Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Українська шахівниця. 1772–1920 рр

Головні її складові — окупація та розподіл Речі Посполитої 1772–1796 рр., І Світова війна, її наслідки та існування руського (українського) народу в реаліях конфліктних між собою і в собі політико-правових системах СРСР, Польщі, Румунії та Угорщини в 1918–1939 рр. Докладно це проаналізовано в попередніх томах цієї серії — «Загублена історія втраченої держави», «Проект «Україна»: таємниця Михайла Грушевського», «Проект «Україна»: спроба Павла Скоропадського», «Проект «Україна»: крах Симона Петлюри», в основі яких фундаментальні висновки сучасних українознавчих досліджень і збірки документів, оприлюднених у 2000–2010 рр.

Документи свідчать: станом на кінець XVIII ст. і аж до 1917 р. «українців» та «України» в юридичному, правовому та політичному сенсах не існувало. До 1796 р. існувала Річ Посполита — «двоєдина держава» Польщі та Литви трьох народів: польського, литовського та руського. У 1772–1796 рр. Австро-Угорщина, Прусія та Росія в три прийоми розбійницьки розділили між собою та окупували Республіку. До імперії Романових відійшли три воєводства, більшість населення яких становили руські люди, які лише в XX столітті (та й то не всі) почали називати себе «українцями». Сьогодні колишні Брацлавське, Київське та Подільське воєводства — центральна частина держави Україна, від Збруча до Дніпра. Практично в той же час Російська імперія встановила контроль над територією так званого «Дикого степу», заповнивши тим самим цивілізаційний вакуум на землях, які впродовж попередньої тисячі років були ареною безупинних війн. По завершенні Кримських війн Російська імперія окупувала державу Гіреїв — законних спадкоємців Чингізидів. Сьогодні це — лівобережна територія України та її Кримська автономна республіка.

Упродовж наступних 150 років Російська імперія провадила на окупованих та новоприєднаних землях політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати соціокультурні, релігійні відмінності, які існували між населенням так званих «великоруських» та «малоросійських» губерній не вдалося. Впродовж XIX століття на території останніх викристалізувалися дві нетотожні між собою спільноти. Для спрощення викладу назвемо їх «правобережною» та «лівобережною». Умовний кордон між ними проходив по правому берегу рік Дніпро та Псел, якщо зовсім точно — по східному кордону Речі Посполитої, по кордону дії норм Статуту Великого князівства Литовського. Статут ВКЛ — це унікальна збірка римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від X ст.

Запровадження на цих землях дегенеративної, порівняно з цією, російської правової та політичної системи, ліквідація політичних прав і свобод шляхти, міщан, закріпачення селян, проведення принизливої для руського населення культуртрегерської політики, яка заперечувала гарантоване їм упродовж попередніх століть право на релігійну та культурну самоідентифікацію, мали наслідком відчуження абсолютної більшості людей від окупаційної влади.

Натомість тогочасне населення теперішньої Лівобережної України було переважно переселено з інших територій, і тому ставилося до російських імперських реалій набагато лояльніше за населення Правобережжя. Населення сучасної Лівобережної України в більшості інтегрувалося в природну для них систему російських ментальних і духовних цінностей та реалій. Правобережні українці в масі своїй, формально лояльні до імперії, зберегли свою мовну та культурну ідентичність, окремішність від російських культурних практик. Ніяких легальних політичних можливостей обстоювати свої права українці в Російській імперії не мали. Ментальні, культурні та духовні цінності й традиції окупантів залишалися для них чужими, неприйнятними, такими, з якими доводилося рахуватися, але не було необхідності та потреби переймати.

У той самий час розвиток тієї частини руського народу, яка опинилася під рукою Габсбургів, мав якісно відмінний від російського характер. Православне населення, яке мешкало в межиріччі Сяну, Збруча та Дністра на початку XX ст., сформувалося щонайменше в окрему народність. У серпні 1917 р. останній імператор Австрії та король Угорщини Карл дозволив називати русинів греко-католицького віровизнання «українцями», легалізувавши таким чином напівофіційне вживання у мовній практиці цього терміна. Руські (українські) піддані Габсбургів користувалися всіма політичними, економічними, соціальними та іншими правами, гарантованими решті національних, конфесійних, соціальних та інших груп мультинаціональної Австро-Угорської імперії.

У загальнополітичній площині підавстрійський руський політикум Галичини та Буковини поділявся на дві основні групи. «Старорусини», які перебували у меншості, вважали себе гілкою російського (московського) народу і були при цьому послідовними габсбурзькими лоялістами. Більшість — «мла-дорусини» — вважали себе «українцями» і великого піїтету до Австро-Угорщини не мали. В організаційному плані політичні інтереси русинів-українців в імперському парламенті представляли Українська парламентарна репрезентація, Головна українська рада, Загальна українська рада та Союз визволення України, який фінансувався з Відня та Берліна.

Сучасна Закарпатська область України впродовж попередніх 800 років перебувала у складі Угорського королівства. «Тамтешні русини, — констатує сучасний дослідник, — потерпали від сильного наступу мадяризації; також й українська національна свідомість була розвинута тут найменше».

Станом на 1917 р. російська влада не спромоглася перетравити ані окуповані території, ані народи, які їх населяли. Усі вони, насамперед поляки, євреї та українці, значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, етнопсихологічну, побутову автентичність. Це — по-перше. По-друге, російські володарі виявилися нездатними сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка би пояснювала окупованим необхідність прийняття російських стандартів. Натомість вдалося сформувати гострі економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші суперечності поміж індустріальним міським поліетнічним та аграрним сільським моноетнічним та мо-ноконфесійним середовищами. А також, значною мірою, пересварити між собою українську, польську та єврейську громади.

І Світова війна дала зброю до рук селянам, яких упродовж попередніх століть принципово не допускали до військового стану. Для селюків, перевдягнених у військові форми, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і мусять стати панами, встановити свої порядки, перебрати владу на себе, виключити з економічного та політичного життя міських жителів, росіян, поляків та євреїв.

Кривавий, тотально руйнівний характер руської (української) Жакерії 1918–1920 рр. визначили:

— нездатність держави силовим шляхом забезпечити правопорядок;

— групу харизматичних вождів національного та регіонального масштабу, профінансованих із-за кордону;

— сурогатна політична «теорія» (сьогодні це називається «популізмом»);

— набір ударних гасел, головними з яких стали: «світ без анексій та контрибуцій», «землю — тим, хто її обробляє» та «грабуй награбоване!». Першу умову забезпечили російський імперський та Тимчасовий уряди, інші українські більшовики та їх політичні союзники в 1917 р. — соціалісти, зібрані в Українській Центральній Раді.

Події 1918–1920 рр. на території сучасної України мали за результат всеосяжну гуманітарну, цивілізацій-ну, політичну, воєнну, правову, культурну та соціальну катастрофи, які спіткали прадідів та прабабусь сучасних українців.

І Світова війна для покоління, що її пережило, стала Кінцем Світу. У буквальному значенні цих слів. Вона завершилася всеосяжною геополітичною катастрофою: припинили своє існування імперії, які формувалися впродовж попередніх століть і визначали характер історичних подій у цій частині Ойкумени. Припинили своє державницьке існування чотири імперії, чотири тогочасні світові потуги — Австро-Угорщина і Росія, які розпались і як державні цілості. Отто-манську Порту було окуповано. Німеччина втратила значні території, населені мільйонами німців (але не тільки). Переможці — Велика Британія та Франція були обескровлені в буквальному сенсі цього слова. Сполучені Штати дістали у спадок колосальні економічні та соціальні проблеми, розв’язати які керуючий клас був не здатен. Європа в цілому стояла перед реальною загрозою голоду. Старий світ добивала епідемія «іспанської хвороби», яка забрала життя мільйонів тих, кому пощастило вижити під час війни.

На карту було поставлено здатність керуючих режимів гарантувати своїм громадянам безпечні умови біологічного існування та відтворення. Суттю цих умов було забезпечення такого європейського порядку, який унеможливив би наступну європейську війну. Вирішити це і були покликані світові конференції у Версалі, Сен-Жермені й Тріаноні.

На переконання переможців, забезпечити новий порядок в Європі мала кастрація Німеччини — головного, на їх думку, винуватця тої війни. Для цього вони санкціонували створення низки так званих «лімітрофних» (тобто прикордонних) держав. Це — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина. Основне геополітичне завдання, покладене на них, — завадити створенню континентального альянсу слов’ян і німців, спрямованого проти Франції, союзника Великої Британії та США. Унеможливити вірогідну майбутню німецьку агресію проти Франції об’єктивно могла б лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої неодмінно мала бути Україна. Але Росія — член Антанти, союзник переможців — своє існування в цій якості припинила.

Рішення знайшли в тому, аби створити серйозну економічну, політичну та мілітарну потугу на східному німецькому кордоні. «Створення великої Польщі було одним з основних прагнень французької воєнної стратегії», — написав у своїх спогадах британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж. «Підстрахувати» мав союз Польщі, Румунії, Чехословаччини між собою, з одного боку, всіх їх із Францією — з другого.

Польська концепція повоєнного миру, як було добре і давно відомо, нічого іншого, крім відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., не передбачала. Саме ця фундаментальна політична ідея користувалась абсолютною і беззастережною підтримкою Франції та її союзників. Реалізувати цей план було неможливо без задоволення територіальних претензій Бухареста на Бесарабію та Північну Буковину. Реалізація плану вимагала ліквідації проголошеної без узгодження з Варшавою, Парижем і Лондоном Західно-Української Народної Республіки. Не бажаючи (та й не маючи на те політичної можливості) відмовитись від історичних прав на Східну Галичину, Польща об’єктивно зіткнулась із конфліктом між двома принципами «легітимності». А саме: між історичними правами Польщі та правом українського населення Галичини на самостійне державне існування. Саме цей конфлікт і виявився першопричиною, яка стала системоутворюючим принципом внутрішньої польської політики щодо українців у Галичині й на Волині. Ось що з цього приводу зауважив той-таки Ллойд Джордж: «Ніхто не завдавав нам стільки неприємностей, як поляки. Сп’яніла від молодого вина свободи, яку їй надали союзники, Польща знову уявила себе єдиною господаркою Центральної Європи… Право народів самостійно визначати свою національну приналежність, — підкреслював він, — було негайно відкинуте польськими лідерами». Кінець-кінцем, незважаючи на всі рекомендації та побажання Вашингтона та Лондона, Варшава через декілька років після Версаля анексувала Східну Галичину, перетворивши її на інтегральну частину II Польської республіки.

Принагідно зауважу, що конфлікту такого рівня між національною більшістю та українцями в міжвоєнних Румунії та Угорщині не було. Про Чехословаччину годі й згадувати. То був зразок дотримання політичних, культурних та національних прав національних меншин.

Українська шахівниця. Скільки «Україн» існувало в 1917–1920 р.?

Перш ніж порахувати їх, пригадаймо: впродовж 1917–1920 рр. на території сучасної України виникли, деякий час проіснували та зникли щонайменше два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань. Ось їх перелік.

1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, 9 губерній, які нині є частинами держави Україна: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).

2. Російська Республіка (до складу якої входили ті самі губернії). 4 (17) серпня 1917 р. вперше за тисячолітню історію нашого народу на політичній мапі з’явилося легітимне та законне адміністративне автономне утворення під назвою «Україна».

Сталося це внаслідок видання легітимним російським Тимчасовим урядом документа під кострубатою назвою «Тимчасова інструкція Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». Навмисне наголошую: у XX столітті саме російський демократичний уряд був єдиним у світі (і залишався таким до 1991 р.), який у принципі визнав право українського народу на бодай якесь окреме існування, нехай навіть у формі автономії. Документ визначав: «До вирішення питання про місцеве врятування Установчими зборами по справах місцевого врядування Україною вищим, органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, який призначає Тимчасовий уряд за поданням Центральної Ради» із поширенням його юрисдикції на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії (без 4 повітів). До 1 грудня 1991 р. саме така «Україна» була єдиним законним національним протодержавним утворенням на території сучасної України. «Інструкція» — це перший юридично правомочний документ, що запровадив в обіг політико-пра-вовий термін «Україна» і визначив її, України, кордони, що охоплювали, головним чином, землі, що входили до складу Речі Посполитої у XVIII ст. і були анексовані в 1772–1796 рр. Російською імперією.

3. Українська Народна Республіка як автономія у складі Російської Республіки.

4. Українська Народна Республіка як самостійна держава.

5. Українська Держава (Гетьманат).

6. Кримський півострів, складова частина Таврійської губернії Російської імперії/ Республіки, як самоуправна територія (управлявся урядом на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем; статус півострова як державного утворення не був унормований, та суб’єктами міжнародного права не визнавався).

7. «Уряд Півдня Росії», який підтримувався Великою Британією, Францією та військовим керівництвом Добровольчої армії.

8. Республіка Тавріда (фактично — протекторат Радянської Росії).

9. Кримська АСРР

10. Австро-Угорська імперія (Буковина як Герцогство та Галичина як Королівство Галичини і Лодомерії).

11. Річ Посполита (Східна Галичина, Холмщина (Холм-ська губернія Російської імперії/ Республіки та Підляшшя як складові частини).

12. Західно-Українська Народна Республіка (Східна Галичина, Буковина як окремі адміністративно-територіальні одиниці).

11. Угорське Королівство (Закарпаття як інтегральна частина; статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці не мало).

12. Угорська Народна Республіка (Закарпаття — автономна адміністративно-територіальна одиниця «Руська Окрайна» — входить до складу незалежної без визначення статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці).

13. Українська Народна Республіка (Закарпаття входить до її складу формально).

13. Чехословаччина (Закарпаття як інтегральна частина).

14. Галицька Соціалістична Радянська Республіка.

15. Румунія (Буковина).

16. Українська Народна Республіка (доба Директорії).

17. Українська Народна Республіка (до червня 1919 р. — конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР).

18. УНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

19. ЗУНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

20. УНР як «Республіка Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів» (федеративна частина неіснуючої «Російської Федеративної Республіки»),

21. УСРР-1 як самостійна держава (фактично — протекторат Радянської Росії).

22. УСРР-2 як самостійна держава (фактично — протекторат Радянської Росії).

Затамуємо подих. 22 державних утворення за 48 місяців. Це — без денікінського «уряду Півдня Росії» та нескінченної кількості «республік», проголошуваних ватажками селянських бандитських об’єднань (я навіть не наважуюся їх підраховувати). Для пересічного середньостатистично-го мешканця тогочасної «України» це практично значило зміну однієї «держави» на іншу з різницею в два місяці і три дні!

Порівняємо: востаннє в житті нашого покоління одна форма державного устрою (СРСР) змінилася іншою (Україна) лише 20 років тому. Через 20 років кожен другий-третій-четвертий-п’ятий-шостий (у залежності від методики підрахунку) громадянин сучасної України психологічно все ще живе в Радянському Союзі. Як сказав класик — «в добрій державі, де не було нічого доброго».

Але сучасна Україна — на відміну від тієї — 20 років не знає збройних громадянських конфліктів і зовнішніх військових інтервенцій. Повсякденна реальність 1918—1920 рр. — це загроза винищення, якщо не від «цих», то від «тих». «Ті» або «ці», прямо кажучи, мали одну мету — збудувати нове, справедливе, «національне» (інтернаціональне) суспільство, побудувати «національну» («інтернаціональну») державу. За політичних реалій тих часів це передбачало неодмінне винищення великих груп людей: «очкариків», поляків, «петлюрівців», «запроданців», офіцерів, євреїв, «кулаків», поміщиків, — список нескінченний. Усі молоді жінки підлягали обов’язковому одноразовому ґвалтуванню (в кращому випадку), «націоналізації» — в гіршому. Майно — конфіскації, націоналізації, вилученню для військових потреб. Чоловіки — мобілізації, ув’язненню, катуванню, розстрілу.

Кожен, підкреслюю, кожен із перерахованих і неврахованих режимів того часу в копійку не цінив життя та гідність окремої людини. Не кажучи вже про її майно. Права, чи то політичні, чи то громадянські, головними з яких і зараз залишаються право на життя, свободу, прагнення до щастя на 1/6 земного простору, припинили своє існування.

Кожен із тих режимів не просто порушив — зруйнував два основні «контури», «об’єми», в яких тільки на біологічному та соціальному рівнях може жити та розвиватися будь яка людина і будь-яка людська спільнота. Це — контури «безпеки» та «самоідентифікації». Беру на себе сміливість ствердити: нехтування обома цими контурами, їх ігнорування всіма без винятку політичними режимами, які в 1918–1920 рр. намагалися накинути мільйонам людей божевільні в своїй красі ідеї «соціальної рівності», «ліквідації експлуататорських класів», «заїд» і так далі, тому подібне — зруйнували обидва зазначені контури. Саме тому абсолютна більшість населення сучасної України прийняла владу комуністів. Жорсткий політичний режим, який дуже скоро перетворився на режим терористичної диктатури. Саме він, не зупиняючись перед використанням отруйних газів проти населення, припинив тотальну громадянську війну. Війну всіх проти всіх. Для окремої людини, яка жила на території радянської України, це залишало не тільки теоретичні, але й практичні шанси вижити. І бути собою. Нехай у спотворених формах, але БУТИ. Мати родину, дітей, хоч якесь майно. Хліб. Чисту воду. Роботу. Допомогу стоматолога. Дати таку-сяку освіту дітям. Відвідувати театри. Читати книжки рідною мовою.

Із цим вступили у 20-ті роки XX століття.

Українська шахівниця. З чим «України» вступили в 1920-ті роки

Вступили не тільки з цим.

Порахуймо на пальцях, скільки «Україн» та їх лідерів існувало в світі на початку 1921 р. — без огляду на їх поточний правовий статус і легітимність. Беру на себе сміливість підрахувати: три «українські держави», три їх уряди, п’ять їх «голів»:

— Українська Соціалістична Радянська Республіка. Формальний голова держави в 1919–1938 рр. — голова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Георгій Петровський. Осідок — Харків;

— Українська Народна Республіка. Фактичний і формальний очільник — Голова Директорії Симон Петлюра. Осідок — Париж. Від 1926 р. голова цієї нелегітимної «держави», але визнаної урядом Польської Республіки de jure та de facto — Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький. Акт, який підтверджував його «обрання» на цю посаду, донині невідомий;

— Українська Держава. Колишній голова держави — Гетьман України Павло Скоропадський, зрікся посади в грудні 1918 р. Осідок — Берлін;

— Західно-Українська Народна Республіка. Формальний і фактичний голова держави до 1923 р. — диктатор Євген Петрушевич. Осідок — Відень. Припинила формальне існування 1923 р.

Ще один колишній формальний голова УНР — голова Української Центральної ради в 1917–1918 рр. Михайло Грушевський — на той час жив у Києві.

Для нашої розповіді важливо не забути такі обставини.

В УНР-2 зовнішньою політикою опікувався найближчий соратник Петлюри Андрій Лівицький. 2 грудня 1919 р. він від імені УНР офіційно погодився на встановлення нового міждержавного кордону між Польщею та УНР по р. Збруч. Це означало ліквідацію ЗУНР/ 30УНР, з якою УНР за рік до того підписала «Акт Злуки». Мотив Петлюри — укласти союз із Польщею задля спільної боротьби проти Радянської Росії. Саме тому Петлюра та Лівицький пішли на формальне визнання історичного польського права на відновлення історичних кордонів Речі Посполитої.

Очевидно, що така угода означала розрив двох частин «Соборної УНР». 12 березня 1920 р. УНР та Річ Посполита домовились укласти угоди про статус адміністрації на галицьких теренах, спільні кордони, а також про визнання УНР Польщею. 22 квітня того ж року Лівицький і міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали політичну, а 24 квітня — військову угоди. Суть таємних домовленостей така:

— «Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом п. Симоном Петлюрою за верховну владу Української Народної Республіки…»;

— кордон між УНР і Польщею встановлювався по лінії «на північ від ріки Дністер, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною до Вишегрудка… на північ через Узгір’я — Кременецькі, а далі по лінії на схід від Здолбунова, потім вздовж східного адміністраційного кордону Рівенсько-го повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської до схрещення його з р. Прип’яттю, а потім Прип’яттю до її устя»;

— «уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 р… які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним».

Сторони зобов’язалися не укладати міжнародних угод одна проти одної, взаємно забезпечити національно-культурні права українців і поляків у обох державах. Обидві країни визнавалися військовими союзниками, загальне керівництво збройними силами покладалося на Польщу. Важливо відзначити, що польський текст політичної та військової угод мав перевагу над українським, документ набував чинності негайно по його підписанні. Усі його положення, окрім пункту про визнання Польщею УНР, вважалися таємними і, отже, на ратифікацію до польського сейму вони не вносились, а українського законодавчого органу не існувало. Як вважалось, обидва документи були утаємнені навіть від інших членів Директорії УНР Швеця, Макаренка та Петрушевича, не кажучи вже про уряд.

Зрозуміло, що така угода навічно перетворила національних політиків обох частин України на смертельних ворогів. Вона незворотньо зруйнувала й без того строкатий політичний таборочок соціалістичної УНР-2. Критики Петлюри кваліфікували договір, «укладений за участю в редагуванні тексту самого Симона Петлюри», що тоді перебував у Варшаві, як «ганебний», «зрадницький», «юридично нечинний», усіляко підкреслювали незаконність засад, на яких його було підписано українською стороною.

Підписання Варшавської угоди ситуації на користь українців чи поляків не змінило. 5 червня 1920 р. Перша Кінна Будьонного прорвала українсько-польський фронт. 9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня було створено новий уряд, його головним завданням стало укладення негайного миру з Радянською Росією. За будь-яку ціну.

Західні союзники Польщі, переможці І Світової, чітко розуміли: на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження взагалі — як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському Спа.

22 червня 1920 р. туди направили і делегацію від УНР. Варшавський уряд, зі свого боку, 5 липня формально звернувся по допомогу до Антанти. За тиждень світ дізнався про ультиматум британського міністра закордонних справ Керзона, негайно відкинутий ленінським режимом. 10 липня польський прем’єр підписав угоду з повоєнними господарями світу на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільно Литві, участі польської делегації на світовій конференції в Лондоні разом із делегаціями від Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви, Східної Галичини та ін. При цьому Антанта цілком чітко висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини. 11 липня уряд Великої Британії виступив як посередник у мирних переговорах між більшовиками та Польщею.

12 липня 1920 р. уряд УНР визнав «доцільним» «виїзд за межі Східної Галичини». В ніч на 15 липня всю цивільну адміністрацію УНР у складі 1 200 осіб було затримано польською владою і під конвоєм доправлено до Тарнова. Тут з 19 липня і «функціонував» український уряд.

22 липня уряд «національної оборони» Польської Республіки звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир’я. 30 липня більшовики оголосили про створення так званого Тимчасового революційного комітету Польщі та оприлюднили його «Маніфест до польського трудового народу міст та сіл». 11 серпня передові загони Червоної Армії вийшли на лінію Вісли. 13-го розпочався штурм Варшави.

«Центром зв’язаності» всього польсько-радянського фронту стало Замостя, стара фортеця, яку захищали З 200 вояків під командуванням українського генерала Марка Безручка (начальник штабу — генерал Всеволод Змієнко) за підтримки невеличкого кавалерійського загону в 200 ша-бель, 12 гармат та 3 бронепотяги. Саме сюди було перекинуто Першу Кінну, яка, попри відчайдушні зусилля, так і не змогла оволодіти містом. 31 серпня будьоннівці залишили поле бою.

З того дня цю, світового значення, військову подію називають «Дивом над Віслою». Забувають сказати: це «Диво», що врятувало Європу від чуми більшовизму, скоїли українські вояки. Шоста Українська вкрила свої бойові знамена невмирущою славою, фактично врятувавши незалежність Польської Республіки й не допустивши окупації значної частини Старого Світу більшовиками.

СРСР та, відповідно, радянська комуністична Україна, які після Версалю опинилися поза існувавшим у світі правовим та політичним порядком, на той момент особливого політичного вибору не мали. Надмета їх існування — підготовка нової світової комуністичної революції, нової світової війни та, тим часом, створення людини «нового типу». Всі політичні дії, кампанії та надії, колективізації, голодомори, індустріалізації, масовий терор проти власного населення, ліквідація будь-яких цивілізованих форм економічного, соціального, культурного, духовного, інтелектуального життя були підпорядковані виключно цій надметі.

Єдине, європейського штибу, дипломатичне досягнення, яке хоч якось легітимізувало ту державу та її західні кордони в очах Європи та відкривало теоретичні можливості для накопичення необхідних сил і засобів для розв’язання нової всеєвропейської війни, Ризька (1921 р.) мирова угода з Польщею.

Її суть: Варшава в обмін на визнання за нею вже зайнятих «українських» територій визнала комуністичні режими Росії, України та Білорусі. 5 жовтня 1920 р. угоду миру між Радянською Росією та Польщею було підписано. 18 жовтня українські збройні підрозділи отримали наказ припинити бойові дії. 21 жовтня військове керівництво Польщі видало наказ, згідно з яким було заборонено надавати будь-яку підтримку чи допомогу українським або білоруським військам, які продовжували бойові дії проти червоних.

Одна частина розколотої навпіл армії УНР опинилася на території Румунії, основні сили чисельністю до 30 тис. вояків — у Польщі, де вони були роззброєні та інтерновані. 18 листопада відбулося останнє засідання проводу УНР на східноукраїнських теренах. Там і тоді визначили» чергове завдання Ради Народних Міністрів — зберегти голову Директорії — Головного отамана Симона Васильовича Петлюру, в особі якого ототожнюється ідея державності Української Народної Республіки» (підкреслення наше — Д. Я.). Інші завдання — «зберегти армію, уряд, урядовців та українських громадян, що примушені були по політичних обставинах залишити Батьківщину».

Українська шахівниця. Українська Соціалістична Радянська Республіка.

Подобається це комусь чи не подобається, станом на першу половину 1921 р. УСРР — об’єкт та суб’єкт діючого на той час міжнародного права. Вже у січні 1919 р. було сформовано/«інстальовано» третю за рахунком Радянську Україну (дві попередні спроби провалилися). Ця «незалежна українська» держава мала свою конституцію. Написана вона була російською мовою. Повна назва — «Конституция Украинской Социалистической Советской Республики, утвержденная Всеукраинским сьездом Советов на засе-дании 10-го марта 1919 года и принятая в окончательной редакции Всеукраинским Центральним Исполнительньїм Комитетом назаседании 14-го марта 1919 года»[59]. Іще одна формальна ознака «суверенності» — наявність власного, окремого від російського та загальносоюзного, Кримінального статуту, затвердженого 1922 р[60].

Раду народних комісарів, тобто уряд УСРР, маріонетку більшовицької Радянської Росії, очолив болгарський комуніст Раковський. Одночасно він керував «міністерством» закордонних справ, заступивши націй посаді етнічного українця, послідовного та фанатичного більшовика Миколу Скрипника. За час урядування Раковського уряд Радянської України спромігся розгорнути мережу фактичних українських радянських дипломатичних представництв у Німеччині, Польщі, Чехословаччині. При уряді Раковського працювали торгово-економічні місії цих країн, а також Австрії.

Все істотно змінилося після підписання у грудні 1922 р. чотиристоронньої угоди про заснування Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Після цього всі зовнішньополітичні, зовнішньоекономічні, консульські та інші питання відійшли у підпорядкування Москви. Іншими словами, УСРР була позбавлена права на власну, окрему від Москви, зовнішньополітичну діяльність. Але вона на тому і не наполягала. 20 вересня 1923 р. Народний комісаріат іноземних справ (тепер би це назвали Міністерством закордонних справ) УСРР був ліквідований. Усі питання зовнішньої політики: підписання угод, політичних, економічних, консульських і т. д., і т. п. — відійшли до Наркомату закордонних справ СРСР. Фактично і формально такий стан справ мав місце до 1944 р.

1 лютого 1944 р. Сталін вирішив (його рішення було формалізоване ухваленням сесії Верховної Ради СРСР, яка проголосувала (іншого вибору у її «депутатів» не було) за закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в Союзно-Республіканський Народний Комісаріат) формально відновити права союзних республік СРСР, в т. ч. УРСР у зовнішньополітичній сфері. За 4 дні — 5 лютого — Політбюро ЦК КП(б)У та Президія Верховної Ради УРСР «ухвалили» утворити українське зовнішньополітичне відомство.

За рік, 26 червня 1945 р., міністр закордонних справ УРСР, ленінсько-сталінський поплічник Дмитро Мануїльський, від імені Радянської Української держави підписав у Сан-Франциско Декларацію про утворення Організації Об’єднаних Націй. Цього дня УРСР формально відновила свій статус суб’єкта міжнародного права. 1945 р. УРСР стала членом Міжнародного Суду, 1946 р. — Всесвітньої організації охорони здоров’я, 1947 р. — Всесвітнього поштового союзу, 1948 р. — Всесвітньої метеорологічної організації, 1954 р. — Міжнародної організації праці (МОП) та ЮНЕСКО, 1956 р. — Європейської Економічної Комісії, 1957 р. — Міжнародної агенції з ядерної енергетики (МАГАТЕ). У 1948–1949 рр. УРСР була постійним членом Ради Безпеки ООН.

І це — не всі факти, які підтверджували формальний самостійний статус УРСР у складі Радянського Союзу. 11 березня 1944 р. за наказом Сталіна «колективний голова радянської держави» — Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «призначила» народним комісаром (міністром) оборони УРСР члена ЦК КП(б)У, депутата ВР СРСР, генерал-лейтенанта Василя Герасименка. Підкреслюю: в жодній з інших радянських республік посади народного комісара оборони не існувало. І в цьому сенсі УРСР також була унікальним випадком у системі державного устрою СРСР.

Тепер коротко перерахуємо керівників УРСР того періоду. Усі вони формально очолювали війну з УПА. І всіх їх УПА, бодай формально, пережила.

Формальні керівники комуністичної України, Голови Президії Верховної Ради: Михайло Гречуха (липень 1939 — січень 1954 р.) та Дем’ян Коротченко (січень 1954 — квітень 1969 р.). Фактично вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та будь-якої іншої влади перебувала в руках перших секретарів ЦК КП(б)У Таких в описуваний період було п’ятеро: Микита Хрущов (січень 1938 р. — березень 1949 р.); Лазар Каганович (березень — грудень 1947 р.); Леонід Мельников (грудень 1949 р. — червень 1953 р); Олексій Кириченко (червень 1953 — грудень 1957 р.); Микола Підгорний (грудень 1957 — липень 1963 р.).

Головами уряду були: Микита Хрущов (лютий 1944 р. — грудень 1947 р.); Дем’ян Коротченко (грудень 1947 р. — січень 1954 р.); Никифор Кальченко (січень 1954—лютий 1961 р.).

Терористичну державну структуру НКВС/ МВС/ НКВД/ МДБ в СРСР очолював Маршал Радянського Союзу Лав-рентій Берія (грудень 1938 р. — червень 1953 р.). В УСРР — Василь Рясной (липень 1943 р. — січень 1946 р.) та Тимофій Строкач (до березня 1953 р.) їх влада станом на 1933 р. поширювалася на 367 адміністративні райони у складі 7 областей: Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Київської, Одеської, Харківської та Чернігівської. Загальна площа — 443 тис. кв. км. Населення — 32,2 млн. «У 1937р., — констатує відомий український науковець, доктор філософських наук Валентин Крисаченко, — у процесі розукрупнення областей утворилися Житомирська, Кам’янець-Подільська, Миколаївська та Полтавська області». 1938 р. Донецьку область поділили на Сталінську та Ворошиловградську. 1939 р. утворили ще й Кіровоградську, Запорізьку та Сумську.

Після окупації частини Польщі і «приєднання» її, звичайно, абсолютно «добровільного» до УРСР, на цій території було утворено Львівську, Дрогобицьку, Станіславівську, Тернопільську, Волинську та Ровенську області. 1940 р. окуповану Північну Буковину назвали Чернівецькою областю, а Південну Бесарабію — Ізмаїльською[61].

Українська шахівниця. Польська Республіка — Українська Військова Організація/ Організація Українських Націоналістів: Євген Коновалець та Андрій Мельник

Історія їхніх взаємин набула нового змісту 1921 р., коли командир січових стрільців Коновалець після 6 років відсутності повернувся до Львова. Повернувся до нової політичної реальності — виїздив зі Львова габсбурзький підданець, повернувся до Речі Посполитої особою без громадянства.

Поставимо собі питання: на чию підтримку міг розраховувати Коновалець у процесі реалізації власного політичного проекту — створення Соборної Самостійної Української Держави на «всіх українських етнографічних землях»? Адже практична реалізація цього марення означала би невідворотне військове зіткнення із РСФСР, УСРР, Польщею, Румунією, Словаччиною, Угорщиною складовою частиною яких ці «землі» були на той час.

Найавторитетніший духовний і політичний чільник українства того краю — Митрополит Андрій Шептицький та його Церква займали лояльну позицію щодо польської держави.

Найбільш чисельна та найвпливовіша політична партія — Українське Народно-Демократичне об’єднання — було органічною частиною політичного пейзажу Польщі в міжвоєнний період. Партія опанувала всі без винятку українські громадські організації, була представлена в обох палатах республіканського парламенту. Користувалася підтримкою абсолютної більшості українського населення Східної Галичини та Волині.

Об’єктивно, політичним союзником Коновальця міг стати Петрушевич. Але він не мав у Галичині ані структур, на які міг спертись, ані впливу, жив у Австрії, дорогу до Галичини для нього було закрито назавжди. Крім того, Петрушевич і Коновалець — люди різних політичних епох і філософій. Перший сформувався в умовах габсбурзької правової політичної системи. 1921 р. йому було 58 років. Коновальцеві — 30. Учасник І Світової, він від червня 1915 р. перебував у російському полоні. У вересні 1917 р. за нез’ясованих обставин втік з табору. Опинився в Києві, де пристав до УЦР — сформував із військовополонених галичан і буковинців Курінь Січових Стрільців (між іншим, це було заборонено діючим на той час міжнародним правом). Влітку 1918 р. разом із Андрієм Мельником присягнув на вірність Павлові Скоропадському. Обидва прийняли з його рук погони полковника. Обидва зрадили Гетьмана, виступивши ударною силою антигетьманського повстання. Політичне прикриття забезпечував Петлюра.

Не могли Коновалець і створена ним Українська Військова Організація (з 1921 р.)/Організація Українських Націоналістів (з 1929 р.) розраховувати на будь-яке політичне співробітництво із петлюрівським табором. Нездоланною перешкодою була Варшавська угода та й узагалі вся історія їх попередніх взаємин доби «другої» УНР.

Гетьманське середовище, в свою чергу, ніколи б не пробачило Коновальцеві зраду 1918 р. Давалася взнаки різниця в походженні, військовій кар’єрі, інтелектуальних практиках, моральних імперативах.

Єдиним мобілізаційним ресурсом УВО-ОУН могли стати і стали радикально налаштовані молоді галицькі хлопці. Єдиною формою діяльності — організація конспіративних терористичних осередків у студентському та молодіжному середовищі головним чином Львова. Зовсім конкретно — у Львівському університеті та Львівській Політехніці. Саме вони в міжвоєнний період становили основну частину радикальних, «революційно» налаштованих провідників та активістів українського націоналістичного руху. Організувати радикальні антипольські підпільні осередки в малому містечку чи селі в умовах 1921–1939 рр. на практиці було дуже важко.

Невдалий замах на життя польського лідера Пілсуд-ського, спроби організувати так звані «саботажні акції» в Галичині, спрямовані проти держави, мали наслідком розгром правоохоронними органами поодиноких осередків УВО. Коновалець був змушений залишити територію Польщі й надалі жив у різних європейських країнах з литовським паспортом.

Попри його від’їзд, терористична діяльність не вщухала. За підрахунками сучасного дослідника Я. Грицака, 1921–1939 рр. революційно налаштованими націоналістами було проведено 63 теракти. Били, головним чином, своїх. Жертви — 36 українців, 25 поляків, 1 росіянин, 1 єврей.

Ніхто з минулих та сучасних істориків українського націоналізму не звернув уваги на дивну обставину. На території Польщі з року в рік відбуваються гучні пограбування та теракти проти вищих державних посадовців. І навіть проти радянського дипломата. При цьому виконавці цих актів називають себе членами ОУН. А Голова ОУН та весь її Провід спокійно живуть і функціонують у Львові, Кракові, Римі, Відні та в інших європейських містах. Пояснення цьому фактові я не маю. Як і не маю пояснення фактові іншому.

1938 р. найвідоміший радянський терорист Судоплатов укоротив Коновальцеві віку. У своїх широко відомих спогадах, присвячених цьому періоду свого життя, найвідоміший радянський терорист пише: наказ на вбивство йому дали Сталін, Хрущов і формальний голова УРСР Петровський. Саме останній (найгуманніший у світі радянський суд, або сам Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет, тобто «парламент» комуністичної України — з цитованих споминів це незрозуміло), — повідомив Судоплатов, — призначив Коновальцеві кару на смерть. Тепер увага: чи то суд (щоправда, невідомо який і за якою процедурою), чи то «парламент» УРСР засуджує до смерті громадянина Литви за невідомо які «злочини», яких він на території СРСР/ УРСР ніколи не скоював і скоювати не міг, бо ніколи там не був.

Реальна мотивація замовника цього вбивства — Сталіна — донині незрозуміла. Радянський диктатор не вбивав політичних лідерів просто тому, що йому того хотілося. Керувався він виключно міркуваннями політичної «доцільності». Коновалець міг організувати і організовував терористичні акти проти Польської держави. Польська держава була стратегічним, політичним та особистим ворогом товариша Сталіна. Тут їхні інтереси збігались. Єдине раціональне пояснення цього вбивства — спроба перекласти відповідальність за нього на польську сторону. Але, наскільки це відомо сьогодні, того не сталося.

Провід над ОУН перебрав шваґер Коновальця — Андрій Мельник (вони були одружені з рідними сестрами). Сам Мельник від 1922 р. жив у Львові, активно займався громадською діяльністю: входив до керівництва Української Видавничої спілки, головував в Українській молодіжній католицькій організації та в товаристві колишніх вояків. 1938 р. ОУН провела в Римі свій Другий Великий Збір, на якому було затверджено новий варіант її більш ніж поміркованих програмних політичних, економічних та соціальних вимог і цілей. І — жодного слова про Соборну Самостійну Українську Державу.

Українська шахівниця. Напередодні 1 вересня 1939 року

Початку німецько-польської війни, яка за два дні перетворилася на англо/франко/польсько-німецьку, передували карколомні політичні події. Вони не тільки перекроїли намальовану у Версалі політичну мапу Європи, але мали в ближчій перспективі жахливі, трагічні наслідки не тільки для Європи, але й для всього світу.

Події ці добре відомі. Пригадаймо їх разом.

1936 рік: підписання антикомуністичного пакту між Німеччиною та Японією.

1937 рік: до Антикомінтернівського пакту приєднується Італія.

1938 рік: Адольф Гітлер за сприяння Англії, Франції та Італії реалізує свою передвиборчу програму — об’єднує німців в одній державі. Австрія та Судетська область Че-хословаччини анексовані Німеччиною.

1939 рік: Угорщина та Іспанія приєднуються до Антикомінтернівського пакту. Німеччина ліквідує Чехословаччи-ну. Її територію розділено на дві частини. В одній засновано німецький Протекторат Богемії та Моравії. У другій — проголошено окрему державу — Словаччину.

СРСР і Німеччина підписують союзницьку угоду, яка передбачає ліквідацію Польської держави. 12 жовтня на території, окупованій Німеччиною, утворюється так звана Генеральна Губернія із адміністративним центром у Кракові.

Території, окуповані СРСР, приєднуються до УРСР та Білоруської РСР.

1940 рік: Німеччина укладає «Троїстий» союз із Японією та Італією (так звана «Вісь», хоча цей союз із повним правом можна назвати Антантою, тобто «союзом трьох»). Згодом до угоди приєдналися деякі інші європейські країни.

Упродовж політичних, військових кампаній та воєн 1939–1940 рр. з карти Європи зникли, були окуповані та/ або розчленовані: Австрія, Бельгія, Голландія, Данія, Естонія, Норвегія, Латвія, Литва, Люксембург, Польща, Франція, Че-хословаччина. На порядку денному теоретично постало питання про необхідність і можливість німецького вторгнення на Британські острови — вперше від 1066 р.

На початку липня 1940 р. Велика Британія розпочала військові дії проти свого союзника Франції, потопивши більшу частину її флоту і захопивши меншу.

Італія розпочинає війну на Балканах та в Північній Африці. Сталін окуповує Північну Буковину.

Події розвивалися настільки стрімко, що сучасники просто не встигали їх осмислювати та, відповідно, вибудовувати адекватну політичну лінію. Політична ініціатива перебувала в руках німецького лідера. Всі інші могли тільки безсило спостерігати за подіями, не маючи на них ані найменшого впливу. Сталін готувався перехопити ініціативу, розв’язавши війну проти Польщі, Румунії та Німеччини.

Впливу, якщо зовсім точно — абсолютно ніякого впливу, на ті події провід ОУН не мав і мати не міг. Поміж його лідерів просто не було фігури, здатної осмислити події такого масштабу і, відповідно, скорегувати політичну партійну лінію. Молоді, переважно, люди без серйозного соціального та політичного досвіду, м’яко кажучи, не з високим рівнем освіти, як правило, без знання іноземних мов, засліплені однією політичною ідеєю, виявилися неспроможними вийти за вузькі межі уявлень про світобудову, притаманних східно-галицькому політичному середовищу з його акцентаціями на загрозах своїй унікальній ідентичності з боку польського, римо-католицького та буржуазного ліберально-демократичного середовищ. Середовищ, які, за їх уявленнями, можливо і обґрунтованими, нічого іншого до діла не мали, окрім як знищення трудового українського люду.

Всі українські політичні партії, які легально діяли на території Польської Республіки, з початком німецької агресії заявили про свою лояльність до держави і закликали своїх членів і прихильників до кінця виконати свій обов’язок. Вони його і виконали. Свідчення знаходимо, зокрема, у спогадах такого собі Й. Сірого «В чужій армії. Спогад з Другої світової війни (1939 р.)». Рукопис зберігається у фондах Українського Національного Музею в Чикаго. Автор — колишній старшина армії УНР, 1939 р. — майор-контракт-ник Польської армії. До лав її потрапив унаслідок угоди між Генеральним Штабом УНР в екзилі та Генеральним Штабом ЗС Речі Посполитої (виявляється, і така була). Спомини Й. Сірого охоплюють, головним чином, період з 1 вересня по 1 жовтня 1939 р. Він, між іншим згадавши про пакт Молотова — Ріббентропа, пише: «Поляки вірили, що це йде совєтська армія їм на поміч…» Вона й прийшла. Остаточно «поміч» було «надано» в таборах в Осташкові та Козельську… Нашому мемуаристові поталанило: він був інтернований німцями в перших числах жовтня, але після початку німецько-французької війни був звільнений із табору. На підставі вищезгаданої Гаазької конвенції.

Про що свідчать ці спомини? Тільки про те, що всі (за єдиним винятком) українські політичні сили, які діяли на території Польщі в міжвоєнний період, а також УНР в екзилі та її «президент» Андрій Лівицький й інші очільники займали лояльну позицію — наскільки це відомо сьогодні — до Польської держави, яка надала їм притулок після поразки у громадянській війні 1917–1920 рр.

Через 4 місяці після завершення радянсько-німецької війни проти Польщі та окупації її території, Бандера і його прихильники проводять у Кракові, адміністративній столиці Генеральної Губернії, так званий «II Великий збір ОУН».

Усе в цій події є загадкою. Загадка перша: це політичне зібрання — перше і єдине відоме мені політичне зібрання НЕ націонал-соціалістичної робітничої німецької партії, яке відбулося на території, контрольованій німцями від року їх приходу до влади. Друга: як можна було провести «з’їзд» та ще й «Великий» під носом у СД — найефективнішої європейської спецслужби свого часу? Боюся помилитись, але без санкції окупаційної влади це було просто неможливим. А санкціонувати проведення таких зборів окупанти могли, наприклад, тому, що розкол націоналістичного руху відкривав для німецької сторони додаткові політичні можливості. Розкол у підпільній націоналістичній організації відповідав їх поточним політичним інтересам. Адже «материнська» ОУН робила ставку на співпрацю з цивільною німецькою адміністрацією. їхньою головною ціллю було створення легальними, а не «революційними» засобами незалежної Української держави зі столицею в Києві, створення партійної мережі на території УРСР, створення там місцевих органів влади, культурно-просвітницьких, адміністративних установ й т. п. Війна з поляками в ці плани явно не входила.

Таке припущення — не моя вигадка. Задовго до мене мотивацію головних діючих сторін проаналізував очіль-ник ОУН Осип Бойдуник. На його думку, «німецькіурядові чільники» не могли вибачити Мельнику та єдиній тоді ОУН «відмови» організувати «повстання в тилах польської армії» 1939 р. На думку Бойдуника, також і «у зв’язку з тим створилась версія про причини розламу ОУНу 1940 році, яка хотіла бачити виключне джерело розламу в німецьких інтересах. Ціла крайова верхівка ОУН і частина кадрів, включно з тими, які були німцями звільнені з тюрми чи з Берези Кар-тузької, — веде він далі, — опинилися 1939 р. в ГГ, переважно в Кракові. Заправлені в нічим і ніким не обмеженій «владі» в ОУН в краю, ця «крайова» верхівка посягнула на таку ж «владу», але вже в цілій ОУН та в еміграції. Це посягання на «владу» виявилося на конференції в Кракові, якщо не помиляюсь — в грудні 1939 р.», на якій Ярослав Старух заявив: «Ми не маємо проводу, а тому ми мусимо творити новий провід». Обурені представники Голови Проводу ОУН Мельника тоді залишили засідання, а далі на ньому «виявились емоція і стихія, яка затьмарила здоровий глузд… Це є пляма на українському націоналізмі і ОУН та тодішній націоналістичній молоді, — писав О. Байдуник, — яка брала участь в тих братовбивствах, яку не так швидко і не так легко вдасться змити». Ну і, нарешті уточнив він, — «більшість, зокрема, студентської молоді, в краю була під безапеляційним і безконкурентним впливом Дмитра Донцова». Далі справа була за малим: під час візиту Мельника до Кракова «посланець Бандери» (насправді, як побачимо нижче — сам Бандера) вручив тому листа «з повідомленням, що полк. Мельник позбавлений членства» ОУН.

Третя загадка: кількість і персональний склад учасників. Четверта: їх повноваження. Крім того, легітимний II Великий збір був проведений за три роки до того в Римі, столиці муссолінівської Італії. Знайти відповіді на ці питання в сучасній науковій літературі мені відразу не пощастило.

Довелося звернутися до знавців. Директор Українського музею-архіву в Клівленді Андрій Фединський виклав переді мною грубезний том — збірник документів, присвячених Андрієві Мельнику. Розкриймо його разом з вами. Читаємо документ «Акт від 10 лютого 1940 р.»:

«Пункт б. Свідомі свого обов’язку й історичної відповідальності за чистоту Націоналістичної Ідеї й перемогу Української Національної Революції — ми, Провідники та Члени крайових Екзекутів Організації Українських Націоналістів на Західних Українських Землях і на Українських Землях під Німеччиною та провідний актив ОУН, — згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, віддаємо кермо Організації Українських Націоналістів до рук Степана Бандери і тих, котрих він покличе… Пункт 8. Чекаємо на рішення Полковника Андрія Мельника, що він і надалі очолює нашу боротьбу…»

Коментуючи цю постанову, укладачі видання пишуть про те, що саме цей «Акт» Бандера особисто передав Мельникові 5 квітня. «Під актом не було оригінальних підписів, тільки слова: «слідують підписи». З інших копій цього «Акту», що курсували пізніше між прихильниками РП ОУН («Революційного» Проводу ОУН, тобто серед прихільників Бандери — Д. Я.) стверджено, що підписали його» 14 осіб, а саме: Бандера Степан, Габрусевич Іван, Гасин Олекса, Горбовий Ярослав, Грицай Дмитро, Климишин Микола, Лебідь Микола, Ленкавський Степан, Равлик Іван, Старух Ярослав, Стахів Володимир, Стецько Ярослав, Турковський Василь, Шухевич Роман. «Годі ствердити, що всі вони брали участь у зібранні в Кракові 10 лютого 1940 р., чи дехто з них підписав цей «Акт» пізніше». Наразі жодного свідчення, яке б підтверджувало участь перерахованих осіб у зібранні 10 лютого, я не знайшов. Як і не виявив бодай одного свідчення когось з «підписантів», що він той документ бачив і його підписував.

Задля коректності наведу повний текст про час, місце та рішення з’їзду її учасника, згодом — лідера політичної організації, яка займає своє, яскраво освітлене місце в нашій національній історії. Ось цей текст: Краківський збір «відбувся в березні 1941 р.» Крапка.

Ще одне свідчення, яке не зовсім вписується у версію, озвучену Бандерою. Цитую Дарію Ребет: Шухевич під час Краківського «ВЗ» «стояв на боці сил, що мислили критично», він «офіційно висунув застереження щодо методів і способів», за допомогою яких Бандера «розв’язував проблему конфлікту з ПУН». Написала вона це ще 1986 р., вірогідно, зі слів когось із безпосередніх учасників краківського заходу. За 25 років, що минули від тої публікації, жоден із дослідників того не заперечив.

Важко також заперечити те, що 8 з 14 були звільнені з місць позбавлення волі німцями після окупації «своєї» частини Польщі. Це: Бандера, Горбовий, Грицай, Климишин, Лебідь, Равлик, Старух, Стецько. П’ятеро — Габрусевич, Гасин, Ленкавський, Стахів, Шухевич — проживали на території Райху (Німеччина, Австрія) та Генеральної Губернії. П’ятеро — Габрусевич, Грицай, Ленкавський, Старух і Турковський — в один і той самий час навчались у Львівському університеті; Бандера, Гасин та Шухевич — у Львівській Політехніці. Найстаршому — Ленкавському — було на той момент 36, наймолодшому — Стецькові — 28 (дати народження Горбового, Равлика, Турковського наразі встановити не вдалося). Голові Проводу ОУН, «Вождю» Андрієві Мельнику на момент проведення Краківського збору було майже 60. Можливе питання «Чи будуть звільнені з тюрем дослухатися до порад/побажань своїх освободителів?» — вважаю риторичним. Недоречним. Провокаційним. Але кожен має право на свою відповідь — згідно із власним сумлінням. Документальних доказів жодної з двох можливих відповідей однаково не виявлено.

Далі ця історія розвивалася за таким сценарієм. Увечері 5 квітня Бандера, який позиціонував себе як «керівник діяльності Організації Українських Націоналістів», особисто передає цей документ Мельникові з ультиматумом: дати відповідь не пізніше 8 квітня. Згідно із письмовим звітом про цю коротку зустріч, Мельник указав Бандері на непра-вочинність непідписаного документа, причому сам Бандера не зрозумів, про що йдеться мова. На відкриту вимогу Мельника назвати імена підписантів Бандера відповів різкою відмовою. Мельник також указав, що Статут ОУН «такого» як «керівник діяльності не знає», а знає «Голову Проводу ОУН». Тому Мельник може продовжувати розмову з Бандерою виключно як із членом ОУН, а не «керівником її діяльності». На тому розмова і скінчилась. 6 та 7 квітня Мельник у письмовій формі звільнив Стецька від обов’язків Ідеологічного Референта Проводу ОУН і віддав його під суд Головного Організаційного (Революційного) Трибуналу ОУН. 7 квітня у листі до Бандери Мельник написав: «Ви… припустилися вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації Українських Націоналістів і тому я, як Голова Проводу Українських Націоналістів і керівник Українського Націоналістичного Руху, ставлю вас перед Головним Революційним Трибуналом Організації Українських Націоналістів. Голова Головного Революційного Трибуналу повідомить вас про місце і час сесії Трибуналу». Рішення Трибуналу на забарилося — Бандера та Стецько отримали смертний вирок.

У відповідь, 8 квітня від імені «Революційного Проводу» ОУН було видано «Комунікат», який повідомляв про те, що Мельник «припинив займати пост Голови Проводу Українських Націоналістів з днем 10 лютого 1940 року», а «з днем 7 квітня» перестав існувати і весь Провід ОУН. Гамузом. Мельник відповів: передав справу на розсуд Компетентного Збору ОУН.

А за рік, 14 квітня 1941 р., розкольники передали до німецького уряду «Меморандум про мету українського націоналістичного руху від Проводу Українських Націоналістів» у справі створення майбутньої Української держави. Мета руху — створити її, не більш, не менш як на всьому просторі від Карпат до Каспійського моря. Очевидно, що така мета радикально суперечила геополітичним планам німецького диктатора, який розглядав цей простір як життєво необхідний для свого, а не українського народу.

Нарешті, ще одна обставина. В ніч на 27 березня 1941 р. в Белграді стався державний переворот — військові усунули від влади принца-регента Павла та уряд, який підписав «Троїстий» союз. 6 квітня Німеччина розпочала війну проти Югославії. Завершилася вона 12 квітня. В ході війни Хорватія проголосила свою незалежність від Югославії. Я не в змозі підтвердити документально свою власну, нічим не обґрунтовану підозру, але…

«Але» перше. Якщо Чемберлен, Сталін, болгарський цар Борис, герой І Світової війни маршал Петен та десятки інших європейських та світових лідерів, політиків і просто громадян в той чи інший спосіб співробітничали/діяли узгоджено з Німеччиною, то чому в цьому звинувачують Степана Бандеру та його групу підтримки? На цьому етапі їх інтерес — розвалити СРСР — абсолютно збігався.

«Але» друге. Порівняльний аналіз політичних поглядів та практик особисто Бандери і Анте Павеліча, хорватських «усташів» (в перекладі українською — «повстанців») і прихильників Бандери, взаємин хорватських та українських націоналістів та їх провідників з лідерами Італії та Німеччини в ті роки, виходить за межі цієї розвідки. Але навіть побіжне знайомство з біографією Павеліча та Бандери, політичними практиками обох рухів у Королівстві Югославія та Республіці Польща, форми та методи боротьби, політична лексика та пропагандистська риторика, тощо, формують стійке відчуття — йдеться про близнюків. У цьому кожен охочий — за наявності часу та натхнення — може переконатися на власні очі, перечитавши бодай кілька десятків сторінок в Інтернеті. Тисячі їх!

Дезавуювавши Мельника та «материнську» ОУН, оголосивши їх «тимчасовим явищем» і виключивши Мельника та його ОУН зі складу ОУН, молоді революціонери проголосили своєю основною метою «боротьбу за суверенну соборну Українську державу, за владу українського народу на українській землі», а також «проти комуністичного світогляду», «за розвал московської тюрми народів». І так далі і тому подібне на 15 сторінках.

Прекрасні у своїй величі постанови краківського Збору не містили відповіді на одне-єдине запитання: де взяти сили та засоби для війни проти Сталіна? Якраз саме на той час і без узгодження з Бандерою диктатор СРСР, за підрахунками видатного російського історика Марка Солоніна, розгорнув на західному кордоні СРСР 165 стрілецьких (це майже 2,5 млн солдатів і офіцерів), 45 танкових і 22 моторизованих дивізії (19 540 танків та танкеток). З повітря їх мали прикривати 679 авіаційних ескадрилей (8 300 бойових літаків усіх типів). Це — більше ніж всі армії світу разом узяті.

Такі дрібниці були поза увагою учасників збірки бандерівської ОУН. Як і практична відсутність прихильників їх ідей серед населення Радянської України, замордованого колективізацією, Великим Голодом і терором НКВС. Крім того, краківські партійці не звернули уваги ще на одну «дрібницю». Це — «Соборна» Україна. Подобається це сьогодні комусь, чи ні — саме її гартованим залізом «виковував» та великою кров’ю «скріпляв» товариш Сталін. І не тому, що любив українців. А тому, що розглядав її як плацдарм і ресурс у майбутній всеєвро-пейській війні, яка мала утворити єдину Всеєвропейську Радянську Комуністичну Державу.

Все змінилося в ніч з 21 на 22 червня 1941 р.