Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Вступ

В рік офіційного 70-річного ювілею з дня створення Української Повстанської Армії інтернет-пошуковик Google (той самий, який «знає все») у відповідь на запити «Українська Повстанська Армія» та «Українська Повстанча Армія» менше ніж за пів-секунди видає більше 200 тисяч посилань.

На перший погляд зацікавленого пересічного інтернет-користувача історія збройного опору/боротьби/спротиву частини українського населення сучасних західних областей України, а саме — Волинської, Дрогобицької (тепер — Дрогобицький район Львівської обл.), Закарпатської, Станіславів-ської (тепер — Івано-Франківської), Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької, в 1941-му і наступних роках досліджена вздовж і впоперек.

Для твердження «історія УПА є найбільш ретельно та прискіпливо документованою історією частини нашого народу» є всі підстави. Ще б пак! За 40 останніх років, власне від 1973 р., завдяки титанічним, без перебільшення, зусиллям науковців та громадських діячів української діаспори в США і Канаді, зокрема таких дослідників як Т. Гунчак, П. Мірчук, В. Косик, 3. Книш, Г. Костюк, П. Содоль та інших, побачили світ принципово важливі видання, які висвітлюють до найменших подробиць всю історію УПА — від моменту створення до останніх днів існування. В 1973–2003 рр. під керівництвом П. Потічного, Т. Гунчака та інших небайдужих видано 50 томів фундаментальної археографічної збірки «Літопис УПА. Основна серія». Наприкінці 1990-х років за участі фахівців профільних установ Національної Академії наук України побачили світ 18 томів «Нової серії Літопису». Серія «Бібліотека» нараховує 11 томів споминів активних учасників тих подій. Нарешті, ще одна складова «Літопису» — «Події і люди» — це ще 17 томів.

Отже, загалом маємо 100 томів загальним обсягом понад 50 тисяч сторінок документів і матеріалів — фотографій, карт, різноманітних ілюстрацій. Це офіційні та особисті документи керівників УПА, Організації Українських Націоналістів, Української Головної Визвольної Ради, інших національних організацій, наприклад, Української національно-визвольної революційної організації, спомини їх лідерів та активістів. Кожен охочий, за наявності часу та натхнення, може ознайомитись із мемуарами провідних польових командирів УПА, її рядових бійців. Написаних як по гарячих слідах, буквально на полі бою, так і через багато десятиріч після тих подій в еміграції. Задовольнити допитливих можуть численні німецькі документи (власне, вермахту, люфтваффе, СД (тобто Служба Безпеки Райх-сфюрера СС — Д. Я.)), десятки (якщо не сотні) документів радянських партійних, державних і репресивних органів (МВС, прокуратури, військових трибуналів та «цивільних» судів, які мало чим від тих трибуналів відрізнялися). Дослідники цієї теми, безперечно, не можуть ігнорувати оприлюднені українською та російською мовами польські та чеські документи й матеріали.

Розкриємо навмання декілька з них. Том 12: «Третя Подільська воєнна округа УПА “Лисоня”». Тут уміщено спогади рядових учасників тої війни. Наприклад, старшого булавного сотні «Бурлаки» М. Неболи («Голки»), «Лісами та ярами Західного Поділля». Том 13: «Перемищина: Переми-ський курінь УПА. Книга перша. Денники Відділу «Бурлаки». Щоденник, який вів бунчужний «Буркун», охоплює період від 1 жовтня 1946 р. до 24 жовтня 1947 р. Своєрідний «епілог» до нього — щоденник лікаря УПА Богдана Гука («Скали») від 24 жовтня до 15 грудня 1947 р. про його рейд до Німеччини, перебування в німецькій в’язниці. Том 13: «Перемищина: Перемиський курінь УПА. Книга друга. Денники сотні «Крилана» (Ярослава Коцьолка)»— одного з найбільш відомих польових командирів УПА, бунчужного його сотні «Ореста» й особистий денник самого «Бурлаки» — Володимира Щигельського. Том 15: Кость Гіммельрайх. «Спогади командира відділу особливого призначення “УПА-Схід”». Том 23: «Медична опіка в У ПА». І так далі, і тому подібне.

Якщо цього недостатньо, будь ласка, — до роз-порядимості «Підпільні журнали Закерзонської України. 1945–1947» (Том 16). Для тих, хто забув, нагадаю: Закерзонський край утворювали три Тактичні Відтинки (ТВ) УПА — «Бастіон», «Данилів», «Лемко», — об’єднані у Військову Округу «Сян». Тут видавались «Інформативні вісті» («Данилів»), «Перемога («Лемко»), «Тижневі вісті», які, як пояснюють укладачі тому, «вміщували інформації переважно із закордонних джерел, як преси, так і радіо. В додатку до коментарів на польську пресу, журнал містив огляди теж і закордонної, переважно англійської преси… передруки статей з польських і українських газет Північної Америки». Видавалися також журнали «Інформатор», «Перемога», а також сатиричний «Лісовик». Для тих, хто знає англійську, том 17 — «Англомовні журнали українського підпілля. 1946–1947 рр.»

Цього мало. Впродовж останніх 20 років до справи вивчення історії УПА долучились академічні дослідники з України. Маю на увазі, насамперед, таких знаних у професійному середовищі фахівців із бездоганною репутацією, як Д. Вєдєнєєв, О. Веселова, О. Вовк, Л. Гриневич, В. Дзьо-бак, С. Здіорук, І. Ільюшин, Г. Касьянов, А. Кентій, С. Кокін, С. Кульчицький, О. Лисенко, О. Марущенко, В. Ніколь-ський, Г. Папакін, І. Патриляк, О. Стельмах, Ю. Шаповал, М. Шитюк, 3. Яцишин та інші. Поки так звана еліта незалежної України грабувала, продавала, розтринькувала державу, ці люди сумлінно виконували свій громадянський та професійний обов’язок — шукали правду.

2005 р. їх багаторічна подвижницька праця увінчалася 500-сторінковою «підсумковою публікацією напрацювань робочої групи істориків, створеної при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. В ній всебічно розглянуто ті ключові питання щодо діяльності ОУН і УПА, здебільшого в період Другої світової війни, які викликають найбільш гострі дискусії в українському суспільстві. В останньому розділі книги аналізується ідеологія українських націоналістів»[1]. Не можна не відзначити принципово важливого доробку й таких дослідників, як Т. Андрусяк, І. Андрухів, І. Білас, В. В’ятрович, Д. Головко, В. Деревійський, О. Дмитерко, В. Коваль, І. Марчук, В. Мороз, О. Рубльов, В. Сергійчук, Г. Стародубець, О. Стасюк, С. Ткаченко, Б. Ярош, та багатьох інших. Лише перелік оприлюднених ними монографій та статей зайняв би декілька сторінок цієї книжки.

Здавалось би, за такої кількості, але, найголовніше, якості публікацій, сучасне українське суспільство мусило б мати чітку, ясну, прозору, аргументовану, всебічно досліджену історію Української Повстанської Армії. В суспільстві мала б існувати хоч якась подоба консенсусу. Але всім нам зрозуміло, що такого взаєморозуміння немає. Більше того. Попри 20-річні зусилля наукової громадськості, в суспільній свідомості функціонують дві діаметрально протилежні оцінки. «Священні війни» навколо надання звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу ці два підходи вкотре поширили й закріпили.

Отже, сьогодні, в рік 70 річниці «офіційного» ювілею УПА, історія її, якщо взяти до уваги вислів «Імператора всіх французів», усе ще відсутня. Ми не маємо ані погодженої всіма неправди, ані правди про УПА. Попри накопичені циклопічні гори матеріалів, пересічна людина (як ото автор цих рядків) не має коректних, несуперечливих відповідей на прості питання: ким, де і коли цю Армію було створено? Громадянами якої країни були її вояки? Яке відношення до її створення мала ОУН(б)? Якою була реальна роль у «бандерівському» націоналістичному русі в 1941–1949 рр. власне Степана Бандери? Яку роль відіграв він у створенні УПА та в її війні проти СРСР? Кому присягала УПА? Хто був (були), коли і як довго її головнокомадувачем (головнокомандувачами)? Якими військовими статутами вона послуговувалася? Де і коли вона припинила своє існування? Якою в різні проміжки часу була її чисельність? Нарешті, яким був (якщо був) її правовий статус?

Наразі на рівні суспільної свідомості — чи то в Україні, чи то в Росії, чи то в Польщі, чи то деінде взагалі — функціонують, головним чином, міфи. Наприклад, такі: УПА створило ОУН. День народження — 14 жовтня 1942 р. Першу з цих тез підтверджено на урядовому рівні. Другу — на цьому ж рівні спростовано. «На створення збройних сил провід ОУН(б) йшов під тиском власних низових структур… Незабаром після військової конференції проводу ОУН(б) в грудні 1942 р. «урядуючий провідник» Микола Лебідь розпорядився реорганізувати нечисленні збройні загони. Було взято курс на організацію повстанської армії партизанського типу. У післявоєнні часи провід ОУН(б) вирішив, що днем народження УПА слід вважати 14 жовтня 1942 р. Обгрунтування цієї дати не виглядає переконливим…»[2]. Підкреслюю: це — офіційна точка зору уряду України, яка спирається на результати багаторічних досліджень провідних науковців України. У 14-ти його розділах можна знайти чіткі оцінки, підкріплені сотнями документів. Єдине чого не вистачає, так це розуміння — а скільки ж усього «багнетів» нараховувала ця Армія, коли вона припинила своє існування, якими були її втрати, юридичний статус під час збройної боротьби та після її припинення? Нарешті, ким з точки зору діючого на той момент міжнародного права були українські повстанці?

Дискутувати з міфами — справа невдячна. Міф на те і є міф. Як і кожний міф, він має відношення до сфери віри, а не до сфери разуму. Якщо використати останню, то стає цілком зрозуміло, що обидва вищеназвані міфи перебувають в антагоністичних відносинах між собою. ОУН не могла створити УПА тільки тому, що, станом на 19 жовтня 1942 р., її, єдиної ОУН, не існувало. Від 1940 р. існували дві ворогуючі між собою ОУН. Одна, якщо можна так сказати, — «офіційна», під проводом Андрія Мельника. Друга — «революційна» (згодом її учасники стали називати себе «самостійниками-державниками»), під проводом Степана Бандери. Так що створити У ПА могла тільки одна з них — або (м) або (б). І ніяк інакше.

А ось іще один приклад. Деякі джерела стверджують: практичним початком війни для УПА став червень 1943 р., коли озброєні загони Української Народної Самооборони вступили у бойові зіткнення із радянським партизанським з’єднанням під командуванням Сидора Ковпака. Натомість в інших розвідках можна зустріти й такий «твердо встановлений факт»: наказ на створення УПА було підписано 20 червня 1940 р. наступником Симона Петлюри Андрієм Лівицьким, Президентом Української Народної Республіки в екзилі. Очолити цю УПА, УПА «Поліська Січ» мав відомий із часів УНР український військовий діяч Тарас Дмитрович Боровець (псевдонім «Тарас Бульба»). Наказ він виконав. У будь-якій Вікіпедії можна прочитати про те, що в серпні 1941 р. в м. Олевську вояки Бульби-Боровця присягнули на вірність УНР. Після чого їх командувач «з піднятою шаблею над головою урочисто проголосив: «звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх її ворогів», а «комуністів, комсомольців та будь-яких інших окупантів» оголосив «ворогами української державності». 16 квітня 1942 р. Головна команда УПА під його проводом видала наказ про негайну військову боротьбу із німцями.

В академічного характеру дослідженнях зустрічаємо інші твердження. В передмові до чергового тому «Літопису УПА» його укладач та редактор Петро Потічний пише: «Печатки УПА на цьому терені походять з 1 квітня 1944 р., коли перша сотня «Месники» УНС була організована на початку квітня в околиці с. Люблинець Любачівського повіту (тепер — Підкарпатське воєводство Польщі — Д. Я.) і стала частиною ВО «Буг». Організатором і першим її командиром став Іван Шпонтак («Залізняк», «Дубровик»)…». Перший оперативний звіт УПА датовано 15 січня 1946 р. Він містить опис засідки сотні 26 серпня 1944 р. — це перша відома згадка про її дії[3].

Я далекий від думки, що саме мені належить встановлювати остаточну істину. Сподіваюся, професійних навичок вистачить на те, щоби розібратися із базовими дефініціями, датами, деякими цифрами. Сподіваюся, вистачить терпіння й вправності, аби «вписати» історію тих, хто називав себе «упівцями», в контекст їхньої, а не нашої, поточної політичної реальності.

Пригадаємо і порівняємо ці контексти. 30 років життя нашого покоління, тих, кому сьогодні 40 і більше, вмістили:

— смерть трьох радянських лідерів (Брєжнєва, Андро-пова та Черненка), які стали початком агонії СРСР;

— шестирічну «перебудову»;

— серпневий «путч» (1991 р.) у Москві, який примусив Компартію УРСР піти на формальне проголошення незалежності нашої країни;

— каденції трьох її Президентів;

— «справу Ґонґадзе»;

— «Помаранчеву революцію»;

— розбійницький період панування синьої банди Партії Регіонів.

30 років життя бабусь і дідусів нашого покоління вмістили:

— чотири роки І Світової (1914–1918 рр.) татри (1918–1920 рр.). Кількість загиблих українців не встановлено й досі;

— розпад двох імперій — Австро-Угорської та Російської,

— тотальну громадянську війну «всіх проти всіх». Загальні втрати цивільного населення — щонайменше 1 млн осіб;

— спроби заснування на території сучасної України мінімум 7 державних формацій: Української Народної Республіки (1917–1918 рр.), Української Держави (1918 р.), УНР (1919–1920 рр.), Західно-Української Народної Республіки (1918–1920 рр.), «Соборної» УНР (УНР + ЗУНР, 1919 р.), три «видання» Української Радянської Соціалістичної Республіки (1917–1920 рр.);

— масові репресії проти цивільного населення 1920-х — кінця 1930-х років. Кількість жертв не підраховано й досі.

— голод 1921–1923 рр. Загинуло від 1,5 до 3 млн осіб;

— голодомор 1932–1933 р. — прямі мінімальні втрати, встановлені судовим рішенням — 4 млн;

— голод 1946–1947 рр. — близько 1 млн загиблих;

— війну СРСР проти Фінляндії, окупацію Польщі та Бессарабії. Кількість жертв не підраховано й досі;

— II Світову («Велику Вітчизняну») війну: 14 млн загиблого цивільного населення, 7 млн — військових, 5 млн військовополонених, із яких 2 млн ніколи до рідних домівок не повернулись (або загинули, або емігрували). Кількість загиблих українців не підраховано й досі.

Є ще і такі цифри. У лютому 1954 р. міністр МВС та Генпрокурор СРСР поінформували ЦК КПРС: із 1921 р. по 1 лютого 1954 р. лише за «політичними статтями» Кримінального кодексу в СРСР було засуджено 3 777 380 осіб, у тому числі до розстрілу — 642 980, до ув’язнення в тюрмах і концтаборах — 2 369 220, до заслання — 765 180 осіб. На початку 90-х років минулого століття керівництво КДБ уточнило: репресовано — 3 778 234, розстріляно — 786 098 осіб[4].

Реальність першої половини XX століття — тотальне винищення та самовинищення українців. Якщо хочете — історія Великого Винищення народу, масштаби якого не усвідомлюються ані українцями, ані іншими народами.