Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

1942 р.: початок II Світової війни

Саме того року загальноєвропейська війна, якою вона була від 1 вересня 1939 р., набула глобального, світового характеру. Світова війна виразно «розпадається» на дві: суходольну, європейську, та морську, тихоокеанську. Німеччина та її союзники ведуть безнадійну, але відчайдушну боротьбу на 5 театрах військових дій (ТВД): Східному (СРСР), Північному (Норвегія), Південному (Балкани), Африканському (Алжир, Туніс) та Морському (Північна Атлантика).

Японія та США зійшлись у смертельному двобої за оволодіння основними світовими природними ресурсами та морськими комунікаційними лініями Світового океану.

1942 р. став першим роком «ресурсної війни», коли власне стратегічні плани та тактичні кроки сторін стали відігравати другорядну роль, порівняно з їхньою здатністю мобілізову-вати людські та матеріальні ресурси задля ведення бойових дій на суходолі, у повітрі та на морі. У цій війні Японія, Німеччина та їх союзники шансів на перемогу не мали. Відкритими залишались тільки два питання — коли і на яких умовах ці дві війни завершаться.

Від 1942 р. стратегія Гітлера: затягування часу в надії на політичний розкол у таборі його ворогів і евентуально можливе військове зіткнення між Великою Британією та США, з одного боку, та СРСР, з другого. Він не взяв до уваги лише одну обставину: головним для США був і залишався Тихоокеанский ТВД. Перемога над Японією означала для США перехід із статусу регіональної держави до статусу єдиного світового гегемона. Саме тому президент Рузвельт і його адміністрація розглядали війну на Європейському ТВД як другорядну відносно війни на Тихому океані.

Стратегія Великої Британії — фізичне знищення головного європейського конкурента Німеччини. Ця стратегія реалізовувалася двома шляхами. Перший — тотальні бомбардування території Райху з метою знищення військової та й узагалі будь-якої іншої інфрастуктури і терористичні дії проти цивільного населення. Другий — надання всієї можливої політичної та матеріальної підтримки Сталіну в його кривавій війні проти Німеччини.

Стратегія Сталіна, який 21 червня 1941 р. незворотньо програв плановану ним упродовж попередніх 15 років війну за статус єдиного господаря європейського континенту, полягала в тому, аби будь-якою ціною розчавити свого союзника Гітлера та встановити контроль над якомога більшою територією східної та центральної Європи, до якої його союзники або не мали інтересу (США) або ресурсів (Велика Британія).

Нагадаймо собі хронологію найважливіших військових та політичних подій того року.

Календарний 1942-й у цьому сенсі розпочався 7 грудня 1941 р. нападом Японії на американську військово-морську базу в Перл-Харборі. Наступного дня президент Рузвельт за одностайної підтримки Конгресу, який до того всіляко опирався прямій участі США у війні, оголосив про початок бойових дій проти агресора.

У відповідь Німеччина та її союзники (Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія, Словаччина) оголошують війну США.

Січень: 26 держав-учасниць військово-політичної коаліції проти Німеччини та її союзників оприлюднюють наміри створити по завершенні війни новий світовий порядок, зокрема сформувати Організацію Об’єднаних Націй. Японія починає наступ на англійську колонію Бірму, Німеччина — розпочинає військові дії проти англійців у Північній Африці.

Лютий: Японія окупує Сінґапур.

Квітень: Японія окупує Індокитай (В’єтнам, Лаос, Камбоджу) та Філіпіни.

Травень: Велика Британія розпочинає фронтальні бомбардування німецьких міст. До 30 травня 1945 р. практично від усіх великих німецьких міст та об’єктів цивільної інфраструктури залишаються уламки.

Червень: США та її союзники виграють вирішальну битву за атол Мідуей. У стратегічному сенсі Японія незворотньо програє війну.

Липень: Німеччина здійснює останню безнадійну спробу переламати хід війни на Східному фронті на свою користь. Вермахт захоплює Севастополь, Луганськ, Ростов, виходить на лінію Нижнього Дону.

Серпень — листопад: США остаточно блокує спроби Японії досягнути Австралії (битва за Гуадалканал).

Вересень: вермахт досягає Сталінграда, захоплює Крим, увіходить на Кавказ. Мета цих наступів — розрізати СРСР навпіл (Сталінград), захопити нафтові родовища (Май-коп), убезпечити нафтові родовища на території Румунії (Крим).

Жовтень: Велика Британія починає вирішальний наступ у Північній Африці.

Листопад: Велика Британія виграє битву при Ел-Аламей-ні. Англо-американські союзники десантуються в Алжирі та Марокко. Німеччина капітулює в Тобруку та Бенгазі. Шлях для вторгнення альянтів на територію Італії відкрито.

Німеччина намагається блокувати цей хід союзників, окупувавши територію «незалежної» Франції. Франція затоплює свій флот у Тулоні та розпускає війська, розташовані в країні. СРСР розпочинає контратаку під Сталін-градом. Станом на 30 січня 1942 р. — 2 лютого 1943 р. 6-ту польову армію вермахту розгромлено внаслідок чого вона капітулювала.

Перед українським націоналістичним рухом постали нові виклики. Реагували на них лідери ОУН під проводом Мельника та ОУН «революційної»/»самостійників-державників» по-різному. Але перш ніж поміркувати над цим, спробуймо, наскільки це взагалі можливо, зрозуміти, чим практично були цього часового відтинку обидві націоналістичні організації?

ОУН(с-д) та УПА: проблема квантифікації

Елементарний підрахунок згадок про діяльність обох ОУН у 1942 р., які містяться в 100 томах «Літопису УПА», засвідчує цілком очевидну річ. Того року структури ОУН(б) на відміну від ОУН(м) на території Генеральної Губернії та Райхскомісаріату «Україна» перебували в летаргічному стані. Ясна річ, за умови, що вони взагалі продовжували існувати після «почесного ув’язнення» практично всіх вищих провідників улітку 1941 р.

Поміркуймо разом.

Навіть коли припустити, що Бандера та його прихильники почали створення власної організаційної структури з раннього рання 11 лютого 1940 р., то, вочевидь, могли, теоретично, робити це на території окупованої німцями Польщі. І аж ніяк не на землях, окупованих СРСР і контрольованих НКВС. Тобто до 22 червня 1941 р. Маловірогідно, що процес розбудови партструктур «революційної» ОУН розпочався 23 червня 1941 р. Цього дня, як відомо зі споминів Стецька, перша та єдина відома нам на той час група «бандерівців» налічувала щонайбільше 8 осіб. Тими днями вони (аж по 30 червня включно) нічим іншим не займались, окрім як «проголошували державність» по селах уздовж траси Перемишль — Львів. Крім того, не забуваймо, від перших днів липня німці почали «почесно інтернувати» українських революціонерів: 5-го липня — Бандеру, 10-го — Стецька. Далі — за списком. Всіх їх було перевезено на територію Німеччини та розпихано по місцях утримання. Отже, можливостей займатися політичною та/або організаційною діяльністю на звільнених від комуністів українських теренах не мали. Шухевич і його товариші в той час — від 22 червня 1941 р. до грудня 1942 р. — перебували в лавах збройних сил Німеччини. На території Галичини, включеної до складу Генеральної Губернії, легально діяв створений і керований «мельниківцями» Український Центральний Комітет під керівництвом Володимира Кубі-йовича та Костя Паньківського. В Райхскомісаріаті «Україна», на решті території УРСР включно з Києвом і аж до Херсона — «похідні групи» тої самої «мельниківської» ОУН. Де конкретно діяли клітини ОУН «бандерівської», коли і ким їх було створено, хто входив до їх складу, яку конкретно «революційну роботу» вони проводили в умовах жорсткого контролю населення з боку окупаційних структур — відповіді на ці та інші запитання дасть, ймовірно, лише наступна ґенерація дослідників.

Наразі власні міркування залишу осторонь. Звернуся до свідчень людей, які точно знали, про що говорять. Один із них — легенда націоналістичного руху, на той час керівник («урядуючий провідник») ОУН(б) Микола Лебідь. Його версія створення УПА займає хіба 6 рядків і зводиться до двох пунктів. Пункт перший. ОУН під його проводом навіть у лютому 1943 р. НЕ ставила питання про організацію збройних загонів. Згадуючи III конференцію ОУН 17–23 лютого 1943 р., Лебідь цитує у своїх спогадах «неповний друкований текст» її рішень. Жодної згадки про необхідність створення збройної формації. Пункт другий такий: «… в лютому 1943 р. приходить по перших явних зударів українських збройних частин на Поліссі… Команду всіх збройних відділів бере в руки створений Головний військовий Штаб і згідно із постановою (якою? ким, де і коли ухваленою? — Д. Я.) всі відділи приймають назву Українська Повстанська Армія (УПА)»[72].

Тепер процитую практично всі, оприлюднені в «Літопису», достовірні та значущі відомості про діяльність організаційних «клітин» ОУН(б) та УПА 1942 р. (за 1941 р. знайти такі відомості не пощастило). Один із найближчих соратників Шухевича Іван Бутковський, польовий командир УПА, від 1947 р. голова її місії при ЗП УГВР (тобто особистий представник Шухевича при закордонному представництві голови «уряду» та військовому «міністрі» УГВР Шухеви-чу) залишив нам у спадок таке зауваження: «Український стихійний самооборонний і повстанський рух, започаткований зимою 1942/43 р. на Північно-Західних Українських Землях, вливаючись у перших місяцях 1943 р. в організоване, кермоване однією командою річище, поширювався на інші землі». Це були «наскоро змобілізовані збройні відділи під назвою УНС (Українська Народна Самооборона)»[73].

Це твердження, в свою чергу, суперечить іншому, сформульованому десятиліттями пізніше: ОУН «була звернена на військову підготовку кадрів від половини 1942 р.»[74]

Ні, не зовсім так це було, твердить цитований вище діяч ОУН Сарненської округи, керівник господарського відділу штабу ВО «Заграва» та ГК УПА 1943 р. і керівник відділу зовнішніх зв’язків команди УПА-Північ 1944 р.: «Творення самооборонних боївок, — пише «Юрко», — почалося у відповідь на німецьку сваволю… З боївок виросли сотні, курені й загони Української повстанської армії з командним складом, дійовим штабом, з полк. «Климом Савуром» на чолі». При цьому, «з початком 1942 р. підпілля ОУН на Ко-стопільщині і Сарненщині (тобто там, де виникли перші загони, які перебрали на себе назву «Українська Повстанська Армія») не було чисельним, нараховувало 40–60 осіб». Перші загони створилися «з початком року», а перший відомий «черговий військово-політичний вишкіл» (тобто військове навчання новобранців) відбувся лише в квітні за участі аж 37 осіб.

Читаймо далі. Розділ «Перші бойові відділи УПА». «В культосвітній праці, в національному усвідомленні українського населення цих просторів у своїй правді, в розбудові кадрів ОУН пройшов майже весь 1942 р.» Майже, в цьому контексті, означає першу половину того року. Чому так? А тому, що в половині 1942 р. прийшов /Григорій/ Перегійняк («Коробка», «Довбешка»), майбутній перший сотенний УПА. «Сотню для спеціяльних завдань, особливо проти карних експедицій, які німці висилали для поборювання спротиву населення» йому доручив «Дубовий». Перша відома акція першої сотні УПА — 7 лютого 1943 р. — напад на районний відділ шуцполіції в м. Володимирці з метою визволення члена оунівського підпілля «Діброви».

Ця акція, тобто перший бойовий виступ першої сотні УПА, відбулась невдовзі після того, як їй представили вищого командира. Сталося це так: «В кінці 1942 р. заіснували на Волині зміни в проводі ОУН. Провідником ПЗУЗ став Дмитро Клячківський… Павленко (Ростислав Волошин) офіційно представив його нам на обласній нараді». Того самого часу «відповідаючи на терор» німців і червоної партизанки, яка «на Волині і Поліссі… поводилась як правнодію-ча адміністративна влада… спонтанно також і по селах повстали самооборонні відділи… Восени 1942р. кількість самооборонних відділів зросла настільки, що вже відкрито говорилось про армію».[75]

Всі вищенаведені тут (а також в інших мемуарних джерелах) відомості радикально суперечать інформації аналітичних звітів тогочасних керівників. Рейнгард Гейдріх, керівник поліції безпеки та СД («Der Chef der Sicherheits-polizei und des SD»), 14 січня 1942 p.: «ОУНу Херсоні. Прихильники Бандери згуртувалися біля першого командира самооборони Конрада… Нібито для організації відділів самооборони відбувалися збори (2 000 осіб) з пропагандою, летючками й закликами до активної співпраці, вони не мали великих успіхів, бо населення в цих справах не зорієнтоване і не бажає організацій».

Звіт від 4 лютого: «Виявлені попередньо зв’язки між НКВС і ОУН дуже близькі і дуже складні» (що означає ця фраза і яке реальне підґрунтя під собою вона має, я не знаю). Звіт від 16 жовтня, «Український рух спротиву» згадує летючку щодо «негативного ставлення до червоних партизан»; «в околицях Горохова знайдено летючку, підписану Бандерою, в якій є заклик до українців самим визволятися від божевільних німців»; «арештовано вчителя з Тіверова», який віз до Києва бандерівську літературу, використовуючи при цьому фальшиве посвідчення; в Гайсині арештовано 7 осіб «за пропагандивну діяльність бандерівської групи»-, «в околицях Запоріжжя збільшилася активність бандерівців»; арештовано 5 «мельниківців» у Києві та на Східній Україні; арешт мельниківця у Кіровограді; у Кракові СД схопила один примірник статуту ОУН(м). 23 жовтня: «В липні 1942р. в околицях Кам’янця-Подільського підтверджено існування банди, в якій заступлені бандерівці і комуністи. В околицях Сарн підтверджено існування великої банди під командою бандерівського функціонера Боровця. Бандерівці вважають зближення з більшовиками потрібним, зокрема після зближення Англії й США з СРСР».

Із доповідної записки начальника Українського штабу партизанського руху, майора держбезпеки (це звання дорівнювало полковнику в армії — Д. Я.) Строкача секретареві ЦК КП(б)У Корнійцю від 7 січня 1943 р. дізнаємося подробиці про «бандерівського функціонера Боровця», станом на кінець 1942 р. вони такі: «в районах Пінська, в лісах Острог, Шумськ, Мізоч є великі групи українських націоналістів. Кличка керівника «Тарас Бульба… в окремих місцях українські націоналісти створюють свої нелегальні організації для боротьби з фашистськими окупантами під гаслом “За самостійну Україну без німців”»[76].

В принципі — це всі відомі обом окупантам прояви націоналістичної діяльності на той час. Наступного, 1943 року, якщо вірити німецьким документам, ситуація радикально не змінилася. Забігаючи наперед, процитую звіт від 2 квітня 1943 р., в якому згадується лише «банда Боровця». 9 квітня — перша інформація про перехід «шуцманів» до «банд». 7 травня: «Активність українських національних банд на Волині та Поділлі постійно зростає». 14 травня: «Центр активності банд — північна Київщина, Чернігівщина, Житомирщина, Рівненщина. Активні більшовицькі та національно-українські банди. Обидві сторони закликають молодь приєднуватися до їх рядів. Бульба-Боровець видав наказ шуцманам перейти до нього. Все це має великий вплив на населення»[77]

«Вплив» цей, навіть якщо він і мав місце, довго не протривав. «Затиснуті на обмеженому терені» Волинського Полісся, загони Бульби-Боровця, за оцінкою штабу Кляч-ківського в серпні 1943 р.: «його (тобто Бульби — Д. Я.) ефективні сили складалися зі 180 озброєних людей, що перебували на периферії теренів, зайнятих УПА». 18 серпня Савур-Клячківський віддав наказ про роззброєння відділу Бульби. «Після цього, — за словами зацікавленого очевидця, — цей відділ фактично вже майже не існував»[78].

Але повернімось у 1942 рік. Спробуємо з’ясувати, де зародилася «небульбівська», так би мовити, Українська Повстанська Армія? Що вона представляла собою в перші місяці свого існування?

Де, як і коли створювалися УПА?

Саме так: створЮВАЛИСЯ, а не створИЛАСЯ. Сучасна академічна наука з питанням, винесеним до заголовка цього параграфа не впоралась. У неодноразово цитованому нами науковому дослідженні[79], щодо цього питання у 8 розділі «Про час створення УПА», відповіді немає. Взагалі. Хіба зазначено, що дату 14 жовтня 1942 р. треба вважати «недостовірною».

За 15 років до оприлюднення цієї сенсаційної інформації український дослідник, автор передмови до 18 тому «Літопису УПА» Петро Содоль (до слова, він створив ресурс «Реєстр старшин УПА, провідників ОУН та членів УГВР» — http://forum.ottawa-litopys.org) установив: «Початок Української Повстанчої Армії (УПА) на терені Галичини припадає на літо 1943 року коли в липні в Карпатах та на Підкарпатті появилися перші вишкільні відділи Української Народної Самооборони (УНС) (але ще не самі відділи — Д. Я.). В той час вже існувала УПА під командою Дмитра Клячківського — «Клима Савура» — на Волині та Поліссі т. зв. «Райхскомісаріят Украіни». На цих північно-західних українських землях існували військові відділи Організації Українських Націоналістів — Самостійників-Державників (ОУН-СД) вже в 1942 році, які приступили до відкритої війни з німцями, починаючи з лютого 1943 р. Терен Галичини, який входив до німецької Генеральної Губернії початково уважився запіллям, яке мало забезпечувати УПА кадрами, постачати боєприпасами та поживою».

За твердженням П. Содоля, все змінили два фактори. Перший — кампанія задля створення дивізії «Галичина» (що «грозило відходом сільського бойового елементу до СС-дивізії «Галичина» — підкреслення наше — Д. Я.). Другий фактор — ковпаківський рейд, особливо перехід його об’єднання до Карпат — «терен надзвичайно догідний для партизанки». Принагідно зазначу: «карпатський рейд» Ковпака тривав від 16 липня (день форсування Дністра біля Галича і входу червоних партизанів у гори) до 21 жовтня. Загальна чисельність «ковпаківців» — близько 1 500 осіб.

Отже, тільки під впливом цих двох факторів, пише П. Содоль, «повід ОУН-СД рішився створити військові підрозділи в Галичині. Документ про це, — відзначає автор, — не зберігся, можливо його було ухвалено в червні (тобто ДО початку рейду — Д. Я.), але до виконання приступили аж у липні, коли Ковпак був уже в Карпатах. Тому ці перші відділи УПА спрямовано на вишкіл у Карпатах, але під назвою УНС, щоб хоч хвилево дезорієнтувати німців. Організацією УНС зайнялись військові референти різних щаблів теренової сітки ОУН-СД».

«Попервах, — пише він далі, — було організовано три вишкільних школи «Чорні чорти», «Гайдамаки» та «Курінь ім. Кривоноса… крім вишкільних баз у Карпатах організували також бойові відділи особливого призначення (ВОП)». Але кому вони підлягали і ким їх, власне, було організовано — з цього тексту не ясно.

Далі дізнаємося, що: «головним командиром УНС та шефом крайового штабу ОУН-СД 1943 р. в Галичині був пор(учик) Олександер Луцький-«Андрієнко». І тільки «у листопаді 1943 року підпорядковано УПА та УНС центральному військовому керівництву під командою підполковника Романа Шухевича-«Тараса Чупринки», який прийняв пост Головного командира УПА та реорганізував військову структуру. Волинсько-Поліська УПА стала УПА-Північ, військові відділи осередніх земель об’єднано в УПА-Південь, а галицьку УНС переіменовано в УПА-Захід. Терен УПА-Захід був поділений на військові округи (ВО), які були в основному територіялно ідентичні з тодішнім організаційним поділом ОУН-СД на області. Таким чином, у Карпатах була IV ВР (Станиславівська область та Буковина) і VВО (Дрогобицька область)»[80].

Загалом, висновки П. Содоля збігаються зі свідченнями Миколи Лебедя. «Щоб не дати Ковпакові опанувати Карпати, окремим Наказом Проводу Організації формується на терені Галичини «Українська Народна Самооборона» (УНС), — повідомив «Урядуючий провідник». Цю назву впроваджено з тактичних мотивів, щоб обдурити німців принаймні на початку, що це не УПА, а тим самим створити хвилево один тільки явний фронт». «Окремі відділи» цієї УНС, — веде він далі, — формуються впродовж двох тижнів після ухвалення вищезазначеної постанови. Але ким, де, коли і в якій кількості — невідомо. Просто «формуються» і все. Далі ці загони, призначені для війни з «ковпаківцями» «приспішеним маршем» перекидаються «Командою УПА» до Карпат. І тут «першим явним протинімецьким виступом УНС-УПА в Галичині був приготований і виконаний успішний наступ в липні 1943 р. в Святославі коло Сколя на карний табір української молоді з «Бавндінсту»[81]. Зауважмо: не червоні партизани стали мішенню новосформованих загонів, а невідомий «карний табір української молоді», призначеної для примусових робіт у Німеччині.

Натомість рядові учасники подій на власні очі бачили картину дещо відмінну від описаної вище: «невеликі законспіровані відділи в горах», яким «надано назву УНС (Українська Народня Самооборона»)» було створено в Карпатах у червні. Перша їх сутичка з «більшовицькою партизанкою відбулася в с. Боршники Товмацького повіту» (с. Бортники, тепер — Тлумацький район Івано-Франківської області). Якщо вірити цитованому мемуаристу, то відомий бій біля «Чорного лісу» (між селами Посіч і Завій), який тривав з перервами від 27 листопада до 24 грудня 1943 р. вели саме загони УНС, а не УПА. Інші бої УНС було проведено біля с. Недільна Самбірського р-ну (4 грудня) та в районі сс. Кельна, Слобода, Липа (11–12 грудня). Вже в січні наступного 1944 року повстанці з УНС «за наказом Головного Військового Штабу» увійшли до складу УПА-Захід[82].

Не було відомо дати народження УПА не тільки Миколі Лебідю, а й іншим керівникам ОУН(с-д). А якщо було, то тільки таке.

Січень. У «Слові Друзям-революціонерам, членам організації Українських Націоналістів і всім українським самостійникам» того-таки Миколи Лебедя — жодної згадки про УПА або про необхідність її створення. Звернімося до «Постанови» III Конференції Організації Українських Націоналістів Самостійників-Державників (ОУН(с-д)). Відбулася вона, за наявними даними, нагадаю, нібито з ініціативи Шухевича і проти волі Лебедя 17–23 лютого 1943 р. Знову жодної згадки ані про УПА, ані про необхідність її створення. Про підготовку «Української Національної Революції» — є, а про УПА — немає. І це за умови, що 7 лютого відбувся «наступ першої сотні УПА нам. Володимерець»[83].

21—25 серпня. «Постанови» III Великого Збору Організації Українських Націоналістів (тобто ОУН(с-д). Перша згадка про існування УПА: «В той же приблизно час (тобто навесні 1943 р. — Д. Я.) населення північно-західних областей Волині і Полісся почало маніфестувати готовність до активної військової дії. Практичним висловом того стала Українська Повстанська Армія (УПА) на північних і Українська Народня Самооборона (УНС) на південно-західних землях». Це, підкреслюю, єдина згадка на 15-ти сторінках цитованого тому.

Погортаймо сторінки центрального друкованого органу ОУН(б). А. Борисенко в статті «На шляхах збройної боротьби. Українська Повстанська Армія (УПА)» пише: «У відповідь на жорстокий національний та соціяльний гніт, український селянин, щоб боронити своє та своєї сім’ї життя перед нападом німецьких посіпак та кровожадних енкаведистів з большевицьких партизанських банд, щоб охоронити свій дорібок від грабунків, щоб не дати видерти своїм дітям останнього куска хліба — випорав дбайливо захований кріс з набоями та, злучившись з такими ж, як сам, односельчанами, створив перші збройні відділи самооборони (підкреслено автором статті — Д. Я.) Української Повстинної Армії, готовий до загину битись в обороні своєї справи»[84].

Підтвердити або спростувати цю опінію дозволяють інші джерела. Читаємо розділ «Північно-Західні українські землі. Збройна самооборона українського народу». Укладачі «Літопису» навмисне відзначили, що це — «найраніш відомий нарис постання й боротьби УНА на Волині і Поліссі… Написаний наприкінці травня, або на початку червня 1943р.» Текст є компіляцією звітів політичної референтури ОУН(б) та інформативно-розвідувальної служби УПА на Волині та Поліссі. Автор — Володимир Макар («Вадим»), працівник відділу інформації та пропаганди при проводі ОУН(б), яким керували Михайло Полідович («Карпатський») і Мирослав Прокоп («Володимир»), Отже, можемо припустити, що це не стільки фантазія компілятора, скільки офіційний погляд регіонального керівництва оунівською пропагандою:

— «… почали вже в 1942р. творитися самочинно в лісах гуртки переслідуваних німцями українців, що були ворожо наставлені і до німців, і до червоних. Ці гуртки стали зав’язком теперішньої УПА…»;

— перші організовані виступи відділів УПА припадають на лютий — березень 1943 р.», коли «вдарили на червоних в околицях Сарн, Столина і Володимерця»;

— масовий перехід української допоміжної поліції на бік УПА стався «між 15 березня і 10 квітня з наказу Головного Командування Української Повстанської Армії»[85].

Останнє свідчення підтверджує незалежне джерело: українська допоміжна міліція відійшла до лісу у березні 1943 р.[86]. В інших місцях процес народження селянських відділів самооборони, які згодом почали перебирати на себе назву «Українська Повстанська Армія» мав такий вигляд в часі та просторі:

Холмщина, 1942–1943 рр.: «Початок збройних відділів у підпільній Холмській окрузі, яка складалася з двох повітів — Грубешівського і Белзського, треба шукати в 1942–1943 рр. як реакцію на польські акції проти українського населення на цих теренах. Це булі різні боївки, які оперували в різних районах цього терену… У травні 1943 р. у терені діяла боївка «Карпа» (cm. бул. Павло Пилипчук, загинув 21 грудня 1944 р.)».

Волинь, березень: «Вночі 20 березня 1943 р. перейшов у підпілля весь (організований у Луцьку курінь ім. Є. Коно-вальця чисельністю у 320 осіб, про який ми вже згадували)… з усім своїм майном і став куренем УПА».

Очевидець, безпосередній учасник події, згадує про «дві підпільні старшинські наради», на яких розглядалися питання «оборони українського населення» і на яких доповідав Шухевич. Підкреслюю: перші наради, на яких тільки розглядалося питання організації збройної боротьби, відбулися 1943-го, а не 1942-го. Причина проведення таких нарад — аж ніяк не ініціатива територіального керівництва ОУН(б). Насправді,«… бешкети більшовицьких партизан і ліквідації ними свідомих українців були однією з основних причин організування українських самооборонних відділів

1942 р., що взимку 1942–1943 рр. розрослися на широкий повстанський рух УПА на цілій Волині, а згодом — на інших територіях України». За цим самим свідченням, станом на 31 грудня 1943 р. командиром УПА-Північ був Дмитро Клячківський — Клим Савур[87].

Саме з його ім’ям пов’язана одна з найжахливіших подій

1943 р. — «Волинська трагедія».

Волинський Голокост

«Трагедія» — грецьке слово, що тлумачиться як «драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації».

Те, що сталося на Волині влітку 1943 р., аж ніяк не трагедія. Це — пекельний жах, що мав місце на території Райхс-комісаріату «Україна», яким залізною рукою керував Ерік Кох. Стався за три місяці ДО того, як з’явився перший відомий наказ УПА.

Писати про той жах особисто я не можу. Причини дві. Перша — треба мати якийсь інший тип психіки, ніж маю, аби навіть торкатися цієї теми. Друга — політичну крапку 2000 р. поставили очільники Польщі та України Олександр Квасьневський та Леонід Кучма, Примас Польщі Юзеф Глемп та Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гу-зар: «Прощаємо, але пам’ятаємо». Відверто кажучи, взаємне прощення політичних і духовних лідерів допомогло мало. Кривава тема розділяє, та ще довго (якщо не довіку) розділятиме Україну і Польщу. Розділятиме українців і поляків. Воно й зрозуміло. Заглибокими є братські могли. Забурхливими є річки пролитої невинної крові.

Моментальний знімок лише однієї точки: «до двох сотень сіл спалено, і до тисячі людей упавших, не враховуючи тих, що їх розстріляли ще перед повстанчою акцією СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно» [88]

Обґрунтування того звірства православними українця-ми-волиняками, в принципі, зводилося ось до чого: «Головною перепоною у поладнанні українсько-польських взаємин є польська імперіялістична верхівка і імперіялістично загарбницькі апетити деяких польських політичних кругів». «Імперіялістичне» ставлення до українців полягало «в двох моментах»: «польські імперіялісти 1) Не визнають прав українського народу на власну державу і український народ розглядають як нарід, призначений бути поневоленим Польщею і московським імперіялізмом, 2) заперечують право українського народу на західно-українські землі та вважають їх своєю територією» [89].

Звернімо увагу: тут, як і всюди, факт існування УРСР ігнорується за визначенням. Натомість автор цієї сентенції (так само як і всі інші) оперує поняттям «західно-українські землі», якого міжнародне право не знало. Територію Галичини було передано Польщі переможцями у І Світовій війні. Її східний кордон встановив Ризький мир 1921 р. Годі нагадувати, що УНР відмовилася від претензій на ці території в квітні 1920 р., підписавши т. зв. Варшавські угоди. Українські політичні партії, провід українських греко-като-лицької та автокефальної православної Церков були змушені співіснувати та співпрацювати із польською владою. Конфлікти — чи то на релігійному, чи то на національному, чи то на побутовому рівнях — так чи інакше залагоджувалися у законний спосіб. Після 1921 р. і до року 1942-го вони, якщо й мали місце, то в абсолютній більшості випадків у латентній формі. Ймовірно, можна говорити про «холодну» війну між волинськими українцями та волинськими поляками, яка мала місце у міжвоєнний період. Але від війни «холодної» до забивання одне одного косами, вилами, молотками й т. п., погодьтеся, велика різниця.

Але від власних загальних і, можливо, не зовсім компетентних міркувань перейду до оцінок фахівців. «Волинська трагедія — частина польсько-української війни». Це формула Володимира В’ятровича. Так вважає не тільки він. Так вважають і звичайні люди. Але, даруйте! Ця формула є НЕПРАВДОЮ! Не було ніякої «україно-польської» війни. Не воювали після 1921 р. українці радянські, буковинські, закарпатські, галицькі проти поляків. Почали у «золотому вересні» 1939 р. Радянська армія і організоване радянськими та польськими комуністами польська дивізія ім. Т. Косцюш-ка воювали разом проти німців. Польська армія під командуванням генерала Андерса, союзниця учасників війни проти країн «Вісі», героїчно билася на італійському фронті — згадаємо битву при Монте-Кассіно. Поборювали одне одного хіба польські партизанські загони, які підкорялися лондонському легітимному уряду та комуністичному, маріонетковому, створеному Сталіним для власних потреб. Проливали свою та чужу кров інші регулярні та іррегулярні військові об’єднання, які намагались опанувати той терен…

Волинська різанина 1943 р. — це війна між громадянами Польщі українського та польського походження. Між православними та католиками. Між власниками земельних маєтків і тими, хто їх не мав і не міг мати. І ніяк інакше. І всі питання про її причини і про історичну та будь-яку іншу відповідальність, слід адресувати не ОУН Мельника, не УПА Шухевича, яка виникла через півроку після тієї Катастрофи, не ОУН(с-д) яку він очолював (про неї в наступному розділі), не нам, українцям, які народилися після тої війни, не державі Україна, проголошеній 1991 р. А адресувати німецькій цивільній і військовій адміністрації Райх-скомісаріату «Україна», її керівникові Еріку Коху, безпосереднім виконавцям тих злочинів, в цілому гітлерівському Райху та сталінському СРСР. Тільки вони були об’єктивно зацікавлені у конфлікті такого рівня інтенсивності. «Радянська система залишила по селах велику ненависть між людьми»[90], — меланхолічно, між іншим, зауважив посадник дрібненького українського містечка. Містечка, в якому, до слова, в один день нацистська зондеркоманда знищила 250 безвинних євреїв. Як з’ясувалося набагато пізніше, це був тільки початок. Початок, який донині приховує одну з найбільших таємниць тієї війни. Чому саме на окупованих СРСР територіях прибалтійських країн, України та Білорусі розпочалася та всеохоплююча диявольська бійня?

Деякі підсумки Волинського Голокосту такі. Згідно із підрахунками відомого фахівця С. Марчука, загальні втрати польського населення на Волині в 1939–1944 рр. внаслідок радянських депортацій і репресій, участі у війнах з Німеччиною та Радянським Союзом, втеч до корінної Польщі, загибелі мирного населення у ході українсько-польського збройного протистояння, становили близько двох третин його довоєнної чисельності, тобто понад 200 тис. осіб (10 % чисельності всього населення краю перед початком війни). Щодо втрат українського мирного населення, — констатує С. Марчук, — то, так само, окремої статистики не існує. До цього треба додати 200 тис. євреїв (за даними В. Надольської — вдвічі менше), 120 тис. українців, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів і представників інших національностей[91]. Ще один дослідник волинської бійні вважає: «Можна припустити, що внаслідок війни, репресій, депортаційно-переселенських процесів, хвороб загинули або не повернулися близько 600 тис. волинян»[92]. 600 000–700 000 загиблих — це, між іншим, практично все населення сучасного Кривого Рогу. Або Львова.

На цьому проблеми для автохтонного населення Волині не скінчились. За існуючими даними, лише внаслідок чотирьох депортаційних акцій, організованих та проведених радянськими окупантами проти «ворожо наставленого» до радянської дійсності польського населення, було виселено «майже 200 тис. осіб»[93]. 800 000–900 000 — це майже все населення сучасних Запоріжжя або Донецька.

Вічна їм пам’ять!

Хто такі Провід ОУН(с-д) в 1943 р.?

Відповідь на це питання, як на мене, має величезне значення. Адже саме вона допоможе зрозуміти проблему рівня історичної відповідальності тих чи інших осіб та організацій за те, що коїлося на сучасних західноукраїнських землях за часи II Світової та після неї.

Погляньмо на відомі документи. Так, наприклад, у додатках до одного з томів «Літопису УПА» знаходимо цікаву схему. У зв’язку з цим укладачі тому навмисне роз’яснили: схема отримана з Архіву Служби Безпеки України «за допомогою дослідника генерал-майора Івана Біласа». Виготовлена вона «з матеріялів заарештованого М. Д. Б. Степаняка», але сама вона «не дає правильно всіх фактів щодо проводів ОУН і їх обсади; зготована, мабуть, 1945 р.».

Читаємо «Схему організаційної побудови вищих клітин ОУН»:

«Провід ОУН

Голова Бюра — Шухевич Роман («Тур») (загинув 5 березня 1950 р. — Д. Я.)

Член Бюра — Волошин Ростислав («Горбенко») (загинув 22 або 24 серпня 1944 р. — Д. Я.)

Член Бюра — Маївський Дмитро («Корсар», «Тарас») (загинув 19 грудня 1945 р. — Д. Я.)

Член Проводу без функції — Бусел Яків («Галина», «За-славський») (загинув 15 вересня 1945 р. — Д. Я.)

Член Проводу без функції — Луцький Олександер («Ан-дрієнко») (загинув 1945 р. — Д. Я.)

Член Проводу без функції — Степаняк Михайло («Лекс», «Сергій», «Богдан») (потрапив у полон до НКВС 30 липня 1944 р. — ДЯ.)[94].

Шестеро. Перший із них загинув 30 липня 1944 р., останній протримався в підпіллі майже 6 років. Двоє з шістьох загинули 1944 р., ще троє — 1945 р. Упродовж усіх цих років вони не мали фізичної можливості контактувати один з одним, ухвалювати будь-які «колективні» рішення. Ані щодо своєї партії, ані щодо УПА, ані, тим більше, щодо організації масштабних етнічних чисток на теренах, контрольованих німецькою окупаційною адміністрацією. Висновок: керівництво націоналістичним «революційним» озброєним рухом на окупованій піднімецькій (згодом підрадянській) території здійснював одноособово Роман Шухевич.

Тепер спробуймо з’ясувати, коли, де і ким цей партійний провід було створено. Спробуймо підтвердити або спростувати відомості, що переходять з одного видання до іншого. У передмові до одного з томів «Літопису УПА» його автор, Тарас Гунчак, стверджує: посаду Головного командира УПА було створено в серпні 1943 р., і її обійняв Роман Шухевич. Він же створив Головний військовий штаб УПА. «Усі бойові загони, — стверджує Т. Гунчак, — прийняли назву УПА, а територію їх дій було поділено між територіальними командуваннями» наУПА-Північ (Волинь, Полісся, Житомирська область), УПА-Південь (Кам’янець-Подільська і Вінницька області, «та далі на південь»), УПА-Схід («придніпрянські» області УРСР), УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття й Холмщина).

За півроку до того, 17–23 лютого 1943 р., III конференція ОУН ухвалила «концепцію переходу від підпільної діяльності до відкритої збройної боротьби», замінила Лебедя на Шухевича на посаді голови ОУН, об’єднавши в одних руках «політичне та військове крила українського визвольного руху… бо незадовго перед з’їздом Роман Шухевич був призначений Головним командиром УПА». У спеціальній примітці Т. Гунчак зазначає: «У теперішній час важко встановити, чиР. Шухевич перше був назначений Головним командиром УПА, чи вибраний головою Проводу ОУН. У моїй розмові на цю тему з М. Лебедем я дійшов висновку, що Р. Шухевич став спочатку Головним командиром УПА»[95].

Натомість укладачі іншого тому «Літопису УПА» подають дещо іншу інформацію. Лебідь був «урядуючим провідником ОУН» від 15 вересня 1941 р. (тобто від часу «почесного ув’язнення Бандери» — Д. Я.), а Шухевич перебрав керівництво ОУН(с-д) в травні 1943 р[96].

Такі різночитання зрозумілі. Ані тоді, ані значно пізніше ані рядові члени ОУН, ані ті, які займали вище становище в оргструктурах партії (якщо такі взагалі могли існувати в умовах німецького терору) уявлення про рішення тієї конференції не мали. Кожен діяв на власний розсуд, керуючись конкретними обставинами в конкретному місці в конкретний проміжок часу. Наводжу вибране навмання, одне з багатьох, свідчення на цю тему: «для плянованого розвинення боротьби й для самооборони українських мас треба творити нові осередки організованої сили, а відтак в додатковій постанові рішено створити силу під назвою УВА (Українська Визвольна Армія)»[97].

Не знали того і німецькі спецслужби, які нібито й мусили це знати. Приклад: 15 вересня відділ абверу «Україна» подав «нагору» звіт про III НВЗ ОУН, «між учасниками» якого «були також представники ОУН(м) і прихильники УНР». Учасники значно демократизували програму ОУН(с-д), усунувши «впливи фашизму»[98].

4-ма роками пізніше за те, як був надрукований 7 том «Літопису», світ побачив том 9. У ньому опубліковано десятиліттями переховувані в нетрях архівів МДБ/ КДБ протоколи допитів одного з вищих очільників ОУН(б) Степаня-ка. На допиті 25 серпня 1944 р. він показав ось що. III Збір ОУН відбувся в лютому біля с. Теребежі або Валуйки, поблизу смт. Олесько Львівської області. Учасників було вісім: Кравчук Роман («Петро», на той момент крайовий провідник ОУН(с-д) Галичини), Лебідь, Маївський, Матла, Охримович, Прокоп, Шухевич та сам Степаняк. Вони про-дискутували три питання: «оцінка міжнародного становища», «оцінка внутрішнього становища», «оцінка тактики ОУН» у зв’язку із змінами зовнішнього та внутрішнього характеру.

Степаняк стверджував, що всі його пропозиції та оцінки (а він, за його словами, був головним доповідачем із цих питань) щодо підготовки повстання та «захоплення влади без допомоги Червоної Армії» та створення «спільного керівництва, яке очолило би всі течії і мало би досить впливу на воєнщину, яка не бажала йти в ОУН» спочатку були прого-лосовані, але потім, під тиском Шухевича, відкинуті. При цьому «політика організації в питаннях збройної боротьби пішла по лінії, яка практично реалізовувалася (втілювалася) на Волині «Климом Савуром», як командиром УПА, тобто боротьби проти червоних партизан та поляків».

Причина скликання цієї конференції, а згодом «Великого збору» ОУН(б) за Степаняком — необхідність усунення Лебедя, який «під час всієї роботи проявляв себе як диктатор, позбавляв усілякої ініціативи референтів центрального проводу». Проти нього виступили всі члени Центрального проводу (ЦП) ОУН. Після цього, 9—13 квітня на засіданні ЦП було «одноголосно» обрано тріумвірат у складі Шухевича, Матли (зарештований німцями в липні 1943 р., до кінця війни утримувався в концтаборі—Д. Я.) та Маївського (перейшов на Захід у грудні 1945 р.—Д.Я.). При цьому до тріумвірату Шухевич був обраний як «перший між рівними».

Констатуємо: згідно зі свідченнями Степаняка, від квітня 1943 р. Роман Шухевич de jure та de facto — одноособовий керівник «бандерівського» уламку ОУН. Але на той час за ним не було жодного, навіть умовного «багнета», на який він би міг спертися у боротьбі за свої цілі. Це, в свою чергу, означає, що він, як вищий керівник ОУН(с-д) та УПА, не мав ані практичної, ані теоретичної можливості спланувати й організувати волинську бійню. Можливостей просто не існувало.

Я вже не кажу про те, що події на фронтах II Світової вимагали формування нового політичного курсу очолюваних Шухевичем організацій.

На що розраховував Провід ОУН(с-д)?

До того, як з’ясувати відповідь на це питання, пригадаймо основні військово-політичні події 1943 р.

Січень — лютий: продовження боїв заСталінград. Сталін ухвалює рішення щодо штурму міста замість того, щоб блокувати оточених, позбавлених військового спорядження, харчів та амуніції. Німецькі та радянські війська ведуть жорстокі бої за Курськ, Ростов, Харків. Апогей літньої кампанії на Східному фронті — Курська битва. Гітлер завершує її достроково та перекидає ударні частини до Італії. Капітуляція вермахту в Тунісі відкрила альянтам шлях до Італії, американські війська за сприяння «Коза ностри» десантувалися до Сіцилії. Союзника Гітлера, Беніто Муссоліні, відсторонено від влади і заарештовано. Нове керівництво Італії підписує таємну угоду про перемир’я та оголошує війну Німеччині. Червона армія блокує німців у Криму, звільнює від них лівобережну частину території УРСР і Київ.

У січні, на конференції в Касабланці, Рузвельт заявив про пріоритетність для США війни з Японією. Оголосивши в підсумковому документі про ведення війни до безумовної капітуляції Німеччини, західні союзники не залишили їй вибору, окрім як воювати до останньої людини. Учасники конференції ухвалили рішення про посилення бомбардувань цивільної інфраструктури ворога. З цього моменту повітряні штурми території Німеччини стали цілодобовими. На грудневій конференції в Тегерані Рузвельт, Сталін і Черчілл дійшли згоди щодо відкриття у 1944 р. «другого фронту» в Європі, участі СРСР у війні з Японією по завершенні військових дій в Європі, передачі частини території Німеччини до складу Польщі, встановлення її східного кордону по «лінії Керзона» а західного — по лінії р. Одер (між іншим, без відома свого союзника, держави, законний уряд якої перебував у Лондоні), а також права Сталіна на окупацію Східної Пруссії. Західні учасники перемовин запропонували розділити Німеччину на 5 або 6 держав, але цю ідею не було підтримано… радянським диктатором.

Але повернімося до свідчень Степаняка. За його словами, Клячківський улітку «фактично перестав підпорядковуватися Центральному проводові» і почав підтримувати Шухе-вича проти Лебедя. Свідчив Степаняк про «різку» підтримку антипольських акцій Савура з боку Романа Шухевича, Якова Бусела, Ростислава Волошина та Омеляна Лоґуша. Проти етнічних чисток, за словами арештанта, виступали він сам і Лебідь. Інший радянський в’язень, Олександр Луцький свідчив інше. На допиті в липні 1945 р. він показав, що в опозиції до Шухевича перебували Лебідь, Грицай, Кравчук, Кук, Бусел та Степаняк[99].

Хай там як, станом на серпень, у середовищі керівництва ОУН(с-д) склалося дві «коаліції» або дві «групи». Гору взяла «група підтримки» Шухевича, яка і визначила перебіг подій на III Надзвичайному Великому Зборі (НВЗ)ОУН[100], покликаному «легітимізувати» рішення III конференції. Тобто «легітимізувати» одноосібну владу Шухевича в ОУН(б). Учасники НВЗ чітко розуміли: війну країнами «Вісі» програно. Чітко розуміли вони і наявність «великих протиріч» поміж Великою Британією та США і СРСР. На їх думку, ці протиріччя «у міру наближення війни до завершення будуть загострюватися, і є підстави розраховувати на переростання цих протиріч після розгрому німців аж до збройних зіткнень». При цьому вони розраховували і на те, що по мірі наближення СРСР до «старого кордону» серед його населення будуть зростати «антивоєнні настрої», а спроби перенести війну за кордони СРСР матимуть наслідком «створення ворогів Радянському Союзові не тільки з боку його союзників, але й поневолених народів Європи». З цього Мирослав Прокоп, автор головної доповіді на НВЗ, робив такий висновок: «подальші військово-політичні події створять зовнішні та внутрішні умови для успішної боротьби за державну «самостійність» народів «пригноблених» або таких, що знаходяться під загрозою «пригноблення» з боку СРСР».

Ухвалені учасниками зборів рішення були такими. Перше. «Негайно розгорнути роботу по поповненню УПА, прагнучи її кількісного зростання до крайніх меж за рахунок мобілізації населення». Друге — створити склади продовольства, озброєння та військової амуніції. Третє. «Вичікувати просування фронту на захід, ослаблення тим гарнізонів Червоної Армії, просуватись на схід України і навіть за межі України аж до Кавказу, в Білорусію і т. д., де піднімати народи на повстання проти СРСР».

Опозиціонери в особі Степаняка та Лебедя, в свою чергу, «вважали ухвалене рішення неправильним, яке прирікало на знищення маси українського народу, оскільки протиставлення УПА, технічно майже неозброєної, проти озброєної до зубів сучасним технічним озброєнням багаточисельної Червоної Армії, до того ж підбадьореної успіхами перемоги було нісенітницею, а об’єктивно — провокацією». Вони були переконані: «УПА скомпрометована своїми бандитськими діями проти польського населення і що вона основним засобом боротьби за «самостійність України» навіть з цих міркувань не може бути». На 'їх думку, «головним засобом боротьби за «самостійну Україну» повинна бути політична діяльність, тобто політична, а не військова організація»[101].

Констатуємо: перше «політичне» рішення щодо «наповнення» вже існуючих озброєних груп, які називали себе «Українська Повстанська/ Повстанча Армія», керівництвом ОУН(с-д) було ухвалено хіба що в серпні 1943. І ніяк не раніше.

З’ясувавши це, придивімося ближче до існуючих націоналістичних збройних підрозділів. Спробуємо зрозуміти, скільки їх було і де вони воювали.

Хто така УПА в 1943 р. і в яких умовах вона воювала?

Всі існуючі на той час «багнети» УПА могли існувати та оперувати виключно в лісових масивах на території Райх-скомісаріату «Україна». Якщо зовсім точно — на Волині. На території Східної Галичини, тобто на території Генеральної Губернії повним ходом йшла кампанія по формуванню дивізії «Галичина». Про жодну організацію власної «армії» на цій території ОУН Шухевича і мріяти не могла. На момент III Надзвичайного Великого Збору ОУН(с-д) Кляч-ківський, за інформацією Степаняка, на території Волині «став об’єднувати розрізнені військові групи в єдину військову силу, розповсюдивши свій вплив не тільки по своєму краю, але й по інших краях. Таким чином, він фактично очолив всі збройні сили ОУН, після чого оголосив про створення УПА і себе як головнокомандувача, під кличкою «Клим Савур». Тоді ж він видав перший наказ, в якому вказав, що найвищою суверенною владою України є командування УПА, і фактично підпорядкував ОУН, на території якої діяла УПА, командуванню останньої».

Що це були за сили? Скільки їх було?

Точну відповідь на це запитання ми навряд чи дізнаємося. Тогочасні радянські джерела, наприклад, описували статус-кво так: «друге найпотужніше націоналістичне формування, так звані «бандерівці», нараховує у своєму складі до 800 озброєних осіб, займає район Деражне — Цумань. Штаб розташований у с. Дюксин». Зафіксували червоні партизани і наявність таких «вишкільних шкіл» — у Луцьку (до 600 осіб, середній вік — 18–24 роки), сс. Лаврів і Пличанове (по 100 осіб кожна) та Шпанів (до 200 осіб, в т. ч. дівчата). «Крім того на території Рівненської області існує націоналістична молодіжна організація, так звана «Січ», яка нараховує у своєму складі З 000 осіб, ця організація увіходить до Т Бульби і керується особисто призначеними ним особами». «В районі Дубно, Верби, Костопіль, — читаємо далі партизанське донесення, — діє стара ОУН-івська організація, створена 1934 р. Рибаком Григорієм — кличка “Юрко”, “Якір”, наразі ним керована, і нараховує у своєму складі до 700 озброєних осіб. Наприкінці березня цього року з південних районів області до Висоцького, Володимерецького та Домбровицького районів прибув націоналістичний загін під командуванням Булан Єв-туха — кличка “Чекол”у складі 600 озброєних осіб. Озброєні націоналісти в основному гвинтівками, є автомати, станкові та ручні кулемети, але з украй малою кількістю патронів, учасники ОУН озброєні не повністю, а для створення враження про потужну націоналістичну силу дуже багато озброєно макетами гвинтівок та станковими ручними кулеметами з тріскачками»[102].

Німецька сторона, в свою чергу, станом на 23 грудня нараховувала в лавах «Заграви» 10–12 тис. вояків, «Північної» групи — 10 тис., «Ковельської» — 12 тис., загалом — 30–34 тис. комабатантів[103].

Поміркуймо разом.

Припустимо, кожного місяця в різних підрозділах різних ТВ УПА перебувало 10 тис. осіб. Якщо на їх харчування йшло лише по 1 кг хліба в день (а це середня норма в радянському кацеті), то впродовж місяця вони споживали (10 т. * 30 днів) 300 т або 3 600 т на рік. Хтось мусив той хліб випекти і доставити до місця постою того чи іншого куреня, сотні, рою. Якщо оперувати нормами видачі хліба бійцям Червоної Армії під час блокади Ленінграда (500 гр на добу), то матимемо вдвічі менші об’єми. Але не вдвічі менші проблеми.

Тогочасна власна вантажівка могла перевезти за раз 1 500 кг. Тобто для перевезення 360 тонн хліба потрібно було щонайменше 240 вантажівок. Але цих авт в УПА не було навіть на папері. Вантажопідйомність завжди недогодованого за умов війни сільського коняки, припустимо, 5 центнерів. Місячна потреба в них = 720 підводам. Якщо носити хліб руками, припустимо по 20 кг, то отримуємо 1 800 людей на місяць (ясна річ, за умови, що одна людина робить одну ходку в день на відстань в декілька кілометрів).

Не забуваймо: диверсійно-партизанська війна — це війна, учасники якої весь час змінюють місце дислокації, постійно переміщуються з одного району до іншого. Театр військових дій — гірська, лісова місцевість, в якій просто немає доріг із твердим покриттям. Це означає, що мінімально необхідний об’єм продовольства треба було доставляти або руками, або фірами.

Добова потреба людини у питній воді — 3 літри. 30 000 літрів води на добу. 900 000 літрів щомісячно. Про життєво необхідні сіль, жири, білки я взагалі мовчу. 100 грамів білкових харчів для молодого чоловіка, який упродовж тривалого часу живе просто неба, в умовах нескінченних бойових дій або підготовки до них, військових тренувань, денних та нічних переходів, тривалий час живе не в стаціонарній казармі, а просто неба або під землею, в бункері, за відсутності свіжого повітря, сонячного світла… Гадаю, ці 100 гр. — мінімально необхідний об’єм. Жири? Добовий мінімум — ті самі 100 гр. Це — збалансована норма мирного часу.

Скажемо відверто: ті повстанці, які не загинули відразу, постійно недоїдали. Постійні голод, холод, стійкий психологічний стрес, перманентне відчуття смертельної небезпеки… Відсутність зв’язку з родиною, щоденна інформація про знищення рідних і близьких, про спалені хати і села, виселення десятків тисяч людей до Сибіру, звірячі катування полонених і цивільного населення, грабунки, зґвалтування, повішення — це «інформаційне» середовище, в якому перебували всі, хто взявся до зброї.

А ще — сезонні та інфекційні хвороби… Медикаменти проти застуди… Лікування поранених… Медичні операції в польових (власне, лісових) умовах — за браку необхідної кількості лікарів, насамперед хірургів певної кваліфікації, медикаментів, інструментів, перев’язочних матеріалів… Практично відсутність стоматологів…

Додамо до цього відсутність елементарних побутових умов упродовж тривалого часу — тижнів, місяців, років. Колосальна проблема в польових умовах, особливо в осінньо-зимовий період, — зміна зіпсованих одностроїв, прання нижньої білизни, санітарної гігієни. Прання та миття потребують гарячої води й мила, задля цього треба заготувати та спалити певну кількість дров — у залежності від чисельності того чи іншого підрозділу. Відсутність пральних машин і сушарок… Спеціальних препаратів, наприклад, газу «Циклон-Б» для боротьби з паразитами, у розпорядженні інтендантів УПА не було. Примітивна вошебийка створює величезну кількість диму, це — довготривала демаскуюча ознака. Ремонт взуття… І це ще не все.

Подивимося на найбільш поширені серед повстанців види стрілецької зброї. Вага одного автомата Шпагіна (в залежності від типу магазина з набоями) — 4–5 кг, німецького МР-42—4 кг, гвинтівки Маузера — 4 кг, радянського карабіна або самозарядної гвинтівки Токарева — 4,5 кг, кулемета Дегтярьова — 9 кг, німецького МГ—42–12 кг, радянської гранати Ф-1 або німецької Гр-24—0,5 кг.

А зв’язок із вищим командуванням та іншими підрозділами? «Про телефонічне сполучення рухливих малих частин не можна було й думати», — пише командир одного з них. У жовтні 1943 р., — пригадував він, — у розпорядженні штабу з’явилася радіостанція, відстань прийому якої ледве сягала 100 км. «Засобами зв’язку були зв’язкові — кінні, селянськими хурами, а то і піші… Широко використовувались дівчата та молоді хлопці»[104]. «Широко», але недовго…

Таким було щоденне життя кожного з тих тисяч і тисяч…

І це ще не всі проблеми. А як в таких умовах планувати операції? А як їх проводити за відсутності важкого озброєння, засобів зв’язку, правильно організованої військової розвідки?

Ще одна нерозв’язувана і нерозв’язана проблема — відсутність підготовлених командирів будь-якого рівня. Слово компетентому фахівцю: «Старшин українців, що служили у польській армії, майже не було. Старих старшин українських армій з часів визвольних змагань 1917–1921 рр. можна було порахувати на пальцях, але і ці вже, старші за віком, в технічно змодернізованому війську не служили та були мало придатні до рухливої партизанської війни, а хіба для організаційно-адміністративної праці та для нав’язання тяглості до традиції визвольної боротьби з 1917–1921 рр. Функції нижчих старшин могли ще виконувати досвідчені підстарши-ни. Але для керування вищими з’єднаннями та для штабової праці старшин бракувало… Але кваліфікованих старшин у більшій кількості ми могли мати тільки з червоної армії». З тих, що воювали в її лавах, «знайшли собі місце в УПА, щоб лишеперетривати… Особливо настрої змінилися після упадку Італії… Наприклад, в групі Рудого оперативною частиною керував підполк. Генерального штабу червоної армії, який був зловлений на тому, що мав зв’язок з червоною партизанкою. В групі Енея була розкрита ціла змова на користь Москви під проводом його ж таки шефа штабу, теж майора генер. Штабу Червоної Армії (Голуденко-Загній). «Кацо», що спричинився до розгрому командного складу старшинської школи «Олені» — був лейтенантом червоної армії, почав працювати в УПА в серпні 1943 р.»[105].

Тепер подивімось на сили, які протистояли УПА. Візьмемо, для прикладу, 1944 р. 1944 р. — це війна СРСР і Німеччини на ще правобережній території УРСР. Січень — кривава битва за Корсунь-Шевченківський. Березень та квітень — масштабний двобій за Проскурів і Чернівці. У будь-якому шкільному підручнику можна прочитати, зокрема, про те, що «на вирішальному етапі битви за Україну… у складі I, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків». 13 липня Червона Армія розпочала бойові дії за опанування Галичиною. 28 жовтня — окупувала останні населені пункти на території Закарпаття, війна перейшла на територію Польщі. УПА на літо 1944 р. — це максимум кільканадцять десятків тисяч людей, розпорошених на величезній території від Волині до Лемкіщини і Бойківщини. Нуль танків та САУ Нуль літаків. Гармати та міномети можна обчислювати хіба одиницями.

Проти УПА не за страх, а за совість воюють і професійні карателі — внутрішні війська НКВС із важким озброєнням. Обласні, міські, районні, часом сільські відділи «звичайної» міліції. Сотні примушених до «співпраці» з каральними органами. Масові депортації та тотальне закріпачення «залишенців».

Що могло протиставити цьому Головне командування УПА та її Головний Військовий Штаб? Подумаймо разом.

Що таке Головний штаб УПА, коли він виник і як функціонував?

Жодна армія — від рівня батальйону і до рівня Збройних сил країни — існувати, функціонувати, воювати без штабу відповідного рівня не здатна. Штаб — мозок армії. Колективне дослідження Володимира В’ятровича, Романа Гри-цьківа, Ігоря Дерев’яного, Руслана Забілого, Андрія Сови та Петра Солодя[106] розповідає нам про те, що Головний військовий штаб УПА було суто формально сформовано восени 1943 р. Першим начальником ГВШ до грудня того року був Леонід Ступницький («Гончаренко»). Від грудня 1943 р. до січня 1944 р. — однокашник Бандери, один із учасників розколу ОУН 1940 р., член Проводу «самостійників-дер-жавників» Олекса Гасин («Чорнота», «Лицар»). Від січня 1944 р. і до загибелі в січні 1946 р. — член ЦП ОУН(с-д) Дмитро Грицай («Перебийніс»). По його загибелі керівництво штабу знову перебрав Гасин. 31 січня 1949 р. при спробі захоплення його співробітниками МДБ він застрелився в самому центрі Львова — біля будинку Головпошти.

Із цитованого дослідження мені, принаймні, не пощастило зрозуміти — якою була реальна структура ГВШ УПА, які реальні відділи вона мала у своєму складі, де вони розміщувалися, над якими питаннями працювали «головшта-бісти»?

Та що там я! Цього не знали навіть члени найвищого керівництва ОУН(с-д). За свідченнями Степаняка, даними ним у катівні НКВС, ГВШ «був організований, ймовірно, під кінець 1943 р. Його персональний склад невідомий. Відомо тільки, що начальником ГВШ УПА був «Перебийніс», а одним з його членів — Гасин, причому Гасин був відкликаний Шухевичем… Яке було подальше відношення Гасина до ОУН і УПА невідомо»[107], — переконував він своїх мучителів.

Зрозуміти реальний стан справ не допомагають і «Накази Головного Командування УПА» на які так полюбляють посилатися деякі сучасні дослідники. Йдеться, насамперед, про наказ від 23 січня 1944 р. з підписами «Т. Чупринка, в. о. Гол. К-р УПА», «О. Перебийніс, в. о. Шеф ГВШ». Наказ визначав структуру та функції військових штабів. Усього на той час в структурі УПА нібито існувало 3 командування — УПА-Північ, УП A-Південь та УПА-Захід, а також Головний військовий Штаб, на які розсилалися накази УПА[108]. Викладена на папері структура УПА на Волині та Поліссі передбачала наявність двох військових округ (ВО) — «Турів» і Рівненської. На папері ж вони «покривали» Волинську та Рівненську області УРСР та ту частину Полісся, яка входила до складу Білоруської РСР. Навесні 1943 р. Рівненську ВО було розділено на Північну ВО (кріптонім «Заграва») та Південну («Еней»)[109].

Але яким було «матеріальне» наповнення того наказа і тих схем?

Світло на це питання пролило свідчення Олександра Луцького. Соратник Шухевича, перший командир УПА-Захід на допиті в МДБ 8 серпня 1945 р. показав: ГВШ — це чотири особи: Шухевич, Гасин, Грицай та він, Луцький. «Розширювати ГВШ УПА, — свідчив полонений, — Шухевич не наважувався. Він побоювався, що створенням «широкого» штабу з великою кількістю керівних працівників, керівництво УПА практично перейде до штабу, тому всю основну роботу він переклав на штаби крайових та обласних «проводів» ОУН, сконцентрувавши в своїх руках усе керівництво ними»[110].

Виникає питання: а до якої міри можна довіряти свідченням, даним під загрозою смерті? Відповіді я не маю. Але знаю: і Грицаєві, і Луцькому пережити 1945 рік не судилося. Гасин дожив до 1949-го, Шухевич пережив його на 14 місяців. Все їхнє життя після повторної радянської окупації Східної Галичини — це постійне пересування з однієї криївки до іншої. Це — суворе обмеження у будь-яких контактах із зовнішнім світом (про це розповім нижче).

Жодна армія у світі не може існувати без наказів. Накази військові — річ більш ніж серйозна. Ґрунтовно їх готують. Стрімко виконують. По виконанні — ретельно про виконання звітують. Прискіпливо потім аналізують. Штаби готують накази. Підписують їх начальник штабу і командувач.

Спробуймо знайти відповідь на ще одне просте питання: а коли було написано перший за часом наказ УПА? Ким його було підписано? Про що в ньому йшлося?

Першим керівником Головного Військового Штабу УПА був Олекса Гасин. ДО грудня 1943 р. Гасин взяв участь у формуванні деяких частин Української Народної Самооборони на території Галичини. Про це йдеться в розвідці Григорія Дем’яна[111]. Зміст цієї сторінки біографії «Лицаря» такий: лише з грудня 1943 р. ті підрозділи перебрали назву УПА. Історію її творення оповіли МДБ-істам захоплені в полон і згодом розстріляні Луцький і Степаняк. Останній показав, що «літом 1943 р. ПІухевич являвся ініціатором організації УНС в Галичині і УНС була організована на основі директив Шухевича»[112]. За словами Луцького, у червні 1943 р., напередодні вступу до Прикарпаття загону Ковпака, Шухе-вич наказав обласним проводам ОУН провести мобілізацію своїх членів, забезпечити їх усім необхідним для ведення бойових дій із ковпаківцями. До 15 серпня ці загони УНС налічували нібито 2 000 бійців, зведених у 5 куренів. Гасин командував «групою УНС Карпатського краю». Далі, за словами «Беркута», погано навчені та озброєні «самообо-ронці» сутичок із ковпаківцями не витримали, а «підрозділ «Чорних чортів» взагалі розбігся». Це й зрозуміло. З другого боку, вони наразилися на збройний спротив загонів Армії Крайової, з третього — німецька адміністрація твердо пообіцяла: за кожного вбитого німця розстрілюватимуть по 10 цивільних українців.

Такий процес мав місце — підтверджують незалежні від Луцького джерела. Наприклад, на Сокальщині організатором УНС «під кінець 1943 і на початку 1944 р. був Мирослав Онишкевич»[113]. Рядовий учасник ОУН (відійшов «до лісу» 23 липня 1943 р.): провід ОУН «повідомив низові кадри про створення збройних відділів УНС (Української Національної Самооборони) (редакція «Літопису» у перевиданні виправляє «Національної» на «Народної» — Д. Я.) на Підкарпатті і в Карпатах»[114].

Свідчення Луцького додають декілька похмурих фарб. На допиті він показав: «ОУН спрямувала до УНС не кращі, а гірші кадри, внаслідок цього ми не могли довго привести УНС в дію і доводиться витрачати багато часу на її військовий вишкіл». За його словами, територіальна сітка ОУН не виправдала себе в господарському відношенні — не забезпечила УНС в продовольчому відношенні. Станом на грудень 1943 р. «загони УНС не могли вести активної діяльності, позаяк знаходилися у стадії формування і навчання, і лише зараз… ми можемо активізувати їх діяльність»[115].

Правдивість слів Луцького підтверджують оригінальні документи тої доби. Про них Луцький або не згадував, або забув. Документи такі. «Наказ Ч. 2/43» Головної команди і Головного Військового Штабу УПА від 18 грудня 1943 р.: «З уваги на різні політичні і теренові умовини поодиноких Країв, початкові формування Української Збройної Сили (УПА, УНС) пішли різними шляхами. Щоб усунути всі витворені на той час різниці та уніфікувати і звести до одної військової форми, наказую: 1. Військова залежність Української Збройної Сили. Найвищим зверхником Української Збройної Сили є: Головна Визвольна Рада. Фактичним керівником усіх військових дій та чільників є Головний Командир УПА. Його допоміжним тилом у керуванні цілості військових справ на всіх теренах е Головний військовий Штаб УПА. Головному командирові УПА підпорядковані Крайові Командири УПА». Наказ також визначав схему підпорядкування штабів, «військові ступені та функції», «дисциплінарні кари та судове поступовування у війську». Підписів під документом два: в. о. начальника ГВШ «І. Чорноти» (Гасина) та в. о. головного командира УПА «Т. Чупринки» (Шухевича).

У примітці до цього Наказа, складеній укладачами тому, зазначено: «Українська Народна Самооборона (УНС), згідно з вказівками Головного військового Штабу Проводу ОУН, почала створюватись 15 липня 1943 р. на теренах Галичини… Першим командиром УНС став Луцький («Андрієнко»). В січні-лютому 1944 р. на базі формувань Народної Самооборони була розгорнута УПА-Захід».

Констатуймо.

Перше. Другий за числом Наказ УПА датовано 18 грудня. Зрозуміло, що мав бути і наказ № 1, але про нього ми нічого не знаємо. Отже, на цей момент можна вважати крайньою «нижньою» датою створення Української Повстанської Армії якийсь день перед 18 грудня 1943 р.

Констатація друга. Це, між іншим, перша і єдина згадка про наявність у Проводі ОУН Головного військового Штабу. Ані дату його створення, ані персональний склад наразі не встановлено. Ймовірно, мався на увазі Головний Військовий Штаб УПА — але про нього трохи згодом.

Наступні документи ГК та ГВШ не мають порядкових номерів і датовані 24 грудня 1943 р. («Тактична інструкція»). Наступні — від 23 січня 1944 р. (про організацію військових штабів), від цієї дати їх підписував Дмитро Грицай («Перебийніс») як начальник ГВШ, від 26 січня (про присвоєння військових ступенів), від 27 січня (про встановлення відзнак за бойові заслуги), від 10 квітня (про заборону будь-яких переговорів із представниками німецького військового командування), від 3 червня (про присвоєння військових ступенів старшинам УПА-Північ), від 7 липня 1944 р. (про затвердження «Бойового правильника піхоти» та інструкції з партизанської боротьби) \ Усього за цей рік — 6, за два роки, відповідно, — 8.

Висновок: діяльність УНС під керівництвом спільників ОУН(с-д) у той час закінчилася, фактично не розпочавшись. Якісь невеличкі, поодинокі осередки «народної самооборони» — якщо вони існували — були фактично відразу включені до складу УПА.

Плануванням військових операцій від рівня батальйону і вище під час II Світової війни займалися командир підрозділу та його штаб. Усі вони були забезпечені телефонним і радіозв’язком, належними засобами розвідки — як своєї, так і вищих штабів. Командир і його штаб — завжди один біля одного, завжди поруч. Командир і його штаб — це поняття нерозривні. Один без одного вони існувати не можуть. Тобто можуть, але воювати — ні в якому разі.

Як командував Шухевич, як він взаємодіяв із начальниками свого штабу? А ось як. Але до того, як прочитати наступний документ, візьмемо до уваги, що впродовж трьох місяців (грудень 1948 р. — лютий 1949 р.) МДБ ліквідувало півтора десятки утримувачів бункерів зв’язку та зв’язкових УПА/ ОУН(с-д), в т. ч. останню лінію зв’язку між Гасином та членами ЦП ОУН, значить, і Шухевичем.

Тепер читаємо довідку МДБ УРСР від 16 листопада 1949 р. про переміщення та схованки Шухевича:

— на початку 1943 р. переховувався на конспіративних квартирах у Львові, а також в с. Сороки-Львівські Брюхо-вицького району в квартирі далекого родича Дуліби;

— потім, до жовтня, переховувався в лісах біля сс. Вільхо-вець, Лопушка, що прилягали до Ілівського лісу (Бібрський р-н, це місто за 20 км. від Перемишля); час від часу переходив до с. Теребіжжя та Спас Старо-Самбірського р-ну;

— у жовтні 1944 р. перейшов до Козівського р-ну Тернопільської області, тимчасово переховувався в с. Августівка, потім повернувся і до січня 1945 р. переховувався в сс. Седліски (Селиська), Вільховець, Лопушна та навколишніх лісах;

— 1945 р. перебував у селах Десятники (Дев’ятники), Голдовичі, Биків Ново-Стреліщанського р-ну Дрогобицької обл.;

— у січні—жовтні 1945 р. — головним чином на території Тернопільської обл., в лютому — березні — в сс. Конюхи, Августівка і Бишки Козівського району і в с. Улашківка Чортківського р-ну, в квітні — в с. Бишки, в липні — в селах Заболотівка Ягольницького і Теляче Зборівського р-ну;

— серпень — жовтень: с. Рай, Бережанського р-ну (тут «мав спеціально обладнаний бункер») та с. Озеряни, Зборівського р-ну. За цей час двічі «відлучався» до Бібрського р-ну та до Львова (на зустріч із дружиною);

— грудень 1945 — травень 1946 рр.: жив у Львові, вул. Сулимирська, б. 4, у квартирі родича Михайла (Матвія) Лотовича, заарештованого НКВС;

— травень — жовтень 1946 р.: Рогатинський ліс, район сіл Руда, Клещівна, «після чого передислокувався в с. Кня-гиничі Букачівського р-ну Станіславської обл.», де жив до вересня 1947 р. Впродовж цього часу «декілька разів» перебував у с. Конюхи Стрийського р-ну (у «Лицаря»), а в липні — в гірсько-лісовому масиві біля с. Корчин, Сколівського р-ну Дрогобицької обл.;

— після вересня 1947 р. (тобто після арешту зв’язкової Ганни Дідик) перейшов до Рогатинського лісу, потім — до Ілівського лісу (де перебував упродовж усього січня);

— жовтень 1947 — березень 1948 рр.: с. Гримне, Ко-марнівського р-ну Дрогобицької обл. в хаті священика Міфіренка;

— квітень 1948 — осінь 1948 рр.: переміщувався в трикутнику Ілівський ліс — Перегінський ліс Станіславської обл. — Львів (зима, явочні квартири МДБ не «вирахувало»)-,

— станом на 16 листопада 1949 р. за відомостями МДБ переховувався в Ілівському лісі «та в населених пунктах, розташованих в зоні цього лісу»[116].

У розпорядженні дослідників є й інший варіант історії без-зупинних переміщень Шухевича територією Івано-Франківської та Львівської областей. Цей варіант описав ніхто інший, як наступник «Тура»/«Чупринки» Василь Кук. Його перелік «штаб-квартир головного комадира УПА» такий:

— 1943 р. — десь на «Бібереччині» (це — сучасний Жи-дачівський р-н Львівської обл. — Д. Я.);

— у серпні 1944 р. «перебував з відділом кіннотників у селі Улашківці під рікою Серет на півдні м. Чорткова»;

— «літом і восени цього ж року» та зимою 1944–1945 рр. «проживав у Бережанському та Козівському районах, в околицях сіл Бишки — Потік — Конюхи — Августівка — Жуків — Рай»-,

— «літом 1945 р… мав хату з криївкою у с. Августівці на Бережанщині» (це — Пустомитівський р-н Львівської обл. — Д. Я.) у хаті брата командира своєї охорони Івана Когута («Бродича»). Розміри — 4 на 3 метри, «висотою у зріст людини»;

— зима 1945/1946 рр.: «с. Пуків на Рогатинщині» (селянська хата);

— весна 1946 р.: лісова криївка біля с. Кліщівна Рога-тинського району (розмір 2 на 3 метри);

— жовтень 1946 р. — 25 вересня 1947 р.: хата в с. Княгинині Рогатинського району;

— зима 1947/1948 рр.: с. Грімне Комарнянського р-ну Львівської області (до початку зими 1948 р.), але «він жив на той нас у Львові… на вул. Балашовській у 2-му блоці», а також «на Личаківській горі, в Лисиничах» на вул. Кривій (сучасна О. Нижанківського). Тут «почав хворіти на серцеві недомагання»,

— січень — березнь 1948 р.: «деякий час перебував» у будинку на вул. Маріюпільській, 32 (сучасна П. Козланюка) уЛьвові;

— хата в с. Білогороща — «зимова штаб-квартира з 1948 р.»[117]

Тут він і загинув. Але про це трохи згодом.

ОУН і Дивізія «Галичина»

Розповідаючи про події 1943 р., неможливо оминути тему створення військової формації «Галичина». Історія ця добре відома, зупинятися на ній в межах цієї розвідки, потреби немає.

Обмежуся лише кількома необхідними для нашої теми зауваженнями.

У лютому 1943 р. ОУН Андрія Мельника, яка діяла на території ГГ, завершила переговори з німцями про створення українського поліційного полку «Галичина». Повна назва полку на той момент (і до травня того ж року) — Галицька Стрілецька дивізія СС (Galizische SS-Schiitzendivision). Аби поставити крапку в беззмістовній дискусії про те, чи були українці-галичани «есесами», чи ні і чи були вони військовими злочинцями й т. п., скажу лише дві речі.

Навіть нюрнберзька юстиція зразку 1945–1946 рр. не визнала СС «злочинною організацією». Злочинними в СС були визнані лише «групи» (усіх зацікавлених відсилаю до ґрунтовно написано матеріалу, який можна знайти на сайті: http://www. istpravda. com. ua/articles/2010/11/5/2083/). Друге. У фондах чиказького УНМ зберіглася ксерокопія наказа Райхсфюрера СС і міністра внутрішніх справ Гайнріха Гім-млера, в якому він категорично забороняє вживати термін СС стосовно українців-вояків XIV дивізії.

Але рухаймося далі. Якщо вірити спеціальним дослідженням і компетентним мемуаристам, наприклад, начальнику штабу дивізії майорові Вольфу-Дітріху Гайке[118],11 тис. людей особового складу дивізії після річного вишколу (так звана «перша» дивізія) взяли участь у боях під Бродами. 4 тис. з них загинули, 1 тис. було важко поранено, 3 тис. вийшли з оточення, 3 тис. опинилися в лавах УПА. Чисельність другого складу коливалась в межах 20–22 тис. вояків. Якщо забрати з них 3 тис. тих, хто вибився з оточення і, теоретично, міг повернутися до її складу, отримуємо 17–19 тис. новобранців. Додаємо до цієї цифри 11 тис. з першого складу, отримуємо 28—30 тис. українців-галичан, які носили її однострої. Більшість із них по завершенні війни опинилися в таборі військовополонених в італійському Ріміні, потім перебралися хто куди: до Великої Британії, Канади, США, Австралії та інших країн.

До чого це я? А до того, що 1943–1944 рр. з території Східної Галичини до Дивізії — на заклик «мельниківської» ОУН — відійшли 30 тис. боєздатних молодих людей, на яких, теоретично, могли б розраховувати організатори УПА. Вони й розраховували, але вдіяти нічого не могли. Натомість, образа залишилася: «найбільше нас вражало те, що в час, коли ми ведемо боротьбу на життя і на смерть, багато галицької молоді пішло до дивізії «Галичина»[119].

Однак із цим не так усе просто, як може здатися на перший погляд. З одного боку, маємо збережені у фондах Українського Національного Музею в Чикаго прекрасні за якістю і численні за кількістю фото, які демонструють небувалий ентузіазм місцевого чоловічого населення. Добровольці йшли колоннами. В буквальному сенсі цього слова. Канонічна цифра поданих заяв — понад 80 тис.! Медкомісію пройшли більше 50-ти тисяч. В першу хвилю в однострої одягнули, нагадую, 11 тис. Більше німці перетравити на цьому етапі були неспроможні. Та й одномоментний відхід від праці 50 тис. здорових молодих чоловіків завдав би непоправної шкоди — фронт та тил потребували все більше харчів, матеріалів, та й узагалі всього. Комусь треба було забезпечувати роботу залізниць, підприємств усіх профілів і розмірів, які забезпечували життєдіяльність німецького Східного фронту.

Тепер ставлю питання, на яке кожен має відповісти собі сам. Згідно із власним сумлінням. До якого стану треба було довести мирних, наприклад, гуцулів, щоби вони йшли на призовні пункти у святочних одностроях та ще й з кіньми та трембітами? Цьому феномену комуністи мусять завдячувати тільки собі — такого ефекту вони спромоглися досягнути лише на цих землях і лише за період з 1 вересня 1939 р. і до 21 червня 1941 р.

Тепер інший бік справи. У фондах УНМ зберігаються документи, які дозволяють інакше подивитися на «загально» і «всім» відомі факти.

Перший документ — уривок споминів, який дозволяє уточнити ставлення українських національних організацій і політичних сил до ініціативи галицького генерал-губернатора, бригаденфюрера СС та генерал-майора поліції Отто Вехтера. Саме він у березні 1943 р., за погодженням зі своїм безпосереднім керівником райхсфюрером СС та міністром внутрішніх справ Гайнріхом Гіммлером, виступив із ініціативою створення галицької дивізії Ваффен-СС. Автор споминів (ім’я, на жаль, не збереглося) пише: «Очевидно, підпілля ОУН мусило зайняти становище до цієї справи… В ім’я правди треба сказати, що коли, в колах підпілля, погляди на концепцію були більш-менш однозначні, то щодо справи набору до дивізії такої однозгодної опінїї не було». «Одна група підпільників на чолі з Шухевичем, — указує мемуарист, — заступала думки, щоб наборові не противитись, а навіть щоб значну кількість військовоздатної молоді з кругів підпілля вислати на вишкіл до дивізії. Цієї думки були також військовики, згуртовані в Краєвому Військовому Штабі (КВШ) ОУН Львівського краю». «Рішучими» противниками цієї концепції виступили керівники Головної Команди УПА Клячківський і Ступницький. їх підтримували Краєві Проводи ОУН(с-д) на Волині та Поліссі, а також в т. зв. Трансдністрії (тобто землях на схід від Дністра). Вони «вимагали провести акцію бойкоту набору до дивізії». Нарешті, «тимчасовий Провідник ОУН Максим Рубан (Микола Лебідь) цієї справи сам вирішувати не хотів, почалося узгоджування протилежних становищ…». Після тривалих дискусій «акцію поборювання» дивізії було закінчено».

Далі автор пише про те, що ініціатива створення дивізії виходила безпосередньо від губернатора Вехтера, який у такий спосіб «бажав зміцнити своє становище серед сатрапів IIIРайху». Діяв він за згодою Гіммлера, але проти волі генерал-губернатора Генеральної Губернії Ганса Франка. Більш того, автор споминів наводить твердження західних дослідників, згідно з якими Адольф Гітлер нічого не знав про ініціативу Вехтера та Гіммлера аж до 23 березня 1945 року! Ще більше: за свідченням цитованого мемуариста, на спеціальній нараді 8 червня 1943 р. у ставці в Растенбурзі, «Гіт-лер з усією рішучістю висловився проти набору українців та інших «східних» народів до німецької армії».

Другий документ — лист генерал-хорунжого Михайла Садовського «До Пана Президента 360 Українського Відділу Канадійського Ле/іону», датований 6 серпня 1950 р. Генерал звернувся до адресата у зв’язку з тим, що канадський уряд зняв заборону українським дивізійникам на в’їзд у країну. Натомість, Український відділ Канадського Легіону виступив проти(!) такого рішення. М. Садовський, зокрема, пише: «я категорично стверджую, що… Дивізія «Галичина» не була сформована з доброї волі українців, лишень під німецьким примусом і терором». Далі генерал Садовський наводить такі аргументи на користь своєї позиції. Перший: «охочих йти до дивізії майже не було. Хто не хотів йти до дивізії, на того чекав концентраційний табір або смертна кара. Я був свідком, — пише він далі, —яку Варшаві німецьке гестапо через свого відпоручника «добровільно» набирало до Дивізії «Галичина» старшин із колишньої армії Української Народної Республіки». Другий: «українське громадянство в Галичині і Український Центральний Комітет довго вагалися і находили різні причини для відмови від цієї акції, однак, коли був виданий категорично гострий і безапеляційний наказ німецької військової влади, вони змушені були приступити до виконання того наказу». Третій. Мотивом Українського Центрального Комітету під проводом Володимира Кубійовича було бажання «рятувати українську молодь від примусової бранки до Німеччини на тяжкі роботи для потреб війни, де молодь в застричний спосіб десятками тисяч гинула під градом бомб безупинних нальотів повітряної фльоти та від непосильної, небезпечної, тяжкої праці при зовсім недостатньому харчуванні».

Наразі маємо дві несумісні між собою концепції формування «Дивізії», сформульовані учасниками тих подій. Хто з них ближчий до правди? Можливо, відповісти допоможе наступний документ. Це так зване «Зарядження» (звичайною мовою — наказ) місцевим жителям, підписане таким собі Францем Бабяком, «Окружним Повновласником Військової Управи Галичини». Цитую пункт 1: «Українці, уроджені в рр. 1920, 1921,1922,1923,1924 і 1925 мають зголоситися добровільно (підкреслено мною — Д. Я.) в ряди С. С. Стрілецької Дивізії Галичина. Крім того зобов’язані зголоситися (підкреслено мною —Д.Я.) всі українці, уроджені в 1900–1920 включно, які служили в якій-небудь армії або перейшли якийсь військовий вишкіл, а також ті, які ще не служили при війську, однако не старші 35 років, тобто уродж. до 1908 р.». Пункт другий: «Старшини та підстар-шини (офіцери та підофіцери), котрі одержали ступінь старшини або підстаршини в котрій-небудь армії, мають зголоситися без огляду на вік». Третій: «Лікарі повинні зголоситися без огляду на вік і без огляду на те, чи дотепер служили вони в армії чи ні».

Така от історія.