Сам себе катаю

Олімпійський вогонь у спицях

"Я починав багато оповідань про велогонки, але так і не написав жодного, яке могло б зрівнятися з самими гонками на закритих і відкритих треках або шосе…" Отак відверто зізнавався у своєму безсиллі перед темою змагань велосипедистів відомий американський письменник Ернест Хемінгуей. Непідвладність слову тієї круговерті подій, що несе в собі, мов гірський потік, велогонка, переживають не лише славетні майстри красномовства. Свою безпорадність нерідко відчувають і кореспонденти газет, радіо і навіть телекоментатори, тобто підготовлені фахівці, які, здавалося б, мають все знати про вихор прозорих коліс.

…На треку йде вирішальний заїзд. Справжня драма зчиняється на останніх метрах. Мов блискавка, шугає з 20-метрової висоти віражу гонщик в сріблястому шоломі, його суперник, який ішов колесо в колесо, в ту ж мить зривається з сідла і, несамовито витанцьовуючи на педалях та розгойдуючи хромовану машину, кидається навздогін. Однак лідер тактовно перекриває собою всі можливі обгони. На трибунах глядачі піднялися в єдиному пориві, у багатьох випали з рук парасолі, згорнуті трубочкою газети… Навіть завмер за кадром досі невгамовний телекоментатор, і тільки незворушне "око" телекамери здатне зафіксувати бентежну мить і повторити її знову…

Так, завдяки телевізору вболівальники мають можливість побачити зворушливий велоспурт (різке короткочасне прискорення швидкості темпу), розгледіти зрошене потом обличчя гонщика, подане широким планом, пройнятися атмосферою гонки і віддати симпатії тому чи іншому спортсменові.

У нашій країні велоспортом захоплюється близько півмільйона гонщиків, 135 тисяч з них — розрядники, понад 2 тисячі — майстри спорту. Щороку на треках і шосе проводяться змагання з усіх рангів: окрім традиційних велотурів — це сотні малих і великих стартів, починаючи від шкільних, міських і сільських першостей і завершуючи фіналами всесоюзних чемпіонатів і спартакіад. Кожна республіка організовує свої велосипедні чемпіонати і має своїх представників у збірній команді СРСР. Для юнацтва регулярно влаштовуються всесоюзні змагання на треку і шосе, а перед наполегливими відкриваються двері десятків спортивних шкіл, велосипедних відділень шкіл вищої майстерності, які стали для юнаків і дівчат своєрідним велодромом на шляху до великого спорту.

І все-таки найпрестижнішими для гонщиків були і є арени Олімпійських ігор. Уперше олімпійський вогонь зблиснув у спицях в 1896 році в Греції, тобто в рік відродження спортивних традицій Стародавньої Еллади. До велосипедної програми Першої Олімпіади входило шість видів змагань: п'ять проходило на треку і один — на шосе. Шосейна гонка прокотилася славнозвісним легендарним шляхом від Марафона до Афін. У сиву давнину цією трасою пробіг 42 кілометри і 195 метрів один грецький воїн, щоб донести своїм співвітчизникам радісну новину. "Ми перемогли!" — випалив він першому зустрічному афінянину, і то були його останні слова, тієї ж миті він помер од неконтрольованого перенапруження. А ту першу олімпійську шосейну гонку виграв грек А. Константинідас, промчавши 87 кілометрів за 3 години 22 хвилини і 31 секунду. Вибиваючись із сил, чемпіон 1896 року накручував в середньому 26 кілометрів за годину. Нині таку швидкість може розвинути навіть юний велосипедист.

На Олімпійських іграх, що проходять раз на чотири роки, високий клас їзди демонструють, як правило, європейські спортсмени. Якщо заглянемо в історію олімпіад, то дізнаємося: в командному заліку першими олімпійськими чемпіонами стали гонщики Франції, другими — велосипедисти з Англії, потім пальму першості перехоплювали спортсмени з Данії, Нідерландів, Бельгії. Блискучого і поки що неперевершеного успіху добилися на Олімпійських іграх 1954 і 1964 років італійські гонщики, які з 19 золотих медалей, що розігрувалися на змаганнях, вибороли одинадцять. В наступних Іграх олімпійська слава прийшла до гонщиків нашої країни, НДР і ФРН.

Олімпійський дебют радянських велосипедистів відбувся в Хельсінкі 1952 року. Наша збірна не здобула тоді жодного очка. Перше залікове очко по велосипеду приніс для національної збірної через чотири роки в Мельбурні майстер трекових гонок на 100 метрів Б. Савостін. Рахунок же олімпійським медалям відкрили в 1960 році на Олімпійських іграх в Римі учасники командної гонки Юрій

Мелехов, Олексій Петров, Євген Клевцов і Віктор Капітонов, який, стартуючи вдруге у груповій гонці, став першим радянським олімпійським чемпіоном з велосипедного спорту.

— Яку перемогу ви вважаєте найдорожчою для себе? — запитали земляки у Віктора на прес-конференції в Калініні, де він народився і освоїв азбуку велосипедної гонки.

— Таких перемог, мабуть, дві,— сказав чемпіон. — Першу одержав ще хлопчиськом тут, у рідному місті, відразу після війни. Тоді все було початковим. Уперше по-справжньому осідлав велосипед, уперше виступив у серйозній гонці і вперше переміг. Відстоюючи честь заводської команди, я по суті відкрив для себе спорт. Вхопився за кермо — і досі не можу випустити з рук… А другу перемогу виборов через п'ятнадцять літ — на Римській олімпіаді 1960 року. Зоряна, як кажуть, година… Адже відомо: дорожчих од золотих олімпійських медалей нагород не існує. І це справді так. Ніколи в спорті мені не було так важко, як в останню неділю серпня 1960 року…

…Вся Італія приготувалася вітати з перемогою свого співвітчизника в груповій гонці на шосе Гроттаросса, що завершувала велосипедну програму. Італійці були певні, що виграє її олімпійський чемпіон командної гонки на 100 кілометрів Лівіо Трапе. Напередодні старту його ім’я старанно виписали на стінах будинків і навіть на мостовій. Та доля розпорядилася інакше. Прогнози в груповій гонці ніколи не збуваються, власне, через це і називають її лотереєю. Одинадцять велосипедистів виявили тоді бажання помірятися силою, і кожен мав шанс на перемогу,

"Попереду мчали тільки двоє — Трапе і я, — згадує в своїй книзі В. Капітонов. — Трапе відчайдушно рвався до фінішу. Не пригадую, про що думалося в ту мить, коли він вихором вирвався з-за моєї спини… Мабуть, ні про що. На це вже просто не було ні сил, ні часу. Вперед штовхнули внутрішня зібраність, воля і жага перемоги. Останні кілометри я жив невідворотністю цього моменту. Нерви напружилися до краю, почуття загострилися. Я вловив ривок Трапе і в ту ж секунду схопився з сідла, щосили розкручуючи і розгойдуючи з боку на бік машину, і настала драматична мить рівноваги — наші керма порівнялися… А потім я перетнув фінішну лінію на півколеса раніше од італійця…"

Кожна олімпійська гонка — це неповторний психологічний експеримент для гонщиків на витривалість нервів. Що ж до Віктора Капітонова, то він випередив його суперника не лише тому, що мав сильнішу нервову систему. Він розумно блискавично оцінив обстановку, і не вагаючись, хоча вже згасали фізичні сили, прийняв правильне тактичне і вольове рішення. Завдяки цій перемозі наше велодружина набрала 26 залікових очок. На жаль, у чотирьох наступних олімпіадах Токіо, Мехіко і Монреалі збірній СРСР не вдалося набрати такої суми очок. Після римської перемоги зарубіжні газети писали: "З перемогою радянського офіцера Капітонова велосипедисти СРСР входять через парадні двері у великий велоспорт". Роками пізніше олімпійський чемпіон стане тренером олімпійців тричі доб'ється олімпійського успіху — уже як наставник, котрий виведе своїх вихованців на вищі п'єдестали в Мюнхені, Монреалі і Москві.

Друге олімпійське "золото" привезли до нашої країни з Мюнхена 1972 року киянин Володимир Семенець і харків'янин Ігор Целовальников, вигравши гонку на тандемі. Ця перемога знаменна ще тим, що стала першим тріумфом радянських гонщиків на треку.

Тандемом називають двомісний велосипед, на якому гонщики крутять педалі, розміщені на одній лінії. Бойова колісниця, як величають поміж собою спортсмени, — машина велика і важка. Якщо добре розігнати її — мчить шалено. На шосе тандем дуже легко переганяє караван гонщиків високого класу. Хтось може подумати: двом крутити педалі набагато легше, ніж одному. Насправді ж їм непереливки. Тандемістам доводиться витискувати із себе все до останку, педалі так і "стогнуть" під ногами. Тренери беруть на ці машини, як правило, найвитриваліших гонщиків. До речі, кермо колісниці повертається вдвічі більшим зусиллям, ніж гоночного велосипеда. Важче також дотримуватися на ній і певної тактики, оскільки "вершникам" доводиться постійно перешіптуватися між собою і розуміти один одного навіть за імпульсами м'язів. Наприклад, керманич одважився ні ривок, його напарник має в ту ж мить відчути те через ланцюгову передачу, що мов нерв з'єднує обох.

Перемозі В. Семенця та І. Целовальникова в гонці на тандемах, мабуть, судилося бути завершальною. Річ у тім, що Міжнародна спілка велосипедистів прийняла рішення зняти тандем з програми Олімпійських ігор після 1972 року.

Ще одну золоту медаль здобули в Мюнхені в шосейній гонці наші спортсмен" Борис Шухов, Валерій Ярда, Валерій Лихачов і Геннадій Комнатов. "Все має свій початок і свій кінець. Скінчилася остання епоха голландських велосипедистів — переможців Токіо і Мюнхена, відкрилася звитяжна сторінка росіян. Вони завою вали першу командну медаль і, вочевидь, не останню…" Мали рацію журналісти мюнхенської газети "ЦТ", присвятивши такі рядки свого спецвипуску нашим гонщикам.

Минуло чотири роки, і на вищу сходинку п'єдесталу Монреальської XXI олімпіади (1976 р.) піднялася друга четвірка спортсменів з СРСР — переможці командної гонки на шосе "Транс-Канада" Володимир Камінський з Мінська, Аавс Піккуус з Тарту, Валерій Чаплигін з Курська і Анатолій Чуканов із Ворошиловграда.

Наш земляк потрапив до команди, вигравши індивідуальну гонку чемпіонат, СРСР з велоспорту у Сімферополі. Його заповітною мрією було завершити 100 кілометровий пробіг раніше двох годин, і він досяг цього.

Прикро для гонщика, коли на трасі не витримують машини — то вийде з лад якась деталь, то проколеться шина. Але ще прикріше, коли підводить організм. Тоді вже ніхто не допоможе. На шосе "Транс-Канада" наша команда очолила гонку. До фінішу лишалися лічені кілометри. Польських гонщиків це не влаштовувало, і вони вирішили перехопити лідерство. Азартно вигравали секунду за секундою. І тут судома звела м'яз ноги в Ааво Піккууса. Та гонщик не розгубився. Зціпивши зуби од нестерпного болю, став заспокоювати себе і продовжував натискувати на педалі: "Кріпись, будь мужчиною до останнього і не подавай вигляд, що тобі вкрай важко. Ніхто не повинен бачити цього". Як прибув на фініш — й пам’ятає. Але на двох колесах. Вибратися із сідла не було сил. Товариші розняли туплекси і довели його до мікроавтобуса під руки, бо сам іти не міг. У Москві олімпійським чемпіонам вручили урядові нагороди — ордени "Знак Пошани".

У змаганнях на олімпійських треках нашим велосипедистам щастило менше. Першим найвищу олімпійську перемогу — бронзову медаль в гіті — здобув у 1960 році Р. Вергашкін. Що таке гіт? Одиночний заїзд з метою визначення кращого часу проходження дистанції. В гіті, цій кілометровій гонці на час, коли хвилинна стрілка ледь встигає завершити коло, гонщик має розвинути надзвичайну швидкість. Тут нема ні чвертьфіналів, ні напівфіналів, де можна було б надолужити втрачені в попередніх заїздах секунди. У гіті лише один старт, і за одну хвилину гонщик має викластися сповна і вибухово.

Серед олімпійських трекових гонок гіт, мабуть, найпідступніший. Не поталанило свого часу омському гонщику Е. Раппу в олімпійському гіті, зате на чемпіонатах світу двічі виборював славу найсильнішого — в 1971 і 1974 роках.

У командних гонках переслідування на 4 кілометри нашим гонщикам щастило більше на чемпіонатах світу. Уперше звання чемпіонів здобули на треку "Рокур" в бельгійському місті Льєже 1963 року, і тривалий час вели перед саме в цих гонках у непарні роки. З-поміж переможців в командних гонках переслідування особливо відзначився Станіслав Москвін, єдиний радянський гонщик — чотириразовий чемпіон світу.

Вищим пілотажем трекового велоспорту вважається спринт. У цій привілейованій гонці 28-річний студент Омар Пхакадзе завоював третє місце, його бронзова медаль — перша для наших спринтерів і, на жаль, єдина за всі Олімпійські ігри.

Велосипедний спринт — це квінтесенція трекових гонок, основа основ будь-яких змагань велосипедистів. Володіти прийомами спринту повинен кожен гонщик, незалежно від своєї спеціалізації, в тому числі й шосейники. Що ж до "чистих" спринтерів, то вони мають бути майстрами найвищої кваліфікації.

Спринтер здатний показати високу лінійну швидкість, "реактивний" стрибок, тобто вміти миттєво зірватися з місця і різко прискорити швидкість. Він бездоганно володіє технікою педалювання, високою маневреністю, блискавично реагує на прийом суперника, що наважився випередити його, і може обміркувати кілька тактичних варіантів за коротку мить. З-поміж усіх прийомів, які входять до обов'язкової програми підготовки спринтерів, особливо значимий сюрпляс (у перекладі з французької означає "на місці"). Моменту, коли гонщик має вдатися до сюрплясу, завжди чекають з нетерпінням на трибунах вболівальники. Він справляє такий емоційний ефект, як, скажімо, неймовірний гол у футболі.

Спринт на треку — це гонка на кілометр, але час, на відміну од гіту, тут до уваги не береться. Дистанцію можна проїхати за кілька хвилин, а можна і за годину. Головне — прибути на фініш першим, згідно з так званим правилом першого колеса, що ставить учасників гонки в однакові умови. Переможця визначають по сумі двох, а коли не виходить, то й трьох заїздів. Кому лідирувати в першому крузі (333,3 м), називає жереб. Той, хто витягнув його, зобов'язаний проїхати першу третину шляху лідером. Прийом сюрплясу застосовувати в першому крузі не дозволяється. Як тільки лідер пройде перші 333,3 метра, він, тактовно "пробуксовуючи" на одному місці, ніби пропонує переслідувачу вириватися уперед. Гірк цьому торкатися ногами настилу забороняється, інакше відразу зараховується поразка.

Перші позиції, як і перші номери у цьому змаганні, не втішають гонщиків. Тому суперники час від часу влаштовують один одному хитрі "капкани". Стояти на двох колесах на прямій — ще куди не йшло, а ось на віражі значно важче, тут треба бути вправним велоциркачем. Як правило, саме тут і розігруються хвилюючі баталії.

Сюрпляс — це своєрідна дуель на колесах, яка вирішує, хто ж кого перехитрить. Спортсмен повинен завжди бути напоготові, вміло контролювати своє положення і ні на мить не спускати очей із суперника. Вишколені майстри намагаються обрати таку позицію, щоб суперник по можливості бачив його погано. Тож тому що попереду, доводиться нервово оглядатися назад, аби не прогавити відчайдушний ривок партнера. Інакше втратить шанс на випередження. У лічені долі секунди спринтер, що переслідує лідера, має зірватися з місця, щоб якомога дай відірватися од суперника і фінішувати першим.

Як довго можна "стояти" на двох колесах? Якщо стежити за велосипедистами з трибуни, то, здається, в їх еквілібристиці немає нічого складного. Але спробуйте вчинити те на своєму велосипеді. Без підготовки не втримаєтеся у сідлі більше трьох секунд. А істинні майстри сюрплясу можуть балансувати на одному місце десятки хвилин…

Неповторна "класична" велодуель сталася між двома відомими майстрам" сюрплясу — французом Пьєром Трантеном та італійцем Джованні Петтенеллос на олімпійському треку в Токіо 1964 року. Зіткнулися, як прокоментували журналісти, характер з характером, техніка педаляжу з технікою педаляжу, витримка витримкою…

Після першого кола француз, який лідирував, раптом завмер на місці. І суперник також Замість гонки — "тупцювання" на колесах. Пліч-о-пліч гонщики балансували… 21 хвилину і 57 секунд! Та ось італієць не витримав і щодуху кинувся вперед, сподіваючись на перемогу. Але… програв. У французького гонщика вистачило терпіння на якусь долю секунди більше, і цього було досить, щоб, перебуваючи за спиною суперника, вибрати зручний момент і виграти заїзд.

З-поміж радянських гонщиків титул "короля сюрплясу" здобув багаторазово чемпіон СРСР і дворазовий чемпіон світу Сергій Копилов. Як запевняли досвідчені велосипедисти, змагатися з ним у сюрплясі справа безнадійна, він міг "стояти" на колесах як фокусник. Його особистий рекорд — понад 13 хвилин!

Історично значимою подією в міжнародному спорті стала Московська Олімпіада 1980 року. Готуючись до проведення олімпійських велосипедних гонок наша країна побудувала унікальний велотрек у Крилатському, розташованому на мальовничому вигині Москви-ріки.

Крилатський велокомплекс — це складна інженерна споруда. Основою будь якого треку є замкнута доріжка, що нагадує еліпс. Спершу велотреки проектували без особливих труднощів: два прямих відтинки доріжки з'єднували дугоподібними площинами. На прямій гонщик без остраху розвивав максимальну швидкість, коли ж заходив на поворот, його різко відносило вбік. Поштовх має таку силу, що може викинути з сідла або в кращому випадку змусити збавити розгін. Річ у тім, що при виході на дугу діє центробіжна сила, яка на прямолінійному шляху, за законами механіки, дорівнює нулеві. Щоб пом'якшити боковий удар, конструктори минулого вдалися до спіралеподібної кривої, так званої клотоїди, або просто спіралі Корню, кривизна якої пропорційна довжині дуги. А радянські спеціалісти застосували принципово новий метод розрахування перехідної поверхні, внаслідок чого клотоїду замінили плавнішою кривою. На практиці це матеріалізувалося такими розмірами: довжина доріжки — 333,3 метра, радіус віражу— 33 метри, кут його нахилу — 42°, кут нахилу прямих ділянок — 11°, ширина полотна — 9 метрів. Словом, зроблено все можливе, аби на крутих віражах гонщиків щонайменше підстерігали неприємності.

Близьким до ідеального — гладеньким, рівним і нековзким — зробили полотно велотреку. Нагадаємо: перші велотреки були земляні, на зміну їм прийшли треки з асфальтовими і навіть цементованими покриттями. Зросли відповідно і швидкості, але згодом з'ясувалося, що результати гонщиків на цих полотнах бодай на секунду, а поступаються тим, які гарантує їм дерев'яний настил. А яке ж дерево найдоцільніше? За кордоном, наприклад, велодроми покрили африканським залізним дубом. Він твердий і міцний, має оптимальне співвідношення коефіцієнтів тертя кочення і тертя ковзання, що дає можливість розвивати високу швидкість і водночас надійно "тримати" на собі колеса.

Головний архітектор проекту Віктор Ханджа дослідив з допомогою комп'ютера чимало варіантів і зупинив свій вибір на сибірській модрині. Ця порода здавна славиться своїми властивостями: вона не боїться води, не має сучків, міцна і довговічна. Майстерно підігнані бруски утворили монолітне полотно, яке успішно витримує різкі динамічні навантаження — падіння веломашин, стартові ривки і постійні прискорення.

Від примх погоди — дощу, пекучого сонця, снігу — дерев'яний настил треку надійно захищає легкий і ажурний дах — дві тонкі сталеві мембрани, що, як намет, перекривають ядро треку і трибуни на 6 тисяч місць. До кожного місця на трибунах підведено кондиційоване повітря.

Крилатський велотрек — це по суті спортивний центр. Окрім доріжки тут працюють гімнастичні і велотренувальні зали, медико-відновлювальні служби, сауна і кафетерій, планується відкрити Музей історії велосипеда.

Спеціалісти та вболівальники ковзанярського спорту справедливо називають каток Медео під Алма-Атою "фабрикою рекордів". Схоже, такої репутації цілком заслуговує і крилатський трек. Своїх перших гостей він прийняв в олімпійському 1 980-му і одразу порадував небаченими досі швидкостями. З дня відкриття диво-треку спортивні статистики не знали відпочинку: лише за п'ять років під його склепіннями встановлено 70 світових і олімпійських рекордів, і здебільшого радянськими спортсменами. Майже кожне змагання на цьому "рекордодромі" змушує комісарів Міжнародної федерації велоспорту вносити поправки в таблиці світових досягнень.

До гонок 0лімпіади-80 радянських шосейників і трековиків підготував загін фахівців на чолі із заслуженим тренером СРСР В. Капітоновим. Зрозуміло, на цих Іграх, що вперше відбувалися в столиці соціалістичної держави, нашим велосипедистам потрібна була тільки перемога, а особливо в шосейних гонках, де останніми роками вони ходили в лідерах.

Як відомо, олімпійські шосейні гонки проводяться протягом одного дня. На відміну од багатьох велотурів їх тактика по-своєму сувора і справедлива: викладатися на максимумі своїх можливостей. Збірна СРСР у складі Юрія Каширіна, Анатолія Яркіна, Сергія Шелпакова та Олега Логвина проїхала 101 кілометр швидше від усіх і втретє вийшла переможцем. З перших же кілометрів наші хлопці відчули себе господарями траси і довели гонку до золотої медалі. Ще дві олімпійські медалі здобули наші гонщики в груповій гонці на 190 кілометрів.

Нелегким випробуванням для 115 велосипедистів, що прибули з 32 країн, стала московська велотраса. Майстерність їзди, вміння швидко і правильно приймати тактичні рішення в гострих ситуаціях — усе це перевіряється на крутих підйомах і підступних Віражах. Такої неспокійної траси, як зазначили журналісти, ще не було на Олімпійських іграх: 14 кругів, а в кожному круті підйоми і спуски і майже по тисячі небезпечних поворотів. На найвищу нагороду претендували чемпіон світу італієць Д. Джакоміні і екс-чемпіон світу швейцарець Ж. Баус. Та заповітний титул олімпійського чемпіона виборов 23-річний радянський гонщик Сергій Сухорученков. Наші шосейники завоювали дві золоті і одну бронзову медалі. Такого успіху вони не мали за всю історію своїх виступів на олімпіадах.

Велосипедний спорт розвивається стрімко і динамічно на всіх континентах, Нинішні результати гонщиків значно перевищують досягнення минулих літ. Наприклад, на треку: якщо десять років тому лише окремі спортсмени-переслідувачі могли подолати 5-хвилинний бар'єр, то тепер фіналісти за рангом нижчих змагань близькі до результату 4 хвилини і 50 секунд. Назвати чітку межу в будь-якій гонці неможливо, бо минає рік-два, і світ довідується про новий рекорд, до якого незабаром підтягуються десятки і сотні гонщиків.

Заради чого стараються на нескінченній доріжці треку? Що надихає їх весті непримиренну боротьбу з часом на шосе? В ім'я чого набирають з останніх сил ураганну швидкість і утримують її при 150–200 ударах пульсу за хвилину, тобто на межі витривалості? Важка, вкрай важка ноша чемпіонства, але коли здобуваєтеся перемога — усі ці "чому" відпадають самі по собі. Судді скрупульозно фіксують до тисячної частки секунди(!) новий рекорд, а ми ще раз переконуємося, воістину невичерпних можливостях духу та енергії людини.

А кого беруть до збірної? Самі чемпіони кажуть, що свій шлях до спортивного Олімпу починали в дворі на звичайних "Школьниках" і "Орленках". Та щоб статі висококласним майстром, мало хвацько ганяти на велосипеді в своєму мікрорайоні чи справно виконувати найскладніші трюки, скажімо, кататися задом наперед або лише на задньому колесі… В цьому переконаєтеся, прийшовши на перш, тренування в секцію. Ось тоді і зізнаєтеся, що силоньки ще малувато. Виправить таку "ваду" нескладно. Треба займатися фіззарядкою, підтягуватися на перекладині, більше плавати влітку, бігати, ходити на лижах, і тоді станете витривалішими

Припустимо, за цим затримки не буде. Але ж насторожує друге: під час гонок кожна впасти і зазнати пекучих травм. Коли виказують таке побоювання іменитим гонщикам, вони лише іронічно всміхаються, і не тому, що звикли до падінь — вони залучили їх до своїх "вправ мужності". Ось що сказав з цього приводу олімпійський чемпіон 1972 року Борис Шухов: "Падіння — не біда. Звичайно, буває боляче. Але вгамовуючи біль, виховуєш характер, загартовуєш волю. А без цього хіба виросте справжній мужчина?"

Тож кому пропонують місце в збірній? Насамперед фізично сильним, здатним кілька днів підряд проїжджати на тренуваннях по 200 кілометрів. Витривалим, котрі не просто ганяють велосипед, а витримують швидкість до 50 кілометрів за годину на всій трасі. Працьовитим, що вперто долають круті гірські підйоми. Сміливим, що без страху кидаються в запаморочливі спуски зі швидкістю до 90 кілометрів на годину (більше — забороняється умовами змагань). І мужнім, які терпляче зносять біль, травми і післяфінішне виснаження, коли німіють руки й ноги. Ну, а звідки черпати на все це натхнення? Всі гонщики запевняють, що ніщо в світі не може зрівнятися з тим запальним відчуттям, коли летиш на треку чи шосе, тримаючи в руці легке кермо прудконогого велосипеда. І що посвист зустрічного вітру — то найчарівніша мелодія в світі.

У нашій республіці майбутніх гонщиків високого класу готує, зокрема, харківський клуб "Золоті колеса". До будинку № 52 по вулиці Героїв-гвардійців, де розмістився цей клуб, щодня приходять, як до себе додому, понад 150 підлітків. До їхніх послуг веломайстерня, комора для зберігання велосипедів, душові, кімната відпочинку, дві зали загальної підготовки, кімната тренерів. Не тільки одним велосипедом живуть клубівці. Влітку групи учнів виїздять до спортивно-оздоровчих таборів, де не з меншим захопленням грають у футбол і волейбол, а взимку — в хокей, катаються на лижах. Був колись серед новачків і Валерій Мовчан. Не все в нього спершу виходило, на тренуваннях майже завжди плентався в хвості, за один рік навчання поламав два велосипеди. Тренери вже хотіли було відрахувати його з клубу. Але настирливе бажання утриматися в сідлі, добитися, так би мовити, вищого велопілотажу допомогли хлопцеві вийти в лідери з-поміж ровесників. А через сім років у Москві він став переможцем XXII Олімпійських ігор.

"Золоті колеса" вивели у великий спорт Анатолія Суворова, Валерія Юнашова, Юрія Любка, Валерія Буца, Олександра Овчинникова, і, цілком можливо, що любителі велоспорту дізнаються незабаром про нові імена.

Усім, хто мріє про свій спортивний Олімп, хочеться сказати наостанку і про анкету, яку провела серед своїх учасників Міжнародна асоціація спортивної преси (АІПС). На питання: "Якими ви бачите Олімпійські ігри XXI сторіччя?" відповіли близько 1500 журналістів з 54 країн. До найпопулярніших літніх видів спорту майбутнього віднесено (в порядку одержання голосів): плавання, спортивна гімнастика, велоспорт, баскетбол, волейбол, легка атлетика, дзю-до, академічне веслування на байдарках, каное і т. п.

Пальму першості, як бачите, здобуло плавання. А хто міг подумати, що журналісти поставлять "королеву спорту" тільки шостою, а любительський футбол — на двадцяте з 23 місць! Що ж до введення до олімпійської програми додаткових видів спорту, то знову ж таки найбільше голосів дістали легкоатлетичний крос, бадмінтон, водні лижі, орієнтування, стрибки на батуті і велокрос.

Майбутні олімпіади журналісти світу бачать у дуже широкому діапазоні змагань, і велоспорту відводиться в них почесне місце.