZANU–PF (Zimbabwe African National Union — Patriotic Front, укр. Зімбабвійський африканський національний союз — Пат­ріотичний фронт) на чолі з Муґабе. Решту 24,11 % голосів і 20 місць отримав ZAPU (Zimbabwe African People’s Union, укр. Союз африканського народу Зімбабве) на чолі зі Джошуа Нкомо200.

Перемогу партії Муґабе забезпечив народ шона, який становив приблизно 70 % населення країни. А партію Нкомо підтримав народ матабеле (інша назва — амандебеле), до якого належало близько 20 % зімбабвійців. За попередні два десятиліття було чимало епізодів і спільної боротьби цих двох партій, і взаємної ворожнечі. До того ж у них були різні зовнішньополітичні орієнтири: ZANU–PF отримував військову допомогу від КНР, а ZAPU — від СРСР. Крім того, ZANU–PF радикальніше порівняно із ZAPU ставився до білої меншини.

18 квітня 1980 року Зімбабве стало незалежною країною, і нею почав керувати уряд на чолі з прем’єр-міністром Муґабе. Хоча ZANU–PF мав можливість створити однопартійний уряд, Муґабе вирішив поділитися владою із ZAPU. Нкомо відмовився від пропозиції обійняти посаду президента, суто церемоніальну, і її посів представник ZANU–PF Канаан Банана. Нкомо ж отримав посаду міністра внутрішніх справ. Посади в уряді дісталися ще трьом представникам ZAPU.

Однак демократія тривала недовго. Маючи підтримку понад 60 %, Муґабе швидко взяв під особистий контроль силові органи й судову систему. Державні ЗМІ перейшли під контроль його партії ZANU–PF. Конституція не містила жодних запобіжників від концентрації влади в руках прем’єра, навпаки, фактично сприяла їй.

Першою жертвою став ZAPU — міноритарний партнер ZANU–PF у владній коаліції. Поступово між двома партіями відновилася ворожнеча. Дійшло до того, що Муґабе звинуватив Нкомо в підготовці державного перевороту. «ZAPU і його лідер Джошуа Нкомо — наче кобра в будинку. Одинокий спосіб ефективно впоратися зі змією — ударити і знищити її голову», — заявив Муґабе 14 лютого 1982 року. І вже 17 лютого він оголосив на пресконференції, що Нкомо і трьох його однопартійців звільнено з уряду201.

Дальші події відомі як Ґукурагунді, що в перекладі з мови шона означає «вітер, який змітає полову перед дощами». Фактично це був державний терор у двох західних провінціях — Північному і Південному Матабелеленді, населення яких підтримувало ZAPU. Під час Ґукурагунді за різними оцінками загинуло від 10 до 20 тисяч людей із народу матабеле. Нкомо якийсь час переховувався в Лондоні. Там 1984 року вийшла його автобіографія, у якій він констатував: «Нічого в моєму житті не підготувало мене до переслідування з боку уряду на чолі з чорними африканцями»202.

У червні–липні 1985 року в Зімбабве відбулися чергові парламентські вибори, знову за двома квотами. Цього разу за загальною квотою ZANU–PF на чолі з Муґабе здобув 77,19 % голосів і 64 з 80 місць, ZAPU на чолі зі Нкомо — 19,31 % голосів і 15 місць. Рівно стільки депутатів обиралося в Матабелеленді203, тобто народ матабеле, попри терор з боку Муґабе, твердо підтримував партію Нкомо.

Почалися нові репресії. Режим Муґабе затримав понад 100 діячів ZAPU, серед них п’ятьох депутатів парламенту і мера Булавайо (найбільше місто Матабелеленду), заборонив ZAPU проводити мітинги і збори, закрив усі його офіси й розпустив усі контрольовані ним окружні ради. Зрештою Муґабе примусив Нкомо капітулювати. Щоб уникнути дальших убивств матабеле і діячів ZAPU, Нкомо 22 грудня 1987 року підписав із Муґабе угоду про єдність, за якою ZAPU влився в ZANU–PF. Отже, перша хвиля спротиву режиму Муґабе завершилася поразкою, яка призвела до зміцнення режиму. Зімбабве фактично стало однопартійною державою.

Одночасно відбулася ще одна трансформація: згідно з поправками, внесеними до Конституції країни, посада президента перетворилася із суто церемоніальної на провідну в системі виконавчої влади. Відтепер президент формував уряд і очолював його, а посада прем’єр-міністра скасовувалася. Звичайно, цю реформу Муґабе здійснив під себе. 30 грудня 1987 року парламент оголосив його президентом, Саймон Музенда, який був заступником Муґабе на посаді прем’єра, обійняв посаду першого віцепрезидента, посада другого віцепрезидента дісталася Нкомо. А поправки до Конституції скасували 20 депутатських місць, відведених для білих.

Отже, у грудні 1987-го в Зімбабве було встановлено не просто однопартійну систему, а ще й одноосібну диктатуру Муґабе. Проти цього виступив несподівано соратник Муґабе, міністр планування трудових ресурсів Едґар Текере. Коли Муґабе впевнено заявив, що Зімбабве краще керувати як однопартійною державою, Текере рішуче не погодився. Він сказав: «Однопартійна держава ніколи не була одним з основоположних принципів ZANU–PF, а досвід Африки показав, що це принесло зло непотизму, корупції й не­ефективності»204. За це Текере вигнали з партії і звільнили з посади міністра.

Текере створив опозиційний ZUM (Zimbabwe Unity Movement, укр. Зімбабвійський рух єдності) і разом з ним узяв участь у президентських і парламентських виборах 23 березня 1990 року. Муґабе отримав 83,05 %, Текере — 16,95 % голосів205. ZANU–PF здобув 80,55 % голосів і 117 зі 120 місць у парламенті, а ZUM — 17,59 % і лише два місця206.

У переможні результати Муґабе і ZANU–PF чималий внесок зробили масові фальсифікації та насильство над активістами ZUM; п’ятьох опозиційних кандидатів убили. Муґабе і його поплічники були впевнені у своїй безкарності. Вони прибрали до рук силові структури і суди. Владний режим контролював усі більш-менш помітні масмедіа, і його слухняно обслуговувала вся бюрократична вертикаль, яка знала, що Муґабе прийшов навіки, адже Конституція не містила жодних обмежень на кількість президентських термінів для однієї особи.

Після тих виборів друга хвиля спротиву режиму Муґабе зійшла нанівець. Текере зник зі сцени; люди не знали навіть, утік він чи його посадили. ZUM майже припинив діяльність. Тож на наступних виборах у ZANU–PF і Муґабе вже не було сильних конкурентів. На виборах до парламенту у квітні 1995-го ZANU–PF здобув 81,38 % голосів і 118 зі 120 мандатів207. На президентських виборах у березні 1996-го Муґабе легко обійшов двох слабких суперників і завоював 92,76 % голосів208. Це було його найвище досягнення за все життя.

Мартін Мередіт, біограф Муґабе, пише:

До середини 1990-х Муґабе перетворився на запального й дратівливого диктатора, нетерпимого до будь-якої опозиції, зневажливого до закону і прав людини, оточеного підлесливими міністрами, байдужого до некомпетентності й корупції навколо нього. Його досвід управління економікою був сумний. Він не виправдав очікувань населення у сферах освіти, охорони здоров’я, земельної реформи, зайнятості. Він відштовхнув усю білу громаду. І ­все-таки Муґабе далі вірив у власну велич. Ізольований і далекий від буденної реальності, не маючи близьких друзів, виявляючи неприховані ознаки параної, він слухав лише внутрішнє коло спільників і колег. Хай там які виникали труднощі, він пояснював їх підступами старих ворогів: Британії, Заходу, старої родезійської еліти — усі вони, на його думку, прагнули знищити його революцію.

Тоді ж таки, у середині 1990-х, почала зароджуватися нова опозиція до режиму Муґабе. На чолі її став Морґан Цванґіраї, від 1987 року — генеральний секретар ZCTU (Zimbabwe Congress of Trade Unions, укр. Зімбабвійський конгрес профспілок). У 1995 році ZCTU на своєму конгресі виступив із заявою проти економічної політики уряду Муґабе. У грудні 1997-го Цванґіраї організував загальнонаціональний страйк, що призвело до протистояння ZCTU і ZANU–PF. Одночасно Цванґіраї зайнявся політичною діяльністю. У 1997 році він заснував і очолив Націо­нальну конституційну асамблею, яка об’єднала профспілкові, громадські, церковні структури і виступила за реформування Конституції, зокрема в напрямі зменшення повноважень президента. У лютому 1999-го ZCTU скликав Національну конвенцію трудівників, яка своєю резолюцією виступила за демократичні зміни, і вже у вересні того року було засновано опозиційну політичну партію MDC (Movement for Democratic Change, укр. Рух за демократичні зміни). Головою MDC обрали Цванґіраї, який тоді ж таки залишив посаду генсека ZCTU.

Перша велика перемога MDC і перша велика поразка Муґабе — провал конституційного референдуму, що його влада організувала в лютому 2000-го. Явка була дуже низькою — щось із 26 %, а серед тих, хто прийшов, більше як половина (54,68 %) висловилася проти нової Конституції, яку хотів Муґабе і проти якої виступив MDC209.

У червні 2000 року відбулися парламентські вибори. ZANU–PF отримав 48,1 % голосів і 62 мандати зі 120, а MDC — 46,72 % і 57 мандатів210. Якби вибори пройшли без фальсифікацій, уже тоді MDC міг би здобути більшість місць у парламенті. У березні 2002 року відбулися президентські вибори. Із п’ятьох кандидатів Муґабе здобув 56,06 %, Цванґіраї — 42,1 % голосів211. З­нову-таки, якби вибори пройшли без фальсифікацій, уже тоді Муґабе, певно, мав би втратити президентську посаду. Та йому вдалося розтягнути цей процес на понад 15 років.

Тут варто трохи розповісти про ціну, яку за це зволікання заплатили зімбабвійці. Наведемо два показники. Як свідчить база даних Світового банку, очікувана тривалість життя при народженні в Зімбабве протягом 1985–2004 років упала від 61,4 до 43,1 року, тобто на 18,3 року, або майже на третину (потім вона знову почала зростати і 2017-го досягла 60,8 року)212. За статистикою МВФ, ВВП на душу населення в Зімбабве у 1998–2008 роках упав від 1029 до 553 доларів, тобто майже вдвічі (потім знову почав зростати і 2017-го сягнув 1516 доларів)213.

Один із чинників цих проблем — ВІЛ/СНІД. За оцінками ВООЗ станом на 2003 рік, його поширеність серед зімбабвійців віком 15–49 років становила 21,7–27,8 %214. Не меншу негативну роль відіграв і уряд Муґабе. Восени 1999 року МВФ і Світовий банк припинили фінансову підтримку відновлення й модернізації економіки Зімбабве, посилаючись на погане керування економікою, поширення корупції й недемократичну практику уряду Зімбабве. У травні 2000-го Велика Британія заморозила всю допомогу на розвиток Зімбабве.

У 2000–2001 роках Муґабе видав укази, які дозволили уряду експропріювати майже всі господарства білих фермерів без компенсації. У відповідь на це конгрес США у грудні 2001 року ухвалив закон, яким заморозив видачу Зімбабве кредитів США і міжнародних фінансових організацій215. Водночас земельна реформа спричинила різке падіння обсягів аграрної продукції: велика кількість захоплених господарств залишилася порожньою; а чимало чорних фермерів, які отримали відібрану в білих землю, не змогли зайнятися виробництвом.

31 березня 2005 року на чергових парламентських виборах ZANU–PF отримав 59,59 % і 78 мандатів зі 120, а MDC — 39,52 % і 41 мандат216. Після цього в Конституцію країни внесли зміни, за якими парламент складається з двох палат — Сенату і Палати зборів. 26 листопада 2005 року вперше відбулися вибори до Сенату: ZANU–PF отримав 73,71 % голосів і 43 місця з 50, MDC — 21,18 % і 7 місць217. Ці вибори спричинили розкол MDC на два крила: більше під керівництвом Цванґіраї і менше — на чолі з Артуром Мутамбарою. Для Муґабе це було підставою сподіватися на занепад MDC.

Проте ці надії поламалися 29 березня 2008 року, коли пройшли нові вибори президента й обох палат парламенту. Хоча чергові парламентські вибори мали відбутися лише 2010 року, Муґабе вирішив провести їх одночасно з президентськими, щоб зекономити кошти. Напевно, він розраховував у будь-який спосіб забезпечити перемогу собі й своїй партії, але йому це не вдалося.

На виборах до Палати зборів ZANU–PF отримав 45,94 % голосів і 99 місць із 210 (тобто менше як половину), MDC Цванґіраї — 42,88 % і 100 місць, MDC Мутамбари — 8,39 % і 10 місць. На виборах до Сенату ZANU–PF отримав 45,79 % голосів і 30 місць із 60 (тобто рівно половину), MDC Цванґіраї — 43,04 % і 24 місця, MDC Мутамбари — 8,59 % і 6 місць. 28 квітня Цванґіраї і Мутамбара на спільній пресконференції оголосили, що відтепер два крила MDC знову працюють разом. «Муґабе повинен визнати, що він не може бути президентом, не контролюючи парламент», — наголосив Цванґіраї218.

Президентські вибори теж стали нещасливими для Муґабе. Щоб підбити їхні підсумки, знадобився понад місяць. Це породило обґрунтовані підозри у фальсифікаціях на користь Муґабе. Нарешті 2 травня Зімбабвійська виборча комісія оголосила, що серед чотирьох кандидатів перші два місця посіли Цванґіраї з результатом 47,87 % і Муґабе — 43,24 % голосів219. Перед тим команда Цванґіраї заявила, що лідер MDC здобув 50,3 % голосів, а отже, обраний президентом країни, тому другого туру не потрібно220.

Другий тур призначили на 27 червня. Цванґіраї хоч і наполягав, що його обрано президентом, але ­все-таки вирішив брати участь у другому турі221. Тим часом наростала хвиля політичного насильства щодо активістів MDC, і 22 червня Цванґіраї оголосив, що виходить із другого туру, назвав його «насильницьким шахрайством» і заявив, що його прихильники ризикують життям, якщо проголосують за нього222. І хоча прізвище Цванґіраї залишилося в бюлетені, Муґабе переміг із рахунком 90,22 % проти 9,78 %223 та вкотре склав присягу на черговий термін на посаді президента.

Та це була піррова перемога. Не будемо оглядати дальші політичні баталії й переговори, перейдімо одразу до їхніх результатів. 15 вересня два суперники підписали угоду про розподіл влади: Муґабе залишався президентом країни і головнокомандувачем збройних сил, але втрачав прямий контроль над виконавчою владою; Цванґіраї мав стати прем’єр-міністром, а Мутамбара — віцепрем’єром; посади в уряді мали поділити між собою MDC і ZANU–PF224. Розподіл посад затягнувся аж до січня, і нарешті 11 лютого 2009 року Цванґіраї склав присягу як прем’єр-міністр225.

Йому вдалося зупинити падіння економіки і відновити зростання. Однак стосунки Муґабе і Цванґіраї, як і взагалі стосунки ZANU–PF і MDC, не стали партнерськими. Ніхто нікому нічого не пробачив. І через чотири роки дві політичні сили знову зійшлися в запеклому поєдинку. Старт йому дав конституційний референдум 16 березня 2013 року, на який винесли проєкт нової Конституції, що його підтримали і ZANU–PF, і MDC. Цей проєкт передбачав певні кроки до демократизації, а водночас скасовував посаду прем’єр-міністра і повертав президентові повноваження очільника виконавчої влади. Отже, після чергових виборів уже не могло бути спільної влади ZANU–PF і MDC. Мав перемогти хтось один. Народ не дуже розбирався в тонкощах нової Конституції, але підтримав її. На референдумі було подано 94,49 % голосів «за» і лише 5, 51 % — «проти»226.

31 липня відбулися вибори. Із п’ятьох кандидатів на посаду президента переміг Муґабе — він здобув 61,88 % голосів, а Цванґіраї — лише 34,37 % голосів227. На виборах до Палати зборів ZANU–PF зібрав 62,39 % голосів і 196 місць із 270 (тобто більше як дві третини), MDC — 34,99 % і 72 місця228. На виборах до Сенату ZANU–PF здобув 62,79 % голосів і 37 місць із 60 (тобто понад половину), MDC — 34,54 % і 23 місця229. Отже, третя хвиля опозиційної боротьби, найдовша і найпотужніша, найбільшим успіхом якої стало прем’єрство Цванґіраї, теж кінець кінцем зазнала поразки. Цванґіраї і MDC переоцінили свої сили й недооцінили можливості режиму Муґабе.

Якщо говорити про тріаду демократичних механізмів, то не було двох її складників — чесних судів і відповідальних медіа. Це й мало вирішальне значення на виборах 31 липня 2013 року. Контроль над судовою системою, над силовими органами й адміністративним ресурсом міцно тримав у своїх руках президент Муґабе. Як і раніше, це забезпечило режиму Муґабе можливості для масштабних фальсифікацій результатів виборів. Так само зберігається домінування Муґабе і ZANU–PF у масмедіа, що унеможливлювало чесну конкуренцію під час передвиборчої кампанії. Поодинокі незалежні медіа, які з’явилися під час прем’єрства Цванґіраї, були неспроможні кардинально змінити ситуацію.

Що стосується третього складника тріади — обмеження влади однієї особи, то у новій Конституції з’явилася норма про те, що президент може обіймати посаду не більше як два терміни поспіль. Проте це обмеження не поширювалося на ті президентські терміни, які Муґабе вже відбув, тобто він мав можливість просидіти у кріслі президента ще двічі по п’ять років. Муґабе тоді вже було 89 років, тож мало хто вірив, що його влада затягнеться ще на десяток років. І це було одним із чинників того, що поразка опозиції не стала розгромною. Втративши посади в уряді, MDC усе-таки зберіг частину впливу в парламенті й на вулиці. Тоді вірилося, що за якийсь час опозиція спроможеться вибороти перемогу.

Зрештою, Муґабе втратив президентську посаду. І сталося це не завдяки перемозі опозиції, а тому, що він і особливо його дружина, яка стала відігравати ключову роль у політиці, набридли власній партії.

Стара гвардія ZANU–PF сподівалася, що спадкоємцем Муґабе стане перший віцепрезидент Еммерсон Мнанґаґва. Однак 6 листопада 2017 року Муґабе звільнив Мнанґаґву, а ввечері 14 листопада відбувся військовий переворот, і Муґабе опинився під домашнім арештом. 19 листопада його звільнили з посади лідера ZANU–PF і призначили Мнанґаґву. Партія також висунула Муґабе ультиматум — наступного дня ж подати у відставку. Муґабе відмовився, тоді було вирішено 21 листопада скликати спільне засідання обох палат парламенту для проведення процедури імпічменту. Після цього Муґабе надіслав до парламенту заяву про відставку з посади президента.

24 листопада Мнанґаґва склав присягу як тимчасовий президент. Він відбув решту терміну повноважень Муґабе. 30 липня 2018 року Мнанґаґва і ZANU–PF під його проводом перемогли на чергових президентських і парламентських виборах, але це вже нова сторінка в історії Зімбабве. А історія Муґабе завершилася 6 вересня 2019 року: він помер у 95 років і залишився в пам’яті людства як диктатор, котрого скинуло власне оточення, бо він не наважився вчасно піти.

У всій цій жахливій історії завдовжки майже чотири десятиліття є кілька важливих моментів, на яких варто наголосити. Ці 37 років — це вічна, безупинна боротьба за надвисокий рейтинг, який цілому народові коштує занадто дорого. Формально Муґабе демонстрував конкурентність виборів, бо без цього він не міг би перші десятиліття свого правління розраховувати на фінансову підтримку Заходу. Проте ціна всіх цих виборів вимірювалася тисячами смертей. Простіше кажучи, Муґабе існував у парадигмі: або тисячі смертей заради високого рейтингу самого Муґабе, або його особисте життя, яке він утратить разом із рейтингом. На щастя, надвисокий рейтинг неможливо тримати довго в суспільствах, де є вільні ЗМІ, чесні суди та обмеженість термінів перебування у владі. Провідник, який не зміг

Зовсім інший повчальний приклад демонструє наша новітня історія. З усіх українських президентів тільки один може похвалитися особисто йому присвяченим Майданом. Ні, мається на увазі не Янукович, який зумів породити аж два Майдани, спрямовані проти нього. Мається на увазі політик, який один став президентом завдяки тому, що на його підтримку повстав Майдан, — Віктор Ющенко.

Про парадокс Ющенка багато писали в особистісному ключі. Мовляв, він і його оточення наробили багато помилок, через що його рейтинг так швидко впав. Та, крім цих помилок, дія­ли ще три чинники. По-перше, об’єктивні закони політики, по-друге, стартові умови, які теж майже не залежали від дійових осіб тієї історії, по-третє, нерозуміння Ющенком і його командою перших двох чинників. А вже до цього додалися й особисті помилки.

26 грудня 2004 року в третьому турі (тобто повторному другому) президентських виборів Віктор Ющенко переміг Віктора Януковича з рахунком 52 % проти 44,2 %. Сам по собі цей розрив не вражає, але геть інша картина вимальовується, якщо розглянути окремо 17 «помаранчевих» регіонів, які виступили переважно за Ющенка, і 10 «біло-блакитних» регіонів, які підтримали переважно Януковича. Ющенко в «помаранчевих» регіонах здобув 81,1 %, Янукович у «біло-блакитних» — 76,4 %.

Як і сказано на початку цього розділу, високий рейтинг любові можна підтримувати тільки штучно, інакше він швидко перетворюється на високий антирейтинг ненависті. Жертвою цього об’єктивного закону політики і став Ющенко. Особливість його ситуації полягала в тому, що він мав високий рейтинг не на всій території України, а тільки в «помаранчевих» регіонах, зате там його рейтинг був захмарним — у середньому понад 80 %. Відповідно й очікування від нього там були завищені.

Ці завищені очікування додатково підсилював чинник Майдану. «Ми ж не просто голосували за Ющенка. Ми боронили на Майдані його і свою перемогу», — так казали багато виборців Ющенка. Справді, сходити проголосувати на виборчу дільницю і потім виходити на Майдан, щоб захистити свій вибір, — це ­все-таки набагато більша витрата зусиль, ніж просто сходити на дільницю. Тому й очікування від Ющенка у тих, хто виходив на Майдан, були суттєво вищими, ніж якби перемога дісталася йому без Майдану.

Мало того, сам Ющенко завищував очікування своїх виборців, беручи на себе місію провідника нації. Він був першим (і довгий час одиноким) серед політиків вищого ешелону, хто вживав словосполучення «моя країна» і «моя нація». У нього це звучало природно і водночас незвично для вух українців. І це викликало не просто довіру до нього як до політика, а віру в нього як у провідника.

Різниця дуже суттєва. Від звичайного політика виборці очікують, що він для них щось зробить або щось їм дасть. Такі очікування виявляються завищеними, коли політик зазнаки не спроможний це зробити чи дати. А від провідника очікують, що він, наче Мойсей, виведе народ із полону і примусить розступитися море, щоб народ пройшов, а переслідувачі потонули. Тобто провідник неодмінно мусить явити народу диво.

Якби перемога дісталася Ющенку без Майдану, можливо, народ убачав би в ньому провідника не аж так серйозно: ну які дива можуть бути в наш час. Проте Майдан стався — і він був дивом. Він наочно заперечив твердження циніків про те, що в наш час дива не буває. І народ, зробивши Ющенка президентом, почав усерйоз очікувати від нього дива.

Важливі також об’єктивні обставини — стартові умови президентства Ющенка. Це конституційна реформа, ухвалена 8 грудня 2004 року в рамках політичного компромісу, який відкрив шлях до третього туру президентських виборів, і наявність широкого кола політичних сил, які зробили внесок у перемогу Ющенка, а тому після його інавгурації претендували на політичні дивіденди.

Конституційна реформа дуже вкоротила президентські повноваження Ющенка, щоправда, не одразу, а з 1 січня 2006 року (майже через рік після інавгурації). Зокрема право формувати уряд переходило від президента до владної парламентської коаліції. Теоретично Ющенко міг би після інавгурації спробувати в той чи той спосіб скасувати зміни до Конституції. Однак практично це унеможливлювали союзники Ющенка, передусім Юлія Тимошенко й Олександр Мороз, які мали власні партії з власними фракціями в парламенті. Для них конституційна реформа гарантувала їхню участь у розподілі керівних посад в уряді, міністерствах і відомствах, місцевих держадміністраціях.

За цих умов, коли народні очікування колосальні, а владні повноваження Ющенка геть обмежені, врятувати його рейтинг від катастрофічного падіння могли тільки якісь екстраординарні заходи. Тим часом у перші місяці після інавгурації Ющенка в його оточенні панували зовсім інші, необґрунтовано оптимістичні настрої. Мовляв, Майдан довів, що народ дуже сильно любить Ющенка, тому немає жодних сумнівів, що Ющенко буде президентом дві каденції, отже, всі в цій країні мусять підкоритися нам, бо повинні розуміти, що ми взяли владу всерйоз і надовго — щонайменше на десять років…

Наслідки цієї самозакоханості проявилися в результатах виборів до Верховної Ради 26 березня 2006 року. Пропрезидентський блок «Наша Україна» посів лише третє місце (після Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко), отримавши 13,95 % голосів і 81 мандат із 450. Ще більшим психологічним ударом для команди Ющенка стала зрада союзника по коаліції, лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза, який заради посади спікера розвалив «помаранчеву» коаліцію і привів свою Соцпартію в коаліцію з ворогами Майдану — «регіоналами» й комуністами. Янукович отримав крісло прем’єра і став впливовішим центром тяжіння, ніж Ющенко. Після цього про десять років президентства Ющенка вже не говорив ніхто.

Вплив Ющенка і його команди дещо зміцнився, коли вони після кількох невдалих спроб ­усе-таки добилися позачергових парламентських виборів. Та найбільшу вигоду від цих виборів, які відбулися 30 вересня 2007 року, здобула головна конкурентка Ющенка на «помаранчевому» електоральному полі Юлія Тимошенко. Блок Юлії Тимошенко наростив свою електоральну підтримку від 22,29 % до 30,72 % і кількість мандатів від 129 до 156. Пропрезидентський блок, хоч і виступив під розширеною назвою «Наша Україна — Народна самооборона», знову став лише третім: 14,16 % голосів і 72 мандати, що на 0,2 % голосів більше, але на 9 мандатів менше, ніж отримала «Наша Україна» 26 березня 2006 року.

Мабуть, усі пам’ятають сумний фінал цієї історії. На президентських виборах 17 січня 2010 року Віктор Ющенко посів лише п’яте місце, отримавши 5,45 % голосів, тобто майже удесятеро менше, ніж у день свого тріумфу 26 грудня 2004-го. Звісно, можна багато говорити про те, як зраджували Ющенка ті, з ким він разом стояв на сцені Майдану. І можна довго перераховувати конкретні помилки самого Ющенка та його оточення. Однак треба говорити й про інше — про фатальне значення для політичної долі Ющенка грубої невідповідності між його надзвичайною роллю провідника нації, на яку його «коронував» Майдан, і його буденними діями, а частіше просто бездіяльністю на посаді президента.

Нагадаємо, як сам Ющенко оцінював свої дії на цій посаді. Наприкінці 2014-го, через десять років після третього туру 2004 року, Ющенко дав велике інтерв’ю «Українській правді», у якому заявив, зокрема:

Я зараз буду нескромним. Я до сьогоднішнього дня глибоко переконаний, що Україні потрібний політичний курс президента Ющенка. В самому широкому значенні цього слова. Я не підписав жодної угоди, за яку мені соромно як президенту. Я не підписував зрадницьку газову угоду, я не здавав Крим, я не здавав Східний Донбас. Я по відношенню до своєї нації був чесним, мені здається, був професійним, і я ні про що не жалкую230.

Око чіпляється за фрази «не здавав Крим», «не здавав Східний Донбас». По-перше, легко не здавати, коли в тебе не відбирають. І нечесно звинувачувати тих, у кого підступний злочинець відібрав брутальною силою, буцімто вони «здали». По-друге, слова «я не здавав» викликають запитання «А що зробив президент Ющенко, щоб зменшити можливості для Путіна захопити Крим і Східний Донбас?». Це запитання тим доречніше, що Ющенко в інтерв’ю чомусь оминув цю тему, хоча багато розповідав про свій політичний курс і свої досягнення на посаді президента.

Тому дещо нагадаємо ми. Захоплення Криму і Донбасу Путін і його спільники готували не один рік. База для інспірування масових сепаратистських рухів почала формуватися там одразу після Помаранчевої революції. Саме в Криму і на Донбасі, на відміну від інших південних і східних регіонів, було створено розгалужену мережу сепаратистських структур, як політичних, так і парамілітарних. Вони почали активно проявляти себе ще за президентства Ющенка.

Особливо врізалося в пам’ять, як Ющенко «не здавав Крим» під час спроб російської п’ятої колони на півострові завадити багатонаціональним військовим навчанням «Сі Бриз» (Sea Breeze), співорганізаторами яких виступали Україна і США. Перша така спроба завершилася зривом навчань, запланованих на 17 червня 2006 року. Американських військовослужбовців, які прибули в Крим, зустріли акціями протесту радикальних проросійських сил. Урешті-решт вони мусили повертатися, так і не почавши навчання, бо новообрана Верховна Рада не спромоглася вчасно розглянути питання про допуск іноземних військових формувань на територію України для участі в «Сі Бриз».

Кількасот антинатовських блокувальників зірвали заплановані міжнародні навчання і в такий спосіб позбавили Україну обіцяного приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (Membership Action Plan). Тривала робота численних фахівців із МЗС, Міноборони, Кабміну, місії України при НАТО і, звичайно, самого Ющенка зазнала фіаско. У підсумку черговий саміт НАТО, який пройшов у Ризі в листопаді 2006-го, для України став просто безрезультатним231.

Зазначимо, що такі шанси випадають не щороку. І Плану дій щодо членства в НАТО Україна не отримала досі.

У 2007 році навчання «Сі Бриз» відбулися 7–22 липня. Тоді ж таки радикальні проросійські сили Криму біля озера Донузлав, де було розташовано Південну військово-­морську базу ВМС України, започаткували протестний табір «Крим — антиНАТО — Донузлав» і відтоді проводили його щороку.

Під час наступних навчань «Сі Бриз» 14–28 липня 2008 року протестувальникам вдалося зіпсувати розгортання навчань на Донузлаві 24 липня. Опоненти навіть на якийсь час захопили три бронетранспортери української морської піхоти. «Сьогоднішня жалюгідна висадка десанту на західному березі Криму не вдалася, тому що ми їх зустріли там, як у Сталінградському казані, — недоброзичливим настроєм, вимогою покинути цю територію», — хвалився тодішній лідер кримських комуністів Леонід Грач232.

Наступного року чергові навчання «Сі Бриз» узагалі не проводилися. Причина — Верховна Рада не дала дозволу233, а цьому, своєю чергою, неабияк посприяла щорічна антинатовська істерія в Криму. Пізніше, в березні 2017-го, Грач в інтерв’ю російському сайту «Медуза» зробив дуже цікаві зізнання про свої зв’язки з Миколою Патрушевим, який до 12 травня 2008 року був директором Федеральної служби безпеки РФ, а потім пересів у крісло секретаря Ради безпеки РФ. Ось дослівно відповідний фрагмент інтерв’ю:

— До 2014 року Росія брала участь у кримському політичному житті?

— Звичайно. Без Москви ми не виграли б Донузлав. Там ми, по суті, заарештували висадку американсько-­українського десанту і поставили йому умову — піти. Це був 2008 рік. Звичайно, ми не були б такими потужними поодинці.

— І хто вам тоді допоміг?

— Патрушев Микола Платонович. Сьогодні він секретар Ради безпеки, тоді він був директором ФСБ. Це єдина людина в Москві, хто не порожні розмови вів. Я мав доступ до багатьох і маю право давати оцінки. Микола Платонович єдиний, хто реально не тільки глибоко бачив розвиток подій, які призвели до того, до чого призвели, а й реально вніс свій особистий внесок у те, щоб ми могли тут повстати.

— Яким чином?

— Ну, є методи і форми, як-небудь пізніше [їх] назву.

— Тобто ви з ним зустрічалися?

— Звичайно. У Москві, [а також] із його представниками на Кубані. Дуже розумні, добрі, порядні генерали, які за матінку Росію стоять.

— А що він вам тоді радив? Грішми допомагав?

— Моя позиція — я вже тоді був народним депутатом Украї­ни — була широко відомою, я не сходив з екранів телевізорів. Я відкрито сповідував проросійські настрої. Мало того, я їх і реалізував. Я вам хочу сказати: якби ось цю опозицію, яку я очолюю до сьогодні, не підтримав Микола Платонович, був би тут американський флот.

— Як він міг на відстані підтримувати? Що він конкретно робив?

— Як-небудь в іншому інтерв’ю розповім як. Міг він. Це людина справи, це людина мізкувата, людина розуміюча і людина державна, в найглибшому сенсі слова.

— А коли це почалося?

— У 2005-му.

— Після «помаранчевої революції»?

— Так. Він зрозумів перший, а решта в ігри грали234.

Крім кримських комуністів, активну участь в антинатовських акціях 2006–2009 років брали прогресивні соціалісти Наталії Вітренко, кримські «регіонали», а також «Русская община Крыма» та місцеві проросійські парамілітарні організації — «Союз казаков Крыма», «Крымский казачий союз», «Казачья община “Патриоты Севастополя”» та ін. Ці й подібні штучно створені організації розцвіли буйним цвітом якраз за президентства Ющенка (не забуваймо, що в Криму жодних козацьких традицій зроду не було). У лютому–березні 2014-го саме вони стали ядром «самооборони», яка допомагала Росії захопити й анексувати півострів.

Так само на Донеччині й Луганщині серед організацій, які 2014 року допомагали російській агресії, чільну роль відігравали структури, які активно діяли ще за президентства Ющенка. Знову ж таки, маються на увазі як політичні організації разом із відверто сепаратистською «Донецькою республікою», заснованою в грудні 2005-го, так і парамілітарні, передусім організації донських козаків. Найбільшу структурну мережу на сході України мали Військове козаче товариство «Всевелике Військо Донське» (штаб-квартира в Новочеркаську Ростовської області РФ), Міжнародний союз громадських об’єднань «Всевелике Військо Донське» (штаб-квартира теж у Новочеркаську) та Козачий союз «Область Війська Донського» (штаб-квартира в Донецьку).

Хоча внаслідок конституційної реформи президентські повноваження Ющенка вельми звузилися, вони й надалі охоплювали сферу національної безпеки та оборони і сферу зовнішньої політики. Тому знешкоджувати всі внутрішні загрози, які підривали нацбезпеку та оборону і намагалися збити країну з її зовнішньополітичного курсу, було прямим обов’язком президента. Ба більше, це було для нього одиноким способом урятувати свій рейтинг від катастрофічного падіння. З огляду на те, що у Ющенка залишилися тільки ці дві сфери, у них він і мав би діяти максимально активно, диктуючи нації, країні, уряду, парламенту і всім політичним силам свій порядок денний.

У реальності ми спостерігали протилежне. Різні грачі, керовані і спрямовані, як вони самі зізнаються, ФСБ РФ і найближчим оточенням Путіна, диктували порядок денний українській владі — МЗС, Міноборони, Кабміну, Верховній Раді та самому Ющенку, на радість Кремлю зухвало коригували зовнішньополітичний курс України, шокуючи своєю вседозволеністю і безкарністю НАТО і США.

Чи було це другорядною проблемою порівняно, наприклад, із проблемами економіки, соціальної політики тощо? Тут важливо, як відповідав сам Ющенко. У цитованому вже великому інтерв’ю він зазначив, що його політичний курс складався з трьох речей: політична стабільність, фінансова стабільність і національне відродження. Ось як він обґрунтував перший складник:

Якщо ви хочете мати економічний великий успіх, великий економічний приріст чи великі стандарти, зарплати, пенсії, перше, що ви повинні зробити, — ви повинні вирішити націо­нальне питання. Якщо ви не вирішили національне питання, якщо у вашій хаті немає спокою, якщо у вашій хаті горять три кути, не говоріть про реформи, я вас прошу, не говоріть про інвестиції, не говоріть узагалі про правильне. Спочатку, будь ласка, беріть відро — не дивіться на його колір — і загасіть пожежу. Дайте політичну стабільність.

Звісно, тут можна спитати: а що, якби Ющенко, дбаючи про Україну і про свій рейтинг, обрав би для себе єдиним пріо­ритетом виявлення і покарання російської п’ятої колони (з реальними вироками і посадками у в’язниці за державну зраду, тероризм, бандитизм, перешкоджання Збройним Силам України, створення незаконних воєнізованих формувань, розпалювання національної ворожнечі тощо)? Хіба це врятувало б його рейтинг і забезпечило б йому другу президентську каденцію?

Відповісти, певно, треба «так». Найпевніше, це врятувало б йому рейтинг лише частково. Та принаймні він залишився б у політиці, зміг би провести свою партію в парламент, а 2014-го нація переконалася б, що він був правий, і знову визнала б його своїм провідником. Проте варто зауважити й інше: у такому разі (тобто якби за президентства Ющенка російську п’яту колону було б викорінено) події 2014-го могли б розгортатися зовсім інакше. Чи принаймні не так жахливо.

Віктор Ющенко унікальний за своєю суттю політик: він не боровся за свій рейтинг узагалі. Він мислив категоріями історії і щиро вважав, що потрапив у майбутні шкільні підручники лише тому, що став Президентом. Що ж, можливо, для нації він зробив менше поганого, ніж Муґабе, який 37 років тримався за владу, але точно достатньо такого, що призвело і до появи протодиктатури Віктора Януковича, і до втрати Криму, і до війни на Донбасі. Великий рейтинг зіграв із Ющенком злий жарт: маючи недієву і слабку вдачу, Ющенко увірував у свою «богообраність». А це, своєю чергою, зіграло жахливу роль у майбутньому цілої країни, де жило на той момент понад 45 млн людей. Президент, який став легендою

А ось для контрасту позитивний контрприклад (напевне, унікальний, але саме тому такий цікавий). На зламі століть один політик був президентом більше як 12 років. Не вдаючись ні до антидемократичних кроків, ні до популістських заходів, він зберіг високу довіру в народі й авторитет у Європі та світі. Це Вацлав Гавел. Президент Чехословаччини з 29 грудня 1989 по 20 липня 1992 року. Президент Чехії з 2 лютого 1993 по 2 лютого 2003 року.

Звичайно, Гавел — велика історична постать, і чимало тих, хто цікавиться політичною історією, знають основні віхи його біографії. Нагадаємо лише кілька ключових особливостей його президентства.

Передусім Гавел був моральним авторитетом і вже потім — політиком. За часів комуністичної диктатури він — драматург, дисидент, правозахисник. Своє кредо сформулював 1984 року в есе «Політика і сумління»:

Я виступаю за «антиполітичну політику», тобто політику, що сприймається не як технологія влади й маніпулювання, не як кібернетична система керування людськими істотами і не як майстерність прагматика, а як один зі шляхів пошуку і досягнення осмисленого життя, захисту такого життя і служіння йому. Виступаю за політику як практичну мораль, як служіння істині, як, по суті, людське і вимірюване людськими мірками піклування про наших ближніх. Так, цей підхід у нашому світі вкрай непрактичний і заледве застосовний до повсякденного життя. Та я не бачу кращої альтернативи235.

З початком Оксамитової революції в листопаді 1989 року Гавел став одним із засновників опозиційного руху «Громадянський форум», який висунув його на посаду президента країни. 29 грудня 1989 року на спільному засіданні обох палат Федеральних зборів Чехословаччини Гавела було одностайно обрано президентом. Із цією перемогою опозиції закінчився період великих демонстрацій і страйків, суспільство повернулося до нормального життя. Перший президентський термін Гавела тривав пів року — до перших вільних виборів. Головною своєю метою в цей період Гавел бачив підготовку вільних виборів і визначення основних принципів демократичного суспільства.

І ось 8–9 червня 1989 року відбулися вибори до Федеральних зборів Чехословаччини, перші вільні вибори після 1946 року. У лідери вийшов «Громадянський форум» — йому дісталися 68 місць зі 150 в Народній палаті та 50 місць зі 150 в Палаті національностей. «Громадськість проти насилля» — словацька союзниця «Громадянського форуму» — здобула 19 місць і 33 місця відповідно. Разом ці дві партії отримали більшість мандатів в обох палатах. А Комуністичній партії Чехословаччини, яка правила понад 40 років, дісталися відповідно 23 і 24 місця (тобто менше за одну шосту в кожній палаті). 5 липня 1990 року новообрані Федеральні збори Чехословаччини на спільному засіданні обох палат обрали Вацлава Гавела президентом Чехословаччини вдруге.

1 січня 1993 року Чехословаччина остаточно розділилася на Чехію і Словаччину. Уже 26 січня 1993-го Палата депутатів, нижня палата парламенту Чехії, обрала Гавела президентом Чехії (верхню палату тоді ще не було створено — перші вибори до Сенату пройшли восени 1996-го). 20 січня 1998 року на спільному засіданні Палати депутатів і Сенату Гавела обрали президентом Чехії вдруге.

На цій посаді Гавел запам’ятався тим, що стояв над міжпартійними чварами і дбав передусім про інтереси Чехії у Європі та світі. Він не втручався в економічну рутину, господарчі питання, перерозподіл власності. Саме тому йому ніколи не закидали (не було підстав) ані дій в інтересах певної партії, ані корупційних учинків. Він і далі був моральним авторитетом і залишився ним, коли спливли два його президентські терміни.

Вацлав Гавел помер 18 грудня 2011 року. Із часом чехи не почали його забувати чи ставитися до нього критичніше, нав­паки, ми на власні очі спостерігаємо той рідкісний випадок, коли людина після смерті перетворюється на легенду. Це не пафос, а просто констатація факту. Зазвичай пам’ять про політика (особливо якщо ми маємо на увазі пам’ять не злу) живе недовго і помирає разом із його сучасниками. З Гавелом усе навпаки.

Парадокс Гавела в тому, що про роки його президентства ніхто в Чехії не згадує як про «старі добрі часи». То була доба великих змін: розвал соціалістичного табору, розпад Чехословаччини як федерації, перехід від планової до ринкової економіки, приватизація державних підприємств, вступ до НАТО і підготовка до вступу в ЄС. Усе це було великим випробуванням для пересічних чехів, і чимала частина їх вважала, що їм довелося заплатити зависоку ціну за свободу, демократію і вільний ринок. І ось оця зла пам’ять про Гавела відмирає разом з її носіями, а народжується легенда про Гавела як найвидатнішого чеха всіх часів.

Чеський соціолог Петр Сак в одній своїй книжці розповів про соціологічне дослідження, проведене 2011 року, тобто ще за життя Гавела. Респондентів питали: «Яка особистість в історії Чехії має для вас найбільше позитивне значення?». Серед багатьох варіантів відповідей визначилася беззаперечна трійка лідерів, кожного з яких назвали десь по 20 % опитаних. Це Вацлав Гавел, король Карл IV, який правив у 1346–1378 роках і збудував у Празі Нове місто та знаменитий Карлів міст, і перший президент Чехословаччини Томаш Масарик (президент у 1918–1935 роках)236. Найцікавіше — це кореляція ставлення до Гавела з віком респондентів. Серед тих, кому 71 рік і більше, найвидатнішим чехом Гавела назвали 15,5 %; 61–70 років — 17,9 %; 46–60 років — 20,5 %, 31–45 років — 24,8 %, 15–30 років — 25,7 %. Отже, Гавел ще за життя почав перетворюватися на легенду, передусім саме для молоді.

У листопаді 2019-го, незадовго до восьмих роковин смерті Гавела і через 30 років після початку Оксамитової революції, чеська агенція STEM/MARK оприлюднила результати опитування, хто за ці 30 років був найкращим президентом237. Беззаперечним лідером став Гавел — йому віддали перше місце 55 % респондентів. Наступного президента Чехії Вацлава Клауса, який обіймав цю посаду із 7 березня 2003 по 7 березня 2013 року, визнали найкращим лише 14 %, а нинішнього президента Мілоша Земана — 21 % (решта не визначилися). Як підкреслила STEM/MARK, кожен четвертий виборець Земана визнав найкращим президентом Гавела.

І знову погляньмо на кореляцію відповідей із віком респондентів. Серед тих, кому 60 років і більше, за Гавела лише 30 % (за Земана — 40 %, за Клауса — 12 %). Серед тих, кому 45–59 років, за Гавела вже 58 % (за Земана — 18 %, за Клауса — 16 %). Серед тих, кому 30–44 років, за Гавела 67 % (за Клауса — 16 %, за Земана — 10 %). А серед тих, кому 18–29 років, за Гавела 74 % (за Клауса — 10 %, за Земана — 8 %).

Прикметно, що респонденти, яким на момент опитування 18–29 років, застали президентство Гавела лише в дитячому віці: він покинув Празький град (президентську резиденцію), коли їм було від 1 до 13 років. Проте саме в цій віковій категорії частка шанувальників Гавела найвища — кожні три особи з чотирьох вважають його найкращим президентом від часів після Оксамитової революції. Так народжується легенда.

Феномен Гавела рідкісний навіть у масштабах цілої Європи. Щоб політик став легендою, потрібен збіг об’єктивних обставин і виняткових особистих якостей. Об’єктивні обставини — це та сама тріада, про яку сказано на початку розділу: серйозні обмеження влади однієї особи, чесні суди і відповідальні медіа. У Чехії всю повноту виконавчої влади сконцентровано в руках уряду і прем’єр-міністра, а президент — лише формальний глава держави. Уряд Чехії формується Палатою депутатів — нижньою палатою чеського парламенту, а президент грає в цьому процесі лише церемоніальну роль. Через скромність президентських повноважень вибори президента аж до 2008 року проводилися в стінах парламенту і лише з 2013-го стали всенародними.

Гавела обирали президентом чотири рази: двічі президентом Чехословаччини і двічі президентом Чехії, але всі чотири рази його обирали члени палат парламенту, а не всі громадяни. Звичайно, це майже позбавляло його можливос­тей перебирати владу на себе. Проте й сам Гавел не проявляв схильності до узурпації влади, не вимагав собі більше повноважень, не починав воювати з парламентом чи урядом за те, хто головніший. Він був відданий ідеям розподілу державної влади, верховенства права, свободи слова. Можна сказати, що саме за цей його щирий демократизм йому й довіряли президентську посаду — і таке рішення депутатів неодмінно здобувало підтримку пересічних громадян.

Крім того, він був Гавел. Усі знали, що він надається для цієї посади більше, ніж будь-хто інший. І він теж це знав і намагався таким і бути. Йому це вдалося. І тепер він легенда.

197 https://www.opendemocracy.net/en/can-europe-make-it/hungary-and-end-of-democracy/

198 https://www.vox.com/policy-and-politics/2018/9/13/17823488/hungary-­democracy-authoritarianism-­trump

199 Див.: Blair, David. Degrees in Violence: Robert Mugabe and the Struggle for Power in Zimbabwe. — London and New York: Continuum, 2002.— 258 р.; Meredith, Martin. Our Votes, Our Guns: Robert Mugabe and the Tragedy of Zimbabwe. — New York: PublicAffairs, 2002.— 256 р.; Holland, Heidi. Dinner with Mugabe: The Untold Story of a Freedom Fighter Who Became a Tyrant. — London: Penguin Books, 2008.— 256 р.; Norman, Andrew. Mugabe: Teacher, Revolutionary, Tyrant. — Stroud: The History Press, 2008. — 192 р.; Alao, Abiodun. Mugabe and the Politics of Security in Zimbabwe. — Montreal and Kingston: McGill-­Queen’s University Press, 2012. — 312 р.

200 https://www.eisa.org.za/wep/zim1980election.htm;

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1980.htm

201 https://web.archive.org/web/20070107095908/http://www.swradioafrica.com/pages/Nkomo_letter.htm

202 Див.: Nkomo, Joshua. Nkomo: The Story of My Life. — London: Methuen, 1984.— 270 р.

203 https://www.eisa.org.za/wep/zim1985election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1985.htm

204 Smith, Ian. Bitter Harvest: Zimbabwe and the Aftermath of its Independence. — London: John Blake Publishing, 2008. — 462 р.

205 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1990p.htm

206 https://www.eisa.org.za/wep/zim1990election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1990.htm

207 https://www.eisa.org.za/wep/zim1995election.htm;

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1995.htm

208 https://www.eisa.org.za/wep/zim1996election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1996.htm

209 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2000r.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zim2000pottieb.htm

210 https://www.eisa.org.za/wep/zim2000election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2000p.htm

211 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2002.htm

212 https://data.worldbank.org/indicator/SP.DYN.LE 00.IN?locations=ZW

213 https://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2019/02/weodata/index.aspx

214 https://www.who.int/hiv/HIVCP_ZWE.pdf

215 https://www.govtrack.us/congress/bills/107/s494/text

216 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2005.htm

217 https://www.eisa.org.za/wep/zim2005senate.htm

218 http://news.bbc.co.uk/2/hi/africa/7371823.stm

219 https://www.eisa.org.za/wep/zim2008results5.htm

220 http://news.bbc.co.uk/2/hi/africa/7378829.stm

221 https://www.zimbabwesituation.com/old/may11_2008.html

222 https://www.seattletimes.com/nation-­world/zimbabwe-­opposition-leader-­pulling-out-of-election/

223 https://www.eisa.org.za/wep/zim2008results6.htm

224 http://www.nbcnews.com/id/26715920#.XlqtqqgzaUk;

https://web.archive.org/web/20080917232925/http://www.timesonline.co.uk/tol/news/world/africa/article4756995.ece

225 https://web.archive.org/web/20090214132601/http://news.bbc.co.uk/1/hi/world/africa/7882762.stm

226 https://www.eisa.org.za/wep/zim2013referendum.htm

227 https://www.eisa.org.za/wep/zim2013results.htm

228 http://psephos.adam-carr.net/countries/z/zimbabwe/zimbabwe20133.txt

229 http://www.electionguide.org/elections/id/1062/

230 https://www.pravda.com.ua/articles/2014/12/29/7053606/

231 https://web.archive.org/web/20170823162217/http://qha.com.ua/ua/analitika/zriv-navchan-quot-si-briz2006-quot-repetitsiya-quot-gibridnoi-quot-viini-­rosii-proti-­ukraini/4895/

232 https://www.unian.ua/crimea/132491-navchannya-si-briz-u-krimu-­komunisti-vidvoyuvali-tri-btri-foto.html

233 https://www.unian.net/crimea/235673-ucheniya-si-briz-2009-ne-sostoyatsya-­istochnik-v-komandovanii-vms.html

234 https://meduza.io/feature/2017/03/21/esli-by-nas-ne-podderzhal-­patrushev-v-krymu-­stoyal-by-amerikanskiy-flot

235 http://maysterni.com/publication.php?id=142602

236 Див.: Sak Petr, Kolesárová Karolína. Sociologie stáří a seniorů. — Praha: Grada, 2012. — S. 63–64.

237 https://www.novinky.cz/domaci/clanek/nejlepsi-­prezident-zemana-­porazi-havel-i-klaus-40304526