Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Скільки було вояків УПА і ким вони були?

Роман Шухевич ніяких даних по собі не залишив (або вони досі утаємнені). Його наступник, Василь Кук, говорить хіба про «багатотисячні відділи УПА»[44]. Мирослав Прокоп, один із провідних діячів «бандерівської ОУН (у 1943 р. — головний її ідеолог, редактор її друкованого органу «Ідея і чин»), як один з редакторів 24 тому «Літопису УПА» вказує, що, за даними керівництва, ОУН «мала вже приблизно 12 тис. членів і 7 тис. юнацтва… В часи найбільшої розбудови ОУН і Української Повстанської Армії (УПА) на переломі 1943–1944 рр., УПА мала за оцінкою Джона Армстронга[45] 40 тис. людей». При цьому Мирослав Прокоп навмисне підкреслює — це чисельність тільки ОУН(б)[46]. Виникає питання: а звідки запозичив цифру 40 тис. сам Армстронґ?

Гадаю, знаю відповідь. 16 жовтня 1944 р. VI відділ РСХА (зовнішня розвідка, керівник — бригадефюрер СС В. Шел-ленберґ) оцінив чисельність УПА в 40 тис. комбатантів і підкреслив — вона має «широку підтримку населення», особливо в західних регіонах України[47]. Занотуємо: саме цю цифру навів у своєму дослідженні Джон Армстронґ.

Ніяких відомостей про чисельність УПА не залишив по собі й «Урадуючий провідник», тобто фактичний і формальний лідер ОУН (б) на території України в 1941–1943 рр. Микола Лебідь.

Командування українським «червоним» партизанським рухом мало свої відомості. Сидір Ковпак, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор, командир найбільшого «червоного» партизанського об’єднання 26 вересня 1943 р. інформує свого начальника, командира Українського штабу партизанського руху, в близькому майбутньому — наркома внутрішніх справ УРСР Тимофія Строкача: «У Рівненській області всі ліси заповнені озброєними бандами українських націоналістів, бандерівцями, якими керують українські націоналісти Рівненської області. Ці банди є в Станіславській та Львівській областях. Згідно із заявою партизанських керівників, на цій території є до 15 000 осіб». 18 жовтня 1943 р. ще один партизанський командир доповідає Стро-качеві: «На м. Житомир просунулось 17 000 осіб націоналістів, з боями переправляються через асфальт» (так у тексті — Д. Я.), в Черняхівському хуторі їх нараховується 200 осіб, в с. Карпилівці — 600. «Автоматичної зброї мало. Бандерівці підтягують 12 000 /осіб/ армії…»

2 листопада 1943 р. Рівненське партизанське об’єднання повідомляє першому секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову та Тимофієві Строкачу: «В трикутнику Ковель — Сарни — Столин на даний час діють націоналісти та чеські загони УПА. Загін Шавуридо — до 150 осіб, озброєння, гармата 45-мм одна, станкових кулеметів — 1, ручних кулеметів — 10, автоматів — 36, напів-автоматів — 30, мино-метів ротних — 1, мін до нього — 50, решта — гвинтівки, патронів до них від 50 до 80». 14 лютого 1944 р. командир Житомирського партизанського з’єднання — Строкачу: «Агентурним шляхом, зі свідчень полонених, заарештованих і тих, що перейшли до нашого об’єднання із зброєю в руках бійців УПА встановлено, що 40 % УПА не є українцями, а є інгушами, осетинами, черкесами, турками, є і росіяни. ОУН особливо сильний склад УПА»[48].

Значний матеріал для роздумів залишили нам у спадок тогочасні німецькі джерела. 1 листопада 1944 р. Верховне командування та Генеральний штаб Сухопутних військ оцінюють УПА в 80—100 тис. і зазначають: «деякі українські джерела» називають число від 400 тис. до 2 млн 5 листопада у документі «Повстанський рух в Україні» III фронтовий розвідувальний відділ «Схід», цитуючи зізнання одного з полонених червоних офіцерів, констатує, що підрозділи Бульби, Мельника та Бандери «воюють «за ідею» і їх вважають дуже небезпечною силою для радянської влади». 9 листопада ті самі військові розвідники оцінили силу УПА-УНРА в 500 тис. бійців.

22 січня 1945 р. Верховне командування Люфтваффе: сили УПА-Північ — 90 тис., УПА-Захід — 40 тис. бійців. 2 лютого того ж року німецьке посольство в Братиславі звітує перед міністерством закордонних справ. Чисельність УПА, «яка виросла в боротьбі з двома імперіалізма-ми — більшовицьким і німецьким», сягає приблизно 100 тис. бійців[49]. 20 лютого 1945 р. штандартенфюрер СС д-р Вітіска звітує керівнику IV управління РСХА группенфюреру СС та генерал-лейтенанту поліції Г. Мюллерові: чисельність УПА-Захід — 80 тис., «більшість яких тримають у резерві»[50].

Активний учасник збройної боротьби, один із засновників Української Головної Визвольної Ради (про неї ми розповімо нижче) Лев Шанковський вирахував: станом на 31 грудня 1943 р. в лавах УПА 22 024 бійці, в т. ч. 4 460 в УПА-Захід. У квітні 1944 р. їх чисельність сягнула 17 710 осіб, на кінець року — майже 30 000. Спираючись на документи УГВР, Шанковський назвав цифри прямих втрат УПА — 20 000 за 10 років.

Професор Євген Онацький, один із провідних діячів «мельниківської» ОУН, у свою чергу, був переконаний: лише під командуванням Боровця було 10 тисяч бійців. Це твердження, в свою чергу, категорично заперечив Шанковський.

Він указав, що все населення Олевського району, на території якого оперувала УПА Боровця, ледве нараховувало 48 тисяч людей. На думку останнього, УПА Бульби — це щонайбільше 700 осіб, а чисельність загонів ОУН(м) — приблизно 500.

Корелюються між собою дані лише двох дослідників. Петро Мірчук називає цифри в 80 тис. українців та 20 тис. представників інших народів, які входили до складу УПА. Посилається він при цьому на анонімні німецькі документи. Лише через два десятки років стало відомо: такі дані походять із цитованого вище німецького дипломатичного джерела. Згідно із авторитетним дослідником Володимиром Косиком, у червні 1943 р. їх чисельність становила 20 тис., а в листопаді 1944 р. коливалася між 80 та 100 тисячами стрільців і старшин[51].

Сучасний науковець Володимир Ковальчук у статті «Скільки ж солдатів було в УПА? Секрети розкриває Клим Савур»[52] (ці дані також опубліковано в 14-му томі «Нової серії «Літопису УПА»), проаналізувавши документи, захоплені у загиблого командира УПА-Північ, констатує: «На час переходу радянсько-німецького фронту через Волинь та Полісся в тамтешніх осередках УПА-Північ і УПА-Південь налічувалося 6 920 осіб, у квітні 1944 р. — 6 960, а у вересні того самого року (де-факто УПА-Південь вже розформувалася) стався різкий спад — до 2 600 чоловік». Це — цифри по двох командуваннях УПА. Аналогічні дані по УПА-Захід відсутні.

Як бачимо, узгодити існуючі відомості неможливо в принципі. Дистанція між 1 млн і 2 600 — колосальна, пояснити її відмінностями в методиках підрахунку неможливо. Спробуємо подивитися з іншого боку. Не кількісного, а якісного. Поставимо собі таке питання: а ким були вояки УПА? Достовірних статистичних даних, як ми переконалися, з огляду на обставини місця та часу, не існує. Однак, намалювати узагальнений образ українського повстанця можливо. Зробив це відомий сучасний український дослідник Іван Патриляк. Проаналізувавши облікові карти бійців групи «Богун» УПА-Північ, які дивом зберіглися в одному з архівів України, він намалював портрет типового українського повстанця на зламі 1943–1944 рр. «Майже з цілковитою впевненістю, — написав він, — можна стверджувати — це був:

— українець (98,2 %),

— який, скоріш за все, народився в місцевості, яка територіально входила до ВО «Богун» (78,41 %),

— уродженець села або невеликого містечка,

— хлібороб, ремісник чи робітник (понад 90 % випадків),

— віком від 18 до 28 років (понад 70 % випадків),

— з початковою або неповною середньою освітою (близько 65 %),

— неодружений і бездітний (75 %),

— який до приходу в УПА переважно не був знайомий з військовою службою (57,86 % випадків)»[53].

Тепер спробуємо зрозуміти: а скільки взагалі могло бути молодих, неодружених, народжених у селі, з початковою або середньою освітою на території 6 сучасних областей України — Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської та Чернівецької? Якщо 2 600, то можна говорити про «бандпрояви» нацистських колабораціоністів із числа місцевого населення. Якщо йдеться про 1 млн, то це — масова, загальнонародна війна.

Спробуємо розібратися. Для цього спробуємо відповісти на просте питання — а скільки взагалі було українців напередодні другої у XX столітті загальноєвропейської війни?

Скільки всього було українців напередодні II Світової війни і куди вони поділися?

Скажу відразу: простої, чіткої, однозначної, зрозумілої відповіді на це питання мені знайти не пощастило.

І це дивно. Адже за півсторіччя (від 1897 р. до 1939 р.) на території сучасної України було проведено 7 переписів населення, а саме: 1897 р. (Російська імперія), 1900 р. (Австро-Угорська імперія), 1926 р. (СРСР), 1930 р. (Румунія), 1930 р. (Чехословаччина), 1931 р. (Польща), 1937 р., 1939 р. (СРСР).

Загальноприйнятими (принаймні саме ними оперують відомі мені довідники) є такі цифри: станом на 1939 р. на території сучасних 6 західних областей, які входили до складу Польської Республіки, Румунії та Угорщини, проживало загалом 8 млн людей. На території УРСР — 32,5 млн. Тут все більш-менш ясно. Далі починаються проблеми. Всі фахівці одностайні: повної статистики немає, точних цифр ми не встановимо ніколи. До нашого розпорядження лише оцінки та інтерпретації.

Провівши відповідні розрахунки, один із найбільш авторитетних дослідників II Світової війни Борис Соколов дійшов таких висновків:

— чисельність населення СРСР станом на 21 червня 1941 р. — 209,3 млн осіб;

— незворотні втрати Червоної армії — 26,4 млн;

— втрати цивільного населення — 16,9 млн, серед якого «значно переважають жінки»-,

— 620 тис. колишніх радянських громадян добровільно залишилися на Заході (за матеріалами, які зберігаються у фондах Українського Національного Музею в Чікаго, у 83-х таборах переміщених осіб на території західної Німеччини в 1945–1949 рр. перебувало щонайменше 250 тис. українців, вихідців із західних областей сучасної України — Д. Я.);

— загальні незворотні втрати населення — 43 448 000 осіб[54].

Висновки Соколова поставив під сумнів інший науковий авторитет. На думку Марка Солоніна, загальні незворотні втрати Червоної Армії (вбитими, померлими від поранень, померлими в полоні) не можуть бути меншими за 10 млн та вищими за 11,9 млн осіб. На його думку, так званий «неврахований призов» до ЧА (тобто призов поза офіцій-

ного тогочасною звітністю військкоматів) — це «десятки, чи навряд сотні тисяч людей». Додам від себе: основна маса цих людей — мешканці сучасних західноукраїнських земель. «Далі, — продовжує свій аналіз М. Солоній (але ніяк наступні цифри не обґрунтовуючи), — було вбито близько 5 млн осіб (в т. ч. 2,8 млн євреїв)». Спростувати або підтвердити ці цифри я особисто не можу. Кваліфікації не вистачає. Вистачає її хіба що на те, щоб підтримати такий якісний висновок відомого російського дослідника: «В загальному (і для цього завищеному) масиві втрат влади СРСР / РФ прагнуть «втопити» факти масової загибелі (у цьому місці Солоній вживає термін «радянських людей», якого я свідомо уникаю тому, що населення окупованих сучасних західноукраїнських земель ані в цілому тоді, ані в більшості своїй сьогодні «радянськими» людьми себе не вважали і не вважають — Д. Я.), викликаної діями та (або) злочинною бездіяльністю т. зв. «радянської влади». Масові беззаконні репресії (хіба масові репресії проти цивільного населення, яке, тим більше, трактується окупантами як «своє», можуть бути «законними»? — Д. Я.) воєнних та повоєнних років, масові депортації населення зі «звільнених» та «приєднаних» територій, локальні голодомори воєнних часів, жахливі умови праці та життя евакуйованого (правильно сказати — такого, що втекло) із зайнятих супротивником територій, масова загибель «спецпоселенців» та «трудармійців», смертний голод 1946 року… Довгий список, — підсумовує Марк Солоній, — і як «вдало» для приховування цих сторінок згодилася Велика Вітчизняна війна!».[55]

Якщо взяти до уваги, що чисельність Червоної Армії на кінець війни становила більше 11 млн військовослужбовців, то з цього випливає, що до лав її в 1941–1945 рр. було мобілізовано 18 % населення СРСР.

Авторитетний український дослідник II Світової Вла-дислав Гриневич доповнює: лише в 1943–1945 рр. з території всієї сучасної України до Червоної Армії було мобілізовано в цілому 3 млн осіб, в т. ч. 17-річних, жінок та інших «добровольців». У західних областях, — підкреслює дослідник, — «мобілізація мала тотальний характер». Так, лише у Волинській області було мобілізовано 16 % населення. Кожен третій військовослужбовець у складі Червоної Армії був українцем. Відсоток українців лише в I–IV Українських фронтах взагалі сягнув приголомшливих 60–80 %. Кожен третій з мобілізованих до Червоної Армії загинув.

Тепер погляньмо на області сучасної Західної України. Доктор історичних наук Степан Макарчук зауважує: «“радянська” Галичина після вересня 1939р. та ще більше після вересня 1944 р. територіально помітно не співпадала з Галичиною історичною». Поза цим, «абсолютне число українців в історичній Галичині за переписом 1931 р. становило 3 226 546 чол., поляків — 1 630 463 чол., євреїв — 563 238 чол.» У 1940 р. радянські окупанти нарахували на території лише Львівської області 1 349 351 осіб[56]. Кандидат історичних наук О. Ленартович: кількість населення Волині станом на 1939 р. — 1 млн. 128 тис. осіб[57]. — українців, поляків, євреїв.

Східна Галичина і Волинь у 1941–1947 рр. — основні операційні райони УПА. Отже, теоретично можливий мобілізаційний ресурс цих територій ДО початку радянської та німецької окупацій з їх мобілізаціями, депортаціями та перевезеннями людей на примусові роботи приблизно 2,5 млн — із дітьми, жінками, людьми похилого віку та тими чоловіками, яких ні до якої армії з різних причин не брали. 18 % від 2,5 млн — це 630 тис. людей, від 8 млн — 1 млн 440 тис.

Це максимально можлива кількість людей, яким можна було дати в руки рушницю і відправити на фронт, до учбової частини або до «лісу». їх і відправляли. У першій половині вересня 1939 р. — на фронт польсько-німецький. У другій половині вересня 1939 — в червні 1941 р. — до Червоної Армії та сталінських концтаборів. Після червня 1941 р. — до допоміжних частин вермахту та відділів територіальної поліції, на примусові роботи до Німеччини та до дивізії «Галичина». Наприкінці 1944 р. і в 1945 р. — знову до Червоної Армії та на заслання, каторжні роботи в Сибіру абощо. За даними В. Гриневича, станом на 27 березня 1944 р. до Червоної Армії в західних областях окупованої України забрали останніх — майже 76 000 осіб[58]. Це практично все, що залишилося від боєздатного чоловічого населення краю.