Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

1945 р. УПА й ОУН проти КП(б)У та НКВС. КП(б)У та НКВС проти УПА, ОУН і цивільного українського населення

Перший день того року став останнім днем останньої німецької наступальної військової операції у II Світовій війні. Спланований особисто Гітлером наступ в Арденуах завершився поразкою.

12 січня Червона Армія розпочинає масований наступ. У лютому окуповує практично всю Польщу, у квітні — Угорщину, Словаччину та Австрію.

У лютому західні союзники СРСР вийшли на лінію Рей-на, США висадилися на японському острові Іводзіма.

4— 11 лютого Сталін, Рузвельт та Черчілл на конференції в Ялті радикально перекроїли увесь простір центральної та східної Європи. Західні союзники зреклися свого союзника — Польщі — та його легітимного уряду, віддали Сталіну всю центральну та східну Європу, а також Югославію. Західний кордон СРСР/ УРСР було встановлено по т. зв. «лінії Керзона», тобто по кордону розділу Польщі між СРСР та Німеччиною 1939 р.

7 березня англо-американські війська форсують Рейн — останню велику водну перешкоду на шляху до Берліна.

16 квітня СРСР розпочинає операцію по оточенню та знищенню Берліна.

7 травня Німеччина капітулює перед західними союзниками. 6—11 травня Червона Армія проводить Празьку операцію та окуповує територію Чехії. 8 травня Німеччина капітулює перед СРСР.

17 липня — 2 серпня. СРСР, США та Велика Британія на останній спільній союзницькій конференції в Потсдамі домовляються про розподіл Німеччини на чотири частини, ліквідацію Прусії та приєднання її до СРСР, окупацію Сталіним японських Курильських островів та південної частини о. Сахалін, а також про вступ Радянського Союзу у війну проти Японії.

6 та 9 серпня. США скидають ядерні бомби на Хіросі-му та Нагасакі. 8 серпня війну проти Японії розпочинає СРСР.

14 серпня. Японія погоджується на безумовну капітуляцію.

2 вересня. Японія підписує акт про безумовну капітуляцію.

20 листопада в Нюрнберзі Велика Британія, СРСР, США та Франція розпочинають судовий процес проти громадян Німеччини — військово-політичного керівництва III Райху.

Як реагувало на ці гігантської історичної ваги події озброєне українське націоналістичне підпілля? Неопуб-ліковані архівні документи УПА, оприлюднені документи німецькі та радянські дозволяють, як видається, скласти адекватне уявлення про те тло, на якому комуністичні окупанти організували системне винищення українського населення.

Для початку процитую документ німецький. 6 січня 1945 р. Верховне командування сухопутними силами відзначило: «Рух спротиву не змалів у грудні, а навпаки — набрав навіть більшого політичного значення». «Коротка мета українського руху, — йдеться у звіті командування Люфтваф-фе, — оборона країни і населення від більшовиків. Подальша мета українського руху — незалежна держава»[160].

В архіві Українського Національного Музею в Чикаго зберігаються оригінальні звіти командирів окремих тактичних відтинків (ТВ) УПА. Зберіг їх для нас відомий колекціонер та меценат УНМ д-р Модест Ріпецький. Читаймо. Підряд. Сторінку за сторінкою.

Уривок зі «Звіту про становище на терені Станіславів-щини: вересень 1945 р.»:

— кожний дільничий — (МДБ — Д. Я.) знає пречудово всіх людей своєї дільниці, котрі ховаються, котрі пішли в УПА чи працюють в терені і т. д., до самотніх людей пишуть листи, щоб вони приходили з повинною;

— немає вже жодного місця, на якому можна перебути більш ніж одну добу,

— наші протидії слабкенькі. Протягом місяця УПА жодного бою з окупантом не провела;

— вплив на населення має тільки залякуюча пропаганда;

— характеризуючи терен на підставі повитого (так в тексті — Д. Я.) звіту, можна уявити його в такому світлі. Вплив ОУН на життя домінуючий, розуміється в кожному терені неоднаково. Народ духом з нами, у всіх справах орієнтується на нас, навіть ті, що пішли з повинною, але більшовики — це надто поважний супротивник, озброєний такою досконалою зброєю, як підступ, провокація, терор тощо.

Уривок зі звіту «Про оцінку внутрішньополітичного становища в Україні (Самбірщина, Устріччина)», 17 жовтня: «Мимо большевицького терору маси дуже прихильно відносяться до укр. визвольного руху. Не великим виїмком будуть хіба села, де процвітає сексотство; зусилля переконати, що війна вже скінчилась і що раз доходить до скріплення режиму, з дуже малими виїмками не переконує нікого. Треба ствердити, що громадянство з певною упертістю держиться в переконанні, що війна не закінчена і між большевиками і альянтами мусить прийти до збройного удару, загально хотіли би, щоб цей удар стався якнайскорше. Загально в масах є переконання, що з англійцями буде краще жити».

«Суспільно-політичний звіт за час від 1 вересня до 20 вересня 1945 р. Черніведдчина. 1 жовтня 1945 р.»: жодної згадки хоч про якісь дії УПА. «Суспільно-політичний звіт за місяць вересень (25 серпня — 20 вересня 1945 р.) Товмач — чина»: жодної згадки. Уривок зі звіту «Про суспільно-політичну ситуацію та бойові дії у Вашківському, Вижницько-му, Заставнянському, Кіцманському районах Чернівецької області. 8—27 вересня»: «21 вересня в с. Рівня наша боївка зліквідувала голову сільради і лейтенанта НКДБ. 8 серпня в с. Репуженці (Заставнянськогор-ну) наша боївка спалила місцевий радгосп і спиртзавод, та інші приміщення». 8 серпня в с. Кадубівці «знищено молочарню». 18 серпня в с. Дорошевці «зліквідовано одного комуніста». «16 серпня — в с. Чорногузи (Вижницького р-ну) зліквідовано комуніста Матейчука Тому, в с. Розтоки (Вижницького р-ну) зліквідовано одного сексота». 10 вересня: «наша боївка зліквідувала молочарню» в с. Борівці (Кіцманського р-ну). 27 вересня в с. Банилів (Вашківського р-ну) боївка «зліквідувала істребітєля Радулу Михайла».

Уривок зі звіту «Про бойові дії в Козівському та Бережанському районах Львівської області. 5 травня 1945 р.» містить уривок опису бою, який стався до 11 квітня між оточеним відділом УПА і радянськими військовими: «ворог втратив біля 170 вбитими та стільки ж пораненими». 11 квітня — «розігнали» міліцію в с. Велика Плавуча Козівського р-ну. 12 квітня — те саме в с. Ценів. З травня те саме сталося в с. Куряни Бережанського р-ну також було «знищено колгосп». «Зліквідовано 35 сталінських вислужни-ків. З нашої сторони втрат не було».

«Список боїв за лютий — березень — квітень 1945 р. Поділля. (19 січня — 15 квітня)». 19 січня: бойове зіткнення в р-ні с. Заберезки Бережанського р-ну (відділ «Холодний яр»), 21 січня: відділ «Бурлаки» в с. Івачів Долішний Велико-Го-лубочівського (так в тексті — Д. Я.) р-ну. 8 лютого: він же влаштував засідку на дорозі Теребовля-Будзинів. 20 лютого: засідка в p-ні с. Заставці Монастирського р-ну. 28 лютого: вони ж біля с. Настасів Микулинецького р-ну. 10 березня: ще одне зіткнення.

12 березня: загинули 12 вояків на чолі з окружним провідником «Коцом». 15 квітня: бій рою сотні «Лісовики» біля с. Сільце Підгаєцького р-ну.

Найбільш інформативним щодо бойових успіхів УПА є звіт «Вісті з терену за квітень-серпень 1945 р.» Він містить описи десятків бойових зіткнень, знущань НКВС над цивільним населенням, облав, убивств комуністів та активістів.

Читаймо далі. «Вісті з терену за квітень — серпень 1945 р.». По суті, це — звіт про бойові дії в ТВ УПА «Чорний ліс» за липень — серпень. Бойові дії вели курінь «Дзвони» (к-р «Хмара»), курінь «Сивуля» (к-р «Іскра»), курінь «Смертоносці» (к-р «Черник»), сотня «Сірі» (хор. «Чорнота»), «Лебеді» (сот. «Буковинець»), Процитую лише один уривок — «Протокол, списаний з події, що відбувалися в с. Кабан»: 11 серпня 1945 р. — «група більшовиків» чисельністю до 80 осіб вступила в бій проти 3 членів ОУН і двох бойовиків. Результат: троє загиблих, двоє полонених оунівців. їх спочатку катували, потім «відтяли обом арештованим (ще живим — Д. Я.) полові органи. Після того їх викинули на гній, де вони серед жахливих мук померли. 12 серпня трупи замордованих відтранспортовано до Чернівців». Слід додати: вся ця «процедура» відбувалася за присутності насильно приведених «3-х старших громадян зі с. Драшинець».

Радянський окупаційний режим на акції упівських бої-вок відповідає дуже жорстко. Навіть жорстоко. Забігаючи наперед, скажу, те, що чинили на окупованих землях сучасних західних областей України радянські окупанти, за рівнем звірства значно перевищує аналогічні «показники» нацистських окупантів.

10 січня 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У видає постанову «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України». «В сільських місцевостях західних областей УРСР» запроваджувалася примусова реєстрація всіх мешканців, старших за 15 років. Відновлювався широко застосовуваний комуністами всюди й завжди інститут заручництва: «Родичів тих осіб, точне місцеперебування яких не буде встановлено, попередити під розписку, що, якщо ці особи не з’являться до органів радянської влади, то вони будуть вважатися учасниками банд, а до їх родичів будуть застосовані репресії аж до арешту та виселення». Запроваджувався й інститут примусового, загальнообов’язкового доносительства: кожний, обізнаний, «де переховуються бандитські групи чи окремі бандити, або той, хто знає, що у кого-небудь ночував або переховувався бандит, зобов’язаний повідомити про це органам радянської влади: в інакшому випадку він буде вважатися співучасником бандитів з усіма наслідками, які з того випливають».

До слова, саме цей пункт спровокував Службу Безпеки УПА/ОУН на проведення масових чисток у націоналістичному середовищі. Читаймо «Звіт про роботу СБ на території ГО (головної округи) «Москва» за період з 1 січня по 1 жовтня 1945 р.», який містить дані по 6 нацрайонах, (відсутні ще по 4-х): «всього»: 938, «внутрішня» — 349, «зовнішня» — 589, «ліквідовано» — 889, «звільнено» — 49[161].

Але повернімося до постанови Політбюро ЦК українських комуністів від 11 січня. Ще один її пункт наказував затримувати із настанням сутінків усіх, хто прибуває до населеного пункта і доставляти їх до сільських рад. На кожні два села призначався дільничий, уповноважений міліціонер. Документ суворо попереджав про «недопущення жодного випадку бандпроявів без репресій у відповідь», вимагав «посилити висилку сімей бандитів та кулаків, які надають будь-яку допомогу повстанцям». Доповідати про «досягнення» (якщо відверто — Про злочини проти людяності) ЦК КП(б)У зобов’язав обкоми партії щоденно (постанова від 22 січня). Вони й доповідали. 12 лютого 1945 р. НКВС УРСР інформує ЦК партії: в ніч на 10 лютого був оточений і «впродовж трьох діб підданий ретельному обшуку силами 20 та 24 бригад внутрішніх військ НКВС» хутір Оржів, на якому переховувася командир УПА-Північ Клячківський. Результат: його та двох бійців оточив загін 20-ї та 24-ї бригад НКВС. Внаслідок бою всі троє були вбиті. Втрати «червоних» — 1 боєць[162]. Краще оцінити велич цієї перемоги дозволить такий факт, що станом на 1 лютого особовий склад обох бригад складав 5 397 добре тренованих, чудово озброєних карателів із великим бойовим досвідом[163]. Нагадаю: чисельність одного з найбільших підрозділів УПА — сотні Степана Стебельського («Хріна») — станом на серпень 1945 р. складала 306 вояків та кінну чоту в 45 коней, польову жандармерію та одну «гарматку»[164].

Що таке 20 та 24 бригади внутрішніх військ НКВС в 1945 р.?

Офіційна назва першої — 20-та окрема стрілецька бригада внутрішніх військ НКВС. Сформована 13 квітня 1942 р. Дислокувалася на території Росії в мм. Пенза, Кузнецьк та Саранськ. Штатна структура: управління, штаб, політвідділ, три стрілецьких полки. У першій половині 1943 р. бригаду перекинуто на Кавказ. До Грузії та Чечні. Брала участь в охороні запілля І Українського фронту (і це все, що пов’язувало її з Україною — Д. Я.), в боях на фронті та «в охороні внутрішнього правопорядку» в місцях своєї дислокації. Воювала і проти «розвідувально-диверсійних груп супротивника» та ліквідовувала українське націоналістичне підпілля. З 11 по 29 березня на територію сучасної західної України перекидають управління, штаб та політвідділ, три окремих стрілецьких батальйони (231 (к-р майор Куліков), 232 (м-р Єфімов), 233 (м-р Погодін), батальйон бойового забезпечення (капітан Сичов) та окремий учбовий батальйон — усього 1 351 карателя). Командир — полковник Косоногов Олексій Павлович. Станом на 1 лютого чисельність бригади збільшують до 2 398 осіб. Міста дислокації — Костопіль, Берез-но. Розформована 4 жовтня 1945 р. Лише 1945 р. підрозділи бригади провели 2 320 військових операції проти загонів ОУН та УПА, знищили 3 135 бійців УПА та ОУН, затримали 3 530 «посібників УПА-ОУН», змусили до добровільної здачі у полон 916 осіб, «взяли участь в депортації 8 912 сімей членів УПА-ОУН», захопили 6 мінометів, 140 кулеметів, 1 046 гвинтівок, 351 автомат, 1 074 гранати,

24-та окрема стрілецька бригада внутрішніх військ НКВС СРСР сформована на території Росії 22 жовтня 1942 р. у складі управління, штабу, політвідділу, стрілецьких 216-го (к-р — майор Коновалов), 217-го (к-н Дем’янов),

218-го (м-р Счасний), 219-го (к-н Шапошников), 220-го (м-р Васильєв) та окремого батальйону бойового забезпечення. Командир — полковник Фатєєв Іван Нечипорович. З 1 лютого по 27 березня 1944 р. бригаду у складі 3 772 солдатів

1 офіцерів перекинули на території окупованої західної України. Станом на 1 лютого 1945 р. особовий склад — 2 999 вояків. Місця дислокації — Верба, Дембиця, Дубно, Мізоч, Рівне. Розформована 4 жовтня 1945 р. Під час існування виконували ті самі завдання, що і бригада 20-та. До моменту розформування провели на території окупованої західної України 1 531 військову операцію, вбили 1 986, взяли у полон 7 259 членів УПА-ОУН, СБ-ОУН, затримали 2 865 їхніх «посібників», «змусили» до капітуляції 685 осіб, взяли участь у депортації 248 сімей. Трофеї: захопили 11 мінометів, 78 кулеметів, 1 602 гвинтівки, 452 автомати, 1 874 гранат, 303 983 патронів, 6 радіостанцій. Незворотні втрати — 47, пораненими — 59 осіб[165].

Практика масового терору проти окупованих очікуваних результатів відразу не принесла. Докази знаходимо в компартійних документах. Ось вони. ЦК КП(б)У констатує: у серпні в західних областях зареєстровано 77 «бандпро-явів», у вересні — вже 146. У вересні вбито 1 505 осіб, взято у полон — 2 203, з’явилося з повинною — 520 «бандитів», а також 1 556 дизертирів та «уклоністів» від призову до ЧА. Втрати «червоних» — 66 партійно-радянських 153 місцевих активіста, 47 бійців і командирів ЧА. На території Дрогобицької області станом на 22 жовтня 1945 за відомостями ЦК КП(б)У вбито у серпні — 189, взято у полон — 687 осіб; у вересні вбито 154, взято у полон — 430. Натомість, «у вересні з’явилося з повинною в два рази менше бандитів, ніж у серпні». Станіславівський обком рапортує (прошу звернути увагу на «ефективність» операцій — Д. Я.): станом на 27 грудня «організовано та проведено 271 чекістсько-військова операція та 94 засідки, під час яких повністю ліквідовано 2 бандгрупи… Виявлено організацій та груп українсько-німецьких націоналістів — 9, із загальною кількістю учасників — 8 осіб. Ліквідовано організацій і груп україно-німецьких націоналістів —176, по них заарештовано 56 осіб». Упродовж однієї декади вбито — 120 «бандитів», 36 членів ОУН, заарештовано «членів ОУН-УПА» — 121, затримано «бандитів» — 165, членів ОУН — 84, «бандпосіб-ників» — 261, «нелегалів» — 61, й т. д. Втрати НКВС — 2, ЧА — 1, поранених — 2[166].

Попри всі ці та інші «досягнення» в антинародній війні (які до звітів не увійшли[167]), 27 листопада ПБ ЦК КП(б)У ухвалює новий директивний документ «Про додаткові заходи боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях УРСР». Заходи такі. Перший: «широко застосовувати практику виклику співробітниками органів НКВС та НКДБ для розмов великої кількості мешканців населених пунктів… Викликати одночасно (впродовж 1–2 днів) до 50 і більше осіб — в залежності від кількості мешканців у даному населеному пункті». Другий: «штучно створювати умови для виклику нападу бандитів з метою їх знищення». Третій: «Впродовж грудня місяця провести ретельну зачистку від бандитського елементу населених пунктів, які прилягають до промислових об’єктів та міст у радіусі 15 кілометрів, а також до залізничних та автомобільних шляхів не менш ніж в 10-кілометровій зоні». Четвертий. Одночасно провести «очистку населених пунктів, які прилягають до нафтопромислів Дрогобицької та Станіславівської областей». На цьому тлі 14 грудня розпочалась істерична масова агітаційно-пропагандистська кампанія у зв’язку із підготовкою до «виборів» до Верховної Ради УРСР[168].

Під цей грюкіт увійшли в рік 1946.

1946 рік. УПА фактично розгромлено

Основні політичні події того далеко не мирного року: відкриття першої сесії Генеральної Ассамблеї ООН у Лондоні. Наприкінці року «столицею» Об’єднаних Націй стає Нью-Йорк.

У Греції розпочинається громадянська війна, у Палестині тамтешні терористи розпочинають бойові дії проти Великої Британії. В Індії на фінішну пряму виходить рух за здобуття незалежності. У Нюрнберзі оголошено вирок військово-політичним керівникам Німеччини, які потрапили у полон до союзників.

Найважливішою подією року стала промова Черчілля, яка визначила перебіг подій в світі на наступні півстоліття. Виголошена в містечку Фултон (шат Міссурі), вона містила попередження про прагнення диктатора СРСР Сталіна «до необмеженої експансії своєї влади і своїх ідей». І це сказала та сама людина, яка разом із Рузвельтом віддала на поталу радянському диктаторові Латвію, Литву, Естонію, Болгарію, Румунію, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, а, заразом, і Грецію, Югославію та половину Німеччини. Віддала б і Австрію, але щось там на той момент не «склеїлось». Загальновизнано, що саме ця промова поклала початок так званні «холодній війні» поміж колишніми союзниками II Світової.

8 березня у Львові сталася подія, що засвідчила: у боротьбі проти українського народу сталінський режим не зупиниться ні перед чим. Власне, в тому сумнівів ніколи й не було, але галичани-українці з таким ще не зустрічалися. В ті дні відбувся організований НКВС розбійницький так званий «Собор Української Греко-Католицької Церкви». Проходив усупереч усім церковним законам. Формально керували тим псевдо-«собором» колишній особистий секретар Митрополита Андрія Шептицького о. Костельник та двоє інших греко-католицьких священиків, таємно висвячених перед тим на єпископів Російської Православної Церкви. Собор ухвалив рішення про припинення існування УГКЦ та про її приєднання до РПЦ. Все майно української церкви було пограбоване «церквою» російською. Всі греко-католи-цькі єпископи вбиті, Глава Церкви Митрополит Йосип Сліпий засуджений до ув’язнення в кацеті. Священники УГКЦ або насильно переводилися на московське «православ’я», або знищувались.

За місяць до того, уперше в новому році, ознаки життя подав керівний орган українського антирадянського руху. Постанова УГВР від 8 лютого зазначала: «Б. Підвищується до ступеня генерала 1. Підполковника Чупринку — Головного Командира УПА (з датою старшинства від 22 січня 1946 р.) 2. Майора Перебийноса — Шефа Головного Військового Штабу УПА (з датою старшинства від 1.11.1945 р. Підпис, УГВР»[169].

Тим часом ухвалював свої постанови і керівний орган українських комуністів. 23 липня Оргбюро ЦК КП(б)У схвалило рішення «Про додаткові заходи по поліпшенню діяльності винищувальних батальйонів». Ухвалено: «Довести кількість бійців у винищувальних батальйонах до 35 000 осіб», в т. ч. до 4 000 — у Волинській, до 6 000 — у Львівскій, до 5 000 — у Дрогобицькій, до 7 000 — у Станіславівській, до 4 000 — у Ровенській, до 7 000 — у Тернопільській та до 2 000 — у Чернівецькій областях. Впродовж року НКВС завербувало 735 нових агента серед цивільного населення, які прийшли на місце 449 виключених з їхніх «лав».

Усі ці та інші заходи принесли довгоочікуваний результат. Перша половина року — це, за висловом Петра Содоля, період тяжких поразок (т. зв. «велика блокада» військами НКВС «Чорного лісу») Українського Націоналістичного Руху. Лише одна група УПА «Говерля» втратила «приблизно 60 % свого попереднього складу», в т. ч. «ключових командирів», із 24 сотень її складу формально залишилося 12. З січня Управління НКВС по боротьбі з бандитизмом відрапортувало про ліквідацію 21 члена «оунівського активу та командного складу УПА на території західних областей УРСР», затримання 2-х, явку з повинною — 8-х, убивство 97-ми, затримання — 225 осіб, в т. ч. «головного інтенданта при командуючому УПА — «Бурленка», командувача південною групою УПА генерал-хорунжого «Докса» (Семена Котика, відомостей про надання йому цього звання немає — примітка укладачів тому — Д. Я), командувача БО УПА «Буг» «Аркаса» (Володимира Рудого), командира диверсійної групи УПА-Південь «Яворенка» та начальника штабу куреня «Журавлі» «Малини», а також про явку з повинною 4 сотенних УПА, вбивство 36 сотенних та затримання 62 сотенних і зв’язківців[170].

Після аналізу ситуації, що склалася, в липні 1946 р. «був опублікований наказ Головного командира УПА про оста-точність переходу на нові форми боротьби… Тоді починалася поступова демобілізація відділів УПА та перехід вояків та старшин УПА в збройне підпілля»[171]. За іншим формулюванням — «від широкої повстанської боротьби до підпільно-конспіративних дій»[172].

Суха, фрагментарна офіційна комуністична статистика така. Станом на 21 грудня 1946 р., згідно з матеріалами постанови ЦК КП(б)У «Про хід боротьби з залишками банд-українсько-німецьких націоналістів у Станіславів-ській області», всього на території області — 188 «банд та організацій ОУН-івського підпілля з кількістю учасників 1 228 осіб, які здійснюють терористичні акти проти партійно-радянського активу і місцевих жителів і намагаються зірвати господарсько-політичні заходи, які проводять органи радянської влади»[173].

1947–1959 рр. Винищення рештків озброєного українського підпілля.

1947 рік

Події для збройного спротиву радянській окупації розвиваються в напрямку від дуже поганого до надзвичайно поганого. Погляньмо на один із основних операційних районів — «Чорний ліс»[174]. Це кодова назва Станіславівського ТВ УПА. Того року цей ТВ зазнав великих втрат у командному і рядовому складі ще взимку 1945–1946 рр. «Від 1947р. почалася «демобілізація» відділів УПА. їх розв’язувано, а вояки і старшини УПА поповнювали ряди збройного підпілля. Залишались лише команди і невеликі відділи УПА для спеціальних завдань»[175]. Шухевич ситуацію оцінював цілком адекватно. Невдовзі після початку другої радянської окупації він «почав застановлятися над можливістю припинення діяльності взагалі, тобто не тільки розпустити УПА, але теж розпустити ОУН… Шухевич і «Тарас» вважали, що припинення всякої діяльності, отже розпущення ОУН і УПА, можливе тільки при умові, якщо з боку радянської влади були б прийняті певні умови, над якими Шухевич, а, зокрема, «Тарас», деякий час застановлялися… Що було зроблено з боку Шухе-вича і «Тараса» в даній справі невідомо»[176].

Це стало наслідком системних дій окупаційної влади. На жодні компроміси вона, за своєю природою, здатна не була. Або фізичне знищення, або безмовне упокорення — таким був вибір, запропонований українцям. Доказів — греблю гати. Найперше — тотальна колективізація. Ще один захід боротьби — тотальна колективізація. За офіційними даними, станом на кінець жовтня 1947 р. до колгоспного рабства загнали 52 076 селянських господарств. Продовжувалася політика послідовного «зміцнювання» репресивно-каральних органів. 22 травня Секретаріат ЦК КП(б)У ухвалює постанову про «Зміцнення керівними і оперативно-чекістськими кадрами органів МДБ західних областей УРСР». Згідно із документом, МДБ та обкоми партії були зобов’язані спрямувати для керівної роботи роботи 45 осіб «досвідчених працівників, перевірених на практичній роботі й таких, що володіють українською мовою» та 161 «кращого випускника «міжкрайової школи» МДБ для використання їх «оперупов-новаженими та помічниками оперуповноважених, слідчими та молодшими слідчими» рай- та міськвідділів МДБ.

Результати: з одного боку, ТІ травня дійсного керівника КП(б)У, Л. Кагановича, поінформували: «кількість бандпро-явів в західних областях, в цілому, поступово зменшується і за 25 днів травня склало 135 випадків, а в квітні за цей період їх було 149». З другого, 17 серпня постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про хід боротьби із залишками банд і підпіллям українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР» жорстко формулює: вимоги ЦК по «розгрому в найстисліші терміни залишків банд і підпілля» виконуються «незадовільно». За тиждень, 25 серпня, ЦК наказує обкомам та управлінням МДБ західних областей «намітити та здійснити заходи по посиленню боротьби з бандитизмом… у найбільш уражених бандитизмом районах»[177].

1948 рік

Окупаційна влада продовжує розробляти перманентні «заходи щодо посилення боротьби з УПА і підпіллям ОУН на території західних областей». Обкоми партії та обласні управління МВС та МДБ регулярно інформують Київ про «хід» цієї боротьби та про її «посилення». Аби не повертатися більше до цієї теми, скажу лише, що «посилювали» цю боротьбу з року в рік. Наведу лише два перших-ліпших приклади. 22 березня 1950 р.: на засіданні ПБ ЦК КП(б) знову обговорюється питання «Про заходи по посиленню боротьби із залишками оунівського підпілля у західних областях УРСР» та ухвалюється чергова постанова[178].31 грудня 1953 р.: постанова Президії ЦК КП(б)У українською мовою(!) «Про стан ліквідації решток банд українських буржуазних націоналістів в західних областях Української РСР». Саме в цій постанові учасникам націоналістичного підпілля надали «кваліфікацію» «українських буржуазних націоналістів». Документ відзначає: МВС та його органи на місцях «роботу по ліквідації решток оунівського підпілля і озброєних банд проводять зовсім незадовільно»[179]. Це — четвертий рік окупації!

Самі по собі постанови допомогти не могли. 11 серпня Хрущов звертається безпосередньо до Сталіна з проханням ввести до штатів органів МВС західних областей УРСР додаткову кількість посад дільничних уповноважених міліції для «поліпшення підтримання громадського порядку» і для боротьби з УПА. На думку сталінського намісника, 48 246 учасників «груп з охорони громадського порядку» у 5 060 селах (тобто по 20 людей на село — Д. Я.) було недостатньо. Клопотання до «батька всіх народів» зводилося до запровадження ще 3 019 таких посад, тобто по 1 уповноваженому МВС на 1 сільраду, яка об’єднувала тоді «5–6 населених пунктів». Станом на 1 грудня кількість таких груп сягнула 6 343 із 85 421 учасниками. їх екіпірували 50 тис. стволів вогнепальної зброї. Впродовж року ці групи мали 121 бойове зіткнення з повстанцями, вбили 41 з них, затримали 170, а також заарештували 848 «осіб кримінально-злочинного елементу та 2 889 підозрілих осіб»[180].

Терор проти місцевого населення набирає нових обертів, стає все більш брутальним та відкритим, але ЦК українських комуністів це не задовольняє. За півроку з 882 справ, спрямованих лише до Військового трибуналу та Особливої наради при МДБ «було повернуто на дослідування внаслідок неповноти розслідування і відмови звинувачених та свідків від свідчень, наданих на попередньому слідстві, 191 справу або 22 % від спрямованих справ». ЦК вказував на «серйозну помилку» Трибуналу, на «ліберальну лінію судової репресії, яка не відповідає політичним завданням викорінення залишків оунівського підпілля»: мовляв, за останні три місяці 1947 р. з 458 осіб, засуджених за «державні злочини» до 415 «бандидтів застосовані м’які заходи покарання — позбавлення волі терміном на 10 років і менше»[181].

1949–1954 роки

На них припадає остаточне винищення рештків збройного підпілля. Закріпити успіх у війні проти народу мали «дільничні уповноважені міліції у кожній сільраді західних і Закарпатської областей». Загальна кількість осіб, що їх планувалося залучити до такої діяльності, згідно з постановою Політбюро ЦККП(б)У від 2 лютого 1949 р., мала сягнути З 331[182]. Виявилося — не достатньо. 30 січня 1952 р. постановою Секретаріату ЦК КП(б)У «Про відбір комуністів і комсомольців із місцевого населення західних областей УРСР в органи Міністерства держбезпеки Української РСР» до оперативної роботи проти підпілля залучалося додатково ще 200 осіб[183].

Аби полегшити їхнє життя, 18 листопада МДБ УРСР зажадало запровадити в Дрогобичі, Чернівцях, Станіславові, Тернополі, Луцьку та в двадцятип’ятикілометрових зонах навколо них, а також у Стрийському районі Львівської та Ковельському Волинської областей «паспортного режиму 1-ї категорії». Практично це означало: особи, засуджені по справах УПА та ОУН не можуть після звільнення жити та працювати в зазначених місцевостях. Запровадивши цей нелюдський захід, ЦК КП(б)У та МДБ УРСР зробили «ворогам народу» новорічні подарунки.

Перший. 28 грудня постановою Політбюро було схвалено наказ Міністра держбезпеки УРСР «Про непритяг-нення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів Радянської влади з повинною». Оцінюючи рівень комуністичного гуманізму, треба звернути увагу на дві обставини. Перша — це чи не перший документ, написаний українською. Друга: дефініція «українські націоналістичні банди» змінила дефініцію «українсько-німецькі націоналісти». Причина — 23 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини, а 7 жовтня — Німецьку Демократичну Республіку. Отже, вживання терміну «українсько-німецький націоналізм» втратило останні підстави для пропагандистського вживання[184].

30 грудня МДБ, зі свого боку, видало наказ № 312 «Про амністію учасників ОУН і УПА». Аби потенційні амністовані не розслаблялися, запровадили ще один спосіб залякування — проведення «відкритих судових процесів у західних областях УРСР над окремими учасниками бандитсько-терористичних груп», які практикувалися від вересня 1949 р. Тут система дала збій. Процеси провадили іноземною, незрозумілою людям мовою. Ситуацію виправили лише за два роки. Постановами ЦК від 5 та 24 жовтня 1951 р. передбачали проведення судових розправ вже «українською мовою»[185].

На хвилину приверну вашу увагу до цього «мовного», якщо можна так сказати, сюжету. Викорінення української ідентичності — альфа і омега окупаційної совітської політики. Це констатує пленум ЦК КПУ, скликаний за ініціативою Л. Берії 4 червня 1953 р. Цікава статистика: констатує: «з 742 секретарів обкомів, міськкомів та райкомів партії» в західних областях УРСР «лише 62 особи з місцевого населення. Серед 599 відповідальних працівників обкомів партії місцевих лише 22 особи, серед 2 776 відповідальних працівників апарату міськкомів і райкомів партії лише 285 осіб з числа місцевого населення». І далі: у Львівському торговельно-економічному інституті «всі 56 дисциплін викладаються російською», «в політехнічному інституті з 412 викладачів українською проводять заняття лише 15», в університеті — «з 295 викладачів читають лекції українською мовою 49 чол.», «аналогічне становище в педагогічному, сільськогоподарсько-му та поліграфічному інститутах м. Львова»[186].

Але повернімося до теми радянської юстиції. Аби закріпити вагомість судових вироків, 4 квітня 1951 р. уряд та ПБ ЦК КП(б)У ухвалюють постанову «Про облік і конфіскацію майна господарств, які виселяються з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславівської, Тернопільської, Чернівецької і Закарпатської областей»[187].

Підсумок 1948–1949 рр. для збройного підпілля невтішний. Фактично — це розгром. «У 1948р. поодинокі відділи УПА існували ще тільки у карпатській групі «Говерля», але це вже були тільки скелети колишніх сотень… Під час літа і осени демобілізовано також і ці кадрові сотні й на 1949 р. залишилося, правдоподібно, тільки два віділиусилі чот, але на правах сотень… Згідно з наказом Головного Командира УПА, з датою З вересня 1949, були розформовані останні бойові відділи і штаби». Ті, що залишилися, перейшли або на Захід, або у збройне підпілля. «Починаючи з кінця 1949року бойові акції відбувалися тільки у рамках збройного підпілля, бо регулярних частин УПА вже не було»[188].

Цей висновок підтверджується даними окупаційної статистики. Надалі вона реєструє лише поодинокі прояви активності УПА та ОУН на території УРСР. Те, що безнадійна боротьба добігає кінця, керівники УПА добре розуміли. Читаємо оприлюднений відомим українським дослідником Сергієм Кокіним «Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ Випуск 1. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань 1944–1953». Більше 30 сторінок (від 110 до 141) — докладні перекази допитів Василя Галаси. Це — чи не найтитулованіший діяч бандерівського уламку ОУН та УПА. Його життя від зими 1947 р. до травня 1953 р. — це цілорічне переховування в бункерах. Захопили його разом із дружиною Марією Савчин у ніч з 10 на 11 липня 1953 р. по 10 роках безупинного полювання.

Читаємо свідчення Галаси:

— у першій половині 1947 р. підпілля ОУН Закерзоння майже повністю було ліквідоване;

— червень 1948 р.: Кук (захопити його в полон удалося лише 15 травня 1954 р.) вимагає від Галаси «ліквідувати» існуючий серед підпільників на території Волинської та Рівненської областей «психоз страху перед агентурою органів МДБ і перед СБ»;

— 1948 р.: Шухевич під час особистої зустрічі розповідає Галасі, що на території Волинської та Рівненської областей діють два проводи ОУН — офіційний, на чолі зі «Смоком», і опозиційний до нього на чолі з «Далеким». Причина — «Смок» під виглядом чистки ОУН від агентури МДБ «перебив багато членів ОУН» (якщо точно — 889 з 936, які потрапили під перевірку). Шухевич доручив Галасі підтримувати опозицію на чолі з «Далеким»;

— коли Галаса у другій половині 1948 р. прибув на Волинь, «збройне підпіллля ОУН» нараховувало 1 тис. учасників. Реально в структурі ОУН збереглося хіба що два крайових проводи та 5 окружних.

З вересня Шухевич видає «Наказ» Ч. 2: «Згідно із вирішенням УГВР від дня 29.8.1949 р. 1) 3 кінцем 1949 р. часово припинити діяльність всіх відділів і штабів УПА»[189].

5 березня 1950 р.

5 березня 1950 р. в с. Білгороща прийняв останній бій Роман Шухевич. Один — проти дивізії. Для його відлову тільки в цей день МДБ задіяло «всі наявні в м. Львові оперативні резерви» 62-ої стрілецької дивізії внутрішніх військ МДБ, а також «військові сили… у кількості 600 осіб»[190].

Я не знаю, що таке «оперативний резерв» тієї дивізії на той день. Нагадую: 62 СД ВВ НКВС СРСР — це одна з 86 подібних дивізій. Була сформована 21 грудня 1944 р. Склад — управління, штаб, політвідділ, 384-й, 385-й, 386-й стрілецькі полки, зокрема рота зв’язку, зокрема медико-санітарна рота, окремий броневзвод, окремий автотранспортний взвод. У жовтні 1945 р. ці полки було розформовано, штаб переведено до Львова. Тут до її складу було включено полки 86-й Кенігсберзький (дислокований в м. Бережани), 125-й Познанський (м. Дрогобич), 267-й стрілецький, 332-й Гданський полки. 1946 р. до неї додали 224-й окремий стрілецький батальйон, 10 Римнікський ордена Богдана Хмельницького, 12-й стрілецький, 88-й ордена Червоної зірки Карпатський, 91-й Белградський Червонопрапорний стрілецький та 86-й стрілецький Кенігсберзький полки замість розформованих 145-го, 203-го, 267-го полків та 224-го батальйону. 1947 р. з нього вивели 332-ий полк, натомість залучили 2-ий (згодом перейменований на 4-й) Червонопрапорний стрілецький. Командир — полковник Михайлов[191].

Але повернімося до протоколів допитів Василя Галаси. За його свідченнями, після серпня 1952 р. націоналістичне підпілля на території Волині було фактично знищене. За півтора року до того, УПА-Північ «по суті вже не було».

1952 р. Кук особисто говорив Галасі: підпілля ОУН у західних областях УРСР «майже повністю ліквідоване», окремі групи діють хіба що у Львівській, Станіславівській і Дрогобицькій областях, але вони розрізнені й не мають зв’язку як між собою, так і з Куком. У Волинській та Рівненській областях залишилися керівник окружного проводу ОУН «Улян» та два бойовики. На кордоні Рівненської та Тернопільської областей — два бойовики. Під час цієї зустрічі з Куком Га-ласа, між іншим, заявив йому: «Бандера дійсно бажає стати диктатором, і тому для збереження престижу ОУН за кордоном треба підтримати ЗП УГВР».

1953 р. Зв’язок із оунівцями на східних теренах остаточно припиняється. Єдиний виняток — на свободі залишається керівник окружного проводу «Скоб». Можливо, — висуває припущення Галаса, — був ще один — «Роман».

За свідченнями Галаси, вся діяльність УПА на той час — це складання щомісячних пропагандистських звітів та звітів про події на територіях. Щоквартальних — про соціально-економічні та політичні події на теренах. Двічі на рік — касові та фінансові звіти. З 1949 р. звітність зведено до мінімуму. Причина — втрата керівних і рядових кадрів. Усі звіти закопувалися в лісах.

Тут прискіпливий читач може зауважити: а в якій мірі можна довіряти показанням, даним у тюрмі МДБ? Не знаю. Дякувати Богові, ніколи там не був. Але дещо під рукою маю. Це «дещо» — листування ЦК українських комуністів із обласними комітетами партії та обласними управліннями МДБ. Усі звіти з областей до Києва мають однотипні назви: «Про хід ліквідації залишків підпілля ОУН і УПА на території області» за такий-то період. Всі вказівки з Києва на місця — «Про заходи по посиленню роботи органів МДБ та партійних комітетів по розгрому залишків банд ОУН». Фактичний зміст — запровадження все нових терористичних, дикунських засобів знищення як залишків підпілля, так і місцевого населення. 1952–1953 рр. — це, головним чином, реляції «про ліквідацію антирадянських терористичних груп» на території тієї чи іншої області, вихід із підпілля учасників ОУН і УПА, інших «нелегалів». На 7-му році окупації сучасних західних українських земель викорчувати «буржуазних націоналістів» усе ще не вдається. 23 квітня 1952 р. МДБ констатувало викриття 42 (прописом: сорока двох) «молодіжних українських націоналістичних груп та організацій» загальною чисельністю у 182 особи, в т. ч. 7 організацій із ТІ учасниками у східних областях. Цікаво, що 175 цих молодих людей — вихідці із селянських родин, 163 — віком від 17 до 25 років[192]. Паралельно з ними продовжують свою війну поодинокі озброєні групи та вояки. В останні дні грудня 1953 р. секретарю ЦК КП(б)У О. Ки-риченку доповідають: «станом на 25 листопада 1953 р. за даними МВС УРСР в західних областях продовжують діяти 106 бандитів та підпілля рештків 15 оунівських «проводів», які налічують 16 членів цих «проводів» та 24 бандити, що їх охороняють, а також 32 підпільні націоналістичні організації і групи в складі 164 чоловік, що виявлені органами МВС». МВС також вважало, що на території західних областей на той момент усе ще налічувалося 794 нелегали, «в тому числі бувших учасників оунівських банд — 372, бандпосібників — 250 та осіб, що втекли з місць висилки — 49». Впродовж 9 місяців МВС «ліквідувало» на цих теренах 25 «бандитів»[193].

1955—1959 рр.

За даними КДБ УРСР станом на 1 травня 1955 р., «органами КДБ встановлено та розшукується 50 озброєних бандитів», в т. ч. 32 — у складі 12 груп (по 2–4 особи кожна), 18 «переховуються поодинці». На той час іще діяли, принаймні, провідник Рівненського окружного проводу ОУН «Улян» та два надрайонних провідники — «Лиман» та «Красько».

За даними МВС СРСР станом на 1 січня 1958 р. «під наглядом» органів МВС перебувало 876 761 осіб, виселених у різний час із території західних областей України. За даними Львівського обкому партії, лише в цій області впродовж 1944–1951 рр. було виселено 14 876 родин складом у 39 959 осіб.

За указами Президії ВР СРСР від 19 травня та 2 серпня було звільнено з-під нагляду із забороною повернення до попереднього місця проживання та без повернення майна 30 698 осіб.

Станом на 29 жовтня 1958 р. КДБ, МВС та прокуратура Волинської області зареєстрували «249 проявів ворожих вилазок та погроз в адрес радянсько-партійного активу з боку осіб, які повернулися з ув’язнення». 25 вересня 1956 р. секретар ЦК КП(б)У М. Підгорний доповідає в Москву:

— за останній час… повернулося з місць ув’язнення та заслання 40 тис. колишніх бандитів, учасників ОУН і уніатських священиків;

— організоване підпілля ОУН було остаточно ліквідовано лише на кінець 1955р.;

— за період 1944–1945 рр. тільки від терористичних актів націоналістів загинуло більше 23 тис. радянських громадян. Унаслідок вжитих заходів по розгрому озброєного підпілля було вбито понад 150 тисяч бандитів, заарештовано 103 828 учасників ОУН та іншого націоналістичного елементу і, крім того, в порядку заходів у відповідь було виселено на спецпоселення 65 тис. сімей (203 662 особи) націоналістів та їх поплічників.

До цього слід додати ще 75 тис. «виведених з повинною» з підпілля[194].

Півмільйона людей. Це — населення сучасних міст Хмельницького та Рівного разом узятих.