Шоколад із чилі

ТРАВЕНЬ

Пан Антоній вийшов з лікарні, нині вона мала відвідати його вже на Нобеля. Штовхнула хвіртку й перше, що помітила, це сад, який протягом цих двох тижнів, коли вона тут майже не бувала, неначе ожив. «Лукаш таки впорався», — подумала Лінка. Цікаво, чи приходитиме він і далі, і чи побачаться вони взагалі. Люди — немов супутники. Приходять, ідуть геть. Із Лукашем вона давно не розмовляла, хіба що бачилися раз, коли Лінка прийшла по ту синю течку. Потому він не намагався з нею зустрітися. Може, йому тоді здалося, наче вона за ним упадає? Лінці зовсім не хотілося, щоб так вийшло, їй шкода було втратити друга. Мабуть, коли він приведе до ладу садок пана Антонія, то зникне назавжди з її життя. Адже нічого спільного, крім цього саду, у них не було. Шкода. Може, якби в неї щось склалося з Лукашем, то вдалося б забути Адріана?

Хтось погукав її з вітальні. Панові Антонію постелили на дивані.

— Добре, що ти почула. Бо вибігла б нагору, побачила порожнє ліжко й відразу б перелякалася, га?

— Напевно, — усміхнулася йому Лінка.

— Чайку тобі зробити? — погукала з кухні пані Стася.

— Будь ласка! — відповіла Лінка. — Пані Стася нині така привітна…

— Мені здається, — пошепки мовив пан Антоній, — що вона до мене трохи, ну, прив’язана. Що хвилювалася за мене.

— Звичайно, — відповіла дівчина. — Як ви почуваєтеся?

— Чудово, дитино. Так, наче нове життя виграв у лотерею.

— Я хотіла вам це віддати, — простягнула листа старенькому. Але пан Антоній раптом зніяковів.

— Заховай, може, іншим разом. Мені б не хотілося, щоб Стася його знайшла. Розумієш, це старі справи, а лист… Нехай буде в тебе. Може, колись знадобиться. У моєму віці життя може виявитися коротшим, ніж ми гадаємо.

— Припиніть, будь ласка!

— Добре, добре. Бачу, що мій чорний гумор тобі не до вподоби.

На святі Саської Кемпи уся вулиця Французька була буквально заставлена ятками. Лінка не могла втриматися, зупинялася біля кожної з них. Намиста, керамічні сердечка, хутряні котики. Може, купити такого Каєві? Удома в малого був рудий котик із чорними блискучими очима. Кай обожнював його й ласкаво називав Муфтиком. «Що ж, Муфтик отримає товариша», — подумала Лінка, платячи аж двадцять злотих за чорного котиська. Подарує малому на день народження.

Крім яток, на Французькій було чимало аматорських театральних і музичних гуртів. Хтось співав пісні Осецької, якийсь хлопець грав на пляшках, наповнених водою. Звуки зі сцени змішувалися із плачем дітей, яким батьки щойно відмовилися купити повітряну кульку чи цукрової вати. Невизначена квітнева погода нарешті зробилася по-справжньому весняною. Лінка зняла плаща й звернула на вулицю Захисників.

Десь тут має бути галерея, у якій півгодини тому почався вернісаж. Лінка наддала ходу.

Галерея була невеличка. Відвідувачі, переважно, на жаль, молоді, тому — як відразу оцінила Лінка — непридатні за віком, попивали червоне вино, яке щедро наливала їм якась літня пані, мабуть, одна з художниць, убрана в коричнево-червону сукню й коралі з мушель. Крім неї в залі не було нікого старшого, зрештою, галерея однаково світила пусткою. Лінка почала роздивлятися картини, їй ніяково було роздивлятися тільки людей. Зрештою, картини виглядали цікаво, хоча й підібрані невідомо за яким принципом. Вулиці, портрети, натюрморти… Дівчина вдивлялася в обличчя портретів, сподіваючись, що відшукає дівчину з фотографії, от-от десь натрапить вона на це волосся, зібране в кінський хвіст, ці вуста, очі. Але нічого такого не знайшла. На картинах часто повторювався підпис: «Менцель». Тут стільки його робіт, а митця немає?

Молодь почала виходити, і Лінка зрозуміла, що мусить щось зробити, інакше знову нічого не довідається, і залишиться з тим, із чим і прийшла. Що ж, доведеться йти ва-банк.

— Перепрошую, — підійшла до художниці, яка прибирала порожні пляшки й келихи. — Я шукаю пана Менцеля.

— А навіщо? — скрипучим голосом запитала жінка.

— Я домовилася з ним про інтерв’ю про виставку. Для «Активіста», — вигадала першу-ліпшу назву, яка спала на думку.

— Тоді нині в тебе вже нічого не вийде. Хіба що підеш до «Чорного кота» і він буде в стані з тобою балакати.

— До «Чорного кота»?

— Авжеж, він там завжди просиджує.

— А де це?

— Там, — показала жінка за вікном. — Недалечко.

Того «Чорного кота» Лінка шукала добрячих півгодини. Ніхто й не чув про таке місце. Нарешті дівчина перестала розпитувати перехожих і вирішила довіритися власній інтуїції. Звернула на одну з маленьких вуличок, абсолютно безлюдну. Дорогою навіть пса не перестріла. Зате знайшла бар.

Штовхнула двері й побачила кількох чоловіків, що сиділи за круглим столом з темного дерева. Перед кожним стояв кухоль пива, а поруч ще кілька порожніх.

— Ото колись була житуха! — вигукнув сивий вусань. — Дотації нам давали, стипендії з міністерства…

— Колись, колись… Ти вже й не пам’ятаєш, як воно було колись. Сподіваюся, таке ніколи не повториться.

Крім них у барі не було нікого. Офіціантка саме поставила перед вусанем чергового кухля з пивом та він цього навіть не помітив, бо втупився в Лінку, а за ним і решта його товаришів.

— Шукаєш когось? — поцікавився вусань.

— Я шукаю… художників із Саської Кемпи, — посміхнулася Лінка. — Хочу інтерв’ю зробити.

— Інтерв’ю, го-го! — зареготав худий, маленький чоловічок у костюмі й жовтій краватці. — 3 нами?

Лінка зніяковіла.

— До шкільної газети, — знову збрехала вона, може й даремно. — Але це так, при нагоді.

— Якій іще нагоді?

— Я хотіла б написати про виставку до шкільної газети, але насправді декого шукаю.

— Кого? — зацікавився вусатий.

— Колись тут, на Саській Кемпі мешкала така дівчина, і вона, кажуть, позувала художникам.

— Ой, скільки їх тут було, таких дівчат! — товстун у смугастому костюмі раптово пожвавився.

— Море, — підхопив інший.

— Непрохані вистрибували з усіх лахів і позували, у чім мати породила, заради мистецтва. Ото часи були…

— Ой, дайте спокій, зараз теж дівчат повно, треба тільки знати, де шукати. А часом і самі приходять, — захихотів чоловічок у жовтій краватці.

— Її звали Олівія, — не здавалася Лінка. — Волосся, як у мене, але світліше, вона його у хвіст збирала, ось так.

— Ой, скільки таких дівчат було.

— Але вона, кажуть, була дуже вродлива. Найвродливіша.

— Не знаю. Хіба Тадеуша запитати?

— О, справді, Тадека запитай.

— А хто це такий?

— Ой, ким він тільки не є! — бородатий відсьорбнув ковток пива, піна залишилася на вусах. — А може, вип’єш чогось? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Тадек з усіма крутив… Чортяка кривий.

— Ну, зате це погано скінчилося.

— А що з ним сталося? — запитала Лінка.

— А що могло статися? Пив як чорт, якось напився й заснув на трамвайних рейках. Це й так диво, що живим залишився.

— А де він живе?

— А, ти його навідати хочеш? То він подумає, що йому якийсь янгол об’явився.

Чоловіки знову зареготали. Маленький чоловічок, що сидів у кутку, продиктував Лінці адресу, яку та швиденько записала.

— Ви собі не жартуйте, краще нехай туди не йде, відомо, що там побачить.

— Ну, ми собі тут так жартували, але ти ліпше не ходи. Той Тадек — то страшний пияк, він уже хлепче все, що горить, навіть денатурат. Ми навіть не знаємо, чи він досі живий.

Лінка боялася туди йти сама. Проте, ані Наталія, ані Каська не могли з нею піти на вернісаж, бо не мали часу. А може, тепер удасться? Наталія поїхала на дачу, тож нічого не вийде, але може, заняття з образотворчого мистецтва, які відвідувала Каська, уже закінчилися? Лінка зателефонувала, а потім повернулася на Французьку, щоб почекати на сестру.

Купила собі перше цього року морозиво в маленькому кафе біля площі Вашингтона. Тут було дорого, але Лінка шиканула й узяла дві кульки. Невідомо, як тепер буде із грішми, а вона ще мусить внести кошти за місяць навчання. На щастя, під час канікул платити не треба. Лінка вже не могла дочекатися, коли не доведеться думати про гроші. Мабуть, вона й далі працюватиме в пана Антонія, та може, пощастить бодай ненадовго кудись поїхати? От тільки куди? А головне — з ким? Наталя, як завжди, проводила канікули в Португалії. Каську теж кудись повезуть, її батьки точно не погодяться, щоб сестри кудись поїхали разом. На жаль, скидалося на те, що навіть якщо Лінка й назбирає грошенят, провести канікули не буде з ким. Залишалося сподіватися, що мати й Адам поїдуть кудись із Каєм, і вона зможе приєднатися до них. Приміром, на море. Зрештою, до канікул ще далеко. То, певне, через це морозиво вона так замріялася. І тут побачила Каську.

— Що сталося? — запитала вона в сестри, бо Кася здалася невеселою.

— Нічого… Пізніше розповім, — буркнула Каська. — Спершу ходімо туди, де ти збиралася. То куди ми йдемо?

— На Щучинську, провідати такого собі художника.

На Французькій свято тривало. От-от мав початися якийсь концерт, і саме перевіряли динаміки. Продавці на ятках підраховували виручку й виставляли нові товари. Дітлахи тягнулися до попкорну, накручували цукрову вату на пальці, якась галаслива компанія цмулила пиво з банок, загорнутих у паперові торбинки. Стара кам’яниця, що сховалася за деревами, належала вже до іншого світу. Літня пані в папільйотках вибивала килим на перекладині, інша розвішувала білизну на балконі. Дівчата зайшли до будинку. У під’їзді смерділо сечею й мишами. На дверях сутерини видніла табличка «Тадеуш Налевник, художник».

— Ти тільки не смійся, — попередила Каську Лінка. — Навіть, якщо він щось патякатиме.

Постукали раз, тоді вдруге. Дзвоник, здається, не працював.

— Його немає вдома, — розчаровано прошепотіла Лінка.

— Може, не чує?

Каська затарабанила у двері, цього разу голосніше. Почувся шурхіт, щось майнуло у вічку й за кілька хвилин двері відчинилися.

Невже це той художник, у якого були закохані всі дівчата? Лінка повірити не могла. Перед ними стояв старий, хворий чоловік у брудних джинсах. Одна холоша була складена й зашита, бо колись йому трамваєм відрізало ногу. Руки з випнутими жилами, укриті плямами, спиралися на милиці. У помешканні панувала задуха, смерділо зіпсутою їжею.

— Ви до мене?

— Та-а-ак, — протягнула Лінка, уже шкодуючи, що сюди прийшла.

— Пробачте, але досередини не запрошуватиму, холостяцький безлад… Що вас до мене привело?

— Ви художник? — запитала Лінка.

— Так. Я вас слухаю.

Лише коли він пильно глянув на Лінку, дівчина зрозуміла, що його обличчя колись було вродливе. Брови посивіли, але темні очі не втратили блиску.

— Про те, що ви тут живете, я дізналася від одного з ваших колег. Я чула, що ви така собі легенда Саської Кемпи. Я пишу статтю до шкільної газети. Про мистецьке середовище.

— Легенда? У якому розумінні?

— Я була на вернісажі й там так говорили.

— Легенда, кажеш? Тоді чому мене ніхто не запросив на виставку, га? Чому не виставили жодної з моїх картин?

Тепер дівчата помітили, що чоловік був п’яний.

— Усі від мене відвернулися після того нещасного випадку, ось таке це середовище. Напиши, напиши, нехай люди дізнаються. Раніше, коли я був молодий і справний, то ходив, аякже, по всіх вернісажах. І власні виставки були. А тепер усі про мене забули! Як колись здохну, то лежатиму, доки не зігнию. Легенда! Маєш свою легенду!

Лінка розуміла, що мусить діяти швидко. Бо він зачинить їм двері перед носом, і вони ні про що не довідаються.

— Ця легенда… Ідеться про те, що ви були найвродливішим художником на Саській Кемпі. Усі дівчата були у вас закохані.

Старий кивнув на свої милиці, а тоді зареготав.

— Оце так. Я колись думав, що буду славетним художником, а мене асоціюють хіба що з тими моделями, що мені позували! Тоді я виглядав інакше, то вони й летіли до мене, наче метелики на світло… І ти збираєшся про це писати?

— Кажуть, що колись була така вродлива дівчина, її звали Олівія. Світле, кучеряве волосся, зібране в кінський хвіст.

Чоловік задивився десь над їхніми головами.

— Олівія. Яке гарне ім’я. Такого не забудеш. Звичайно, я її малював, авжеж. Її акт навіть був потім на виставці, він багатьом подобався. То були часи, коли подобалося все, що я малював.

— Ви не знаєте, де її знайти?

— А звідки мені знати. Здається, я її тут колись бачив.

— Вона нікуди не виїхала?

— Гадки не маю. Тоді вона жила недалечко, на Гренадирів, але потім немов зникла. Може й справді виїхала. А хіба інтерв’ю про неї?

— Ні-ні, я просто запитала.

— То може, усе-таки зайдете? Поговоримо собі спокійно. А для якої це газети?

— Для шкільної, — відказала Лінка.

Художник знову зареготав.

— Ого, то я скінчу життя як художник-казанова у шкільній газетці! Оце клас!

Дівчата сіли на краю ліжка, столу не було. Перехопив їхній погляд.

— Вип’єте чогось?

Лінка й Каська роззирнулися приміщенням, яке було водночас кімнатою й кухнею. У раковині лежали гори брудного посуду.

— Ні, — дружно відказали, — не клопочіться.

Лише тепер Лінка помітила роботи. Вони не висіли на стінах, а стояли під ними. Ціла купа полотен лежала в кутку кімнати. Художник із полегшею відклав милиці й зручно вмостився в пошарпаному фотелі. А тоді почав розповідати.

Коли дівчата вийшли із квартири, уже сутеніло.

— Небагато ж ти довідалася про ту Олівію, га? — зауважила Каська. — Може, треба було докладніше розпитати?

— Ти й не уявляєш, скільки я всього дізналася! Гренадирів, так? Я вже знаю, де вона мешкає. Принаймні раніше мешкала.

Лінка розповіла Касьці про конверта.

— Але нині я вже туди не піду, з мене годі. Крім того, я так зголодніла!

— Піца навпіл?

— Звичайно!

Лінка відкусила шматок гарячої піци із сиром. Лише тепер відчула, що вмирає з голоду.

— У мене для тебе новина, — Каська відклала піцу й зітхнула, наче перед сповіддю.

Тепер Лінка згадала, що сестра справді збиралася їй про щось розповісти. Мабуть, це щось було не надто веселим, бо Кася здавалася пригніченою.

— Що тебе так засмутило? Ти що, вагітна? — спробувала пожартувати вона.

— Гірше. Ми переїжджаємо. До Торуня.

— Як це? А ліцей?

— Мати сказала, що так буде краще для всіх. Що вона не може стерпіти цього всього, ну, розумієш…

— А ти погодилася?

— А мене ніхто й не питав. Що я можу? Ну, сама скажи.

— Може, їх вдасться переконати?

— Я вже намагалася. Але вони виставили квартиру на продаж. І навіть знайшли мені новий ліцей. Знаєш, узагалі я їх розумію, але…

— Ти засмучена.

— Засмучена? Ти що, жартуєш? Я розлючена! Усе життя в дитбудинку я була залежною від інших, нічого не вирішувала самостійно. Я думала, що в сім’ях усе по-іншому.

— Хіба що в якихось книжках. Доки не виростемо, то можемо вирішувати хіба що те, яку піцу замовити. А взагалі як же я буду без тебе… — Лінка відчула, як на очі набігли сльози.

— Мені ще гірше. Знову нікого не знатиму, знову доведеться все починати спочатку.

— Ми ж зустрічатимемося, дзвонитимемо одна до одної.

— Звісно. На Фейсі, у чаті. І що з того? Узагалі ми навіть не в Торуні мешкатимемо, а за містом, бо в бабусі там будинок. Моя мати вважає, що так буде краще для всіх, бо так і бабуся зможе мною опікуватися. Усім розповідає, що це головна причина… Але це неправда!

— Може, її ще вдасться переконати?

— Це ти хочеш її відмовити?

— Ні, ні. Я, мабуть, ні.

— А може, твоя мати?

— Наша мати, — тихо мовила Лінка.

— Моя чи наша, яка різниця. Адже ми обидві знаємо, що мати не піде з ними поговорити. Я, звісно, намагалася їх переконати. Але наполягати я не можу. Не думаю, щоб вони зважали на те, чого я хочу.

— Чому?

— Як це чому? Я ж їм не рідна. Вони вже й так для мене багато зробили. Ти цього не розумієш, для тебе це нормально, що ти можеш чогось хотіти або про щось просити. А для мене це абстракція.

Піца вже захолола. Лінка відкусила шматочок і відчула, як холодне тісто із задубілим сиром росте їй у горлі.

Лінка не запитала вчора в Каськи, чи та піде з нею на Гренадирів. Чомусь після тієї розмови їй було ніяково знову про щось прохати, тож вирішила поїхати сама. Почувалася препаскудно. Знову втрачала близьку людину. Спершу Адріана, тепер Каську. Вона розуміла, що після її виїзду вже ніщо не буде таким самим, як раніше. Адріан теж мав поїхати ненадовго й повернутися до неї… Мати зітхне з полегшею, не кажучи вже про названих Касьчиних батьків. Лише їхня думка була важливою. Як завжди. «Ми для них тільки речі, — подумала Лінка, — переставляють нас, як їм заманеться». Хто в неї залишиться? Наталія, яка не знаходить для подруги часу, бо зайнята своїми новими друзями й хлопцем?

Здійнявся сильний вітер, Лінка затремтіла. Весна чомусь не квапилася. Ніби вже й були квіти й листочки, іноді навіть випадав спекотний день, зате потім знову два тижні температура не сягала вище дванадцяти градусів. Вона вже пожалкувала, що не одягла зимову куртку.

Вийшла із трамваю й проминула бридкий овочевий кіоск. Аж підскочила з несподіванки, побачивши на сірому будинку табличку з назвою вулиці: «Гренадирів».

Є обличчя, що старіють, немов абрикоси. Довгий час вони залишаються свіжими, гарного кольору, а тоді раптом починають темнішати й утрачають пружність. Таке обличчя анітрохи не нагадує людини замолоду. Є обличчя, неначе помаранчі, які, здається, узагалі не старіють, хіба що ледь висихають. На них з’являються плямки й зморщечки, та загалом нічого не змінюється. І нарешті, є обличчя-яблука. Вони зберігають форму, от тільки маліють і вкриваються дрібними зморшками. Обличчя жінки належало до останніх. Зберігся гарний овал, виразна лінія брів, веселий, ледь кирпатий носик і типово слов’янські вилиці, уздовж яких спливало на плечі біле як сніг, проте й досі густе й блискуче волосся. Коли жінка посміхалася, лице вкривалося тисячами зморщечок.

Побачивши пані Олівію перед невисоким будинком на вулиці Гренадирів, Лінка відразу збагнула, що це вона. Не довелося шукати поверху й номеру квартири. Дівчина лише міркувала, чи можна ось так просто до неї заговорити. Тим більше, що літня пані вочевидь була зайнята. Озброївшись палицею від швабри, вона бігла подвір’ям, а може, це вітер штовхав її до дерева, шарпаючи сукенку й подзенькуючи браслетами. Старенька почала розмахувати палицею, і Лінка зрозуміла, що вона намагається зняти поліетиленовий мішечок, який заплутався в гіллі. Жінка була невеличка й не могла дістати так високо. Лінка підбігла до неї, щоб допомогти, і за мить палиця досягла мети. Торбинка відірвалася і, підхоплена вихором, злетіла догори. А вони стояли, задерши голови й дивилися, як вона витанцьовує вгорі й знову падає на крилах примхливого вітру.

Старенька махнула рукою, наче хотіла попрощатися з торбинкою, але може, просто вирішила розрухати руку, яка розболілася від тримання палиці.

— Дякую вам, — звернулася вона до Лінки. — Ви така люб’язна.

— Немає за що, — усміхнулася Лінка. — А ця торбинка, звідки вона тут узялася?

— А не знаю, звідки. Вона вже зранку тут тріпотіла на вітрі, щось же треба було з нею зробити.

«Класна старенька, — подумала Лінка. — Кому б хотілося бігати подвір’ям із палицею через таке?»

— Учора було так тепло, а нині через цей вітер людину аж до кісток проймає, — жінка пильно глянула на Лінку. — Ви теж, схоже змерзли, пані. Живете десь неподалік?

«Пані!» Лінці аж смішно зробилося.

— Ні, я… не тут живу. Я Лінка, а ніяка не пані.

— Лінка. Гарно. А я Олівія. Ходи, супу поїси, зігрієшся трішки. Бо на цьому вітрюгані ще й застудитися можна.

«Вона що, новин не дивиться? — жахнулася Лінка. — Запрошувати додому абсолютно незнайому людину?» Але старенька наче прочитала її думки.

— Я людей не боюся, у мене їх завжди повно. Зрештою, удома й зараз сидять мої сусідочки. Тож якщо вирішиш мене вбити, будуть свідки, так що стережись!

У помешканні було так тісно, що виявилося нелегко протиснутися між меблями й різними предметами. Старі фотелі з дірявою оббивкою, столики з пошкодженою політурою, купа порцелянових статуеток, картин і дрібничок. Крім того, море баночок, стаканчиків з-під йогуртів і старих газет.

— Чомусь мені шкода всіх цих предметів. Хтось викидає, а я збираю. Раніше речі не були одноразовими, колись їх лагодили, передавали з покоління в покоління…

— Пані Оливко, а суп буде? — запитала одна з дівчаток, що сиділи на канапі. — Бо ми голодні.

Старенька вимкнула газ під каструлею, вийняла із шафки три тарілки. Скрипнула шухляда, на столі з’явилися ложки, хліб, покраяний на рівні скибочки, масло й сметана. Пані Олівія, наспівуючи, протерла стіл і махнула ганчіркою, щоб зацікавити кота, який схопив шматинку й заходився шарпати її пазурами.

— Удома нічого їсти не хочуть, зате тут — вилизують геть-чисто все. Еге ж, дівчатка?

Лінка краєм ока придивлялася до пані Олівії, яка не їла, а з усмішкою дивилася на своїх гостей. Літня жінка була вбрана в гарну сукню в троянди, до якої дібрала три намиста: блискучі перли, разок дрібненьких кульок блідо-рожевого кольору й великі фіолетові коралі.

— Подобаються? — запитала старенька. — Я їх сама зробила. Із повсті. Вирізаю квадрати, тоді нанизую їх на волосінь, це дуже легко.

— Кому легко, а кому й не дуже. Я до такого невдатна, — відповіла Лінка.

Суп і справді був смачнючий.

— Здібності тут ні до чого, їх можна мати, а можна не мати, зате навчитися, — зауважила пані Олівія. — Зрештою, що мені робити? Я сиджу сама, якби не мої сусідки й це рукоділля, можна було б умерти з нудьги.

Лінка міркувала, як це зробити. Коли йшла на Гренадирів, то думала, що просто їй це скаже. Що не так уже й далеко, на вулиці Нобеля, живе такий собі літній чоловік. І що всі свої спогади про неї, пані Олівію, він носить глибоко в серці. Що коли лежав у лікарні, то прохав Лінку принести течку з фотографіями й листами. І що, може, їй досить просто подзвонити? Або, ще краще, натиснути на дзвоника біля старої хвіртки? Що старий дім її впізнає, і гойдалка, і сад, у якому невдовзі всіма барвами розцвітуть ті квіти, що їх вона найдужче любила…

— Чого ти так замислилася? Їж, дитино, бо вихолоне, — пані Олівія допитливо глянула на неї. — Щось трапилося?

Що ж, тепер або ніколи.

— Ні… я хотіла…

А тоді вона подумала про пана Антонія. Може, краще він сам? Вона вже й так утрутилася в його життя. А може, він цього зовсім не бажає? Може, хоче сам до неї зателефонувати? Або постукати?

Пізніше, коли вона вже виходила, несучи в торбинці подарунок — повстяні коралі — то подумала, що ця пані Олівія справді неймовірна. І що їй було трохи ніяково, що вона нічого їй не сказала. Але може, це й не обов’язково? Вона розповість панові Антонію про те, яка пані Олівія зараз, і ще про те, що вона зовсім сама. Бо гості в неї, може, і бували часто. Проте чоловіка не було. А це означало, що ймовірно, вона й пан Антоній могли би…

Щойно увійшовши до ліцею, відразу побачила Адріана. Та цього разу він не втік і не вдав, наче її не помічає. Чекав, доки зачиняться двері й дивився на неї.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Стояли мовчки.

— Як справи? — знову озвався він.

— А в тебе? Як випускні?

— Ніяк. Письмові безнадійні. Залишилися ще два усні.

Лінці здавалося, що іноді чим більше хочеш комусь розповісти, тим коротші фрази людина вимовляє.

— Йдеться про ту поїздку, — сказав нарешті Адріан.

— Поїздку?

— Справа в тому, що її організують на початку червня для всіх класів. Для нас, випускників, теж.

Справді, вона геть забула про це! Цікаво, чи мама дасть їй гроші?

— Я знаю, що ти не хочеш мене бачити. То я собі подумав, що запитаю. Ну, що ти про це думаєш? Про те, що я там теж буду.

Адріан був червоний на виду й спітнілий, і, мабуть, не лише тому, що в холі було гаряче. Власне, у будинку було прохолодніше, ніж надворі. Лінка збагнула, чого коштує йому ця розмова.

— Мабуть, не варто тобі через мене відмовлятися. Не з’їмо ж ми одне одного, — спробувала вона пожартувати.

— Ну, добре. То я вже піду.

— Я теж їду нагору.

Викликали ліфт і всі чотири поверхи їхали мовчки, втиснувшись кожне у свій куток. Ліфт був такий крихітний, що доводилося справді пильнувати, аби часом не торкнутися сусіда.

Нагорі наштовхнулися на Оскара. Невідомо чому Лінка відсторонилася від Адріана ще більше. Відчувала, як спалахнули їй щоки. Швидко подалася до класу.

— Агов, зачекай! — гукнув Оскар. — Ми ж ідемо в той самий бік.

— Так.

— Що сталося? У чому справа? — Оскар озирнувся на Адріана. — Це твій хлопець?

— Колишній хлопець.

— А-а-а, тоді зрозуміло.

Але розмова урвалася, бо Лінка вже штовхнула двері до класу.

Додому поверталася схвильована. Проблеми з Каською, розмова з Адріаном, та ще й цей Оскар, як її гаданий хлопець… Забагато, як на її нерви. Та ще й доведеться прохати в мами грошей на ту «зелену школу». Мати явно не зрадіє. Вона завжди сердилася, коли треба було здати на щось гроші, Лінка вже подумувала, що радо пішла би з дому. Адам наче й повернувся, та в неї складалося враження, що все це якось не клеїться. Бо якщо вітчим повернувся, то мамі мало би стати легше. Тільки Кай здавався щасливим. Ходив до школи, шкрябав карлючки мов курка лапою, але вчителька його невдалі спроби однаково нагороджувала сонечками. Ех, де мої сім років…

Мама сиділа на кухні з лептопом, утупившись в екран відсутнім поглядом.

— Мамо… — почала Лінка. — Чуєш, треба заплатити за «зелену школу».

— Скільки? — запитала мати й сердито глянула на доньку.

— Чотириста.

— Знову?

— Як це знову? Це ж перша поїздка цього року!

— Ти весь час хочеш грошей, а звідки мені їх узяти?

Лінка відчула, як у ній закипає злість. Найгірше в стосунках із мамою було те, що навіть якщо їм і вдавалося поговорити щиро, як це бувало останнім часом, і Лінці починало здаватися, що вони розуміють одна одну, то потім мама знову поводилася так, наче жодної розмови не було! А Лінка вже думала, що все якось налагоджується!

— Найкраще, якби я взагалі нічого не потребувала! — вибухнула вона. — На ліцей заробляю сама, а ти мені навіть на дурні підручники не можеш дати, доводиться все ксерувати! Було б чудово, якби я нічого не їла, а ще ліпше, щоб мене взагалі не було!

— Я їй дам на ту поїздку, — утрутився Адам, який саме зайшов на кухню.

— Немає потреби, щоб ти їй давав. Нехай навчиться, що не все мусить отримувати.

— Почекай, не сердься. Адже в нас є гроші на цю поїздку.

Витягнув з гаманця чотири купюри й простягнув Лінці.

Вона взяла, не знаючи, що з ними робити. Бо ж вона Адамові не донька. Чи повинен він давати їй гроші? Каська — донька своєї матері, але хіба мати щось їй дає? Якось вона в цьому геть заплуталася. Ну, але якщо дають, треба брати, завтра останній день, коли можна здати ці гроші, а їй так хотілося поїхати! За умови, що впорається з математикою, бо якось складно радіти, коли над головою висить Дамоклів меч. Адам був, мов рятівне коло.

— Спасибі, Адаме… Ага, і я хотіла тебе про дещо запитати. Допоможеш мені з математикою?

— Мені знову взяти вихідний? — підморгнув вітчим. — Кепські справи?

— Дуже. Та, мабуть, кількох вечорів буде досить. Я домовилася на завтра з Каською, вона мене підтягне. Але я хотіла, щоб ти мене потім перевірив, на що я здатна.

— Звичайно. Радий, що ти попросила.

Увечері мати прийшла до неї. Лінка чула, як вона тихенько скрадається, знала, що та зараз постукає й розповідатиме, як їй тяжко живеться. А найгірше, що не можна було просто попросити її вийти з кімнати, хоча говорити Лінці зовсім не хотілося. Весь час боялася, що мама знову може захворіти. Після кожного вибуху злості, такого, як нині, дівчину переслідували докори сумління.

— Пробач мені, — сказала мати. — Я не повинна була так на тебе кричати. Мені просто тяжко і…

— А хіба зараз не стало краще, мамо? Адже Адам повернувся, я думала…

— Якось я не можу з усім цим дати лад, доню.

«Якби ж то тільки ти, мамо, — подумала Лінка. — Якби ж то лише ти».

— Ти сердишся, що я взяла ці гроші в Адама?

— Ні.

— Мамо… — Лінці раптом зробилося дуже сумно. І вона більше не замислювалася, що сказати. — Ти навіть не поцікавилася, куди ми їдемо. І коли.

— А куди ви їдете? І коли? Ні, ну звісно, що мене це цікавить, не перебільшуй.

— Я зовсім не перебільшую, та гаразд. Ми виїжджаємо п’ятого червня. Кудись у Тухольські бори. Здається. Ага, завтра я повернуся пізно. Каська пообіцяла допомогти мені з матьохою. Ага, і ще ти повинна прийти до школи. Математичка хоче тебе бачити.

Лінка перевела подих, очікуючи маминої реакції.

— І ви вчитиметеся… у неї? — запитала мати, інформація про школу й математичку якось її не зачепила.

Завагалася перед останнім словом, немовби не знала, як назвати власну дитину, проте Лінка вдала, що не звернула на це уваги.

— Мабуть, що ні, ми певне, десь підемо, мамо, — на цьому Лінка хотіла закінчити, але не могла зупинитися. — Ти ж усвідомлюєш, що тепер ми не можемо сидіти ані тут, ані в неї? Та невдовзі проблема зникне, — у власному голосі Лінка вловила нотку мстивого задоволення, — бо вона виїздить. Переїжджає до Торуня.

Тиша. Авжеж. Зрештою, на що вона розраховувала? Як завжди в таких ситуаціях мати лише щось буркнула, погладила її начебто пестливо по волоссю, а тоді вийшла. Добре, що принаймні усвідомила про математику. Хіба що до неї взагалі нічого не дійшло. Лінка побоювалася, що коли нагадає матері про це напередодні походу до школи, мама поводитиметься так, наче вперше про це чує.

— Гадаєш, я колись ще буду нормальною? — запитала Каська.

Дівчата сиділи в кафе «Бігом» на Маршалковській. На столику лежала купа збірників завдань і підручників з математики, але вони їх навіть не торкнулися.

— Нормальна?

— У дитбудинку класно не було, але я вже до нього звикла. Потім з’явилися вони і якийсь час було просто супер.

— А потім я тобі все зіпсувала.

— Не в тому справа. Я просто ніяк не можу із цим розібратися.

«Якби ж то тільки ти», — подумала Лінка. Уже вдруге за ці два дні.

— Але змінимо тему. Як Адріан?

— Ніяк. Іноді бачу його в коридорі, але він мене уникає.

— Може, просто не хоче нав’язуватися?

— Може. Ще й ця поїздка. Тобто, поїздка супер, але й він там буде.

— Ну, то й що? — здивувалася Каська.

— Ну, бо я… Розумієш, я не можу його забути.

— Тоді чому ти просто не даси йому ще одного шансу?

— Не жартуй. Є речі, яких не прощають. А ти б на моєму місці дала ще один шанс?

— Так, мабуть, що так. Зрештою, твоїй матері дала ж…

— Другий шанс? Моїй матері? — Лінці здалося, що їй причулося.

— Лінко, прошу тебе. Вона мене колись покинула, ти ж не скажеш, що це приємно — усвідомлювати, що тебе хтось не хотів?

— Але ж вона намагалася тебе знайти!

— Тому я й подумала… Зрештою, яка різниця. Це твоя мати, не хочу її критикувати.

— І твоя теж.

— У тім-то й річ, що, мабуть, не зовсім.

Лінці не хотілося продовжувати розмову. Щоразу, коли Каська порушувала цю тему, їй робилося зле. Вона й сама не знала, що думати про мамину поведінку.

— Моя мати, — зітхнула Каська, — тобто моя названа мати… Чорт, я навіть не знаю, як про це говорити, бо відразу язик заплітається. Так чи сяк, вона цього не може збагнути. Мабуть, боїться, що мене занадто до вас тягне. Або що твоя мати… тобто наша… не знаю — нарешті схаменеться й мене забере?

— Так, твоя названа мати явно дуже непокоїться.

— Ти й не уявляєш, як.

Сестри замовкли.

— Ото ще халепа, га? — це риторичне питання обидві проказали одночасно.

Лінка мусила залагодити море справ, а залишалися тільки вихідні. Перед поїздкою треба було ще спакувати речі, приготувати якісь харчі, та передусім провідати пана Антонія. Ну, і матьоха. Відразу повернувшись із «зеленої школи» вона муситиме її складати, а часу, щоб підготуватися, у неї тоді зовсім не буде. Крім того, Лінка пообіцяла Лукашеві, що допоможе йому працювати в саду. Їй дуже не хотілося, щоб він сидів там сам, а пані Стася кружляла біля нього, мов той яструб.

Адріан спускався сходами. Щойно склав останній усний іспит. Чи відчував він якусь радість? Звичайно, хлопець негайно зателефонував батькові, той дуже втішився, та Адріан знав, що до тієї найважливішої, кому найдужче хотілося похвалитися своїми результатами, він подзвонити не зможе. Зрештою, у неї вже, здається, був хлопець. Адріан бачив, як вона спаленіла, коли зайшла розмова про поїздку. Тож тепер ані його випускні, ані будь-що, пов’язане з ним, її не цікавить. Що ж, він не нав’язуватиметься. Нічого вже не зміниш. А цей жаль, цей смуток, може, колись, минеться. Принаймні він на це сподівався.