Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Про кого ця книга?

Ця книга про людей.

Не про всіх, а, головним чином, лише про тих молодих і не дуже молодих чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, які народилися в перші двадцять років XX століття. Народились і зростали на території «другої» Речі Посполитої — в Східній Галичині та на Волині, які є складовою та невід’ємною частиною сучасної держави Україна. Частина з них мала за малу Батьківщину Західну Галичину, яка тепер є складовою та невід’ємною частиною Польської Республіки. Всі вони були громадянами Польської Республіки. Всі вони були українцями. Всі вони були греко-католиками.

Як згодом з’ясувалося, цей «набір» даних при народженні для більшості з них виявився фатальним. Під тиском непереборних зовнішніх обставин вони, а в більшості це були сільські хлопці та дівчата, були змушені взятися за зброю. Абсолютна більшість із них загинула. «За даними радянських каральних органів, — читаємо у класичному нині дослідженні, — котрі воювали з повстанцями, протягом 1944 р… було вбито 57 405 вояків УПА, 50 387 взято в полон, 15 990 здалися самі, усього — 123 782 чоловіка; за перші чотири місяці 1945 р. — ще 95 083 чоловіка; загалом 218 865 чоловік»[5].

Отже, ця книга про людей, що загинули.

Написати та зрозуміти їх історію — означає написати та зрозуміти історію і нашої країни, і її народу, зрозуміти історію тисяч українських родин.

Написати і зрозуміти їх історію — означає написати і зрозуміти історію землі, просоченої людською кров’ю, рік, кров’ю переповнених, гір, завалених трупами, міст і сіл, що обезлюдніли.

Написати їх історію — означає написати історію Смерті. Смерті, яка запанувала над нашим народом. Яка ввійшла до кожної оселі. Яка стала змістом життя кожного українця і всіх мешканців тої землі загалом.

Щоденне очікування неминучої і, як правило, тяжкої смерті стало колективним підсвідомим цілого народу. Очікування смерті записано на клітинному рівні: впродовж останнього десятиліття практично вся країна протягом року щоденно вбирається і вбирається в чорний колір. Колір смерті, який став кольором буденного життя.

Ця книга про життя, змістом якого стала смерть. Ця книга про смерть, яка стала змістом життя. Ця книга про життя, яке стало гіршим за смерть.

Ця книга про тих небагатьох, що вижили і згодом стали називати себе «комбатантами». Але в ті роки, та й після них, їх називали інакше.

Як їх називали?

По-різному в різні роки.

Наприклад, начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту, генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель вживав такі вислови: «бандити», «терористи», «злочинці», «всілякий набрід», «напівкримінальні ідеалістичні елементи, яких сьогодні чомусь прийнято називати патріотами» і щодо яких «неможливо обійтись без най-жорстокіших репресій». «Жорстокість і терор, — писав він у передсмертних мемуарах «12 щаблів на ешафот», — можна перемогти тільки ще більшою жорстокістю та безжалісним терором». За словами пішли справи: перші накази про запровадження «безжалісного терору» щодо окупованих було видано вже влітку 1941 р.

У німецьких військових документах вживалися такі дефініції: Bulba-Partizanen (до слова, останню за часом згадку про їх діяльність знаходимо у німецькому армійському звіті від 27 вересня 1944 р. — Д. Я.); Bandera-Banden; Die Ukrainischen Partizanen; UPA-Banden; Die «Banderowzy»; Die «Bulbowzy»; Die «Melnikowzy»; UPA; UPA-Einheiten; Die ukrainischen Partisanen (B underowzi)[6].

Радянські комуністи, окупаційна влада яких змінила окупантів німецьких, теж мали декілька визначень. Перше з них, наскільки це відомо сьогодні, було запроваджено в обіг 15 липня 1943 р. Того дня в постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про стан і подальший розвиток партизанського руху в Україні» було вперше вжито термін «українсько-німецькі націоналісти». 23 листопада 1944 р. очільник УРСР Микита Хрущов на пленумі ЦК підняв градус звинувачень на адресу ворогів режиму, назвавши їх «гітлерівця-ми-оунівцями». 1957 р. постанова ЦК КПУ від 7 березня «Питання, пов’язані з поверненням в західні області УРСР з місць ув’язнення і спецпоселення…» запровадила визначення «учасники оунівського підпілля та їх посібники»[7]. Такі кваліфікації визначали і характер дій щодо окупованих. Але про це трохи згодом.

Місцеві українці, природно, послуговувалися назвами іншими. Цитую 22-річну на той час Варвару Николаюк: «Упас називали УПА «наше військо» або «повстанці». Назву УПА люди мало вживали»[8]. Іван Герасимів (1925 р. н.), уродженець с. Борники сучасного Тлумацького р-ну Івано-Франківської області: «Десь в середині листопада 1943 року я перший раз у моєму житті побачив справжніх українських повстанців, молодих, веселих і добре озброєних воїнів нашої рідної землі»[9]. Один з тих повстанців, в свою чергу, пригадував: «бандьорами» їх називали тільки червоні партизани[10].

I ніхто інший.

Яким був правовий статус вояків УПА?

Всі наведені вище судження, очевидно, були нічим іншим як пропагандистськими кліше, покликаними, обслуговувати певні політичні цілі тих чи інших політичних сил, а саме: призначати винних, іменувати героїв, тощо. А не з’ясовувати правду.

Натомість у паралельних до світу пропагандистського, існують світи інші. Наприклад, світ правових норм, втілених у законах. В цьому випадку, норм національного (радянського, американського, німецького, польського і т. д.), а також міжнародного права, які діяли на той момент. Цікавим тут є, зокрема, те, що за всі сім десятиріч, що минули після «офіційної» дати заснування УПА, жоден із відомих мені дослідників не поставив перед собою простого питання: яким був правовий статус бійців УПА? Або: ким були/ НЕ були бійці УПА в правовому сенсі?

Наприклад, чи не були вони «воюючою стороною» в

II Світовій війні? Ту війну вели держави та їх коаліції. Тобто, «воюючими сторонами» були країни «Вісі» — Німеччина, Італія, Японія та їх союзники Угорщина, Словаччина, Румунія — з одного боку, з другого — дивна коаліція «західних демократій» (США, Франція, Велика Британія, країни Британської Співдружності, та інші) й комуністичного СРСР, який мав за стратегічну мету ті демократії знищити. «Воюючою стороною» в тій війні були, наприклад, червоні або польські партизани з Армії Крайової. Вони воювали у строях держав, яким присягли. Ті держави були суб’єктами міжнародного права, мали легітимні уряди, і т. д„і т. п. У випадку УПА, держави, якій би вони присягли, не існувало в природі. Правда, значна кількість її бійців присягла свого часу СРСР або Польській Республіці. Якщо вони потрапляли до радянського або польського полону, розмова могла бути дуже короткою.

Повної статистики щодо цього ми не маємо, але приклади досить красномовні. Так, у 1944–1945 рр. «українців, звинувачених у належності до УПА, судили, залежно від періоду, польові суди II Армії Війська Польського або гарнізонні суди». За неповними даними — двох було засуджено 1944 р., 58 (страчено 53) — 1945 р. У період з 22 квітня до 16 вересня 1947 р. «троє суддів цього суду у терміновому порядку засудили 315 осіб, в т. ч. 173 до смертної кари. У післявоєнній історії польського судівництва не було випадків застосування репресій у такому масштабі щодо учасників збройного підпілля й цивільного населення». Останній смертний вирок було винесено 8 березня 1961 р. у Перемишлі щодо командира ТВ (Тактичного відтинку) УПА «Бастіон» Івана Шпонтака («Залізняк»), Вирок — смертна кара — йому спочатку замінили на довічне ув’язнення, потім на 25 років ув’язнення. Він був звільнений із в’язниці 4 листопада 1981 р. і став «останнім ув’язненим у Польщі з вояків УПА, що найдовше перебував у в’язниці». Всього, заданими «Центрального Правління Карних Закладів міністерства Правосуддя», станом на 1990 р. в комуністичній Польщі в 1944–1956 рр. «було засуджено на смерть і страчено 2 810 осіб»[11], тобто українців-вояківУПА-польських громадян. До слова, кількість знищених українців-громадян СРСР не підраховано й досі.

Натомість українці, які воювали в арміях країн-перемож-ниць, зокрема США, Австралії, Канади, відомі поіменно. їхні портрети прикрашають «Зали Слави» у національних і місцевих музеях та експозиціях, присвячених II Світовій.

Воювали українці також і в Червоній Армії, і у вермахті, і в арміях інших країн — ця тема виходить за межі цієї скромної розвідки і ще чекає на свого зацікавленого дослідника. І в кожній із цих армій мали свій, чітко визначений правовий статус.

На чому він ґрунтувався, запитаєте ви. Відповідь буде простою, але довгою: на нормах міжнародного права, яке діяло на той час. Перед тим як розповісти про них, дамо відповідь на просте запитання: що таке армія?

Скористаємося для цього одинадцятитомним «Словником української мови», виданим у 1970–1980 рр. На ньому базуються чи не всі сучасні українські тлумачні словники, зокрема «Великий тлумачний словник сучасної української мови» та оновлений «Словник української мови у 20 томах», публікацію якого розпочала Національна Академія наук України 2010 р. Відкриваємо том 1, сторінку 61. Читаємо: «АРМІЯ: 1. Сукупність усіх сухопутних, морських і повітряних збройних сил держави. 2. Сухопутні збройні сили. 3. З’єднання, що складається з кількох корпусів або дивізій різних родів військ для ведення бойових операцій під час війни. 4. дорев. Переважна більшість сухопутних військ, яка, на відміну від гвардії, не мала службових привілеїв. 5. кого, чого, перен. Маса людей, об’єднаних спільною ознакою, справою і т. ін.»

Отже, згідно з цим, УПА — це «маса людей, об’єднаних спільною ознакою, справою і т. ін.». Які права та обов’язки мали — якщо мали — ці люди?

Міжнародне право та радянський «закон»

Відповідь на це питання відома всьому світові вже більш як 100 років. Повна назва відповіді — «IV Ґааґська конвенція Другої Ґааґської конференції». Ухвалена 18 жовтня 1907 р. повноважними представниками 27 країн, які з’їхалися до міста — осідку голландського уряду — за ініціативою останнього російського імператора Миколи II.

Відкриваємо юридично зобов’язуючий (для всіх країн, що його підписали) документ під назвою «Положення про закони і звичаї сухопутної війни».

У розділі І «Про того, хто визнається таким, що воює», читаємо: «Стаття 1. Військові закони, права і обов’язки застосовуються не лише до армії, але також до ополчення і добровольчих загонів, якщо вони задовольняють усім ниж-ченаведеним умовам: 1) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; 2) мають визначений і виразно видимий здалека відмітний знак; 3) відкрито носять зброю і 4) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни. Ополчення або добровольчі загони в тих країнах, де вони складають армію або входять до її складу, розуміються під найменуванням армії.

Стаття 2. Населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільно візьметься за зброю для боротьби з військами, що вторгаються, і яке не мало часу влаштуватися, згідно із статтею 1, визнається в якості того, що воює, якщо відкрито носитиме зброю і дотримуватиметься законів і звичаїв війни.

Стаття 3. Збройні сили воюючих сторін можуть складатися з тих, що воюють і не воюють. У разі захоплення ворогом як ті, так і інші, користуються правами військовополонених.»

Зрозуміло.

Царська Росія цей документ підписала і виконувала. Після жовтневого перевороту 1917 р. ані Радянська Росія, ані жодна з державних формацій, які виникли на уламках імперії Романових, не вважали себе правонаступниками Царської Росії, та не підписували цей документ як суб’єкти міжнародного права. Не зробили вони цього і після 29 грудня 1922 р., коли ніким не визнані на той момент радянські Росія, Україна, Білорусія та Закавказська Федерація уклали угоду про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Натомість 1927 р. «Положенням про військові злочини» в СРСР вперше у світовій історії було урівняно поняття «здача в полон» і «добровільний перехід на сторону супротивника». Обидва «злочини» каралися розстрілом із конфіскацією майна. 19 березня 1931 р. «Постановою № 46 ЦВК і СНК СРСР» було затверджено «Положення про військовополонених». Згідно з ним, військовополоненими формально визнавалися «захоплені збройними силами Союзу РСР:

а) особи, які належать до складу збройних сил держав, що знаходяться у стані війни з СРСР;

б) особи, які входять до складу озброєних загонів, що не належать до вказаних в п. а) збройних сил, якщо ці загони виникли на незайнятій військами РККА території супротивника, мають ознаки військової організації, певний відмітний знак, відкрито носять зброю і дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни».

У пунктах 2–5 «Постанови» чорним по білому написано таке:

— військовополонені не повинні піддаватися жорстокому поводженню, зневазі й загрозам;

— кожен військовополонений при взятті в полон зобов’язаний назвати свої ім’я та прізвище, а також місце походження і матрикулярний номер;

— застосування заходів примусу з метою отримання від військовополонених відомостей про становище їх країни у військовому або інших відношеннях забороняється;

— обмундирування, білизна, взуття та інші предмети особистого вжитку, особисті документи й відзнаки, що знаходяться при військовополонених, а також металеві каски і протигази, як при узятті в полон, так і протягом всього часу їх знаходження в полоні, відбиранню не підлягають. Цінні речі й гроші можуть бути при взятті у полон вилучені задля зберігання під офіційні квитанції уповноважених на те осіб»

З цією «законодавчою» базою Сталін вступив у несподівану для нього війну зі своїм союзником А. Гітлером та його сателітами. Залишаючи осторонь усі інші питання, поставимо лише одне: чи дотримувався СРСР упродовж всіх наступних років, у тому числі на території західних областей УРСР, узятих на себе добровільно, в односторонньому порядку, цих зобов’язань?

Відповідь однозначна: «ні». Який висновок із цього випливає? А лише той, що ВСІ без винятку військовослужбовці Червоної Армії, військ НКВС та інших збройних формувань СРСР, які порушували вищезгадані норми, є військовими злочинцями. Насамперед, такими злочинцями є їх вищі начальники, першим із яких був Верховний Головнокомандувач, Голова Державного Комітету Оборони, Маршал (а з 27 червня 1945 р. — Генералісимус) Радянського Союзу, товариш Сталін Йосип Віссаріонович. І далі — по ланцюжку, аж до останнього виконавця злочинного наказу.

Читаємо ще раз: «Стаття 2. Населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільно візьметься за зброю для боротьби з військами, що вторгаються, і яке не мало часу влаштуватися, згідно із статтею 1, визнається в якості того, що воює, якщо відкрито носитиме зброю і дотримуватиметься законів і звичаїв війни».

Так що стріляли вони в спини, груди та інші частини тіла червоних «визволителів» на цілком законних підставах — санкціонувало міжнародне право, яке діяло на той момент.

Ідемо далі. Знову читаємо статтю 1 (яка міститься, для особливо допитливих, в IV конвенції II Ґааґської конференції): «Військові закони, права і обов’язки застосовуються не лише до армії, але також до ополчення і добровольчих загонів, якщо вони задовольняють усім нижченаведеним умовам: 1) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; 2) мають визначений і виразно видимий здалека відмітний знак; 3) відкрито носять зброю і 4) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни. Ополчення або добровольчі загони в тих країнах, де вони складають армію або входять до її складу, розуміються під найменуванням армії».

Бійці УПА — «комбатанти»

Розбираючи у фондах Українського Національного Музею в Чікаго (УНМ) архівні матеріали, перевезені за океан українцями, які в молоді роки зв’язали кров’ю своє життя з УПА, зауважив, що називали вони себе мало вживаним в Україні словом «комбатант» (тобто «той, хто воює»).

Хто такі ці «комбатанти»? Борці? Вояки? Невдала калька з англійської? Наприклад, в’язні, які сьогодні утримуються на американській військовій базі Гуантанамо, мають статус «enemy combatant». Потягнув словника з полиці.

«Комбатанти (фр. combattant — воїн) — в міжнародному праві особи, що входять до складу збройних сил воюючої сторони і на яких поширюються закони та звичаї війни. К. — це також особовий склад ополчень, організованих добровільних загонів, учасники Руху опору, волонтери»[12].

Міжнародне право відрізняє комбатантів від незаконних комбатантів. Останні — це «цивільна особа, яка безпосередньо бере участь у військовому зіткненні в порушення Міжнародного гуманітарного права (тобто і Ґаагських конвенцій, зокрема) і може бути затримана або переслідуватися судом згідно із внутрішнім правом держави, яка таку особу затримала. Незаконним комбатантом визнається людина, яка вчинила кримінально переслідуване діяння і не відповідає статусу комбатанта… Незаконним комбатантом може бути визнана як особа, що приєдналася до бойових дій, як не входячи формально до складу армії або ополчення, так і діючи при здійсненні диверсій у цивільному одязі або в складі ворожої армії».

Хтось може сказати: це все «теорія», яка мала (якщо мала) не велике відношення до УПА. Такий сумнів має право на існування, але він суперечить тисячам реальних фактів тогочасного життя. Розглянемо, для прикладу, лише один із них.

У колекції УНМ зберігається альбом унікальних фотографій сотні УПА Володимира Щигельського («Бурлаки»), Ця сотня цілком і повністю складалася з українців, громадян колишньої Польщі. Важливо підкреслити: абсолютній більшості з них станом на 1 вересня 1939 р. не виповнилося й 18 років. їх командир, чи не найстарший серед них за віком, народився 8 серпня 1921 р. Під тиском «непереборних обставин» II Світової, керуючись своїми уявленнями про правду і справедливість, добро і зло, вони опинилися в лавах вермахту. Після 21 червня 1941 р. — на радянсько-німецькому фронті. За наявними даними, участі у бойових діях не брали. Натомість, були переформовані в охоронну поліційну частину. Сам Володимир Щигельський обійняв посаду заступника начальника поліції в східнословацько-му Балигороді. У військових злочинах проти цивільного населення українці помічені не були. Переконливе свідчення — привітне ставлення до повстанців під час їх рейду Словаччиною до Західної Європи. Селяни запрошували їх на ночівлю і навіть на весілля. Зайвим доказом є одна із світлин у цьому альбомі.

Для нашої розповіді важливо знати: 25 червня 1944 р. Щигельський, член «мельниківського» уламку ОУН, за наказом «Орлана» — заступника провідника «бандерівської» ОУН на Закерзонні Василя Галаси, — відійшов із усім відділом до Бандрівських лісів. І далі — аж до полону — воював. У лавах УПА. У формі. У видимих здалеку українських інсигніях. Носив відкрито зброю. Підпорядковувся наказам вищого командира. Потрапивши до полону, не був розстріляний без суду і слідства. Спочатку його провели через військовий трибунал, яким він і був засуджений до вищої міри покарання на підставі польських законів як колишній польський громадянин. Увага: навіть комуністичний польський режим не сприймав командира УПА Володимира Щигельського як бандита! Його трактували як військовополоненого — форми в тюрмі він не знімав, особисті речі йому залишили аж до фатального кінця.

Так само судили й інших вояків УПА, яких енкаведи-стам пощастило захопити живими. Були серед полонених і їх вищі командири. Не було серед них хіба тих, хто УПА формував та очолював. До слова, і з цього питання, навіть у середовищі симпатиків Української Повстанчої Армії, єдності як не було, так і немає. Ну а опонентів та ворогів УПА це питання взагалі обходить.

Спробуємо розібратись.