Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

1941 р.: перші результати «Барбароси»

«Все» означає «все».

Слово — беззаперечному сучасному авторитетові Маркові Солоніну: «Найбільша сухопутна армія світу зазнала нищівної поразки… Історія ще не знала військової катастрофи такого масштабу. Впродовж декількох тижнів було втрачено все важке озброєння (танки, літаки, арт-системи), на створення яких було витрачено 10 років непосильної праці та величезні сировинні ресурси найбагат-шої країни світу (СРСР). За 15–20 перших днів війни німці просунулись на 350–500 км і зайняли територію площею в 700 тис. кв. км, що приблизно втричі більше за територію Польщі… і в шість разів більше за територію Бельгії, Нідерландів і шматка північно-східної Франції, захоплених німцями». Протягом перших трьох тижнів війни німці захопили Латвію, Литву, Естонію, Білорусь, значну частину УРСР. 9 липня — Житомир і Бердичів, підійшли до передмість Києва. Загальні втрати Червоної Армії на кінець вересня 1941 р., за підрахунками М. Солоніна, становили 130 дивізій, 15,5 тис. танків, 66 900 гармат та мінометів, 3,8 млн одиниць стрілецької зброї. Загальні безповоротні втрати особового складу на кінець 1941 р. — 7 млн осіб.

Ці цифри приголомшують. Такої кількості вояків та озброєння не мали всі учасники загальноєвропейської війни разом узяті!

Відомий сучасний український дослідник В. В’ятрович зазначає: це ще не всі втрати. «3,5 мільйони потрапили в полон протягом перших місяців війни у 1941 році. Німці відбирали серед полонених комісарів та євреїв для розстрілу, інших залишали на місці вмирати від голоду, а з настанням зими — й від холоду. І знову, — вказує В. В’ятрович, — ми не можемо назвати точної цифри загиблих в цих таборах — від 2,4 до 3,1 мільйона. Похибка в 600 тисяч — населення середнього українського міста», — підкреслює він. І продовжує: «Рівень смертності в німецьких таборах для військовополонених на східному фронті становив 57,5 %. В аналогічних таборах на західному фронті — менше 5 %»»[62]

1941 р.: адміністративний поділ «Україн»

Окуповану німцями Східну Галичину було включено до складу так званої Генеральної Губернії. Саму ГГ було утворено на території центральної та східної Польщі негайно після її окупації. Головні міста — Варшава, Радом, Люблін. Адміністративна столиця — Краків. Генерал-губернатор — колишній міністр юстиції, райхсляйтер Ганс Франк. Після окупації Східної Галичини, її було перетворено на так званий «Дистрикт Галичина». Столиця — Дьвів. Перший генерал-губернатор — Карл Раш. Його наслідував бригаденфюрер СС, доктор юриспруденції Отто Ґустав фон Вехтер. Важливо підкреслити: Вехтер, як і Гітлер, був за походженням австрієць. У складі Австрійської монархії Галичина перебувала від 1772 р. Старше та середнє покоління місцевого галицького населення добре пам’ятало ті благословенні для них часи. Сподівалися, мабуть, на краще. «Десь у жовтні (1941 р. — Д. Я.) німецька адміністрація вповні підпорядкувала собі все адміністративне управління країною… Німці взяли у свої тверді руки владу на верхах державної машини. Зате Організація Українських Націоналістів під проводом Максима Рубана (Миколи Лебедя) «контролювала» низові адміністративні клітини [63]. Опосередковано це пізніше свідчення підтверджують тогочасні німецькі документи. Так, наприклад,

«Повідомлення з окупованих східних районів» керівника Головної команди поліції безпеки та Служби безпеки характеризують бандерівський уламок ОУН (самостійників-де-ржавників) «як найчисленнішу гостро протинімецьку політичну силу — масову в західних областях України й діяльну на всіх просторах України»[64].

Окупована Волинь потрапила до складу Райхскомісаріа-ту «Україна», який було утворено 20 серпня 1941 р. Адміністративна столиця — Рівне. На чолі — гауляйтер і обер-пре-зидент Ерік Кох. «Територія Райхскомісаріату, — зазначає експерт, — постійно змінювалась у зв’язку із віддаленням чи наближенням фронту. Станом на 1 серпня 1941 р. його площа становила 71 тис. кв. км., 15 листопада того ж року — 235 тис. кв. км, а 1 січня 1943 р. — більше 392,275 тис. кв. км»[65]. Це — три чверті передвоєнної території УРСР

Райхскомісаріат «Україна» фактично був колонією з надзвичайно жорстким поліційним режимом. Мета його існування — відкритий грабунок і викачування всіх можливих і неможливих ресурсів на користь Райху. Забігаючи дещо наперед, відзначимо: ні про які мобілізаційні кампанії до своїх лав на цих теренах ОУН (чи то Мельника, чи то «революційна») і мріяти не могла. Максимум дозволеного та можливого: «В липні 1941 р. у Луцьку заходами тимчасової української адміністрації був зорганізований військовий курінь, який назвали Відділом окремого призначення ім. Євгена Коновальця… Коли прибула на Волинь цивільна адміністрація, жандарменія та гестапо, цей відділ розв’язали… і перетворили його на господарську школу, що була зорганізована на військовий лад». Загальна чисельність «школярів» — 320 осіб.

Крім того, Рівненщина, Волинь, Поділля вже 1942 р. стали операційною зоною червоної, двох польських партизанок, а також багатьох озброєних груп із числа місцевих жителів, дезертирів Червоної Армії абощо, які вели відчайдушну бо-ротьбуза власне виживання. Ані харчів, ані зброї, ані людей, ані будь-яких інших ресурсів, насамперед людських, потрібних для реалізації величного плану створення Української Соборної Самостійної Держави, взяти тут було практично неможливо. На цю обставину звернув мою увагу один із польових командирів УПА Микола Омелюсік. Він указав на принципову відмінність між Волинню-Поліссям і Галичиною, тобто Райхскомісаріатом «Україна» та Генеральною Губернією. На території «Коміссаріату» українці не могли мати землю у приватній власності, оскільки всю землю було націоналізовано совєтами, а німці вважали себе їх спадкоємцями — правонаступниками. Натомість у ГГ українці мали право на 20 та землі. Підозрюю: саме це могло бути однією з головних причин, що визначили крайній радикалізм у діях поліщуків і волиняків улітку 1943 р. Була ще одна причина. Назвав нам її — так, між іншим, — посадник невеликого українського району М. Лебідь у своїх спогадах: «Радянська система залишила по селах велику ненависть між людьми».

Такі настрої німецька окупаційна адміністрація роздмухувала свідомо, послідовно, інституційно. Не забуваймо: весь тамтешній терен споконвіку складався з перемішаного українсько-польсько-єврейського населення. З одного боку, політика «розділяй та володарюй» передбачала жорсткий, системний антипольський терор. З другого — системне знищення євреїв (яких з цією метою ЗВОЗИЛИ сюди навіть із території Райху), ромів, заручників — поляків та українців. З третього боку, у столиці ГГ легально діяв Український Центральний Комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем. УЦК представляв українців в окупаційній владі. Представляв доволі вдало — якщо це слово доречне у цьому контексті. Тут скажу лише, що, згідно з існуючим у фондах УНМ в Чикаго звітом, т. зв. «Допомогової Акції» УЦК, з німецького полону витягли більш ніж 8 тис. радянських полонених! Але головний «військовий» результат діяльності УЦК, тісно пов’язаного з «мельниківською» ОУН — організація набору до дивізії «Галичина». Але про це — дещо пізніше. Зараз іще декілька слів.

Про один день.

Про 30 червня.

30 червня 1941 р.

За 70 років, що минули від того дня, про той день написано, здається, все можливе й всіма охочими. Однак події того понеділка у Львові є в Україні предметом запеклих політичних баталій. Із них можна дізнатися все що завгодно про особисті заслуги дискутантів перед спецслужбами різних країн. І також дізнатися про особливості тендерної орієнтації опонентів.

Неможливо лише з’ясувати, власне, зміст папірця, якого, нібито з балкона одного з будинків на площі Ринок, зачитав Ярослав Стецько, рівень легітимності, авторів та обставини ухвалення того акту.

Зачитав Стецько такий текст — принаймні, саме його розклеїли по міських мурах Львова та парканах інших галицьких містечок і сіл:

«Акт проголошення відновлення Української Держави

1. Волею Українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться в столиці України — Києві.

Українська національно-революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Львів-город, 30 Червня, 1941 р., год. 20. Ярослав Стецько, Голова Національних Зборів».[66]

Цей документ я процитував за версією, яку оприлюднив єдиний автор Акта — Ярослав Стецько. У цій версії зразка 1967 р. відсутні два принципові положення, які подають інші публікатори пам’ятного документа. Перше звучить так: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». В останньому абзаці, який починається словами «Українська національно-революційна Армія» відсутні лише чотири слова. Але яких (!): «спільно з союзною німецькою армією». Сам Стецько пояснив ці та інші розбіжності в редакціях «Акта» так: «Оригінальні тексти були оформлені мною, писані рукою, не було машинових копій. Передані через радіостанцію тексти напевно не були стенографовані у різних містах України. Був відтворюваний їх зміст з пам’яті чи нотаток, не раз переплетенім інфор-маціями з промов чи привітань на Зборах, із репортажів; тому не завжди можливо відрізнити текст документів від репортажів».

Перше питання, яке виникає після прочитання цього документа: де, коли, в якій спосіб український народ висловив свою «волю» на створення держави, яка мала діяти з націонал-соціалістичною Німеччиною? До 30 червня 1941 р. галицькі українці мали можливість (і вільно користувалися цією можливістю) голосувати на законних та легітимних виборах у Польській Республіці. Українці в межах УРСР всі як один голосували на виборах до Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР. А також на виборах до рад міських, сільських та обласних. Голосування те давало результат 99,9 % «за» — але такими були умови правлячого терористичного режиму.

Звернуся до оцінок більш компетентних, ніж мої. Наступник Бандери, «урядуючий провідник» цієї ОУН Микола Лебідь: «У вечірніх годинах 30. 6. зібрались у Львові Українські Національні збори, проголосили відновлення Української Самостійної Держави та схвалили ініціятиву ОУН, покликавши Українське правління з Ярославом Стецьком як його головою-прем’єром. В кілька днів опісля створено Українську Національну Раду з д-ром К. Левицьким… у проводі. Ці два акти були виявом самостійної волі українського народу».

Висновки фахівців урядової групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА нетотожні між собою. Хоча їх, висновків, усього два і оприлюднені вони впродовж одного року. Перший. «Акт 30 червня мав далеке відлуння, але оцінюється по-різному… Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність, але не в тому суть»[67].

Можу помилятись, але суть саме в цьому. В який спосіб ініціатори цього дійства думали реалізувати свою політичну ініціативу, зберегти проголошену дежаву? Ані СРСР, ані Німеччина, ані будь-який з їх союзників такої ініціативи ніколи не підтримував і не підтримав би. Отже, за будь-якого результату війни ця ініціатива була приречена.

Висновок другий. «В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Альтернативою проголошення львівської декларації було лише пасивне спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях, повна дискредитація та маргіналізація національно-визвольного руху, зрештою на перетворення його на «п’яте колесо» в нацистському окупаційному возі».

Як на мій недосконалий смак, це також дивне судження. По-перше, сам по собі вислів про «п’яте колесо» належить найлютішому ворогові України Володимиру Леніну. Вжив він його стосовно органів міського самоврядування, запроваджених реформами Олександра II. Земства, які мав на увазі Ілліч усіх часів і народів, відіграли видатну позитивну роль в історії царської Росії, стали реальним, хоч і недосконалим, інструментом формування громадянського суспільства. Крім того, з «політикою окупаційного режиму» можна було співпрацювати в якийсь спосіб. Саме такий курс обрала «мельниківська» ОУН — воювати зі зброєю в руках. За прикладом французів, югославів, поляків, греків та інших окупованих народів.

Продовження другого висновку таке: «Ведучи мову про легітимність Акту 30 червня 1941 р. не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян, проведеними у різних куточках Західної і Правобережної України»[68]. Про кількість і чисельність цих зборів нам невідомо нічого. Відомо лише, що організовані в такий самий спосіб і з тими самим учасниками такі «збори» буквально 5–6 років із тим самим (або навіть більшим) рівнем легі-тимності підтримували і знищення Української Греко-Като-лицької Церкви, і публічні страти бійців УПА, і керівну роль рідної Комуністичної партії, і обрання товариша Сталіна депутатом найдемократичнішого в світі радянського парламенту. І так далі, і тому подібне.

Тепер від суджень оціночних перейдемо до фактів. Факт перший. Рейнгард Гейдріх, керівник поліції безпеки та СД («Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD») 5 та 7 липня 1941 p. повідомляє: «Українські провідники (в оригіналі: «икга-inischen Nationalistenfurer») «почесно» ув’язнені». Бандера «переведений до Берліну», де його «переслуховують».

Висновок: від 5 липня 1941 р. Степан Андрійович опинився в умовах, які унеможливлювали будь-які його контакти із товаришами по партії та спільній боротьбі. Говорити про будь-яке керівництво з його боку чи то ОУН(б), чи то УПА — поза межами не тільки історичної науки, але і поза межами всіх відомих на сьогодні законів природи.

Останню за часом наукову оцінку Акта 30 червня сформульовано у першому томі «Енциклопедії Сучасної України». Містить вона такі твердження:

— цей політичний (а не правовий! — Д. Я.) документ прийнятий «на зібранні близько сотні українських діячів», які

— «проголосили відновлення Укр. держави, що сформувалася після Акта Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.»;

— «збори не визнали екзильний уряд УНР на чолі з А. Лівицьким, вважаючи, що Варшавським пактом 20 квітня 1920 він зрікся зах. — укр. Земель»;

— «було повідомлено, що С. Бандера призначив Я. Стець-ка першим головою уряду Укр. держ. правління. На поч. липня чл. уряду отримали номінац. грамоти. Однак розпочати роботу не вдалося, бо нім. окупай, влада ліквідувала проголошену Укр. державу й заборонила діяльність Укр. держ. Правління»;

— «чл. уряду потрапили до концтаборів»;

— «на будинку «Просвіти» на честь 50-ї річниці прийняття Акта встановлено мемор. дошку».

Єдине судження в цій статті, яке піддається верифікації — про встановлення меморіальної дошки. Усе решта — поза межами наукового аналізу. Для такого твердження маю лише дві підстави. Перша — текст самого Акта, зачитаного Стецьком. Друга — високохудожні мемуари головної діючої особи цієї історії, самого Ярослава Стецька. Погортаймо разом тільки один розділ його поетичної оповіді. Він називається «Вирішальні дні і години»[69].

Оповідь починається з того, що, озброївшись фальшивими документами, які «наша група дістала від наших перекладачів з Вермахту», вона перетнула колишній польсько-радянський кордон «біля Ярослава» (тепер це адміністративний центр сучасного Ярославського повіту Підкарпатського воєводства Польщі). «Наша група» — це Ярослав Старух (член Проводу та крайовий провідник ОУН(б)), Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітушинський (насправді — Вітошинський. Даних про нього виявити не вдалося — Д. Я.) та, «мабуть», Лімницький, «організаційний референт крайового проводу на ЗОУ» (справжнє ім’я — Ярослав Хомів — Д. Я.). Отже, 7 або 8 осіб, їх, учасників «нашоїгрупи», об’єднувало не тільки те, що всі вони з молодих років та з переконання були українськими націоналістами. Об’єднувало не тільки те, що практично всі вони, польські громадяни, пройшли через тюрми, з яких були звільнені німцями. П’ятеро з них — Ребет, Отецько, Старух, Хомів та Яців — практично одночасно навчалися на юридичному факультеті Львівського університету. Равлик, скоріш за все, представляв в цій групі СБ «бандерівської» ОУН, Кук — її «військове» крило.

Тут, біля Ярослава, вони знайшли «залишене більшовиками невелике вантажне авто»[70] разом із водієм, дезертиром Червоної Армії. «Переїжджаючи» цим автом «через міста і села… проголошували на зібраннях відновлення державності, встановлювали місцеву владу, організовували міліцію, порядкували господарське життя і — поспішали далі серед риску, небезпек і справді отчайдушних зусиль». Усіх населених пунктів по дорозі Ярослав — Львів понад два десятки, відстань між ними — понад 100 км. Як би там не було, «відновлювати державність» доводилося щонайменше у трьох селах щодня. При цьому група пересувалась із такою швидкістю, що «інколи проривались через бойові німецькі лінії і знову завертали…» «Нарешті, — пише Отецько, — ми добилися до Львова якраз після маршу німецьких військ (підкреслено нами — Д. Я.)». Перші німецькі частини вступили до міста приблизно о пів на п’яту 30-го числа[71]червня місяця.

Зупинившись на площі перед собором Св. Юра, учасники «нашої групи» вирішили, що німці, які дуже швидко просуваються територією СРСР, «можуть внеможливити нам здійснення нашого пляну — доконаних фактів у Києві». Тут восьмеро осіб, обговоривши поточний політичний момент, ухвалюють:

— скликати «сьогодні вечері Національні збори революційним порядком»;

— «творимо негайно Міське Управління Львова, скликаючи на год. 16 чи 17 найвидатніших громадян Львова, компетентних по цій лінії; я (тобто Стецько — Д. Я.) прибуду на той час, щоб заприсяжити членів новоствореної Управи… на вірність Українській Державі»;

— захопити радіостанцію, якій надати ім’я Євгена Ко-новальця.

Після наради Стецько «пішов до Митрополита графа Андрія Шептицького, щоби скласти привіт найвищому українському авторитетові». За його словами, розповів Митрополитові про стратегію ОУН(б) — «творити доконані факти… без огляду на те, яка є постава зовнішньої сили, чи буде вона союзником, партнером чи окупантом». Вислухавши все це, Шептицький, за словами мемуариста, сказав: «Честь України вимагає робити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю». Це надруковано на с. 186. А на с. 218 Стецько пише про те, як уранці наступного дня він прийшов до глави Церкви з метою «поінформувати Митрополита про події попереднього вечора, незалежно від повідомлення архієпископа Йосифа». Пояснюю: сам Шептицький від участі в акції ухилився — більшовики, мовляв, конфіскували його авто. Вислав замість себе в якості спостерігача свого майбутнього наступника Йосипа Сліпого. Той, як пояснив особисто авторові цієї розвідки багатолітній секретар майбутнього Патріарха Йосипа о. д-р Іван Дацько, «з послуху пішов». Але без ніяких повноважень.

Далі Стецько переконує читачів — він Шептицького не обдурював. Всі свої ідеї та дії на наступні декілька годин попередньо узгодив особисто із Шухевичем (на той момент офіцером вермахту), але той на проголошення державності не прийшов, «бо повинен бути на похороні брата». Навряд чи командування полку, в якому він служив та очільники держави, якій він присягнув, схвально би поставилися до участі офіцера німецької армії у проголошенні державної української незалежності на землях, щойно Німеччиною окупованих. Сам Шухевич, наскільки це відомо, ніяких відомостей на цей рахунок не залишив.

Далі події розвивалися таким чином. У будинку львівської Ратуші, в якій «все було понищене», Стецько «присів на якихось дошках», на яких «накреслив план проголошення відновлення державности, хід думок» своєї промови. «Усе це діялося в поспіху, нотатки роблено олівцем на кусниках паперу». Це — сторінка 190. На с. 206 автор споминів, натомість, зазначає: «Акт проголошення відновлення я зачитував особисто як рішення Організації (тобто ОУН(б), ухвалене її Проводом невідомо де і коли — Д. Я.), запропоноване на затвердження чи одобрення Національних Зборів». І далі, відповідаючи своїм анонімним критикам: «тут не є істотною юридична еквілібристика…».

Написавши це все на клаптиках паперу, Стецько вийшов із будинку Ратуші, перейшов вулицю — до будинку «Просвіти». Тут якраз в цей момент «відбувалося творення міської управи Львова». Перервавши свій виступ на виборах міської управи, один із промовців, згаданий член Проводу ОУН(б) Старух, передав слово Стецькові. Виклавши свою позицію, той «прийняв присягу на вірність Українській Державі від новопокликаного посадника Львова і інших, які входили до управи міста, побажав успіху і обіцяв повну підтримку від ОУН». Тільки після того, «тимчасом» до помешкання «почали сходитися скликані на Національні Збори громадяни». До слова, анонімні та невідомої кількості.

Стецько: «Відкриваю Національні Збори…». Відкривши в такий спосіб історичної ваги зібрання, Стецько промовляє: «ОУН звертається до Національних Зборів схвалити її рішення про проголошення відновлення державності. У час вичитування мною документу про проголошення державності усі встали, відспівавши після цього національний гімн». Далі учасники зібрання заходилися обговорювати державницьку ініціативу. Слово, за Я. Стецьком, мали 4 чи 5 осіб, після чого «Акт» і було схвалено присутніми — датований він 20-ю годиною.

Після завершення співу «Не пора, не пора», Василь Кук прочитав пропозицію Бандери про призначення Стецька «головою Правліннях на одобрення Національних Зборів» та «запропонував від ОУН уповноважити» Стецька «покликати Правління, звільняти призначати членів його. Національні Збори узгодили становище ОУН і прийняли цю пропозицію».

Тут, мимоволі, виникає питання: в який спосіб Кук, який за декілька хвилин до того намовляв Стецька утриматися від проголошення «Акта», встиг подолати більше 320 км від Львова до Кракова, отримати письмову згоду від Бандери і повернутися до Львова? Не виходячи при цьому із зали «Просвіти»?

Але повернімося до розповіді Стецька. Того вечора він, уперше з моменту перетинання кордону, «заснув під дахом». Що відбувалося наступними днями, зрозуміти з його споминів неможливо. За словами Стецька, станом на 5 липня «члени Українського Державного Правління були в дійсності устайнені і отримали свої номінаційні грамоти»: Я. Отецько (голова і керівник «ресорту соціяльних реформ»), професор М. Панчишин (перший заступник голови, міністр здоров’я), Л. Ребет (другий заступник голови), В. Петрів (міністр оборони і керівник УЦК в Кракові), Шухевич і О. Гасин (заступники міністра оборони), В. Лисий (міністр внутрішніх справ), М. Лебідь (міністр державної безпеки), В. Стахів (міністр закордонних справ).

Наступна зафіксована в пам’яті Стецька дата — якийсь день після 10 липня. Саме тоді він був заарештований, причому прийшов за ним одягнений в мундир СД «провідний член ОУН(м) Чучкевич». Вдвох прийшли до СД. Тут йому оголосили про арешт. На вечерю принесли «какао з хлібом». Потім перевезли до Кракова, де передали армійським колегам. «Офіцери вермахту відносилися до нас тактовно», — засвідчив арештант. Далі потягом, за одну ніч, перевезли до Берліна, де Стецька та інших його колег допитували представники ОКВ та СД. У Берліні всі вони «перебували на вільній «стопі», але під постійним наглядом гестапо». Рівень нагляду не перешкоджав зустрічам, зокрема, с послом Японії та прем’єр-міністром Литви.

Підіб’ємо попередні підсумки. Якогось дня після 22 червня група провідних діячів ОУН(б) переходить з території Генеральної Губернії на територію УРСР. Вбрані в цивільний одяг із синьо-жовтими китицями, вони, з фальшивими документами, на вантажівці з реєстраційними номерами Червоної Армії та з водієм у формі червоноармійця, гасають у запіллі вермахту в темпі, який перевищує темп наступаючих військ. Сплять просто неба, невідомо де і чим харчуються, де миються. Цими днями, тобто між 22 та 29 червня включно (бо вранці 30-го вони вже прибули до Львова), проголошують «відновлення української державності» в населених пунктах по 100-кілометровій трасі Ярослав — Львів.

Для кращого розуміння подальших подій, про які йтиметься в наступних розділах нашого дослідження, має сенс дізнатися також і про таке.

Керувати «військовим відомством» невідомого чого «відновленої держави» призначили колишнього генерала петлюрівської армії Всеволода Петріва. На той момент йому виповнилося 58 років. Увесь час після поразки УНР він жив собі тихим учительським життям у Хусті. По проголошенні «Карпатської України» 1939-го відмовився керувати її «збройними силами». Чи давав згоду стати «військовим міністром» в «уряді» Стецька — невідомо. Скоріше за все, що ні — надалі німці його не чіпали, жив собі він спокійно. Хіба 1944–1945 рр. допомагав порадами генералу Шандру-кові — командирові 1 Української Дивізії Української Національної Армії. Але це вже зовсім інша історія.

У межах цього дискурсу важливо зрозуміти: Роман Шухевич, який із 16-ти років перебував на різних посадах у «бойових» частинах УВО-ОУН, був «призначений» аж другим заступником Петріва! Ніяких наслідків для самого Шухевича це «призначення» не мало. У вермахті він дослужив до кінця 1942 р. Далі підписувати контракт відмовився і в січні 1943-го, після дводенного перебування в застінках німецької спецслужби, перейшов на нелегальне становище.

На той момент, нагадаю, Українська Повстанська Армія Тараса Бульби-Боровця існувала вже півтора роки.