Сам себе катаю

Де б узяти прудкі ноги!

Що й казати, не міг не замислитися над цим запитанням наш далекий прапрапращур. Ну, як було йому не заздрити, скажімо, прудконогому оленю, що побивав на полюваннях усі «рекорди» з бігу серед найспритніших бігунів? Зрозуміло, первісна людина намагалася перевершити межу своїх бігунських можливостей, покладаючись на власні ноги. Але врешті-решт припинила ті експерименти, бо навіть її натреноване серце виявилося далеко не всемогутнім. Тут потрібно було «перехитрити» самого себе, тобто спробувати озброїтися якимись допоміжними знаряддями, і, певна річ, досконалішими за палицю. Цілком ймовірно, що пошук їх почався саме з образу «хутких ніг».

Тож спробуємо заглянути в доколісну еру, ту сиву давнину, коли на нашій планеті не було ні доріг, ні возів, ні автомобілів. Куди не глянь — буйні океани зелені й голубі розливи рік та озер. Люди і звірі вживалися між собою й ворогували, а владарювала над ними так звана екологічна рівновага. Хисткі терези її порушилися, коли босоногі вегетаріанці звідали смак підсмаженого м'яса… Відтоді полювання на тварин стає для людини одним із важливих занять.

Впольовану здобич дика людина несла до своєї печери на плечах. Прохідними «коридорами» служили їй витоптані стежини, русла висохлих річок і струмків, буреломні смуги. Нелегка й виснажлива була ця хода. Та з часом знайшовся найкмітливіший, який порадив не тягти здобич на собі, а волочити по траві, підклавши під вантаж довге віття. Полегшало відразу. А іншим разом підстелили шкуру вбитого звіра — стало ще легше. Такими примітивними волокушами наші предки задовольняли свої транспортні потреби, напевне, не роками, а століттями.

«Випрягли» ж себе вони в епоху землеробства, коли до обробітку землі, будівництва каналів і жител почали залучати приручених тварин. Коні, буйволи, верблюди, слони, олені неабияк перевищували зусилля людини, тому вона з полегкістю передавала їм свою нелегку ношу. Одні тварини пересували вантажі по землі — їх називали тягловими, інші несли на собі — це були в'ючні. Приблизно в цей час волокушам чіпляють «ноги» — полоззя (найближчі попередники колеса), і вони перероджуються на добре відому нам конструкцію — сани. Цей прообраз майбутніх самоходів застосовувався в усі пори року, але особливо полюбився в тих краях, де надовго затримувався сніг. Проте згодом він став лише зимовим видом транспорту. Таке вузьке призначення йому «видало» всевладне колесо.

Хто винайшов його? Напевно, це буде вічною таємницею. Ми можемо лише здогадуватися, що винахідник колеса був справді творчою і мислячою людиною. Хоча все могло бути значно простіше: меткий винахідник «списав» його у природи, цієї невичерпної скарбниці хитромудрих патентів. Чи була така можливість? Давайте поміркуємо. Відомо, що механічним оточенням первісної людини були лише важелі — руки, ноги, хвости, крила… Колесом, як таким, природа чомусь не послуговувалася у своїй еволюції. І справді, адже не існує, скажімо, пацюків на колесах чи риб із гребним гвинтом. Бо ці тварини, як слушно сказав з цього приводу американський професор Дж. Даймонд, мають дещо краще… Наприклад, рибина переміщається у воді з допомогою еластичного хвоста, коефіцієнт корисної дії якого досягає 95 відсотків, тоді як гребний гвинт забезпечує лише 60 відсотків. Але ж колеса, можете заперечити ви, набагато ефективніші за ноги. Так, тільки при такій умові: вони виграшні лише на гладенькій, рівній і твердій поверхні, яка в природі зустрічається вкрай рідко. Можливо, саме тому природний відбір не сприяв появі околесованих тварин у процесі еволюції. Більше того, колеса безпорадні на м'якому, в'язкому ґрунті, вони не пристосовані для руху по вертикалі, на обмеженій площі сковують повороти і т. п. Погодьтесь, такі міркування здаються переконливішими, ніж гіпотеза про те, що еволюція просто випадково не «наштовхнулася» на принцип колеса.

І все ж запідозрювати природу у якійсь сліпоті ми не маємо права, бо вона вища від усіх наших пізнань. І в спробі розгадати таємницю колеса також. Століттями, аж до наших часів, вважалося, що аналога колесу в природі немає. Та ось зовсім недавно в пустелі Наміб, що на півдні Африки, зоологи виявили павука, який спускається з косогорів за принципом… колеса. Він так акробатично згинає усі свої вісім пар ніжок, що уподібнюється восьмиграннику, тобто кругу. І якщо подивитися збоку, то «біла дама», так прозвали комаху, нагадує старовинне колесо: тулуб павука служить центром, тобто маточиною, а ніжки правлять за спиці. Але навряд чи вона вирішила долю колеса, тим паче що мешкає за тисячі кілометрів од місця його «народження». Щоб винайти колесо, потрібен був «вибух» неймовірної фантазії, принаймні так вважають психологи, археологи і навіть поети.

Геніальне колесо з'явилося на нашій планеті приблизно за 4000 років до н. е. в Месопотамії. Так свідчать глиняні таблички, знайдені на руїнах стародавніх міст. Створене силою мудрої уяви ще в незапам'ятні часи, колесо й нині є основою основ нашої цивілізації. Без нього неможливим був би годинник, вітряк, верстат, двигун, магнітофон, ракета… Обновлюються матеріали, з яких виготовляють його, змінюються двигуни, освоюються нові види енергії, конструюються дивовижні машини, а колесо саме по собі не піддається принциповим нововведенням. Наче йому дарована вічність. Але хвилиночку… не будемо поспішати з таким висновком. Деякі спеціалісти по майбутньому транспорту пророкують «еру заперечення колеса», коли, на їхню думку, процес кочення витіснить не менш істотне надкочення. Тут маються на увазі магнітоплани та машини на повітряних подушках тощо. Але це вже ми забігли далеко вперед.

Винайдення колісного принципу руху зумовило, з одного боку, появу гончарного круга, який започаткував розвиток багатьох ремесел, а з іншого — майстрування подоби візків — платформ на двох котках. Коли винайшли вісь, з'явилися й досконаліші засоби пересування.

Наскельне зображення колеса, якому приблизно 6 тисяч років.

Перші колісні конструкції заторохтіли по бездоріжжю в Єгипті, Месопотамії, Малій Азії та Китаї 6 тисяч років тому і так пожвавили розвиток матеріального виробництва, що цей період по праву можна віднести до першої технічної революції людства. То були примітивні ще візки та колісниці, але вони одразу взяли на себе перевезення найважчих тягарів. Дещо пізніше заохотили до переїзду і самих людей, тільки на випадок подорожей. Масового міського транспорту тоді не було. Отже, люди ще тривалий час не знімали з себе фізичних навантажень, зокрема тієї ж ходьби. На жаль, цього не можна сказати про деяких теперішніх шанувальників їзди, особливо молодиків, які можуть годинами чекати на зупинці улюбленого авто, аби не пройтися пішки бодай кілометр… Та до цього ми ще повернемося.

Цікаво: вже в ті часи найкращими забавками дітвори, хоч як дивно, були різноманітні коліщаті фігурки. Наприклад, курча на колесах. Йому понад 5 тисяч років, а майже нічим конструктивно не відрізняється від сучасних іграшок, тільки й того, що виготовлене не з благородної пластмаси, а з глини. Це чарівне захоплення можна пояснити хіба що феноменом самого колеса. Скільки століть минуло, а воно й досі збуджує фантазію дітей. Спробуйте не подарувати на день народження своєму найменшому братику автомобільчик чи якийсь візочок, який-то буде розпач… Можна цілком погодитися з одним дослідником психології творчості, що якби фантазії була б потрібна емблема, то кращої, ніж колесо, не знайти.

Глиняне курча на колесах — найдавніша забавка малюків.

Тодішні дороги, звісно, не будувалися. їх «прокладали» колеса возів, колісниць та копита запряжених тварин. Втручання людини зажадали спершу гальмівні ділянки шляху, що проходили через вибалки, трясовини, болота тощо. Лагодили їх дерев'яними колодами або бруківкою. Так, у Швейцарії виявлено відтинок дороги, вимощений колодами ще в 1700 році до н. е. У Голландії такі настили з'явилися на двісті років пізніше. Штучні дороги виявилися досить вигідними — тут одразу підскочила швидкість. І, що не менш важливо, вони якоюсь мірою гарантували рук-, незалежно від примх погоди.

Матір'ю сучасних магістралей вважається майже метрової товщини кам'яна дорога, вимощена у Стародавньому Римі 312 року до н. е. Загалом мережа головних доріг із твердим покриттям, що оповила згодом територію Римської імперії, налічувала 100 000 кілометрів. Лише до самого Риму вбігало 29 доріг. «Усі дороги ведуть в Рим», — казали тоді римляни, пишаючись величчю свого міста та його сполученнями з багатьма країнами світу. Подекуди й сьогодні можна почути адресоване тому чи іншому місту це крилате прислів'я. І в цьому немає нічого дивного, адже, з точки зору транспорту, сучасне місто уподібнюється функціям серця, до якого збігаються численні шляхи-судини — суходолом, водою, повітрям.

Колесо й дорога завжди «бігли» в одній упряжці, взаємно впливаючи на розвиток одне одного. Колісні екіпажі вимагали кращих доріг, а вдосконалені дороги спонукали майстрів до виготовлення нових, комфортабельних і швидкісних засобів руху. При цьому незмінним лишався тільки рушій — тяглова сила коней, волів, віслюків тощо. Звичайно, це не могло не заінтригувати прискіпливий погляд винахідника.

Ідея візка, який би рухався сам по собі, хвилювала людину здавна. Коли у неї не було ще ніяких технічних засобів пересування, вона вже мріяла про чоботи-скороходи, килим-самоліт. А з появою колеса їй забаглося такого дива на колесах, яке б обходилося без тяглової сили тварин. На старовинних єгипетських пам'ятниках зустрічаються зображення крилатого Амура, який сидить верхи на стержні-містку, що сполучає два колеса. Дослідивши фрески, знайдені під час розкопок Помпеї, а також малюнки на кам'яному саркофазі, що зберігається в Національному музеї Рима, італійські археологи стверджують: прообраз велосипеда сформовано ще понад 2 тисячі років тому. На цих зображеннях можна розпізнати важливі деталі, які пізніше трансформувалися в сталі органи велосипеда: подоба рами, шатуни, укріплені на осі колеса, «рогате» кермо, сідло у вигляді стільця зі спинкою. Якщо це так, то, виходить, двоколісне диво народжувалося на планеті принаймні кілька разів.

На жаль, дуже мало відомо про перші спроби побудови коляски, що сама біжить. Історичні матеріали містять багато сумнівного, нез'ясованого. Наприклад, зберігся пожовклий клаптик паперу, в якому йдеться про технічне обгрунтування «самохода». Авторство його приписують грецькому механіку Герону з Александрії, який начебто жив у І столітті нашої ери. Хоча ще не доведено, існувала ця людина насправді чи під її ім'ям приховувалася так звана Александрійська школа.

Деякі дослідники історії транспорту пов'язують предтечу думки про «самохід» із дещо пізнішим часом. Вони вважають, що проект першого велосипеда було створено не в минулому столітті, а в 1495 році. І автором його був не хто інший, як Леонардо да Вінчі. Нещодавно група експертів виявила рисунок вченого, на якому в усіх деталях розроблено двоколісну машину, що рухається педалями. Більше того, Леонардо передбачив навіть ланцюгову передачу, що з'явилася на велосипеді лише 1884 року. Цей рисунок-проект залишався невідомим майже 400 років, оскільки зберігався в одній приватній колекції.

Велосипед Леонардо да Вінчі. 1495 рік.

Виходячи з уточнень, будемо вважати, що наполегливий пошук самохідної коляски припав на період з 1500 по 1800 рік. Не один винахідник мріяв про жар-птицю, впряжену у свій візок. Кожний працював самотужки і лишив в історії техніки цікаву сторінку. А підсумком їх творчої звитяги стали конструкції, які й нині дивують своєю оригінальністю, сміливістю технічної думки та непохитною вірою в найдосконалішу техніку.

Про механічну рушійну силу тоді годі було й думати, адже можливості водяної пари та газів ще належало відкрити. Тому винахідники покладали надії здебільшого на людські м'язи. Одні умільці віддавали перевагу важелям, інші — шестерінчастим передачам. Аби справити приголомшливе враження на своїх співвітчизників, «рухому силу», цебто людину, нерідко усаджували в ящикувату кабіну, лишаючи їй для огляду вузеньку шпарину. Тримаючись за кермо, водій-невидимка тиснув на педалі, схожі на лижі, і візок просувався із швидкістю пішохода. Замовляли такі чудернацькі машини лише монархи та багатії, яким вони служили для особистих розваг або влаштування цікавих видовищ для народу.

Справді, охочих подивитися на «гонки» допотопних машин було немало. Але такі «самоходи» проіснували недовго: конструкції були настільки громіздкими, що водії вибивалися із сил уже на першій версті. Тож згодом м'язовий рушій довелося полишити, натомість заходилися впрягати у візки вітер, який уже крутив лопаті вітряків і носив морськими просторами каравели.

Колісними вітрильниками захоплювалися у багатьох країнах: Китаї, Англії, Голландії, Росії. Зберігся цікавий документ про одного зухвалого винахідника. «Яузького паперового млина робітник Івашка Культигін задумав сани з вітрилом, які їхати без коня можуть. Катався на них Івашка по пустирищах вночі. А Варинської церкви батюшка Михайло доніс в приказ таємних справ, що Івашка має задум, і, спіймавши, Івашку мордували, а тоді він зізнався, що має зробити ще воза із крилами, дак не встиг. Сани спалили, а Івашку нещадно випороли». Прикро, що не збереглося ніяких технічних подробиць про винаходи непогамовного умільця.

Ще довго майстровиті люди не полишали надії «запрягти» вітер у свої «самоходи». Так, 28 вересня 1834 року на Марсовому полі в Парижі відбулися випробування дивовижної каравели на… колесах. Напнуті вітром 12-метрові її вітрила рвучко штовхали візок, схожий на морське судно. За свідченням преси, рухався цей «вітрильник» успішно, однак тільки того дня й бачили його парижани. Враження він справив неабияке, але ж переїздити ним було важко й небезпечно: будь-якої миті вітер міг перекинути весь екіпаж. Основний же його недолік, як, до речі, й інших схожих конструкцій, — залежність від змін погоди. Є вітер — рушаємо, немає — чекаємо…

Вітрила також не здійснили перевороту в пересуванні дорожніх екіпажів. І згодом про них забули, але не назавжди. Навіть сьогодні є ентузіасти, які намагаються довести, що вітри можуть і повинні працювати на колеса замість бензинових двигунів. І, напевно, вони будуть завжди, бо, враховуючи екологічні вимоги, вітер нині в неабиякій пошані у дорослих і юних винахідників, котрі прагнуть створити… вітромобіль XX століття. Знайшли себе вітрила і в зимовому спорті, давши життя так званим буєрам, тобто вітрильникам на ковзанах.

Колісний вітрильник — далекий попередник самохідного транспорту.

Сучасний вітровий велосипед.

А були й такі, що змушували візок рухатися за принципом ходу… годинника У цій справі теж відзначився геніальний Леонардо да Вінчі, змайструвавши військову колісницю з пружинним приводом. Масивну залізну пружину накручу вали конем, а потім її запускали, як сучасну заводну іграшку. Колісниця бігло прудко, та недалеко. Можливо, саме через це й не знайшла практичного застосування.

Трохи пізніше візок із пружинною тягою збудував німецький винахідник Йоганн Хаутц. Його «самохід» рухався довше, власне, скільки вистачало терпіння сил у водія, який час від часу підкручував тугу пружину. Пружинний механізм знаходився в ящичку, а збоку, наче в шарманці, було виведено рукоятку. Але так «пісня руху» їздця не звеселяла, а тільки втомлювала.

Ні сила вітру, ні пружина не могли суперничати з існуючими кінними екіпажами. Тому наприкінці XVIІ століття винахідники знову повертаються до ідеї м'язового транспорту. Досі майструвалися чотириколісні візки, рухати які одній людині було заважко. Аби позбавити саму конструкцію, так би мовити, зайвої ваги, відкинули одне колесо.

У 1685 році годинникар із Нюрнберга Стефан Фарфлер створив триколісник із ручним приводом. На передку візка приладнав кривошипний механізм, сконструйований на зразок колодязної корби. Фарфлер крутив корбу, а та через шестірню — переднє колесо, і так, не поспішаючи, він добирався до своєї майстерні.

Чотирьом колесам певний час залишався вірним російський колодник Леонтій Шамшуренков, селянин із Нижньогородської губернії. Просидівши у в'язниці, куди його несправедливо запроторили два купці, п'ятнадцять років, він написав у сенат, що «… таку коляску він, Леонтій, зробити може істинно на чотирьох колесах, так що вона побіжить без коней, правима буде через інструменти двома людьми, що стоятимуть на тій же колясці, окрім сидячих в ній, а бігтиме на будь-яку відстань і не лише по рівнині, але й під гору, де буде не зовсім круте місце». Задумом самоука зацікавилися місцеві чиновники і негайно доповіли в Московську сенатську контору, а та поставила до відома урядовий сенат. У квітні 1752 року до Шамшуренкова приставили солдата і відправили в Санкт-Петербург. Тут йому відвели майстерню, виділили кошти і призначили помічників. Через п'ять місяців натхненної роботи він представив сенату екіпаж, який рухався без коня, ніби сам по собі. Царські експерти визнали її придатною, колоднику виплатили за труди 50 карбованців золотом і відпустили додому. У рідне село Велико-польське він прибув у квітні 1753 року і того ж місяця написав до сенату: «В минулому 1752 році зробив я, уже названий, для апробації коляску, яка й досі знаходиться в С.-Петербурзі при урядовім сенаті, а тепер можу змайструвати для апробації ще сани, які їздитимуть без коней взимку і влітку за потреби. І якщо матиму дозвіл, то зможу зробити годинник, який ходитиме на задній осі коляски і показуватиме на крузі стрілкою до тисячі верст, а кожну пройдену версту відбиватиме дзвінок». Чи змайстрував самохідні сани та верстовий годинник — цей прообраз сучасного спідометра — Леонтій Шамшуренков, невідомо, як невідома і його подальша доля.

«М'язовий екіпаж» годинникаря Фарфлера. 1685 рік.

«Самобіжуча» коляска І. П. Кулібіна. 1791 рік.

Не збереглися ні креслення, ні рисунки, ні бодай одне доладне описання Шамшуренкового екіпажа, з м'язовим приводом. Технічні відомості, почерпнуті з кількох документів, вкрай скупі. З них можна судити, що коляска була чотириколісна, розрахована на двох пасажирів і нагадувала дещо спрощену карету. Два «візники» обертали педалі, які рухали задні колеса, вони ж і керували її рухом.

Ідею самоката просунув значно вперед талановитий російський винахідник Іван Кулібін, автор унікального мосту через Неву, рефлектора, світлового телеграфу тощо. У 1782 році жителі Санкт-Петербурга були здивовані появою на вулицях хитромудрого екіпажа. Основу його становила рама, збита з двох поздовжніх брусків і укріплена поперечинами. Попереду — поворотний круг з одним напрямним колесом, до якого прилаштовано тяги і важелі. Задня частина рами утримувалася на двох більших колесах.

Триколісну коляску з одним пасажиром рухав «кучер», який підстрибував позаду на педалях, або «туфлях», як назвав їх Кулібін. Ті крутили важкий горизонтальний маховик, що полегшував роботу «живого двигуна» і пом'якшував хід. Обертання вертикального вала маховика передавалося через зубчасті передачі на праве заднє колесо. Оригінальний механізм передачі крутного моменту на ведуче колесо став прототипом сучасних ступінчастих коробок передач. На осі колеса розташовано барабан з трьома зубчастими вінцями різного діаметру і з неоднаковою кількістю зубців. Шестірня поздовжнього вала, переміщаючись по діаметру барабана, могла з'єднуватися з будь-яким вінцем, змінюючи передаточне число і швидкість обертання коліс та фізичні зусилля. Самокат мав також механізм вільного ходу, завдяки якому візник міг перепочити, використовуючи інерцію візка та маховика. І ще одне мудре технічне передбачення знайшло себе в колясці Кулібіна — осі коліс оберталися на трьох особливих котках. Це пристосування — попередник роликових підшипників. Одним словом, прообрази важливих механізмів сучасних машин (інерційний маховик, коробка передач, підшипники) були застосовані у цій саморобці на півстоліття раніше, ніж вони з'явилися у Франції та Англії. Бажаючим ознайомитися з коляскою Кулібіна ближче радимо завітати до Політехнічного музею в Москві, де у відділі автомобільної техніки виставлена її діюча модель.

Коляска Кулібіна також не прижилася. Неабияка заслуга її в тому, що вона поставила перед винахідниками вибір: зменшити вагу подібних конструкцій або використати потужніший за м’язи людини двигун. Однак обидва напрями пошуків знайшли прихильників, які дали життя, по суті, новим видам транспорту: двоколісному візку — майбутньому велосипеду та чотириколісній конструкції — славнозвісному автомобілю.

Здавалося б, ідея велосипеда вже носилася в повітрі. Досить було застосувати один технічний прийом, щоб виникло прудконоге «диво». Наприклад, відкинути від триколісника бокове колесо або переставити колеса з паралелей на пряму, зрештою — просто розрізати навпіл чотириколісник. Яким із них скористався винахідник, на жаль, невідомо. Але факт лишається фактом: колесо велосипеда перекочувалося, як колобок, з однієї кузні до іншої і нарешті потрапило в руки, які відкрили йому дорогу крізь віки…

Проекти минулого: екіпаж із «собачими і „кінськими двигунами.

За давніми джерелами, перший вітчизняний двоколісний педальний візок змайстрував кріпак Юхим Артамонов. На день Іллі 1800 року, як повідомляється в документі, „холоп Юхимко, син Артамонова, був відшматований різками“. І за що? Аби не їздив бруківкою по Єкатеринобургу гримучим самокатом і не нагонив страху на коней, які схарапуджено кидалися вусібіч, збиваючи з ніг людей. Немилосердним було таке „визнання“, але винахідник не відступився од задуму: „учудити візок, який би їздив без коня“. Він зробить його ще досконалішим і заживе у місті слави майстра першої руки. А згодом місцеві власті направили Артамонова зі своїм „залізним коником“ до Москви на день коронації імператора Олександра І. По розбитих дорогах Російської імперії рушать розкішні карети та селянські вози із дарами для царя-батюшки, а з ними покотить на своєму безкінному екіпажі „холоп Юхимко“.

То був чи не найперший у світі веломарафон. Можна лише поспівчувати Артамонову, котрий наважився на таку подорож. Адже гладеньких шосейок тоді не було, та й самокат був без усіляких зручностей. Нашого сучасника, що так звик до вишуканих форм техніки, він приголомшив би своєю дивовижністю. Уявіть собі: попереду майже в зріст людини колесо з товстими, як палець, залізними спицями. Над ним — схоже на лавку дерев'яне крісло, а позаду коромислом спадала залізна смуга — рама, що опиралася на маленьке коліща. Ні м'яких шин, ні упокорюючих тряску ресорів! І ще: важив цей правелосипед два пуди, стільки ж натягувала кована скриня з дорожнім спорядженням.

На своєму самокаті сильний і витривалий Юхим Артамонов подолав майже З тисячі кілометрів. Цим нечуваним досі пробігом він довів, що двоколіска може бути засобом пересування.

15 вересня 1801 року у Сокольниках під час коронації царя викотив на майдан не то перероблений віз, не то чудернацька одноколка, якою правив, учепившись п'ятірнями за „роги“, бородатий чоловік. То був Артамонов. Коня в упряжці не було, а двоколіска так стрімко „бігла“ бруківкою, що за нею ледве встигала ватага хлопчаків.

Цар зволив оглянути „єкатеринобурзький винахід“ лише надвечір. Він сподобався йому. Винахіднику видали 25 карбованців і вільну, за якою він і його родина позбавлялися кріпацтва. А самокат поповнив колекцію саморобок Кулібіна. Додому Артамонов повернувся з новим задумом: „Тоді ціни йому не буде і для цивільного населення, і для військової справи. Адже бігтиме швидше, ніж кінь“. Можливо, він здійснив би його, але йому ніхто не допоміг в тому.

Так розповідається про визнання першого вітчизняного велосипеда в багатьох друкованих джерелах. Однак не так давно в нашій пресі з'явилася публікація, яка уточнює ім'я винахідника. Річ у тім, що жоден давній автор не підтвердив документально існування людини на прізвище Артамонов. До того ж у списках нижньотагільських кріпаків початку XIX століття не зареєстровано жодного Артамонова, котрий володів би ремеслом, близьким до винахідництва — скажімо, коваля чи механіка. Натомість прискіпливий пошук дослідників історії велосипеда навів на тагільського самоука Єгора Григоровича Кузнецова, якого народ знав як людину із золотими руками. Він майстрував хитрі замки для демидівських столів-секретерів, виготовив астрономічний годинник із іграшковим ковалем, що сповіщав час вицокуванням молотка об ковадло, і музичні дрожки із прихованим всередині органом.

Знайшовся в архівах і пожовклий лист міністра юстиції до міністра фінансів, датований 28 травня 1804 року. В ньому, зокрема, говориться, що „государ імператор звелів купити у пана тайного радника Миколи Микитовича Демидова належних його заводам селянина Єгора Кузнецова із дружиною і племінника його Артамона також із дружиною, двома малолітніми дітьми і вихованкою Настасіею“. За які такі заслуги цар винагородив волею… і безрідного племінника Артамона?

Дерев'яний „коник“ Дрейза. 1855 рік.

Саме за цю ниточку і вхопилися нині покійний професор А. Г. Козлов, нижньо-тагільський краєзнавець А. П. Звєрєв і доцент Свердловського архітектурного інституту кандидат технічних наук В. Блінов. Розкручуючи клубок давноминулих днів, вони дійшли думки, що винахідником вітчизняного велосипеда був Артамон Єлізарович Кузнецов. Документи стверджують: племінник відомого саморобника добре знався у слюсарній і ковальській справі. Інакше кажучи, викувати залізний самокат йому було цілком під силу, тим паче, що дядько мав кузню. А як „прописалося“ в книгах ім'я Юхима Артамонова? Пояснюється це так. Серед тагільського люду із вуст у вуста передавалася згадка про уральського умільця, який подивував усіх своєю машиною і здійснив на ній нелегку подорож до Москви. Машину стали називати „самокат Артамона“, „Артамонів самокат“, пізніше „Артамонів велосипед“. А затим з чиєїсь легкої руки ім'я перекочувало в книги як прізвище.

Юхим Артамонов чи Артамон Кузнецов винайшов перший велосипед? Будемо сподіватися, що істина поставить усе на свої місця, адже пошук триває. Що ж до педального самоката, в якому увиразнилися ознаки майбутнього велосипеда, то ідею його, як і інших мудрих механізмів, було похоронено в архівах царської бюрократії. А це затримало становлення велосипеда принаймні на півстоліття.

Відродження його почалося в Європі. У 1817 році баварський лісничий фон Дрейз витесав із дерева коня на двох колесах. Вмощувався на ньому, як на справжньому, тільки ноги мали торкатися землі. Відштовхуючись то однією, то другою ступнею, „скакав“ зі швидкістю 14 кілометрів на годину. На цій „конячині“ Дрейз об'їжджав свої лісові угіддя. Тодішні гострослови прозвали його саморобку кісткотрясом. Кожен камінчик, кожна виямка дошкуляли „вершникові“, і чим швидше їхав, тим дужче тіпало його в сідлі. Офіційно ж ця „конячина“, на яку винахідник одержав через два роки патент, називалася „біжучою машиною“ або „дрезиною“ (за ім’ям творця). Саморобка Дрейза не знайшла прихильників і теж відійшла в минуле, зберігшись частково хіба що у теперішньому дитячому самокаті.

Неабиякого вдосконалення надали двоколісній машині педалі, сконструйовані у 1850 році німецьким механіком Філіппом Фішером. Через п’ять років француз Ернст Мішо застосував їх на своєму варіанті кісткотряса і назвав цю конструкцію велосипедом, що в перекладі з латинської означає „швидкі ноги“. Відтепер двоколісний одноколійний візок називатиметься тільки велосипедом, а винахідником його вважатимуть Е. Мішо, котрий завбачливо запатентував свій винахід. Його „неокісткотряс“ демонструвався в 1867 році на Міжнародній виставці в Парижі.

Несподіване захоплення новим видом транспорту наприкінці XIX століття привело до налагодження масового виробництва велосипедів. Немов гриби після дощу, відкриваються спеціальні майстерні, що взялися виготовляти „машини Мішо“, педалі яких кріпилися до переднього колеса. Так за іронією долі еволюція велосипеда ніби замкнула своє коло.