Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 9 Корупція починається там, де політики перестають тримати слово

Коли говорять про політику, то неодмінно говорять і про корупцію. Ми теж не оминемо цю тему і порівняємо три приклади антикорупційної боротьби: операцію «Чисті руки» в Італії, недавній досвід Румунії та наш український досвід.

Та спершу погляньмо на антикорупційну тему згори. Італійська, румунська, українська антикорупційні кампанії схожі в тому, що були вони дуже гучними (принаймні в масштабах своєї країни), але при цьому не дали бажаного результату — викорінення корупції. Звісно, не можна сказати, що вони зовсім безплідні, адже вони дали інший результат — більш-менш суттєві зміни в політичних елітах. Проте буде великим перебільшенням стверджувати, ніби нові партії й політики, які прийшли на зміну старим, помітно чесніші й менш корумповані. Максимум — це те, що нові корупціонери порівняно зі старими поводяться обережніше, зокрема ретельніше обставляють свої оборудки юридично.

Причина в тому, що провідники й пропагандисти цих кампаній будували їх на хибному припущенні, буцімто для подолання корупції потрібно замінити старих політиків на нових і встановити для них якісь нові закони з антикорупційними запобіжниками. Насправді, щоб побороти корупцію, треба діяти в іншому напрямі, не протилежному, але, так би мовити, перпендикулярному: треба, щоб політики домовилися про антикорупційні правила гри і тримали своє слово. Проте цього не зробили ні в Італії, ні в Румунії, ні в Україні. Про законність і понятійність

Заведено вважати, що причина корупції — це погане законодавство і нечесні політики. Плюс високий рівень толерантності суспільства до корупційних дій усіх рівнів, починаючи від найнижчого і закінчуючи елітною корупцією. Про це написано тисячі томів наукових і бюрократичних праць, завдяки цьому тратяться сотні мільйонів доларів на антикорупційні організації по всьому світу. А результат найчастіше наближається до нуля. Чому так? Кожна країна знаходить свої неоригінальні відповіді на ці запитання, які вкотре зводяться до поганих законів, поганих політиків і поганого народу, який не бореться з корупцією.

Усе це нагадує історію з правами людини в Радянському Союзі. Свого часу сталінська Конституція 1936 року містила найширші права людей у світі, та це не завадило Сталіну вже за кілька місяців після ухвалення Основного закону СРСР почати кривавий терор 1937 року.

Хоч як парадоксально це звучить, питання корупції мінімально залежить від законодавства. Точніше, законодавство має переважно допоміжний, а не визначальний характер. Наприклад, у В’єтнамі наприкінці 2000-х задумали створити нові антикорупційні органи, щоб посилити боротьбу з корупцією. Запросили японських фахівців, які провели аналіз і пояснили в’єтнамським колегам, що цього робити не варто, бо у їхніх наявних органів більш ніж достатньо компетенції, — просто треба інакше працювати. А Україна, де одночасно працює 12 антикорупційних органів і немає ні найменшого прогресу в боротьбі з корупцією, взагалі може цілому світу продемонструвати приголомшливий приклад, як згубно ставити юридичний аспект боротьби з корупцією на найвищий щабель.

Насправді боротьба з корупцією (не боротьба за владу під гаслами боротьби з корупцією, а саме боротьба з корупцією) починається не із законів. І навіть не з появи яскравого лідера, як це нам нав’язували в антикорупційному міфі про Міхеїла Саакашвілі та прориви Грузії у викоріненні корупції (там подолано лише найнижчий, побутовий рівень корупції, так само поліція перестала брати хабарі тільки на найнижчому, побутовому рівні).

Боротьба з корупцією починається, коли владні еліти досягають консенсусу про правила гри і невідворотність кари для кожного учасника цієї домовленості (звідси знамените правило про «посадити трьох друзів»). В умовах адекватної оплати праці й гарантій безпеки і прокурори, і судді можуть займати чітку антикорупційну позицію. Та все починається не із зарплат, а саме з пакту еліт, або, простіше кажучи, з дотримання свого слова.

Є чотири види антикорупційного стану в будь-якій державі.

1. Країни, у яких беззаперечно домінує закон. Навіть вони свого часу починали з пакту еліт, і найкращий тому приклад — Рузвельт, який оголосив війну монополіям.

2. Країни, у яких домінує закон, але він не працює без певних понятійних домовленостей. Понятійні домовленості тут допомагають тримати певні політичні баланси і дозволяють закривати очі на окремі неочевидні й нескандальні речі (Китай, Угорщина).

3. Країни, у яких домінують домовленості й понятійність, але при цьому зберігається відчутна й сильна оболонка законності. Найкращий приклад такої країни — Російська Федерація.

4. Країни, у яких немає ні понятійності, ні законності. Точніше, це вибіркова і точкова понятійність та законність. На жаль, це Україна.

Перейти з одного стану в інший, хай як це видається фантастичним, доволі легко. Якщо еліти міняють правила гри, ситуація може кардинально помінятися за два виборчі цикли, адже гроші люблять усі: і ліві, і праві, і націоналісти, і комуністи. А при правильній риториці люди готові голосувати і за акторів, і за проституток, і за корупціонерів.

Є ще один аспект боротьби з корупцією — створення антикорупційних інституцій, які дозволяють одночасно змінити всю владну еліту, щоб установити домінування лояльних до тієї чи тієї держави політиків. Це такі собі тихі перевороти, які робляться не шляхом революцій, — їх влаштовують самі владні еліти, загнані в пастки фінансових домовленостей із донорами. Найкращий приклад — Румунія, де за кілька років з верхівки Олімпу знесло понад три тисячі політиків завдяки одній-­єдиній статті Кримінального кодексу — «конфлікт інтересів». Однак і тут ми виходимо не так на юридичний аспект, як на консолідоване самогубство еліт, які не прорахували наслідків однієї лише кримінальної статті. В Україні НАБУ не змогло зробити нічого такого, бо парламент заблокував саме цю статтю Кримінального кодексу. Тобто тут, як бачимо, українські еліти об’єдналися, щоб зберегти статус-кво. Як «Чисті руки» віддали владу Берлусконі

Як перший приклад гучної антикорупційної кампанії розгляньмо операцію «Чисті руки», що проводилася в Італії в 1992–1993 роках. Це справді найгучніша антикорупційна операція в Європі за всю її історію, але й корупція в Італії наймасштабніша в Європі. Не тільки була, а й досі є.

«Чисті руки» — так назвали кампанію журналісти. Це не була заздалегідь спланована операція. Почалася вона 17 лютого 1992 року, коли міланський прокурор Антоніо Ді П’єтро попросив і отримав від слідчого судді ордер на арешт директора муніципального будинку для людей похилого віку. Директора звали Маріо К’єза, його заарештували під час отримання хабаря при розподілі підрядів. Сталося це незадовго до парламентських виборів 5 квітня, а позаяк К’єза був діячем Італійської соціалістичної партії (ІСП), його арешт мав політичний резонанс.

Однопартійці поспішили дистанціюватися від заарештованого, затаврувавши його ганьбою, а багаторічний лідер соціалістів Беттіно Краксі назвав його дрібним шахраєм. Тоді К’єза став свідчити проти своїх колишніх колег. Почалося розслідування стосовно діячів ІСП, яке не встигло вплинути на результати виборів 5 квітня, але потім переросло в широко­масштабну антикорупційну кампанію в усій італійській політичній системі.

Одразу після виборів за звинуваченням у корупції було заарештовано багатьох бізнесменів і політиків із різних партій. Експоненціальному розширенню розслідувань сприяв синдром К’єзи: політичні лідери, впевнені у своїй безпеці, відмовлялися підтримувати й рятувати заарештованих дрібних політиків, останні ж почувалися зрадженими і давали свідчення проти своїх політичних керівників, які, своєю чергою, теж починали співпрацювати зі слідством і «здавали» найвище партійне керівництво.

Цей процес самознищення охопив передусім дві найвпливовіші партії, які з початку 1980-х були ядром владної коаліції і чиї представники почергово обіймали посаду прем’єр-­міністра: «Християнська демократія» та ІСП. Уже восени 1992 року на місцевих виборах християнські демократи й соціалісти втратили близько половини голосів. Зрештою цей процес спричинив падіння Першої республіки — так в Італії називають свою політичну систему 1948–1994 років.

Хвиля народного невдоволення традиційними партіями призвела до референдуму 18 квітня 1993 року. Явка була дуже високою — майже 77 %. Серед питань було скасування про­порційної виборчої системи на виборах до Сенату, яка діяла з 1948 року, і запровадження натомість мажоритарної системи. Цю пропозицію підтримали 82,74 % тих, хто прийшов на референдум306.

Наступним кроком стало ухвалення 4 серпня 1993 року нових виборчих законів, які кардинально змінили виборчу систему і для Сенату307, і для нижньої палати італійського парламенту — Палати депутатів308. Замість чисто пропорційної системи для обох палат було запроваджено змішану систему: на 75 % мажоритарну, на 25 % пропорційну. Невдовзі президент Оскар Луїджі Скальфаро ухвалив розпустити обидві палати і провести позачергові вибори 27–28 березня 1994 року. Від цих виборів в Італії ведеться відлік історії Другої республіки.

Отже, маємо справді унікальний випадок: антикорупційна кампанія, тригером якої став пересічний хабар дрібному провінційному чиновнику, спричинила зміну політичного ладу в цілій країні. Тим важливіше оцінити реальні зміни, які відбулися внаслідок цієї «антикорупційної революції».

Нова виборча система виявилася недовговічною, у XXI столітті її кілька разів змінювали. Нині діє закон, який набрав чинності 3 листопада 2017 року і за яким у кожній палаті 37 % членів обираються за мажоритарною системою, 61 % — за пропорційною, а решту 2 % теж за пропорційною системою обирають італійці, які живуть за кордоном309. Отже, мажоритарна система, всупереч початковим сподіванням, не стала цілющими ліками. Ба більше, італійці, експериментуючи з виборчими системами, пересвідчилися, що жодна з них не рятує від корупції.

Утім перехід від Першої до Другої республіки для італійців означав не так зміну виборчої системи, як радикальне оновлення політикуму. Справді, разом із Першою республікою померли дві партії, які звикли ділити владу в країні: «Християнська демократія» та ІСП. 16 січня 1994 року «Християнська демократія» на 51-му році життя постановила саморозпуститися. ІСП ухвалила таке саме рішення 12 листопада 1994 року на 103-му році життя, після того як на березневих виборах зазнала ганебної поразки (набрала лише 2,19 % на виборах у Палату депутатів і 0,31 % на виборах у Сенат).

Якби то була справжня антикорупційна революція, то владу в країні, певно, здобули б антикорупціонери. Та вийшло інакше — антикорупціонерам дістався лише маленький шматочок влади. Наприклад, головний герой операції «Чисті руки» Антоніо Ді П’єтро 1996 року був міністром громадських робіт, у 1997–2001 роках — сенатором, у 1999–2006-му — депутатом Європарламенту, у 2006–2008-му — міністром інфраструктури, у 2006–2013-му — членом Палати депутатів. Ще він намагався стати політичним лідером — у 1998-му заснував і очолив партію «Італія цінностей». Її найбільша популярність припала на виборчі кампанії 2006–2009 років. На виборах 2006-го «Італія цінностей» здобула 16 із 630 місць у Палаті депутатів і 4 з 315 місць у Сенаті; на виборах 2008-го — 28 у Палаті депутатів і 14 у Сенаті. Тобто навіть у свої найкращі часи вона мала менше як 5 % місць в обох палатах. На виборах до Європарламенту 2009 року партія отримала 7 із 73 італійських мандатів, і це була її остання порівняно успішна кампанія. На всіх наступних виборах до італійського і до Європарламенту вона не здобула нічого. Антоніо Ді П’єтро й «Італія цінностей» офіційно розлучилися 2014 року. Так безславно закотилась антикорупційна зірка.

А хто ж виграв від «антикорупційної революції»? Передусім Сільвіо Берлусконі, один з найбагатших людей Італії, страховий магнат, власник банків, медіа­імперії і контрольного пакета акцій холдингу Fininvest, який об’єднує півтори сотні компаній майже в усіх сферах життя італійців. У 1986–2016 роках Берлусконі належав також футбольний клуб «Мілан». Побачивши занепад християнських демократів і соціалістів унаслідок операції «Чисті руки», він 18 січня 1994 року заснував партію «Вперед, Італіє!», взявши для неї назву з футбольної кричалки. І вже за два місяці партія здобула перемогу на парламентських виборах, які поклали початок Другій республіці.

Сам Берлусконі за підсумками тих виборів отримав посаду прем’єр-міністра і став першим в історії мультимільярдером, який очолив уряд європейської держави. Загалом він був прем’єром найдовше з-поміж усіх прем’єрів післявоєнної Італії: у 1994–1995-му, 2001–2006-му, 2008–2011 роках. Ну, а про те, який він «не корупціонер», ходять легенди не лише в Італії, а по всій Європі.

Нарешті погляньмо на результати операції «Чисті руки» безпосередньо у справі боротьби з корупцією. Безперечно, завдяки операції було викрито величезну кількість корупціонерів. Саме на цьому зазвичай акцентують в українських медіа, коли йдеться про італійський досвід. Цифри справді вражають. Під час слідства наклали на себе руки десять політиків. За два роки було заарештовано 1456 бізнесменів, державних чиновників і політичних діячів, залучено до слідства 3026 підприємців, чиновників і політиків, зокрема 251 член парламенту і четверо колишніх прем’єр-міністрів. Під суд за організацію нелегального фінансування партій потрапили керівники найбільших італійських компаній — Eni й Fiat. У тому, що давав хабарі політикам, зізнався президент корпорації Olivetti310. За десять років розслідування набралося 5000 підслідних, із них 645 осіб постали перед судом. А проте викорінити корупцію в Італії не вдалося досі311.

У жовтні 2012-го, більш як через 20 років після початку операції «Чисті руки», уряд Італії випустив 400-сторінковий аналіз впливу корупції на економіку. Тодішній прем’єр Маріо Монті визначив боротьбу з корупцією одним із пріоритетних завдань свого уряду нарівні з боротьбою з ухилянням від сплати податків. «Корупційні процеси підривають довіру до ринку, відлякують інвесторів і шкодять конкурентоспроможності», — підкреслив він. За урядовими підрахунками, через корупцію великі й середні підприємства в Італії втрачають 25 % економічного зростання, а малі — до 40 %. Прямі збитки від корупції оцінено в 60 млрд євро на рік. До цієї суми, сказано у звіті, треба додати непряму шкоду від корупції, яка полягає в адміністративній тяганині, поганому функціонуванні державних систем, неадекватності або й непотрібності громадських робіт, послуг, поставок. Через це перевищення витрат, особливо в масштабних державних проєктах, може сягати 40 %, — наголошують автори аналізу. У звіті визнається, що 64 % опитаних «вважають урядові методи боротьби з корупцією неефективними»312.

Невдовзі після того звіту Монті подав у відставку з посади прем’єра. Причина — конфлікт із партією Берлусконі. Тож свій намір придушити корупцію Монті так і не реалізував.

У грудні 2016-го цікаве дослідження динаміки політичної корупції оприлюднив соціолог Рокко Скарроне з Туринського університету. Він з колегами проаналізував базу рішень Касаційного суду і виявив, що там є справи про 1235 випадків політичної корупції за 1980–2015 роки. Із них 400 (тобто 32,4 %) — за 1980–1994-й, 317 (25,7 %) — за 1995–2004-й, 518 (41,9 %) — за 2005–2015 роки. Автори дослідження дійшли висновку, що після операції «Чисті руки» корупція спершу дещо притихла, але потім розцвіла ще більше313. У публікації зазначено, що зростання і водночас трансформація корупції можуть бути пов’язані з ослабленням політичних партій, адже зникнення традиційних політичних утворень після операції «Чисті руки» зробило партії слабшими і відкритішими для зовнішніх впливів. «Ці зміни в поєднанні з процесом політичної децентралізації протягом останніх десятиліть, схоже, сприяють передусім зростанню політичної корупції в суворому розумінні, з посиленням концентрації на Півдні, де слабкість партій ще помітніша», — стверджують автори дослідження314.

Якщо хочемо отримати урок із цих італійських поневірянь, то він полягає насамперед у тому, що треба чітко розрізняти два види діяльності — викриття конкретних корупціонерів і боротьба з корупцією як станом політичного життя країни. З першого, як бачимо, зовсім не випливає друге. Навіть гірше, викриття конкретних корупціонерів може лише розчистити дорогу до влади ще одіознішим корупціонерам, у розпорядженні яких ще більші фінансові й медіаресурси.

Звісно, це не означає, що викривати корупціонерів не треба. Викривати їх треба, і цим повинні займатися професіонали. Однак ці професіонали не повинні прагнути підмінити собою політикум як такий (тобто політиків і політичні партії) — у них це не вийде, зате набагато краще це вийде в олігархів і медіамагнатів.

А для подолання корупції як стану політичного життя потрібно, щоб про це домовилися наявні політичні еліти. Італія, на жаль, ще навіть не наблизилася до такого пакту еліт. Тому операція «Чисті руки» — це, безперечно, повчальний епізод для всіх і, мабуть, гарний приклад для викривачів-­професіоналів, але точно не рецепт подолання корупції. Принаймні в самій Італії він не спрацював. Як Румунія подарувала ЄС головного прокурора

Наприкінці 2020 року має розпочати роботу Європейська прокуратура зі штаб-квартирою в Люксембурзі. Це прокуратура Європейського Союзу, вона розслідуватиме злочини проти бюджету ЄС, як-от шахрайство, корупцію або серйозні транс­кордонні шахрайства з ПДВ. Очолюватиме її Європейський головний прокурор315. На цій посаді працюватиме громадянка Румунії Лаура Кодруца Кевеші, про призначення якої домовилися 24 вересня 2019 року переговорники Європарламенту і Європейської ради316. 14 жовтня Кевеші затвердила на цій посаді Європейська рада317, а 16 жовтня 2019 року — конференція президентів Європарламенту (членами цього органу є президент Європарламенту і голови всіх політичних груп Європарламенту)318.

Це кадрове рішення можна назвати політичним, але насправді воно іміджеве, тобто покликане продемонструвати, яку велику увагу керівні органи ЄС приділяють боротьбі з корупцією. Це, своєю чергою, свідчить про те, яку гучну славу в ЄС здобула Кевеші. Наразі вона, мабуть, найвідоміший у Європі борець із корупцією. Тому, говорячи про міфи, які панують в антикорупційній політології, не можна оминути румунський приклад.

У Кевеші яскрава біографія. Вона почала працювати в румунській прокуратурі у вересні 1995-го, швидко підіймалася кар’єрними сходинками і вже у жовтні 2006-го, у 33-річному віці, отримала посаду генерального прокурора. Цей пост вона обіймала рівно шість років, тобто два повні трирічні терміни (крім неї, таке не вдавалося нікому в посткомуністичній Румунії). З жовтня 2012-го була міністром-­радником, високим представником Міністерства юстиції у зв’язках з Європейською комісією. 16 травня 2013 року призначена на посаду шеф-­прокурора Національного антикорупційного директорату (НАД)319. Цю структуру було створено ще 2002-го, але найвищу активність вона демонструвала якраз під керівництвом Кевеші. Серед політиків, які стали об’єктом уваги НАД, найбільшу частку становили представники Соціал-­демократичної партії (СДП). Майже весь той час, коли Кевеші була шеф-прокурором НАД, на чолі урядів стояли соціал-­демократи, і саме СДП добилася відставки Кевеші.

Зворотний бік успіху НАД описав журналіст-­міжнародник Олексій Коваль у статті, яка вийшла в «Дзеркалі тижня» у вересні 2017-го. Румунська система антикорупційних органів, зазначив він, «на думку ряду спостерігачів, має яскраво виражений політичний складник, а також домоглася ефективної роботи за рахунок того, що часто виходить за рамки законів і легальної практики. Зокрема різку критику викликає спів­праця Національного антикорупційного директорату з румунською службою безпеки SRI, яку вже прозвали реінкарнацією секурітате — секретної служби диктатора Ніколає Чаушеску. У низці випадків НАД дає вказівки SRI щодо певних осіб, на яких хоче отримати компромат. В інших випадках SRI передавала борцям із корупцією свою оперативну інформацію, якщо тим бракувало доказів».

«Румунські парламентарі з’ясували, — розповів Коваль, — що SRI на замовлення НАД прослухала й записала 20 тисяч приватних та офіційних телефонних розмов чиновників. Частину з них потім зливали в пресу для того, щоб швидше дати хід тій чи тій гучній антикорупційній справі. Усе це навряд чи відповідає усталеним у Європі правилам і практикам. Також правозахисники звертають увагу на те, що фігуранти антикорупційних справ піддаються тривалим термінам попереднього ув’язнення — до 180 днів на час проведення розслідування».

А проте, зазначає оглядач,

дані статистики про роботу понад 120 антикорупційних слідчих НАД досить скромні: з 10 тисяч заявлених антикорупційних розслідувань тільки 1200 доведено до суду станом на 2015 рік. Це свідчить про те, що директорат у більшості випадків маніпулює антикорупційними обвинуваченнями. Але ж кожне таке обвинувачення часто призводить до того, що людина вже опиняється в центрі скандалу і змушена доводити свою невинуватість, не будучи засудженою320.

У лютому 2018-го на відставці Кевеші наполягав міністр юстиції Тудорел Тоадер, який звинуватив головну антикорупціонерку в порушенні Конституції. Попри тиск із боку уряду президент Клаус Йоганніс, який представляє Націонал-­ліберальну партію і є ідеологічним антагоністом СДП, відмовився відкликати Кевеші з посади. Тоді Тоадер звернувся до Конституційного суду. У травні конституційні судді зобов’язали президента звільнити шеф-прокурора НАД, і 9 липня 2018 року президент виконав це рішення321. Звільнення Кевеші викликало протести в Румунії й осуд у ЄС, а сама вона звернулася до Європейського суду з прав людини. 5 травня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення на її користь322.

У червні 2018 року, тобто незадовго до відставки Кевеші, експерт Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів Євген Крапивін разом з іншими фахівцями з України відвідав Бухарест і ознайомився там, серед іншого, зі специфікою роботи НАД. Нагадавши, що НАД наводять як дуже успішний досвід, експерт поділився власними враженнями:

Зсередини я сказав би, що ситуація набагато складніша. […] НАД за керівництва Кевеші був справді результативним — десятки й сотні вироків проти топкорупціонерів, тисячі проваджень. Проте румунські експерти звинувачують її, що на лаву підсудних сідають здебільшого представники опозиційних до президента сил. […] І тут не можна однозначно сказати, чи так виходить тому, що попередній, нині опозиційний режим більш корумпований, чи це політичне переслідування.

Кевеші також звинувачують у тісній і не завжди прозорій співпраці зі спецслужбами, зокрема у використанні матеріалів негласної діяльності, отриманих поза процедурою. НАД критикують також за слабкі доказові бази. Були випадки, коли такі заходили в суд, і він все-таки виносив обвинувальний вирок. І це підриває довіру до НАД з боку професіоналів.

Зрештою, на адресу Кевеші лунають звинувачення в порушенні ст. 6, 8 («Право на справедливий суд» і «Право на повагу до приватного і сімейного життя». — Авт.) Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод. […] Не кажу, що саме так і є, але експерти дають різні оцінки323.

У цій історії слід відзначити ще дві важливі обставини. Перша — той факт, що Кевеші — землячка президента Румунії Йоганніса. Обоє вони з Трансильванії, обоє закінчили університет імені Бабеша–­Бойяї в місті Клуж-­Напока. Щоправда, там вони не перетиналися: Йоганніс закінчив фізичний факультет 1983 року, а Кевеші — юридичний факультет 1995-го. Однак потім у них було багато можливостей зійтися в місті Сібіу. Йоганніс був мером цього міста від червня 2000-го й аж до грудня 2014-го, коли обійняв посаду президента країни. І саме в Сібіу зробила стрімку прокурорську кар’єру Кевеші. Від вересня 1995-го до грудня 2006-го вона пройшла шлях від прокурора прокуратури при Сібіуському суді до головного прокурора Сібіуського територіального бюро дирекції з розслідування організованої злочинності й тероризму — і після того переїхала в Бухарест працювати генпрокурором.

Друга важлива обставина полягає в тому, що Кевеші на чолі НАД користувалася величезною політичною підтримкою США і ЄС як головних фінансових донорів Румунії. Нагадаємо, що Румунія стала членом НАТО 29 березня 2004-го, членом ЄС — 1 січня 2007 року. Вашингтон і Брюссель весь час виказували невдоволення низькими темпами румунських реформ. Причини цього вони вбачали (хоча й не висловлювали офіційно) в засиллі старих комуністичних кадрів, які після повалення режиму Чаушеску перефарбувалися в соціал-­демократів. Справді, Іон Ілієску, нинішній почесний голова СДП, був президентом Румунії з травня 1990-го по листопад 1996-го і потім з грудня 2000-го по грудень 2004-го — загалом більше як 10 років. Представники СДП обіймали посаду прем’єра з листопада 1992-го по грудень 1996-го, з грудня 2000-го по грудень 2004-го, з травня 2012-го по листопад 2015-го і з січня 2017-го по лис­топад 2019-го — загалом понад 14 років. І фактично США і ЄС використали Кевеші як зброю проти СДП.

Наскільки ефективною виявилася ця зброя, можна судити з падіння електорального врожаю соціал-­демократів 2019 року порівняно з 2014–2016 роками. У травні 2014-го на виборах до Європарламенту СДП здобула 37,6 % голосів і отримала половину з 32 румунських мандатів. На президентських виборах у листопаді 2014-го кандидат від соціал-­демократів Віктор Понта лідирував у першому турі, набравши 40,44 % (але в другому турі програв висуванцю від націонал-­лібералів Йоганнісу з рахунком 45,57 % проти 54,43 %). У грудні 2016-го СДП здобула 45,48 % голосів на виборах до Палати депутатів і 45,68 % на виборах до Сенату та отримала майже половину мандатів у кожній палаті.

Однак у травні 2019-го на виборах до Європарламенту СДП здобула лише 22,5 % голосів і отримала тільки 9 із 32 румунських мандатів, а лідером стала Націонал-­ліберальна партія — 27 % голосів і 10 мандатів. На президентських виборах у листопаді 2019-го кандидатка від соціал-­демократів Віоріка Денчіле програла висуванцю від націонал-­лібералів чинному президенту Йоганнісу з рахунком 22,26 % проти 37,82 % у першому турі і 33,91 % проти 66,09 % у другому турі.

Звісно, на падіння популярності соціал-­демократів вплинули різні чинники, але Кевеші була чи не найголовнішим серед них. Як зброя проти СДП вона мала потрійний ефект.

По-перше, чималу частину діячів СДП на різних рівнях — національному, регіональному, місцевому — було просто вибито з політики. І для цього не довелося саджати їх усіх у в’язницю — досить було вироків за статтею «конфлікт інтересів» з умовними термінами і забороною займатися політичною діяльністю протягом певного часу.

По-друге, усю діяльність СДП загалом дискредитували постійні систематичні звинувачення в корупції. А гострий публічний конфлікт між СДП і Кевеші зробив цю дискредитацію ще драматичнішою.

По-третє, на цьому тлі виграшно виступали націонал-­ліберали. Йоганніс увесь час захищав Кевеші, а та, своєю чергою, ніколи його не чіпала. І це спонукало електорат перетікати від дискредитованих соціал-­демократів до «білих і пухнастих» націонал-­лібералів.

Якщо називати речі своїми іменами, то боротьба з корупцією була лише прикриттям для операції, спрямованої на усунення СДП з політичної сцени. Це не означає, що румунські соціал-­демократи — янголи, але США і ЄС (офіційно вони це, звичайно, заперечують) прагнули зменшити вплив цієї партії не так через її корупційність, як через те, що вона менш слухняна порівняно з тими ж таки націонал-­лібералами. Можна довго сперечатися про плюси й мінуси такого брутального й цинічного підходу. Для нас важливіше, що цей підхід, випробуваний на Румунії, було використано — з певною модифікацією — щодо України. Як Україна стала взірцем безрезультатної антикорупції

Особливість сучасної України — найширший у світі спектр спеціалізованих антикорупційних органів. Чимало з них постали або різко наростили свою присутність в інформаційному просторі саме після Революції гідності. Тому спочатку зробимо стислий огляд цього антикорупційного «багатства».

1. У законодавчій владі це профільний комітет Верховної Ради. Окремий Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією було створено 4 грудня 2007 року — на початку роботи парламенту VI скликання324. У парламенті VII скликання цей комітет з 25 грудня 2012 року очолював Віктор Чумак325, обраний в одномандатному окрузі № 214 у Києві як висуванець від партії Віталія Кличка «УДАР». У парламенті VIII скликання комітет перейменували на Комітет з питань запобігання і протидії корупції326; з 4 грудня 2014-го його очолював Єгор Соболєв327, обраний за списком партії «Самопоміч». 7 грудня 2017 року постановою парламенту його було відкликано з посади «у зв’язку з незадовільною роботою на цій посаді»328. У парламенті IX скликання комітет ще раз перейменували на Комітет з питань антикорупційної політики329; з 29 серпня 2019 року його очолює Анастасія Красносільська330 (віднедавна Радіна), обрана за списком партії «Слуга народу».

2. У президентській владі це Національна рада з питань антикорупційної політики, створена як консультативно-­дорадчий орган при главі держави указом Петра Порошенка від 14 жовтня 2014 року331 замість Національного антикорупційного комітету, створеного Януковичем 26 лютого 2010 року332. Склад цієї Нацради Порошенко затвердив 26 вересня 2015 року і призначив її головою народного депутата від БПП Мустафу Джемілєва333. Володимир Зеленський, ставши президентом, уже 25 червня 2019 року затвердив новий склад Нацради на чолі з Русланом Рябошапкою, який тоді був заступником керівника Офісу президента334. Після того Рябошапка встиг побувати на посаді генпрокурора і втратити її, але тільки 1 червня 2020 року Зеленський затвердив новий склад Нац­ради, призначивши її головою себе, а заступником — керівника свого офісу Андрія Єрмака.

3. У структурі Служби безпеки України діє Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління СБУ. Начальник цього Головного управління за посадою є першим заступником голови СБУ. Після Революції гідності цю посаду обіймали генерал-­лейтенант податкової міліції Владислав Бухарєв (1 березня — 7 липня 2014 року), генерал-­майор, згодом генерал-­лейтенант Юрій Артюхов (7 липня 2014 — 19 червня 2015 року), генерал-­майор Віктор Трепак (19 липня 2015 — 14 квітня 2016 року), генерал-­майор, згодом генерал-­лейтенант, генерал-­полковник Павло Демчина (16 липня 2016 — 18 травня 2019 року). Після інавгурації Зеленського цю посаду обіймав лейтенант Іван Баканов (22 травня — 29 серпня 2019 року), генерал-­лейтенант, згодом генерал-­полковник Владислав Бухарєв (11 вересня — 8 листопада 2019 року), полковник Дмитро Нескоромний (8 листопада 2019 — 13 березня 2020 року), підполковник Василь Малюк (з 13 березня 2020 року). Отже, за перший рік президентства Зеленського керівництво Головного управління оновлювалося чотири рази — як за п’ять післяреволюційних років. Навряд чи це свідчить, що останній рік боротьба СБУ з корупцією була вп’ятеро ефективнішою.

4. Статус державного правоохоронного органу має Національне антикорупційне бюро України (НАБУ). Його сформовано згідно із законом про НАБУ335, ухваленим 14 жовтня 2014 року, який набрав чинності 25 січня 2015 року. Укази про утворення НАБУ336 та призначення (за результатами конкурсу) директором НАБУ Артема Ситника337 підписав Петро Порошенко 16 квітня 2015 року. У законі про НАБУ записано: «щороку проводиться незалежна оцінка (аудит) ефективності діяльнос­ті Національного бюро, його операційної та інституційної незалежності», — однак за перші п’ять років роботи НАБУ такий аудит не проводився жодного разу. Тим часом Ситник за ці роки став героєм численних скандалів.

У листопаді 2017 року стало відомо, що він під час спілкування з журналістами розкрив деталі низки проваджень НАБУ, після чого ГПУ порушила кримінальне провадження проти Ситника за трьома статтями: перевищення службових повноважень, розголошення державної таємниці та розголошення таємниці слідства журналістам338. У 2018-му САП зареєструвала кримінальне провадження за фактом декларування Ситником неправдивої інформації і доручила розслідування органам поліції339.

У 2019-му щодо Ситника проводили розслідування, йому інкримінували те, що він за чужий кошт відпочивав у мисливському господарстві на Рівненщині, на що було витрачено не менше як 500 тис. грн340. Крапку в цій справі поставив Рівненський апеляційний суд. 13 грудня 2019 року Ситника визнали винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172-5 «Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків» Кодексу про адміністративні правопорушення, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто в сумі 680 тис. грн) і конфіскації подарунків. У зв’язку з цим Ситника внесли до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення341.

У лютому 2020-го журналісти виявили, що Ситник не задекларував 1 млн російських руб­лів, отриманих від продажу нерухомості в окупованому Росією Криму — ділянки в садовому товаристві «Міраж» у Нахімовському районі Севастополя, яку його дружина оформила на себе й продала342.

5. В органах прокуратури це Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП). Її було створено у структурі Генеральної прокуратури України (ГПУ) на правах самостійного структурного підрозділу наказом тодішнього генпрокурора Віктора Шокіна 22 вересня 2015 року343. Після проведеного конкурсу Шокін 30 листопада 2015 року призначив своїм заступником — керівником САП Назара Холодницького344. Далі 12 квітня 2016 року було затверджено положення про САП ГПУ345. 5 березня 2020 року наказом тодішнього генпрокурора Руслана Рябошапки було затверджено нове положення про САП Офісу генерального прокурора346.

Діяльність САП, безумовно, корисна, принаймні в тій мірі, у якій вона обмежує можливості керівництва НАБУ здійснювати свавільні й корупційні вчинки. Холодницький, зокрема, не раз вступав у конфлікти із Ситником, публічні й непублічні, а в одному з інтерв’ю прямо повідомив громадянам України: «Ситник бреше»347. На жаль, САП далеко не завжди має змогу стримувати Ситника від незаконних дій.

6. У судовій владі це Вищий антикорупційний суд (ВАКС). Його створення було передбачено законом «Про судоустрій і статус суддів»348, ухваленим 2 червня 2016 року, який набрав чинності 30 вересня 2016 року. Формування ВАКС відбувалося відповідно до закону про ВАКС349, ухваленого 7 червня 2018 року, який набрав чинності через тиждень. А 21 червня 2018 року було ухвалено і через тиждень набрав чинності закон про утворення ВАКС350. 11 квітня 2019 року президент Петро Порошенко за результатами конкурсу підписав два укази про призначення перших 38 суддів ВАКС — 27 суддів першої інстанції351 та 11 суддів Апеляційної палати352. 7 травня 2019 року судді ВАКС обрали головою ВАКС Олену Танасевич, колишню суддю Печенізького райсуду Харківської області353. 5 вересня 2019 року вона оголосила про початок роботи суду354. Створення цього суду викликало чимало критики, зокрема правозахисники вказують, що наявність у ньому лише двох інстанцій порушує право на касаційне оскарження судового рішення.

7. Центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом є Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК). Його створення було передбачено законом «Про запобігання корупції»355, ухваленим 14 жовтня 2014 року, який набрав чинності 26 квітня 2015 року. Перших трьох із п’яти членів НАЗК уряд призначив (за підсумками конкурсу) 11 грудня 2015 року. Прем’єр Арсеній Яценюк наголосив тоді, що це рішення, крім усього, — «передумова того, щоби 15 грудня був позитивний звіт Європейської комісії щодо надання Україні безвізового режиму»356. 16 березня 2016 року кількість членів НАЗК зросла до чотирьох357, а 15 серпня 2016 року в Україні офіційно запрацювала система електронного декларування358. Від 17 січня 2018 року НАЗК працювало в повному складі, тобто мало п’ять членів.

Після інавгурації Володимира Зеленського його команда вирішила взяти НАЗК під контроль. 2 жовтня 2019 року було ухвалено закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення ефективності інституційного механізму запобігання корупції»359, який замінив колегіальний принцип керівництва НАЗК на одноосібний. Закон набрав чинності 18 жовтня, і з того дня повноваження членів НАЗК було достроково припинено. 15 січня 2020 року за результатами конкурсу уряд Олексія Гончарука призначив головою НАЗК Олександра Новікова360, який раніше працював прокурором у ГПУ.

8. Ще один центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Його скорочена назва, згідно з офіційним сайтом, АРМА (Агентство з розшуку та менеджменту активів)361. Закон про це Нацагентство362, ухвалений 10 листопада, набрав чинності 11 грудня 2015 року. АРМА було створено постановою уряду від 24 лютого 2016 року363. Заснування АРМА, як і НАЗК, було одним із головних критеріїв виконання Україною плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС. 7 грудня 2016 року за результатами конкурсу уряд призначив головою АРМА Антона Янчука терміном на п’ять років364. Після інавгурації Зеленського його команда вирішила змінити й керівництво АРМА. 15 листопада 2019 року уряд Олексія Гончарука відсторонив Янчука від виконання повноважень за посадою365, а 27 грудня звільнив з посади366. Уже більше як пів року АРМА залишається без повноцінного керівника і при цьому проводить конкурси на управління активами. Непрозорість цих конкурсів викликає підозри про наявність у них корупційного складника367.

9. Крім того, в окремих центральних органах виконавчої влади діють більш-менш потужні підрозділи з питань запобігання й виявлення корупції. Зокрема в Міністерстві внутрішніх справ 17 березня 2015 року було створено Управління з питань люстрації та призначено його начальником Анатолія Фодчука, який доти працював начальником відділу інформації МВС368. Згодом цей підрозділ трансформували в Управління запобігання корупції й проведення люстрації, очолює його й досі Фодчук.

10. У Міністерстві юстиції донедавна діяло Управління з питань запобігання й виявлення корупції, яке складалося з двох відділів — з питань запобігання корупції та з питань виявлення корупції. Згодом управління перетворили на відділ, тобто статус його понизився, а начальником його й далі залишається Олександр Дем’яненко, який керує цим підрозділом з 2018 року.

11. У Державній фіскальній службі, яка наразі перебуває в процесі розділення на Державну податкову службу і Державну митну службу, було створено відділ запобігання й виявлення корупції. У відновленій Державній податковій службі створено Управління з питань запобігання і виявлення корупції.

12. Відновлена Держмитслужба оголосила, що в ній створено відділ у сфері запобігання, виявлення та протидії корупції і що 3 січня 2020 року з ініціативи цього відділу в Держмитслужбі створено комісію з оцінки корупційних ризиків369. З огляду на численні корупційні скандали на митниці демонстрація бурхливої антикорупційної діяльності у відомстві цілком зрозуміла.

Тепер спробуймо зробити висновки з цього «багатства». Суть навіть не в кількості цих органів, а в тому, заради чого все це. Фактично всі роки, починаючи з 2014-го, ми живемо в парадигмі пріоритетності боротьби з корупцією. От немає у нас більшої проблеми, ніж корупція, подолаємо її — і купатимемося в достатку. Частково, але тільки частково, появу цієї парадигми можна пояснити, провівши аналогію з Румунією. Справді, дуже схоже, що наші західні друзі вирішили оновити наш політикум за румунським взірцем. Для цього політики умовно діляться на старих і нових, і старих постійно й систематично звинувачують у корупції, доки їх не буде цілковито дискредитовано. Після того їх заміняють слухняні нові.

Однак це пояснення, повторимо, лише часткове. Наприклад, воно відповідає на запитання, чому нам так завзято й уперто ліпили Кевеші з того ж таки Ситника. А також на запитання, чому кілька українських партій (як-от «Самопоміч», «Громадянська позиція», «ДемАльянс», «Рух нових сил») поводилися наче учасники кастингу в західних посольствах на роль націонал-­лібералів румунського зразка. Проте це пояснення не відповідає на запитання, навіщо нам стільки антикорупційних органів. Особливо якщо врахувати, що на додаток створено ще й ДБР — Державне бюро розслідувань, поле діяльності та сфера інтересів якого майже ті самі, що в НАБУ. До речі, румунський НАД поєднує функції наших НАБУ і САП. І без спеціалізованого антикорупційного суду там теж якось обійшлися.

Отже, якщо хотілося створити важіль, щоб витіснити з політичного життя старих політиків і розчистити місце для нових, для цього було достатньо створити одне-єдине відомство і підшукати туди не Ситника, а когось, здатного завести публіку, як Кевеші.

То для чого ж нам наплодили антикорупційних органів? Відповідь: не просто для того, щоб змінити наш політикум, а передусім для того, щоб змінити нас самих. Щоб нашою парадигмою стала пріоритетність боротьби з корупцією. Саме для цього боротьба з корупцією ведеться у нас через найширший, який тільки можна було вигадати, спектр спеціалізованих антикорупційних органів і підрозділів усередині інших органів. Плюс різноманітні громадські центри протидії корупції, творчі об’єднання журналістських розслідувань тощо. Антикорупційна діяльність стає сенсом буття. І при цьому вона майже не дає результатів, за окремими винятками, які не роблять погоди. Це фейкова, імітаційна діяльність, справжнє завдання якої — не досягнути проголошеної мети, тобто подолати корупцію, а лише відволікти увагу від того, що було б для нації важливішою і гідною метою. Відволікти увагу від перемоги над ворогом.

Не будемо тицяти пальцем у різних західних політиків. Прикладів більш ніж досить, щоб узагальнити: колективний Захід 2014-го побоявся, що Україна надто активно даватиме відсіч Росії і втягне його, Захід, у цю війну. Тож він вирішив перемкнути нашу увагу на інше. І ось нам уже не треба перемоги над агресором і окупантом, а треба негайної перемоги над корупцією. Заходу дуже зручно: не треба ніяковіти за власне боягузтво, за свої відмови в допомозі Україні хоча б озброєнням, за використаний у ролі туалетного паперу Будапештський меморандум.

Мішенню антикорупційних ударів насправді була не корупція, а пріоритетність перемоги над ворогом. Саме тому «антикорупціонери» били по коаліції БПП і НФ, бо якраз ці партії ставили відсіч ворогу на перше місце. До речі, політики саме цих партій були найближчими до того, щоб домовитися про антикорупційні правила гри і тримати своє слово. Однак «антикорупціонерів» це не влаштовувало — надто вони хотіли самі стати владою.

Якби західні посольства старалися не підмінити одну ціль іншою, а поєднати обидві цілі, це було б неважко зробити. Розділити всі гранти на дві однакові за розміром купи. Перша купа грантів — на загони територіальної оборони, на військову підготовку школярів і студентів, на ведення інформаційної війни (зокрема на протидію російським фейкам про гігантську українську корупцію, ненажерливу українську владу тощо). І друга купа грантів — на боротьбу з корупцією. Видавати ці гранти винятково тим, хто рік відвоював на фронті, а також удовам і матерям загиблих воїнів. Щоб на боротьбі з корупцією не могли заробляти собі політичний капітал ті, хто «відкосив» від армії.

Ми знаємо, що було зроблено зовсім не так. І в результаті ми лише віддалилися від обох цілей — і від перемоги над агресором, і від перемоги над корупцією.

306 https://elezionistorico.interno.gov.it/index.php?tpel=F&dtel=18/04/1993&tpa=I&tpe=A&lev0=0&levsut0=0&es0=S&ms=S

307 https://www.normattiva.it/uri-res/N 2Ls?urn: nir: stato: legge:1993–08–04;276!vig=

308 https://www.normattiva.it/uri-res/N 2Ls?urn: nir: stato: legge:1993–08–04;277!vig=

309 https://www.gazzettaufficiale.it/atto/serie_generale/caricaDettaglioAtto/originario?atto.dataPubblicazioneGazzetta=2017–11–11&atto.codiceRedazionale=17G00175&elenco30giorni=false

310 https://focus.ua/world/332977

311 https://www.eurointegration.com.ua/rus/articles/2020/03/27/7107867/

312 https://www.repubblica.it/politica/2012/10/16/news/rapporto_corruzione-44608960/

313 https://www.ilfattoquotidiano.it/2016/12/16/corruzione-lo-studio-­sempre-piu-in-comuni-e-regioni-dopo-mani-pulite-64-parlamentari-­coinvolti-in-indagini/3264123/

314 https://www.economysicilia.it/la-corruzione-­cresciuta-cambiato-­pelle-tangentopoli/

315 https://ec.europa.eu/info/law/cross-­border-cases/judicial-­cooperation/networks-and-bodies-­supporting-judicial-­cooperation/european-­public-prosecutors-­office_en

316 https://www.europarl.europa.eu/news/en/press-room/20190923IPR61749/kovesi-to-become-eu-chief-­prosecutor

317 https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-­releases/2019/10/14/eu-public-­prosecutor-s-office-eppo-laura-­codruta-kovesi-to-become-the-first-­european-chief-­prosecutor/

318 https://www.europarl.europa.eu/news/en/headlines/eu-affairs/20191010STO64047/romania-s-kovesi-to-become-the-eu-s-first-­chief-prosecutor

https://www.europarl.europa.eu/news/en/press-room/20191016IPR 64417/laura-­kovesi-confirmed-as-european-­chief-prosecutor

319 https://web.archive.org/web/20170616155237/http://www.pna.ro/cv_kovesi.xhtml

320 https://dt.ua/international/ne-kiyem-to-paliceyu-252864_.html

321 https://www.dw.com/uk/президент-­румунії-звільнив-­головну-антикорупціонерку-­країни/a-44584858

322 https://www.radiosvoboda.org/a/news-espl-keveshi-­rumunia/30594591.html

323 https://www.radiosvoboda.org/a/29353345.html

324 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4-VI

325 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/11–18

326 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/22–19

327 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/23–19

328 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2235–19#n5

329 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/19-IX

330 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/20–20

331 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/808/2014

332 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/275/2010

333 https://www.radiosvoboda.org/a/news/27272311.html

334 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/453/2019#n5

335 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1698–18

336 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/217/2015

337 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/218/2015

338 https://www.pravda.com.ua/articles/2017/11/17/7162439/

339 https://ukranews.com/ua/news/597395-sap-zavela-­spravu-na-sytnyka-i-doruchyla-­rozsliduvannya-policii

340 https://www.rbc.ua/ukr/news/delo-sytnika-­otpravili-sud-1562944263.html

341 https://www.rbc.ua/ukr/news/glavu-nabu-sytnika-­vnesli-reestr-­korruptsionerov-1576756222.html

342 https://www.rbc.ua/ukr/news/zhurnalisty-­nashli-deklaratsii-­direktora-1582637815.html

343 https://protocol.ua/ua/viktor_shokin_pidpisav_nakaz_pro_utvorennya_spetsializovanoi_antikoruptsiynoi_prokuraturi/

344 https://archive.is/iUibj

345 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0149900–16

346 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0125905–20

347 https://censor.net.ua/ua/resonance/3116345/sytnyk_breshe_vpevnenyyi_scho_kerivnytstvo_nabu_umysno_zlyvalo_spravu_tse_ne_bula_spetsoperatsiya_tse

348 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402–19

349 https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/2447–19

350 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2470–19

351 https://www.president.gov.ua/documents/1282019–26474

352 https://www.president.gov.ua/documents/1292019–26478

353 https://www.radiosvoboda.org/a/news-sud-golova/29926437.html

354 https://www.pravda.com.ua/news/2019/09/5/7225382/

355 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700–18

356 https://archive.is/Ifl7b#selection-1407.0–1415.169

357 http://archive.is/scGzN

358 https://www.pravda.com.ua/news/2016/08/15/7117727/

359 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/140–20

360 https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-priznachennya-­novikova-o-f-golovoyu-­nacionalnogo-agentstva-z-pitan-­zapobigannya-t150120

361 http://www.arma.gov.ua/

362 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/772–19

363 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/104–2016-%D 0 %BF

364 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/924–2016-%D 1 %80

365 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1137–2019-%D 1 %80

366 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1374–2019-%D 1 %80

367 https://censor.net.ua/blogs/3198573/koruptsya_v_aktivah_kogo_obslugovu_arma_susplstvo_chi_olgarhv

368 https://ukranews.com/ua/news/324677-u-mvs-z-yavylosya-­upravlinnya-z-lyustracii

369 http://www.customs.gov.ua/?p=815