Сам себе катаю

Ласкаво просимо у Велоград!

У кого є велосипед, той знає: він неодмінно звабить у далеку дорогу. Хоч би куди повели його прудкі колеса — за село, до річки чи за межі міста, у прохолодним ліс, а спокуса поїхати далі не даватиме спокою. Уперше я відчув її в сьомому класі, коли пересів із підліткового на дорожній велосипед. Обгасав на ньому усі довколишні сільські дороги, а все тягло кудись далі. Ну хоча б проїхати цілу тисячу кілометрів! 1000… Навіть одне це число навіювало якусь романтичну насолоду. Потім знайшлися серед однокласників і попутники. Ще взимку почали заощаджувати кошти на дорожні харчі. Та настали канікули, і задум довелося відкласти. Комусь випав піонерський табір, когось не відпустили батьки, і наша самодіяльна група розпалася. Не зібралися ми і наступного літа, а пізніше вже було не до велосіпеда. Служба в армії, навчання в університеті, треті трудові семестри і, нарешті робота, робота і робота…

До велосипеда я повернувся, коли вже мешкав у місті. Посприяли цьому відчайдухи-велосипедисти, що вихором проносилися в барвистій лавині машин. Я раз проводжав їх заздрісним поглядом із тролейбусного чи автобусного салону, такого душного в спекотливі години. Заспокоївся, коли придбав спортивно-туристичний велосипед Харківського велозаводу.

Ось уже десять років не розлучаюсь із своїм "Спортом". Їжджу на ньому на роботу весною, влітку й восени. Хоч як дивно, виграю в часі — тривалість маршруту скорочується на 20–25 хвилин. Велосипед цілком замінює мені ранком фіззарядку, чудовий настрій з'являється, як правило, з першого оберту педалей, в дорозі його не псують ні пробки, ні пасажири, ні затримки на зупинках.

Хочу сказати і таке. Велосипед став для мене чудовим організатором дозвіл у вихідні дні. Давайте будемо відвертими, багатьох у суботу чи неділю турбує єдине: як провести вільний час. У медиків з'явився в ужитку навіть специфічній термін — "недільні хвороби". Американські спеціалісти, наприклад, відносять до них… близько 60 симптомів. Це, зокрема, порушення серцевої діяльності в різкої зміни трудового ритму, простудні хвороби від зловживання морозива, до дефекти слуху в юнаків і дівчат після відвідування дискотек, розтягнення зв'язок від багатогодинного користування ігровими автоматами тощо.

Жаданий відпочинок нерідко супроводжується ще й "хворобою" душі. Статистика зафіксувала: тижневий пік депресій та психічних зривів припадає саме на недільний вечір. У вихідні чимало молодих людей нудиться від нічогонероблення, не знаходить собі місця. При цьому майже ніхто не вбачає у цьому винні саме себе. Поміж тим психологи вважають, що вільний час — це та ж робота, як треба вміти виконувати. Не виключаючи інших видів проведення дозвілля, хочу запевнити, що, маючи велосипед, ви не тільки забезпечуватимете собі корисний відпочинок, а й гарну розрядку, радість, виняткове вдоволення і премилий настрій. Усі, хто відпочиває на велосипеді, ніколи не назвуть неділю сірим, не цікавим і нелегким днем. Година, проведена за педалями в парку або за містом, — і того досить, щоб "очиститися духом". Тоді і будь-яка домашня робота і душі. Бо за що б не брався — усе робиться з легкої руки. Дорослим я оцій велосипед ніби по-новому, глибше і рідніше.

Неабиякими щедротами обдаровує велосипед у туристичній мандрівці. Сам я довідався про це від непогамовних велотуристів. Ось тоді, власне, й ожила в мені давня мрія — гайнути й собі кудись… І коли трапилася нагода провести свою відпустку на велосипеді, скористався нею, не вагаючись. Маршрут обрав такий: Київ — Житомир — Новоград-Волинський — Ровно — Луцьк — Ковель — Брест — Слонім — Ліда — Шяуляй — Рига. Завершити його мав на розлогому узбережжі Балтійського моря. Так запраглося подихати просторами озерної лісової Волині, пройнятися діловитою красою Прибалтики, а ще неодмінно бувати в місті мрії — Велограді, про який так поважно відгукується велосипедний народ. Отож і вибрав шлях, щоб власними очима оглянути "двоколісне князівство XX століття".

Досвіду не було ніякого, і туристичну азбуку довелося пізнавати, так би мовити, на ходу. Труднощі настали, як тільки виїхав за місто. Я поклав собі проїздити щодня не менше 150 кілометрів, і перший день мав стати добрим зачином. Якби ж то! На трасі перестрів шалений, пружинистий вітер, який невмолимо відштовхував назад. Попервах поєдинок із вітровієм дещо забавляв, але через годину несамовитий висвист у вухах, змішаний із гуркотом коліс і двигунів обганяючих автомобілів, почав дратувати. Десь на тридцятому кілометрі довелося з'їхати на узбіччя, бо геть вибився із сил. Відпочиваючи в придорожній зеленій смузі, збагнув свою поразку: надто громіздкою була екіпіровка. Окрім одномісного намету, прихопив із собою півпудовий рюкзак. Хочеш не хочеш, мусив розкласти на траві своє спорядження і провести своєрідну інвентаризацію. Залишив в рюкзаку лише речі першої необхідності.

Чіткий алгоритм виробив на третій день, задумані добові кілометри давалися легше. Що не кажіть, а самодіяльний туризм має свої чари. Ви вільні заглянути вбудь-яке село, що приглянеться по дорозі чи на карті, і заїхати в такі місця, на такі пейзажі, куди ще не прокладено офіційного маршруту.

На ночівлю зупинявся у прилісках та гаях, які облюбовував поодаль від гомінкої траси. Розставляв намет, готував нехитру гарячу вечерю. Палахкотливе вогнище, розведене з опалих гілок, служило мені за романтичного співрозмовника тихої, безгомінної ночі. З ним ніколи не почувався самотнім чи обділеним на затишок. Перед сном встигав почитати книжку. Через щемну втому засинав швидко і спав навдивовижу мало — не більше п'яти годин. Прокидався від милозвучного пташиного різноголосся. Кілька гімнастичних вправ — і свіжий, бадьорий, м'язи бринять, немов натягнуті струни… Не раз дивувався цим метаморфозам після лісових ночівель. Адже залишаючи ввечері сідло, чомусь був певен, що вранці не піднімусь на нього. Дерев'яніли ноги й руки, гуло все тіло від утоми. Та прокидався — і не впізнавав себе. Легкий сніданок — а це, як завжди, бутерброд і чай І "прикуску з ізюмом (цукор — обтяжливий баласт) — і знову в путь.

Виявляється, щоб відновити затрачені фізичні сили, людині в зеленому середовищі потрібно на 60 процентів менше часу, ніж в індустріальних кварталах міста, позбавлених рослинності. Але про цей науковий висновок я дізнався вже після мандрівки, натрапивши в періодиці на результати досліджень, проведених японськими ученими. До речі, в них зазначалося й таке: витривалість людей в озеленених районах чи в парках збільшується на 15 відсотків, крім того, різко підвищується уважність і зосередженість.

Найвищу насолоду дарують сріблясті колеса, коли їдеш ясного сонячного дня. Але погоду в дорозі не вибирають. Те літо видалося скупуватим на сонце, дощило майже через день. Та нудьгувати, скажу по щирості, не доводилося. Тягло в сідло наперекір негоді, кепському настрою і повному дискомфорту. Дарма що холодний вітер обмивав дощем з голови до ніг, однак було добре, бо зігрівало внутрішнє тепло, викликане циклічними рухами ніг та усвідомленням того, що все-таки їдеш, рухаєшся вперед…

Давно помічено: люди, які постійно займаються інтенсивними фізичними вправами, особливо бігом чи їздою на велосипеді, відчувають під час занять приплив тепла, бадьорості і душевної злагоди. Для визначення цього загадкового стану науковці придумали спеціальний термін — "ейфорія бігу". Експерименти, проведені вченими, показали, що динамічні вправи підвищують в організмі рівень ендорфінів, тобто білків, які продукують в головному мозку не що інше, як природні знеболюючі речовини. Ейфорія бігу зникає, як тільки припиняється активний біорух.

"Подорож — це завжди перемога над знегодами життя", — казали мудреці в східних країнах. У далекій дорозі, за тридев'ять земель од рідного порога, не минути екстремальних ситуацій і непередбачених труднощів. У їх подоланні турист якраз і складає важливий життєвий екзамен, і не комусь, а самому собі — на витривалість, мужність, силу волі, фізичне загартування і любов до рідного краю. А пізнання Вітчизни, яке дається в дорозі, не зрівняти ні з якими телерепортажами та книжними нотатками.

На Волині я відкрив для себе справжні дива природи — голубі лісові озера Світязь (український Байкал), Пісочне, Кримне… Серцем торкнувся героїчної слави воїнів-прикордонників, відвідавши меморіал захисників Брестської фортеці. Теплим молоком і окрайцем пахучої хлібини, подарованими в дорозі, увійшли і мене луки і поля Литви. А хіба забути, як спалося під зорями в духмяному стіжку сіна?

Моя велоподорож запам'яталася ще й гостинними "столами" — галявинами суниць і чорниць, які пахли сонцем і різнотрав'ям. Назбирував повну склянку краплистих дарів природи і потім на коротких перепочинках смакував ними

Якщо ж випадало гнати велосипед обіч магістралі вдень, коли вона надто запруджена транспортом, круто міняв свій графік. Одсипався до опівночі в затишній місцині, звісно, біля водойми, а потім сідав на велосипед і не злазив з нього до сходу сонця. Мчати трасою за нічної пори, коли різко спадає рух, доставляй виняткову радість. Тоді не дратував металевий гуркіт двигунів і коліс, не доймали своєю гіркотою фіолетові шлейфи вихлопних газів. Здавалося, ти не просто дихаєш, а жадібно ковтаєш повітря з присмаком достигаючих хлібів, відродженої озону лісу, лук, річки. Навдивовижу легко крутяться в цей час педалі. Мої дорожні "рекорди" відбувалися саме вночі. Наприклад, за шість годин нічного педалювання я проїздив на 50 кілометрів більше, ніж вдень.

Подорож — це неминучі знайомства з людьми. В одних моя велоодіссея викликала подив, інші просто співчували. Один добродушний турист-автолюбитель запропонував підсісти у його "Жигулі", щоб не мучитися і враз добратись до Риги… Гостинно прийняли мене у свій табір геологи. Ніколи не забуду вечір проведений з ними біля вогнища з гітарою…

Своє велотурне, що тривало два тижні, завершив купанням у Балтійськом морі. На лічильнику було накручено близько 1300 кілометрів. Додому повернувся поїздом, склавши велосипед у компактний багаж. Що ж я привіз із мандрівки?

Першу оцінку мені поставили друзі: вони помітили, що я засмаг не гірше, ніж на Чорному морі, мав вельми бадьорий вигляд. У поліклініці лікарі оцінили моє здоров'я на "п'ять з плюсом". І що зовсім несподіване — за час подорожі я прибавив у вазі на… 200 грамів. Мабуть, то зміцніли мої м'язи.

Після велопробігу Київ — Рига переконався остаточно: хочеш бути здоровим і життєрадісним — віддай своє дозвілля активному рухові. Легкі колеса не обіцятимуть легкого життя, але з ними воно стане цікавішим, здоровішим і романтичнішим.

"Стривайте, а як же "місто мрії"? Невже забули?" — запитає читач. Не забув, дорогий друже. Та оскільки то особлива розмова, поведу її окремо. Тож про Велоград…

На карті його поки що не знайдете під такою назвою, і не тому, що картографи могли забути чи не визнали за необхідне нанести відповідний кружечок. Річ у тім, що велосипедна доля цього "міста мрії" визначилася не так давно.

А що містечко це незвичайне, вже на в'їзді попереджає транспарант: "Шяуляй — місто велосипедистів. Водії, будьте обережні!"

Була погожа липнева субота, коли автострада привела мене у центр міста. На вулицях, куди не глянь, всюди було видно фігури велосипедистів. Одні під'їздили до магазинів і паркували свої двоколісні машини на спеціальних велостоянках, інші просто прогулювалися поодинці, парами, зграйками… На перехресті розминувся із поштарем на велосипеді, а в придорожнім сквері приглянувся лоток на велосипедних колесах, з якого продавали морозиво. Та й їхав я не трасою, а велодоріжкою — півтораметровою смугою, відокремленою од машин "демаркаційною" білосніжною лінією і позначеною силуетами велосипеда на проїжджій частині. Справжня розкіш для велосипедиста, яку сприймаєш із вдячністю. Бо хоч і обганяли поряд непоступливі автомобілі, однак почувався безпечніше, принаймні не озирався раз по раз назад, остерігаючись, аби не притисли до бровки тротуару.

Велосипедне знайомство.

Міська велодоріжка згодом вивела мене на простору веломагістраль яку шяуляйці називають дорогою здоров'я. Уздовж неї розмістилися ошатні стоянки для велосипедистів. Втомив ся — будь ласка, зупиняйся і перепочивай на лаві під тентом. Поряд кіоск — можеш почитати свіжу газету. А трохи далі натрапиш на казковий дерев'яний будиночок — харчевню, де можна підкріпитися бутербродом і випити фруктового соку. Якщо вийшов з ладу велосипед, покажчик проведе тебе до веломайстерні. Ну, а коли немає велосипеда — теж не біда. Тут працює пункт прокату, де можна вибрати велосипед за уподобанням і для будь-якого віку.

Будь ласка, морозиво з… велосипеда.

Ця 15-кілометрова асфальтоване велодорога прокладена від міста до зеленого масиву Бубяй, де люблять відпочивати шяуляйці. Не тільки у вихідні, а й в будні тут завжди людно, гамірно і весело. Ні дорослого, ні підлітка не зачитать байдужим слаломні спуски, велотунелі, забавні велогірки і майданчики для фігурної їзди на велосипеді та інші велоатракціони. Накатався — можеш "припнути" велосипед на стоянці і спуститися до озера, щоб покупатися на пляжі. Заманулося поганяти м’яч чи зіграти в теніс — на тебе чекають спортивні майданчики.

Шяуляйці одними із перших у країні подбали про "ренесанс" велосипеду в XX столітті. Нині кожен третій житель міста має власну веломашину, тут стало звичним їздити на велосипеді на роботу, в школу або просто в гості. Кажуть, велосипед у великій пошані там, де йому гарантується безпека руху. У Шяуляї щодо цього зроблено чимало. Від суцільного транспортного потоку одмежовані велодоріжки, які становлять, до речі, п'яту частину загальної довжини всіх магістри лей міста. На багатьох вулицях вивішено червоні "цеглинки" для автомобілістів, а у вихідні до них долучається ще близько десятка доріг, які відкриваються тільки для пішоходів і велосипедистів.

Звичайно, велосипед доставляє чимало турбот місту, що одважилося дати йому не одну "зелену вулицю". Але й віддача соціально значуща: останніми роками, як запевняють медики, серед шяуляйців різко зменшилася захворюваність, скоротилися прогули з транспортної причини, підвищилася продуктивність праці, стали краще вчитися в школах та інших навчальних закладах. Масове захоплення велосипедом розвантажило міський транспорт, зменшило витрати пального і забруднення навколишнього середовища.

Першою відкриває дорогу велосипеду, безперечно, весна. Як тільки скидає сніжну ковдру асфальт, ховаються ковзани, лижі, санчата, а натомість викочуються у двори велосипеди. Миготливі спиці намотують сонячні промені на вулицях, площах і парках. Звична картина в будь-якому місті чи селі. А в шяуляйців весна особлива — вона виливається в справжнє свято двох коліс — День велосипеда.

У травневі дні майже всі жителі міста — від дідуся до малюка — пересідають на дво- та триколісні велосипеди. Для них організовуються спортивні змагання, зльоти велотуристів, короткі велопоходи під девізом: "Всією сім'єю — на природу!" А в дитячих садках проходять свята маленьких велосипедистів, в яких беруть участь понад 2 тисячі малят. Організатори шяуляйського вело-фестивалю поставили перед собою благородну мету — заохотити до їзди на велосипеді якомога більше людей і виростити нове покоління спортсменів, прихильників здорового і радісного способу життя.

Пращур велосипеда

Свій День велосипеда шяуляйці охоче розділяють з велолюбителями багатьох міст і сіл країни. Особисто я скористався їх доброзичливим запрошенням і прибув у це литовське містечко вдруге.

Не впізнати було Велограда тієї травневої неділі Вже зранку, ніби за велінням чарівної палички, на вулицях зник автотранспорт. Натомість їх заполонили велосипедисти, натискуючи на педалі різних марок тихоходів. З-поміж них були й чудернацькі машини минулого — дерев'яні самокати, "павуки", "дукси", "колеса смерті" і сучасні гоночні веломашини, на яких радянські спортсмени завойовували високі олімпійські нагороди. Ці дивовижні, химерні пращури велосипеда викотили на вулицю прямо… з Музею велосипеда, що розмістився в триповерховому будинку поряд із висотним готелем "Шяуляй".

А мені зручніше…

Програма Дня велосипеда насичена і цікава. Це — масові велоспринти для різних категорій молоді, фігурні катання і паради саморобних конструкцій. Піонери і школярі, наприклад, змагалися між собою на підліткових велосипедам переможці одержали призи велозаводу "Вайрас" — новенькі "Орленки" і "Ласточки"". Вихованців дитячих садків, які осідлали триколісні "Зайчики" і взяли участь у загальному велопробігу, нагородили смачними цукерками і тортами. Навіть московський цирк "Янтарь", що саме гастролював у республіці, теж пера сів не велосипеди, демонструючи їх неабиякі можливості під шатром голубого неба. Головний же господар свята — це, безумовно, велосипед, йому — найбільші вшанування.

Плакати й афіші сповіщали, що велосипед — дешевий, зручний і швидкий засіб пересування, що його шанувальники ніколи не хворіють, що регулярна їзда на ньому подовжує життя в середньому на п'ять років… На спортивних тенісках, кепі і косинках, вітринах — всюди красувалася велосипедна емблема міста — усміхнене серце, в півкулі якого вписано два легкокрилі колеса.

Та чи не надмірне таке захоплення велосипедом сьогодні?

— Звичайно, ні,— сказав один із організаторів цих урочистостей, заступни голови Шяуляйського міськвиконкому Вітаутас Бержинскас. — Адже всі знають: велосипед не просто іграшка чи спортивний снаряд. Він досить практичний вид транспорту. Тому так важливо, а особливо для міста, створювати всі умови для тих, хто користується велосипедом. Це ми, власне, й робимо.

На п'єдесталі пошани — юні гонщиці.

Шяуляй дав велосипеду "зелену вулицю" в багатьох напрямах. Тут розроблено генеральний план розвитку міського транспорту, за яким переваги надаватимуться не автомобілю, а двоколісному "конику". Передбачено заходи, аби кожний житель міста міг добиратися велосипедом від свого дому на роботу, де магазину, школи та зони відпочинку. Подальша велосипедизація міста тісно пов'язуватиметься з перспективним планом будівництва. При забудові нових мікрорайонів міськвиконком не затвердить жодного проекту житлового будинку чи масиву, якщо архітектори не передбачать спеціальні велодоріжки, стоянки, майстерні для ремонту веломашин.

А яким же буде міський велотранспорт у майбутньому? Відповісти на це може парад веломобілів — один із видовищних "номерів" велосипедного свята.

Стартують веломобілісти.

… Стрімко і беззвучно проноситься схожа на витягнуту краплю машина з написом "Вільнюс". Виблискують на сонці спиці, тихо шурхотять шини Коментатор представляє її по радіо як "найшвидкісний м'язовий транспорт країни". На двокілометровій дільниці траси Вільнюс — Рига судді зафіксували рекордний результат новинки — 60 кілометрів за годину. Цей суто спортивний веломобіль збудували спеціалісти Проектно-конструкторського інституту Міністерства місцевої промисловості Литви, Вільнюського інженерно-будівельного інституту та Пренайського експериментального заводу спортивної авіації. Обладнаний комфортабельною кабіною, він дуже зручний для туристських поїздок, тренувань спортсменів, а також активного відпочинку. У ньому велосипедистові не дошкулятиме ні злива, ні вітер, ні сніг. Ідея цього веломобіля належить інженеру Вітасу Довіденасу, який давно дійшов думки, що їздити на "нечистому" бензиновому автомобілі в наш час неетично. Сам же він наїздив на веломобілях різних конструкцій понад тисячу кілометрів і твердо вірить в їхній прийдешній день, про що, власне, й розповів у своїй чудовій книзі "Веломобілі".

…Не поспішаючи покотив асфальтом повз шеренги глядачів триколісний "Ви-раж" із містким рюкзаком під сидінням. Інженер-конструктор Полтавського автоагрєгатного заводу Володимир Мазурчак прибув сюди зі своїм туристським веломобілем на… літаку.

Найпростіший веломобіль.

"Бираж" має зручне крісло, важить близько 23 кілограмів і розвиває таки пристойну швидкість — до 40 кілометрів за годину. До речі, полтавчанин — постійний учасник шяуляйських велопарадів і досить відомий у країні піонер веломобілізму. Він зробив ціле сімейство простих, прудких і дешевих веломобілів, які пропонує для масового виробництва. Остання новинка — двомісний веломобіль із сидіннями, розташованими по діагоналі. Водій крутить педалі одного із передніх коліс, а пасажир, що сидить позаду, — одного із задніх. Між іншим, за рекомендацією авторитетної комісії велопараду кращі машини В. Мазурчака були представлені в телепередачі "Це ви можете".

Не лише глядачів, а й спеціалістів зацікавив швидкохід ще одного нашого земляка — киянина Володимира Халабурди. Завдяки вдалому поєднанню ножного і ручного приводів його веломобіль розвиває швидкість до 50 кілометрів за годину.

На параді подивували своїми ходовими якостями також спортивний веломобіль Московського автодорожнього інституту, велокарти, доставлені з Ленінграда в… чемодані, пасажирські багатомісні велосипеди, велорикші і велофаетони, яким позаздрив би будь-який вишуканий віз минулого. Тут демонструвались веломашини на всі смаки — три-, чотириколісні, одно-, дво-, чотиримісні, критії відкриті, спортивні і прогулянкові, з однаковими і різними колесами… Ознайомлення з велоновинками наводить на думку, що велосипед наблизився до нового етапу своєї історії — масового конструювання веломобілів. Адже рік у рік шириться географія любительського веломобілебудування, з’являється есе більше оригінальних м'язових саморобок, а деякі так і просяться на конвейєр…

Велофестиваль у Шяуляї — це всесоюзне свято спортивних розваг, здоров'ї і самодіяльної технічної думки. Для участі в ньому приїжджають ентузіасти з Москви, Ташкента, Ленінграда, Києва, Полтави, Миколаєва, Одеси та інших міст сіл. Місто готове прийняти всіх бажаючих, але тільки із своїми колісними розробками.

Тут, в Шяуляї, давно збагнули, що велосипед і місто — не вороги одне одному, а справжні друзі, які пройшли атестацію у найприскіпливішого арбітра — Часу,

Усі популяризатори м'язового транспорту схильні вірити в нову еру велосипеда, яка допоможе поліпшити наш побут і усунути транспортну проблему великих міст. Уявіть собі, скажімо, на рівні другого поверху висячі велотраси, якими безшумно котитимуть велосипеди і веломобілі різних конфігурацій і кольорів, не зустрічаючи ні перехресть, ні пробок. Деякі архітектори пропонують підняти веломагістраль ще вище, тобто над вулицями і будівлями. Такі проект" "небесних трас" дістали назву велополітенів.

Розгорнувши креслення, зрозуміємо, що велополітен — це одно- або двоярусна горизонтальна естакадна галерея, обтягнута, немов теплиця, прозорим склопластиком. Утримуватиметься вона на бетонних опорах та несучих частинах будинків. При велополітені працюватимуть ліфти та ескалатори, які за лічені хвилини доставлятимуть велосипедистів на трасу та опускатимуть на землю. Кожний ярусний "коридор" забезпечуватиме багаторядний рух в одному напрямі, якщо веломагістраль двоярусна — пересуватимуться в протилежних напрямах. На платформах станції відкриються пункти прокату, де можна буде взяти велосипед і здати його в кінці свого маршруту. І ще: велополітен шириною 6 метрів здатний пропустити за годину приблизно 25–30 тисяч велосипедистів. Сьогодні з таким пасажиропотоком можуть справитися лише лінії метрополітенів, які, між іншим, працюють з повним завантаженням. Що ж до автобусів та тролейбусів, то при добре налагодженій системі руху вони перевозять за годину лише 5 тисяч пасажирів…

Велополітен… Чи не фантастика це? Аж ніяк! Існує реальний проект московського інженера П. Райкіна. Відстоюючи ідею велополітену, він, зокрема, доводить, що таке будівництво, поставлене на сучасну індустріальну основу, обійдеться в десять разів дешевше, ніж спорудження метро. А експлуатаційні витрати будуть незначними, оскільки "висяча велотраса" не потребуватиме обслуговуючого персоналу високої кваліфікації і практично, за винятком вечірніх годин, не споживатиме електроенергію.

Лишається додати, що у Вєлограді досить прихильно поставилися до повітряної веломагістралі майбутнього. Не виключено, що саме тут вона зможе одержати свою першу прописку.