Ще літо, але вже все зрозуміло

{ лист у майбутнє }

Якби тут був інтернет, я б написав пост у фейсбуці, як мені гарно пити м’ятний чай і читати «Листи в Україну» Андруховича. Але зараз такої можливості нема, і це на краще. Емоція є і хочеться її виразити. Через фейсбук було би легше, бо менше писати, а вже й висловлено. Натомість у теперішній ситуації допишу, наприклад, про шалені зорі минулої ночі. Я ж уже сто років у місті не гуляв вечорами, бо після роботи треба спішити додому купати маленького хлопчика, а потім вкладати його спати й укладатися самому. І двісті років я не бачив глибокої ночі, бо якщо, бувало, не спав, то це того, що вставав, аби приспати маленького хлопчика і самому знову лягти. А тут та сама причина. Але синочка вже приспав і вийшов надвір в туалет, бо в Брустурах він окремо від хати. І тут ці зорі. І вся тиша. Свіжість.

А ще можна собі подумати, що пишу листи самому собі з теперішнього чи минулого в майбутнє. А ще днями читав книжку Василя Ґабора «Про що думає людина». Він багато згадує про дитинство. І щемко. Відколи та книжка вийшла кілька років тому, я знав, що вона мені сподобається. Аж тепер трапилася невідворотна нагода її придбати, і вже читаю. Подобається.

Ще думаю, що я вже прожив своє життя. Тобто все моє життя — дитинство і юність у селі. Те, що я просто проживав, уже пишучи якісь учнівські вірші, але ще не розуміючи, в якій літературі жив. І тепер, коли я розумію, в якій літературі жив, можу лише її записувати. Часом, знову потрапляючи в неї, підглядати, перепитувати, звіряти, уточнювати, додавати деталей, але нічого нового прожити не можу. Це так знається зараз. На порозі першого етапу відчуття проминання молодості — тридцяти. Цілком можливо, що за десять років так думатиму про тепер проживане. Але гадаю, що ні.

За десять років у мене принаймні будуть листи, написані нині. Можливо, спробую на них відповісти. Хоча навряд чи адресант буде в зоні досяжності.

Ми з дружиною і сином приїхали до моїх батьків у Брустури вчора. Я мало чим можу батькам помагати через постійну зайнятість і перебування на відстані. Зрештою, батьки мусять якось давати собі раду й дають. Але є такі моменти, коли без моєї помочі не можна. Наприклад — треба привезти порося з косівського базару. Водії рейсових автобусів пасажирів з поросятами не беруть, як то було раніше. Також у Прокураві був чоловік, який возив у нашому напрямку худобу — придбану чи на продаж. Часом у великий кузов із синім тентом просилися й люди. Наприклад, ті ж таки власники щойно придбаної чи ще не проданої худоби. Або просто люди, яким було по дорозі.

Був такий час, коли я не лише токарював, а й узявся возити свої вироби в Кути й Косів на базар. Доти цим займався тато. Тоді я теж не раз їхав у машині цього прокуравського чоловіка. Сидів з іншими людьми на приладнаних обабіч і в задній частині кузова лавицях, а ближче до переду посередині стояли прив’язані корови. Вони випорожнялись, і бризки від їхніх балиґ падали мені на штани. Може, це не наймальовничіший спогад. Але він не про красу. Він про реалії буднів.

Як я написав, зараз тої машини нема. Але зараз машина є вже в мене, й батьки попросили по можливості приїхати й привезти з Косова порося. Отже, сьогодні вранці ми з мамою рушили в дорогу. Ще говоримо, що було б непогано підібрати пасажирів — заробити трохи на пальне. Хтось мав би бути на зупинці коло каплички. Добре, візьмемо.

Під’їжджаємо.

Мама: Нікого нема.

Я: Є два ангели. Може, їх візьмемо?

Та вони, напевно, до Косова на базар не збиралися. Підібрали пасажирів на початку Прокурави. Заробив на каву, на паркування і трохи на пальне.

Порося взяли. Одразу назвав його Петриком. І склав віршика, коли він вперше дав для цього підставу:

Тобто був би інтернет, то цей віршик міг би канути в небуття. А так він уже зафіксований. Але то таке. Я просто про те, що тоді, коли бризки коров’ячих балиґ падали мені на штани, я не знав, що це література. А нині, коли вирушав з мамою по порося, то знав, чого це варте і що з цього може вийти. Тому ліпше не дозволяти собі робити з цього літературний текст. Це може бути хіба щоденниковий запис, корисний, щоб розім’яти пальці автора. Не поможе навіть гранична відвертість про те, що чай я вже давно допив і відклав Андруховича. А зараз п’ю коньяк, як виявилося — чотирнадцятирічної витримки, отриманий у подарунок кілька років тому від двоюрідного брата, і пишу цей «щоденниковий запис», наївно сподіваючись, що це лист у майбутнє.

* У жовтні 2015-го на 86-му році дідо помер на ліжку, над яким висить килим з оленями. Тепер у дідовій хаті лишилися тільки олені.

** Цей текст написаний 2009 року. Раніше, ніж більшість попередніх. Але написаний восени, тому він серед осінніх.

*** Цієї зими (2015–2016 рр.) хата теж ще не опалюється газом, тому добре.

**** На жаль, восени 2015 р. вийшло так, що я не зміг поїхати помогти татові вантажити гній, і тато «писав поему» сам. З роками все важче лишатися «поетом», тим більше, якщо поезія така правдива, як гній.

***** Тепер уже й дідо Василь. А він любив ходити до церкви. Зараз йому з цвинтаря ще ближче. Але в храм більше не заходить.

****** Так точно станеться якогось Великодня.

******* Тепер на стіні біля робочого місця в мене висить церковний календар, тому вже не проґавлюю.