Ще літо, але вже все зрозуміло

{ мої пси }

Свого першого пса я любив узагалі не знаю чого. Тато його звідкись приніс. Мале куце щеня. Ми довго й не думали, як його назвати — просто Куцик. Якесь таке нещасне і не надто гарне. Але ж до чого тут краса, як є любов?

Мені було чотири-п’ять років. Присутність щеняти — неземна радість. І неважливо, що я з ним майже не встиг погратися, бо спочатку були застороги батьків, що воно ще брудне, треба викупати, а потім його вже не стало. Але в ті дні Куцик бігав надворі. Часом я його бачив. І він був першим, за ким я сумував. А значить — любив.

Біля кухні лежала купа дощок. Часто Куцик ховався в ній і там собі був. Коли я хотів його погладити, то приходив і кликав. Песик виглядав і вже було добре.

А одного разу він не вийшов. Я ще не раз приходив і кликав його. Потім зазирав під дошки, але Куцика більше не було. Я довгий час не знав чому. Спитати батьків якось не подумав. Адже звідки їм знати, де пес? Так я за ним і сумував.

Лише набагато пізніше, вже коли другий пес Довбуш був старий, мені спало на думку, що тато Куцика просто кудись відніс так, як і приніс. Я спитав: невже це так? І отримав спокійну ствердну відповідь. Причина була в тому, що Куцик був куцим і не надто гарним.

А Довбуш у нас появився десь через рік. Ми його купили за гривню в татового товариша. Довбуш теж був не надто породистий, але вже гарніший. Стрункий у ногах, білий з великими чорними плямами і добрими очима. О, я їх добре знаю. Багато в них надивився, коли гладив висунуту з клітки голову.

Довбуша я справді добре знав і дуже любив. Він прожив у нас понад десять років. Невеликий, але жвавий, веселий.

Якось його життєрадісність підупала після бійки з іншим псом. Навесні, як тільки сходив сніг і було ще надто холодно для трави, ми з друзями грали в футбол на одному рівному городі в нашому присілку. А рівних городів у горах небагато, тому завжди там. І якось я взяв Довбуша з собою.

Тут нагодився втричі більший пес. Його називали вовкодавом. І обидва почали кусатися. Довбуш спочатку був відважним, хоч очевидно, перемога була неможливою. І як я не надіявся, що мій пес, як добрі хлопці у фільмах, після тяжких побоїв збереться з силами і переможе, дива не сталося. Добре, що надійшов господар вовкодава і відтягнув його, бо міг би й заїсти на смерть.

Довбуш, накульгуючи, кудись зник. Дістався додому пізно вночі, але на подвір’я не заходив, лишився лежати за плотом. Видно, відчував, що вмирає.

На щастя, не вмер. Мама носила до нього миску з їжею, він трохи їв і лежав. Аж через кілька днів вернувся на подвір’я і ще довго його не покидав. Хоч переважно був на прив’язі, та часом його пускали погуляти, як раніше. Але тепер він нікуди від хати не біг. У ньому сидів страх, який згодом переріс у старість і втому.

Проте нікуди не ділася доброта з його очей, до якої додалося лише трохи суму. Потім сум був знову в мене, коли пес здох кілька років тому. Ми з татом його ховали разом, як і привели додому. Тоді я був малий-малий, а тепер більший за тата. Але й тоді, і тепер було літо.

Ще через літо сестра принесла додому нове гарне біле щеня. Я з нього особливо не радів, бо було надто гарне, не хотілось отак зраджувати пам’ять про Куцика. Але й був байдужий, бо вже не так часто бував у Брустурах, а більше деінде.

Пса назвали Лорд, і це мені ще більше не подобалося. Бо мало того що сам собацюра білий і пухнастий, та ще й така пафосна кличка.

Лорд ріс дуже швидко. Перші місяці всіх страшенно тішив, бо з малого товстенького курдупля перетворювався на граційного і поважного. Все більше він відповідав своєму імені і все могутнішим ставав його голос. Я розумів, що після негарного Куцика і побитого Довбуша такий пес мені не може належати.

Та врешті вийшло так, що сестра почала його боятися, бо виріс десь такий, як той вовкодав, що колись покусав Довбуша. Інші сусіди й родичі теж ставляться до нього з осторогою, бо таке велике й голосисте не раз змушувало здригнутися раптовим гарчанням. Батьки годують і ставляться спокійно, як до всіх свійських тварин, що на господарстві, і лишився я один, який його справді любить. Хоча б тому, що більше нема кому його любити. Нема кому вигуляти, бо такого звіра ще треба втримати.

О, чудова позаминула зима, коли я щоразу, буваючи в селі, виводив Лорда на повідку в ліс, щоб не напав на сусідів, а там відпускав. Ми гуляли з великими пухкими снігами, і часом його, білого, вже не було видно в білих снігах. А часом Лорд появлявся разом із Довбушем і Куциком. І тоді хотілося міцно обіймати моїх снігових псів, і часом це вдавалося ще до того, як вони знову зникали.