Ще літо, але вже все зрозуміло

{ коли вже не хотітиметься спати }

Є такі речі, які приходять уже тоді, коли їх зовсім не конче. Більше того, вони приходять тільки тоді. Мовляв — маєш: усе можливо, та лише зараз. Раніше це не могло ніяк статися, бо раніше ставалося щось інше. Такий собі умовний, але непорушний розклад. Звісно, можна пробувати його не дотримуватися. Та все одно нічого не вийде.

Віднедавна радіо, де я працюю, почало виходити в FM-форматі, і частина працівників, серед них і я, залучена до ведення прямих ефірів. Цей час поділено на дві зміни. Я працюю в першій, і треба виходити доволі рано, обриваючи цукор сну і потім ще довго позіхаючи. Одного з таких ранків моя співведуча висловилась якось так, що добре було б могти зранку не позіхати.

І я тут-таки погодився, бо ж справді було б добре. Але потім подумав, що аби так сталося, треба, щоб нам було по 60–70 років. Адже в такому молодому віці, як ми зараз, годі не хотіти зранку спати. І, може, не лише тому, що допізна не випадає лягти, а тому, що організм потребує. Себто є речі, яких нам не уникнути.

Ще часом є так, що бажається коротко спати, бо є багато всіляких справ. Вони заполонюють весь час, і ти вже не знаєш, як встигнути. Якесь навчання, якась робота, а найбільше — якийсь відпочинок. Але в такому насиченні вже й відпочинок не є таким. Бо ти дивишся на годинник і думаєш, що скоро треба знову за щось братися. І, може, навіть жалієш часу, який тратиться на сон. Адже стільки ще можна б зробити!

А потім згадую татову маму, бабусю Параску, яка прокидається о четвертій ранку і більше спати не хоче. Живе сама. Спочатку в темноті молиться, згадує людей у селі, яких знала і які вже відійшли, а коли починає світати, то вмикає лампу і береться за вишивання. Часом читає газети, які приносить мій нанашко (хресний) — її другий син, татів брат, мешкає недалеко і є до помочі, — часом слухає радіо, тішиться, коли впізнає мій голос, і вишиває рушники. Їй того вишивання, може, й не дуже треба, але інших справ нема. І сну нема. І навіть позіхання.

Так само з маминим татом — дідом Василем. Зараз, на восьмому десятку літ, у нього стільки часу, що можна би спати цілодобово. А не спиться. А ніч — як море. А колись було інакше. Дідо працював сторожем у колгоспі. Багато ночей свого життя провів на роботі. Звісно, там трохи спав, але то не був спокійний і комфортний сон. А коли вертався на день до хати, то знаходилося чимало денної роботи.

У сторожці, де дідо проводив ночі, спочатку було ліжко і ще якось можна було перебути більш-менш зручно. Та за якийсь час начальство забрало те ліжко, і дідо мусив спати на кріслі, поклавши голову на стіл. Хоч і так керівництво добре знало, що спить. Та все ж недосипав. А зараз і не хочеться. І навіть не вишивається, як бабусі.

Тому й прикро, що коли нам зі співведучою буде по 70 років і вже настільки не хотітимемо спати, що будемо готові не лише до ранкових, а й до нічних ефірів, то навряд нас запросять.