Сам себе катаю

Вітри далеких мандрів

Містечко Лозова, що на півдні Харківщини, начебто нічим не примітне з-поміж інших районних центрів. Немає в ньому ні старовинних фортець, ані екзотичних краєвидів поблизу. Та чимало велотуристів прокладає свої маршрути так, щоб неодмінно завернути сюди бодай на годинку. У Лозовій уже побували на своїх двоколісних машинах туристи з Москви, Ленінграда, Києва, Горького, Уфи, Одеси, Карелії, Кабардино-Балкарії, Кавказу… Що приваблює сюди любителів подорожувати на велосипеді?

Двох думок тут бути не може: місцем зустрічі став Клуб велотуристів. Молоді ентузіасти організували його порівняно недавно, але їхні добрі справи, мов концентричні кола, розійшлися по всій країні. Це вони, до речі, першими в країні заснували Музей історії радянського велотуризму. Але розповімо про все по порядку.

Заголовний рядок у біографію клубу вписала секція велосипедистів, створена гри сільськогосподарському професійному училищі № 36. Попервах каталися на велосипедах у межах міста просто так, як кажуть, для власного задоволення. А одного разу керівник секції, вчитель географії Олексій Потунін, умовив хлопців рушити в похід на кілька днів. Виїхали до сходу сонця, щоб зустріти його в дорозі. Коли з'їхали на піщаний путівець, велосипеди, такі слухняні і легкі на асфальті, враз поважчали.

Хтось зажадав було вернутися назад. Та невдовзі почалося чарівне дійство, обіцяне вчителем. На видноколі зажеврів сонячний напівдиск. Наче за його диригентськими променями розпочав свою величаву симфонію придорожній гай: пилково замерехтіла на травинках роса і ожило пташине царство. Нікого не лишили байдужими чари дня, що народжувався на очах. А потім чим далі котилися колеса, тим більше було вражень і відкриттів. Довго жили надбаннями, які подарував у дорозі велосипед, переповідали друзям і знайомим. І коли наступного літа поширилася чутка, що намічається велопохід, бажаючих виявилося більше, ніж велосипедів. Декому довелося позичати собі "металевого коника".

Майже через рік секція переросла в Клуб велотуристів, який нині об'єднує близько трьох сотень любителів велосипедної їзди — від учнів і до людей похилого віку. І тепер кожного літа свої канікули і відпустки лозівські велотуристи проводять за педалями в далеких мандрах.

А як виник музей? Його відкриття тісно пов'язане з ім'ям Гліба Леонтійовича Травіна, яке носить лозівський клуб. Мало хто знав тоді цю людину, коли один із товаришів подав ідею називатися "травінцями". Гуртом відновили в пам'яті образ відважного радянського веломандрівника 30-х років, котрий першим проїхав на двоколісній машині вздовж кордону СРСР. Зрозуміло, молодим лозівцям запраглося знати якомога більше про уславленого велосипедиста, маршрут якого, між іншим, проходив і через Лозову. Та про це, як і інші подробиці, вони дізнаються, коли поведуть слідопитський пошук. Заглянуть в старі підшивки газет і журналів, напишуть листи до людей, котрі знали Гліба Леонтійовича, проїдуть на велосипедах його трасою… Досьє, заведене на Г. Л. Травіна, поповниться знімками, публікаціями минулих років, листами, книгами з дарчими написами, занотованими розповідями…

Для тих, кому не доводилося чути про знаменитого велотуриста, розповім за матеріалами, зібраними травінцями. Першими і не без подиву заговорили про велосипедиста-дивака на Камчатці. Це було весною 1928 року. 29-річний електрик Гліб Травін осідлав велосипед в Петропавловську-Камчатському і рушив по засніженій дорозі, щоб повернутися сюди, об'їхавши нашу країну вздовж її кордону. Його велосипед був мало придатним для цієї, по суті бездоріжної, мандрівки: низька посадка рами, колеса з дубовими ободами і повітряні камери, вилиті наглухо з покришками. Тільки віра в задумане ще в юності була непохитною. Він знав: не здійснивши своєї мрії, не зможе жити спокійно. Тож склав схему маршруту, пошив із цупкої шкіри сумки-багажники, напакував їх харчами, інструментами, прихопив з собою ліхтар, фотоапарат, бінокль і рушив наперекір здоровому глузду.

Що було за плечима відважного мандрівника? Дитячі та шкільні роки пройшли в Пскові. Любов до мандрівок перейняв від батька-лісника, з яким проводив майже всі канікули. Після школи працював мисливствознавцем. У 1920 році організував у своєму місті Клуб юних слідопитів, де хлопці і дівчата вчилися володіти рушницею, компасом, картою, добувати невибагливу їжу в лісі, не користуючись ні каструлями, ні жаровнями, або ж розвести вогнище з одного сірника. Екзамен на фізичне загартування та мужність пройшов під час служби в Червоній Армії. Демобілізувався молодшим командиром запасу і поїхав на Камчатку будувати першу електростанцію на півострові. Пізніше працював на ній електриком…

До Владивостока добрався на попутному пароплаві. Звідси пробирався дрімучими лісами і болотами тайги, річки штурмував з велосипедом на плечах. Після Семипалатинська взяв курс на Алма-Ату. Спека стала ще нестерпнішою, коли вибрався на безлюдні піщані тракти Узбекистану. Колеса застрявали в барханах, на солончаках, пашіли обпалені сонцем руки і шия. Вночі не давали заснути знавіснілі од голоду шакали, отруйні павуки і гадюки. Однак він вперто просувався вперед, дотримуючись залізного режиму: рухатися за будь-якої погоди по 10–12 годин на добу, харчуватися лише двічі на день, пити воду тільки вранці та ввечері. Лишався вірним йому на всіх часових поясах та кліматичних зонах. Його святою і заповіддю було: не шкодити на своєму шляху природі, не вживати спиртного і не і курити.

За два тижні проїхав Азербайджан, Грузію, Північну Осетію. Перетнувши західні окраїни Вітчизни, Гліб Травін прибув до Мурманська. Перед ним постав найскладніший і найнебезпечніший етап — велопробіг через Арктику. Полярники, і з якими довелося познайомитися тут, не вірили його намірам, вважали поїздкою на той світ, умовляли вернутися назад.

— Зрозумійте ж, баз далі немає! Харчів теж! Остання радіостанція на Діксоні,— застерігав Травіна керівник карської експедиції відомий полярник М І. Євгенов. — Ми ще не знаємо, як пройти за одну навігацію на криголамі, а ви наважилися наодинці… Ви загинете! Пропоную лишатися з нами.

Відверта розмова з дослідниками відбулася поблизу берегів півострова Таймир, в районі Карського моря. Люті морози, снігові віхоли, можливо б, і остудили чийсь гарячий порив, тільки не травінський. Він помандрував у жорстоку невідомість, не оглядаючись. Несамовиті пориви вітру скидали з велосипеда і відтягували по слизькій кризі назад. Не раз провалювався з велосипедом у тріщини, одного разу мало не втопився. Ночував на льоду, у виколупанім ножем ложі Обставляв його сніжними цеглинами, вирізаними з насту, щоб не дошкуляв впер. Ковдрою служив пухкий сніг, який засипав за ніч з головою. Харчувався переважно свіжою рибою, виловленою в ополонці, та сухими галетами.

Кожного дня йому вдавалося пройти-проїхати не більше 15 кілометрів. Аби камери не втрачали на морозі пругкості, вприскував у них гліцерин. Нічні сни були короткими, часто прокидався і розтирав задубілі од морозу руки, ноги, обличчя. Траплялося — примерзав і тоді визволяв себе з льодового полону ножем. Щоб уникнути неминучої гангрени, сам відітнув ножем два обморожені пальці на ногах. Не те що людина, ба й навіть метал не витримував арктичного холоду. Неподалік од поселення Усть-Оленьок тріснуло кермо. Північні умільці змайстрували йому нове із старого рушничного дула.

"Дух із залізним оленем!" — вигукнули майже в один голос ненці, коли мужній велосипедист з'явився перед юртами. Такого дива вони ще не бачили в своїм краї. Непокрита голова з довгими космами, борода, хутряний комір куртки — все посріблене інеєм. А в руках — неземне створіння на двох колесах, з вигнутими як у оленя, блискучими рогами… Було чому подивуватися людям, які у ті часи не знали, не відали ніякого транспорту, окрім собачих та оленячих запрягів.

"Я цілком усвідомлював, що йду від життя, від тепла, їжі і даху над головою", — скаже пізніше Травін.

Велопробіг уздовж узбережжя Північного Льодовитого океану мужній вело-мандрівник здійснив за 700 днів, подолавши 18 тисяч кілометрів. "Можна, звичайно, вилаяти цю людину за незговірливість, назвати безумством ідею велосипедної подорожі по Арктиці, але в душі не можна не захоплюватися її цілеспрямованістю і відвагою", — такого висновку дійде керівник карської експедиції, той, що намагався напоумити наполегливого мандрівника. Остання печатка в його своєрідному дорожньому паспорті — нашийній книжечці, де реєструвалися прибуття в населені пункти, — датована 23 жовтня 1931 роком Камчатським окружним виконавчим комітетом. Загалом відважний велотурист проїхав на велосипеді вздовж кордонів СРСР 85 тисяч кілометрів.

Можливо, хтось з читачів поставиться до цього "безумства" скептично, мовляв, а для чого така гра в пригоди. Тоді раджу прочитати документальну повість О. Харитановського "Людина із залізним оленем", яка успішно витримала кілька перевидань. Зачитаєтеся неодмінно, бо написана жваво, картинно, здатна схвилювати подробицями наддальнього велорейсу, неймовірними пригодами і силою людського духу в екстремальних умовах. В ній, до речі, натрапите і на такі рядки: "Першу віху завжди доводиться комусь ставити, в тому числі і в спорті, і в туризмі. Задля цього потрібно перемахнути через прірву, через гірський потік, а в інших випадках і через складніші труднощі — глухомань забобонів, догматизм, байдужість. Однак віха, незважаючи ні на що, ставиться. Тим-то й дорога для нас саме ця — перша…"

Кінорежисер В. Крючкін, який зняв у 1981 році на кіностудії "Центрнаукфільм" стрічку про Травіна, дасть таку оцінку: "Героїзм Травіна полягає в тому, що він добровільно наразив себе на нестерпні, за нашими поняттями, випробування, ні на хвилину не сумніваючись у своїй перемозі над стихією. Він народився, аби довести людині, що її можливості далеко не вичерпані. І він довів це, уславивши людину взагалі".

Експеримент Травіна не може не імпонувати нашому сучаснику. Бо й на порозі XXI сторіччя ми чимало знаємо про все — від найглибших впадин океанів до віддалених галактик, і до образливого мало про людину, її фантастичні здібності, чудеса фізичних, психологічних можливостей.

Науково-технічний прогрес висуває все нові вимоги до нас, динамізує стиль нашого життя, а людина однак знаходить у собі сили йти в ногу зі своїм часом. Звідки ж вони беруться? Живлять їх, як запевняють учені, приховані резервні можливості, як правило, за межею буденщини, звичок тощо. Добираються до них через дослідження наднапруженої діяльності людини. Унікальним дослідним полем в цьому плані є спорт, і саме спорт найвищих досягнень. Та не менш важить для медицини, науки про людину, і така нерядова перемога над собою, яку здійснив Травін. Відважний веломарафон Гліба Леонтійовича — це приклад узгодження власної сили волі з універсальними законами максимальної розумової, фізичної і психологічної діяльності. А людина, яка долає себе, сильніша від тієї, що підкоряє міста, завважував один із героїв Е. Хемінгуея.

Більшість із нас живе, орієнтуючись на середні норми творчих і трудових здібностей, і нерідко власний талант так і лишається назавжди законсервованим. Жити на максимумі своїх можливостей — ось що має стати істинною нормою для кожного. Такого висновку дійшла порівняно молода наука про людину — антропомаксимологія. Вона якраз і досліджує факти про людей, що свідомо наражаються на небезпеку чи екстремальні ситуації і здобувають неймовірну перемогу над стихією, над собою. Чи можна наодинці перепливти океан на плоту без харчів та приладів орієнтації? Не пустотлива допитливість звабила в 1952 році французького медика Алена Бомбара в Антлантичний океан. Уперше в історії мореплавства він перетнув його на гумовому надувному човні і довів: не такий уже страшний океан, як його малюють. Подолав його по суті голіруч і без звичних засобів існування, без прісної води і земних продуктів. Який сенс цього "безумства"? Давно звернули увагу, що жертви корабельної аварії гинуть здебільшого в перші хвилини од страху лишитися на самотині з морськими хвилями. А варто перебороти отой вбивчий панічний відчай, і ти знайдеш в океані все необхідне, щоб вижити. Оце і довів А. Бомбар. Тепер з його рекомендаціями знайомлять пасажирів морського транспорту, на випадок лиха вони можуть стати тією єдиною рятівною соломинкою.

Та що там океан!.. Людина приборкує сьогодні космічний простір. А як вистояти в Шостому океані, якими мають бути системи життєзабезпечення? Знову ж таки відповіли на це добровольці, які погодилися поселитися надовго в гермооб'ємі — земний варіант космічного корабля. Це — лікар Герман Мановцев, біолог Андрій Божко та інженер Борис Улибишев. Відмежовані од світу сталевими перегородками, вони свідомо відрядили себе у сірі будні тривалістю в один рік. Тіснилися втрьох в комірці на шести квадратних метрах житлової площі, харчувалися субліматами — обезводненою їжею, пили воду, яка регенерувалася з відходів життєдіяльності трьох чоловік. Душ приймали з розрахунку: 10 літрів санітарно-гігієнічної води на кожного. Не встигнеш намилитися, як уже кінчається "вода". А через десять діб цією водою, очищеною від домішок, миється інший. Жили і працювали за насиченою програмою медичних, біологічних і психологічних досліджень. До речі, в "зорельоті" знаходився велоергометр, який допомагав підтримувати бадьору спортивну форму.

Цей річний медико-технічний експеримент проведено ще двадцять років тому, тобто задовго до рекордів перебування радянських екіпажів у космосі. Його результати відповіли на багато питань, зокрема: чим має дихати космонавт, який повинен бути оптимальний запас води, важливість психологічної сумісності між членами екіпажу, їх здатність злагоджено працювати в складних умовах повної ізоляції, уміння грамотно налагоджувати стосунки між собою.

Нині радянські космонавти, котрі місяцями працюють в космосі, проводячи важливі для науки і народного господарства дослідження, якраз і використовують досвід скромних героїв — дослідників можливостей людини І таких прикладів можна навести чимало.

Але повернемося до земної одіссеї Г. Л. Травіна. Незабаром їй виповниться п'ятдесят років. Маю сказати, що вона успішно витримала перевірку часом. У Глі6а Леонтійовича є чисельна велосипедна когорта послідовників. Окрім Лозівського велоклубу, називатися іменем Травіна вважають за честь велотуристи клубу зі Львова, а також зарубіжні товариства велосипедистів, зокрема міст Гера і Берліна (НДП).

Велопробіг Г. Л. Травіна — це перша двоколісна мандрівка на превелику відстань. Сама ж історія вітчизняного велотуризму починається значно раніше. Вже І згадувалося ім'я першого велостайєра — уральського умільця Ю. Артамонова І (А, Кузнецова), який в 1801 році протарабанив, а інакше не скажеш, на своєму самокаті 500 кілометрів від Уралу до Москви і назад. Мине століття, і за цим маршрутом проїде його земляк із Кунгури — М. Серебряников.

У 1913 році газети світу облетіла сенсаційна звістка: "Російський велосипедист першим обігнув земну кулю!" Героєм тих днів був годинникар Онисим Панкратов. Вирушивши з Харбіна, він прибув до Петербурга, потім проїхав через Німеччину, Балкани, Швейцарію, Італію, Іспанію… До Сполучених Штатів Америки І перебрався на пароплаві, перетнув їх зі сходу на захід і подався до Японії, затим — до Китаю і повернувся в рідне місто. За це спортивне досягнення Міжнародна спілка велосипедистів вшанувала О. Панкратова своєю найвищою нагородою — Діамантовою зіркою.

Звичним явищем велопоїздки стали на початку XX століття. Дальні дороги споконвіку манять людей допитливих, відважних, непосидющих. Поява більш-менш досконалої машини додала їм наснаги. Велосипедний бум охопив тоді практично всі континенти, полонивши не тільки диваків, а й чимало високоавторитетних осіб. Захопилися велосипедом письменник Еміль Золя і композитор Джузеппе Верді, який уперше сів у його сідло в 83 роки, президенти США Клівленді Мак-Кінлі і навіть 100-річна бабуся із Бостона міс Доту…

Наші правелосипедисти крутили педалі не лише рідними шляхами, їх бачили у Будапешті, Відні, Римі, Парижі. Спокусився велосипедом і великий письменник землі руської — Лев Миколайович Толстой. Вперше він осідлав велосипед у 67 років і полюбив його усією душею."… Почав учитися в манежі кататися на велосипеді,— занотовував Толстой у щоденник. — Дуже дивно, чого мене тягне робити це. Євген Іванович (Попов) відговорює і сердиться, що я їжджу, а мені не соромно. Навпаки, відчуваю: мені однаковісінько, що про мене думають, і, зрештою, просто безгрішно, по-хлоп'ячому бадьорить".

В Ясній Поляні Лев Миколайович часто вирушав на велосипеді в дальні мандри. Свої поїздки до Тули, наприклад, він чергував то верхи на коні, то на двоколісному "ровері". Зворушливою подією на 69-му році життя стало для Льва Миколайовича катання на тульському велотреку — одному з перших в Росії. "Лев Миколайович захоплено розповідав, як він у Тулі заїхав велосипедом на круг, і всі розмови тільки про гонки та про те, що стосується велосипедної їзди. Його і це цікавить!" — дивувалася дружина письменника, Софія Андріївна. А для пропагандистів велосипедної їзди феноменальне вподобання Толстого слугувало тривалий час як найагітаційніший і дійовий приклад, тоді ще водилися противники велосипеда. До душі припав велосипед калузькому вчителю К. Е. Ціолковському, чиї ідеі лягли в основу сучасної космонавтики. "Велосипед став моїм лікарем, — казав він знайомим. — Краще дихаю, пругкішими стали м'язи ніг. Уже не задихаюся під час ходьби, можу довше і швидше ходити…" Любив кататися на велосипеді і В. І. Ленін. У своїх листах додому із Швейцарії він повідомляв, що тривалі велокруїзи доставляють йому фізичну бадьорість і насолоду.

Любителя подорожувати стали називати туристом десь наприкінці XIX століття. Запозичене з французької мови слово носило тоді дещо глузливий відтінок, наближаючись за значенням до "гультяя" та "швенді". Трохи пізніше настільний енциклопедичний словник за 1927 рік витлумачив "туризм" як "подорож задля власного задоволення, розваги". Великої соціальної значущості спортивний туризм набув в нашому столітті.

Щороку мільйони людей вирушають у походи: пішки і на автомобілях, на мотоциклах і плотах, літаком і на яхтах. Кому що до вподоби… Туризм на відміну с фізкультури не вимагає якихось надзусиль. Погодьтесь, займатися посилено гімнастикою чи бігом під силу людині наполегливій, дисциплінованій. Інші здебільшого обманюють себе. Наприклад, наказують собі взятися за рятування спортивної форми завтра, але піднятися вранці з ліжка не вистачає сили волі. В туризмі "наруга" над собою поступається місцем мимовільному захопленню: "А цікаво ж бо як!". Фізичні зусилля, які тренуються на велосипеді чи при подоланні гірської річки — це не виконання самонаказів, а мимовільне вдоволення естетичних пізнавальних і психологічних смаків. І що цінно — турист у поході майже не відчуває дратівливої втоми, його живить якесь внутрішнє піднесення. Хто ж вони, велотуристи сьогодення?

З деякими вас може познайомити телебачення або газета, комусь пощастить зустрітися з велотуристом на своїй вулиці… Та, мабуть, ніде не довідаєтеся сповна про них так, як у Лозівському велоклубі. Майже на кожного веломандрівника, котрий накрутив педалями не одну тисячу кілометрів, тут заведено "біографічне" досьє. На полицях, наче в бібліотеці, виставлено в ряд товстелезні папки з виписаними на спинках іменами. Давайте відкриємо першу-ліпшу…

На велокомплєксі, який винайшов киянин С. Ковеза, можна мандрувати всією сім'єю.

Ось до рук потрапляє вирізка із заголовком: "50 тисяч кілометрів на велосипеді". Йдеться в ній про професіонального псковського актора Володимира Івановича Ханакова, котрий ще в молоді роки поборов у собі прихильність до капців, тахти і телевізора. Спершу проводив відпустки на байдарках, коли ж "відкрив" принади велосипеда — не розлучається з ним кожного літа. Йому вже за шістдесят, а де тільки не котив його "Минск". Відвідав дорогі для кожної радянської людини місця перебування В. І. Леніна — Шушенське, де вождь відбував заслання, і Псков, куди повернувся із Шушенського (царська влада забороняла Володимиру Іллічу проживати у Москві та Петербурзі). Мандрував по Прибалтиці, об'їздив увесь південь країни, в рік 40-річчя Перемоги побував у місцях звитяжних боїв. Не так давно його звабили Карпати. Повертався з гірських полонин через Мінськ, щоб заїхати на тамтешній завод і подякувати його робітникам за добре зроблену веломашину. За десять років вона ні разу не підвела його. Працівники білоруського підприємства попросили Володимира Івановича здати велосипед до заводського музею, а йому подарували новий. Нині псков’янин подорожує на ньому, куди душа забажає. І не турбує його хвороба сер ця, виявлена лікарями до захоплення велосипедом. Бо двоколісний коник, як каже він сам, діє сильніше від першокласних ліків.

У батька за спиною…

"Робінзоном на колесах" називають Георгія Федоровича Гончарова, московського інженера. Лозівці написали йому листа, коротко розповіли про свій клуб, Музей історії велотуризму і попросили надіслати відомості про свої велопробіги. Можна було скористатися послугами пошти, але заступник голови Всесоюзної федерації велотуризму Георгій Федорович вирішив підтримати хлопців живим словом і допомогти їм ділом у благородній справі. Ясна річ, у Лозове прибув не літаком і не поїздом, а на своєму двоколісному "білому лебеді".

— Для нас, лозівців, це була радісна подія, — повідає Геннадій Жогов, заступник голови клубу, — Георгій Федорович привіз цікаві матеріали, поділився своїм велодосвідом, підказав нові адреси для пошуку, дав чимало корисних порад. Наше знайомство переросло у справжню дружбу. Листуємося, часто буваємо в гостях, він у нас, ми у нього в Москві. Зустрічі завжди цікаві, бо є про що говорити.

"Білий лебідь" Гончарова котив нелегкими трасами Бухара — Ташкент, Якутськ — Улан-Уде — Іркутськ, Колимським шляхом, Андижан — Нукус, трасою зАМу… Брав участь у прокладенні нових маршрутів, наприклад, через підхмарні іеревали Душанбе — Мургаб. У маршрутних блокнотах москвича занотовано понад 40 дальніх походів, не рахуючи ті тисячі кілометрів, які накрутив у вихідні дні. А сів на велосипед наперекір лікарям. У юності в його серці виявили якісь загрозливі шуми і категорично заборонили займатися фізичною культурою. Його величність Велосипед, так називає свого друга Гончаров, повернув йому і здоров'я, і наснагу до життя. "їдеш іноді на велосипеді, наче летиш. Слово честі, хочеться зупинитися, зняти шанобливо перед ним капелюх і виголосити щось урочисте", — занотував він у своєму дорожньому щоденнику. У 55 років медична комісія обстежила його організм і найшла серце абсолютно здоровим, без будь-яких відхилень.

У сім'ї Гончарових кожен має велосипед — дружина, донька і син Федір, який у свої 18 років виборов першість Москви серед юніорів. До речі, у сина, як і в батька, здоров'я виявилося теж кепським. Часто хворів, простуджувався, ріс кволим. Батько "прописав" йому триколісний велосипед, і малий Федір навчився щонайперше крутити педалі, а вже потім ходити. У дошкільному віці Георгій Федорович зманював його на велопрогулянки по місту, кожного разу вирушали все далі і далі. Коли ж виповнилося десять років, Федір відзначив свій "ювілей" 100-кілометровим велопробігом. Він же, велосипед, привів Федора Гончарова у великий спорт, до Інституту фізичної культури.

Неповторні сторінки вписує двома колесами в історію велотуризму і наш земляк — С. Г. Кривенков, житель містечка Гайсин, що на Вінниччині. Степана Григоровича знають не тільки як непогамовного велотуриста, а і як автора популярної книжки "Твоє здоров'я — в твоїх руках", що вийшла друком у видавництві "Физкультура и спорт" за 1973 рік.

Із Степаном Григоровичем автор знайомий особисто, бував у нього в гостях. Йому вже за шістдесят, але повірте, не повертається язик назвати його дідусем. Променішають голубі очі, жвавішають жести, коли згадує свої велопробіги. А ще симпатичнішим він став, викотивши у двір "Чемпіона" — незмінного двоколісного партнера.

— З ним я завжди почуваюся у чудовому настрої,— казав Степан Григорович, обвівши сяючим поглядом трубчасту "статуру" друга, наче той мав якось підтвердити те. — У моєму житті радість була рідкісною. Та завдяки велосипеду — я оптиміст. Бадьорість і радість проймає мене, як тільки починаю крутити педалі.

А сумного було на його віку чимало. Кадровий офіцер у званні старшого лейтенанта змушений був достроково звільнитися в запас за станом здоров'я. Пішов працювати медичним статистом в районній лікарні. Робочі дні минали на стільці, але така поступка хворобі не втішала. Він ожив духом, коли придбав велосипед і почав їздити на роботу через день.

Велозахоплення Степана Григоровича підтримали працівники районної газети "Трибуна праці", з якою він співробітничав. Якось йому дали і таке редакційне доручення: об'їздити на велосипеді навколишні села і зібрати матеріал про рейди місцевих партизанів. Їздив після роботи. Його нариси і репортажі друкувалися в газеті, пізніше увійшли до колективного збірника про народних месників Украіни. Партизанськими стежками він проїхав 6 тисяч кілометрів — їх нарахував лічильник, подарований редакцією.

У прихильності Кривенкова до велосипеда є щось травінське, бо навіть узимку його можна побачити на двох колесах. Одного разу він виїхав у легкому вбранні на стадіон. Термометр показував —27 градусів, ніде ні душі. Згодом сюди завернув місцевий фотокореспондент. Щоб зробити сенсаційний знімок, йому довелося "підігрівати" камеру під кожухом. Кілька разів клацнув затвором і подався додому, бо сам замерз. А Степану Григоровичу хоч би що — промчався по колу ще кілька разів і повернув теж додому… приймати холодний душ надворі.

Велотурист із Гайсина С. Г. Кривенков.

Зимові велопрогулянки гайсинеці любить за те, що вони проганяют старечу в'ялість, зміцнюють нервові систему і захищають організм од простуд. Якщо засніженою вулицею не проїхати, тоді стає на лижі і пробіга обабіч траси до 30 кілометрів. Форма одежі традиційна: без головного убору, футболка-безрукавка, спортивни труси. Забачивши "моржа" на лижах, водії прошмигуючих мимо машин шанобливо вітали його голосними сиренами. Не обійшлося і без курйозу. Якось різко загальмувала на трасі "Колхида", і з кабіни вискочив незнайомий хлопець:

— Діду, вас що — роздягнули?! — на обличчі у водія щире співчуття.

— А ти, напевно ж, маєш зайвого кожуха? — жартівливо озивається Григорович.

— Не маю, але лізьте в кабіну, там тепло, — пропонує той серйозно і ховає руки в кишені. Чуйний водій заспокоївся, коли дізнався, що "роздягнутий" дідусь просто зміцнює своє здоров'я.

Велосипед, лижі, активна ходьба — таке коло спортивних уподобань С. Г Кривенкова. Чому він надає більшу перевагу? Звичайно, велосипеду. Адже лижі придатні лише взимку, а велосипед — то втіха на цілий рік. І ще — на ньому неможливо їхати назад, а тільки вперед. Тож коли забулися "невиліковні хвороби", Степан Григорович прийняв сан велотуриста.

Захотілося до Москви — поїхав. Від Гайсина до столиці — туди і назад 2420 кілометрів. Цей шлях вирішив подолати за десять днів, а вистачило дев'яти. Якій був графік поїздки? На велосипед сідав о шостій ранку і налягав на педалі до дев'ятої. Снідав і знову в дорогу — до чотирнадцятої. Обідню спеку перечікував у затінку дерев, а потім не злазив із сідла до вечора. Харчувався в затишному кафе чи ресторані, які завжди знайдуться вздовж траси. Якщо траплялася річка чи озеро, ніколи не відмовлявся покупатись. То тільки додавало сил. Ночував, як правило, в районних готелях, зручних тим, що там неодмінно знайдеться вільний номер, а у кімнаті спортивного інвентаря — місце для велосипеда. Щодня проїжджав у середньому 250–300 кілометрів, а коли повертався додому — швидкість зростала до 370 кілометрів на добу. Цей "феномен" Кривенков пояснює так: "Додому й коні біжать швидше".

Наступну веломандрівку провів за маршрутом Гайсин — Ленінград — Москва— Гайсин, проїхавши 3580 кілометрів за 12 діб. У рік святкування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна відвідав на велосипеді батьківщину вождя — Ульяновськ. Через рік його велосипед покотив до міста, де пройшло дитинство першого космонавта Землі,— Гагаріна. Відтоді свої відпустки проводить тільки у двоколісному екіпажі, відкритому вітрам, сонцю і безкраїм просторам.

Кілька років тому у травні приїхав до Кривенкова на велосипеді молодий інженер-конструктор з Кременчука Анатолій Бакуменко. його привів сумнів у тому, що Степан Григорович може промчати за день до 300 кілометрів, як повідомлялося в газеті. Щоб розвіяти його, Кривенков запропонував гостеві провести крос знайомства. Обидва стартували на 200 кілометрів.

— О, тепер, Степане Григоровичу, я вірю, що ви завзятий їздець, — сказав на фініші Анатолій. — Ледве встигав за вами.

В альбомі гайсинського рекордсмена зберігається пам’ятний знімок цього забігу. Такий же він надіслав своєму велопобратиму в Кременчук, підписавши його дещо пророчими словами: "Вірю, у майбутньому їздитимуть в гості лише на велосипедах".

А скільки друзів з'явилося у Степана Григоровича! Не перелічити. Йому пишуть листи звідусіль і навіть з-за кордону — НДР, Польщі, Чехословаччини. Безперечно, всі вони "хворіють" на велосипед і з нетерпінням чекають літа, бо знають куди покличе їх романтична душа.

Не кожному дано зрозуміти пристрасть до велотуризму, тут треба звідати його самому. Не можу не процитувати лист письменника Віктора Соловйова, запеклого велотуриста, з яким Степана Григоровича звела дорога: "Подолав усі спуски і підйоми і почувався щасливим, мов дитя, коли викупався в Одеському лимані, завершивши першим із північан турне на велосипеді від Білого до Чорного моря! Ви, мандрівник по духу, зрозумієте відчуття цього ні з чим незрівнянного щастя… Хочеться пройти на велосипеді через усю країну аж до Владивостока, але ж для цього потрібно чимало часу, якого потребують ще й інші задуми. Гадаю, що зможу все-таки щось викроїти. Мені кажуть: а кого ти цим здивуєш? А навіщо мені когось дивувати?! Обивателю не зрозуміти мандрівника".

… На стадіоні владарювала осінь. Проступила осугою на траві, обтрусила листя з навколишніх дерев, навіювала якийсь холодний смуток. Тільки гарева доріжка жила ще літом — шурхотом шин. То ганяли наперегони поки що безіменні юні гонщики. Зграйка на колесах розсипалася вусібіч, даючи дорогу дідусеві на "Чемпіоні", а коли він виходив у лідери, юнь поривалася випередити його. Та з того нічого не виходило. Через кілька десятків метрів доводилося збавляти темп: бракувало сил. Мабуть же, розуміли, що під ними не ті машини, які можуть показати високий клас їзди. Але ж і суперник уже в літах. На наступному колі Степан Григорович знову випереджає хлопчаків, і ті збуджено кидаються навперейми. Спортивний азарт не знає скидок на роки…

— Своє сімдесятиріччя мрію відсвяткувати велопробігом на Далекий Схід, — скаже після розминки переможець заїздів. — Уже підрахував — для цього мені вистачить сто днів.

— І знову в дорогу?

— Так, старість мене дома не застане, я в дорозі, я в путі,— відповість словами знайомої пісні. На тому ми й попрощалися.

Подорожую на веломобілі.

По-різному складається любов до подорожей у велосипедистів нашої доби. На двох колесах їздять по рідному краю і навколо земної кулі. У кожного свої улюблені маршрути, своє розуміння романтики. Можливо, тим-то і цікавий велотурист, що він є неповторним, допитливим, душевно багатим мандрівником. До речі, у велоклубі імені Травіна можна довідатися не тільки про уславлених, а й про тих, хто починає дружити з велосипедом. Лозівці прагнуть до сердечного контакту з усіма, хто причетний до велосипедного братства.

Довідалися, що автор "Людини із залізним серцем" мешкає в Курську, осідлали свої веломашини і помандрували до нього в гості. Привітно прийняв українських хлопців Олександр Олексійович. Приємно було йому почути з перших вуст, як шанують пам'ять про відважного велотуриста Г. Л. Травіна, героя його книги. До півночі сиділи за чашечкою ароматного чаю, ведучи жваву розмову, як давні друзі. Господар подарував лозівцям чимало цінних документів із свого архіву. "Від автора молодим спадкоємцям естафети мужності — велотуристам Лозівського клубу велотуризму на добру пам’ять з побажанням успіхів" — такий дарчий напис залишив О. О. Харитановський на новій, доповненій книзі про Г. Л. Травіна "Я радий, що ти живий". Той візит заклав підмурівок ще одній щирій дружбі. Лозівці вважають своїм обов'язком інформувати письменника про свої клубні діла. Побували, скажімо, на Кавказі чи в Карпатах — і до Курська полетів теплий лист…

Кожна подорож залишає помітний слід у роботі клубу, в особистому житті велотуристів. За якихось п’ять років лозівці об'їздили майже всю країну. Вони побували на Уралі і в Карпатах, у Криму і на Кавказі, в Карелії і на Камчатці. І що не похід — то незабутня подія, насичена новими знаннями про невідомі краї і самих себе. Щоб надовго зберегти свої враження, після кожної подорожі пишеться звіт. Це допомагає осмислювати побачене і пережите, сприяє зростанню громадянської свідомості. Багато значить і те, що травінці не просто ганяють велосипеди по всіх усюдах, а працюють на них як випробувачі. Клуб уклав угоду з КБ Харківського велосипедного заводу на випробування нових моделей. За його завданнями хлопці вирушають на новеньких машинах, прискіпливо стежать за роботою всіх вузлів, ведуть спеціальні технічні щоденники. По завершенню поїздки здають свої матеріали конструкторам. Нерідко їхня "експертиза" має вирішальне значення: бути чи не бути новинці на конвейєрі?

У далекі дороги відправляються досвідчені, добре загартовані і натреновані велосипедисти. А новачки? Вони готуються до участі у Всесоюзному зльоті школярів-велотуристів, що кожного літа проводиться в нашій країні. Лозівська команда — постійний учасник цих захоплюючих змагань, нерідко виборює призові місця. Запорука успіху — серйозна підготовка. Учасник зльоту має не лише майстерно пройти на двох колесах складний маршрут, а й добре розумітися на туристичному побуті, вміти грамотно поставити намет, правильно вибрати місце для вогнища і за лічені хвилини скип'ятити в казані пахучий чай.

Особливих тренувань вимагає велосипедний триал, що також входить до програми велозльоту. Завважимо: це незвичайне і азартне змагання народилося за рубежем порівняно недавно і стало популярним серед шанувальників технічних видів спорту. Назва його походить від англійського слова, що в перекладі означає "випробування". Дистанція триалу вельми складна: тут трясовини і водні пері шкоди, піщані наноси і химерні петлі в чагарниках, круті підйоми і спуски,

Велосипеди злітають на косогори, присідають на заднє колесо, а передні ніби шукають опори в повітрі… Швидкість — не головний критерій. Уся траса тріалу поділена на так звані пеналізаційні ділянки, проїзди через які обмежені білою стрічкою. Саме тут і визначають судді, хто і як вміє керувати велосипедом. Чи проходження траси теж не відіграє особливої ролі. Бо найважливіше — продемонструвати майстерність їзди, тобто не торкнутися землі ногою, не зачепить обмеження, не впасти, оскільки за це нараховуються штрафні очки. Юнак, що по буває в горнилі цих змагань, зараховується кандидатом до туристичної групи далекого походу.

Велотуристи Лозової не раз виходили переможцями республіканських конкурсів на кращу велоподорож, які проводить Українська республіканська рада по туризму та екскурсіях. Знають про їхню велосипедну доблесть і на чемпіонаті країни по спортивному туризму. На рахунку клубу — понад 150 велопоходів. Трівінці накрутили педалями стільки кілометрів, що ними можна було б оповити нашу планету по екватору кілька разів.

А починали ентузіасти, так би мовити, на голому місці. Не було у них ні приміщення, ні навіть робочого столика. Збиралися на годину-другу в учнівської класі училища. Тепер Лозівський міжрайонний клуб велотуристів імені Г. Л. Травіна має статус державної установи, розміщується в п'яти кімнатах, відведені для музею, бібліотеки, велопарку, кімнати для новачків і інструкторів. Шафи, полички, столики — майже все тут зроблено своїми руками. Вечорами на вогни кімнатах поспішають сюди після школи чи роботи шанувальники велосипеда чашечкою чаю можна взяти участь у виборі нового маршруту, з насолодою пригадати перипетії недавнього походу у вихідний день, почитати книгу чи побути серед експонатів музею, одержати консультацію по ремонту велосипеда чи зайти собі однодумців за інтересом.

Є у лозівців і заповітна мрія. Вони задумали проїхати колією, яку колись поклав Г. Л. Травін. Завважу: поки що ніхто не наважився повторити його подвиг. Ісвінський маршрут вони долатимуть поступово, частинами. На всю подорож у них просто не вистачить відпустки, адже одні вчаться, інші працюють. Перший камчатський відтинок уже проїхали, наступного року під колесами проляже дистанція Владивосток — Чита, подорожуватимуть півднем Середньої Азії. Колективи велопробіг на 85 тисяч кілометрів планують завершити до 100-річчя з дня народження свого кумира.

А куди можна поїхати велосипедисту-любителю? Якщо у юного читача виникло таке запитання, то воно цілком слушне, бо не всюди тепер відкрита дорога. Перший же міліціонер може оштрафувати, забачивши намет, поставлений в недозволеному місці. Ось уже кілька років, як забороняються самостійні туристки походи в гірсько-лісову зону Криму, аби знизити надто високу в цьому ре? пожежну небезпеку. Не пустять "дикуна" в ліси Челябінської області, гірські райони Полярного Уралу. Не чекають його і на річках Карелії, де випадковий і заважатиме виведенню цінних порід риб. У нашій країні існує чимало заповідків, заказників та інших природоохоронних зон. Отже, перш ніж вирушати в дорогу, потрібно заздалегідь чітко визначити свій маршрут. Допомогти в цьому можуть в туристичному клубі за місцем проживання. Будьте певні, там знають, що й до чого: де вам будуть раді і де ви почуватиметеся як у себе вдома.

Туристичних клубів у нашій країні близько тисячі, практично вони є при всіх республіканських, обласних і районних радах по туризму і екскурсіях. Тут вам охоче посприяють у виборі і оформленні маршрутної книжки, ознайомлять з обраним для мандрівки краєм. Звісно, ніхто не заборонить сміливцеві вирушити в путь наодинці. Але у досвідчених туристів є святе правило: краще подорожувати групою з 3–4 чоловік. Розкажуть і про труднощі, які можуть виникнути в дорозі, що взяти з собою і як подавати першу медичну допомогу. В тривалому поході не минути екстремальних ситуацій — різкої зміни температури, зливи, сельових потоків, урагану тощо. Не рідкісні випадки, коли отруюються ягодами, грибами чи водою із незнайомих джерел. Додайте ще небезпечні укуси павуків, жуків, комах… Усе це найменше загрожує добре підготовленим і всезнаючим мандрівникам Тож ваші шанси зростуть, якщо запишетеся у велосипедну секцію самодіяльного туризму. Тут не лише навчитеся усім премудростям туризму, а й зможете підвищити категорію складності свого маршруту, а відтак скласти екзамен на кандидата в майстри спорту або майстра спорту.

Не заростають травінські стежки і дороги. Як і десятки років тому, серця, що рухають нехитрі колісні машини, живить та ж пристрасть до пізнання, до спілкування з природою, той же потяг до зміни місць і випробування самого себе. Кожен велотурист знає, що він не стане ні Колумбом, ні Магелланом, але відкриття для себе неодмінно зробить. Багато що побачить і багато що спізнає. Навіть заради цього варто гайнути за вітрами далеких мандрів.

І тоді, друже, щасливої тобі дороги!