Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 8 Сепаратизм перемагає, коли є одночасно шість чинників

У світі весь час триває безліч локальних чи екстериторіальних конфліктів, які залежно від політичних уподобань або кон’юнктури можна назвати сепаратистськими конфліктами, громадянською війною або визвольною війною. Найчастіше різні сторони конфлікту і їхні союзники різними термінами означають усі ці криваві історії, і тому майже завжди є сторона, яка вважає це сепаратизмом. Ми не збираємося вдаватися в моральні аспекти цієї проблематики — поговоримо лише про реальні умови виникнення сепаратизму та можливості перемоги тієї сторони, яка вирішила відділитися.

Існує всього шість універсальних чинників виникнення сепаратизму. Наявність усіх шістьох робить процес відділення територій майже незворотним, і навпаки, якщо бракує двох і більше чинників, шанси на відділення наближаються до нуля. Які це чинники?

Насамперед створення міфу про окремішність територій, їхню унікальність та інакшість. Він зводиться до простого принципу: ви нас не зрозумієте, бо ми інші. По-друге, слабкий центр, який лише номінально контролює ці території. По-третє, сильні, майже безальтернативні регіональні еліти, які підтримують міф про окремішність своїх територій. По-четверте, високий рівень патерналізму з нав’язуванням міфу, що ці території житимуть набагато краще, якщо центр не забиратиме так багато ресурсів в інші регіони або на державний рівень. Найчастіше це зводиться до фрази «ми годуємо центр». По-п’яте, це заснування парамілітарних організацій, що охоплюють не менше як 1 % населення. Ці організації і стають головними виконавцями «політичного замовлення» на сепаратизм. Є ще один чинник, без якого здебільшого неможливо закріпити ситуацію, — вплив третьої сторони, яка може стати гарантом «миру» і припинення бойових дій.

Усі сепаратистські рухи дуже схожі один на одного. Їх відрізняє тільки одна річ — рівень цинізму лідерів і їхня готовність до більшого чи меншого кровопролиття. Та це річ занадто індивідуальна, в усьому ж іншому механізми, задіяні для розпаду певних країн і територій, ідентичні.

Під цим кутом зору ми розглянемо два конфлікти, вибравши їх як типові серед численних прикладів сепаратистських потуг у новітній історії. Обидва конфлікти дуже довгі й дуже запеклі. Один з них завершився успіхом сепаратистів, тобто відокремленням їхньої території, у другому прикладі, навпаки, відокремлення не відбулося. Після цих повчальних історико-­географічних екскурсів погляньмо під тим самим кутом зору на регіональний сепаратизм в Україні. Як Еритрея виграла від краху СРСР

23–25 квітня 1993 року в Еритреї пройшов референдум, 99,83 % учасників якого проголосували за незалежність Еритреї від Ефіопії261. 24 травня Еритрея офіційно стала незалежною державою, відтоді еритрейці щороку 24 травня святкують День незалежності. А вже 28 травня Еритрея стала членом ООН. Успіх еритрейського сепаратизму очевидний, проаналізуймо ж, яку роль зіграли в ньому названі чинники.

Перший чинник — створення міфу про окремішність території. Та спершу уточнимо, чому ми вживаємо термін «міф». Населення більшості держав світу різною мірою неоднорідне за релігійною й етнічною ознаками. Те саме можна сказати і про населення певної адміністративно-­територіальної одиниці — регіону, провінції, області тощо — у складі держави. Тому для відокремлення певної території від держави потрібен міф про окремішність цієї території — саме території, а не конфесії чи етносу. Що ж стосується об’єктивних фактів про релігійні й етнічні відмінності населення, то їх при створенні міфу використовують вибірково. Тобто у фундамент міфу закладають факти, які цьому міфу відповідають, а ті, що йому суперечать, відкидають. При цьому в міфі, крім об’єктивних фактів, які взагалі-то не обов’язкові, завжди є потужний суто міфічний складник.

Усе це чудово видно на прикладі Еритреї. Передусім погляньмо на конфесійний склад. За останніми даними, в Еритреї 62,9 % християн (57,7 % православних і 4,6 % католиків) і 36,6 % мусульман262, а в Ефіопії — 62,8 % християн (43,1 % православних і 19 % протестантів) і 34,6 % мусульман263. В обох країнах хрис­тияни й мусульмани розселені нерівномірно. Еритрея складається із шести регіонів, у двох із яких домінують християни, а в чотирьох — мусульмани264. Ефіопія складається з 11 регіонів, у п’яти з яких домінують християни, в чотирьох — мусульмани, ще у двох регіонах їх приблизно порівну265. Якби розмежування велося за релігійною ознакою, то ми побачили б на території сучасних Ефіопії й Еритреї кілька зовсім інших держав.

Не менш строката картина етнічного складу тамтешнього населення. Найчисельніші етноси Еритреї — тиграї (55 %) і тигре (30 %)266. Їхні мови, відповідно тигринья і тигре, дуже близькі і становлять північну гілку ефіосемітських мов. Тигринья в Ерит­реї офіційна і найпоширеніша, тому використовується там для міжетнічного спілкування. І вона ж офіційна регіональна мова сусіднього ефіопського регіону Тиграй, де тиграї — основний етнос (97 %). До речі, в цьому ефіопському регіоні живе більше тиграїв, ніж в Еритреї, але загалом тиграї — це лише 6,1 % населення Ефіопії, а найбільші ефіопські етноси — оромо (34,4 %), амхарці (27 %) і сомалійці (6,2 %)267. Амхарська мова, офіційна в Ефіопії, належить до південної гілки ефіосемітських мов, отже, доволі близька до тигриньї і тигре. А от мови оромо й сомалійська належать до кушитської мовної сім’ї, дуже далекої від ефіосемітських мов. Тобто якби поділ вівся за етнічною ознакою, то на території сучасних Ефіопії й Еритреї ми знову побачили б інші держави з іншими лініями кордонів.

Проте цього не сталося. Хоча еритрейський сепаратизм, звичайно, використовував релігійні й мовні відмінності ерит­рейців від ефіопів, базувався він головно на спогадах про те, що довгий час Еритрея жила окремим життям. Свої теперішні кордони Еритрея отримала за підсумками Першої (1887–1889) і Другої італо-­ефіопських воєн (1895–1896). Уже 1890 року італійці офіційно заснували колонію Еритрею. У 1936-му її було інтегровано до складу Італійської Східної Африки як Еритрейське губернаторство. У 1941-му італійці втратили свої колонії у Східній Африці — їх захопили британці. Еритрея потрапила під британську воєнну адміністрацію, яка зрештою організувала приєднання Еритреї до Ефіопії 1952 року.

Загалом на території сучасних Ефіопії й Еритреї держави народжувалися, співіснували, воювали між собою з давніх-­давен. Кордони, встановлені наприкінці XIX століття, були не більше як історичною випадковістю. А проте шість десятиліть існування Еритреї як єдиної країни (хай і під управлінням італійців, а потім британців) дозволили створити потужний і популярний серед еритрейців міф про окремішність території Еритреї. Він став для них об’єднавчою ідеєю і виявився першою передумовою успіху еритрейського сепаратизму.

Другий чинник — слабкий центр. Еритрейцям довелося чекати такої нагоди понад три десятиліття. Ще в липні 1960-го у столиці Єгипту Каїрі група еритрейських інтелектуалів і студентів заснувала Фронт визволення Еритреї (ФВЕ). У 1961-му було сформовано збройне крило ФВЕ, яке почало партизанську війну на заході Еритреї. У відповідь на це 1962 року імператор Ефіопії Хайле Селассіє позбавив Еритрею прав автономії і перетворив її на звичайну провінцію. ФВЕ не добився помітних успіхів, до того ж 1970 року від нього відколовся Народний фронт визволення Еритреї (НФВЕ). Дві організації двічі вели громадянські війни між собою: у 1972–1974 і 1980–1981 роках, остан­ня із цих воєн завершилась остаточною поразкою ФВЕ.

Тим часом 1974 року владу в Ефіопії захопила військова хунта. Цим переворотом скористалися сепаратистські рухи в різних провінціях. У 1975–1977 роках ФВЕ і НФВЕ здобули контроль над великою частиною Еритреї. Активізував бойові дії Фронт визволення Оромо, створений 1973 року. З лютого 1975-го почав діяти Народний фронт визволення Тиграю. На сході Ефіопії, у провінції Огаден із переважно сомалійським населенням, у січні 1977-го розпочав бойові дії Фронт визволення Західного Сомалі.

У лютому 1977-го військову хунту в Ефіопії очолив сумнозвісний Менґісту Хайле Маріам, один з найкривавіших диктаторів XX століття. Він проголосив курс на побудову соціалізму, тому користувався економічною і військовою допомогою СРСР. Про обсяги радянської військової допомоги диктатору Ефіопії можна судити з даних, які зібрав сучасний російський дослідник Олександр Розін. 4–8 травня 1977 року Менґісту побував у Москві з офіційним візитом, під час якого було підписано Декларацію про основи дружніх взаємин і співпраці між СРСР та Ефіопією, а також укладено договір про постачання зброї на суму 400 млн доларів. В обмін на військову допомогу ефіопський лідер обіцяв віддати СРСР порт Массауа під військово-­морську базу. СРСР одразу почав постачати в Ефіопію військову техніку: в травні було перекинуто 20–40 танків «Т-34», стільки само бронемашин і артилерійських систем, а в червні ще 80 танків «Т-54»268.

Незабаром в ефіопську столицю Аддис-­Абебу прибули військові радники і фахівці, відряджені сюди на підставі розпорядження Ради Міністрів СРСР № 1823 від 13 серпня 1977 року. Головним військовим радником було призначено заступника командувача повітрянодесантних військ генерала-­лейтенанта Петра Чаплигіна. Наприкінці літа 1977-го держдепартамент США повідомляв, що в Ефіопії перебуває 100 радянських військово­службовців. Поступово чисельність радянських військових радників і фахівців в ефіопських збройних силах зростала і, за оцінками західних дослідників, досягла 2–3 тис. осіб.

У липні 1977-го в провінцію Огаден вдерлися війська Сомалі. Наприкінці жовтня Менґісту знову вилетів до Москви. Там його зустріли як найкращого союзника, пообіцявши не лише великі військові поставки на суму 385 млн доларів, а й сприяння в тому, щоб схилити Фіделя Кастро до згоди надіслати в Ефіопію кубинських добровольців. Після цього протягом трьох місяців з пів сотні радянських суден, пройшовши Суецьким каналом, доправили в Ефіопію численні збройні вантажі, зокрема винищувачі, танки, артилерійські системи, реактивні системи залпового вогню, зенітно-­ракетні комплекси, боєприпаси — загалом десь 60 тис. тонн — для поставки на фронт в Огаден. Одночасно радянські військово-­повітряні сили задіяли не менше як 225 літаків, щоб доправити в Ефіопію установки залпового вогню, танки, бронемашини, артилерію, боєприпаси й інші запаси. Усього за ці кілька місяців морським і повітряним шляхом в Ефіопію, за західними даними, було поставлено 80 літаків і вертольотів, 600 танків, 300 зенітно-­ракетних комплексів. Восени 1977-го в Аддис-­Абебу прибула радянська військова делегація на чолі з першим заступником головнокомандувача сухопутних військ, генералом армії Василем Петровим.

У грудні почалася масштабна передислокація кубинських військовослужбовців з Куби, Анголи й Конго. Для протидії сомалійському наступу було спрямовано танкові, артилерійські й авіаційні підрозділи. На завершальному етапі бойових дій разом з ефіопською армією в них брали участь кубинські мотострілкові частини. Усього в Ефіопію було доправлено авіатранс­портом шість кадрових бригад загальною кількістю 18 тис. осіб під командуванням дивізійного генерала Арнальдо Очоа.

На боці Ефіопії бився також контингент «добровольців» із Південного Ємену чисельністю 2 тис. осіб. Озброєння і спорядження для ефіопської армії постачали Східна Німеччина, Чехословаччина, Північна Корея, В’єтнам.

На початку 1978-го в Москві пройшла зустріч, у якій узяли участь Брежнєв і Косигін від СРСР, Рауль Кастро й командувач кубинського експедиційного корпусу в Ефіопії генерал Очоа та прем’єр Південного Ємену Алі Насір Мухаммед. Було сформовано об’єднаний генеральний штаб, який формально очолив Менґісту, а фактично командування об’єднаним угрупованням очолював кубинський генерал Очоа.

Тоді ж таки в січні 1978-го за допомогою кубинських і радянських фахівців завершили підготовку п’ять піхотних дивізій, кілька окремих танкових і механізованих бригад, артилерійських дивізіонів. Завдяки їм боєздатність ефіопської армії помітно зросла, посилилися й ефіопські військово-­повітряні сили. Уся ця допомога дозволила Ефіопії переламати хід війни. У січні почався ефіопсько-­кубинський наступ, і вже 15 березня 1978 року останні сомалійські війська залишили Огаден. Паралельно з кінця 1977-го ефіопські війська відвой­овували території в еритрейських повстанців. Цьому, без сумніву, суттєво сприяло те, що завдяки допомозі СРСР і його сателітів ефіопська армія стала потужнішою і в озброєнні, і в бойовій підготовці.

Проте Менґісту так і не здобув контроль над усією Еритреєю. Чимала смуга території на заході Еритреї залишилася під контролем НФВЕ. Менґісту просив про військову допомогу для придушення еритрейських повстанців, але в Москві й Гавані йому відмовили. У травні 1978-го радянська військова делегація на чолі з генералом Петровим повернулася в Москву. Так само Куба в наступні роки поступово скорочувала свій військовий контингент. Хоча СРСР продовжував регулярно надавати Ефіопії економічну і військову допомогу, бо це зобов’язання було закріплено в радянсько-­ефіопському договорі про дружбу і співпрацю, який Брежнєв і Менґісту підписали в Москві 20 листопада 1978 року. Отож Аддис-­Абеба ще якийсь час залишалася сильним центром.

Та невдовзі режим почав слабшати. Спроби колективізації призвели до деградації сільського господарства. До цього додалися засухи, і результатом став великий голод 1983–1985 років. Демонтаж режиму Менґісту почався саме в Еритреї. Восени 1987-го НФВЕ розгорнув новий наступ на урядові сили, а в березні 1988-го захопив добре укріплене місто Афабет, де розташовувалася найбільша військова база ефіопської армії, центр воєнної розвідки, великий склад зброї і боєприпасів. У травні 1988-го на базі Народного фронту визволення Тиграю було засновано Революційно-­демократичний фронт ефіопських народів, який домовився з НФВЕ про дві головні речі: Менґісту треба усунути від влади в Ефіопії, а Еритрея повинна стати незалежною.

Раніше Менґісту міг сподіватися, що його режим урятує Москва. Тепер же Кремлю було не до Ефіопії: почав сипатися Варшавський блок, та й сам СРСР тріщав по швах. Наприкінці 1980-х Москва припинила економічну допомогу Аддис-­Абебі, а згодом і військову. У генерал-­лейтенанта КДБ СРСР Вадима Кирпиченка, який відвідав Ефіопію для переговорів і зустрічався з Менґісту 1 листопада 1990 року, ефіопський диктатор розпачливо питав: «Що відбувається в СРСР? Чи є майбутнє в радянсько-­ефіопських відносин? На вашу економічну допомогу ми вже не розраховуємо, але просимо зберегти хоча б військову. Без вашої військової допомоги ми не зможемо успішно вести переговорний процес зі збройною опозицією, і наше становище в найближчі місяці стане катастрофічним»269.

Менґісту не помилився у своїх передчуттях. 21 травня 1991 року він утік у Зімбабве, 24 травня загони НФВЕ увійшли в Асмеру — столицю Еритреї, а 28 травня загони ефіопської опозиції ввійшли в Аддис-­Абебу. В Ефіопії почав правити коаліційний перехідний уряд, який домовився з НФВЕ, що незалежність Еритреї проголосять 24 травня 1993 року, а перед тим проведуть референдум.

Отак еритрейські сепаратисти сповна скористалися слабкіс­тю центру. До того ж слабкістю не лише Аддис-­Абеби, а й Москви, яка тоді доживала останні місяці перед геополітичним крахом (1 липня 1991 року розвалився Варшавський блок, а в серпні — і СРСР).

Що ж до третього чинника — сильних і безальтернативних регіональних еліт — не забуваймо передусім, що населення Еритреї дуже неоднорідне в релігійному й етнічному сенсі. Це пояснює, чому в еритрейському визвольному русі довгий час конкурували різні організації. До вже згаданих двох громадянських воєн між ФВЕ і НФВЕ та поразки ФВЕ додамо, що в березні 1987-го відбувся об’єднавчий конгрес, на якому до НФВЕ приєднався один з уламків ФВЕ270. Відтак єдиною провідною силою в Еритреї на вирішальному етапі війни за незалежність був НФВЕ. Це, без сумніву, сприяло перемозі еритрейського сепаратизму.

Після великого голоду 1983–1985 років, який був найстрашнішою бідою і забрав найбільше життів саме на теренах Еритреї і Тиграю, популярність місцевих діячів режиму Менґісту впала майже до нуля. А ефіопська опозиція в особі Революційно-­демократичного фронту ефіопських народів навіть не плекала надій утримати Еритрею в складі Ефіопії і тому не намагалася створити на теренах Еритреї якісь структури, паралельні чи альтернативні НФВЕ. Тож НФВЕ в Еритреї був (і залишається, з 1994 року називаючись Народним фронтом за демократію і справедливість) поза конкуренцією.

Четвертий чинник — економічне обґрунтування сепаратизму — теж зіграв велику роль. Еритрея лежить на узбережжі Червоного моря між Суданом і Джибуті та відділяє від моря Ефіопію, в якої виходу до моря немає. Тому еритрейці сподівались отримувати чималий дохід від свого вигідного географічного розташування, зокрема, що основний вантажопотік з Ефіопії та в Ефіопію йтиме саме через еритрейські порти. Перші сім років фактичної незалежності Еритреї ці сподівання більш-менш виправдовувалися, але потім їх перекреслила ефіопсько-­еритрейська війна 1998–2000 років.

Нарешті п’ятий чинник — створення парамілітарних організацій — очевидний. Головною військовою базою НФВЕ була Орота. У травні 1990-го, за рік до перемоги еритрейських повстанців, там побував журналіст Associated Press Рейд Міллер271, який розповів: «За 80 миль на північ від Афабета лежить Орота, головний табір-база повстанців. Він простягається глибокою вузькою долиною, перерізаною каньйонами й оточеною міцними вершинами, такими високими, аж сонце потрапляє в долину лише на кілька годин на день. Для ворожих літаків залітати в цей лабіринт дуже небезпечно. Орота — це база постачання і військової підготовки, місце ув’язнення для тисяч військовополонених, цивільний і армійський госпіталь, школи для дітей солдатів, виробничі заводи й майстерні для ремонту вантажних автомобілів, танків та інших військових машин». Чисельність армії НФВЕ Міллер оцінив у 30–60 тис. осіб.

На південний схід від Ороти лежить місто Накфа, яке повстанці захопили 1977 року після шестимісячної облоги. У наступні роки ефіопська армія здійснила вісім спроб відбити Накфу, але марно. Під час цих атак майже все місто було зруйновано. НФВЕ збудував там підземне місто, де були житлові будинки, офіси, лікарні, типографії, заводи, радіостанція й коледж. Коли після здобуття незалежності постало питання, як назвати еритрейську валюту, їй дали назву «накфа» — на честь міста, яке стало символом боротьби еритрейців за свободу.

Отже, п’ять необхідних внутрішніх чинників збіглися докупи саме наприкінці 1980-х. І вони спрацювали: уже 24 травня 1991 року Еритрея стала незалежною де-факто, а рівно через два роки — і де-юре. Ці зміни відбулись одночасно зі зміною шостого чинника — зовнішнього, який тут завжди був. Довгий час це був СРСР, який допомагав режиму Менґісту і заважав розділенню Ефіопії, активно стримуючи ефіопську опозицію й еритрейський сепаратизм. Пікантність ситуації полягала в тому, що і режим Менґісту, і найпотужніші опозиційні сили, і сепаратистський НФВЕ — усі вони публічно сповідували марксизм-­ленінізм. І те, що СРСР відверто й однозначно став на бік Менґісту, вводило опозицію й еритрейських сепаратистів у, скажімо так, шизофренічний стан свідомості. Однак на початку 1990-х, напередодні розпаду Варшавського договору і розвалу СРСР, Москва кинула своїх союзників в Ефіопії напризволяще.

Тоді з’явився інший зовнішній чинник — США. Безпосереднім модератором вирішальних подій у травні 1991-го виступив тодішній помічник держсекретаря США з питань Африки Герман Коен. Зокрема він був причетний до пошуків безпечного притулку для Менґісту. Пізніше, наприкінці 1999-го, посольство США в Зімбабве визнало, що Коен брав участь у переговорах, у результаті яких Менґісту 21 травня залишив Аддис-­Абебу і втік у Хараре — столицю Зімбабве272.

27 травня Коен організував у Лондоні переговори, на які приїхали тимчасовий прем’єр Ефіопії Тесфає Дінка та лідери Революційно-­демократичного фронту ефіопських народів, Фронту визволення Оромо і НФВЕ. Саме Коен, щоб запобігти неконтрольованому знищенню й розграбуванню Аддис-­Абеби, рекомендував силам опозиції негайно зайняти ефіопську столицю, що вони й зробили вночі проти 28 травня. Дінка на знак протесту вийшов із переговорів, і вже без нього Коен і лідери трьох повстанських фронтів домовилися про дальші дії. Зокрема погодилися, що еритрейці вільні визначати своє майбутнє, включаючи незалежність, якщо захочуть273.

Завдяки гарантіям США усі сторони дотрималися цих домовленостей. НФВЕ не пришвидшував події, а нова ефіопська влада, зі свого боку, не намагалася чинити перешкоди. І через два роки Еритрея офіційно здобула визнану всім світом незалежність. Чому ІРА не дочекалася перемоги

23 грудня 1920 року Парламент Сполученого Королівства Великої Британії й Ірландії ухвалив акт, коротка назва якого Акт про уряд Ірландії, а довга — Акт, який забезпечує краще управління Ірландією274. Цей акт виокремив з Ірландії шість північно-­східних графств і сформував з них Північну Ірландію.

6 грудня 1922 року Ірландія стала вільною державою, але без Північної Ірландії, яка залишилася складовою частиною Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Цей статус-кво зберігається досі. Усі намагання вирвати Північну Ірландію з-під влади британської корони успіху не мали. У чому причини? Проаналізуймо, чи було в тій ситуації бодай п’ять чинників.

По-перше, про окремішність території Північної Ірландії від території Великої Британії можна точно стверджувати, що це не штучно створений міф, а доконаний географічний факт. Північну Ірландію і Велику Британію розділяє Північна протока завширшки понад 20 км, яку дуже важко не помітити. Штучним був, навпаки, кордон, який розчленував острів Ірландія на дві частини. І саме ця географічна єдність Ірландії завжди правила за головний аргумент на користь політичної єдності території острова.

Інакша ситуація з другим чинником — слабкість центру. Про Лондон, звісно, не скажеш, що він контролює Північну Ірландію лише номінально, але й перебільшувати силу британського уряду не варто. Сполучене Королівство — ­все-таки демократична держава, і це створює додаткові можливості для сепаратистських потуг. Нехай сепаратистам і бракує сили скинути владу центру, але вони можуть вплинути на суспільну думку, щоб та змусила центральну владу піти на поступки.

Саме так сталося в 1997–1998 роках. Британців утомила 30-річна війна, яка точилася на теренах Північної Ірландії між підпільними осередками Ірландської республіканської армії (ІРА) і британською владою. Цю війну британці називали коротко — Смута (The Troubles), і цей термін не потребував уточнень про географію і час. Усім і так було зрозуміло, про що йдеться, адже за 30 років Смута стала для британців найбільшою проблемою.

Одночасно наростали відцентрові настрої в Шотландії й Уельсі, що породжувало додаткову напругу в британському суспільстві. Цими проблемами вирішили скористатися лейбористи, які висунули гасло «нового лейборизму» (New Labour) і прагнули максимально розширити свою соціальну базу. Перед парламентськими виборами 1 травня 1997 року вони виступили з маніфестом275, у якому запропонували, зокрема, деволюцію як спосіб зміцнення держави. Термін «деволюція» (devolution) у британців означає передачу повноважень від Парламенту Сполученого Королівства парламентам Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії. У маніфесті лейбористи пообіцяли не пізніше осені 1997 року провести в Шотландії й Уельсі референдуми про деволюцію та заявили про готовність до нового політичного врегулювання в Північній Ірландії.

Здобувши на виборах переконливу перемогу, лейбористи одразу взялися виконувати обіцяне. Уже 31 липня новообраний Парламент Сполученого Королівства ухвалив Акт про референдуми в Шотландії й Уельсі276. 11 вересня пройшов референдум у Шотландії, майже три чверті його учасників (74,29 %) висловилися за створення Парламенту Шотландії. 18 вересня пройшов референдум в Уельсі, понад половина його учасників (50,3 %) висловилися за створення Національної Асамблеї Уельсу.

Паралельно тривав переговорний процес щодо політичного врегулювання в Північній Ірландії. Переговори просувалися повільно, але завершилися конкретним результатом. 10 квітня 1998 року в північноірландській столиці Белфасті було укладено Белфастську мирну угоду, яку ще називають Страсно­п’ятничною, бо то було в Страсну п’ятницю277. Цей документ складається з двох — міждержавний договір між Сполученим Королівством і Республікою Ірландія, підписаний лідерами двох урядів, та вагоміший договір між урядами двох держав і вісьмома політичними партіями й угрупованнями, які діяли в Північній Ірландії.

22 травня 1998 року відбулися референдуми, які затвердили Страсноп’ятничну угоду. Її підтримали 94,39 % учасників референдуму в Республіці Ірландія та 71,12 % — у Північній Ірландії. 19 листопада 1998 року Парламент Сполученого Королівства ухвалив Акт про Північну Ірландію278, який заснував Асамблею Північної Ірландії. Отже, британська влада, попри всю свою силу, таки мусила піти на суттєві поступки. Тому не можна сказати, що сильний центр — це саме те, об що обламалися намагання вирвати Північну Ірландію з-під влади британської Корони.

Переходимо до третього чинника — сильні й безальтернативні регіональні еліти, які виступають за відокремлення. Замість цього в Північній Ірландії спостерігався розкол регіональних еліт на два табори — проірландський і пробританський, які не просто конкурували, а ворогували і навіть воювали один з одним. Головні проірландські партії (їх називають націоналістичними) — «Шинн Фейн» (у пер. з ірл. «Ми самі по собі»), історично пов’язана з ІРА, та Соціал-­демократична і лейбористська партія, яка стоїть на поміркованіших позиціях. Найбільші пробританські партії (їх називають юніоністськими) — Демократична юніоністська партія, історично пов’язана з парамілітарними організаціями юніоністів, які протистояли ІРА, та Юніоністська партія Ольстера.

Про співвідношення сил між цими двома таборами можна судити з кількості місць, що їх вони здобули на виборах до Асамблеї Північної Ірландії. Перші вибори 25 червня 1998 року дали юніоністам 58 місць зі 108, націоналістам — 42 місця, іншим партіям — вісім місць. Під час наступних виборчих кампаній юніоністи знову випереджали націоналістів: 2003-го з рахунком 60 проти 42, 2007-го — 55 проти 44, 2011-го — 56 проти 43, 2016-го — 56 проти 40. На дострокових виборах 2 березня 2017 року кількість місць зменшилася зі 108 до 90. Юніоністи отримали 40, націоналісти — 39, решта партій — 11.

Переходячи до четвертого чинника — економічного обґрунтування, — знову мусимо констатувати відсутність у націо­налістів явної переваги над юніоністами. Справді, Північна Ірландія аж ніяк не може заявляти, нібито вона годує Велику Британію. За останніми даними Євростату (2018 рік)279, ВВП на душу населення становить у середньому по Сполученому Королівству 36 500 євро, а в Північній Ірландії — лише 28 500 євро (у Шотландії — 33 200 євро, в Уельсі — 26 300 євро). У Республіці Ірландія цей показник сягає 66 700 євро, що в 1,83 раза вище, ніж у Сполученому Королівстві. (Ця перевага порівняно нова: до 2000 року Ірландія відставала від Сполученого Королівства за рівнем ВВП на душу населення, але з 2001-го почала випереджати.) Та це зовсім не гарантує, що в разі возз’єднання двох частин Ірландії в одній державі соціально-­економічна ситуація в Північній Ірландії автоматично покращиться.

Що ж до п’ятого чинника — парамілітарних організацій, то ІРА була найпотужнішою в роки Смути, але після укладення Белфастської угоди її роль зменшилася. Нині діє щонайменше три підпільні організації, створені на основі уламків старої ІРА: Неперервна ІРА, Реальна ІРА і Нова ІРА. За сумарною активністю вони не можуть зрівнятися з ІРА часів Смути, яка примусила могутню британську владу піти на серйозні поступки.

Нарешті зовнішній чинник. Довгий час діяльність ІРА так чи так підтримував Радянський Союз, а тренувальні бази ІРА містилися в соціалістичній Угорщині. Варто зазначити, що мирний процес припав якраз на час, коли Угорщина фактично вийшла із соціалістичного блоку і відбувся розвал СРСР.

Отже, ірландські націоналісти в Північній Ірландії не змогли забезпечити щонайменше одного чинника для перемоги — єдності регіональних еліт. Бракувало їм і економічного обґрунтування своєї боротьби, додаймо сюди ще й фактичну нівеляцію зовнішнього чинника. У таких умовах вони майже не мали шансів досягти максимального результату, тобто відокремлення Північної Ірландії від Великої Британії і повернення до складу Ірландії. З іншого боку, їхню боротьбу не назвеш безрезультатною. Вони змусили британську владу вдатися не лише до політичного врегулювання в Північній Ірландії, а й до політики деволюції в масштабах усього Сполученого Королівства. Як наслідок, виникли легальні механізми і підвищилася ймовірність дезінтеграції Сполученого Королівства.

Цими механізмами вже спробували скористатися шотландські націоналісти. Вони добилися проведення референдуму про незалежність Шотландії 18 вересня 2014 року. Щоправда, ствердна відповідь здобула тільки 44,7 %, тобто менше як половину голосів.

Можна провести багато паралелей між ситуаціями в Північній Ірландії і Країні Басків — автономній спільноті в Іспанії. Зокрема методи діяльності ІРА використовувала організація ЕТА (Euskadi Ta Askatasuna, у пер. з баскської «Країна Басків і Свобода»), заснована 1959 року, ще за часів диктатора Франко. ЕТА оголосила про саморозпуск 2 травня 2018 року280, так і не досягши своєї мети — проголошення незалежності басків, але, так само як ІРА, добилася певних результатів.

Одним з найважливіших здобутків ЕТА стала Конституція Іспанії 1978 року, яка запровадила поділ держави на автономні спільноти і надала їм широкі права. Конституція не визначила, якими мають бути ці спільноти, навпаки, встановила низку процедур їх утворення з іспанських провінцій. Протягом 1979–1983 років постало 17 автономних спільнот, і перші серед них — Країна Басків і Каталонія, де референдуми пройшли 25 жовтня 1979 року. За утворення цих спільнот проголосували 90,27 % і 88,15 % учасників відповідних референдумів.

Як і в Північній Ірландії, у Країні Басків регіональні еліти розкололися на два табори. Один табір виступає за незалежність басків, другий — за єдність Іспанії. З цих та інших причин баскський парламент так і не наважився ні проголосити державний суверенітет Країни Басків, ні організувати референдум із цього питання. Утім автономні спільноти не мають — бо не вибороли — легального механізму виходу зі складу Іспанії. І хоча в Каталонії місцева влада кілька разів пробувала здобути незалежність шляхом проведення референдуму, всі ці спроби, разом з останньою — референдумом 1 жовтня 2017 року, не дали бажаного результату.

Ці поразки закономірні, адже ні в Країні Басків, ні в Каталонії так і не зійшлися докупи щонайменше п’ять чинників. Так само як не зійшлися вони в Північній Ірландії і в Шотландії. Як створювався сепаратизм в Україні

Погляньмо тепер під цим кутом зору на регіональний сепаратизм в Україні станом на початок 2014 року, тобто до російської експансії на українські території. Передусім нас цікавить, чи були на той момент наявні п’ять чинників.

Перший чинник — міф про окремішність території, її унікальність та інакшість. Очевидно, такий міф було створено у Криму і на Донбасі. У створенні такого міфу серйозно просунулась Одеса. А от у Харкові чи Запоріжжі не було навіть спроби створити окремий міф.

Другий чинник — слабкий центр. Очевидно, що центр в Україні був найслабшим саме наприкінці президентства Януковича та під час революційної зміни влади. Це стало слушною нагодою одночасно для регіонального сепаратизму і для російської експансії.

Третій чинник — сильні, майже безальтернативні регіональні еліти, які підтримують міф про окремішність своїх територій. Про його наявність можна більш-менш упевнено говорити знову ж таки тільки на Донбасі й у Криму.

Четвертий чинник — високий рівень патерналізму, з нав’язуванням міфу, що після відокремлення ці території житимуть набагато краще. Це чітко спостерігалося на Донбасі, де справді було поширено переконання «ми годуємо центр». У Криму тиражувався міф про те, що «під Україною» жити гірше, бо Київ заважає півострову реалізовувати свій туристичний, рекреаційний, оздоровчий потенціал. Крім того, там був ще сильніший міф — про миттєве підвищення рівня життя в разі повернення до складу РФ.

П’ятий чинник — створення парамілітарних організацій, що так само спостерігалося лише у Криму і на Донбасі. Насправді «русская весна» готувалася не один рік, і база для інспірування масових сепаратистських рухів почала формуватися там ще за президентства Віктора Ющенка, точніше, одразу після Помаранчевої революції 2004 року. У Криму і на Донбасі, на відміну від інших південних і східних регіонів, було створено розгалужену мережу локальних парамілітарних сепаратистських структур, автономних одна від одної і здатних сумарно мобілізувати на збройну боротьбу принаймні 1 % місцевого населення. Коли Кремль (нарешті ми підійшли до шостого чинника) дав «політичне замовлення» на регіональний сепаратизм в Україні, виконати його підрядилися саме ці організації.

Отже, всі шість чинників зійшлися докупи лише у Криму і на Донбасі, і там вони спрацювали, тобто завдяки цим шістьом чинникам там виникли потужні сепаратистські рухи. Важливо усвідомлювати, що сепаратизм у Криму і на Донбасі з’явився не після перемоги Євромайдану і не як відповідь на неї. Він почав проявлятися ще під час владарювання Януковича і виник не на порожньому місці, а мав сформовану організаційну базу, яку залишалося тільки наповнити грішми і зброєю. Це й зробив Кремль.

Тепер розгляньмо детальніше, як це було здійснено і чому це вдалося у Криму, на Донеччині й Луганщині, але не вийшло в інших східних і південних областях.

На момент початку Євромайдану дві потужні сили спроможні були інспірувати життєздатні сепаратистські повстання на сході і півдні України. Перша сила — це Партія регіонів разом з контрольованими нею місцевими радами. Друга сила — це Росія разом з усіма її військовими, економічними, фінансовими ресурсами, які вона мала в Україні. Та щоб підбурити сепаратистські повстання, потрібні структури-­виконавці. Тобто ті, хто організовано вийдуть на акції протесту, збиратимуть навколо себе натовпи, почнуть захоплювати адміністративні будівлі, блокувати і роззброювати підрозділи державних силових органів. Для більшого успіху потрібно заздалегідь забезпечити такі виконавчі структури зброєю і грішми.

Ситуація з наявністю таких структур скрізь була дуже різною. Серед усіх східних і південних регіонів різко виділялися Донецька й Луганська області на сході та Автономна Республіка Крим (АРК) і місто Севастополь на півдні. Для цього були географічні передумови — протяжнí смуги суцільного заселення з невеликою відстанню між населеними пунктами. У двох найсхідніших областях майже суцільна смуга міст простягнулася від Сєвєродонецько-­Лисичанської агломерації на заході Луганщини до Маріуполя на узбережжі Азовського моря. На Кримському півострові так само всуціль заселено весь Південний берег від Севастополя на заході до Керчі на сході.

Важливість цих географічних передумов не слід недооцінювати. Невелика відстань між населеними пунктами забезпечує можливість швидко перекидати сили з одного міста в інше. Щодо цього сепаратистська пожежа дуже нагадує звичайну пожежу. Не менш важливо й те, що йдеться саме про смугу міст, адміністративно незалежних одне від одного, а не про єдиний мегаполіс, керований з одного центру. У кожному місті може спалахнути власне сепаратистське повстання з власним центром управління, і погасити пожежу в одному місті зовсім не означає, що автоматично припиниться пожежа по сусідству.

Геть інакша географія, наприклад, Харківщини. Ця область виразно моноцентрична — складається з одного компактного мегаполіса і просторої території навколо нього без великих міст. Відповідно все політичне й громадське життя області теж моноцентричне. Це вповні стосується і потенційного сепаратистського життя області. Така розвинена й різнопрофільна структура, як «Оплот» Євгена Жиліна, мала шанси взяти під контроль Харків або принаймні його центральну частину з адміністративними будівлями, особливо якби це санкціонувала тодішня обласна і міська влада. До того ж Харків ще з радянських часів відомий як «міліцейське місто», а місцева міліція явно була на боці Жиліна, а не євромайданівців. Та щоб узяти під контроль усю область, поставити блокпости по всій протяжності адміністративного кордону на заході (із Сумщиною і Полтавщиною) та південному заході (з Дніпропетровською областю) — для цього бракувало б людських ресурсів не тільки одного «Оплоту», а й усієї міліції Харківщини.

Це пояснює, чому і під час Помаранчевої революції, і під час Революції гідності тодішні керівники Харківщини не наважилися на реальні сепаратистські кроки, хоча й декларували дуже радикальні плани. У схожій ситуації, зумовленій географічними чинниками, опинилися й тодішні керівники Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. Тільки у них було ще менше підстав сподіватися на військову допомогу Кремля: ­усе-таки вдертися на Харківщину куди простіше, ніж висаджувати морський десант у південні області України.

Описана ситуація стала стримувальним чинником і для Росії. Звичайно, Кремлю притаманно нехтувати міжнародним правом, але він хотів би мати якісь наочні приводи для експансії. Таким приводом могли б стати сепаратистські по­встання, якби вони охопили цілу область, а її адміністративна межа перетворилася б на лінію фронту. Проте втілити такий сценарій на Харківщині було майже неймовірно.

Найреальнішим такий сценарій був у Севастополі. Кремль провокував і підтримував там сепаратистські настрої всі роки української незалежності. Діяла багатошарова мережа відверто проросійських і антиукраїнських організацій, а просити Кремль про вторгнення було зайвим — російські кораблі й військо вже перебували там, залишалося тільки озброїти «народну самооборону». Тому відтяти це місто від України було для Кремля програмою-­мінімумом.

Уже 24 лютого на в’їздах до Севастополя було встановлено сім блокпостів (їх демонтували лише 22 березня). У гіршому для себе разі Кремль очікував, що доведеться зупиняти українське військо на цій межі, яка відділяє територію міськради Севастополя від АРК. Та справи пішли гірше для України і краще для Кремля. За кілька днів удалося запалити сепаратистське вогнище в Сімферополі об’єднаними зусиллями місцевих мереж парамілітарних організацій (зокрема «Боевого братства», банди «Сейлем» і різноманітних «казаков») та допомоги, яка прибула із Севастополя. Були напоготові політичні структури на зразок партії «Русское единство» Сергія Аксьонова, які хоч і вважалися маргінальними, але їм можна було номінально передати владу, відібрану в «донецької» частини кримського осередку ПР.

Пригадаймо окремі важливі подробиці тих подій. 27 лютого будівлю Верховної Ради АРК захопили проросійські бойовики з автоматичною зброєю і гранатометами й підняли над будинком прапор Росії, а Аксьонова незаконно проголосили новим прем’єр-міністром АРК281. Перед тим Аксьонов став відомим у Криму передусім як бандит «Гоблін» — очільник найбільшого на півострові організованого злочинного угруповання (ОЗУ) «Сейлем», а вже потім він почав створювати собі імідж політика і партійного лідера282. А банда «Сейлем» стала основою так званого «народного ополчення», відомого також як «самооборона» Криму.

Створити полк «народного ополчення» було вирішено на нараді партії «Русское единство» 21 лютого, коли Янукович ще був у Києві й залишався президентом України. Уже 23 лютого біля будівлі Верховної Ради АРК оголосили про створення полку «народного ополчення», полк розбили на роти, призначили командирів рот, і почався запис добровольців283. За свідченням заступника командира полку «народного ополчення» Сергія Куликова, всього було створено 17 так званих рот, у які записалося понад 3500 осіб284. Це парамілітарне формування було створено в порушення законодавства України, підпорядковувалося воно безпосередньо Аксьонову.

24 лютого в інтерв’ю російській газеті «Известия» Аксьонов повідомив: «Ми створюємо батальйони швидкого реагування і готові зустріти майданівців. Якщо від Ради йтимуть відверто русофобські ініціативи, наш опір може вилитися в такі вуличні протести, що Майдан спокійним місцем здасться»285. Через три місяці в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы» він розповів про кількість своїх бойовиків: «Під час перехідного періоду всього по Криму у нас було понад 7000»286. Це велика кількість, особливо якщо врахувати, що йдеться про добре озброєну і давно згуртовану банду. Утім кримський парламент захоплювала не вона, а інші бойовики, а вона забезпечила їм прикриття.

25 серпня 2014 року було опубліковано журналістське розслідування «Хто ж віддав Крим Путіну?», автор якого Сергій Марченко розповів подробиці тих подій. За його інформацією, кримський парламент захоплювала Загальноросійська громадська організація ветеранів «Боевое братство», заснована 26 грудня 1997 року. Очолював її генерал-­полковник Борис Громов, який у 2000–2012 роках був губернатором Московської області. Члени «Боевого братства» — ветерани локальних війн і збройних конфліктів, тобто професійні досвідчені вбивці з великим стажем287.

Марченко уточнив:

«Боевое братство» скромно вважає себе загальноросійською організацією, але насправді у них є представництва в Криму, Молдові, Казахстані й Південній Осетії. Сáме кримське відділення «Боевого братства» здійснило військове захоплення Верховної Ради Криму і підготувало плацдарм для вторгнення в Крим мирних і доброзичливих «зелених чоловічків». Під час захоплення Верховної Ради Криму підрозділи «Боевого братства» прикривало найбільше кримське ОЗУ «Сейлем» під безпосереднім керівництвом Сергія Аксьонова. На знак подяки за це 27 лютого 2014 року бійці Громова за допомогою автоматів Калашникова змусили членів Верховної Ради Криму призначити Аксьонова головою Ради Міністрів Криму. Своєю чергою, в подяку за такий царський жест 18 березня 2014 року Аксьонов віддав Крим (разом із собою) в добрі руки Путіна, який у подяку за це призначив Аксьонова начальником путінського Криму.

Щойно посипалася владна піраміда «донецьких» у Криму, як сепаратистська пожежа миттю поширилася із Севастополя на весь Південний берег — завдяки ­тим-таки мережам проросійських парамілітарних організацій, зокрема місцевим «казакам» і прибулим їм на допомогу з Росії. Для російських окупантів багато важила допомога цих організацій у встановленні контролю над меріями кримських міст і блокуванні військових частин Збройних Сил України. Кримські «казаки» мали зв’язки з багатьма міськими головами й депутатами, а ще чудово знали місцевість навколо українських військових частин.

Щоправда, поширити сепаратистську пожежу на Степовий Крим було важко, але це, власне, і не знадобилося. Достатньо було перекрити блокпостами Кримський перешийок, а для цього вистачало загонів «самооборони» із Сімферополя й Південного берега. Буквально за лічені дні все було зроблено, включно з блокуванням українських військових частин. Після цього російські війська, перекинуті морем до Севастополя, могли вже спокійно, не криючись, окупувати весь Крим.

Здійснити все це без заздалегідь підготовлених мереж сепаратистських організацій — політичних, громадських, пропагандистських і парамілітарних — було б набагато важче, якщо взагалі можливо. Не слід розцінювати як велику їхню ваду те, що вони не становили єдиної сили, не мали єдиного центру управління і часто-­густо конкурували (або й ворогували) одна з одною. Насправді наявність багатьох центрів замість одного підвищувала їхню живучість.

Звичайно, після успішного завершення анексії Криму всі ці численні маргінальні організації і їхні лідери тільки заважали Кремлю, і він почав їх позбуватися. Одних використали для провокування «русской весны» на українському Донбасі, решту просто поставили в рамки, які давно встановлено в Росії для всіх проявів громадської ініціативи, і вони швидко померли в переносному або й прямому сенсі.

Дещо інший варіант цього сценарію було реалізовано на Донбасі. Певні чинники полегшували справу. Передусім наявність протяжного і вельми дірявого сухопутного кордону, який не становив серйозної перешкоди ні для парамілітарних формувань, ні для регулярних військ РФ. Крім того, козачий рух на Донбасі мав під собою справжній, а не фіктивний, як у Криму, історичний ґрунт. Це дозволяло використовувати для інспірування сепаратистських настроїв на Донбасі одразу дві традиції, загалом чужі одна одній: давнішу традицію Області Війська Донського і порівняно молодшу традицію Донецько-­Криворізької республіки. Перша годилася для множення різноманітних товариств донських козаків, друга — для поширення ідеї політичного сепаратизму.

Серед численних організацій донських козаків найбільші структури на сході України мали три об’єднання. Серед них Військове козаче товариство «Всевелике Військо Донське» (ВКТ «ВВД»). Його було засновано 19 листопада 1994 року в Новочеркаську Ростовської області РФ, а незабаром воно означило себе як реєстрове козацтво288, тобто перетворилося на державне парамілітарне угруповання РФ. 31 жовтня 2009 року у великій залі Луганської міськради відбувся організаційний Великий круг громадських організацій донських козаків Луганської області, де й було засновано Луганський округ донських козаків у складі ВКТ «ВВД». Отаманом округу обрали Леоніда Рубана — отамана Луганського товариства донських козаків імені Матвія Платова289.

Ця структура виправдала сподівання свого російського начальства в тому сенсі, що зрадила Україну. Рубан від січня 2014 року чергував зі своїми козаками біля будівлі Луганської ОДА. 12 лютого (за десять днів до втечі Януковича з України) він оприлюднив звернення ради отаманів Луганського округу донських козаків до президента РФ Путіна «з проханням не віддати нас на розтерзання західним іродам, а в разі дальшого поглиблення політичної кризи, спроб увести на територію Украї­ни війська НАТО, надати військову підтримку народу України»290. У травні Рубан доклався до проведення «референдуму» і зриву виборів президента України на Луганщині. Він визнав «ЛНР» і перереєстрував у ній Луганський округ донських козаків.

Конкурент ВКТ «ВВД» — Міжнародний союз громадських об’єднань «Всевелике Військо Донське» (МСГО «ВВД»), заснований 3 грудня 1994 року, теж зі штаб-квартирою в Новочеркаську291. З моменту створення його очолював отаман Микола Козіцин, який народився в Дзержинську (нині Торецьк) Донецької області України292. МСГО «ВВД», на відміну від ВКТ «ВВД», об’єднував нереєстрових козаків. Він спромігся створити на сході України цілу мережу своїх структур, які взяли активну участь в організації сепаратистських акцій і повстань навесні 2014-го.

Отаман Козіцин не лише підбурював до цього місцевих козаків, а й узяв у свої руки керівництво їхніми сепаратистськими виступами. Для цього він створив на Донеччині й Луганщині свою «Козачу національну гвардію» («КНГ»). Особ­ливістю загонів «КНГ» (як сформованих із місцевих козаків, так і перекинутих з території РФ) було те, що вони не бажали підкорятися органам «влади» маріонеткових «ДНР» і «ЛНР», бо разом із Козіциним вважали, що територія цих «республік» має стати частиною території РФ. А поки цього не сталося, козаки Козіцина встановлювали в захоплених ними містах свою владу і свої порядки.

Характеризуючи ці порядки, «Радіо Свобода» зазначило, що на совісті козаків Козіцина викрадення людей (зокрема працівників ОБСЄ), грабунки, вимагання, публічні екзекуції батогами, «народні суди» з обіцянками розстрілів, масовий вивіз вугілля на російську територію, грубі розгони стихійних бунтів293. Урешті-решт самоуправство Козіцина зайшло в протиріччя з тактикою Кремля. Після 2 листопада, коли в «ДНР» і «ЛНР» пройшли «вибори» так званих «народних рад» і «голів республік», почалося роззброєння і розформування загонів «КНГ» силами «народної міліції», а фактично російських окупаційних військ. Російські козаки, завербовані Козіциним, здебільшого поверталися в Росію, а місцевим пропонувалося влитися до лав «народної міліції».

Незалежно від ВКТ «ВВД» і МСГО «ВВД» діяв Козачий союз «Область Війська Донського» (КС «ОВД»). Його було зареєст­ровано 9 вересня 2009 року як Донецьку обласну громадську організацію на підставі результатів установчих зборів, проведених 23 липня того ж таки року. Як стверджував союз, після «державного перевороту» в лютому 2014-го він спершу займався «забезпеченням правопорядку і пошуками компромісних шляхів виходу з конфлікту», а потім дійшов висновку про «відсутність можливості встановити діалог з прихильниками київської хунти», «встав на захист рідного краю і його жителів від фашистських карателів» і взяв «активну участь у народно-­визвольній боротьбі Новоросії»294.

Очолив КС «ОВД» отаман Юрій Сафоненко — уродженець Донецька, кримінальний авторитет. У лютому 2014-го він разом зі своїми козаками їздив до Києва для участі в Антимайдані, потім влився в «ополчення ДНР»295. Особисто розстрілював і давав указівки розстрілювати беззбройних громадян України, брав участь зі своїм підрозділом у захопленні пункту перетину кордону «Успенка», в боях під Іловайськом та інших296.

Традицію Донецько-­Криворізької республіки розвивала організація «Донецька республіка», заснована в грудні 2005 року297. Вона розгорнула активну антиукраїнську діяльність — не лише виступала за федералізацію України і повалення тодішньої влади, а й відкрито закликала до відокремлення східних областей. «Донецьку республіку» підтримував «Міжнародний євразійський рух» Олександра Дугіна і його молодіжна структура — «Євразійська спілка молоді» (ЄСМ), заснована 26 лютого 2005 року для протидії новій хвилі «оксамитових» революцій на пострадянському просторі, які, вважає ЄСМ, ведуть до встановлення проамериканських режимів. За словами членів ЄСМ, що їх 9 квітня 2005 року опублікувала газета Washington Post, ЄСМ мала стати «щитом на шляху помаранчевого бульдозера»298. 15–22 листопада 2006 року, перед другою річницею Помаранчевої революції, активісти організацій «Донецька республіка» і ЄСМ проводили мітинги в Донецьку та збирали підписи за референдум щодо створення незалежної держави «Донецька республіка»299. СБУ чомусь не перешкодила цій акції, попри її тривалість і відверто сепа­ратистський характер, і не притягнула її організаторів до кримінальної відповідальності.

«Донецька республіка» проголосила себе правонаступницею Донецько-­Криворізької республіки. «9 лютого 2006 року ми відновили Донецько-­Криворізьку республіку, адже її було нелегітимно, майже на багнетах німецьких загарбників захоплено, потім її захопила Україна», — заявив один із лідерів організації Олександр Цуркан300. Прапор організації «Донецька республіка» спеціально було задумано у вигляді державного прапора. Це триколор з горизонтально розташованими чорною, синьою і червоною смугами та з написом «Донецкая республика» і гербом РФ — двоглавим орлом. Згодом цей триколор став прапором «ДНР».

На початку 2007-го представники «Донецької республіки» провели низку акцій у різних містах Східної України, пропагуючи ідеї сепаратизму і федералізації країни. А 11 квітня 2007 року прапори «Донецької республіки» з’явилися на майдані Незалежності в Києві на мітингу прихильників Януковича301.

Зрештою 6 листопада 2007 року Донецький окружний адміністративний суд постановив примусово розпустити Донецьку обласну громадську організацію «Донецька республіка». Організацію розпустили «за порушення законодавства про об’єднання громадян і проведення діяльності, спрямованої на порушення територіальної цілісності держави». 24 січня 2008 року це рішення затвердив Апеляційний суд Донецької області302. Проте організація продовжила існувати підпільно і навіть проводила публічні акції.

У липні 2014-го в інтернеті з’явилась інформація про те, що російські інструктори готували бойовиків для захоплення Донбасу ще 2009 року. Доказом став фотоальбом, опублікований 12 серпня 2009 року в соціальній мережі «ВКонтакте» на сторінці спільноти «Донецька республіка». Сама група «Донецька республіка» зареєструвалася в соцмережі 2008-го. В альбомі під назвою «Збори керівного складу» виставлено фотографії терористів-­початківців із вогнепальною зброєю та в одязі із символікою й прапорами «Донецької республіки». На фотографіях задокументовано невеликий військовий табір сепаратистів, де вони вчилися стріляти з вогнепальної зброї і кидати «коктейлі Молотова». У пабліку сепаратистів можна знайти інформацію про те, що тренування бойовиків тривали і 2010-го, попри те що тоді на президентських виборах переміг Янукович303.

21 січня 2010 року Апеляційний суд Донецької області передав кримінальну справу, порушену проти трьох лідерів забороненої громадської організації «Донецька республіка», на додаткове розслідування304. За президентства Януковича це «додаткове розслідування» не дало результатів, а заборонена «Донецька республіка» і далі проявляла активність. Донецькі сепаратисти брали активну участь у заходах ЄСМ, відвідали прокремлівський форум «Селігер-2013» у Росії, де отримали гроші на свою діяльність. Фотографії було викладено у блозі одного з учасників форуму305.

Отже, про свої цілі сепаратисти відкрито заявляли задовго до Євромайдану. Відтак зрозуміло, що причиною сепаратизму на Донбасі став не Євромайдан, як про це говорить офіційна російська пропаганда, а тривала підривна робота за фінансової підтримки РФ, яка велася протягом дев’яти років до Євромайдану. На початку 2014 року, в розпал Євромайдану, представники «Донецької республіки» долучилися до зародження Антимайдану в Донецьку. Лідери цієї організації (крім Цуркана, який помер 2010-го) стали активними діячами «ДНР».

Серед чинників, які ускладнювали ситуацію для Росії, треба назвати те, що Донбас — рідна, базова територія Партії регіонів. Крим для ПР був територією чужою, яку вона «загарбала», і коли туди прийшов набагато потужніший загарбник (уже без лапок), тобто Росія, ПР звідти тихенько забралася. Та анексувати аналогічно Донбас, не дійшовши попередньо згоди з ПР і її основними спонсорами, Кремль не міг. Крім того, Донбас не становив для Росії самостійної цінності. Кремль сподівався, ґрунтуючись на хибних етнолінгвістичних розрахунках, що від України відколються одразу вісім областей (Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська) або й більше. От це мало самостійну цінність, до того ж автоматично вирішувало проблеми енерго- й водопостачання Криму та відрізало Україну від моря.

А сам по собі Донбас цікавив Кремль як гачок, на якому можна тримати Україну. Отут інтереси Кремля збіглися з інтересами «донецьких», які теж хотіли тримати Україну на якомусь гачку. Тому перша стадія сепаратистських повстань на Донбасі пройшла з обопільної згоди Кремля і «донецьких». Для підбурювання цих повстань використовувалися всі наявні на Донбасі сепаратистські структури.

Друга стадія, як і в Криму, полягала в інституалізації нової системи влади на сепаратистських територіях. Вона почалася восени 2014 року і теж пройшла з обопільної згоди Кремля й «донецьких». Одночасно приборкувалися і витіснялися будь-які структури, що їх не контролювали або Кремль, або «донецькі».

Третя стадія, яка триває з 2017 року, ознаменувалася «націоналізацією» активів українських компаній на окупованій території Донбасу. Тут уже навряд чи може йтися про обопільну згоду.

Звичайно, такий розвиток подій можна назвати результатом недалекоглядності «донецьких». Однак першопричину слід шукати глибше. Вона в тому, що ще в часи президентства Віктора Ющенка держава не продемонструвала рішучість суворо карати за сепаратистські заклики і тим паче за сепаратистські дії та рішення. Коли серед відомих політиків без кари залишились явні сепаратисти, як-от Євген Кушнарьов, це стало сигналом для суспільства, що сепаратизм — це нормальна, природна річ, хіба що трохи екстравагантна. І саме це уможливило розквіт козачих товариств, підпорядкованих російським центрам, тривалу пропаганду «донецьких республік», появу Жиліних і їхніх «Оплотів», а згодом — уже й реалізацію сепаратистських сценаріїв.

261 http://africanelections.tripod.com/er.html

262 http://www.globalreligiousfutures.org/countries/eritrea

263 http://www.globalreligiousfutures.org/countries/ethiopia

264 https://faculty.georgetown.edu/bh297/HsuEritrea.pdf

265 https://web.archive.org/web/20120604045256/http://www.csa.gov.et/pdf/Cen2007_firstdraft.pdf

266 https://www.cia.gov/library/publications/the-world-­factbook/geos/er.html

267 https://www.cia.gov/library/publications/the-world-­factbook/geos/et.html

268 http://alerozin.narod.ru/OgadenWar.htm

269 Див.: Кирпиченко Вадим. Разведка: лица и личности. — М.: Гея, 1998. — С. 203.

270 https://web.archive.org/web/20000930060820/http://www.roape.org/cgi-bin/roape/show/3815.html

271 https://www.latimes.com/archives/la-xpm-1990–05–27-mn-135-story.html

272 http://news.bbc.co.uk/2/hi/africa/575405.stm

273 http://countrystudies.us/ethiopia/141.htm

274 http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1920/67/pdfs/ukpga_19200067_en.pdf

275 http://www.labour-­party.org.uk/manifestos/1997/1997-labour-­manifesto.shtml

276 https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1997/61/enacted

277 https://peacemaker.un.org/uk-ireland-good-friday98

278 http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/47/contents

279 https://ec.europa.eu/eurostat/documents/2995521/10474907/1–05032020-AP-EN.pdf/81807e19-e4c8–2e53-c98a-933f5bf30f58

280 https://www.diariovasco.com/politica/ETA-anuncia-­disolucion-20180502151406-nt.html?ref=https:%2F%2Fru.wikipedia.org%2F

281 https://edition.cnn.com/­2014/02/27/world/europe/ukraine-­politics/

https://www.pravda.com.ua/news/2014/03/1/7016748/

https://www.interfax.ru/world/361702

https://www.pravda.com.ua/news/2014/03/1/7016766/

282 https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2014/03/15/7018918/

283 https://www.youtube.com/watch?v=Do6oRjUqrN 8

284 https://helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2017/03/Web_26_02_Cremea_Analit_Zvit.pdf

285 https://iz.ru/news/566501

286 https://echo.msk.ru/programs/beseda/1326022-echo/

287 https://uainfo.org/blognews/380669-kto-zhe-otdal-krym-putinu.html

288 http://novocherkassk-­gorod.ru/history/town-history/cossack-­revival-history/

289 http://alchevskpravoslavniy.ru/news/aktualnye-temy/kazachij-­listok-1-luganskij-­okrug-donskix-­kazakov.html

290 https://ipress.ua/ru/news/kazaky_luganskogo_okruga_prosyat_putyna_o_voennoy_pomoshchy_ukrayne_46005.html

http://paralel-­media.com.ua/p62337.html

291 http://vvd2003.narod.ru/svidet.htm

292 http://vvd2003.narod.ru/ataman2010.htm

293 https://www.radiosvoboda.org/­a/­26708384.html

294 http://ruskline.ru/opp/2015/5/11/kto_est_kto_v_donskom_kazachestve/

295 https://yadocent.livejournal.com/784552.html

296 https://myrotvorets.center/criminal/safonenko-­yurij-viktorovich/

297 http://newsland.com/user/writer20/content/donetskaia-­respublika-vsio-o-narodnom-­dvizhenii-donbassa/746550

298 http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A38431–2005Apr8.html?noredirect=on

299 http://rossia3.ru/Regions/don_agt

300 http://bratyaslaviane.narod.ru/­2006/4/i4–06–5-r.html

301 http://podrobnosti.ua/414210-na-majdane-­pojavilis-flagi-­donetskoj-respubliki.html

https://regnum.ru/news/811315.html

https://ura-inform.com/ru/photo/2007/04/12/majdan_don/7

302 https://www.unian.ua/human-­rights/91689-sud-zaboroniv-­diyalnist-gromadskoji-­organizatsiji-donetska-­respublika.html

303 http://www.kasparov.ru/material.php?id=53D 607F597C 40§ion_id=43452FA6D 4743&subject_id=183

304 https://censor.net.ua/news/110569/delo_quotdonetskoyi_respublikiquot_otpravleno_na_dorassledovanie

305 https://dn.depo.ua/ukr/donetsk/istoriya-­rozvitku-separatizmu-v-donetskiy-­oblasti-28102015090000