Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

1944 рік. Повторна окупація. Комуністи

1944 р. для українців — це війна СРСР та Німеччини на правобережній території УРСР. Січень — кривава битва за Корсунь-Шевченківський. Березень та квітень — масштабний двобій за Проскурів та Чернівці. У будь-якому шкільному підручнику можна прочитати, зокрема, про те, що «на вирішальному етапі битви за Україну… у складі I, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків». Щонайбільша чисельність УПА-ІІ на цей час, тобто на літо 1944 р. могла становити 25 тис. людей, розпорошених на території від Волині до Лемкіщини та Бойківщини. Нуль танків та САУ Нуль літаків. Гармати та міномети можна обчислювати хіба що одиницями.

13 липня Червона Армія розпочала бойові дії за опанування Галичиною. 22 липня корпус, до складу якого входила «Дивізія», було розтрощено. 28 жовтня Червона Армія окупувала останні населені пункти на території Закарпаття. Війна відійшла на територію Польщі.

До повторної окупації комуністи, врахувавши уроки окупації першої, почали готуватися заздалегідь. Вже 14 лютого ухвалено (або оприлюднено — з тексту документа це незрозуміло) «Звернення Президії Верховної ради і Ради Народних комісарів УРСР до учасників так званих “УПА” та “УНРА”»[120]. Під документом — підписи тогочасних очільників УРСР: формального голови Української Радянської «держави» М. Гречухи та її фактичного керівникам. Хрущова. Ключовий «месідж» документа: «Іменем Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки ми гарантуємо всім учасникам так званої “УПА” чи “УНРА”, які перейдуть на бік радянської влади, які чесно і повністю розірвуть будь-які зв’язки з ворогами народу — гітлерівцями-оу ні вцями, які щиро і повністю зречуться всякої боротьби та ворожих виступів проти Червоної Армії і Радянської Влади, цілковите прощення їхньої тяжкої помилки, іхніх минулих провин перед Батьківщиною». Беручи до уваги, що абсолютна більшість тих, до кого було спрямоване це звернення, були громадянами Польщі, а не УРСР (яка свого громадянства не мала) — це звучить досить дивно. Сказати прямо — брехливо та блюзнірськи. Адже «упівці» та члени ОУН ніколи себе радянськими громадянами не вважали. І, отже, навряд чи мали підстави серйозно сприймати такі обіцянки.

Натомість їх вороги абсолютно серйозно казали: «Трудящі маси населення Західної України, які сприйняли прихід радянської влади 1939 року як звільнення з-під національного і соціального гноблення панської Польщі в умовах німецької окупації, ще більше загартували свою відданість до Радянської Батьківщини»[121]. Це — не жарт. Це — чорним по білому написано. У листопаді 1943 р. Автор — нарком держбезпеки УРСР Савченко.

Вибивши німців із території сучасної УРСР, комуністичні окупанти, вочевидь, заради «загартування відданості» окупованих, утворили на завойованих територіях дві військові округи. У травні 1944 р. — Львівську ВО. Сформовано її було на базі 31-ї Армії, якою командував один з най-

досвідченіших радянських полководців, генерал-полковник М. Попов (1902–1969 рр.), за походженням — донський козак. Підпорядковані йому війська розташовувалися на території Волинської, Дрогобицької, Житомирської, Львівської, Рівненської областей та 5 районах Кам’янець-Подільської області. 31 армія — це 36-й, 44-й та 71-й стрілецькі корпуси (9 стрілецьких дивізій), 6 артилерійських полків та інших підрозділів. «На око» — це близько 100 000 особового складу. Армія пройшла з боями Росію, Білорусь, Польщу, Німеччину, Чехословаччину, брала участь у боях за Берлін і Прагу. Друга БО — Прикарпатська зі штабом у Чернівцях. Була утворена у липні 1945 р. на базі оперативно-стратегічного об’єднання Червоної Армії — 4-го Українського фронту. Склад на 1 квітня 1945 р.: 1-ша, 16-та, 38-ма армії, 8-ма повітряна армія, 1-й Чехословацький армійський корпус, численні артилерійські, танкові, саперні, гірські, протиповітряні полки, бригади, батальйони. Чисельність його «на око» оцінити не беруся, але, гадаю, це біля пів-мільйона вояків. Командувач 1945–1946 рр. — уродженець Луганщини, генерал армії, Герой Радянського Союзу А. Єрьоменко (1892–1970 рр.). Сфера відповідальності: Закарпатська, Станіславська, Тернопільська, Чернівецька області та частина Кам’янець-Подільської. 6 травня 1946 р. обидві округи було об’єднано в єдину Прикарпатську БО.

Гадаєте це всі збройні сили, які мали забезпечити «друге пришестя» совєтів на західноукраїнські землі? Помиляєтесь! На територію краю завели шість дивізій досвідчених професійних карателів та охоронців: 9-ту, 59-ту, 62-гу, 64-ту, 81-шу, 82-гу стрілецькі дивізії внутрішних військ (СД ВВ) НКВС. Плюс 10-ту та 32-гу СД ВВ по охороні залізничних споруд, а також 6-ий, 10-ий, 12-ий окремі стрілецькі полки ВВ[122]. «Середньозважена» чисельність одної такої СД — 14,5 тис. солдатів та офіцерів. Загалом, це майже 125 000 професійних карателів. Головна їх місія — зачистка тилу Червоної Армії та війна проти цивільного населення на окупованих територіях. Це — щонайменше 10 % від їх загальної кількості. Всього в СРСР цих дивізій було 86 — з порядковими номерами від 1 до 82, плюс Махачкалінська, Особлива, Сталінградська та Тбіліська[123].

Цього було замало. Ударними темпами заходилися створювати структурні підрозділи, які спеціалізувалися б на боротьбі з повстанцями та цивільним населенням. 2 грудня Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія повідомляє Хрущова про організацію у Львові та Дрогобичі «спеціальних других відділів» НКДБ «по боротьбі з оунівським та польським націоналістичним підпіллям». За наявними відомостями, Львівську, Дрогобицьку, Станіславівську та Тернопільську області (за термінологією підпільників це — «Західні Українські Землі») було поділено на 132 адміністративних райони (окрім міських). Упродовж зими, — вказують укладачі 33-го тому «Літопису УПА», — тобто упродовж 4 місяців, кожне село скуповувало 40 бійців НКВС[124]. Якщо взяти до уваги, що середній адмінрайон налічував 25 сіл, то в підсумку ми отримаємо на 3 300 сіл 132 тис. бійців НКВС.

Цього також виявилося недостатньо. ТІ грудня постановою Оргбюро ЦК КП(б)У з метою війни проти збройного підпілля по всіх областях УРСР «додатково добираються» 1 586 осіб із числа співробітників НКДБ та НКВС, «переважно чоловіків, фізично здорових і володіючих українською мовою»[125].

Першочерговий і найголовніший спосіб упокорення завойованих удруге територій — примусова виїмка дивом уцілілих молодих чоловіків. З лютого 1944 р. політвідділ штабу 13-ї армії І Українського фронту доповідає «нагору»: в січні мобілізовано 21 135, в т. ч. «в районах Західної України» — 5 381 особа, у лютому, відповідно, 9 591 та 8 240, «всього мобілізовано за січень місяць по 12 лютого 1944 р. — 30 726 осіб. У тому числі в районах Західної України — 14 621 особа», в тому числі — 10 676 українців, решта — поляки, чехи, словаки, білоруси. 29 серпня Станіславівський обком рапортує Хрущову: станом на 10 червня — «призвано та відправлено до РККА» — 28 526 осіб, «взято на облік військовозобов’язаних» 1908–1926 рр. — 61 551 особу, від 6 серпня в області почалася мобілізація всіх «військовозобов’язаних» до 35-річного віку. Окремим рядком відзначено: «серйозною перешкодою у справі вдалого проведення мобілізації є посилення терористичної діяльності націоналістичних банд» і масовий бойкот призову до Червоної Армії з боку населення. Так, станом на 21 серпня із 30 268 призначених до мобілізації, не з’явилося 15 303. До слова, приклади «посилення терористичної діяльності націоналістичних банд» займають 8 сторінок 4-го тому «Літопису УПА». Дрогобицький облвійськкомісар повідомляє (станом на 31 серпня): «наявність ресурсу» — 59 196 осіб 1926–1928 рр., «мали з’явитися» — 57 339, «з’явилося» — 48 421 (81,9 %), мобілізовано — 24 454 особи[126].

Ще один спосіб війни з місцевим населенням — тотальне озброєння нових господарів. 10 травня Політбюро ЦК КП(б)У видає постанову про розподіл 3 000 (з 4 000 отриманих від НКВС пістолетів «ТТ») «для озброєння партійно-господарського активу, який працює в західних областях УРСР». Зброю мали видати партійним, радянським і комсомольським працівникам — від секретарів обкомів до керівників районних пошт і шляхових відділів. 18 серпня 1944 р. Постановою ПБ ЦК КП(б)У всі 3 000 особового складу «Української партизанської дивізії ім. Двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака», тобто найдосвідченіших та той момент у СРСР фахівців із партизанської, антипартизанської та диверсійної війни, передано до НКВС УРСР для «використання її, в першу чергу, для якнайскорішої ліквідації націоналістичних банд».

Саме з цією метою прискореними темпами створили мережу донощиків/інформаторів/сексотів. Станом на 1 серпня 1945 р. ця сітка НКВС нараховувала 1 ООО «інформаторів», 164 агенти, 8 резидентів. Додатково, лише за серпень того року, завербували 22 резиденти, 115 агентів, 1 326 «інформаторів». Загалом, на 1 вересня, «у складі агентурно-інформаційної сітки» нараховувалось 29 резидентів, 244 агенти та 2 177 «інформаторів»[127].

Важливою частиною і достеменно злочинною — як з точки зору міжнародного, так і радянського «права» — була діяльність «легендованих» під УПА спецзагонів МДБ. Засилання агентів «під прикриттям» до націоналістичного підпілля почали не пізніше 17 серпня 1943 р.[128] Але про цю діяльність НКВС трохи згодом.

Що могла протиставити УПА? А ось що. Сотня під командуванням Степана Стебельського «Хріна» (та сама, яка здійснила вдалий напад на конвой генерал-полковника Червоної Армії, заступника міністра оборони комуністичної Польщі Свєрчевського) «до кінця серпня 1944 р.» нараховувала «75 озброєних та вишколених людей». У березні 1947 р. на трьох командирів УПА — «Віра», «Хріна» та «Стаха» — за радянською оцінкою, припадав підрозділ у 120 бійців[129].

1944 рік. ОУН, УПА та німці

Для німецької окупаційної адміністрації це час розпаду, евакуації, примусового вивозу на територію Райху всього, всіх, що і кого можна було вивезти. Оскільки ця тема далеко виходить за межі вивчення генези й діяльності УПА, остільки надам лише загальний, можна сказати, навіть дискретний абрис цієї теми.

Насамперед, треба наголосити на масштабах гуманітарної трагедії населення цих теренів, яке вижило. За даними, які є в розпорядженні Українського Національного Музею в Чикаго і які доступні будь-якому дослідникові, з території сучасної України відійшли на захід сотні тисяч цивільних. Лише у 83 таборах переміщених осіб (DP Camps) і лише в американській зоні окупації Німеччини нараховувалося більше 250 тис. вимушених емігрантів. 250 тис. — це населення сучасних Чернівців. Або Тернополя. Або Кременчуга.

Усвідомивши невідворотність поразки, окремі німецькі військово-політичні керівники пішли на «радикальні» поступки збойному українському підпіллю. 18 серпня 1944 р. головне командування групи «Північна Україна» офіційно забороняє вживати термін «банда» щодо УПА. Видана в той самий час інструкція Міністерства східних територій дозволяє пошук контактів з «українським підпіллям»[130].

Це — вичерпний перелік «поступок». У принципі, німцям було вже не до УПА. Вони переймались іншими проблемами, взаємовідносини (чи їх відсутність) із українським націоналістичним підпіллям перестали бути актуальними для них як з політичної, так і з військової точки зору. Однак, деяку цікаву інформацію німецькі джерела нам залишили.

22 квітня, звіт Абвера «До питання національного руху в Галичині»: ворогами останнього (тобто УПА і ОУН) називаються «всі вороги самостійності України» — «німці, більшовики і польські партизани», але «головним» та «найважливішим» — СРСР. 12 травня Абвер констатує: уряд Радянської України вбачає в діяльності повстанців «велику загрозу для держави». 17 травня, звіт шефа СС та поліції Генеральної Губернії «УПА в Галичині» відзначає збільшення активності партизан, кількості збройних сутичок і залізничних диверсій. «Основними пунктами концентрації відділів УПА» називають райони біля Рогатина та Сокалю. Розвідка IV Танкової армії називає УПА «масовим рухом» і стверджує — вона «роззброює та звільняє полонених вояків вермахту». Станом на 1 червня 1944 р., згідно із звітом Абвера «Національна українська партизанка», існували та діяли групи Бульби, Мельника, Бандери, а також, — увага! — українське підпілля в Німеччині! 20 вересня розвідувальний відділ 202 групи «Північна Україна» звітує своєму командуванню: мобілізованих до Червоної Армії українців із західних теренів «після дуже короткого вишколу кидають на фронту рядах штрафних батальйонів». Водночас військові розвідники повідомляють про численні випадки бойових дій УПА в районах Володимир-Волинського, Ковеля, Скулина, Рівного, Львова, Бережан, Тернополя, Збаража, Самбора, Стрия, та в інших місцях[131]. 11 жовтня 1944 р. райхсфюрер СС Гіммлер повідомив командування групи «Північна Україна» про те, що УПА має контакти з Великою Британією, інформація «про те, що англійці намагалися здобути вплив на УПА підтверджена».

2 листопада цю інформацію підтвердила військова розвідка — Абвер. 11 листопада: в черговому звіті головнокомандуючим УПА названо Клячківського, начальником його штабу — Ступницького. Чисельність УПА на той час німецькі військові розвідники оцінювали в 20 тис. вояків, Бульби — в 5–6 тис., інших формацій — 15–20 тис.[132].

1944 рік. Повторна окупація. Націоналісти

«Найтяжчі переживання прийшли взимку з 1943 на 1944 рік, — пригадувала десятиліттями пізніше людина, якій пощастило вижити в тій масакрі,— В північній Воло-димирщині появилися ще з осені сильні відділи польської партизанки. До них перейшли відділи польської поліції і «шуцманів» з цілої Волині, що відступали разом з німцями під тиском більшовицького фронту» [133]

«Під тиском більшовицького фронту» готувалися до повторної окупації рідної землі і націоналісти.

Шухевич та його група лише розробляли структуру УПА та готували деякі необхідні, «базові» (якщо можна так висловитись) документи. 23 січня за підписами «Т. Чупринка, в. о. гол. К-р УПА», «О. Перебийніс, в. о. Шеф ГВШ» з’явився наказ, яким вперше визначалися структура УПА та функції військових штабів. Всього на той момент формально існувало 3 командування (УПА-Північ, УПА-Південь та УПА-Захід), а також Головний Військовий Штаб. Наказом Ч. 2/44 від 26 січня оголошено про перші кадрові призначення. Командиром УПА-Північ став майор «Омелян Кримський» (тобто Клячківський)[134], начальником його штабу — «Микола Крем’янецький» (Михайло Медвідь). УПА-Захід очолив «Ростислав Вишитий» (Василь Сидор). ТІ січня запроваджено нову систему відзнак: за бойові заслуги, за поранення, пропам’ятні медалі та військові звання — від Головного командира УПА до ройового[135].

Мали місце й організаційні заходи. У травні створюється «підобласть ОУН» у складі Холмської та Сокальської округ. «Приблизно в той же час провідник «Святослав» дав наказ Євгенові Ліборському-«Романові» організувати нову боївку. У терені також почала діяти боївка «Бульби». Обидва підвідділи було евентуально об’єднано, і команду над відділом перебрав к-р «Дуб» («Яструб»)[136]. Ні, не зовсім так, заперечують автори передмови до одного з томів «Літопису УПА». Насправді, військовий штаб УПА-Захід (ВШ УПА-3 «Карпати») утворено хіба що в серпні, а «наприкінці 1944р. відбулася реорганізація підпільної адміністрації і проводів ОУН. Попередній поділ на краї, області, округи та повіти замінено новою структурою. Новим, трохи меншим краям підлягали округи, що ділилися на надрайони та райони»[137].

Подібною була ситуація й на інших теренах. Наведу лише декілька, взятих навмання, прикладів.»На території Підляшшя підпільна структура була дуже слабкою і тому влітку 1944 р. було вжито заходів для її зміцнення. Туди було послано одну ноту сотні «Ягоди» під командою «Яструба». Цей рейд не дав жодних успіхів, позаяк не вдалося віднайти нікого з колишньої сітки ОУН». Лише за деякий час «вдалося відновити підпільну сітку на Підляшші, зорганізувати боївки СБ та залучити до активної співпраці 60–70 людей».

Навесні 1944 р. (вірогідно, березень — початок квітня — Д. Я.) на іншому терені «якось ми довідалися від нашого селянина, що в терені організуються боївки під назвою Українська Повстанча Армія (УПА), які стають в обороні українського цивільного населення, та що на допомогу їм прийшли відділи УПА з Волині, які оперують там більше двох років». Перший звіт про бойові дії на Грубешівщині (прикордонний із Україною та Білоруссю сучасний повіт у Польщі — Д. Я.) — «ліквідація міліції в Крилові» — датований 23 березня 1944 р.[138]

Головною внутрішньополітичною подією для націоналістичного підпілля стало створення інституції під назвою Українська Головна Визвольна Рада. Навіть сьогодні її подекуди трактують ледь не як прототип верховного керівництва Українською державою в 1944–1945 рр., уважають за легітимного репрезентанта українського народу в повоєнні часи.

Спробуємо розібратися в цій історії.

Українська Головна Визвольна Рада. Версії

Після проголошення 1991 р. незалежності України висока оцінка ролі та місця УГВР в нашій національній історії взагалі, в історії II Світової набула всіх ознак незаперечної істини. Можна сказати — аксіоми, тобто твердження, яке вважається істиною без доказів і яке надалі стає підґрунтям, фундаментом для побудови тієї чи іншої теорії. Однак ця аксіома ігнорує існування на той (та і на цей також) момент часу загальноукраїнського репрезентанта в особі УРСР, визнаного у такій якості на світовому рівні. Більше того, ігнорує наявність УРСР — державного утворення, правонаступником якого є сучасна держава Україна.

В усіх відомих мені шести веріфікованих (підтверджених документально) версіях створення УГВР містяться численні принципово важливі «нестиковки». Наприклад, в одній версії ініціатором створення УГВР впевнено називається Клячківський. У других — Шухевич. У третіх…

Розгляньмо їх у хронологічному порядку. Не забуваймо при цьому, що від літа 1943 р. Провід ОУН(с-д) і Головне командування УПА — це і формально, і фактично одна людина. Роман Шухевич.

Версія 1. Вісник УГВР

Першу версію було запущено в обіг вже в серпні 1945 р. Видання «Вісник: орган Президії Української Головної Визвольної Ради», Ч. 4 (7), рік 2» розмістило статтю М. В. Ра-дович «У спільному революційно-визвольному всеукраїнському фронті боротьби (до генези УГВР)». До слова, це єдине число «Вісника», яке було відомо в еміграції. Скільки всього вийшло чисел і де — невідомо. Так само не пощастило мені з’ясувати хто такий/така пан/пані Радович, ким були його/її роль та місце в націоналістичному русі. Поза цим, саме в цій статті й було сформульовано основні ідеологеми щодо ОУН і УПА, які досьогодні поширеним науковим методом copy+paste переходять з одного видання до іншого:

— в умовах німецької окупації чоловим, а відтак одиноким виразником революційно-визвольного табору стала Організація Українських Націоналістів (ОУН), звана популярно народом самостійниками або бандерівцями;

— як відомо, перші збройні самооборонні відділи УПА постали з ініціятиви й під керівництвом революційно-самостійницької ОУН. Але вже в перших місяцях, а може й тижнях своїх дій, УПА перестала бути органом однієї партії, а стала збройним раменем цілого народу, перероджуючись у могутній всенародній повстанський рух;

— організація УПА, як військово-збройної одиниці, докопувалась при співучасті українських військовиків різних формацій, військовиків УНР та частинно УГА, також сучасних армій, колишніх старшин і бійців Червоної Армії та українських утікачів з різнородних німецьких військових формацій;

— УПА як верховний збройний чільник усього народу, мусила дістати політичне завершення в формі верховного політичного понадпартійного органу, отже уряду, який можна б було успішно протиставити агентурному урядові УРСР, що, спираючись на багнетах імперіялістичного московського центру, не репрезентує волі українського народу;

— українським народом, найширшими масами, що стоять у боротьбі, була покликана до життя в червні 1944 р. Українська Головна Визвольна Рада (УТВР) і її викопний орган Генеральний Секретаріат, як найвищі керівні органи українського народу в його боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).[139]

Версія 2. Роман Шухевич

Саме він 1948 р. («нераніше липня», за одними даними, або в липні того ж року, за даними іншими) особисто ствердив: «УГВР побудована на чисто демократичних принципах та заступає демократичні погляди. В її склад увійшли представники різних українських самостійницьких партій та середовищ. Її визнає і цілковито підтримує найсильні-ша сьогодні політична організація на українських землях — ОУН під керівництвом Степана Бандери. ОУН, керована Степаном Бандерою, стоїть також на демократичних позиціях». Цю тезу опубліковано двічі — в 9 томі «Осново! серії» «Літопису УПА» та в томі 10-му Серії «Нової».

Голова Генерального Секретаріату («уряду») УГВР тоді також офіційно заявив: ОУН (б) під керівництвом Бандери, так само як і УГВР, «стоїть на демократичних позиціях», «визнає і цілковито підтримує» Головну Визвольну Раду. У статті «До генези Української Головної Визвольної Ради» він указує: «Активний бойовий елемент Полісся та північної Волині, зорганізований у рядах ОУН, керованої Степаном Бандерою… восени 1942 р. почав творити збройні групи», а у лютому 1943 р. «збройна повстанська боротьба українського населення проти гітлерівських окупантів стала на Волині й Поліссі масовим явищем». «Українська Повстачна Армія, — стверджував її Головний командир, — є загальнонаціональною, понадпартійною» армією, влітку 1943 р. вона «поширилася» на Галичину і «велику частину Правобережжя». «Успіхи» УПА мали наслідком те, що «представники урядів інших держав бажали провести переговори з офіційним представництвом українського народу з метою врегулювати цілий ряд політичних справ, актуальних тепер чи в майбутньому». Тому ГК УПА провело переговори «з представниками інших українських самостійницьких угруповань» (але при цьому не вказує, з якими саме — Д. Я.).

«Дляздійснення плану створити всеукраїнський, загальнонаціональний політичний центр (цей плян зродився в колах головного командування УПА восени 1943 р.), — пише далі Шухевич, — весною 1944 р. утворено ініціативний комітет». За дві сторінки вказує: «Якщо аналізувати стан і уклад українських політичних сил на українських землях навесні 1944 р. та абстрагуватись від т. зв. КП(б)У, як виразно не-української агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною зорганізованою серйозною політично-активною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери».

І тут виникає питання: як політик такого масштабу як Шухевич міг «абстрагуватися» від наявності московської маріонетки в особі КП(б)У, яка 1944 р. контролювала всю територію сучасної України (вочевидь, без Криму, який перебував у складі РСФСР) та все її населення? Це перше. Друге. Фактично, в цій статті Шухевич зводить нанівець своє попереднє твердження про наявність якихось інших (крім ОУН(с-д)) оранізованих політичних сил на західних теренах сучасної України. Це дивно, тим більше тому, що існували й абияк функціонували і «мельниківський» Український Центральний Комітет, і Українське Національно-Демократичне Об’єднання, і Фронт Національної Єдності, і т. зв. «Молода Громада». Вони об’єднували «переважну частину колишніх комбатантів Української Галицької армії» і «мали більш-менш виразні пронімецькі погляди». Хоча їх впливи, «в порівнянні з впливом ОУН під керівництвом С. Бандери, були цілком незначні» та «обмежувалися тільки до Галичини, і то тільки до частини інтелігентських і священичих кіл». Останні твердження Шухевича такі: на Зборі УГВР «були особливо численно представлені Східно-Українські Землі». Нарешті він кваліфікує Збори УГВР, покликані створити УГВР, «тимчасовимукраїнським парляментом», який «називається УГВР», Голову Президії УГВР — «Президентом України», який присягнув «перед усім українським народом»[140].

Версія 3. Петро Потичний та Євген ПІтандера

1980 р. вони, автори передмови до 8-го тому «Літопису УПА», відомі та шановані діячі й дослідники, проаналізувавши, вірогідно, весь комплекс збережених і відомих на той час документів УГВР, констатували: у «Платформі УГВР» є твердження, що УГВР постала з ініціативи УПА. Виступило з ініціативою створення «верховної влади, яка користується з прав видавання законів» командування УПА на Волині, тобто Клим Савур. За цими дослідниками, вперше назва УГВР вживається в наказі Ч. З від 27 січня 1944 р., підписаному Шухевичем. Сам «Чупринка», за їх словами, версію «платформи» якщо не відкидав, то замовчував. Далі вони цитують самого Тура-Чупринку (це, таким чином, є версія 4).«для здійснення плану утворення всеукраїнського загально-національного політичного центру — цей план зродився в колах Головного командування УПА восени 1943 р. — весною 1944 р. утворено ініціятивний комітет. Цей Комітет відразу взявся до інтенсивної праці в цьому напрямі… Ініціативний комітет вирішив творити Представництво українського народу на демократичній основі. Демократична платформа давала можливість залучити до керівництва визвольною боротьбою всіх чесних і національно вартісних українських патріотів, незалежно від їх партійних поглядів».

Як можна було створити такий центр в умовах жорсткого окупаційного режиму та ще під час війни, яка тривала на той момент чотири з половиною роки, та ще й за ігнорування найбільш чисельної легальної української маріонеткової політичної партії — Компартії України, яка контролювала абсолютну більшість примусово лояльного до неї населення, особисто для мене залишається загадкою без розгадки.

Далі Потічний і Штандера називають 4 наріжні камені, які мали бути покладені в основу «формування нового політичного представництва українського народу»:

— «беззастережне» визнання ідеї УССД «як найвищої ідеї українського народу»;

— визнання «революційних методів боротьби» за УССД;

— декларація «ворожого становища» до більшовиків і німців «як окупантів України»-,

— визнання демократії «як устроєвого принципу Представництва».

Далі автори пишуть прямо: оскільки більшовики та німці не змогли розгромити обидва уламки колись єдиної ОУН, остільки УГВР «мала складатися не з політичних середовищ, а з індивідуальних людей, які мали відповідний стаж політичної чи громадської діяльності». І далі: «ініціативний комітет докладав усіх зусиль, щоб до складу УГВР увійшли представники всіх українських земель і всіх політичних середовищ, які визнавали його політичну платформу»[141].

Версія 5. Тарас Гунчак

За три роки не менш авторитетний дослідник Тарас Гунчак у передмові до іншого тому «Літопису УПА» сформулював таку тезу: оскільки УПА стала «загальнонаціональною збройною силою і зміна військової ситуації (відступ німців перед наступом Червоної Армії), висунули потребу створення загальнонаціонального політичного центру, який взяв би в свої руки керівництво боротьбою і репрезентував би її за кордонами України». Тому ГК УПА (тобто Шухевич — Д. Я.), — писав він, — «виступило з ініціативою створення такого центру. В результаті цієї ініціативи було скликано з’їзд політичних представників з різних земель України, який відбувся в Карпатах 11–15 липня 1944 р. Зїзд проголосив себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР), тимчасовим парламентом України, вибрав революційний уряд і прийняв тимчасовий устрій та політичну платформу», в якії! визнав себе «найвищим керівним органом українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Соборної Самостійної Держави»[142].

Версія 6. Дарія Ребет

«В умовах строгої конспірації зачатки концепції і народжування верховного революційно-політичного центру в Україні за Другої світової війни спершу не були предметом широких обговорень на засіданнях Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Романа Шухевича…», — чесно визнала ця героїчна жінка. УПА як «непартійне військо не могло бути підлегле політичній партії, якою фактично була ОУН, хоч партією себе не називала», — пояснила вона. Отже, «Провід ОУН прийняв ініціативу Головного Командування УПА — творити реп-резентаційне головне керівництво визвольною боротьбою… На початковій стадії—за моєю оцінкою — це був приспіше-но імпровізований витвір функційного характеру, бо треба було якнайшвидше уможливити дію по змозі нейтральної репрезентації в зовнішніх контактах».

Конкретні факти пані Дарія подала такі. В «лютому або на початку березня» 1944 р. на засіданні Проводу їх ОУН, яке відбувалося «в селянській хаті за жовківським передмістям Львова», дійшли висновку, що на співпрацю з ОУН Мельника «можна було не сподіватися». «Невдалий діалог» з мельниківцями «мав багато суперечливих пунктів», але основною перешкодою для досягнення домовленості була «відмова ПУН проголосити активну протинімецьку політику та приєднатися безпосередньо до фронту боротьби проти цього окупанта… Після того, як з’ясувалося становище ПУН, — вказує Д. Ребет, — її ОУН не могла ввійти в склад УГВР як суцільна формація, бо навіть за участі офіційного представництва від УПА наявність ОУН як єдиної політичної фракції в УГВР автоматично надало би цьому керівництву однопартійний характер. Тому прийнято остаточне рішення формувати УГВР за індивідуальним добором членів у якнайширшому вахлярі (так в тексті — Д. Я.) різних середовищ». На цьому засіданні було створено Підготовчу комісію Проводу ОУН(с-д) у складі Охримо-вича, Прокопата Ребет (керівник), «завданням якої було, в контакті з Ініціятивним комітетом підготувати Перший великий Збір УГВР». При цьому сама Ребет мала «опрацювати устрій УГВР», Прокоп — «підготувати основну політичну доповідь для Збору УГВР», Охримович — «перевіряти справу добору людей та переговорити з ними». Лише «після наладнання справ на своєму першому етапі, Підготовча комісія Проводу ОУНувійшла в тісніший контакт з речником Ініціятивного комітету Левом Шанковським, унаслідок чого устійненно персональні доповнення та спосіб остаточного оформлення цього комітету». Всі троє «члени Підготовчої комісії Проводу ОУН індивідуально стали членами комітету», який «проіснував до 11 липня»[143].

У інших трьох статтях, опублікованих у діаспорних виданнях 1959,1965,1986 рр., асаме «ОУН в державницькому старті (3 приводу 15-річчя УГВР)», «УГВР — закономірна еманація національної дійсності» та «Про народження і незмарноване буття УГВР» і перевиданих в Україні 2003 р. (розділ «Українська Головна Визвольна Рада — верховний політичний орган визвольних формацій в Україні та підпільний український парламент») вона подала додаткові характеристики як самої УГВР, так і обставин, за яких та народжувалась. Отже:

УГВР — це «національно-самобутня, історично-послідовна конструкція», в якій «завершився всебічний, суверенний політичний процес», але «зрізних причин неможна писати ще її повну історію, та й передчасні також детальні довідки і причинки, що вияснювали би розвиток подій та участь окремих людей».

Якщо конкретно, то про саму ідею створення Визвольної Ради, Ребет писала:

— постання такої керівної установи в тодішній ситуації було можливе тільки умовно, себто завдяки еволюції, яку перейшов націоналістичний рух чи, точніше, Організація Українських Націоналістів;

— ініціатива створення політичного надпартійного центру безпосередньо народилася в Українській Повстанській Армії;

— програма ОУН була рідною дитиною політичної платформи УПА, тієї УПА, яка постала з ініціативи ОУН і розвинулася з збройних груп ОУН 1942 року, ОУН після III ВЗ почала докладати зусиль до справи понадгрупового об’єднання самостійницьких сил і створення керівного революційного центру, але в самій УГВР ОУНнемала партнерів, які були б представниками організованих політичних сил;

— УГВР створилася за індивідуальним добором і не могла бути побудована на фракційному принципі, бо не було «фракцій».

Ініціятивний комітет «був визнаний і санкціонований Командуванням УПА і Проводом ОУН», сформувався після Підготовчої комісії ОУН(с-д) і «комплектувався поступово». «Перше повне засідання Ініціативного Комітету, — пригадувала Д. Ребет, — відбулося, мабуть, на початку травня або під кінець червня» (підкреслено нами — Д. Я.) у Львові в приміщенні «Просвіти». «Ініціативний комітет у повному складі формально зформувався під головуванням Шанковського і проіснував до 11 липня. Члени комітету на першому щаблі дії стали членами-засновниками УГВР. їхня участь на засіданні в «Просвіті» була численна, мабуть, коло 10, тобто близько половини всіх майбутніх учасників пленуму УГВР». Нарешті, у цій версії Д. Ребет впевнено названо і авторів двох установчих документів Ради: автором «Плятформи УГВР» був Василь Потішко, вона сама «взяла на себе опрацювати устрій УГВР»[144].

Версія 7. Лев Шанковський

Дарма казати, що шість попередніх версій не зовсім узгоджуються з тим, що пригадав чоловік, якого деякі джерела трактують як «голову Ініціятивного Комітету для створення УГВРу березні 1944 р».

Всіх варіантів створення такого органу, за його версією, було два:

— головний: «мав би складатися з представників дотеперішніх державних центрів (УНР, гетьманський центр, карпатоукраїнський центр — президент А. Волошин, міністр — Юліян Ревай) і з представників політичних партій, що існували до 1939року, але з приходом московсько-більшовицьких окупантів на Західню Україну самоліквіду-вались».

— альтернативний: «з осіб різних політичних переконань, але з тих, що вже були пов’язані з підпільною ОУН(б)».

«Остаточно, — стверджував пан Шанковський, — перемогла думка: що членами майбутнього верховного центру, який згодом дістав назву УГВР, мають стати активнодіючі українські революціонери, незалежно від своєї світоглядової чи партійної приналежності, що визнали за єдино правильну плятформу визвольної боротьби проти московсько-більшовицьких та німецько-гітлерівських окупантів. Немає потреби говорити вкотре, — підкреслював він, — що єдиною такою силою була тільки ОУН (бф Власне вона і УПА «підняли ініціативу створення УГВР»[145].

Можливо, відповіді на всі ці та інші питання містяться в документах Української Головної Визвольної Ради? Спробуймо порахувати та проаналізувати їх.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи

Канонічна історія твердить: зібрання відбулося в період між 11 та 15 липня 1944 р. в лісництві, розташованому між сс. Лужок Верхній і Недільня Старосамбірського району Львівської області.

Кожен охочий може пересвідчитися в тому, погортавши сторінки, наприклад, присвяченого цій події 26-го тому «Літопису УПА». Звернемося до цього тому й і ми.

Погортаймо сторінки розділу «Основні документи УГВР». Почитаймо перший із них «Тимчасовий стрій УГВР», що визначає її як УТВР «верховний орган українського народу в його революційній боротьбі за УССР» (це не помилка, так в тексті — Д. Я.). Кількісний склад «верховного органу» визначався 25 особами. Далі в документі йдеться про те, що між сесіями УГВР її діяльністю мала опікуватися Президія у складі президента, трьох віце-президентів і чотирьох членів. Загалом — вісім осіб.

Виконавчим органом визначався генеральний секретаріат у складі голови, секретарів справ внутрішніх, зовнішніх, фінансових, військових (він же «Командир Збройних сил») та «інших». Точний перелік цих «інших» відсутній.

Другий документ має назву «Платформа УГВР». У ньому її історичне покликання визначено так:

— об’єднати й координувати дії всіх самостійницькі-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу… за створення Української Самостійної Соборної Держави;

— визначати ідейно-програмові напрями визвольної боротьби українського народу;

— керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державности і створення органів незалежної державної влади в Україні;

— репрезентувати, як верховний український центр, сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном.

Документ, розміщений у цьому томі третім — «Універсал УГВР». Це наразі єдиний документ, автор якого мені відомий. Текст написав о. Іван Гриньох «з деякою допомогою» Шанковського[146]. Датований «Універсал» червнем 1944 р„тобто місяцем, який передував створенню УГВР.

Четвертий документ — «Присяга вояка Української По-встанчої Армії». Це і є офіційна назва армії — ПОВСТАНЧА, а не ПОВСТАНСЬКА. Текст Присяги «затверджений» УГВР і введений у дію наказом ГВШ УПА (Ч. 7,19 серпня 1944 р.). Присягали вояки УПА не державі (про «відновлення» якої, як ми пам’ятаємо, було оголошено 30 червня 1941 р.), а «Великому Народу Українському, Святій Землі Українській, перед пролитою кров’ю Найкращих Синів України та Найвищому Політичному Проводу Народу Українського». Логічним є висновок: текст присяги УПА, затверджений УГВР, трактує її, УГВР, як «верховний орган українського народу».

Логічним, як мені здається (але можу, як і будь-яка інша людина, помилятися), є і такий висновок: будь-яка людина стає військовослужбовцем у день, коли здійснює сакральний акт — приймає присягу. Прийняв присягу — є військовослужбовцем. Не прийняв присягу — є просто цивільною особою. Особисто для себе роблю висновок: лише після прийняття присяги ту чи іншу особу можна вважати при-належним до тієї чи іншої військової формації.

Таким чином, можна висловити гіпотезу: день затвердження присяги УПА і є днем її народження як комбатантської структури. Саме від цього дня вона мала підпадати під дію Гаазьких конвенцій.

Практичний організаційний результат п’ятиденних «установчих» зборів такий: обрано весь склад УГВР. Президія:

президент — Кирило Осьмак;

перший віце-президент — Василь Мудрий; другий віце-президент — о. д-р Іван Гриньох; третій віце-президент — Іван Вовчук.

Генеральний секретаріат («уряд», виконавчий орган УГВР):

голова — Роман Шухевич;

генеральний секретар військових справ — Роман Шухевич;

генеральний секретар закордонних справ — Микола Лебідь;

генеральний секретар внутрішніх справ — Ростислав Волошин;

генеральний суддя — Ярослав Біленький.

«Інші уряди (тобто «міністерства»), — зазначено в підсумковому документі, — мали бути затверджені пізніше». Але ніколи не були[147].

Поставимо тепер собі ще одне питання: скільки і яких документів самої УГВР, ухвалених після «Великого Збору», збереглося? Практично всі вони були оприлюднені у виданні «Бібліотека українського підпільника»[148], а також у трьох томах «Літопису УПА». Загальний обсяг цих видань — понад 1 500 сторінок. Укладачі перших двох томів «Літопису», які побачили світ в роках 1980 та 1982-му, в передмові до них вказали: «самих документів УГВР… лише кілька». Третій тематичний том вийшов друком за 25 років. Оприлюднені в ньому документи якоюсь мірою повторюють попередні видання. Але містять і невідомі раніше дані.

Про які документи йдеться? Назвімо та порахуймо їх.

За 1944 р. маємо документ, датований 19 липня за підписами Т. Чупринки та в. о. Шефа ГВШ М. Д. Бученка (ще один псевдонім Д. Грицая — Д. Я.) Це — Наказ 7/44 про «прийняття на себе» Великим Збором УГВР назви «Українська Головна Визвольна Рада» та про запровадження в УПА від 19 липня (варіант дати 10 тому «Нової серії) тієї самої присяги — «Великому Народу Українському, Святій Землі Українській, пролитій крові Найкращих Синів України» та Найвищому Політичному Проводу Народу Українського». Отже, це документ не УГВР, а УПА.

1945 р. Цього року від імені УГВР оприлюднені 4 документи. «Звернення до всіх українських вояків, які перебувають поза межами України» — щодо продовження боротьби за «Українську Самостійну Соборну Державу». «До українців на чужині» закликало «творити спільний фронт національно-визвольної боротьби». Третій документ загальнополітичного характеру — «Звернення Президії УГВР та Головної команди УПА» (тут вона називається вже не «Повстанчою» а «Повстанською»), До всіх, насильно вивезених з України, і тих, що мусили покинути рідні землі, братів і сестер наших, до всіх українців на чужині». Істотно, що цей документ (як, між іншим, і всі попередні) не містить жодної згадки ані про ОУН, ані про Бандеру. Згадуються лише «українські народні маси», які «єдиною лавою станули за своїми самостійницько-революційним політичним проводом».

1946 р. дає нам Повідомлення УГВР про смерть членів Ростислава Волошина та Йосипа Позаченюка та Постанови про нагородження вояків УПА хрестами заслуги (9 лютого та 7 жовтня) та підвищення у старшинських ступенях, в т. ч. «підполковника Чупринку» (з датою старшинства від 22 січня 1946 р.) та «майора Перебийніса» (з датою старшинства від 1 листопада 1945 р.) — «до ступеня генерала». Наразі маємо відозву «До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією». Ці документи були свого часу оприлюднені в офіційному органі УГВР «Самостійність».

1946 р. Видано 2 постанови про підвищення у військових званнях та про нагородження (9 лютого, 7 жовтня).

1947 рік. Накази про підвищення у військових званнях, нагородження та відзначення (30 травня, 25, 28 серпня, 5 грудня 1947 р.), Постанова від 30 травня про «визнання дня 14 жовтня днем повстання УкраїнськоїПовстанчоїАрмії (УПА) та про встановлення цього дня святковим днем УПА». Обґрунтування таке: в жовтні 1942 р. на Поліссі «під проводом члена ОУН Остапа» постали перші збройні відділи, що «дали початок Українській Повстанчій Армії». 5 червня в наказі Шухевича (Ч. 1/47) вдруге відтворено ту саму дату з тим самим обґрунтуванням.

Висловлю обережне припущення. Станом на 30 травня 1947 р. членів УГВР на території УРСР фактично не залишилось (про це — в наступному параграфі). Ті, які ще не потрапили до НКВС, перебували у глибокому підпіллі і не могли зустрітися для ухвалення такого рішення. Отже, визначення датою заснування УПА 14 жовтня 1942 р. — це одноособове рішення Шухевича.

1948 рік. Наступні за часом документи УГВР датовано квітнем і оприлюднено у виданні «Бюро інформації УГВР», випуск І, рік видання І), який повідомив і про захоплення МДБ 7 квітня другого номера «Самостійності». Побачили світ і постанови УГВР: «Про встановлення медалі «За боротьбу в особливо тяжких умовах» і черговий указ про нагороди та відзнаки (6 червня)[149].

У свою чергу, «Бібліотека підпільника» містить всього 16 документів, в т. ч. З — з Установчих Зборів/Великого Збору УГВР, 7 — про відзначення орденами та 6 звернень загальнополітичного характеру. Знаходимо в ній і відсутній в інших виданнях спільний «Меморіал» уряду УНР («який знаходиться в еміграції»') та УГВР («як державної влади», яка «знаходиться в краю та в сучасний момент керує змаганнями українського народу за його визволення та повну державну незалежність») з протестом проти участі делегації УРСР «на Мировій конференції». Дата — 1 вересня 1946 р. Таким чином, хронологічно ці документи охоплюють період від 30 липня 1944 р. (постанова про відзначення Золотим Хрестом І класу командира УПА «Яструба», підписаний «Секретаріат Президії УГВР») до 4 травня 1949 р. (постанова про нагородження)[150].

Це — вичерпний список документів УГВР, відомих на 2012 рік. Підіб’ємо підсумок, результатом 4-річної діяльності Української Головної Визвольної Ради стали 16 або 17 документів, в т. ч. 9—10 «установчих» і загальнополітичних документів, 5 — про нагороди та відзнаки, та 2, присвячені іншим темам.

Тепер настав час придивитися ближче до учасників «Великого Збору УГВР» та до обраних ними осіб.

Хто такі делегати Великого Збору УГВР?

Ви будете здивовані: за 70 років українська історична наука не дала собі ради встановити вичерпний перелік осіб, які в липні 1944 р. заявили про своє прагнення представляти інтереси всього українського народу. І не просто заявили. Більшість з них віддали за це своє життя. За переконанням. Без примусу. З доброї волі.

їхню жертовність надихало святе переконня в можливості реалізувати в ближчій перспективі омріяну Суверенну Соборну Українську Державу. Провідний ідеолог ОУН(с-д) Петро Полтава описав її так. По-перше, «концепція самостійної України — це, передусім, концепція самостійної української держави, побудованої українським народом на його етнографічних землях». По-друге, був переконаний він, — «концепція самостійної України — це, також, концепція такого суспільного ладу в майбутній українській державі, за якого не існуватиме експлуатації людини людиною»[151].

Що тут сказати? Якщо подивитися на ці ідеали крізь призму практичної політики, то для осягнення першої мети треба було вступити у неминучу війну із СРСР та Польщею, які за згоди Черчілля та Рузвельта розділили ці «етнографічні» землі 1945 р.

Намір реалізувати другу мету впродовж 20 років поспіль декларувала ВКП(б)! Мало того — насаджувала цей лад «залізом та кров’ю», а також голодоморами, масовими розстрілами, депортаціями та іншими заходами такого ґатунку. І цю практику на своїй власній потилиці відчули українці-галичани після «золотого вересня» 1939 р.

Але повернімося до липневих днів 1944 р„власне, до учасників «Першого Великого Збору» (хоча, на мою думку, правильно було би назвати його «Установчими Зборами» УГВР). Відсутність повного їх списку тим більше дивна тому, що імена ті завжди були добре відомі. Під час перерв у зібранні, Микола Лебідь зробив фото мінімум 11-ти з них. Встановити повний список дозволяють мемуари деяких учасників липневих сходин: Мирослава Прокопа, Дарії Ребет, Лева Шанковського (його список, найбільш повний порівняно з іншими, нараховує 20 осіб) та ін. Перед тим, як назвати їх імена, нагадаю: захід було організовано (якщо довіряти пізнішим свідченням Шанковського) Ініціативним комітетом саме під його головуванням. До складу оргкомітету також увіходили Дарія Ребет, Василь Охримович, Михайло Степаняк і такий собі «представник господарського сектора» Ілля Сем’янчук, за профільною спеціальністю — кооператор, родом із Станіславівщини. Троє з п’яти — члени ОУН(с-д) і один (сам Шанковський) з цією ОУН(с-д) «співпрацював», якому вона очолити цей Комітет і запропонувала.

1984 р. пан Шанковський написав ґрунтовні спомини, в яких «уточнив» усі відомі на той момент відомості про обставини народження УГВР. Його «уточнення» такі:

— існував Ініціативний комітет для створення УГВР;

— він остаточно оформився в другій половині березня 1944 р.;

— я отримав мандат члена Ініціативного комітету (ІК), а не мандат очолювати цей Комітет»;

— головою ІК обрали мене члени ІК на його установчих зборах, що мали місце в другій половині березня 1944 р.;

— ІК остаточно складався з 5 членів;

— я був представником ГК УПА.

«Уперше про план провідних кіл ОУН-УПА запросити мене для творення «найвищого керівиного органу українського народу на час революційної боротьби, — зазначав він, — … довідався я під час зустрічі тоді з підполковником Романом Шухевичем у дні 21 вересня 1943 р.: я отримав запрошення до участі в підпільній організації, метою якої буде зорганізувати верховний політичний орган для ОУН і УПА, — підпільний уряд, що його покличе до життя зорганізована нами підпільна установа, щось вроді підпільного парляменту України, очевидно в підпіллі». Також Шухевич повідомив свого візаві, що при «Проводі ОУН(б) існує Ініціативна комісія, що постійно радить над справою утворення верховного політичного органу для ОУН-УПА», яка «намітила 9 осіб, котрі мали б зайнятися його організацією».

Ініціатива створення такого органу, за словами Шухеви-ча, належала відомому письменникові, політичному та громадському діячеві Івану Багряному. Членами ІК були члени Проводу ОУН(б) Ребет і Маївський (згодом відкликаний, його заступив Охримович). Остаточно склад ІК сформували Степаняк та Ілля Сем’янчук[152]. «За час моєї неприсутності, — вказував Шанковський, — працями Ініціативної комісії для створення УГВР, що існувала при Проводі ОУН Степана Бандери керувала Дарія Цісик-Ребет». Установчі збори ІК відбулися, «правдоподібно», 25 березня. Головою було обрано Шанковського, заступниками — Ребет та Сем’янчука. «Вряди-годи в нарадах ІК з дорадчим голосом брав участь Ростислав Павленко».

Далі ІК «швидко підібрав декількох визначних членів УГВР у майбутньому, серед них майбутнього Президента УГВР Кирила Осьмака» з числа членів підпільних мереж, створених похідними групами ОУН[153].

Тепер наведу зведений перелік людей, які «прийняли мандати членів УГВР за посередництвом Ініціативного комітету для створення УГВР (ІК УГВР), котрий потрібні уповноваження отримав був від ГК УПА й Бюра проводу ОУН»:

• Біленький Ярослав (даних про партійність не виявлено);

• Вовчук Іван (справжнє ім’я Федір Вовк), за Л. Шанков-ським, його рекомендувала Уляна Дида-Целевич, провідник похідної групи ОУН(б) в Нікополі;

• Волошин Ростислав, ОУН(с-д);

• о. Гриньох Іван;

• Дужий Микола, ОУН(м);

• Дяків Осип (відсутній у списку ПІанковського; за М. Прокопом, «представник» УГВР), ОУН(с-д);

• Коваль В. (відсутній у списку ПІанковського; заМ. Прокопом, «представник» УГВР, вірогідно, це псевдонім К. Осьмака),

• о., професор Лаврівський Микола (відсутній у списку ПІанковського; справжнє ім’я — Микола Хмільовський; у документі «Звернення воюючої України до всієї украйської еміграції» від жовтня 1949 р. його названо «головою підпільної Греко-Католицької Церкви»);

• Лебідь Микола, ОУН(с-д);

• Лоґуш (Мешко) Катерина, ОУН(с-д);

• Лоґуш Омелян, ОУН(с-д);

• Мудрий Василь (Українське народно-демократичне об’єднання);

• Осьмак Кирило (вірогідно, виступав під псевдонімом В. Коваль), співпрацював з Українським Центральним Комітетом, створеним ОУН (м) у Генеральній Губернії, безпартійний;

• Охримович Василь (відсутній у списку Шанковського, ОУН(с-д));

• Пеленський Зенон (псевдонім — Г. Зелений, ОУН(м?));

• Позичанюк Йосип, (відсутній у списку Шанковського, ОУН(с-д));

• Потішко Василь (за Шанковським, «член підпільних груп ОУН(б) на Донбасі»-, за іншим його ж визначенням — «кандидат ГК УПА»)-,

• Прокоп Мирослав, ОУН(с-д);

• Ребет Дарія, ОУН(с-д);

• Турула Павло (за Шанковським, кандидат ГК УПА, особисто від ген. Романа Шухевича, безпартійний);

• Федун Петро (відсутній у списку Шанковського; псевдонім — Петро Полтава, ОУН(с-д));

• Чуйко Петро (за Шанковським, кандидат Проводу ОУН (с-д — Д. Я.), симпатик ОУН-УПА);

• Шанковський Лев, безпартійний;

• Шумовський Павло, безпартійний;

• Шухевич Роман, ОУН(с-д).

Загалом, отже, 24 або 25 встановлених поіменно учасників.

Це не все. Ще 9 осіб, ясна річ, якщо вірити мемуаристам, «мали мандати на членів УГВР, але не взяли участі в ПВЗ УГВР через воєнні події»:

• Багряний Іван (Головна Команда УПА);

• Врецьона Євген (ОУН(с-д);

• Євтимович Варфоломій (ГК УПА);

• о. Малиновський Олександр (ГК УПА);

• Сем’янчук Ілля;

• о. Ґалянт Микола («обсерватор Митрополита Андрія Шептицького»)-,

• пп. Волков (за Д. Ребет — «православний священик у Кракові»)-,

• Карнаухів (за Д. Ребет — «професор з Волині»)-,

• Шкурат («обсерватор екзильногоуряду УНР»).

Провід Зборів УГВР — член Бюро Проводу ОУН(с-д), «командант запілля УПА» Ростислав Волошин (голова), Микола Дужий, член Проводу ОУН (секретар Президії).

За 5 днів нарад, їх учасники обрали керівні органи Визвольної Ради у складі 9 осіб. Ще раз назвемо їх поіменно: Кирило Осьмак (президент), Василь Мудрий (перший віце-президент), о. д-р Іван Гриньох (другий віце-президент), Іван Вовчук (третій віце-президент). Роман Шухевич обійняв посади Голови Генерального Секретаріяту (формально — виконавчого органу УГВР, тобто її «уряду») та генерального секретаря військових справ. Петро Полтава став його заступником, Микола Лебідь дістав призначення на посаду генерального секретаря закордонних справ, Ростислав Волошин — справ внутрішніх, Ярослав Біленький став генеральним суддею. «Інші уряди мали бути затверджені пізніше».

На зібранні 11–15 липня, за Шанковським, було сформовано і Закордонне Представництво (ЗП) УГВР у складі 11 осіб. Вони мали» полагодивши свої організаційні й особисті справи, виїздити впродовж місяця за кордон». Це — Іван Вовчук, о. Іван Гриньох, Микола Лебідь, Василь Мудрий, Зенон Пеленський, Василь Потішко, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Павло Турула, Петро Чуйко, Лев Шанковський. За кордоном «мав до ЗП УГВР, — пише Шанковський, — ще приєднатися інж. Євген Врецьона, член УГВР, який за кордоном виконував доручення ГК УПА»[154] (тобто особисто Р. Шухевича — Д. Я.)[155].

Таким чином, на території України станом на кінець літа — початок осені 1944 р. залишилися 13 або 14 членів УГВК та її Генерального Секретаріату.

Як склалася їх доля?

«Залишенці» УГВР

Інакше, як трагічною, долю їхню назвати не можна. Судіть самі. З їхнього складу 1944 р. загинули в бою з НКВС Волошин (22 серпня; за іншими даними був страчений за наказом Шухевича) та Позичанюк (22 грудня). Коваль (ймовірно, Осьмак) був поранений 23 серпня, потрапив до полону 12 вересня. Лоґуш (Мешко) — «перебралася до Європи». Де після 1944 р. перебував О. Лоґуш мені з’ясувати не вдалося, але помер він по війні в США. Теоретично, саме ці люди зустрілися, написали, обговорили та ухвалили оприлюднити всі 4 документи, про які йшлося в розділі «Документи УГВР».

1945 р. у Самборі за невідомих обставин помирає Біленький. 4 червня потрапляє до полону Дужий. Опинився у Франції Шумовський. У підпіллі залишаються 5 або 6 членів УГВР, які нібито ухвалюють цитовані вище накази про нагородження, надання військових звань та відозву «До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією».

1947–1949 рр. обійшлися без втрат для членів УГВР. Але від 6 червня 1948 р. ніяких ознак її існування як інституції на території сучасної України тим часом не виявлено.

1950 р. загинули в боях Шухевич (5 березня) та Дяків (28 листопада), 31 березня потрапив до полону Лаврівський (Хмільовський).

Взимку 1951/1952 р. гине передостанній член УГВР, провідний теоретик ОУН(с-д) (освіта — незакінчена медична), 32-річний Федун (Полтава)[156].

1954 р. чекістська куля перериває життя Охримовича.

Із ретроспективи дня сьогоднішнього очевидно: тим, кому вдалося якимось дивом вирватися на Захід, невимовно пощастило. Хоча б померли у своїх ліжках, в оточенні рідних та близьких. Спочивають вічним сном на упорядкованих, доглянутих цвинтарях. Не така доля спіткала тих, кому судилось залишатися деякий час живим на рідній землі. Наприклад, президентові УГВР Кирилові Осьмакові.

Кирило Осьмак, «президент» «України»

Присвячую персонально кожному українцеві, який нарікає на свою долю, життя, дружину, дітей, Україну, роботу, друзів і взагалі на всіх і на все.

Він потрапив до чекістського полону менш ніж за 2 місяці після обрання. Перший документ про затримання датований 13 вересня 1944 р. Затриманий він був під іменем Коваль Іван Пилипович. На першому ж допиті 15 вересня в Дрогобичі заявив: «Я вважаю себе громадянином Польщі».

25 серпня 1947 р., не витримавши катувань, визнав, він — Осьмак. Пряма мова: «Мої покази були вимушеними внаслідок надзвичайних та систематичних насильств наді мною з боку слідчої частини МДБ УРСР». У «Пояснювальній записці» свойому керівництву чекісти звітували: «починаючи з 13 вересня 1944 р. і по 25 серпня 1947р., вперто приховуючи свою злочинну діяльність, абсолютно не бажав давати ніяких свідчень, застосовував багато легенд і всіляко намагався приховати таємницю обрання його «президентом» УГВР».

«З санкції керівництва Міністерства Держбезпеки» до нього застосовувалися «нічні допити» та «засоби фізичного впливу». Били його «гумовими кийками до непритомності». З 13 вересня 1944 р. по 13 жовтня 1947 р. Кирило Осьмак витримав 152 допити, в т. ч. 86 нічних—і це тільки за офіційною довідкою, поданою керівництвом тюрми N2 м. Києва військовому прокуророві Київської військової округи.

Катувань виявилося не досить. До Осьмака «був вміло підведений внутрішньокамерний агент (Липолець Степан Семенович), який і схилив його до подання правдивих свідчень щодо своєї злочинної діяльності». Врешті-решт Осьмак показав: на Зборі УГВР він виступав під псевдонімом «Нагорянський Марк» (в іншому варіанті — «Горянський Марко», це єдина згадка про такий псевдонім, на яку я натрапив; інші відомі мені джерела того не підтверджують). На Зборі Осьмак, за його словами, представляв ОУН(с-д), а його кандидатуру висунув провід ЦП ОУН(с-д).

Участь у Зборі взяли «22 чи 23 представники». До керівного складу УГВР всіх було обрано під псевдонімами (окрім Мудрого): голова «Тур» — Роман Шухевич, «Костецький» (2-й віце-президент), «Голубенко» (3-тій), члени Президії — «Вільшанська», «Вировий», «Володимир Орлович»/«3елен-ко» (Зенон Пеленський), секретар внутрішніх справ — «Чепіга» він же «Павленко», «справжнє ім’я — Ростислав, прізвища не знаю»), секретар іноземних справ — «Ярополк», а також секретарі фінансів та контрольний («прізвищ не знаю»).

Говорив чекістам про те, що, за запискою Пеленсько-го, приїхав до Львова, де 11 червня 1944 р. взяв участь у засіданні «Ініціятивного комітету», яке «за участі 9 чи 10 осіб» відбулось у приміщенні археологічного інституту на Пл. Ринок, 10.

«Ініціатива створення УГВР, — стверджував замордований Осьмак, — належала бандерівцям, і тому вони висунули кандидатуру Президента УГВР з числа учасників своєї організації. Бандерівці-галичани вирішили обрати Президентом УГВР оунівця зі Східної України, показавши тим самим, що їх діяльність однаково буде проводитися як на території західних, так і східних областей України».

Пояснюючи мотивацію учасників Збору, Осьмак твердив: «У дні «Великого збору» у всіх його учасників були надії на те, хоча ми і біжимо разом з німцями з України, але нам повинні допомогти в завоюванні влади Англія та США, які після розгрому Німеччини неминуче, як ми думали, увійдуть у конфлікт з Радянським Союзом».

15 липня, по завершенні «Збору», він «благословив та проводив від’їжджаючих за кордон». За 10 днів, 25 липня, в селищі біля станції Бусовисько Стрілківського р-ну Дрогобицької області великим поспіхом було проведено перше засідання Президії УГВР за участі Осьмака, Прокопа («Ор-ловича»), «Костецького» (о. Гриньох), Дужого («Колоса»), та Ребет («Вільшинської»). На пропозицію «Костецького» на території України мали залишитися сам Осьмак, Логуш («Голубенко»), Дужий та Шухевич. Решта членів УГВР — «виїхати за кордон, де представляти інтереси УГВР перед іноземними державами».

Ті члени УГВР, що залишалися на території України, «повинні були керувати боротьбою українських націоналістів проти Радянської влади, спираючись на ті загони УПА, які існували і які ми мали намір створити. їм також було доручено створювати місцеві органи влади на території, яка, як ми сподівалися, буде зайнята УПА і систематично підтримувати зв’язок з тими членами Президії УГВР, які виїздили за кордон».

Повідомив в’язень і про таку суттєву для нашої розповіді обставину: зв’язок із Шухевичем обумовлений не був. 22 серпня «на шляху нашого просування до Шухевича поблизу м. Орів Дрогобицької області нас наздогнали частини Радянської Армії, які нав’язали нам бій. В цьому бою сотні УПА, які супроводжували мене, були розбиті, я був поранений, але зумів втікши і для лікування доставлений в с. Дорожів, Дублянського р-ну Дрогобицької області, де 12 вересня 1944 р. був заарештований».

26 лютого 1948 р. Кирило Осьмак узяв на себе всю відповідальність. Він «прямо заявив»: «Організація УГВР як центру військової боротьби з Радянською владою за «Суверенну державу» належала мені, а тому про це «Орлович» інформував Центральний Провід ОУН, висуваючи мене як здібну людину у цьому відношенні… Мої зусилля до популяризації збройної боротьби проти Радянської влади, а потім моя безпосередня організаційна робота по створенню УГВР стали тими причинами, на підставі яких Центральний Провід ОУН вирішив висунути мою кандидатуру на посаду Президента УГВР».

26 квітня він продовжував свідомо обтяжувати свою долю: «В квітні 1944р. члену Головного Проводу ОУН «Володимиру» я запропонував свою ідею створення об’єднаного органу всіх націоналістичних організацій для боротьби з Радянською владою. Однак, чи моя ідея покладена в основу організації УГВР, я сказати не можу, оскільки всю роботу по створенню такого органу провадив Головний Провід ОУН-бандерівців. В травні 1944 р. на пропозицію «Володимира» мною були розроблені проекти «Платформи» та «Універсалу» УГВР, які потім розроблялися Головним Проводом ОУН».

10 липня за вироком Особливої Наради («Особого совє-щанія») при Міністрі Держбезпеки Союзу СРСР Кирило Іванович Осьмак «за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів і активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність» отримав 25 років ув’язнення.

16 травня 1960 р. «майор медслужби Богатова Є. М., старший по корпусу старшина Перепьолкін, постовий наглядач сержант Зав’ялов склали акт про те, що Кирило Осьмак помер в їх присутності в камері 31 корпусу 2 Воло-димирської тюрми о 12 г. 30 хв».

5 грудня 1994 р. старший помічник Генерального прокурора України П. Кушнір підписав довідку про реабілітацію Осьмака Кирила Івановича, 1890 р. н., уродженця с. Шишаки Шишацького району Полтавської області. Окремим рядком у цьому документі вказано: «Утримувався під вартою 15 років, 8 місяців 3 дні».

1995 р. прокурор Харківської області В. Черкалін підписав довідку про реабілітацію Осьмака по справах, в яких він був засуджений 1928 р. (під вартою 6 місяців 19 днів), 1930 р. — під вартою 1 рік 8 місяців 16 днів — усього 2 роки З місяці 5 днів. 1930 рр. — 3 роки концтабору із заміною на висилку до Вологди на 3 роки. Загалом перебував в ув’язненні 17 років 11 місяців і 8 днів[157].

Народно-Визвольна Революційна Організація

Практичний політичний результат конгресу УГВР — концентрація всієї повноти влади в націоналістичному русі в руках однієї особи. Від липня 1944 р. Роман Шухевич очолював ОУН (під псевдом «Тур»), УПА («Тарас Чупринка») та уряд УГВР («Лозовський»), І це також стало причиною невдоволення певної частини керівництва ОУН(с-д).

По завершенні зборів УГВР Василь Кук, Михайло Степа-няк та Яків Бусел (за даними укладачів «Літопису УПА» на їх боці виступив і Клячківський) 17–18 липня спробували створити свою політструктуру. Декларована мета: «полегшити дії в східних областях України 1944 р.», населення яких «звинувачувало ОУН у зв’язках з німцями», та «залучити самостійницькі елементи українства, які з недовірою ставилися до націоналістичної ідеології».

Заарештований НКВС 25 серпня 1944 р. М. Степаняк свідчив: у результаті загострення суперечностей між керівниками ОУН у грудні 1943 р. його взяли під варту у Львові і відправили до Рівненської області, до Р. Волошина («Горбен-ка»). Саме в цей період Степаняк разом із уже згадуваними членами Центрального проводу ОУН вирішили створити нову організацію, яка б оминала назву «ОУН».

З цією метою поблизу с. Дермань Здолбунівського району Рівненської області у липні 1944 р. Кук («Леміш») як командир УПА-Південь і керівник усіх клітин ОУН на Східній Україні скликав конференцію, в якій узяли участь Степаняк, Бусел, шеф окружної пропаганди «Середа», Я. Дудар («Верес»), командир групи УПА «Богун» П. Олійник («Еней»), шеф штабу з’єднання «Холодний Яр» Є. Басюк («Чорноморець») та ін. (усього 10 осіб), які й ухвалили створити НВРО.

Подробиці цієї події знаходимо у звіті НКВС Хрущову від 20 листопада. «Предметом обговорення конференції (скликаної, за даними чекістів, за ініціативою Василя Кука («Леміша») і в якій взяло участь 10 осіб), — йшлося в тому документі, — було питання про пошуки шляхів виходу з тупика, в якому опинились оунівці у зв’язку із зростанням негативних настроїв стосовно них з боку українського населення. В зв’язку з цим деякі учасники конференції запропонували відкрито відмежуватися від ОУН, оголосивши керівництво Центрального проводу на чолі з Шухевичем винуватцями зв’язку з німцями… вийти з-під порядкування Центрального проводу, утворивши своє самостійне керівництво. Цю пропозицію на конференції було прийнято і було вирішено назву ОУН змінити та «НВРО», тобто «Народно-Визвольна Революційна Організація» і тим самим відділитися від ОУН, очолюваної Шухевичем… Таким чином, — підсумовують чекісти, — є підстави вважати, що зміна назви «ОУН» на «НВРО» відбулася тільки в Рівненській, Волинській і частково (північна половина, яка не входить до Галіції) Тернопільської області… Дії оунівських керівників в цих областях… є незалежними від керівництва Центрального проводу ОУН, яким керує Шухевич. В цих діях («волиняків») відіграють немалу роль особисті неприязні стосунки між «Лемішем», «Сергієм» і Максимом Рубаном, з одного боку, та Шухевичем, що разом з іншими членами Центрального проводу здійснює керівництво ОУН в Галичині, з іншого. Нарешті — підсумовують енкаведісти, — керівники ОУН галицьких областей (Львівська, Дрогобицька, Станіславівська та частина Тернопільської) вирішили об’єднатися з мельниківцями, відкритими прихильниками співробітництва з німцями»[158].

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1944 р. справу було розглянуто на засіданні членів Проводу ОУН. Шухевичу доповіли, що «до часу опрацювання /власного устрою/ взяти устрій ОУН з тою зміною, що покликано до життя і заакцентовано, а Кука обрали «відповідальним за роботу НВРО до часу зв’язання з Проводом ОУН». Згідно із протоколом засідання, остаточне ставлення Шухевича до цієї проблеми звелося ось до чого: «Нам треба проробити приготування до зміни організації, а справу НВРО протак-тувати б не як нову організацію, що мала б прийти на місце ОУН, а як певний тактичний момент і як спробу, і як вона оправдається, то можемо її прийняти, як свою. Вона з членами організації повинна перестати існувати, а /нам треба висунути її кличі… справа НВРО не вирішена Збором ОУН і кожен член НВРО лишається членом ОУН. Всіх членів з’їзду НВРО треба повідомити, що НВРОрозв’язана Головним Проводом Організації»[159].

На цьому діяльність НВРО і завершилась.