Ще літо, але вже все зрозуміло

{ святили паску черешневим цвітом }

О, та я був свято переконаний, що це лише прекрасна метафора. Надходить весна, розквітають черешні, заходимо у Страсний тиждень… На Великдень ідемо до церкви, молимося, святимо паски і писанки. А десь зовсім поруч розквітлі черешні, які вже котрий день п’янять своїми пахощами. А цвіт грушок, навіть дичок, узагалі схожий на сніг — такий густий і масивний.

Одначе сталося саме так, як написав поет Василь Герасим’юк: «Святили паску черешневим цвітом». І хіба можна було припустити: проживши чверть століття в горах, я міг думати, що це лише метафора? Звісно, могло бути так, що не до кожного Великодня розцвітали черешні, але й не могло бути так, що цього не ставалося жодного разу.

Наш молодий священик, ще на рік за мене молодший, таки справді поет. Воно й не дивно, бо отець Василь уже другий рік упорядковує і видає «Гуцульський календар» з урахуванням певних релігійних свят і особливостей нашого краю. Коментує і пояснює. Ілюструє світлинами. Це дуже гарно, бо на одному фото, яке розміщене поряд з описом Різдвяних свят, зображений гурт дорослих колядників з рогами, трембітами, бубном, скрипкою, гармошкою… Ці колядники з нашого присілка, і всі лиця знайомі. А ось і тато — вусатий і з сопілкою!

Власне, я таки про те, що наш отець — поет. У кінці цього календаря, який виданий у вигляді брошури, навіть є кілька його віршів про карпатську природу і достойність гуцульських ремесел. Але найбільший його поетичний жест у черешневому цвіті. Відповідно, він не лише святив паски, а писав поезію, сам того до кінця не усвідомлюючи. Бо попередній священик, покійний отець Мирослав, був журналістом, кілька останніх років життя навіть очолював районну газету «Гуцульський край». Тому він і святив лише кропилом. А я через те й думав, що святити черешневим цвітом — це лише метафора. Тоді як отець Василь узяв і використав її у своєму чудовому живому вірші.

Ідею «живого вірша» я зрозумів десь рік тому й описав у своєму тексті «Струмок». Цей струмок протікає неподалік від хати, в тіні дерев, і в ньому завжди приємно вмиватись і пити з нього воду. Він досить невеликий, але ідея того записаного тексту така, що цей струмок набагато могутніший за вірш про нього. Себто те, що ми пишемо, набагато менше від дійсної поезії струмка, як вона є насправді. Після того було ще кілька живих віршів, як-от про те, що строгість рядків посадженої картоплі настільки ж канонічна, як форма сонета. Ми до цього дійшли в телефонній розмові з поетом Петром Мідянкою, бо кожен у своєму селі (він — у закарпатському, я — у прикарпатському) напередодні розмови садили картоплю. А зовсім недавно, в середу перед Великоднем, ми з татом вантажили на машину велику купу гною, щоб відвезти його на поле, розташоване трохи далі від обійстя, й удобрити ним для доброго росту трави. І от це вантаження здалося мені епічною поемою на кшталт «Іліади». Так я й казав друзям, які телефонували з міста і запитували, чим займаюсь: пишемо з татом поему ****.

Таких віршів трохи буває, але про них можна хіба ось так розповісти. Як і про чудовий вірш отця Василя з черешневим цвітом. Він приладнав гілочки з цвітом до кропила, вмочував у воду й так святив паски і людей. Коли вже досвячував, то в нього на голові було кілька пелюсток.

Після освячення всі пішли на цвинтар молитися на могилах померлих. У нашій родині теж є покійна бабуся Анна *****. У кожного є хтось покійний, і всі йдуть помолитися за душу померлого і покласти писанку біля хреста. А можна й булочку. Душа потім прилетить пташкою і з’їсть. А як не душа, то просто пташка. І в одну мить мені здалося, що то мертві повставали й ходять цвинтарем у святковому гуцульському одязі, розмовляють одні з одними, вітають зі святами. Мабуть, так котрогось Великодня і станеться ******.

А ще добре, що в кожної могили є хтось живий, хто приходить і доглядає її, і молиться над нею, і залишає біля хреста писанку з написом «Христос воскрес!» і з намальованою маленькою церковцею. Адже могили, хоч вони й близько від церкви, але на служіння ходити не годні, а тут і церква біля них.