Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 10 Популізм породжує примітивізм, а примітивізм — агресію або бажання здатися

Одне з найпоширеніших політичних явищ на нашій планеті — популізм. На перший погляд може здаватися, що це щось дуже близьке до демократії, адже і популізм, і демократія ґрунтуються на врахуванні думки народу, але насправді це зовсім різні речі.

Різниця між ними навіть глибша, ніж між традиційними парами протилежностей, як-от ліві і праві в політиці або добро і зло в етиці. Це радше антагонізм між старою рептильною і новою людською частинами нашого мозку. Рептильний мозок не здатен розбиратися в політичних течіях і не має уявлення про дилему добра і зла. Зате він вміє в разі раптової загрози миттєво вибрати спосіб дій — зачаїтися, бити або тікати. Тому якщо дуже хочеться вкласти популізм і демократію в схему протилежностей, то можна сказати, що вони співвідносяться, як рух назад (до рептилії) і вперед (до людини), як регрес і прогрес, як спрощення й ускладнення структури.

Далі пропонуємо вам детальний аналіз цих глибинних відмінностей популізму. Наведемо три приклади — французький, китайський та український, кожен з яких по-своєму характерний і повчальний. «Стій, бий, біжи»

17 листопада 2011 року. На трибуну Верховної Ради України виходить позафракційний депутат Олег Ляшко, кладе перед собою жменю землі й починає її їсти, супроводжуючи це прокляттями на депутатів більшості, які хочуть ухвалити закон про продаж землі. Він, зокрема, заявляє:

Як треба, і з’їмо українську землю, але нікому не віддамо. Маємо отаку славетну землю, яку їсти можна, на хліб намазувати і їсти, замість чорної ікри і масла. От куди можна нашу землю. А ви її задаром пропонуєте віддати для того, щоб ваші олігархи збагатилися370.

Пізніше Ляшко прославився тим, що у своєму виборчому окрузі, переважно сільському, на всі зустрічі приходив босоніж (хоча на той час звичка «економити взуття» уже років тридцять як повністю відійшла в минуле) і з вилами в руках, як селянин-­повстанець столітньої давнини. Ніхто з його виборців і не знав, що до села він під’їздив на кількох джипах, там знімав свої дорогі черевики, закочував штани і йшов на зустрічі. Ще й нібито скаржився своїм охоронцям, що боїться застудитися.

Олег Ляшко того періоду — класичний популіст, котрий так і не зміг прорватися на вершину Олімпу і якийсь час був міцним середнячком української політики. Та через сім з половиною років після того, як він поїдав землю на трибуні українського парламенту, до влади прийшов інший популіст — Володимир Зеленський. І проблема в тому, що він прийшов уже не тільки і не стільки як популіст, а як популіст-­примітивіст.

Кожна епоха, відколи існує людство, породжує свої типи популізму. Про це написано багато хороших і ще більше, вибачте за тавтологію, популістських досліджень. У кожній епосі є свої підвиди популізму. Якщо ж ми говоримо про «теперішній час», чи не найкраще дослідження популізму — книжка Яна-­Вернера Мюллера «Що таке популізм?»371. Ось лише кілька цитат із цієї книжки, які пояснять, як мислить популіст, як він сприймає суспільство і як суспільство сприймає його:

Популіст не сприймає плюралізм, бо вважає, що він і є народ, до того ж вважає так у моральному аспекті. У його логіці існують жахливі контреліти і хороший народ, що його тільки він і представляє. Популісти і є народ, а проти них виступає не-народ.

Популістів відрізняє те, що вони роблять свою колонізацію держави відкрито, стверджуючи, що мають моральне право виступати від імені справжнього народу.

Популісти завжди дорікають масмедіа за те, що ті — медіатори… Популісти вважають, що ЗМІ просто викривлюють політичну реальність.

Усі невдачі популістів, які прийшли до влади, завжди можна звалити на еліти з їхніми закулісними інтригами, і не лише на місцеві, а й на іноземні (звідси зв’язок між популістами і теоріями змови). Багато хто з переможців-­популістів продовжує поводитись як жертва.

Головна відмінність демократії від популізму в тому, що демократія дає більшості можливість наділити владними повноваженнями представників, які будуть (або не будуть) відповідати очікуванням і побажанням громадян; по­пулізм же стверджує, що жодні дії популістського уряду не можуть оскаржуватися, бо за ними стоїть «воля народу».

Популісти, прийшовши до влади, завжди стараються загнати людей у ситуацію, коли теорія змови стає основою світоустрою. Уся ідеологія популістських режимів — це нескінченна низка ситуацій, які пояснюються лише через теорії змови. І в результаті ці теорії змови стають реальністю.

Чому ми віримо в теорію змови? Річ у тім, що люди не вірять у випадковості або майже ніколи не вірять. Це одна з тих речей, які залишилися в нашому мозку від рептилії. Стара частина нашого мозку, яку ми отримали від «динозаврів», фокусується на трьох принципах — «Стій, бий, біжи». Це три наші головні реакції в момент, коли ми усвідомлюємо якусь загрозу. Мозок розвивався, й у нас виникла так звана історична пам’ять, яка допомагає визначити, чи треба чогось боятися, а головне — яку з цих трьох тактик застосовувати. Ця історична пам’ять допомагає нам класифікувати виклики. Наприклад, якщо ми бачимо звіра, то треба причаїтися або, навпаки, лізти на дерево тощо.

І ця сама історична пам’ять змушує нас шукати абсолютно в усьому причиново-­наслідковий зв’язок. Не може бути випадкової ситуації, бо некласифікована випадковість — це загроза смерті. Тому людство тисячоліттями виховувало в собі «ненависть» до непояснених випадковостей.

Теорія змови — продовження цієї самої «ненависті». На жаль, людина завжди старається все спростити і пов’язати між собою кілька фактів, які складуть умовну картину світу. З певного моменту ця картина світу починає жити своїм життям. А якщо навколо вас влада за допомогою найрізноманітніших інструментів моделює цю уявну картину світу, то ви рано чи пізно потрапите в цю пастку.

Чи можна з цим боротися? Безумовно, можна. І перший крок до цієї боротьби полягає в розумінні одного з ключових моментів теорії конфліктів: правильних відповідей на одне запитання може бути більше, ніж одна. Якщо ви зможете подолати спротив «запаморочливої давнини мозку», півтора десятка років навчання в школі й університеті, де вас учили, що правильна відповідь одна, — ви починаєте «одужувати». Щоправда, тут вас підстерігає нова халепа, головне — не збожеволіти від запаморочливої кількості «правильних відповідей».

Популісти завжди стараються нав’язати дуже спрощену картину світу, в якій найскладніші процеси зводяться до дуже примітивних і однозначних відповідей. Будь-які елітарні роздуми з різними поглядами і різними варіантами відповідей на складні запитання редукуються до простих тез, які, що найважливіше, зводяться до рівня релігійних догм (найзнаменитіша, безумовно, — це «Бог є любов»). Щойно людина (суспільство) потрапляє в пастку простоти, особливо коли це відбувається за мовчазної згоди інтелектуальних еліт, суспільство переходить на стадію «примітивізму». А примітивізм, своєю чергою, не передбачає складних реакцій. Він знову зводиться до нашого «печерного» «стій, бий, біжи». У перекладі сучасною мовою — або до агресії, або до бажання здатися. Чому Франція здалася Гітлеру і Петену

У шеститомних мемуарах Вінстона Черчилля про Другу світову війну першу половину другого тому займає опис падіння Франції372. Для розуміння мотивів французької капітуляції особ­ливо цікава розповідь Черчилля про його четвертий приліт до Франції 11 червня 1940 року.

Під час попереднього візиту 31 травня Черчилль обговорив із французьким керівництвом можливі спільні воєнні операції, зокрема проти Італії. «Я висловив англійську позицію, що якщо Італія вступить у війну, нам треба буде негайно вдарити по ній якнайдієвіше. Я запропонував, щоб ми завдали удару повітряним бомбардуванням північно-­західного індустріального трикутника між містами Мілан, Турин і Генуя», — пояснив Черчилль. Прем’єр-міністр Франції Поль Рейно погодився, що союзники повинні вдарити одразу. Головнокомандувач французьких військово-­морських сил адмірал Франсуа Дарлан зізнався, що у нього напоготові план бомбардування флотом і авіацією нафтових запасів Італії, які зберігаються головно вздовж узбережжя між кордоном і Неаполем. На тому засіданні було домовлено, що союзники повинні почати наступальні операції проти вибраних об’єктів в Італії якомога раніше і що французькі та англійські військово-­морські й авіаційні штаби повинні узгодити свої плани.

Після того за повної згоди французького керівництва на французькі аеродроми поблизу Марселя прибули англійські важкі бомбардувальники для нальотів на Турин і Мілан. Тепер усе було готово для удару. І ось 10 червня Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини, оголосивши війну Великій Британії і Франції. Італійці одразу ж атакували французькі війська на Альпійському фронті.

Тим часом німці розвивали свій наступ, і французький уряд почав евакуйовуватися з Парижа. 11 червня Черчилль прибув на переговори з французами вже не в Париж, а в Бріар біля Орлеана. Нарада розпочалася о сьомій вечора, а о десятій усі зібралися за обіднім столом. Щойно сіли за стіл, як командувач англійської авіації у Франції маршал авіації Артур Барратт повідомив телефоном: «Місцева влада заперечує проти вильоту англійських бомбардувальників на тій підставі, що наліт на Італію лише потягне за собою репресії проти Південної Франції, репресії, яким англійці не спроможні чинити опір і яким вони не можуть запобігти». Черчилль згадує:

Після недовгих переговорів Рейно погодився надіслати відповідним французьким військам наказ не затримувати бомбардувальники. Однак пізніше тієї ночі маршал авіації Барратт повідомив, що французи, які живуть біля аеродромів, заставили їх усілякими возами й вантажівками, і бомбардувальники не змогли злетіти, щоб виконати завдання.

Ще раз: Італія оголосила війну Франції й атакувала французькі війська, але пересічні французи за підтримки місцевої влади блокували на французьких аеродромах англійські бомбардувальники, щоб ті не вилетіли бомбардувати італійські нафтові запаси й інші об’єкти в Італії. Блокують англійців-­союзників, боячись помсти з боку ворогів-­італійців.

Якщо так чинили пересічні французи і місцева влада на півдні Франції, то хіба можна назвати зрадником французького маршала Філіпа Петена, який тоді обіймав посаду віцепрем’єра й активно схиляв прем’єра Рейно підписати сепаратне перемир’я з Німеччиною? Ні, Петен був не зрадником, він був популістом — робив те, чого хотіли народні маси і місцеві еліти.

Черчилль згадував, як на початку переговорів у Франції 11 червня закликáв французький уряд захищати Париж. «Я наголошував, яку величезну здатність вимотувати сили армії агресора має оборона великого міста будинок за будинком», — так Черчилль намагався надихнути французьких лідерів на боротьбу. Проте Петен йому відповів, що перетворення Парижа на руїни не змінить кінцевого результату. І це знову були слова не зрадника, а популіста. Бо так само думали парижани: вони дивилися на своє місто — найбільший у світі музей просто неба — і воліли капітуляцію, а не затяту оборону столиці.

Точніше, Петен був зрадником рівно настільки, наскільки був зрадником сам народ. Хіба народ може бути зрадником? Так, він може зрадити сам себе. Для цього достатньо, щоб панічна реакція рептильного мозку перед лицем сильнішого ворога позбавила здатності до опору і примусила здатися. Петен лише втілив у державні рішення цю народну реакцію, породжену глибинним тваринним страхом.

Після розмов із Петеном Черчилль дійшов висновку: «Маршал Петен уже вирішив, що мир необхідний. Він вважав, що німці систематично руйнують Францію і що його обов’язок — врятувати решту країни». Таку саму капітулянтську позицію займав тодішній головнокомандувач французької армії генерал Максим Вейґан. Коли Черчилль сказав йому, що французька армія, продовжуючи боротися, де тільки це можливо, зуміла б зупинити або вимотати сотню німецьких дивізій, Вейґан відповів: «Якби це й було так, у них однаково залишилася б іще одна сотня дивізій, щоб вдертися і завоювати вас».

Чи справді у французів була якась реальна альтернатива капітуляції? Так, і її пропонували союзники-­британці. 13 червня, напередодні того як французи без бою здали німцям Париж, Черчилль уп’яте прилетів до Франції. Зміст його переговорів у місті Турі, куди переїхав французький уряд, зафіксувала офіційна англійська стенограма, яку Черчилль цитує у своїх мемуарах.

Ось що запропонував французам британський прем’єр:

Англійці хотіли б сподіватися, що Франція продовжуватиме боротися на південь від Парижа і до самого моря, а якщо знадобиться, то і в Північній Африці. Треба будь-що-будь виграти час. Період очікування не безмежний. Зобов’язання з боку Сполучених Штатів вельми скоротило б його. Настільки ясно, що інший курс означає знищення Франції. Гітлер не дотримуватиметься жодних зобов’язань. Якщо, з іншого боку, Франція продовжуватиме боротьбу за допомогою чудового флоту своєї великої імперії, а її армія продовжуватиме партизанські воєнні дії в гігантському масштабі, якщо Німеччині не вдасться знищити Англію, — а Німеччина повинна зробити це або загинути, — якщо могутність Німеччини в повітрі буде потім знищено, то вся ненависна будівля нацистської імперії завалиться. За умови отримання негайної допомоги від Америки, а можливо, й оголошення війни, перемога не така й далека. У кожному разі Англія за будь-яких обставин боротиметься. Вона не відмовилася і не відмовиться від своєї рішучості: жодних умов, жодної капітуляції. У неї дві можливості — перемога або смерть.

Того самого дня президент США Франклін Рузвельт у своєму посланні Рейно підтвердив обіцянку якнайшвидшої матеріальної підтримки: «Уряд США робить усе, що тільки може, щоб надати союзним урядам матеріали, яких вони так терміново потребують. Ми подвоюємо зусилля, стараючись зробити ще більше… Важливо пам’ятати, що французький і англійський флоти так само панують в Атлантиці й на інших океанах; слід також пам’ятати, що для утримання всіх армій потрібні важливі матеріали із зовнішнього світу».

14 червня в Англію прилетів генерал Шарль де Ґолль. «Він наполегливо доводив мені, що потрібен якийсь драматичний крок, щоб забезпечити Рейно необхідну йому підтримку, щоб спонукати уряд продовжувати війну; де Ґолль висловив думку, що цій меті послужило б проголошення нерозривного союзу французького й англійського народів», — згадував Черчилль. Представники двох сторін підготували проєкт декларації про англо-­французький союз, який 16 червня затвердив воєнний кабінет Черчилля, про що де Ґолль негайно сповістив Рейно по телефону.

Однак у Бордо, куди перебазувався з Тура французький уряд, цю декларацію, за даними Черчилля, не затвердили (її навіть не поставили на голосування), хоча Рейно сприйняв її з великим ентузіазмом. Вейґaн без особливих зусиль переконав Петена, що Англія напередодні поразки. Високопоставлені французькі військові діячі — можливо, і сам Вейґан — заявляли: «За три тижні Англії скрутять шию, як курчаті». Укладати союз із Великою Британією, за словами Петена, було б рівнозначно «злиттю з трупом».

Як бачимо, позиція французьких капітулянтів, як-от маршал Петен і генерал Вейґан, базувалася на абсолютно хибних оцінках, адже Німеччина не здолала Велику Британію ні за три тижні, ні за довший час. Причина цієї абсолютної помилки полягала лише в одному — в тому, що французькі капітулянти оцінювали ситуацію рептильним мозком. На їхню думку, британці теж мусили б здатися, побачивши, що ворог сильніший за них. Проте в Черчилля домінував людський мозок, і саме тому Черчилль не був популістом. Він не прислухався до того глибинного тваринного страху, який народжувався в рептильному мозку британців, навпаки, звертався до їхнього людського мозку і надихав, переконував його, насичував упевненістю в майбутній перемозі, не дурячи, наче дитину, а звертаючись як до дорослого, визнаючи, що перемога потребуватиме «крові, поту і сліз» та «довгих місяців боротьби і страждань».

Тепер можна чіткіше зрозуміти мотиви зради народом самого себе. Для такої зради треба, щоб рептильний мозок нації переповнився страхом (увійшов у панічний стан) і водночас узяв гору (почав домінувати) над людським мозком. Після того нація стає геть іншою. Як у химерній пригоді доктора Джекіла і містера Гайда.

Трохи нагадаємо, що сталося далі з французькою нацією. Ні, не про те, що чинили німецькі окупанти, а про те, що вона сама зробила із собою, коли в ній запанував рептильний мозок. Увечері 16 червня, побачивши, що його пропозиція продовжувати боротьбу не має підтримки в уряді, Рейно подав у відставку. Посаду прем’єра обійняв Петен, якому тоді виповнилося 84 роки. Уже 17 червня уряд Петена попросив у німців перемир’я і, навіть не повідомивши про це британцям, наказав усім французьким військам припинити бойові дії. 22 червня Петен підписав перемир’я з Німеччиною, тобто фактично капітуляцію.

А далі Франція капітулювала ще раз — перед Петеном. 10 липня в місті Віші зібралися Національні збори Франції (утворені об’єднаним засіданням Палати депутатів і Сенату), які проголосили маршала Петена «очільником Французької держави» і наділили його необмеженими диктаторськими повноваженнями. На засіданні були присутні 414 із 544 депутатів та 235 із 302 сенаторів; за це рішення проголосували 357 депутатів (65,6 % від загальної кількості) і 212 сенаторів (70,2 %)373. Французька демократія вчинила самогубство. Так завершилася 70-річна епоха Третьої республіки.

24 жовтня Петен особисто зустрівся з Гітлером і запевнив його в повній підтримці. 30 жовтня в радіозверненні до нації Петен закликав французів співпрацювати (фр. collaborer) з німцями. Відтоді колаборантами називають тих, хто спів­працює з окупантами. Вішістський уряд контролював десь половину території Франції. У листопаді 1942-го німецькі війська окупували і цю територію, після чого вішістський уряд ще існував, але влада його стала суто номінальною. Утім за понад два роки повновладного правління Петен цілком устиг себе проявити.

Ідеологічно режим Віші орієнтувався на традиційно-­кон­сер­вативні цінності, втіленням яких вважався Петен. Офіційна версія подій стверджувала, що з поваленням Третьої республіки у Франції відбулася «Національна революція». Девіз Французької республіки «Свобода. Рівність. Братерство» замінили на «Праця. Сім’я. Вітчизна». Гімном замість «Марсель­єзи» стала пісня на честь Петена «Маршале, ми тут!».

Виступаючи по радіо, Петен завжди малював часи Третьої республіки в чорних кольорах, як епоху «декадансу», коли французький народ начебто зазнав морального виродження й занепаду. Тому, стверджував Петен, французам потрібен авторитарний уряд, який відновлюватиме національну єдність і традиційну мораль.

Хоча ця історія вже давня, вона дає важливий урок на майбутнє. Капітуляція перед зовнішнім ворогом і диктатура над своїм народом — це і є справжня формула популізму. І навпаки, для перемоги над ворогом, як і для встановлення справжньої демократії, тобто для свободи країни і для свободи всередині країни, потрібен антипопулізм. Як китайські горобці стали символом людського примітивізму

У 1958 році лідер Комуністичної партії Китаю (КПК) Мао Цзедун оголосив кампанію боротьби з чотирма шкідниками: щурами, які поширюють чуму; комарами, які поширюють малярію; мухами, які поширюють різні інфекційні хвороби; і горобцями, які скльовують зерно374. Кампанія тривала до 1962 року. За окремими підрахунками, було знищено 1 млрд горобців, 1,5 млрд щурів, 100 млн кілограмів мух та 11 млн кілограмів комарів375. Чотирьох шкідників Мао обрав невипадково: у китайській мові слово «чотири» співзвучне слову «смерть», тому це число асоціюється з нещастями. (Після смерті Мао, нагадаємо, викрили «банду чотирьох», яку звинуватили в бажанні захопити владу; число «чотири» знадобилося тоді з тих самих мотивів.) Неважко побачити, що горобці в цьому списку були «четвертими зайвими»: вони не поширювали інфекції, а лише трохи під’їдали врожай зерна. Проте кампанія саме проти горобців була особливо затятою.

Горобець не може протриматися в повітрі більше за певний проміжок часу — щось із 15 хвилин. Китайці мали кричати, бити в каструлі, тазики, барабани, розмахувати палицями й ганчірками, щоб налякати горобців і не давати їм сісти спочити376. Втомлені птахи падали на землю без духу, чого, власне, й добивались ентузіасти дійства. Вони охоче виставляли фотографії з горами мертвих горобців заввишки в кілька метрів. Нищили також гнізда горобців, розбивали яйця, вбивали пташенят. Крім цієї тактики, китайці практикували і простий відстріл птахів у небі377. Ці масові напади виснажили популяцію горобців і призвели до майже повного їх вимирання.

У 1960 році китайські лідери змінили свою думку, дізнавшись від орнітологів, що горобці не менше, ніж зерно, полюбляють комах. Винищення горобців порушило екологічну рівновагу: комахи за відсутності природних хижаків розмножувалися в геометричній прогресії і нищили посіви. Мао припинив кампанію проти горобців і замінив їх у четвірці шкідників на блощиць. Та було вже запізно. У регіонах, де встигли винищити горобців, сарана поїла всі посіви. Це стало однією з причин великого китайського голоду. За деякими оцінками, протягом 1958–1962 років від голоду померло майже 45 млн китайців378. Зрештою уряд КНР мусив імпортувати горобців із СРСР і Канади для відновлення популяції.

Війну з горобцями часто згадують як історичний анекдот. Насправді вона не випадкова, а цілком характерна для тодішнього Китаю, до того ж одразу у двох аспектах. Передусім не забуваймо, що кампанія боротьби із чотирма шкідниками — це не якийсь окремий чудернацький захід. Вона була одним з елементів «Великого стрибка» — грандіозної політичної й економічної кампанії, яка тривала у ­тих-таки 1958–1962 роках.

«Великий стрибок» був абсолютно популістською задумкою форсувати розвиток економіки, спираючись на загальний ентузіазм населення. Щоб стимулювати народне завзяття, висунули гасло «Три роки напруженої праці — десять тисяч років щастя». Пообіцявши китайцям, що за короткий термін можна зробити «Великий стрибок», тобто наздогнати й обігнати чільні економіки світу, керівництво КПК проголосило низку економічних і соціальних перетворень — гігантських за масштабами (що не дивно в умовах КНР), максимально простих за методами виконання і напрочуд примітивних за своїм змістом.

Одним із таких примітивних заходів і стала війна з горобцями: горобці скльовують урожай, то ми їх винищимо. У сільському господарстві було чимало схожих рішень. Бракує посівних площ — повирубуємо ліси. Окремі місцевості потерпають від посушливого клімату — спрямуємо туди ріки. Посіви поїдаються комахами — заллємо поля пестицидами. Низький урожай — скористаємося порадами видатного радянського академіка Лисенка і його послідовників, оратимемо глибше і збільшимо щільність посівів утричі, а потім ще вдвічі. Мао вважав, що «глибокою оранкою» і «загущеними посівами» можна швидко добитися суттєвого підвищення врожайності. Насправді занадто глибока оранка руйнувала родючий шар ґрунту, а через надто щільні посадки рису урожай починав гнити на корені379.

Одночасно Мао хотів перетворити переважно аграрний Китай на промислового гіганта. Для цього було реалізовано цілий ланцюжок примітивних рішень. Прагнемо стати індуст­ріальним лідером — у багато разів збільшимо виплавку сталі. Для цього бракує домен — побудуємо їх скрізь, у містах і селах. Малі комуни не здатні впоратися з домнами — об’єднаємо села у великі комуни по 20 тисяч жителів. Селяни відволікаються на присадибні ділянки — відберемо їх у селян.

За перші ж роки «Великого стрибка» країна дострибалася до колосальних проблем. Експерименти в сільському господарстві, зокрема війна з горобцями, призвели до великого китайського голоду, а експерименти в металургії — до занепаду промисловості. Величезною безплідною розтратою матеріальних і людських ресурсів виявилося повсюдне будівництво малих домен із сирої глини. Уже восени 1958-го по всьому Китаю діяло понад 700 тис. кустарних доменних печей, 90 % із них — у сільській місцевості. Кустарні печі будувалися і в міських кварталах — у дворах інститутів, шкіл, лікарень, театрів тощо380.

Наступного року стало ясно, що якісну сталь можна виплавляти лише у великих печах із використанням коксівного вугілля. Однак проєкт тривав, населення організовувало на місцях видобуток вугілля і намагалося модернізувати печі. Результатом був низькоякісний чавун, який для перетворення на сталь вимагав додаткової обробки і сам по собі не надавався до широкомасштабного використання. Він годився хіба для виготовлення плугів і мотик на потреби комун.

«Битва за сталь» дезорганізувала всю економіку країни. На подвоєння випуску сталі мобілізували кілька десятків мільйонів осіб. Було відкрито безліч дрібних кар’єрів, де видобували руду й вугілля. У сільських районах для «битви за сталь» всюди створили спеціальні бригади: одні займалися виплавкою металу, інші — його транспортуванням. Мільйони селян-­чоловіків було відірвано від сільськогосподарських робіт, у полі працювали переважно жінки. Чоловіки за десятки кілометрів переносили в кошиках, перевозили в тачках і на велосипедах руду, вугілля, чавун і варили метал.

Гігантські затрати праці пропали даремно. Країна зазнала величезних матеріальних збитків. З того обсягу виплавленого металу, про який ішлося в офіційних зведеннях, третину становив непотріб, непридатний навіть для переробки, ще третина з’явилася в результаті приписок. В умовах кустарної виплавки на виробництво тонни металу йшло робочої сили і палива вдесятеро більше, ніж при сучасній промисловій виплавці. У результаті стало бракувати сировини і палива для сучасної металургії. Брак вугілля на електростанціях викликав перебої в постачанні електроенергії на фабрики й заводи, які інколи мусили навіть припиняти роботу. Напружене становище склалося на транспорті: основні вантажопотоки загальмувалися, бо транспорт обслуговував «битву за сталь»381.

Повертаючись до горобців, доводиться констатувати, що війна з ними характерна для тодішнього Китаю як одне з багатьох примітивних рішень у рамках кампанії «Великого стрибка». Характерна вона ще в одному аспекті — як канал для спрямування суспільної агресії. Адже примітивізм, якщо його не стримує страх, неодмінно породжує агресію. Кампанія боротьби із чотирма шкідниками якраз дала вихід агресії, викликаній «Великим стрибком».

У 1966 році Мао Цзедуну знову знадобився канал для спрямування суспільної агресії. І він замінив чотирьох шкідників на інші чотири зла, на чотири пережитки: стара ідеологія, стара культура, старі звички і старі звичаї. Як боротьба із чотирма шкідниками була складником «Великого стрибка», так боротьба із чотирма пережитками стала важливим складником «Великої пролетарської культурної революції». Постанову про цю революцію ухвалив ЦК КПК 8 серпня 1966 року. У першому ж її пункті обґрунтовувалася боротьба із чотирма пережитками:

Хоча буржуазію вже скинуто, вона, однак, намагається за допомогою експлуататорської старої ідеології, старої культури, старих звичок і старих звичаїв розкласти маси, завоювати серця людей, посилено прагне до своєї мети — здійснити реставрацію. На противагу буржуазії пролетаріат на будь-який її виклик у сфері ідеології повинен відповідати нищівним ударом і за допомогою пролетарської нової ідеології, нової культури, нових звичок і нових звичаїв змінювати духовне обличчя всього суспільства. Нині ми ставимо собі за мету розбити дощенту тих можновладців, які йдуть капіталістичним шляхом, розкритикувати реакційних буржуазних «авторитетів» у науці, розкритикувати ідеологію буржуазії і всіх інших експлуататорських класів, перетворити освіту, перетворити літературу й мистецтво, перетворити всі сфери надбудови, які не відповідають економічній базі соціалізму, щоб сприяти зміцненню й розвиткові соціалістичного ладу382.

Цю боротьбу Мао поклав на загони хунвейбінів («червоних охоронців»), набрані зі студентської молоді та школярів. Учнівська молодь тоді найбільше годилася для виконання функції штурмових частин Мао. Школярів і студентів багато років обробляли в дусі фанатичної вірності «великому керманичу», бездумного служіння його культу.

Спочатку вістря удару було спрямоване на партійну і безпартійну інтелігенцію. Почалося моральне знущання і фізичне побиття викладачів вищих навчальних закладів, шкільних учителів, науковців (особливо в галузі суспільних наук), відомих діячів літератури й мистецтва. Їх шельмували, піддавали репресіям, принижували, виводили на «суд мас» у блазнівських ковпаках, били — нібито за ревізіонізм. Постраждали всі, хто критикував становище в країні або просто недостатньо вихваляв «вождя». Та швидко хунвейбіни почали громити і партійні комітети, органи влади, профспілкові й комсомольські структури. Знищувалося все, що було на заваді встановленню особистої диктатури Мао. У 1978 році, вже після смерті Мао, на робочій конференції ЦК КПК прозвучали такі підсумки «культурної революції»: 20 млн людей загинули, 100 млн людей зазнали переслідувань383.

Наука, техніка, технологія в КНР у часи «Великого стрибка» і «культурної революції» залишалися на зовсім примітивному рівні. І перш ніж почався помітний поступ, китайському суспільству довелося витратити чимало років, щоб залікувати рани, завдані популістськими соціальними експериментами Мао. Як в Україні перемогло гасло «просто перестати стріляти»

Дивовижний, ба приголомшливий приклад перемоги популізму дали президентські вибори в Україні навесні 2019 року. Їх навіть можна назвати революцією, адже Володимир Зеленський, «продаючи» себе як «народного кандидата, який ніколи не був у політиці», набрав у другому турі 21 квітня майже втричі більше голосів, ніж досвідчений політик, тодішній президент Петро Порошенко (73,22 % проти 24,45 %). До того ж Зеленський переміг Порошенка і в столиці, і в усіх областях, крім Львівської384. Тобто перемога популізму була тотальною і чи не вперше знівелювала міжрегіональні розбіжності.

Ця перемога стала тотальною і в змістовному плані — Зеленський переграв Порошенка за всіма напрямами передвиборчої кампанії. Зокрема за напрямом соціальної політики Зеленський «купив» виборців гаслом про «кінець епохи бідності», за напрямом боротьби з корупцією — обіцянкою «Весна прийде — саджати будемо», за напрямом державного управління — словами про потребу України в «нових обличчях» і «нових ідеях» тощо.

Не будемо розбиратися, що сталося із цими обіцянками після виборів, коли Зеленський отримав президентську булаву, — поточні політичні події не є предметом нашої уваги. Нас цікавить кампанія перед президентськими виборами 2019 року сама по собі, як уже перегорнута сторінка історії. І в цій кампанії ми зосередимося лише на одному її напрямі — на проблемі російської збройної агресії на сході України. Це був найскладніший напрям для Зеленського.

Саме відсіч російській агресії поставив на перше місце у своїй кампанії Петро Порошенко. На це чітко вказувало його гасло «Армія. Мова. Віра». Себе Порошенко протиставляв не Зеленському, а Путіну, навіть на агітаційних білбордах. І Порошенко наголошував, що саме цей напрям для нього головний, бо сфера безпосередньої відповідальності президента і верховного головнокомандувача — це якраз оборона, безпека і зовнішня політика. А проте Зеленський у передвиборчій кампанії переграв Порошенка навіть за цим напрямом, і це стало вирішальним моментом на тих виборах. Інакше Зеленський не зміг би не тільки перемогти Порошенка, а хоча б зрівнятися з ним у західних, центральних областях і у столиці, де виборці завжди дуже чутливо ставляться до ступеня патріотичності кандидатів.

Показово, що навіть у Збройних Силах України, попри всю увагу до них з боку Порошенка, Зеленський зміг майже зрівнятися з ним за рівнем підтримки. Про це свідчать підсумки голосування на дільницях на території військових частин у Луганській і Донецькій областях. Порошенко виграв на 46 із 79 спеціальних виборчих дільниць для військовослужбовців на Донеччині й Луганщині, отримавши 48,7 % голосів. А Зеленський переміг на 33 дільницях і здобув 46,2 % голосів385.

Звісно, щоб забезпечити собі високу підтримку в усіх регіо­нах і в усіх соціальних верствах, Зеленський не міг будувати кампанію на антитезах до кампанії Порошенка. Політтехнологія Зеленського була цинічною, але саме тому ефективною. Вона використовувала так звані двошарові гасла. Верхній шар — це те, що публічно проголошує кандидат. Це дуже просте і водночас дуже популістське рішення проблеми, яка досі вважалася надзвичайно складною. Нижній шар — це те, що просуває піар-команда кандидата через медіа, соцмережі, чутки. Це пояснення (­знов-таки, дуже просте і дуже популістське), чому це рішення проблеми не хоче реалізувати конкурент.

Наприклад, Зеленський обіцяє «кінець епохи бідності», а від його піар-команди ­тут-таки через усі канали комунікації йде меседж про те, що Порошенко буцімто «не може й не хоче покінчити з бідністю, бо він весь час краде у держави». Зеленський обіцяє, що «весна прийде — саджати будемо», а його піарники негайно поширюють пояснення, мовляв, Порошенко «ніколи не саджатиме корупціонерів, бо він сам корупціонер, і саджати потрібно передусім його самого». Зеленський обіцяє «нові обличчя», а від його піарників одразу йде меседж, що й сам Порошенко «дуже старе обличчя у владі, і жодні нові обличчя йому не потрібні». І так далі. Як бачимо, нижній шар виконував подвійне завдання. З одного боку, він обґрунтовував верхній шар, тобто робив переконливим те, що говорив кандидат, а з другого боку, дискредитував конкурента.

Для проблеми російської збройної агресії на сході України піарники Зеленського знайшли дуже просте і дуже популістське рішення — «просто перестати стріляти». Та це тільки верхній шар, те, що озвучував сам Зеленський. Ці слова не дали б бажаного ефекту, якби не супроводжувалися нижнім шаром — дуже простим і дуже популістським поясненням, яке вкидали через усі можливі канали комунікації, — буцімто Порошенко «не може й не хоче перестати стріляти, бо він наживається на війні».

Цю двошаровість було закладено вже в передвиборчій програмі Зеленського386. Дуже показово, що починається вона з думки про необхідність припинити стріляти. «Я розповім вам про Україну своєї мрії. Україну, де стріляють лише салюти на весіллях і днях народження» — це перші два речення з програми Зеленського. Тобто це те, що мало запасти в голову кожного, хто відкриє програму. І Зеленський наголошував, що цього жаданого результату можна досягти дуже швидко: «Це — Україна реальної і здійсненної мрії. Україна найближчого майбутнього».

Якщо виборець хотів знайти подробиці про те, як Зеленський планує закінчити війну, то програма містила такий простий рецепт, який узагалі не вимагав від українців жодних зусиль:

Ми повинні вибороти мир для України. Перед гарантами за Будапештським меморандумом і партнерами з ЄС ми ставитимемо питання підтримки України в прагненні завершити війну, повернути тимчасово окуповані території і змусити агресора відшкодувати завдані збитки. Здача національних інтересів і територій не може бути предметом жодних перемовин.

І все, більше жодних деталей мирного плану Зеленський не наводив, натомість у наступному абзаці малював українську армію в умовах миру:

Професійна армія має стати школою лідерства і свободи. Армія повинна бути престижною службою, де отримані навички і знання будуть успішно застосовані і в реальному секторі економіки. Бюджет на армію має перестати бути «годівницею» для «кабінетних генералів», а повинен забезпечити гідні умови служби і розвиток солдата.

Отже, дійшовши до цього місця програми, виборець мав усвідомити: вже в «найближчому майбутньому» війна в Україні закінчиться (будуть стріляти «лише салюти на весіллях і днях народження»), Зеленський, на відміну від Порошенка, зуміє «вибороти мир для України», «повернути тимчасово окуповані території і змусити агресора відшкодувати завдані збитки», а бюджет на армію перестане бути «годівницею», якою він був за президентства Порошенка.

В емоційному плані найсильніший ефект мала та проста думка, що п’ять років війни були, виявляється, даремними, бо вони потрібні були Порошенкові для збагачення, а тепер прийде Зеленський і нарешті настане мир. Це був величезний стимул голосувати за Зеленського й одночасно ненавидіти Порошенка. Цікаво, що й сам Зеленський у це вірив. Інакше неможливо зрозуміти його публічні виступи під час передвиборчої кампанії, у яких він висловлювався на тему війни і миру.

Наприклад, візьмімо його перше велике інтерв’ю після заяви про намір узяти участь у президентських перегонах. Воно вийшло на «Українській правді» 21 січня 2019 року. Зеленського питають: «Як припинити війну на Сході?». І він відповідає: «Перш за все я хочу, щоб перестали стріляти. Ось ці домовленості, я думаю, не дуже складні. Мені здається, що можна домовитися. Перше — перестати вбивати. Це важливо — зберегти наших людей». Через кілька фраз він знову повертається до цієї думки (видно, що вона виникла невипадково і міцно в ньому сидить): «У нас є варіант — зупинити стрілянину. Домовитися про це можна? Можна. Тому що ніхто не хоче, щоб люди гинули. Думаю, про це домовимося. А потім піднімемо нашу країну»387.

Зеленський справді був переконаний, що «ніхто не хоче, щоб люди гинули»: ні Путін не хоче, ні його маріонетки в Донецьку й Луганську. Звідси і його впевненість: «Думаю, про це домовимося». Отож можна зробити висновок, він був переконаний і в тому, що вина за те, що досі не домовилися про «перестати стріляти», лежить тільки на Порошенкові.

21 березня вийшло інтерв’ю Зеленського з представниками світових ЗМІ388. «Уся соціологія показує, що найголовніше, тривожне питання: “Ми більше не хочемо війни”. І ми цю війну не починали. Та якщо у нас є хоч якась можливість цю війну закінчити, ми повинні зробити все для того, щоб припинили вмирати наші люди. Насамперед треба припинити вогонь. Просто припинити стріляти», — сказав Зеленський389. Тут прикметна не лише фраза про необхідність «просто припинити стріляти», а й фраза «Ми більше не хочемо війни». Із цих слів Зеленського світові медіа могли зрозуміти, що раніше, тобто за президентства Порошенка, ми війни хотіли.

Ще більше вразила відповідь Зеленського пізно ввечері 31 березня, коли після завершення голосування в першому турі він у своєму штабі обговорював із журналістами щойно оприлюднені дані екзитполів, які засвідчили його беззаперечне лідерство в перегонах. «Громадське» запитало його, що він скаже Путіну, якщо переможе на виборах і зустрінеться з ним. «Якщо я зустрінусь із паном Путіним, я йому скажу: нарешті ви повернули наші території, скільки готові ще компенсувати грошей за те, що відібрали наші території і допомагали людям, які брали участь в ескалації Криму та Донбасу, допомагали їм на всьому цьому страшному, жорстокому, огидному шляху?» — відповів Зеленський390.

За багато років виступів у «Студії “Квартал-95”» Зеленський досяг величезних успіхів у вмінні запам’ятовувати заздалегідь заготовлені влучні відповіді й потім видавати їх за експромт. Невідомо, чи репетирував він це перед спілкуванням із журналістами у ніч після першого туру, але можна не сумніватися, що за кілька місяців передвиборчої кампанії він «наївся» різної інформації від свого оточення, запам’ятав якісь найпростіші факти й устиг сформувати в голові певне уявлення про те, чого можна чекати від Путіна. І ось, відповідаючи на запитання «Громадського», він розповів, яка картинка склалася в його голові: щойно він стане президентом, Путін одразу поверне йому відібрані території (цікаво, він чекав повернення тільки Донбасу чи й Криму теж), і лише після того відбудеться їхня очна зустріч. А раніше Путін не повертав території, мабуть, лише тому, що їх відмовлявся приймати Порошенко, якому, за логікою Зеленського, була вигідна ця війна.

Якщо у самого Зеленського було настільки спотворене уявлення про реальний стан речей, хіба варто дивуватися тому, що творилося в головах його виборців. Серед тих, хто голосував за Зеленського в другому турі, можна виділити чотири основні категорії за їхнім ставленням до проблеми війни і миру.

Перша категорія — відверто проросійська. Для цих виборців обіцянка майбутнього президента «просто перестати стріляти» звучала наче виконання заповітного бажання.

Друга категорія — байдужі, яких не хвилюють ні російські, ні українські інтереси, лише власні. Цих виборців перспектива «просто перестати стріляти» приваблює тим, що держава вже не витрачатиме шалені кошти на війну, економіка піде вгору (до того ж можна буде спокійно торгувати з Росією), а відтак і добробут населення зростатиме. Вибори засвідчили, що ця категорія найбільша.

Третя категорія — ті, хто особисто боявся продовження війни. Це чоловіки віком від 18 до 40 років, які боялися мобілізації в разі загострення на фронті, і їхні родичі (батьки, сестри, дружини та ін.). Ці виборці можуть бути щирими українськими патріотами, але страх змусив їх забути про патріотизм. Для них, як і для перших двох категорій, не має значення, якою ціною обійдеться Україні «просто перестати стріляти», нехай навіть Україна назавжди втратить окуповані території — головне, що настане мир.

Четверта категорія — ті, хто повірив, що війна триває, бо вона вигідна Порошенкові. Ці виборці дали переконати себе в тому, що Зеленський швидко покінчить з війною на вигідних для України умовах. І цих виборців теж було чимало: саме завдяки їм Зеленський отримав високий відсоток голосів у західних і центральних регіонах та серед військовослужбовців.

Зрештою, самé гасло «просто перестати стріляти» змінило українців. Його безперервно пропагували кілька місяців, і воно суттєво вплинуло на суспільну психіку. Вплинуло в бік посилення популістських очікувань і водночас зміцнення примітивізму мислення. Це та проблема, яку президент Зеленський успадкував від самого себе як кандидата на президентську посаду. У багатьох українців з’явилось або й почало домінувати бажання скористатися простими рішеннями.

Показовим було опитування на замовлення каналу «112 Украї­на», оприлюднене напередодні інавгурації Зеленського. Там ставили просте запитання: «Чи підтримуєте ви прямі переговори в чотирикутнику Україна — РФ — ДНР — ЛНР?». І дві третини опитаних українців сказали, що вони за прямі переговори391. Вони не замислювалися над тим, чи потрібна нам амністія бойовиків, чи хочемо ми мати автономні республіки з власними судами й поліцією, чи хочемо ми, щоб нинішні путінські маріо­нетки в ОРДЛО отримали місця в українському парламенті. Виявилося, що українці дуже люблять прості і швидкі рішення, які потім можуть мати катастрофічні наслідки.

Ці зрушення в суспільній психіці в бік популізму і примітивізму відбулися не лише в напрямі війни й миру, а й в інших напрямах, які активно експлуатували під час передвиборчої кампанії. Людям пропонували такі прості рішення, що в нормальних умовах було б важко повірити, ніби люди на це «купляться». Однак ці примітивні пропозиції подавали під соусом, начебто Порошенко уникав цих рішень, бо «вони були йому невигідні», — і все, цього соусу-«обґрунтування» виявлялося достатньо, щоб люди захоплено їли цю страву і просили добавки.

Резюмуючи, можна назвати президентські вибори в Україні навесні 2019 року унікальним експериментом. Та цю унікальність не варто перебільшувати. Нині в усьому світі, зокрема в усій Європі, типове посилення популізму, який, своєю чергою, породжує примітивізм. Політики, пропонуючи і пропагуючи прості рішення, спричиняють масові очікування простих рішень усіх проблем. І якщо говорити про конкуренцію цивілізацій, то напевно виграє та, яка не дасть себе спростити. Для цього треба не тільки опиратися надмірному спрощенню, а й цінувати складність у природі, житті, суспільстві. Інакше навіщо нам людський мозок — вистачило б і рептильного.

Маєте що сказати про цю книжку?

Залишайте відгук на сайті «Нашого Формату»:

370 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/1195.html

371 Див.: Müller, Jan-­Werner. What is populism? — Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2016.— 136 р.

372 Див.: Churchill, Winston. The Second World War.— 9th ed. — London: Cassell & Co. Ltd., 1970. — Vol. II. Their Finest Hour.

373 https://mjp.univ-perp.fr/france/80.htm

374 https://www.discovermagazine.com/health/paved-with-good-intentions-mao-tse-tungs-four-pests-­disaster#.WP7DeJMrJE 4

375 Див.: Lampton, David M. Public health and politics in China’s past two decades // Health Services Reports. — 1972. — Vol. 87 (10). — P. 895–904.

376 https://chineseposters.net/themes/four-pests.php

377 https://web.archive.org/web/20120822081443/http://io9.com/5927112/chinas-­worst-self+inflicted-­disaster-the-campaign-to-wipe-out-the-common-­sparrow

378 https://www.independent.co.uk/arts-entertainment/books/news/maos-great-leap-forward-­killed-45-million-in-four-years-2081630.html

379 Див.: Непомнин Олег. История Китая: XX век. — М.: Ин-тут вос­токоведения РАН, Крафт+, 2011. — С. 516, 520.

380 Див.: Там само. — С. 521–523.

381 Див.: Там само. — С. 522–525.

382 http://library.maoism.ru/kpk8aug.htm

383 https://www.scmp.com/news/china/article/1017272/remembering-dark-days-chinas-­cultural-revolution

384 https://www.cvk.gov.ua/pls/vp2019/wp313pt001f01=720.html

385 https://www.pravda.com.ua/news/2019/04/22/7213246/

386 https://www.cvk.gov.ua/pls/vp2019/wp005pt021f01=233pt001f01=­720.html

387 https://www.pravda.com.ua/articles/2019/01/21/7204341/

388 https://www.facebook.com/watch/?v=818818895142385

389 https://censor.net.ua/n3117954

390 https://hromadske.ua/posts/zelenskij-­rozpoviv-sho-skazhe-­putinu-koli-zustrinetsya-iz-nim

391 https://www.dsnews.ua/politics/shestoy-­prezident-silnaya-ruka-ili-revolyutsiya-i-razval-­strany-20052019083700