Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 3 Політики не брешуть — політики зраджують

Політиків вважають брехунами. Насправді ж основа політики — це не брехня, а елементарна зрада. Ця відмінність дуже суттєва і важлива. Переконатися в цьому неважко — достатньо порівняти брехню і зраду в реальній політиці.

Спочатку поговоримо про брехню. Феномен конкуруючих правд у суспільній свідомості дозволяє політикам узагалі уникати явної брехні, це навіть можна назвати одним зі складників мистецтва політики. Далі проаналізуємо найвиразніші відмінності політичної зради: чим вона відрізняється, з одного боку, від політичної брехні, а з другого — від зради подружньої. І наведемо приклади з новітньої всесвітньої історії, які, на нашу думку, ілюструють ці відмінності найяскравіше. А наприкінці дослідимо еволюцію політичної зради в незалежній Україні. Феномен конкуруючих правд

Політичне шоу на одному з найпопулярніших українських телеканалів. Точиться дискусія про те, чи можна відкривати ринок землі. Політик, який виступає проти цього, пропонує аудиторії відповісти на питання «Чи готові ви підтримати продаж української землі?». Більше як 80 % теж проти. Далі політик, який підтримує відкриття ринку землі, пропонує аудиторії інше питання — «Чи хочете ви мати право продавати свої земельні паї?». Більше як 80 % кажуть, що, звичайно, хочуть мати право продавати свій пай. І навіть якби в це питання вставили слово «іноземцям», результат був би таким самим.

Свого часу український соціолог Євген Головаха, коментуючи подібну ситуацію, вжив термін «політична шизофренія». Він помітив амбівалентність (а це одна з ознак початкового стану шизофренії) української суспільної свідомості майже одразу після проголошення незалежності України79. Слідом за ним тему амбівалентності й шизофренії підхопив політолог Микола Рябчук80, який недавно видав монографію «Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності»81.

Проте цей феномен аж ніяк не суто український. Навпаки, він глобальний — і у просторі, і в часі. Його детально описав у своєму бестселері «Правда. Як багато сторін у кожній історії формують нашу реальність» американський науковець Гектор Макдональд82. Він запропонував означити це явище як конкуруючі правди.

Питанням правди, напівправди, брехні, фейків відведено гігабайти книжок. Про них сперечаються тисячі науковців по всьому світу. Однак правда й брехня не є головною темою цієї книжки, тому зупинімося лише на двох тезах, які не викличуть особливих дискусій.

Перше: абсолютної правди, напевне, не існує (навіть закони точних наук час від часу переглядають). Просто на якомусь етапі ми всі консенсусно віримо, що Земля пласка і нерухома, а потім дізнаємося, що це куля, яка обертається навколо Сонця. Насправді всі ми живемо у світі конкуруючих правд, яких може бути дуже багато і вони можуть суперечити одна одній. Проте ми з ними уживаємося, самі починаємо їх продукувати і з ними воювати. Сталін убив мільйони невинних людей, але досі мільйони нащадків убитих сталінізмом людей з піною в роті доводять іншим, що Сталін — великий політик.

Чим конкуруючі правди початку XXI століття відрізняються від конкуруючих правд початку XX століття? Широтою контексту або, кажучи простіше, кількістю додаткової інформації, яку нам треба спожити і яка рине на нас звідусіль. Однак не забуваймо, що можливості нашого мозку, хай там як, дещо обмежені (про це докладніше ми вже говорили в першому розділі). Отож рано чи пізно наш мозок відтинає частину «непотрібної» інформації, і ми однаково обмежуємося кількома конкуруючими правдами, які стають для нас (принаймні на якийсь час) аксіомами. Саме тому колись екскурсовод у музеї Йосипа Сталіна у грузинському місті Горі після розповіді про мільйони закатованих абсолютно серйозно завершував екскурсію словами: «Сталін, звичайно, велика сволота, але він наша сволота».

Другий момент, на якому слід наголосити, — це найпростіша градація напівправди, що її запропонував Гектор Макдональд у своїй книжці. Він виокремлює три типи людей, які говорять напівправду:

Активісти: вибирають такі конкуруючі правди, які створюють досить точне враження про реальність, для досягнення конструктивної мети.

Дезінформатори: невинно поширюють такі конкуруючі правди, які ненавмисно спотворюють реальність.

Маніпулятори: навмисно відбирають конкуруючі правди, щоб створити таке враження реальності, про яке вони знають, що воно неправдиве. Особливості політичної зради

Коли ми говоримо про політиків зокрема і політику взагалі, ми любимо огульно стверджувати, що всі політики брешуть. При цьому ми не задумуємося над тим, що в наш час, коли інформація як ніколи доступна, політики майже не брешуть. Так, вони створюють конкуруючі правди, інколи на межі з маніпуляцією, але це не брехня в чистому вигляді.

Чому? Передусім тому, що суспільство дуже чутливе до брехні. Люди не люблять, коли їм відверто брешуть. Ба більше, брехня завжди тягне за собою наступну брехню, а багаторазове повторення брехні безумовно вбиває рейтинг. У сучасному ж суспільстві, зрештою, як і не в сучасному, навіть найжорстокіші диктатори дуже залежать від рейтингів.

Політик, якщо він не повний ідіот, майже ніколи не бреше у прямому сенсі цього слова. Однак політик дуже часто змінює свої погляди або, по-простому, зраджує свої колишні ідеали, а разом з ними і своїх виборців. І тут ми підходимо до найважливішого: чому виборці найчастіше заплющують на це очі?

Насамперед треба одразу сказати, що політик не самогубця, тому його політична зрада — це щось одномоментне. Політик старається загорнути свою зраду у якусь конкуруючу правду і далі так побудувати інформаційну кампанію, щоб люди все максимально швидко забули (пам’ятаєте, що за три місяці людина забуває майже все?). Якщо інформкампанія політикові вдається, ми забуваємо про зраду як таку.

Політична зрада має кілька фундаментальних відмінностей від любовної зради. Першу і найважливішу описав Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, який у 72 роки трагічно закохався в 17-річну Ульріку фон Леветцов. Пристаркуватий геній запропонував юній дівчині вийти за нього заміж, але вона відкинула пропозицію. Ґете страшенно переживав відмову і в одному зі своїх найгеніальніших віршів описав цю ситуацію так: «Я втратив самого себе». У політичному житті нічого такого не буває: дуже рідко політична зрада спричиняє «втрату себе». То чим зрада політична відрізняється від зради в особистому житті?

Бельгійська психотерапевтка Естер Перель у бестселері «Скок у гречку: переосмислення подружніх зрад»83 виділяє кілька важливих моментів, визначальних для психологічного стану зрадженої людини. Перше і найважливіше: любов передбачає відчуття винятковості, а політика ніколи й нікому (правильніше сказати, майже нікому) такого відчуття не давала. Кожен розуміє, що легкі інтрижки політиків із виборцями не завдадуть смертельного удару.

Зрада політика, на відміну від зради коханої людини, не веде до втрати минулого. Від того, що політик, змінивши спонсора, починає несподівано вболівати за футбольний клуб свого нового покровителя або заграє з працівниками заводів, які належать спонсорові, наше ставлення до минулого ніяк не змінюється. Якщо нас правильно поінформують про нові зміни в поглядах «нашого» політика, ми не відчуватимемо, що даремно витратили на нього стільки часу й зусиль. А якщо він неправильно нас поінформує, не створить правильних конкуруючих правд, ми на цього політика образимося і більше за нього не проголосуємо. У політичній зраді, на відміну від реальної, завжди є можливість помститися.

Зрада в реальному житті завжди передбачає, що ти маєш боронити свою гідність. У політиці ж зрада, яка не зачіпає вашу гідність, найчастіше вважається пристосуванством і здебільшого їй знаходиться виправдання. Політик підбирає слова і пояснення, а людина погоджується з аргументами, бо політик говорить так само чесно, як і досі.

На жаль, усі політики, якщо вони хочуть бути політиками, змушені зраджувати. Головне мистецтво політики — це прикрити зраду фіговим листком піару. Виборець платить тим самим: він не хоче переживати когнітивний дисонанс і прикриває свою зраду іншими принципами.

Тепер уже хіба любителі історії пам’ятають, що основоположник фашизму Беніто Муссоліні починав свій шлях як соціаліст і навіть був головним редактором соціалістичної газети, наклад якої він збільшив із двадцяти тисяч до ста тисяч примірників. Мало хто знає, що Кім Ір Сен на світанку своєї партизанської біографії боровся не за збочений соціалізм, а воював за незалежність Кореї від Японії. У голові Фіделя Кастро взагалі панувала строката мішанина поглядів, перш ніж він став соціалістом і прихильником Радянського Союзу. Згадаймо, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан починав як послідовний правий політик і поступово перетворився як мінімум на соціал-­демократа. А президент Франції Емманюель Макрон з антипутініста обернувся на апологета режиму Путіна. Ну, і хрестоматійний приклад — Микита Хрущов, який підписав десятки тисяч розстрільних документів за часів Сталіна, а потім розвінчав культ сталінізму. Це, мабуть, один з найяскравіших прикладів того, як люди з певних міркувань стають на діаметрально протилежні позиції до своїх попередніх.

У цій книжці ми не зможемо дати відповідь на питання, де політики більше зраджують — у демократичних, тоталітарних чи транзитних суспільствах. Хоча можемо припустити, що таких політичних зрад більше передусім у суспільствах із високим рівнем політичного примітивізму й віри в диво. Там, де люди максимально часто вимикають політичну, а то й просто елементарну логіку, і там, де фактично немає суспільних авторитетів, рівень зрад буде вищим.

Політики, які нині здаються нам взірцем певних поглядів, регулярно або на якомусь етапі свого життя зраджували своїм ідеалам і знаходили собі нові. Звичайно, безліч політиків саме через ці зради канула в Лету, але багато хто щасливо прожив довге політичне життя.

Чи можливо бути чесним політиком? Так, можливо, так само як бути чесною людиною. Просто рівень чесності політика визначають ступінь і кількість зрад. Головна причина зрад криється в самій суті політики, яка полягає не в тому, щоб стати прем’єром, чи очолювати парламент, чи красти на держзамовленнях, — це побічні ефекти. Суть політики — протриматися в цій самій політиці якомога довше. Генерал, який зрадив, не брешучи

Як можна уникати брехні, але не уникнути зради, продемонстрував Отто Перес Моліна, який 2012 року став президентом Гватемали. На той час йому виповнився 61 рік, і в нього був імідж чесного безкомпромісного генерала.

У 1991–1993 роках Перес Моліна очолював управління воєн­ної розвідки. Він відмовився підтримати тодішнього президента Хорхе Серрано, який спробував учинити заколот, розпустивши Конгрес і призначивши новий склад Верховного суду. Потім зіграв важливу роль в усуненні Хорхе Серрано від влади, завдяки чому президентом став омбудсмен Раміро де Леон Карпіо84. До 1995-го Перес Моліна був начальником штабу нового президента, 1996 року — генеральним інспектором армії, у 1998–2000 роках очолював делегацію Гватемали в Міжамериканській раді оборони85. Після того пішов з військової служби і 2001 року заснував Патріотичну партію (ПП), яка стала на тверду непримиренну позицію в боротьбі зі злочинністю.

На загальних виборах 9 листопада 2003 року Переса Моліну обрали до Конгресу. ПП взяла участь у тих виборах у складі правоцентристського Великого національного альянсу, який став лідером перегонів і здобув 24,3 % голосів. На наступних парламентських виборах 9 вересня 2007 року ПП виступала вже самостійно і посіла третє місце з результатом 15,91 %. Одночасно ПП висунула Моліну своїм кандидатом на президентських виборах, де він здобув друге місце. Його переміг представник лівоцентристського Національного союзу надії Альваро Колом із рахунком 28,23 % проти 23,51 % в першому турі 9 вересня та 52,82 % проти 47,18 % у другому турі 4 листопада.

На тих виборах Перес Моліна вів агітацію під гаслом «Залізний кулак, голова й серце» (Mano dura, cabeza y corazón)86 і виступав за жорстку боротьбу зі злочинністю. Для Гватемали організована злочинність, яка дедалі зростає, — чи не найголовніша проблема. Перес Моліна обіцяв, зокрема, збільшити чисельність поліції на 50 % і відновити смертну кару. Надзвичайний рівень злочинності в країні пояснювався, по-перше, тим, що до складу бандитських угруповань влилося чимало озброєних бійців парамілітарних формувань, які брали участь у громадянській війні в Гватемалі у 1960–1996 роках. По-друге, злочинці збільшили і зміцнили свій вплив завдяки зростанню ролі Гватемали як транзитного пункту для великих поставок кокаїну87.

Наступні чотири роки, коли посаду президента обіймав Альваро Колом, проблема з владою наркокартелів у країні дедалі загострювалася. У цьому зізнався й сам Колом незадовго до нових виборів у бесіді з керівником лондонської редакції The Economist Томом Вейнрайтом, а Вейнрайт розповів про це у своїй книжці «Наркономіка»88.

Більшу частину свого президентського терміну Колом намагався зберегти свою владу, яка поступово танула. Після руйнівної громадянської війни особовий склад армії суттєво скоротився. Було б непогано, якби армію замінила цивільна поліція, але цього не сталося. У країні відбулося «системне руйнування системи безпеки», — сказав Колом. Чисельність армії скоротилася з 30 тис. до 10 тис. осіб. З одного боку, це означало, що майже 20 тис. колишніх військовиків шукають роботу, яку їм радо нададуть наркокартелі. З іншого боку, постраждала обороноздатність країни. Дійшло до того, що в якийсь момент 200-мильну ділянку 600-мильного кордону з Мексикою охороняли 32 солдати. Картелі створили бази на півночі Гватемали й «використовували їх як міжнародний аеропорт», — розповів Колом.

Неспроможність уряду контролювати великі обшири власної країни картелі вважали своїм активом — це безнадійно слабка держава. Колом стверджував, що майже 40 % убивств у країні на совісті наркокартелів. Вплив картелів зростав, і виникли побоювання, що вони глибоко входять у політичне життя країни. Під час передвиборчої кампанії багато говорили про сильну роль у ній наркогрошей. Вейнрайт запитав, чи остерігається Колом можливої інфільтрації його партії. Той на мить задумався, а тоді промовив ледь чутно: «Усі політичні партії повинні бути обережними. Уся країна вже інфільтрована».

У Гватемалі президент не має права балотуватися на цю посаду вдруге і так само на неї не можуть висуватися його близькі родичі. У квітні 2011 року, перед початком виборчої кампанії, Альваро Колом офіційно розлучився з дружиною Сандрою Торрес, щоб та могла позмагатися за президентське крісло. Проте ця хитрість не вдалася: кандидатуру Торрес визнали незаконною.

Отож головними конкурентами на президентських виборах стали Перес Моліна від ПП і Мануель Бальдісон від партії «Оновлена демократична свобода», яка відкололася від партії Колома. Моліна переміг Бальдісона з рахунком 36,01 % проти 23,2 % в першому турі 11 вересня89 та 53,74 % проти 46,26 % у другому турі 6 листопада90. ПП стала лідером на виборах до Конгресу, здобувши 26,62 % голосів91.

Як зазначає Том Вейнрайт, під час передвиборчої кампанії з жовтогарячих постерів на країну дивився пронизливим поглядом Перес Моліна і обіцяв ударити по злочинності mano dura — залізним кулаком. І багато хто вважав, що одразу після вступу на посаду новий президент почне жорстку боротьбу з наркокартелями.

Проте сталося інакше. Інавгурація нового президента відбулася 14 січня 2012 року. А вже через три місяці він шокував усіх своєю промовою на регіональній нараді Світового економічного форуму (СЕФ) в Латинській Америці, яка проходила 16–18 квітня в мексиканському містечку Пуерто-­Вальярта. Том Вейнрайт згадує, як приголомшила публіку заява Моліни про те, що він виступає за легалізацію всіх наркотиків.

Перес Моліна був військовим і багато років присвятив боротьбі з наркотрафіком, тому його заклик припинити війну з наркотиками багато важив. «Двадцять років тому я очолював воєнну розвідку Гватемали… Ми досягли великих успіхів. Перехопили безліч партій кокаїну, знищили плантації марихуани, заарештували багатьох босів наркотрафіку. Через двадцять років я стаю президентом і виявляю, що наркоіндустрія лише розрослася», — пояснив він, виступаючи на нараді СЕФ.

В особистій бесіді з Вейнрайтом Моліна наголошував на шкідливості силових методів боротьби з наркотиками. «Сьогодні в Центральній Америці через наркотрафік і породжене ним насильство гине набагато більше людей, ніж наркоманів у США», — переконував він92.

Можна впевнено стверджувати, що Перес Моліна зрадив ті принципи й ідеали, які він сповідував і за які боровся кілька десятиліть. І так само впевнено можна стверджувати, що він і до зради, і після неї не брехав, а був цілком щирим і правдивим. Просто після інавгурації одну конкуруючу правду в його голові витіснила інша, у чому він одразу й зізнався, абсолютно щиросердно.

Свої нові ідеї Моліна виклав, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН у вересні 2012 року. Тоді ж таки в інтерв’ю Fox News Latino він намагався переконати, що легалізація наркотиків — це і є обіцяний ним «залізний кулак». «Уперше чинний президент наважується сказати, що для війни з наркотиками потрібно знайти інші маршрути, — заявив він. — І це частина того, що ми завжди говорили: залізний кулак — це характер, це твердість, рішучість і політична воля, щоб хотіти робити»93.

Звісно, цікаво було подивитися, як оцінили успіхи Переса Моліни гватемальські виборці, але цьому завадили несподівані обставини. 21 серпня 2015 року, за два тижні до чергових виборів, прокурори Гватемали оприлюднили докази причетності президента до корупції на митниці. 1 вересня Конгрес позбавив президента недоторканності94, наступного дня той подав у відставку. 3 вересня після судового засідання, на якому було висунуто обвинувачення й надано докази проти Переса Моліни, його заарештували і відправили у в’язницю95.

Ця справа не мала стосунку до наркотиків, але дуже позначилася на політичних настроях гватемальців. ПП на виборах до Конгресу посіла лише четверте місце з результатом 9,20 % голосів. Кандидат від ПП на президентських виборах Маріо Давид Гарсіа отримав удвічі менше (4,47 %) й опинився на сьомому місці96. Тому залишається загадкою, наскільки успішними були б ті вибори для партії Моліни, якби не гучна кримінальна справа про корупцію. Так само невідомо, чи стала перша зрада генерала Переса Моліни — у війні з наркокартелями — поштовхом до другої зради — у боротьбі з корупцією. Президент, який зрадив, але не державі

У зовсім іншу халепу вскочив герой нашої другої історії. Він спочатку зрадив, а потім збрехав під присягою, заперечуючи зраду, отримав за свою брехню імпічмент, але залишився на посаді. Читачі, певно, вже здогадалися, що йдеться про 42-го президента США Білла Клінтона та його скандальні стосунки з Монікою Левінскі.

Ця історія загальновідома, і немає сенсу її переказувати. Проте один її момент заслуговує на прискіпливу увагу. Нині, через більш як двадцять років, скандал навколо Клінтона й Левінскі сприймається як анекдот, але його потенційні наслідки від самого початку були вельми серйозними. І в ньому теж криється загадка: чому Клінтон урешті-решт вийшов сухим із води?

Нагадаємо, що 19 грудня 1998 року Палата представників оголосила Клінтону імпічмент за двома пунктами обвинувачення — брехня під присягою і перешкоджання правосуддю. Для цього було достатньо звичайної більшості голосів конгресменів. 12 лютого 1999 року відбулося голосування в Сенаті. Для усунення Клінтона з посади президента було потрібно дві третини голосів сенаторів, тобто 67 зі 100. Республіканці мали 55 голосів, демократи — 45. Можна було очікувати, що чимало сенаторів-­демократів підтримають усунення президента-­демократа, дбаючи про свою політичну долю, яку легко було перекреслити, спробувавши вберегти Клінтона від заслуженого покарання. Однак сталося інакше: проти усунення Клінтона за першим пунктом обвинувачення проголосували десять сенаторів-­республіканців, за другим — п’ять. Тобто голоси «за» і «проти» усунення поділилися 45:55 за першим пунктом і 50:50 за другим.

Розгадку цього парадокса слід шукати у громадській думці. Недавно це питання спеціально дослідив Дрю Десільвер із Pew Research Center (PRC)97, і ось що він з’ясував, вивчаючи результати соціологічних досліджень, які проводив PRC під час тієї скандальної історії.

Стосунки Клінтона з Левінскі винесла в публічний простір газета Washington Post 21 січня 1998 року98. Скандал почали жваво обговорювати в медіа. 26 січня Клінтон на пресконференції в Білому домі у присутності своєї дружини Гілларі рішуче відкинув обвинувачення і заявив:

Я хочу сказати одне американському народові. Я хочу, щоб ви мене почули. Я знову скажу це: я не мав сексуальних стосунків із тією жінкою, міс Левінскі. Я ніколи нікому не казав брехати, жодного разу, ніколи. Ці звинувачення неправдиві99.

Невдовзі після цього PRC провів опитування, яке виявило, що 71 % американців схвалюють те, як Клінтон працює на посаді президента100. Ця цифра на 10 пунктів перевищувала рівень схвалення президента в опитуванні, проведеному перед скандалом. Щоправда, за наступні чотири місяці рейтинг Клінтона поступово повернувся до 60 %, але далі до кінця року вже не знижувався, а так і коливався біля цієї позначки.

Це здавалося дуже дивним. Адже 17 серпня Клінтон дав великому журі свідчення під запис про те, що в нього були «неприпустимі фізичні стосунки» з Левінскі. Того ж таки вечора він виступив по національному телебаченню із заявою, у якій визнав свої стосунки з Левінскі «неналежними»101. 9 вересня незалежний прокурор Кеннет Старр представив Конгресу звіт, який містив описи зустрічей між Клінтоном і Левінскі і який через кілька днів оприлюднили в інтернеті102. А 8 жовтня контрольована республіканцями Палата представників вирішила почати провадження щодо оголошення президентові імпічменту. Проти цього рішення виступили тільки 176 конгресменів, а 258 підтримали його, при цьому до республіканців приєднався 31 демократ103. Республіканці сподівалися, що всі ці удари знищать рейтинг Клінтона, але громадська думка їх фактично зігнорувала.

Ще дивовижніший результат показало опитування, яке PRC провів одразу після 19 грудня, коли Палата представників оголосила Клінтону імпічмент. Рейтинг схвалення Клінтона знову стрибнув до 71 % — на 10 відсоткових пунктів вище, ніж у попередньому опитуванні104.

Дрю Десільвер зазначає, що за результатами опитувань PRC процес проти Клінтона не мав популярності: десь 30 % чи й менше американців виступали за оголошення імпічменту президентові. Так було всю осінь 1998 року й аж до середини грудня, коли Палата представників таки вдалася до цього кроку. Схожі результати показували опитування інших соціологічних організацій. За імпічмент Клінтону виступали від чверті до третини американців105.

Ще одна показова деталь — процес проти Клінтона мало цікавив суспільство. В опитуванні PRC одразу після голосування Палати представників про імпічмент лише 34 % заявили, що вони приділяли цьому пильну увагу. Імпічмент навіть не ввійшов до десятки найпопулярніших новин 1998 року106.

Дивовижні особливості громадської думки справили враження на сенаторів, які мали вирішити долю Клінтона. Тим часом 19–21 січня 1999 року в рамках підготовки до голосування в Сенаті свою позицію представила сторона захисту. Серед головних тез адвокатів Клінтона було й те, що рейтинг його схвалення перевищив 70 % і що більшість американців виступає за швидке виправдання президента на судовому процесі в Сенаті107. Отже, можна впевнено стверджувати, що Клінтона від імпічменту врятувала громадська думка, налаштована доброзичливо до президента і негативно до імпічменту. Якби вона, навпаки, підтримувала імпічмент і не схвалювала діяльність президента, то шанси Клінтона достроково втратити посаду суттєво зросли б.

Чому ж американці так поблажливо ставилися до свого президента? Адже республіканці і сторона обвинувачення наголошували, що його провину доведено: він брехав під присягою, нібито не мав статевих стосунків із Левінскі, і в різні способи перешкоджав правосуддю, зокрема неправдивими свідченнями.

Певно, розгадка криється в тому, що пересічні американці бачили в цій справі лише звичайну побутову інтрижку. Вони дуже недовірливо сприйняли спроби сторони обвинувачення подати епізодичну подружню зраду як страшний переступ, який заслуговує на покарання імпічментом. Кожен ставив себе на місце Клінтона в Овальному кабінеті і розумів, як легко спокуситися та як важко потім зізнатися в цьому на весь світ. Навряд чи хтось вірив, що він чи вона, потрапивши в таку халепу, не намагалися б до останнього викручуватися і приховувати правду. Либонь, кожен пам’ятає у своєму житті такі моменти, які ні за що не хотілося б виносити на розгляд широкого загалу й оцінювання в медіа.

Великою натяжкою здавалося і намагання представити побутову інтрижку як злочин проти Сполучених Штатів, прирівняти подружню зраду до зради політичної, ба навіть державної. Такі аргументи звучали непереконливо і справляли враження нещирих, вигаданих задля того, щоб дошкулити політичному конкурентові.

Можна сказати, що тут конкурували не дві правди, а дві неправди. І більшість американців вважала гіршою не брехню Клінтона, а ту, яка спрямована проти нього. Зрештою, це й стало визначальним чинником, який зберіг Клінтону його посаду.

Ми підходимо до ключового питання: хто більше зрадив? Клінтон, який під присягою ствердив, що не мав сексуальних стосунків з Монікою Левінскі, чи сенатори, які не пішли на імпічмент через соціологічні дослідження? Хай як смішно це звучить, але в цій історії переміг голлівудський гепі-енд. Еволюція української зради

Переходячи до українських реалій, насамперед зауважимо, що в усі роки незалежності політична зрада відігравала у нас незрівнянно більшу роль, ніж політична брехня. І тут до загальних закономірностей — європейських і світових — додалися наші, суто українські особливості.

Почнемо з такого українського феномену як абсолютний релятивізм правди. Словом, в Україні всі правди відносні, немає жодної абсолютної правди, за одним винятком — абсолютною правдою є те, що всі правди відносні. Хоча в дійсності такий релятивізм політичної правди характерний для доброї сотні країн, яких можна назвати країнами з транзитною демократією, тож Україна тут не унікальна. Просто в ній поки що не приживається диктатура, яка трохи згладила б усю цю вакханалію зрад, пов’язаних з абсолютним релятивізмом правди.

У кожній нормальній західній країні є базове ядро абсолютних політичних правд, з якими погоджується майже все населення, зокрема вся громадськість разом із масмедіа і весь політикум. В Україні на кожну правду знайдеться правда, яка з нею конкурує. Це стосується навіть таких правд, як існування самої держави Україна, української мови й українського народу.

З українською парадигмою змагаються одразу дві — радянська і російська. Якщо в 1990-х головним конкурентом була радянська парадигма, то у 2010-х найбільшим конкурентом, а потім і відвертим ворогом стала парадигма російська. За таких умов майже будь-яка брехня легко маскується під одну з конкуруючих правд. Українці звикли, що кожна політична сила вихваляє і пропагує свою правду, а чужу називає брехнею. Тому різниця між правдою і брехнею нівелювалася до різниці між конкуруючими правдами.

Українці не шукають і не з’ясовують правду — вони її обирають на свій смак, стаючи на бік тієї чи тієї політичної команди. Це так само стосується політиків (і взагалі депутатів, громадських діячів, журналістів, блогерів та ін.): вони або приєднуються до якоїсь команди, чия правда їм до вподоби, або створюють власну, зі своєю правдою.

Тому чиста брехня для українських політиків — щось другорядне. Вона не допомагає втриматися в політиці якнайдовше, навпаки, шкодить цьому. До неї вдаються або дуже тупі, або дуже нахабні, або просто неуки. А от зрада для українських політиків — явище першорядне. Не в тому сенсі, що всі україн­ські політики тільки те й роблять, що зраджують, а в тому, що вся українська політика дуже залежить від зрад.

Власне, ціла історія української політики доби незалежності — це історія зрад. Історія переходів політиків з одних команд, які сповідували певні правди, до інших команд, які сповідують інші правди. З огляду на ці реалії не дивно, що зрада в українській політиці не є чимось зазнаки негативним. Вона може відігравати і позитивну роль, хоча майже завжди містить елемент пристосуванства і самозбереження.

Якщо подивимося глибше, то побачимо, що без зради проблематичною була б узагалі поява незалежної України. Нагадає­мо, що у Верховній Раді УРСР XII скликання, яку було обрано в березні-­квітні 1990 року і яка згодом перейменувалася на Верховну Раду України I скликання, від початку утворилися два великі угруповання — владна комуністична група «За суверенну Радянську Україну» у складі 239 депутатів, яку звичайно називали просто «група 239», та опозиційна Народна Рада, яка нараховувала 126 депутатів. Ще 85 депутатів становили «болото» між двома таборами.

Після путчу ГКЧП у Москві 19–21 серпня 1991 року Україна отримала нагоду розвалити СРСР і стати незалежною. Верховна Рада цією нагодою скористалася і 24 серпня зібралася на позачергову сесію. На вечірньому засіданні 321 депутат проголосував за постанову «Про проголошення незалежності України», 346 депутатів — за Акт проголошення незалежності України. Як підкреслив тодішній голова Верховної Ради Лео­нід Кравчук, ці документи було ухвалено конституційною більшістю. Далі того вечора затвердили ще низку постанов, спрямованих уже на втілення української незалежності: 331 голосом — «Про департизацію державних органів, установ та організацій», 278 голосами — «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту», 272 голосами — «Про надання додаткових повноважень голові Верховної Ради України», 256 голосами — «Про військові формування на Україні»108.

Жодне з цих рішень не було б можливим без підтримки «групи 239». Ця ж таки група контролювала Президію Верховної Ради, яка протягом тижня ухвалила низку антикомуністичних рішень: 25 серпня — постанову «Про власність Компартії України та КПРС на території України»109, 26 серпня — указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України»110, 27 серпня — указ «Про передачу архівів Компартії України у підпорядкування Головному архівному управлінню при Кабінеті Міністрів України»111, 30 серпня — указ «Про заборону діяльності Компартії України»112.

Звісно, СРСР і КПРС своїми злочинами проти України й українського народу сто разів заслужили на те, щоб їх зрадили їхні власні посіпаки. У ролі зраджених опинилися і ті депутати з «групи 239», які були компартійними функціонерами і тепер утратили роботу. Якщо ж говорити про систему сполучених посудин компартійної, радянської і господарської номенклатури, яка становила керівну верству в тодішньому українському суспільстві, то вона, звісно, ні в чому себе не зрадила, а залишилася при своїх інтересах. Чимало колишніх компартійних функціонерів спокійно працевлаштувалися в новостворених органах державної влади України.

Дальша історія політичної зради в Україні ділиться на три етапи. Найхарактерніша ознака першого етапу — розколи в опозиційному середовищі, інспіровані владою. Це зачепило передусім найпотужнішу національно-­демократичну силу — Народний Рух України (НРУ).

За часів президентства Кравчука НРУ пережив кілька спроб розколу. Найгучніша сталася після IV з’їзду НРУ у грудні 1992 року, на якому єдиним головою НРУ обрали В’ячеслава Чорновола. Незабаром частина делегатів, незгодна з політикою Чорновола, жорстко опозиційною до Кравчука, оголосила про створення Всенародного руху України (ВНРУ). Із НРУ у ВНРУ перейшла тільки невелика група осіб. Очолила ВНРУ народна депутатка України від Києва, професорка кафедри архітектури Київського державного художнього інституту Лариса Скорик. Очевидно, вона не могла тягатися із Чорноволом ні за своїм внеском в українську боротьбу, ні за авторитетом у національно-­демократичному середовищі. Однак ВНРУ і його лідерка здобули потужну піар-підтримку ЗМІ, які орієнтувалися на Кравчука. Активно поширювалися міфи про те, нібито НРУ розколовся навпіл і половина Руху стала на бік Кравчука.

ВНРУ брав участь у діяльності Конгресу національно-­демократичних сил (КНДС), який підтримував Кравчука на президентських виборах улітку 1994 року. Коли ж переможцем несподівано виявився Леонід Кучма, ВНРУ і КНДС негайно припинили діяльність, наче їх ніколи і не було.

Кучма продовжив справу Кравчука, але до проблеми НРУ підійшов більш творчо. Йому вдалося інспірувати не дрібний, а справді великий розкол Руху. Цього разу серед проводу партії Чорновіл опинився в меншості: від нього відвернулися 30 із 48 членів парламентської фракції НРУ, які зняли його з посади голови фракції та обрали замість нього Юрія Костенка. Тодішній депутат-­рухівець, давній друг і соратник Чорновола Ярослав Кендзьор пізніше згадував:

Це сталося 19 лютого 1999 року. Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовіру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракції Руху. Називав поіменно вершителів цього акта — чітко, голосно, повільно. Було видно, що він дістає неймовірну насолоду від приниження людини, якій раніше i слова поперек боявся сказати. «Червона» частина депутатів, аплодуючи, стояла i вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы! Давно бы так!». А він сидів, не опускаючи голови, i дивився просто у вічі Чернякові.

Розкол почався на ІХ з’їзді НРУ, який проходив 12–13 грудня 1998 року. Кендзьор переконаний, що більшість розкольників спокусилася на гроші. На підтвердження цього припущення він переказує фрагмент дискусії на з’їзді.

І от хтось із партійних побратимів викрикує йому (Чорноволу): «Чому одні керівники фракцій i очільники партій відчиняють двері президента Кучми ногою i добиваються від нього ліцензій на ведення бізнесу, різних пільг? У наш меркантильний час лише політикою ситий не будеш!».

В’ячеслав Максимович емоційно пояснює: «Для чого ми сюди прийшли, друзі? Торгувати Україною? Схаменіться, це врешті-решт непорядно!».

I тоді з когорти «костенківців» лунає: «Що з нього взяти… старий дідуган! Невже ви не розумієте, що ваш час давно минув разом з примарними ілюзіями!»113.

Не будемо відстежувати дальший розвиток подій — розколу в НРУ і того, що сталося з Рухом після загибелі В’ячеслава Чорновола в автокатастрофі на шосе під Борисполем 25 березня 1999 року. Важливо відзначити інше: Кучмі вдалося інспірувати розкол не тільки в НРУ, а й у ще двох опозиційних до нього парламентських партіях.

На початку 1996 року Наталія Вітренко гучно вийшла із Соціалістичної партії, чим дошкулила тодішньому лідеру СПУ і спікеру парламенту Олександру Морозу, який готувався стати одним з головних конкурентів Кучми на чергових президентських виборах. Невдовзі Вітренко заснувала власну Прогресивну соціалістичну партію. На парламентських виборах 29 березня 1998 року вона дивним робом подолала чотиривідсотковий бар’єр, набравши 4,04 %. ПСПУ та її лідерка спрямовували свою критику не так на Кучму, як на СПУ і Мороза.

Ще одна опозиційна до Кучми партія — «Громада» — на чолі з експрем’єром Павлом Лазаренком. У лютому 1999-го тодішній генпрокурор Михайло Потебенько зажадав від парламенту позбавити Лазаренка депутатської недоторканності, після чого той утік з України, а Верховна Рада 310 голосами дала згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності й арешт114. Уже в березні перша заступниця Лазаренка на посадах лідера партії «Громада» і керівника її парламентської фракції Юлія Тимошенко очолила новостворену депутатську групу «Батьківщина», а незабаром створила й очолила власну партію — Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». Під час президентських виборів ця партія поводилася дуже тихо, не критикуючи Кучму і не допомагаючи нікому з його конкурентів. Не дивно, що після перемоги Кучми Тимошенко отримала посаду віцепрем’єра з питань паливно-­енергетичного комплексу в уряді Віктора Ющенка.

А от відроджена КПУ за першої каденції Кучми жила без розколів і скандалів та спокійно нарощувала свій вплив. Кучма волів бачити своїм конкурентом у другому турі президентських виборів 14 листопада 1999 року саме лідера КПУ Петра Симоненка — і ця технологія перемоги йому вдалася.

Друга каденція Кучми — це і є другий етап політичних зрад. Для нього характерні вже не інспіровані владою розколи опозиційних партій, а розпад міжпартійних блоків і коаліцій через зраду когось із партнерів. Цей етап тривав аж до Євромайдану.

Як приклад із часів пізнього Кучми можна навести часткову руйнацію блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», який виборов перемогу на парламентських виборах 31 березня 2002 року. Щойно стало зрозуміло, що Кучма не збирається залучати цей блок до формування виконавчої влади і виштовхує його в опозицію, зі складу блоку фактично вийшли (чи навіть утекли) Ліберальна партія на чолі з Володимиром Щербанем і Республіканська християнська партія на чолі з Миколою Поровським. Щербань не хотів утратити посаду голови Сумської облдержадміністрації, а Поровський — крісло першого заступника голови Держкомітету з енергозбереження.

Багато таких зрад було за часів президентства Ющенка. Серед найгучніших — вихід Соцпартії з Помаранчевої коаліції 6 липня 2006 року заради отримання Морозом посади спікера парламенту. Для СПУ коаліція з Партією регіонів і КПУ стала нещасливою: зраджені «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) домоглися проведення 30 вересня 2007 року позачергових виборів до парламенту, і цього разу СПУ вже не спромоглася подолати бар’єр у 3 %.

Утім коаліція блоку НУНС («Наша Україна — Народна самооборона») і БЮТ у переобраному парламенті теж проіснувала недовго. Про припинення її діяльності офіційно оголосили 16 вересня 2008 року. Лідер фракції НУНС В’ячеслав Кириленко заявив, що «рубікон було перейдено під час парламентських канікул, коли відбулася змова Блоку Тимошенко з Партією регіонів», і наголосив, що ще 2 вересня фактично було створено «прокремлівську більшість у складі Блоку Тимошенко, Партії регіонів і комуністів»115.

Не будемо перераховувати, хто кому з ким і в який спосіб зраджував далі, а наведемо найяскравіший приклад зради після перемоги Януковича на президентських виборах. Ідеться про партію «Пора», яка вела свою історію від Помаранчевої революції і була учасницею НУНС. Її лідер Владислав Каськів у серпні 2010-го очолив робочу групу «Національні проєкти» комітету з економічних реформ при Януковичі; 27 вересня його включили до складу цього комітету; 21 грудня призначили керівником напряму реформ «Впровадження національних проєктів», а з 23 грудня він очолював Державне агентство з інвестицій та управління національними проєктами. З цієї посади його витурили 15 березня 2014 року, тобто вже після перемоги Революції гідності. 25 березня 2016 року його оголосили в розшук116, а 1 листопада 2017 року екстрадували з Панами в Україну117. Того самого дня Печерський районний суд м. Києва відпустив Каськіва під заставу в розмірі 160 тис. грн і зобов’язав здати всі закордонні паспорти118. Був чи ні в його діях кримінал — у кожному разі «Пора», перейшовши на бік Януковича, тихо вмерла.

Для другого етапу політичних зрад характерні зради не тільки між партіями у блоках і коаліціях — було чимало зрад окремих депутатів, які міняли фракції залежно від політичної ситуації. Такі хвилі зрад спостерігалися після кожної зміни влади. Приклади можна наводити десятками, обмежимося одним, як нам здається, найтиповішим. Тим паче він затягнувся більше як на десять років.

Голова правління АБ «Брокбізнесбанк» Олександр Буряк уперше пройшов до парламенту 31 березня 2002 року за спис­ком блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», де він був під № 59. Тоді ж таки втретє став народним депутатом його старший брат Сергій Буряк (1995 року обраний в окрузі № 211 на Київщині, 1998-го і 2002-го — в окрузі № 193 на Хмельниччині). 15 травня, наступного дня після складання присяги, Олександр Буряк записався у фракцію «Наша Україна», але пробув там лише кілька тижнів. Уже 30 травня він став членом провладної фракції «Єдина Україна», до якої із самого початку ввійшов його старший брат. Незабаром «Єдина Україна» розпалася на кілька партійних фракцій, цілком лояльних до Кучми. Сергій і Олександр Буряки приєдналися до спільної фракції Партії промисловців і підприємців України (ПППУ) та партії «Трудова Україна», а після її саморозпуску — до новоствореної фракції «Трудової України», яка демонструвала лояльність і до Кучми, і до очікуваного майбутнього президента Януковича.

Там брати Буряки залишалися і під час Помаранчевої революції. Із фракції «Трудової України» вони вийшли аж 3 грудня 2004 року, коли Верховний Суд України визнав результати другого туру президентських виборів недійсними і призначив переголосування, тобто коли всім стало ясно, що Янукович програв і президентом стане Ющенко. Буряки почали шукати новий політичний дах і знайшли його в ПППУ, лідер якої Анатолій Кінах після першого туру підтримав Ющенка. 21 січня 2005 року, за два дні до інавгурації Ющенка, брати Буряки приєдналися до групи промисловців і підприємців «Воля народу», яка невдовзі перетворилася на фракцію ПППУ.

Там брати Буряки залишалися, доки не настав час готуватися до нової виборчої кампанії. Найпривабливішою і найперспективнішою їм видавалася команда Тимошенко, і 14 грудня 2005 року Сергій та Олександр приєдналися до фракції БЮТ. Вони отримали у списку БЮТ номери 37 і 69 і щасливо пройшли в новий парламент. У зірку Тимошенко вони вірили достатньо сильно, щоб залишитися в її команді попри те, що посада прем’єра дісталася Януковичу. На позачергових виборах 30 вересня 2007 року їм у списку БЮТ відвели майже ті самі номери 38 і 69 і вони знову безтурботно потрапили до парламенту. 18 грудня Тимошенко вдруге стала прем’єром, а 24 грудня з’явилося розпорядження уряду призначити Сергія Буряка головою Державної податкової адміністрації119. Отже, перебування братів у команді Тимошенко цілком себе виправдало.

За Тимошенко Буряки трималися, доки вона обіймала посаду прем’єра. Та перемога Януковича на чергових президентських виборах різко вплинула на політичну орієнтацію Сергія й Олександра — їм захотілося стати корисними новій владі. 17 березня 2010 року старший брат залишив посаду голови ДПАУ120, але вже за пів року, 27 вересня, Янукович включив його до складу комітету з економічних реформ121. Молодшого брата 2 грудня вигнали із фракції БЮТ через його голосування за Податковий кодекс. Олександр Буряк і надалі голосував спільно з «регіоналами», зокрема 10 серпня 2012 року підтримав закон «Про засади державної мовної політики» Ківалова—Колесніченка.

На парламентських виборах 28 жовтня 2012 року брати Буряки не балотувалися за списком ПР, але Сергій Буряк самовисунувся в окрузі № 190 на Хмельниччині — і здобув мандат. У новому парламенті він увійшов до фракції ПР і залишався там до 21 лютого 2014 року — передостаннього дня президентства Януковича, а вже 24 лютого ввійшов до групи «Економічний розвиток», яка орієнтувалася на Ігоря Коломойського. Проте часи змінилися, а з ними й правила гри. Тому до нового парламенту брати Буряки вже не балотувалися.

Звісно, можна сказати, що політичні мандри депутатів у пошуках найкомфортнішого даху спостерігалися не тільки в Україні. Однак тільки у нас ці депутати-­перебіжчики стали таким регулярним і масовим явищем, що отримали власну назву — «тушки». Згідно з канонічною версією походження цього терміна, 2010 року наплив охочих до пропрезидентської більшості був таким великим, що хтось із журналістів дотепно згадав старий радянський анекдот про папугу, який мріяв виїхати із СРСР «хоч тушкою, хоч опудалом»122.

До речі, це ще одне підтвердження того факту, що політична зрада відіграє в Україні набагато більшу роль, ніж політична брехня. Депутати-­брехуни, на відміну від депутатів-­зрадників, власного прізвиська не удостоїлися.

Коротко про третій етап політичних зрад. Точкою його відліку стала реальна зрада українських інтересів Януковичем і Азаровим, коли ті раптово вирішили відмовитися від курсу на євроінтеграцію і взяти курс на союз із Росією. Після того ми бачили ескалацію зради: 16 січня 2014 року — «диктаторські закони», 22 лютого — втеча Януковича в Росію в той час, коли Росія вже почала захоплювати Крим, 1 березня — звернення Януковича до Путіна з проханням «використати Збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України»123. І далі безліч зрад силовиків і цивільних посадовців як у цент­рі, так і в Криму, на Донеччині й Луганщині, в Харкові, Одесі, подекуди і в інших містах.

Механізм поштучного кримінального покарання зрад, коли проводили розслідування і передавали справу в суд, надто повільний і здебільшого неефективний. Тому після Революції гідності було запроваджено практику колективного некримінального покарання зрад шляхом люстрації. Зокрема, 8 квітня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», а 16 вересня — закон «Про очищення влади». Це зробив ще старий парламент. А в парламенті, обраному 26 жовтня 2014 року, фракції п’ятьох партій («Народного фронту», Блоку Петра Порошенка, «Самопомочі», Радикальної партії Олега Ляшка та «Батьківщини»), які оголосили, що стоять на революційних позиціях, на підтвердження цього домовилися не допустити до керівних посад у Верховній Раді та її комітетах жодної людини з тих, хто в минулому парламенті голосував за «диктаторські закони» 16 січня.

Ці партії, як і деякі дрібніші, під час виборчих кампаній до парламенту і до місцевих рад більш-менш ретельно поставилися до підбору кандидатів і намагалися не допускати у свої списки тих, хто працював на режим Януковича у дні Євромайдану. Завдяки цьому в політику прийшло багато нових кадрів. Тобто фактично боротьба зі зрадою створила досить місткий і потужний соціальний ліфт.

Проте окремі персонажі побачили можливість стати ліф­терами і захотіли забезпечити себе постійною роботою. Йдеться про самозваних «антикорупціонерів». Насправді вони виступили на боці зради, тому що боролися з тими, хто боровся проти зради. Як приклад достатньо навести намагання «антикорупціонерів» не допустити конфіскації в держбюджет «мільярдів Януковича», що їх Генпрокуратура виявила спільно з МВС, СБУ і ДФС. Це сприяло дискредитації боротьби зі зрадою і створило можливості для реабілітації зрадників.

У кожному разі тема боротьби зі зрадою принаймні для частини населення залишається пріоритетною і залишатиметься, доки не буде звільнено від окупантів українські території, захоплені Росією. Це доведеться враховувати всім політичним силам, які не хочуть мати імідж прокремлівських. Хоча це, очевидно, аж ніяк не усуває взаємні політичні зради і конкуренцію правд.

Не погоджуєтеся з авторами?

Напишіть про це у фейсбук чи твітер

із хештегом #ПолітикиНеБрешуть

79 Див.: Головаха Євген. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політологічні читання. — 1992. — № 1. — С. 24–39.

80 Див.: Рябчук Микола. «Постсовєтська шизофренія» чи «шизофренічна постсовєтськість»? Явище суспільної амбівалентности в Україні та Білорусі // Україна модерна. — 2009. — № 4 (15). — С. 186–205.

81 Див.: Рябчук Микола. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності. Історичні причини та політичні наслідки. — К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2019. — 252 с.

82 Див.: Macdonald, Hector. Truth: How the Many Sides to Every Story Shape Our Reality. — New York: Little, Brown Spark, 2018. — 352 р.

83 Див.: Перель Естер. Скок у гречку: переосмислення подружніх зрад / пер. з англ. Любов Пилаєва. — К.: BookChef, 2018. — 384 с.

84 https://www.cidob.org/biografias_lideres_politicos/america_central_y_caribe/guatemala/otto_perez_molina

85 https://www.weforum.org/people/otto-perez-­molina

86 https://www.youtube.com/watch?v=LjXUeIScE 2M

https://www.youtube.com/watch?v=R 7HUW6lB 0H8

87 http://news.bbc.co.uk/2/hi/americas/6986834.stm

88 Див.: Вейнрайт Том. Наркономіка. Як працює економіка картелів / Пер. з англ. Лесь Герасимчук. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019. — С. 137–141.

89 http://www.electionguide.org/elections/id/2203/

90 http://www.electionguide.org/elections/id/2213/

91 http://www.electionguide.org/elections/id/1602/

92 Див.: Вейнрайт Том. Наркономіка. Як працює економіка картелів / Пер. з англ. Лесь Герасимчук. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019. — С. 155–156.

93 https://www.foxnews.com/politics/guatemalan-­president-argues-drug-legalization-and-calls-out-us-anti-drug-effort

94 https://www.nytimes.com/2015/09/02/world/americas/guatemala-­votes-to-strip-its-president-of-immunity.html

95 https://www.nytimes.com/2015/09/04/world/americas/otto-perez-­molina-guatemalan-­president-resigns-amid-scandal.html

96 http://www.tse.org.gt/images/memoriaselec/me2015.pdf

97 https://www.pewresearch.org/fact-tank/2019/10/03/clintons-­impeachment-barely-­dented-his-public-­support-and-it-turned-off-many-americans/

98 https://www.washingtonpost.com/politics/clinton-­impeachment/clinton-­accused-urging-aide-lie/

99 https://web.archive.org/web/20090223181444/http://millercenter.org/scripps/archive/speeches/detail/3930

100 https://www.people-­press.org/1998/02/06/popular-­policies-and-unpopular-­press-lift-clinton-­ratings/

101 https://www.youtube.com/watch?v=ajJMQG4Bmxo

102 https://web.archive.org/web/20070913155228/http://www.cnn.com/US/9809/12/clinton.web/index.html

103 https://edition.cnn.com/ALLPOLITICS/stories/1998/10/08/impeachment.advancer/

104 https://www.people-­press.org/1998/12/22/turned-off-public-­tuned-out-impeachment/

105 https://www.pollingreport.com/scandal2.htm

106 https://www.people-­press.org/1998/12/22/turned-off-public-­tuned-out-impeachment/

107 http://www.historyplace.com/unitedstates/impeachments/clinton.htm

108 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/4595.html

109 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1434–12

110 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1435–12

111 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1441–12

112 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1468–12

113 https://chas.cv.ua/autor/58427-вячеслав-­чорновіл-плакав-коли-йог.html

114 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/2223.html

115 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/547.html

116 https://ukranews.com/ua/news/418267-pidozryuvanogo-u-roztratakh-eks-golovu-­derzhnacproektu-kaskiva-­ogolosheno-v-rozshuk

117 https://ukranews.com/ua/news/527376-kaskiva-­ekstraduvaly-v-ukrainu-z-panamy

118 https://ukranews.com/ua/news/527400-kaskiva-­vidpustyly-pid-zastavu-160-tys-gryven-ta-zobov-­yazaly-zdaty-vsi-zakordonni-­pasporty

119 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1178–2007-%D 1 %80

120 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435–2010-%D 1 %80

121 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/916/2010

122 https://tyzhden.ua/Politics/41780

123 https://tsn.ua/politika/yanukovich-­rozpoviv-yak-na-osnovi-­dogovoru-pro-druzhbu-­prosiv-putina-­vvesti-viyska-do-ukrayini-1118055.html