Ще літо, але вже все зрозуміло

{ перша сторінка листопаду }

Сьогодні має бути гарний день. Ще один день життя і смерті. Сонце зійшло, бо чому б не так? Ще трохи — і зацвітуть яблуні. Така пізня, така тепла осінь.

Бабусю, заберіть мене у Канаду. Там має бути дуже файно. Там розмовляють лише українською і ходять на роботу у вишиваних сорочках. Там вирощують золоту пшеницю під блакитним небом і слухають «Братів Гадюкіних»… Бабусю, давайте поїдемо до Канади!

На землю все ще падає листя… Але, курва, двірники! У них така робота, я розумію. Вони беруть у свої руки великі віники і змітають листя з тротуарів, змітають з вулиць. Куди ви його метете?! — інколи хочеться вигукнути.

Хотілося б знати, що у надрах міста є величезні сховища, де зберігається сухе листя у величезній кількості. Гігантські поклади сухого осіннього листя. Як у гуцульських шопах. Бабуся згромаджувала великі купи, а дідо носив веретою до шопи, аби було чим узимку підстеляти маржині. А в добрий мороз можна було б і годувати листом, як трава не вродила.

Але цього року бабуся не нагребла листу. Не встигла. Бо відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня. Бідна маржина, бо всю зиму мерзнутиме. Бабуся завжди хвилювалася. Казала, що біда, і питалася, що ми, рідні, робитимемо, коли вона помре? Це було риторично, бо що ж ми можемо робити?

Скільки пам’ятаю, бабуся хворіла і говорила про смерть, але довго не вмирала, бо мала журу, що трава не кошена, картопля не викопана, а як помре, то дасть закали (клопоту) і не матимемо часу все зробити. Та цього разу, видно, мусила. І відійшла раніше за літо, раніше за квіти, що відходять на початку вересня… А на землі ще стільки не згребеного листя, бабусю, стільки листя…

В мене на долоні дуже червоний листок. Певно, з горобини **.