Шоколад із чилі

ГРУДЕНЬ

Коли Лінка натиснула на кнопку дзвоника біля хвіртки на вулиці Нобеля, а тоді відчинила після довгого сигналу домофона, за фіранкою, на другому поверсі, довга тінь неначе змаліла, мовби складаючись навпіл. Літній чоловік глянув у вікно на дівчину, тоді сів на ліжку й перевів подих. Мусив зізнатися сам собі, що не має сили довго стояти, про те, щоб походити, навіть мови не було. Його час поволі добігає кінця. Щоправда, Дарек завжди торочив своє, мовляв, батькові лише вісімдесят, ще до старості далеко, ні на що особливо він не слабує, хіба що трохи серце підводить, проте він відчував, що його час от-от настане. Він тільки й міг, що сидіти тут, тричі на день їсти те, що приготувала пані Стася й час від часу бачити сина. А ця його нова ідея… Старий чоловік розсердився не на жарт. Про що можна розмовляти з якоюсь молодою дівчиною? Єдине, із чим він міг погодитися, це обіцянка, що вона йому читатиме, бо в нього очі страшенно боліли й пекли від читання. Та коли побачив, як дівчина дзвонить у хвіртку, його хворе серце закалатало дужче. Дівчина нагадувала йому когось. Ні, про це він не думатиме. Ці справи давно закриті. Що було — загуло! Проте руки тремтіли, а серце продовжувало тенькати. Ця фігура, волосся… Може, він збожеволів?

Лінка попрохала каву з молоком. Занепокоєно дивилася на сходи, думаючи про те, що чекає на неї нагорі. Може, те, що пан Даріуш запросив її спершу сюди й запропонував щось випити, означає, що їй слід якось підготуватися до зустрічі із цим старим добродієм?

— Мій батько… складна людина.

«Ну, звісно, але треба було мені про це раніше сказати, — подумала Лінка, роздивляючись у вікно плющ, який обплів веранду. — А не тепер, коли я вже сюди прийшла. За зеленою стіною листя будинку майже не видко. Кажуть, плющ може вбити людину…» — подумала Лінка й здригнулася.

— Що значить складна? — вона сьорбнула кави й мало не скрикнула від захоплення. Яка смакота! Ніби й нічого такого, звичайна кава з кавоварки, але мабуть, якась особлива. Пан Даріуш помітив її подив.

— Бачу, тобі смакує. Я купую її неподалік, у маленькій крамничці, де продають каву й чай. Моїй дружині вона дуже подобалася, то і я звик…

— Ви одружений? — вихопилося Лінці.

— Був. Ми розлучилися.

— Пробачте, я не хотіла…

— Це не таємниця. Нічого страшного.

Може й нічого, проте він важко зітхнув. Про дітей уже не питатиме.

— Я просто призвичаююся до смаків, — продовжував він. — І не лише до смаків. Я, як то кажуть, маю сталі призвичаєння. Батько теж такий самий. Ненавидить чай у пакетиках. Звичайно, Стася заварює чай, і тобі, мабуть, не доведеться цим займатися, але якби знадобилося, то не забудь, що це неодмінно має бути «Юннань», заварений у чайничку. І не намагайся провітрювати його кімнату, він ненавидить протяги… Не відкривай фіранок, бо він не любить світла…

— А є щось таке, — наважилася запитати Лінка, — що ваш тато любить?

— Любить? — якусь мить пан Даріуш думав. — Так-так… Усе життя він цінував лише одне. Святий спокій.

«Звучить не надто обнадійливо», — подумала Лінка піднімаючись за паном Дареком на другий поверх.

— Добридень… — тихо мовила вона. І відразу злякалася. Старий сидів спиною до неї, згорбившись і довго не повертаючись в її бік. Нарешті відштовхнувся капцем від підлоги, і обертовий фотель крутнувся. Літній чоловік був убраний у сорочку, піджак і якусь шовкову хустину, проте на ньому не було брюк, самі кальсони, так, наче від половини тіла він забув про елегантний одяг. Вибляклі блакитні очі зустрілися з Лінчиним поглядом.

— Коц, — звернувся він до сина. Той слухняно простягнув йому коц, а старенький акуратно розіклав його на колінах, старанно затуляючи ноги в капцях.

— Антоній Сосняк, — простягнув руку й очікувально глянув на Лінку.

— Халіна Барська, — відрекомендувалася дівчина, легенько потискаючи долоню.

— Так. А тепер я вас слухаю, — підняв на неї очі, проте сісти не запропонував.

— То я вже піду, тату, — озвався пан Даріуш. Здавалося, він боявся старого не менше, ніж Лінка. Поплескав батька по плечі й зник на сходах.

— Я прийшла, щоб скласти вам компанію, — мужньо сказала Лінка. — Почитати, може, побалакати…

— Цей ідіот, мій син, уважає, що мені потрібна якась нянька. Що я сам уже неспроможний дати собі раду! Компаньйонку мені найняв, хай йому чорт! — прохрипів пан Антоній.

— Я дуже перепрошую, це якесь непорозуміння, у такому випадку я вам не заважатиму. Я гадала, що син це з вами обговорив.

— Сідай! — гаркнув старий, киваючи їй на стілець. — Те, що Дарек йолоп, не означає, що він пошиє в дурні ще когось. Що саме він запропонував тобі?

— Ну… що… — відповіла Лінка, затинаючись, — що я повинна приходити до вас кілька разів на тиждень на три години по обіді, щоб посидіти з вами, почитати.

— І щось таким чином заробити. А на що ці гроші? Сигарети? Наркотики? Алкоголь? Тепер молодь полюбляє такі речі! На свої забаганки!

— Ні! Це на школу!

— На школу, кажеш? Але ж вона безкоштовна.

— За мою треба платити. Це приватна школа. Я вчуся на фотографа.

— Ну, нехай на школу, — він підозріливо глянув на дівчину, та за мить його погляд став лагіднішим. Лінці навіть здалося, що в його очах зблиснули сльози. «Може, у нього катаракта чи щось таке», — майнула їй думка.

— Що ж, якщо мій син тобі це пообіцяв, то сиди тут, а він нехай платить, телепень, — тихо проказав пан Антоній. — Але мені нічого від тебе не потрібно, я чудово даю собі раду, і не бажаю, аби мене жаліли.

— А мені просто собі сидіти?

— Та сиди, хіба що чаю мені зробиш, якщо попрошу. Не доведеться Стасю прохати, вона вже стара й ледве ходить. Але живе в нас, бо їй немає куди подітися. А Дарекові здається, що вона й далі може для нас готувати й обслуговувати мене.

— То заварити того чаю?

— Та завари, — махнув рукою старий.

Лінка спустилася сходами з думкою, що принаймні з неї буде сяка-така користь. Насипала чаю до чайничка, усе, як казав пан Дарек. Лише заварка, тільки «Юннань». Віднесла нагору чайничок і чашку.

У наступні дні Лінка тільки й думала, що їй робити. Пан Антоній справді нічого від неї не вимагав. Якось навіть сказав їй, що сидячи в нього вона може читати або робити уроки. Спершу Лінка почувалася трохи ніяково, що їй платитимуть лише за те, що вона випиває гектолітри «Юннаню» й робить задачі з математики. Але потім погодилася. Отож і сиділа собі за столом, а пан Антоній дрімав. Або читав, бо з’ясувалося, що він таки може трохи читати. Очі швидко втомлювалися, проте не настільки, щоб він не міг помалу перечитати весь номер журналу «Політика». Була майже середина грудня, грошей, заплачених паном Дареком, дедалі більшало, але й докорів сумління теж. І тоді якогось дня Лінка зібрала волосся в кінський хвіст. Узагалі вона любила ходити з розпущеним, але тієї середи проспала й не мала часу помити голову, як завжди.

Вона трішки запізнилася до пана Антонія, а що це був день запізнень, вона не лише вирішила цим не перейматися, а ще й зазирнула на хвилинку до саду. Лише переконалася, що пан Антоній не виглядає її з вулиці. Мабуть, сидить у кріслі й куняє. Хвіртка була прочинена, а двері незамкнені. Замість того, щоб, як завжди, піднятися на другий поверх, вона штовхнула скляні двері й вийшла до саду. Біла гравієва стежка бігла в бік гойдалки. Немовби відчувши якийсь поштовх, Лінка підійшла до неї. Провела долонею по дерев’яній дошці. Сидіння було ледь вологе, але не настільки, щоб не можна було сісти, тим більше, що Лінка була в довгій пуховій куртці. Сіла й відкинулася, а тоді підняла ноги вище, дозволяючи гойдалці злетіти догори. Як давно вона цього не робила! Гойдалка здіймалася вгору й зі скрипінням падала вниз. На ній вочевидь ніхто давно не гойдався, проте вона досі була справна. Лінка заплющила очі й віддалася різним думкам, рівномірне погойдування ледь заколисувало, проте думки снувалися вільно, наче перебуваючи в пошуках свого місця. Зрештою, був грудень, пора роздумів. І підсумків. А вони виявилися болісними.

Якщо під час канікул Лінці здавалося, що весь світ для неї відкритий і готовий дарувати незнані досі насолоди, то тепер усе наче зіщулилося, згіркло… По-перше, Адріан. Щось сталося, вона це відчувала, проте не знала, що саме. Може, почалося тоді, коли вона написала йому, що бачила в друкарні його маму, а може, — і озираючись на минуле, Лінка мусила зізнатися, що вона не помиляється — усе сталося ще раніше? Мейлів, розмов у скайпі, есемесів більше не вистачало, щоб підтримувати колишній зв’язок між ними. І проблема була не в ній. Лінці здавалося, що Адріанове почуття чомусь охололо.

По-друге, Лукаш. Він чудово вписався в Адріанове мовчання, і це було невипадково.

Хоча, якщо не враховувати того, що вони зустрічалися в агенції та друкарні, на спільну прогулянку задля розваги пішли тільки раз. Та Лінка часто про нього думала. Занадто часто. По-третє, ліцей. Доводилося визнати, що не такий він був класний, як здавалося раніше. Заняття були цікаві, учителі теж нормальні, хоча дехто й забагато вимагав, проте атмосфера в класі склалася жахлива через отой конфлікт між Азором та Оскаром. Лінка вже було подумала, чи не помилилася вона, обравши цей ліцей. Він має чимало мінусів, зате на нього доводиться заробляти, причому важкою працею. Точніше, доводилося. Хоча її теперішня робота чи не гірша, ніж праця в друкарні, бо хіба не соромно заробляти гроші байдикуванням? Коли мама розпитувала Лінку, та трохи вигадувала, і це її теж пригнічувало. До речі, мама й Адам становили ще одну проблему. І бідолашний Кай на додачу. «Цікаво, чи є в моєму житті бодай щось, у чому можна не сумніватися? — думала Лінка, продовжуючи гойдатися. — Хоча б щось одненьке! Може, пес? Так, мій песик мене любить, і це чи не єдине, у чому я певна». Повільно погойдуючись, дівчина на мить розплющила очі. Її погляд упав на вікно кімнати пана Антонія. Старенький не спав. Він стояв у вікні й дивився на неї. Причому так, наче побачив привида.

— Хто дозволив тобі зайти до саду! — гаркнув він зненацька. — Хто дозволив сісти на гойдалку?

— Пробачте, я не знала, що не можна, думала, що ви спите, скрізь було так тихо… Я вже бачила цей садок раніше…

— Як це?

— Була тут колись зі знайомим… Давно, місяців зо два тому. Ми просто тут прогулювалися. Він сказав мені, що за будинками такі гарні садки й показав мені цей сад і гойдалку. Але я ніколи не усвідомлювала, що це той самий садок, аж донині. Хвіртка була відчинена, я не втрималася. Так, наче садок мене кликав, наче чекав на мене…

Пан Антоній зблід. Тепер він здавався білішим за свою сорочку. Як завжди, принаймні до пояса, він був одягнений дуже елегантно.

— Розпусти волосся.

— Що таке? — Лінка подумала, що їй почулося, та за мить старий повторив.

— Розпусти волосся, бо із цією зачіскою… ти дуже мені декого нагадуєш.

— Кого ж? — дівчина вже хотіла пожартувати, чи не лох-несське чудовисько, та глянувши на обличчя пана Антонія, перестала посміхатися. Руки самі потяглися до гумки й вивільнили кучері, які тепер спадали на плечі. Лише тоді старий полегшено зітхнув.

— Вона… вона так прибирала волосся й сідала на гойдалку.

— Дружина? — прошепотіла Лінка. Їй було трохи ніяково, та вона відчувала, що мусить запитати, бо не може залишити пана Антонія на поталу болісних спогадів. Але старий лише похитав головою.

— Ні. Не дружина. Це стара історія. Краще не розповідати..

— Ну, гаразд. Оголошую пропозиції статтей до наступного номера, — заявила Зуза. Знову настав понеділок, традиційно присвячений роботі над газетою. Цього разу на вимогу вчителя польської мови на зборах з’явився Оскар. Учитель хотів, аби хлопець освоївся в класі, тому сказав, що збори обов’язкові для всіх, бо на них ще й відроблятимуть заняття з польської за наступний тиждень, яких чомусь не буде. На жаль, усі розуміли, що його спроба примирити Оскара з однокласниками є марною. Хлопець сидів похмурий і дивився у вікно.

Лінка лише раз зиркнула на нього, але відразу відвела погляд. Вона не любила людей, постійно ображених на весь світ. Сама ж відчувала, що ця газета цікавить її дедалі більше. У неї, зрештою, теж була ідея, та дівчина на знала, як на неї відреагують. Подумки прикидала, що скаже, і чекала слушного моменту. Лінка ніколи не була несміливою, але тепер чомусь ніяк не могла наважитися. Усі щось пропонували, перегукувалися, кожному хотілося щось написати, додати до газети щось своє. Нарешті вчитель зглянувся над нею. Мабуть, відчув, що Лінка хоче щось сказати.

— Халінко, у тебе є якась ідея?

— Ну, я… так, але не знаю, чи вам сподобається.

Усі очі спрямувалися на неї. Вона й не думала, що це виявиться так складно.

— Я б хотіла написати репортаж. Про те, як молодь заробляє. Ну, тобто, як можна підробляти. Я… роздавала флаєри і… працювала у друкарні.

Усі дивилися на неї якось дивно, наче вона бовкнула щось недоречне. Авжеж, їм не доводиться заробляти так, як їй. Схоже, їм і на думку не спало, що це може бути темою для репортажу. Краєм ока добачила Оскара. Його погляд здався їй зневажливим.

— Ні, ну, може… — Зуза старалася не загострювати ситуацію, проте Азор відразу заперечив.

— Дай спокій, це ж нудьга суцільна. Хто це читатиме? Зрештою, у цьому номері для твого репортажу немає місця. Не ображайся, але твоя ідея ідеально підходить для «Трибуни народу». Якщо хочеш допомогти, поклацай фотки на вулиці, ти ж чула, що в нас репортаж про святих Миколаїв. Різдво на носі, люди воліють почитати щось веселеньке й порадіти.

Їй було так прикро. І навіть не тому, що вона раптом усвідомила, що ніколи не належатиме до їхнього кола, бо не пасує до них, а насамперед через те, що тема, яка була для неї такою важливою, для інших виявилася просто нудною. Лінка спускалася сходами, ковтаючи сльози, задоволена бодай тим, що нагорі не виказала свого розчарування. Окей, поробить вона фотки Миколаям на вулиці, це теж непогано. Може, заробляння для власних потреб — це справді дурня, може, вони праві?

І раптом почула, що хтось її наздоганяє.

— Бачу, тобі теж не дали висловитися, — почувся за спиною голос Оскара.

— Дай мені спокій. Чого тобі треба? Ще ти з мене сміятимешся?

— Сміятися? Я й не думав. Я можу тобі допомогти.

— Яким чином? Що ти можеш зробити?

Цього ще бракувало, щоб він до неї причепився. Авжеж, може, вони ще й потоваришують?

— Я вважаю, що ти повинна це написати, — серйозно сказав він. — Слухай, я розумію, що тоді повівся негарно. Пробач. У мене проблеми. Але доведеться вирішувати їх самому. Справді, ця тема мені дуже сподобалася. Повір, я розуміюся на цьому краще за них.

— Бо ти працював у районці?

— Що, ти теж така сама? Столичка з тебе пре? Авжеж, у районці. І я цим пишався. Одна з моїх статей навіть премію отримала. Знаєш, як я радів? А потім довелося все це покинути. Через мого батька. Бо татусик знав краще, що мені потрібно. Зрештою, яка різниця.

Лінка навіть не помітила, що вони давно вийшли на вулицю і тепер ідуть Хмельною.

— Я цю кліку ненавиджу, розумієш? Ненавиджу цю групу взаємообожнювання, весь їхній світ, яким керують гроші. А тобі лише здається, що вони тебе прийняли. Ти сама побачила, як є насправді, але боїшся глянути правді у вічі. А виглядає все так, як із цим снігом: начебто й біленько, й гарно, а під ним — собачі гівна й сміття. Бо ти дурепа. От що.

Лінка глянула на небо. Сніг більше не падав. Лише мороз хапав такий, що навіть сльози в куточках очей замерзали. А коли глянула в бік Оскара, того вже не було поруч. Лінка побачила, що він іде геть Хмельною. Знизала плечима. «Ну й хам, — подумала вона. — А я дурепа. Це точно!»

— А ти чого така не в настрої? — запитала ввечері мама.

— Нічого. Просто втомилася. Крім того, мені треба два торти спекти.

Лінка була геть виснажена. Збори редколегії її дуже знеохотили, та ще й цей Оскар, а на Нобеля вона допомагала пані Стасі прибирати. Пан Антоній вирішив таким чином використати її час, бо в пані Стасі були якісь проблеми з тиском, і їй довелося лягти. Тож Лінка помила весь посуд, пропилососила, вимила підлоги. Може, це було й краще, ніж бездіяльність. Після того випадку з гойдалкою дівчина боялася навіть озватися до пана Антонія, але прибирання величезного будинку далося їй взнаки. А тепер ще й ці торти. Мабуть, доки вони пектимуться, доведеться вчитися, бо завтра знову якась контрольна з фізики, а Лінка вже встигла схопити дві одиниці. Вона прагнула тільки одного — лягти спати.

— А коли ти збираєшся пекти? — запитала мама. Вона стояла біля столу і якось невпевнено складала приправи.

— Та сьогодні. Один торт на благодійний ярмарок, а другий — для класу, на святвечір.

— А купити не можна? — спитала мама з надією в голосі.

— Ні. Усі щось готують.

— То, може, оселедця? Це принаймні я вмію.

Лінка зітхнула.

— Оселедця ще раніше пообіцяв принести Томек. Тому я вибрала торт. Спечу шоколадний брауні.

— Чекай-но, дитино. У нас же нічого немає, треба купити складники, піти до крамниці.

— Немає?

— Ну, ти якась дивна. Ти ж не думаєш, що продукти для твого брауні лежать собі на поличці й чекають на тебе?

Лінка зазирнула до холодильника.

— Масло є, молоко теж, борошно, цукор… яєць замало… і ще потрібні дві плитки чорного шоколаду…

— Масло, моя люба, до хліба. Теж іще! Благодійний ярмарок. На що збирають гроші, може, на нашу квартплату? Мови немає, щоб я викидала гроші на якусь благодійність, коли мені самій немає чим комунальні послуги сплатити! Маячня якась.

Лінка подумала, що не скаже матері, хоча їй і кортіло, що благодійна акція проводиться на користь дітей із сиротинцю, щоб купити їм різдвяні подарунки у вигляді нових штанів (бо ж протираються), засобів гігієни (бо зуживаються) та зошитів (бо списуються). Мати могла би подумати, що Лінка каже їй на зло й справді розлютитися.

— Усе сказала? Тобі конче мене добивати? — неприязно запитала дівчина. — Я справді неймовірно змучилася. Якщо ти така жадібна, що не хочеш дати мені пачки масла, тоді я все куплю за власні гроші, а тобі зась до того!

Схопила куртку в передпокої й грюкнула дверима. Лише на сходах перевела подих. Раз. І вдруге.

— Заспокойся, — тихо мовила до себе. — Просто заспокойся.

Це явно був невдалий день. Поза всяким сумнівом. Такого висновку дійшла Лінка о першій ночі, маскуючи шоколадом підгорілий торт номер два. У духовці була зависока температура й корж, на жаль, присмалився, щойно дівчина спробувала зосередитися над підручником фізики, намагаючись зрозуміти, що таке робота, потужність та енергія. Роботи — аж забагато. Усі потужності, здається, вичерпано. Енергія… і тут до неї долинув запах горілого. Теплова енергія була не на її боці. Лінка подумала, що краще: віддати підгорілий торт на ярмарок, де ніхто не довідається, що це вона спекла, чи принести до класу, де всі знатимуть, що це її витвір. І вирішила принести до класу. «Нехай ці зарозумілі багатенькі діточки, які ніколи рук не закаляли роботою, жеруть підгорілий торт, — мстиво подумала Лінка. Нічого не було помітно, шоколад вдало приховував чорні місця. — От і чудово, нехай вони теж пошиються в дурні, так, як це зробила я, обираючи цей ліцей».

— Ну, то як, дитино, може, таки почитаєш мені щось? — Лінка аж підскочила на стільці. Після останнього випадку з гойдалкою пан Антоній, здавалося, був на неї ображений, але потім усе несподівано змінилося. Дівчині навіть здавалося, що старенький трохи звик до неї. Принаймні іноді про щось із нею балакав. А тепер це прохання.

— Звичайно! Яку книжку почитаємо?

— Точно жодну із цих, — старий кивнув на завалений книжками стіл. — Усі однаково нудні. Почитай мені ту, яку носиш у своїй торбі.

— А звідки ви знаєте, що в мене там?

— Звідки, звідки, — обурився пан Антоній і кахикнув. — Я не нишпорю у твоїй торбині, не хвилюйся. Ти витягала телефон, і обкладинка блиснула. Мабуть, це якась груба книженція, а мені грубі завжди подобалися. Грубі книжки, не жінки, — засміявся він.

— Але це детектив, «Мілленіум». Це така сага… вона у трьох томах, це перший. Власне, я її закінчила. Можу вам позичити.

— Ти що, жартуєш, такої грубої я не здолаю. Хіба що геть осліпну. А якщо читатимеш мені вголос, то це триватиме зо два роки. А може, якщо ти вже закінчила, то розповіси мені про неї?

Лінка не знала, чи вдасться їй переказати Ларссона, проте їй здавалося, що старенькому кортить почути її розповідь. Тож умостилася зручніше й почала. Коли в кімнаті зовсім стемніло, встала, щоб засвітити ще одну лампу.

— Сподіваюся, що це ще не кінець. Ти вже хочеш піти?

— Ні, я розповім до кінця, але це вже і є майже кінець. Уявіть собі лишень цю сцену. Він усе життя думав, що вона померла, а вона стоїть перед ним, така сама, як і раніше. Востаннє він бачив її сімнадцятирічною…

Пан Антоній раптово зблід.

— Що сталося? — занепокоїлася Лінка. — Ви втомилися? Може, вип’єте чаю?

— Ні, ні, усе гаразд. І що?

— І нічого. Це кінець, вони кидаються одне одному в обійми. Ну, і ще є ця лінія із Саландер…

Але старий уже не слухав. Втиснувся глибше у фотель, наче зіщулившись.

— Її я теж востаннє бачив сімнадцятирічною…

— Кого?

— Іди додому, дитино, уже по дев’ятій. Мама хвилюватиметься.

Мама хвилюватиметься. Цього Лінка не очікувала, але справді мусила вже йти. Завтра контрольна з хімії, а вона знову не встигне підготуватися. Сподівалася підучитися тут, але все пішло геть по-іншому. Пан Антоній щось приховує. У нього є якась таємниця. Дуже давно він кохав дівчину, яка сідала на гойдалку і зв’язувала волосся. Лінці кортіло дізнатися, що це за історія, але щось їй підказувало, що пан Антоній ніколи їй про це не розповість.

Лінка навмисне вимкнула комп’ютер, пошту, Фейсбука й таке інше. Іноді в неї складалося враження, що від них вона лише тупішає. А їй треба було подумати. Було двадцяте грудня, а вона й досі не знала, коли приїздить Адріан. Написала до нього вже два мейли, але відповіді не отримала. А вона конче мусила знати, адже її сім’я теж мала плани на свята. Що цей Адріан собі думає, що вона чекає на нього навколішках, і щойно він приїде, як вона кинеться йому в обійми? Коли вони востаннє спілкувалися, то планували, що Адріан приїде на Різдво та Новий рік, і вони, звичайно, проведуть їх разом А тепер нічого не відомо. Лінка сумувала за колишньою близькістю, та чи бракувало їй Адріана? Коли все це почало псуватися?

Знову ввімкнула комп’ютер і заходилася переглядати пошту в пошуках якихось підказок. Ще на початку вересня усе було добре, щодня листи, у яких хлопець переконував Лінку, як сумує за нею. Пізніше, наприкінці вересня, листи приходили не так часто, але, здавалося, усе ще було гаразд. Отой її лист про друкарню, котрий так його роздратував, вочевидь був лише приводом, щоб рідше писати. Лінка помітила, що тиждень тому його мейли стали якісь лаконічні, уривані. Відтоді Адріан перестав писати, як сумує за нею. Усе зробилося наче безособовим. Він розповідав їй, що робить, але в його листах не відчувалося найменшої ніжності. Лінка відчула, наче всередині неї щось холоне. Як вона могла бути такою дурепою? Адже хтось міг бачити її з Лукашем і щось наплести Адріанові! Вони виходили разом з агенції, навіть здалеку було помітно, що в них дружні стосунки. Разом були в друкарні, а тоді на прогулянці. Може, хтось йому про це сказав, може, тому Адріан такий? Треба все негайно виправити, усе пояснити, адже Лукаш їй справді лише приятель, Адріан мусить це знати! І ще одне. Треба знайти для нього якийсь подарунок, такий, щоб він зрозумів, щоб… щоб знову все було, як раніше.

Лінці здавалося, що все в цьому ліцеї її дратує. Після останньої розмови про газету вона відчувала огиду. Азор, Зуза, навіть Інес. Вона на них навіть дивитися не могла. Тому, коли на фізиці Оскара викликали до дошки, а решта класу почала хихотіти, перешіптуватися й глузувати з нього, Лінка не витримала.

— Припиніть! — вигукнула вона. — Припиніть, хай вам чорт!

У результаті вчитель виставив її із класу. Може, воно й на краще, бо Лінку від них аж нудило. Вона вирішила посидіти на м’якій канапі в переході й почекати на урок польської мови, хоча охоче прогуляла б решту занять. Але щоб утікати з ліцею, на який доводиться заробляти? Їй таке й на думку не спадало.

— Халінко! — почула, як хтось її покликав. Пані Юлія! — Можна тебе на хвилинку? Хочу з тобою поговорити.

Так, зараз вона дістане прочухана. За всі незроблені домашні, за те, що мало активна на уроці… Лінка втупилася у свої кросівки.

— Незатишно тобі в цьому класі, правда?

Може, їй причулося? Звідки вона знає? Адже пані Юлія не була на зборах редколегії чи на уроці фізики…

— Я просто це бачу, — відповіла вчителька на німе запитання й глянула на Лінку сіро-блакитними очима. «Вона схожа на Енн із Зелених Дахів, — подумала дівчина. — Руда, веснянкувата, із такими світлими очима… Рідко можна побачити таку вроду».

— Вони мене не люблять, — відповіла Лінка й відчула, як на очі набігають сльози. — А я ж їм нічого не зробила. І справа не в тому, що ми не зналися раніше! Інес вони теж не знали, але ж прийняли її до своєї компанії! Я теж спершу думала, що мені вдасться, але вони мене висміяли… — Лінка заговорила квапливіше, ковтаючи водночас сльози. — На зборах редколегії…Я в цьому класі почуваюся так, наче з Місяця впала!

— А ти й справді така?

— Яка така?

— Інша, — пояснила пані Юлія й знову глянула на неї. Уважно так.

— У мене інше життя. Я не можу бігати з ними по кав’ярнях, мені треба працювати…

— Ти більш зріла, ніж вони. І маєш такий життєвий досвід, якого не мають вони. Та насправді в душі ви всі однакові. Кожен з вас потребує близькості іншої людини, кожен хоче, щоб його розуміли… Знаєш, деякі вчинки продиктовані страхом. Гадаю, усе виправиться. Саме. А тепер скажу ще про одне, точніше запитаю…

— Слухаю, — Лінка підвела голову.

— Чому ти не фотографуєш?

— Не маю часу… — тихо відповіла Лінка.

— Скільки часу потрібно, щоб зробити фото?

— Потрібно, потрібно… Не в цьому справа. Це не лише секунда, не просто клацання кнопкою… Треба мати час, щоб усе обміркувати, найкраще кілька годин.

— Дивися, — пані Юлія витягла зі свого рюкзака фотоапарат. Перед Лінкою замиготіли фотографії. — Дивися, птахи на дротах… В Ізабелині, там, де я живу. Вони так страшенно галасують на світанку, не дають спати… Дітлахи йдуть до школи, глянь, такі маленькі діти, а які в них здоровенні ранці… ледве маківки видко за ними…

Пані Юлія показала Лінці чи не три десятки фотографій, а потім сказала:

— Усі я зробила сьогодні. Бо мені теж бракує часу. У мене двоє маленьких дітей, і на якийсь час про спокійні дві-три години треба забути. Тому я завжди ношу фотоапарат із собою.

«А може, і мені так зробити? — подумала Лінка. — Чом би й ні?» І відчула вдячність до пані Юлії. А ще — їй стало легше. Набагато легше.

Зустрілися з Каською в «Золотих Терасах». Поверхами проходжувалися численні відвідувачі, від крамниці до крамниці, з новими торбинками, пакунками, коробками. Ескалатори не встигали перевозити ці людські потоки, у кав’ярні ніде було яблуку впасти, а до «Емпіку» саме прийшли школярі на екскурсію.

— Ти це бачила? Хто таке вигадав, щоб ходити на екскурсії до торгового центру?

— Уяви собі, що зараз це крутіше, ніж, приміром, Лазенки. Принаймні для цих дітлахів.

— Ти збираєшся щось купувати?

— Ні. Я вже все давно купила. Не люблю цих передсвяткових натовпів. Нащо ми взагалі сюди прийшли?

— Ходімо звідси, — сказала Лінка.

— Куди ти мене тягнеш?

— Ходи.

Лінка взяла сестру за руку й за мить обидві зникли в новому холі відремонтованого Центрального Вокзалу. Лінка знайшла маленьку кав’ярню, у якій майже нікого не було. Щокілька хвилин із гучномовця долинали оголошення про потяги, що від’їздили в різних напрямках.

— Ото б кудись поїхати, — замріялася Лінка.

— Ми їдемо до Єгипту на зимові канікули.

— Класно тобі. Я нікуди не поїду. Бабки! Не маєш бабла, то й нічого не маєш. Мама люта як оса, здається, їй пообіцяли якесь підвищення зарплатні, а виявилося, що нічого не вийде… А я… Я роблю все, що можу, але на Єгипет ще довго не зароблю. Краще скажи, що мені купити Адріанові.

— Краще зробити йому щось, замість купувати.

— А що в тебе є для Міхала?

— Квитки на концерт іспанської гітари у філармонії в січні. Виконуватимуть «Concierto de Aranjuez». Чула коли-небудь?

— Ні.

— Я теж ні. Якби не Міхал, я б у житті такого не слухала, а воно таке гарне! Концерт для гітари з оркестром, бо композитор написав цей твір для свого друга, гітариста. Уяви собі, він писав його напередодні другої світової війни, у садах палацу в Аранхуес, де із дружиною проводив медовий місяць. Це відчувається!

— Bay! Ото Міхал зрадіє!

— Авжеж! Квитки були недешеві, але я купила їх ще два місяці тому, заощадила гроші ще з канікул. Крім того, це й для мене подарунок, бо квитків же два…

— Класно ти придумала, підете кудись разом. А в мене нічого не вийде, я навіть не знаю, на скільки Адріан приїздить.

— Може, купи щось пов’язане з мистецтвом? Адже він цим цікавиться. Якісь фарби точно можеш йому купити.

— Тітка напевне йому купує, та ще й у Лондоні, нема чого мені видурнятися.

Дівчата допили каву. Тоді посиділи якусь хвилину мовчки. Лінка вирішила дещо запитати, але не знала, як. Їй хотілося знати, чи піде вона ще раз до університету, щоб побачити свого батька. Проте довго не наважувалася. Лише підвівшись і замалим не перекинувши чашки торбиною, запитала:

— Ти ще туди підеш?

— Куди?

— Ну… до університету.

Каська розчесала п’ятірнею волосся й легенько розкуйовдила його, створюючи мальовничий безлад, який однаково збиралася сховати під шапкою.

— Навіщо?

— Ну… побачитися з ним. Познайомитися.

— Сорі, не піду. Може, пізніше. А поки що з мене досить. А ти причепилася й знову розпитуєш. Я вже все обміркувала. У мене є батьки, які дали мені дім, свою любов. Та ще й беруть мене із собою взимку до Єгипту! Ти можеш собі уявити, що відчуває дівчина з дитбудинку, яка раптом поїде до Єгипту? Я просто в шоці. Мабуть, ти ніколи цього не зрозумієш…

— Я теж ніколи не була в Єгипті, — тихо мовила Лінка.

— Не в цьому справа, більшість людей не була, але я більше не була, розумієш? У мене більше нічого не було. І я не збираюся зіпсувати все, що в мене є, заради невідомо чого. Будь ласка, не кажи нікому, що ми там були. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Поверталися вокзальним пасажем. Лінка надивуватися не могла: де й подівся сморід, бруд, старі будки з кебабом, вокзальні туалети, які пам’ятали ще часи ПНР. Раніше, коли до «Золотих Терас» ішли через вокзал, доводилося затуляти носа, а тепер усе стало якимсь таким… європейським. Хоча якась нотка ностальгії за старим вокзалом у Лінки все ж залишилася. Проминули «Фотоджокера», а Лінка подумала, що вона справді давно нічого не фотографувала, і після розмови з пані Юлією вирішила щось змінити. Згадалося, що треба пофоткати Миколаїв. А тоді сяйнула думка.

— Знаю! — вигукнула вона так голосно, що якась літня пані озирнулася й пробурмотіла щось несхвально. — Зроблю йому альбом із фотографіями! Або календар, адже можна замовити календар зі своїми фотками!

— Хочеш, щоб я сфотографувала тебе голою? — усміхнулася Каська. — Закладімося, що йому сподобається?

Але Лінці було не до жартів. Власна ідея здавалася їй прекрасною.

— Такий календар з нашими місцями розумієш? І не смійся, я знаю, що я страшенно сентиментальна, але й Адріан, здається, теж.

Із фотками доведеться поквапитися, щоб устигнути до Різдва. На щастя, завтра була субота. Лінка вирішила вбити одним пострілом двох зайців. Миколаї та їхні улюблені місця. Усі шляхи ведуть на Хмельну. Перше місце, про яке вона подумала, була кав’ярня, та, у якій вона вперше в житті пила каву з кардамоном… Хоча потому Лінка ще довго ставилася до Адріана як до друга, їй здавалося, що саме там усе й почалося. Треба зайти до будинку. Коричневі літери із завитками складалися в назву: «Оксамит». Клац — фотографія вивіски. Клац — вхід. Клац — пара закоханих, дівчина спинається навшпиньки у своїх коричневих чобітках, щоб поцілувати хлопця. Сумно, чому їй зненацька стало так сумно? Лінці раптом страшенно закортіло кави, такої, як тоді, запашної, смачної, у вишуканій чашечці. Може, коли вона вип’є тієї кави, то весь її сум залізе до якогось кутка й зникне? Маленькою Лінка часто сумувала, бодай через те, що в усіх її подружок був тато, а вона могла про нього лише помріяти. Тоді мама ходила з нею на морозиво. Звичайнісіньке морозиво у вазочці, із фруктами й збитими вершками. Це завжди допомагало. Може, кава в «Оксамиті» подіє, як колись морозиво? Заховала фотоапарат у футляр й увійшла до кав’ярні.

Роззирнулася довкола й умостилася у своєму улюбленому куточку. Блакитно-білі барви нагадали Лінці про канікули.

Вона перегорнула меню, проте шукала недовго. Вирішила взяти каву з кардамоном, таку, як того разу. «Медова пристрасть». Такі собі чари. Їй так хотілося, щоб усе повернулося. Зробила перший ковток, і тілом розлилося приємне тепло.

А потім почала міркувати, куди ще можна піти, які ще місця були «їхніми», — її та Адріана — і раптом усвідомила, що таких місць більше немає. Власне, якщо подумати, то вони майже нікуди з Адріаном не ходили. Найчастіше просто сиділи в нього удома. Ага, і ще були разом у Кракові! Адріан допомагав їй знайти сестру. І ще вони працювали на плантації ялинок… Узимку, перед самими святами. Лінка посміхнулася, бо згадала, як вона тоді загубила ключі від машини, і Адріан вибив вікно лопатою, щоб вони могли сховатися від холоду. Але справді, крім цих двох випадків вони нікуди не ходили. Поклала фотоапарат до торбини й подумала, що із фото кав’ярні зробить гарну листівку й що-небудь купить.

Знову йдучи Хмельною й клацаючи фотки переодягнених у червоні шуби бородатих чолов’яг, які роздавали флаєри з рекламою ресторанів або торгових центрів, вона продовжувала міркувати, що ж таки купити Адріанові. Альбом якогось художника? Наче й непогана ідея, але вона не дуже орієнтувалася, хто йому подобається. Зрештою, удома в нього була сила-силенна книжок про мистецтво, отож імовірність, що вона купить те, чого в нього немає, була невеликою. Хай йому лихо із цими святами, самі прикрощі: або в тебе грошей немає, або якщо вже стається так, що грошенята є, однаково невідомо, що вибрати. Треба ж придумати, що подарувати мамі під ялинку. Хоча мама зрадіє будь-чому. Лінка купить їй якийсь шарфик. Або намисто. Все буде добре. Найлегше, як завжди, було із Каєм. Хлопчик віднедавна почав сам читати книжки, і Лінка вирішила, що купить йому перший том «Гаррі Поттера» й фільм на DVD. Вона сама зростала, читаючи про пригоди Гаррі Поттера, тож і брат… На жаль, її книжка потонула колись у ванні. Якби не це, читаний-перечитаний примірник «Гаррі» зі слідами жуйки й шоколаду на деяких сторінках дістався б малому в спадок. Ех…

З Адріаном усе було по-іншому, бо досі вони ніколи не дарували одне одному різдвяних подарунків, і Лінка не знала, чого їй сподіватися. Що, коли він купить їй щось шикарне, наприклад, парфуми в безмитній крамниці в аеропорту (від такого дарунка вона б точно не відмовилася!)? У такому випадку вона не може обійтися якимсь дріб’язком. А може статися так, що якраз вона розщедриться, а хлопець вручить їй ганчір’яного оленя. Зітхнувши, Лінка увійшла до «Емпіку».

Почала шукати натхнення на другому поверсі, серед канцтоварів. Проте єдине, на що натякав увесь асортимент відділу, то це на минущість. Календарі на будь-який смак, різного розміру й товщини оточували, здавалося, звідусіль. І раптом Лінка вгледіла календар із п’ятдесятьма двома репродукціями творів мистецтва, по одній на кожен тиждень. Поруч — інформація про художника й картину. Визолочені по краях, ледь кремові сторінки. І палітурка, що нагадувала стару, ледь потерту шкіру. Із замочком на магнітику. Побачивши таке диво, Лінка відчула, як закалатало серце, а коли уздріла ціну, серце аж затріпотіло, бо календар коштував майже двісті злотих. Дівчина швиденько подумки перелічила свої заощадження. Трохи назбиралося, бо завдяки праці в пана Антонія їй вдалося непогано заробити. Віднедавна він навіть попрохав, щоб вона приходила щодня й проводила з ним кілька годин. Пан Дарек не заперечував, навпаки! Вручаючи їй платню, сказав, що завдяки їй батько пожвавішав, і взагалі, атмосфера вдома виразно покращилася. Отож у Лінки була досить значна базова сума, як висловився б який-небудь економіст. Але ж треба було ще дати мамі гроші за ліцей та повернути Адамові борг… Ліцей не чекатиме, але, може, Адам… Попрохала касирку відкласти календар, бо він був єдиний, і помчала додому. Єдина надія, що Адам погодиться.

Цікаво, а куди всі поділися? Може, вийшли? Світло не горіло, а двері до вітальні були зачинені.

— Агов, є хтось удома? — погукала Лінка. І тоді зі спальні почулося якесь шарудіння й придушений сміх. За мить двері відчинилися й на порозі з’явилася мама.

— А що ти тут робиш о цій порі? — поцікавилася вона. — Ти ж мала повернутися ввечері.

— О якій такій порі? А де Кай? І Адам? Мені треба в нього дещо запитати.

Що це з мамою? Виглядала вона якось дивно.

— Кая забрала бабуся й вони пішли по крамницях. Вона вирішила купити йому щось із гарного одягу на Різдво. А Адам…

— Привіт, — озвався той із-за маминої спини. На ньому було якесь вбрання, що, висловлюючись мовою театру, порушувало глядацьку перцепцію. Та все ж Лінка зрозуміла, що то була сорочка, але вбрана навиворіт.

— Гм, — Лінка замалим не вибухнула сміхом. — Я не хотіла вам заважати. Зараз піду, от тільки…

— Ми спали, — Адам вдав, наче позіхає. — А що ти хотіла?

— Ну… це особиста справа, — багатозначно глянула на нього Лінка.

Адам почалапав за пасербицею на кухню. Лінка сіла біля столу, глянула на вітчима поглядом пораненої лані, а тоді пояснила суть проблеми. А що той здавався дещо присоромленим, то дівчина знала, що він, найімовірніше, погодиться. Так і сталося.

— Може, я просто скасую тобі цей борг? Замість різдвяного подарунка.

Лінці стало трохи прикро. Не тому, що вона була жадібна, просто в ній наче прокинулася велика дитина. Минулого року Адам подарував їй фотоапарат, найкращий, найбажаніший подарунок на світі. Може, це й була гарна ідея із цим боргом, тим більше в її скрутній матеріальній ситуації, але… Вона просто любила отримувати подарунки. Що вдієш, не можна мати всього відразу. І все ж Лінка зізналася собі, що це вирішило її передсвяткові проблеми. Дає можливість купити подарунок Адріанові, а що стосується мами, то дівчина пригадала, що десь має купон на знижку в одній із популярних мереж магазинів. Купон подарувала їй колись Інес, у якої не було жодної потреби користуватися тридцятивідсотковою знижкою.

Дорогою до «Емпіка» Лінка ще встигла подумати, що сама щойно отримала подарунок, якого не сподівалася. Може, між мамою й Адамом знову все буде, як раніше? Може… Вона навіть мріяти про таке боялася, щоб, бува, не зурочити.

«І що тут вибрати?» — думала Лінка, роздивляючись сорочки, блузки, светри, усе дібране за кольорами, новеньке, спокусливе. До крамниці увійшов якийсь чоловік, мабуть, шукав подарунок для дружини, і відразу попрямував у бік білизни. Ні, ну не можна ж купити матері труси! А може, це? Нічна сорочка, срібляста, прикрашена делікатним мереживом? Глянула на ціну, відняла тридцять відсотків, навіть не дуже дорого. Підійшла до каси.

— Перепрошую, у мене є такий купон на знижку.

— Знижки не додаються, — відказала огрядна блондинка за касою.

— Як це — не додаються?

— Ми не додаємо знижок за купонами до інших знижок.

— Але ж ця сорочка не уцінена.

— Уцінена, — відповіла касирка. — Усі товари переоцінено на десять відсотків з нагоди новорічних свят. Отож у вас виходить десятивідсоткова знижка.

— Але купон на тридцять процентів.

— Я ж пояснила, що це не враховується. Купони діють лише на той товар, який не було уцінено.

— А де його можна знайти? — поцікавилася Лінка якомога ввічливіше.

— Та я ж кажу, що всі товари… — касирка позіхнула. — Приходьте з купоном тоді, коли не буде переоцінок.

— Але купон діє лише до кінця року.

— Тут я вам нічим не допоможу. То що — купуєте?

— Купую, — кивнула Лінка. Нічого не вдієш, дешевше вона тут нічого не знайде.

Вона чекала на нього від самого світанку, навіть раніше. Власне, від учорашнього вечора чи попереднього ранку, та насправді — добрячих кілька місяців. Тепер Лінка розуміла, що таке очікування, і чому воно таке приємне. Усе, що потрапляло в поле її зору, кожна вулиця, кожне дерево, яке вона проминала, чекали разом з нею. Лінка помішувала ложечкою чай, і цей чай був наче обітницею всіх чаїв, які вони невдовзі питимуть разом. У сріблястому дзеркалі ложечки відбивалося усміхнене Лінчине обличчя. Коли на небі з’являлося сонце — то була гарна прикмета. І те, що не падав сніг, теж віщувало, що все має бути добре. Усе сприяло тому, щоб Адріанів літак безпечно приземлився й не запізнився. Лінка по-іншому мила голову, інакше вибирала одяг. Зазвичай вона не переймалася своїм гардеробом, але нині… Нарешті, ще в піжамі, подалася радитися. Мама з Адамом шепотілися за столом, може, цілувалися? «Навіть удома годі почуватися вільно», — подумала Лінка, проте усміхнулася, спершу до себе, потім матері й вітчимові. У цей день життя здавалося їй прекрасним.

— Ця чи оця? — і простягнула двоє плічок із блузками.

— Ця! — одночасно вигукнули мати із Адамом, проте показували вони на різні речі.

— Чудово, дуже ви мені допомогли, спасибі! — засміялася Лінка. — Мамо, чому ця?

— Вона тобі личить, блакитний колір гармоніює із твоїми очима, ти в ній така романтична.

— А ти? — Лінка обвинувально тицьнула пальцем в Адама, наче підозрюючи якийсь підступ.

— Та годі тобі, — вітчим удав, що терміново мусить долити собі кави. — Не знаю. Зрештою, яка різниця, він же не на блузку дивитиметься.

— Але ти вибрав цю.

— Ну… вона якась така… — затнувся Адам. — Ну…

— Мабуть, чорніша, — засміялася мама. — А може, тому, що в неї більший викот? Чоловіки передусім дивляться саме на це!

Адам завзято розмішував ложечкою каву, до якої так і не поклав цукру.

— Окей, — зрозуміла Лінка.

Повернулася до кімнати й повісила блакитну блузку до шафи. Чорніша й більший викот. Що ж, нехай.

Вона знала, о котрій прибуває Адріан, бо запитала в його батька. Той трохи здивувався, що Лінка нічого не знає, але та викрутилася, мовляв, у неї були проблеми з інтернетом. Батько сказав, що це навіть добре, що Адріана зустріне Лінка, бо в нього чергування, і він не зможе приїхати до аеропорту. Лінка не знала, чому кілька днів тому Адріан написав їй лише кілька рядків, повідомляючи, що приїде 24-го грудня, без будь-яких подробиць. Може, він настільки був зайнятий приготуванням до від’їзду, що просто не забивав собі цим голову? Зрештою, він же знає, що Лінка у Варшаві й чекає на нього. І хоча вона й намагалася все пояснювати логічно, таки відчувала неспокій. Проте вона сподівалася, що все буде добре. О сьомій ранку надіслала Адріанові есемеску, він точно мав її прочитати, бо літак лише о дванадцятій, тобто о першій за польським часом. Дивно: на неї хлопець теж не відповів. Ну, нічого, вона влаштує йому несподіванку. Поїде до аеропорту, адже завжди можна передумати й повернутися додому…

Цього разу Лінка без проблем доїхала на «Окенце». Згадалося, як півроку тому вона ледве встигла, як бігла в його бік. І те, що прошепотіла йому, теж згадалося. Коли це було? Здавалося, що відтоді минули століття. В аеропорту, як і тоді, було гамірно, людей було чи не більше, ніж півроку тому. Воно й не дивно, у святвечір кожен хоче бути із близькими, люди з’їжджаються із цілого світу… Лінка зупинилася біля табло прильотів. Ні! Літак запізнювався, та ще й аж на сорок хвилин. І що тепер робити? Зазирнула до якоїсь кав’ярні, але ціни здалися їй настільки високими, що дівчина сіла в залі очікування й розгорнула книжку. Та це не надто допомогло, бо Лінчин погляд, здавалося, блукав десь безкраїми просторами, шукаючи маленької цятки — літака, у якому сидів Адріан. Вона намагалася читати, утупившись у першу-ліпшу сторінку. Але від прочитаного в голові не залишалося геть нічого, немовби перед нею були якісь безглузді, випадково дібрані слова.

Підвела голову й глянула на юрбу. Лінка любила дивитися на чужі зустрічі, це було так романтично. Спостерігати, як люди йдуть із валізками, такі втомлені, пом’яті, іноді не впевнені, чи на них хтось чекає. Навіть, якщо знають, то не ймуть віри, доки погляд не вихопить у натовпі знайому постать. Тоді обличчя подорожнього прояснюється, очі розширюються й починають блищати. Причому не конче в закоханих. Лінка бачила батька, що чекав на сина, який повертався звідкись з Ірландії чи Англії. Дорослий хлопець у бейсболці кинувся татові на шию, мов дитина. Бачила подружок, які ще не вийшовши з аеропорту, заходилися пліткувати, літнього чоловіка, котрий зустрічав дружину термосом із чаєм, бізнесові зустрічі (це було трохи дивно, бо ж свята, та дехто вочевидь продовжував працювати) — елегантних добродіїв у ділових костюмах і вбраних у піджаки жінок, які тримали в руках таблички з написами «Містер Траскальський» або «Місіс Лорейн Вайт». Звісно, закоханих пар теж не бракувало. А потім, прочекавши ці сорок хвилин і виструнчившись біля дверей, які постійно відчинялися, пропускаючи нових і нових пасажирів, Лінка нарешті побачила Адріана. Усі сорок хвилин вона уявляла собі, як це виглядатиме. Він виходить, бачить її, відкриває обійми й біжить. Та ні, у нього ж валізки. Отже, так: тягне всі ці валізи, та побачивши Лінку, кидає їх, звідти випадають різдвяні подарунки в паперових торбинках, розмальованих святими Миколаями, а він обіймає її так міцно, що аж дух перехоплює. І шепоче на вухо, як сумував за нею. Або ні, спершу цілує.

Адріан вийшов лише з однією валізкою, якийсь такий утомлений, наче змалілий. Не біг, просто підійшов.

— Привіт, — сказав він, і це пролунало якось невпевнено. Шорстко. Порожньо. Жодних обіймів, поцілунків, він просто стояв перед нею. І хоча валізу поставив, то Лінки навіть не торкнувся.

— Привіт, що сталося? — Лінка перевела подих. Їй раптом захотілося пити, у горлі геть пересохло.

— Я втомився. Не знав, що ти прийдеш. Думав, що по мене приїде батько. Я не чекав…

Лінка подумала, що він не виглядає приємно здивованим. Швидше навпаки.

— Підемо? — запитала.

— Так, ходімо на зупинку.

— Добре.

Відразу під’їхав 175 автобус і принаймні якийсь час можна було вдавати зайнятих посадкою, купуванням квитків у водія, вибором місця. А тоді запала мовчанка, яку порушували хіба що поодинокі фрази про приліт (літак запізнився), крісла в літаку (незручні), погоди на свята (похмура й дощова). Лінці здавалося, що вони спілкуються крізь плексиглас, клятий пластик, крізь який нічого не чутно, та й видно ледь-ледь. Вони вже майже доїжджали до центру, а Лінка досі не могла сказати: «А ти нітрішечки не змінився» в очікуванні на таку саму відповідь. Бо Адріан змінився, і разом із цим між ними теж усе змінилося. Ніколи раніше не траплялося, щоб їм не було про що говорити. Щоб він так мовчав. І що тепер буде? Вийдуть, і кожне піде у свій бік?

— Що трапилося? — знову запитала вона. Але й цього разу не дочекалася відповіді. Адріан потупився, глянув на свої черевики, зрештою, класні й нові, якісь фірмові, а тоді сказав:

— Я… Пробач, але я приїхав ненадовго, відразу після свят повертаюся. Не знаю, чи зможемо ми зустрітися, мої батьки мають плани, завтра їдемо до тітки, а нині… нині ж святвечір…

— Тобто ти хочеш мені сказати, що не матимеш для мене часу ані сьогодні, ані взагалі, так?

— Мені дуже прикро, але так вийшло, — він продовжував уникати її поглядом. — Не сердься. Уже четверта, до столу сідаємо о шостій, а мені треба ще переодягтися.

Автобус зупинився. Адріан підвівся.

— Я вже вийду. Звідси мені ближче пішки з валізою. А це тобі, — і тицьнув їй до рук якийсь пакуночок.

Лінка розірвала папір. Усередині виявилися шкарпетки з оленями. І формочки для вирізання різдвяного печива у формі ялинки. «Невже ти коли-небудь бачив, щоб я пекла тістечка?» — подумала Лінка й відчула, як її сповнює злість. Гаразд. Зараз вийде біля «Емпіка» і ще встигне повернути календар. Нічого собі! Часу в нього для неї немає! Ні — то й ні. Вона точно не нав’язуватиметься!

Розтерши сльози по щоках (добре, що морозу немає, принаймні шкіру вона собі так не зіпсує), Лінка прямувала рішуче, чітко карбуючи кроки, вуста стиснула в рисочку, здавалося, вона чудово панує над ситуацією. Проте не встигла вона дійти до торгового центру, як очі несподівано наповнилися сльозами, і Лінка більше нічого не бачила. Звідки в людині стільки води? Добре, принаймні, що вона не вручила свого подарунка першою, ото була б дурепа! Зітхнула і, намагаючись не втрачати самовладання, стала в чергу до каси «Емпіка».

— Я б хотіла повернути цей календар, — сказала вона, силкуючись посміхнутися. — Виявилося… що в цієї людини… вже є інший.

Молодий продавець глянув явно співчутливо. Воно й не дивно: Лінка знала, що очі в неї почервоніли, а туш напевне розмазалася.

— Дайте, будь ласка, чек, — мовив продавець.

— Чек?

— Так, повернення приймаються лише із чеком.

Хай йому грець, вона про таке й не подумала. Купуючи подарунок, Лінка точно отримала той чек і відразу ж викинула як непотріб.

— Але я купила його тут, — тільки й видушила вона.

— Мені дуже шкода, без чека нічого не можна зробити.

Лінка знову відчула, як сльози набігають на очі, тож лише кивнула головою, узяла календар і вийшла. Нічого, вона ще подумає, що з ним зробити.

— Що сталося? — запитала мама, відчиняючи їй двері. Підперезалася якимсь старим фартухом, звідки вона його тільки й витягла? Фартух запрошував приготувати щось, спокушаючи величезною тарілкою спагеті з томатним соусом, унизу виднів рецепт, а серединою звивався напис «Spaghetti Master».

— Невже спагеті готуємо? — Лінка намагалася пожартувати, щоб якось приховати свій стан. — Гарненький фартушок, звідки він у тебе?

— Адам купив мені колись на Різдво, — посміхнулася мама.

— О, це дорожче за діаманти!

— Розумієш, чоловіки не дуже вміють вибирати подарунки. Власне, мій досвід показує, що в цьому плані вони геть безнадійні.

І тоді Лінка знову розплакалася.

— Розповідай, що трапилося! І не лий сльози до миски, бо тісто на вушка мені зіпсуєш!

Боже мій, мати власноручно ліпить вушка! Справжній тобі Армагедон. Якщо бабуся приїде на святвечір, то нізащо не повірить.

— І що ти збираєшся робити? — спитала мама.

— А що я можу зробити? — Лінка м’яла в руках кульку тіста.

— Можеш нічого не робити й весь час страждати, не знаючи, у чому справа. Із того, що ти розповіла, я зрозуміла, що він, швидше за все, нічого тобі не скаже, хіба що ти його якось притиснеш. Отак, як це тісто. Розкачуй…

Лінка взяла пляшку, яка слугувала їм качалкою й тоненько розкачала тісто. Так тонко, що в одному місці воно аж просвічувало, неначе за мить там мало з’явитися Адріанове обличчя, не чуже, як сьогодні, а колишнє, рідне…

— А тепер вирізай оцим, — мама простягла їй скляночку. — З іншого боку, я й сама не знаю, що робила б на твоєму місці. Мабуть, що нічого, — стенула вона плечима. — Але ти завжди була іншою, якоюсь більш…

— Якою?

— Не знаю… Пригадуєш, коли ти була малою й посварилася з подружкою? Такою руденькою дівчинкою…

— Івонкою.

— Так, мабуть, що так. Вона щось там наплела про тебе якійсь іншій дівчинці. Я забрала тебе зі школи, і щойно ти прийшла додому, як негайно зателефонувала до неї й дала їй такого прочухана! Я аж заходилася від сміху та разом з тим страшенно тобою пишалася, бо ти так вміла дати собі раду! А тобі ж було лише вісім!

У замку скреготнув ключ. Поверталися Адам і Кай з ялинкою.

— Не кажи йому нічого, мамо.

Та щойно вгледіла ялинку, як сльози знову повернулися.

— Усе, усе мені про нього нагадує! — знову розридалася Лінка й втекла до своєї кімнати.

Лінка сиділа сердита й набурмосена, думаючи про те, що це найгірший святвечір в її житті. Задзеленчав мобільний, але їй не хотілося ні з ким говорити. Мабуть, це Адріан дзвонить, щоб попросити пробачення, але вона навіть не гляне. Коли телефон озвався втретє, Лінка підняла трубку. Це був зовсім не Адріан, а Лукаш.

— Я вже подумав, чи не потонула ти в борщі! То що там із цією акцією з Миколаєм?

Ой леле! Через усе це вона геть забула, що Лукаш обіцяв переодягнутися Миколаєм і прийти до них! Кай продовжував вірити у святого, і вони робили це задля малого. Сюрприз, справжній Миколай, а не щорічний вдаваний спектакль під назвою: «Він прийшов, але дуже спішив, то й залишив подарунок під дверима».

— Ну, чого ти мовчиш? На коропа перетворилася чи що?

— Пробач. У мене просто виникли несподівані проблеми.

— Щось удома? — тепер Лукашів голос був серйозний, стурбований.

— Ні, не вдома. Перепрошую, я забула про все це, але приємно, що ти пам’ятаєш…

Перевірила, чи двері до кімнати добре зачинені. Іще чого бракувало — щоб Кай усе підслухав.

— То о котрій ти зможеш прийти?

— Хіба я знаю? Може, о сьомій? Ми до столу сідаємо завжди рано, починається все о п’ятій, тобто от-от. Я маю в що переодягнутися, але перед тим винеси згори якусь подушку, бо ніхто не повірить у худого Миколая. Ну, і мішок із подарунками, бо мішка в мене немає.

— То подзвони, коли їхатимеш.

На мить Лінка навіть забула про все, що сталося в аеропорту. Найважливіше тепер — діяти, тоді не залишиться часу на роздуми про прикрощі. Зрештою, може, все не так погано, може, Адріан справді з якоїсь причини не міг приїхати на довше. Може, тому він так дивно поводився, бо йому було прикро її розчаровувати? Вона чекала на якусь звістку від нього: есемеску, дзвінок, яка різниця, що поки нічого не дочекалася. Вирішила якось пережити святвечір і поміркувати, що робити далі. А спершу допомогти на кухні.

— Гаразд, то чим тобі допомогти? — поцікавилась у мами.

— Зачекай, — мама тактовно не запитала, чи доня вже заспокоїлася. — Ялинку прикрашають Кай із Адамом, борщ готовий, вушка також. Решта з магазину, і я вже все поставила на стіл. Може, піди до Кая, бо Адам має того коропа забити.

— Як це забити коропа?

— Ну, я не вникаю… Я б у житті не купила живого коропа…

— А де він?

— Де ж йому бути? У ванні.

— Я ж збиралася купатися!

— То скупаєшся після свят, — засміявся Адам.

— Немає чого сміятися, краще зроби з ним щось, — сказала мама. — Халінко, іди допоможи біля ялинки. Тільки двері зачини, як його забиватимеш, щоб дитина не побачила.

Лінка слухняно пішла допомагати Каєві. Прислухалася до звуків на кухні, та на щастя, нічого не було чути.

— Каю, повісь іще ці гірлянди й ось ці яблучка. Я зараз прийду, — вручила йому іграшки й пішла на кухню. Цікаво, чи Адам упорався із завданням?

Адам тяжко зітхав. Короп лежав на дошці й ворушив зябрами.

— Я бачив в інтернеті, як це роблять, — озвався вітчим. — Спершу треба оглушити його молотком, ось тут, — показав він на місце за головою. — А тоді швидко відрізати голову ножем.

— Краще я на це не дивитимусь.

Адам узяв молоток у руку, Лінка відвернулася. Запала тиша.

— Ну, і що?

— Нічого, почекай, мушу якось налаштуватися.

— Як ти взагалі так міг? Не можна було купити вже забитого?

— Можна. Але про цього принаймні відомо, що він свіжий. Ну, і взагалі, це традиція.

— Традиція, традиція, — мама повернулася на кухню, щоб не пропустити видовища. — Ну, давай!

— А ви що, дивитиметеся на це?

— Я точно ні, — відповіла Лінка. І тоді у двері подзвонили.

— Ого! Твій коханий передумав, — мама підморгнула Лінці. — Іди й відчини йому.

— А звідки ти знаєш, що це він? — Лінка відчула, як у неї тремтять коліна.

— Який іще «він»? — поцікавився Адам.

— Ну, він. Іди.

Адріан стояв біля дверей, похмурий, наче це його мали забити, а не цього нещасного коропа.

— Зайдеш? — Лінка розчинила двері ширше. — Не роззувайся.

Хлопець слухняно пройшов до кімнати.

— Я тільки на хвилинку. Мушу тобі дещо сказати. Не хотів у святвечір, але мені із цим якось важко.

— Що ж, кажи, — озвалася Лінка чомусь захриплим голосом.

— Я думаю, що ми більше не повинні зустрічатися.

Запала тиша. Лінка мріяла про те, щоб у цій тиші щось раптом вибухнуло, настав кінець світу, усе запалося під землю, і вона, і Адріан, ця кімната, яка раптом здалася їй огидною, і цей короп, який напевно лежить там із відтятою головою. Хотіла запитати, чому, але не могла видобути із себе жодного звуку. Тож лише глянула на Адріана, прагнучи побачити відповідь у його очах. Та погляд наштовхнувся лише на його волосся, як завжди, розкуйовджене. Їй так хотілося торкнутися його, погладити. Якби зробила це в аеропорту, може, він ніколи б не сказав того, що вона щойно почула?

— Чому? — нарешті спромоглася запитати, точніше прошепотіти. Щільніше закуталася у светр, чомусь їй зробилося страшенно холодно.

— Мені треба все обміркувати. Я вважаю, що ми не підходимо одне одному. Занадто ми різні…

— Чим це ми так відрізняємося? — запитала вже голосніше, а шепіт перетворився на якийсь писк.

— Там, у Лондоні, я усвідомив, що насправді ми ніколи одне одному не підходили. Я тебе вигадав, нафантазував, а якщо мені щось у тобі не подобалося, я намагався цього не помічати.

— Тобі щось не подобалося?! — вона майже кричала. — Що саме тобі не подобалося?

— Не кричи, заспокойся. Ну, ми просто різні. Цього замало?

— Брехня. Просто… Ти більше мене не любиш, так?

— Не в цьому справа…

— А в чому?

— Ми просто… різні… — пробелькотів він і знову похнюпився.

— Здається, ми різні тому, що я говорю навпростець, усе, як воно є, а ти викручуєшся. Це через те, що я сказала про твою маму?

— Відчепися від моєї матері! Нічого ти не бачила, тобі все приверзлося, і чого ти лише причепилася до цього! — тепер уже він репетував.

— О ні! — Лінка раптом відчула, як у ній закипає гнів. — Так ти зі мною не розмовлятимеш. Бувай здоров!

Адріан стояв як вкопаний і дивився на неї.

— Ну, чого втупився? Ти мене покинув, то вже можеш собі піти, правда?

І Адріан пішов.

А Лінка зачинилася у ванній, щоб спокійно виплакатися. Проте там її спіткала несподіванка: у ванні й далі плавав короп. І коли глипнув на неї своїм байдужим поглядом, то декого їй нагадав. Причому вона добре знала, кого саме: Адріана! Негідник! Холодна, нечула потвора! Ми й справді відрізняємося, ти й не уявляєш, наскільки! Так відрізняємося, що ти побачиш, почім лікоть кваші! Вихопила рибину з води і, міцно тримаючи її під пахвою, пішла на кухню. Побачивши сестру, Кай злякався.

— Забери цю дитину! — крикнула вона до матері, яка прикрашала салат. — А ти дай мені свої знаряддя.

— Ось вони, — мовив Адам. — Я чомусь не зміг його забити.

— А я його вб’ю, навіть двічі вб’ю, якщо мені буде замало. Що за мужики на цьому світі? Брешуть, обманюють і навіть дурної рибини закатрупити не здатні! Гаразд, а тепер вийдіть звідси всі.

— Я не брешу, — обурився Адам і глянув на маму, наче прохаючи підтримки. — Що з нею сталося?

— Це з вами станеться, якщо не залишите мене тут самої! Можете вийти з кухні? — Лінка тримала молоток у піднятій руці з таким грізним виглядом, наче збиралася когось ним гепнути.

— Обережно, донечко, не скалічся, — примирливо мовила мама, виходячи з кухні.

Вона ще чула, як за дверима Адам намагається пояснити мамі, що в Лінки складний період. «Це такий вік», — виправдовував він пасербицю. І Лінку це розлютило ще дужче.

— А ти чого витріщився? — звернулася вона до рибини. Короп глипав каламутним оком. «В Адріана очі такого самого кольору», — майнула думка. А тоді підняла молоток, заплющила очі й щосили вдарила. Почувся брязкіт і короп увесь вкрився цукром із розбитої цукорниці. «Здається, я взяла занадто ліворуч», — подумала Лінка. Короп на мить вигнувся, наче докоряючи їй за те, що вона збиралася зробити. «Ну, то матимеш солодку смерть», — прошепотіла Лінка, тоді гепнула молотком ще раз і закричала. Короп лежав без ознак життя, а вона репетувала:

— Хто-небудь, ідіть сюди, я не знаю, що робити, допоможіть!

Адам убіг до кухні й швидко відтяв коропові голову гострим ножем. А тоді обняв Лінку.

— Ну, годі, годі… Що з тобою?

— Моя бідолашна, маленька рибка, — ридала Лінка. — Рибка моя кохана…

До столу Лінка сіла, мов у жалобі, хоча й одягла білу блузку. Від риби відмовилася. Зрештою, Адам і мама теж її не торкнулися. Мати взагалі сказала, що коли їй закортить свіжого багна, вона поїде до Кампіноської пущі. Дощ лив із самого ранку, нічого не скажеш, чудові мокрі свята з рибою, що відгонить болотом. Кай риби просто не любив. І лише бабуся розводилася, яка, мовляв, рибка смачненька, а яка свіжа! З’їла аж три шматки. Лінка дзьобнула трішки салату й сиділа мов нежива.

— Коли, ну коли вже будуть подарунки? — знай допитувався Кай.

— Якщо ти був слухняним, то Миколай точно прийде, — запевнила його сестра. Глянула на годинника. Невдовзі сьома, отже, і Лукаш не забариться. І справді, за кілька хвилин у її кімнаті почувся дзвоник мобільного. Треба було діяти.

Лінка вийшла з вітальні трохи машинально, проте не забула зачинити двері й узяти подушку зі свого ліжка. Хвилиночку! А мішок? У неї не було мішка для подарунків! Витягла із шухляди мішок для сміття й квапливо запхнула туди подарунки, які лежали заховані в шафі. Спустилася долу, намагаючись не грюкнути дверима. Біля будинку на мопеді сидів Миколай у червоному вбранні. Побачивши його, Лінка, попри все, засміялася.

— Ти отак і їхав?

— А в якому одязі, по-твоєму, мав би їхати святий Миколай? — відказав Лукаш, аж променіючи святковим настроєм.

— Тримай, бо якщо Кай тебе таким побачить, то подумає, що настали скрутні часи! — простягла йому подушку, яку хлопець запхнув під шубу.

— Ну, тепер порядок. А мішок маєш?

Лінка подала йому мішок.

— Гм, схоже на мішок для сміття.

— Не нарікай, чудовий, стильний мішок із гарненькими шворочками!

— А що з тобою? Сталося щось? Ти плакала?

— Так. Я забила коропа й плакала від жалю. Мушу вже повертатися, а ти приходь хвилин за десять, окей? Не замерзнеш тут?

— Швидше спітнію, бо ти ще й подушку принесла! Плюс дев’ять градусів, нічого собі зимонька! Більше скидається на листопад якийсь. А із цим коропом ти, певне, пожартувала?

— Ні, аж ніяк. Молотком, просто по голові.

— А в тебе класно вийшло, — сказала вона пізніше, спускаючись із Лукашем униз, щоб попрощатися. — Кай так зрадів. Сказав, що заради такого святого Миколая варто бути слухняним. Ти просто природжений актор, супер!

— А тепер скажеш мені, що сталося? Чи це дуже особисте?

— Дуже особисте.

— А що ти на Новий рік робиш?

— Я? Нічого. А що мені робити?

— Ну, не знаю, ти схожа на таку, що її скрізь запрошують, а вона знай відмовляється.

— Не жартуй. Я мала зустріти Новий рік зі своїм хлопцем.

— The London boyfriend?

— Так, із ним. Але нічого не вийде.

— А що таке? Його не випустили з Англії? Він що, нелегальний іммігрант, і в нього проблеми?

— Ні. Просто за цей час він якось відбойфрендився.

— Он воно що. Мені дуже прикро. Чесно. Найгірше, що все отак, на свята… Дуже шкода, серйозно.

Найгірше, що Лінка знову розплакалася. Великі, важкі сльозини падали до калюжі.

— Агов, не плач так, дивися, ти дощ накликала!

Справді, знову ринув дощ. І раптом Лукаш її обняв.

Лінка відскочила мов попечена. Причому не тому, що його обійми були неприємні, а через те, що їй навпаки стало тепло й гарно. «Може, зі мною щось справді не те?» — подумала Лінка.

— Лукаше, ну чому життя таке жахливе? — пробелькотіла вона крізь сльози. — Мій хлопець купив мені під ялинку формочки для тістечок, а тоді сказав, що ми більше не зустрічатимемося… Короп мертвий, крім того мені немає де зустрічати Новий рік!

— Мої знайомі влаштовують вечірку, вважай, що тебе запрошено.

— Дякую, але, мабуть, мені не хотітиметься іти на жодну вечірку.

— Має бути навпаки! Бо якщо залишишся вдома, станеться справжня катастрофа. А твій хлопець, тобто, перепрошую, твій екс-хлопець точно не сидітиме сам і не цокатиметься із власним відображенням!

— Він не п’є, — пробубоніла Лінка в гігієнічну хусточку.

— То нап’ється, причому явно в якійсь класній компанії! Ти така наївна! Знаєш, як вони там гуляють? Я чув, що в Лондоні суперові вечірки.

Найгірше було, коли всі пішли спати. На столі залишилися червоні плями від супниці з борщем і один-єдиний нещасний вареник у полумиску. Біля ялинки — подертий кольоровий папір і забутий совок для сміття. Лінка сиділа на кухні сама й роздивлялася свої подарунки. Чимало книжок, але навіщо? На читанні вона однаково не в стані зосередитися. Навіть спробувала почати читати товстий, спокусливий норвезький детектив, та за кілька сторінок утямила, що плутає героїв і навіть не розуміє, кого саме вбили. Шовковий шарфик у трояндочки, мабуть, бабусин подарунок. Гарний, але для кого їй чепуритися? Ну, новий мобільний. За цей принаймні не соромно. Але з нього до Адріана вона більше не дзвонитиме. Усе марно.

Лінка йшла зустрічати Новий рік до Лукашевих знайомих, хоча краще б залишилася вдома. Настрою в неї геть не було. Так хотілося, щоб Адріан був поруч. Крім того, вона боялася, аби Лукаш не подумав, що коли вона дозволила запросити себе на Новий рік, то він може на щось розраховувати. Лінка не хотіла бути дівчиною, яка з одних обіймів потрапляє в інші так легко, наче то забава. Мама теж ішла кудись зустрічати Новий рік разом з Адамом. І з Каєм. «Що це за мода така, зустрічати Новий рік з дітьми?» — подумала Лінка. Краще б мама пішла на якийсь справдешній бал, а не сперечалася із сином у цю найкращу в році ніч. Проте мама виглядала задоволеною. Адам саме переглядав покупки: повну торбу феєрверків та петард. Тішився як мала дитина.

— У них великий сад, запустимо це все, Казику, от побачиш!

Причому невідомо, чиї очі дужче блищали — у дорослого, чи в дитини.

Мама щойно надягла свою допотопну сукенку. Вбирала її на всі вечірки.

— І як? — поцікавилася в доньки.

— Чудова, мамо, але здається, у мене дежавю…

— Що таке?

— Хіба минулого року ти не була в ній на Новий рік? І два роки тому?

— Так. І що з того? Хто сказав, що кожного року має бути інша сукня?

— Я пожартувала. Зрештою, я теж іду в тій самій, що й минулого року. От глянь.

Мама подивилася, а тоді сказала:

— Я взагалі не пригадую цієї сукенки.

— Ти ж сама мені її купила.

— Так отож. Це тобі доказ, що не варто виряджатися. Однаково ніхто не пам’ятатиме, у чому ти була.

— Ходіть уже! — гукнув Адам із-за дверей. — За десять хвилин виходимо!

Вечірка, на яку вони збиралися, була десь неймовірно далеко. Крім того, починалася вже о шостій. Усе через дітей, щоб ті не позасинали. Адам ще складав якісь продукти на кухні, а мама намагалася натягти на Кая куртку.

— А де тапочки? — запитала вона.

І в цю мить хтось подзвонив у двері.

— От чорт, знайшли час. Певне, знову хтось із костьолу або будинкового управління.

Мама зиркнула у вічко й похитнулася на своїх високих підборах.

— А де шампанське, ти його десь бачила? — гукнув із кухні Адам. Мабуть, він не чув дзвоника. Проте мама не відповідала. Вона зблідла й не могла вимовити жодного слова.

— Хто це? — поцікавилася Лінка. Вона відразу відчула: щось було не так.

І тоді дзвоник пролунав знову. Цього разу Адам вийшов із кухні.

— Хтось подзвонив чи мені здалося? — здивовано запитав він. — А чому ви не відчиняєте? — підійшов до дверей, а дзвоник почувся знову.

— Хто там? — запитав Адам, і голос за дверима щось невиразно пробурмотів. Адам глянув у вічко.

— Якийсь чоловік. Ти його знаєш?

Мати кивнула. Адам відчинив. На килимку стояв не хто інший, як Печериця. Батько Каськи. Адам ледь сахнувся.

— Перепрошую, що турбую в такий день, чи можу я поговорити з Євою?

Мати затремтіла й ворухнула головою, безгучно подаючи знак, що не бажає з ним розмовляти.

— Євуню, йди до кімнати, — рішуче мовив Адам. — Я сам побалакаю із цим паном.

Мати рушила, наче уві сні, навіть не озираючись. І зникла в Каєвій кімнаті.

— Ви самі бачите, Єва не хоче з вами розмовляти. Не знаю, хто ви такий, але це далеко не найкращий момент для відвідин.

— Печериця, — простягнув руку той. — Я справді дуже перепрошую. Я вже збирався до ресторану, але нині такий особливий день, хочеться звести порахунки з минулим…

Він увесь час стояв, простягнувши руку, проте Адам не подав свою у відповідь, тож урешті Печериця опустив її, сунув до кишені, а тоді знову вийняв, наче вона йому заважала.

— Узагалі я не певен, чи знаєте ви, що колись давно нас дещо об’єднувало з Євою… — вперто продовжував він. — Але, може, ми не обговорюватимемо це при дітях…

Здається, Адам зрозумів, що так легко він цього типа не позбудеться.

— Ходімо на кухню, — зрештою сказав вітчим.

Лінка чула самі уривки розмови, хоча й причаїлася біля дверей. Вона знала, що підслуховувати негарно, але ж ця справа стосувалася і її! Передусім ішлося про її сестру, тож вона мусила довідатися, про що вони там балакають. Саме намагалася щось зрозуміти з уриваних фраз, коли Кай загукав:

— А підслуховувати негарно!

Довелося відступити. Може, згодом довідається, хоча Лінка й не була в цьому певна. Розмова була недовгою. За кілька хвилин двері відчинилися й звідти вийшов обурений Печериця. Він навіть не попрощався. Хряснув дверима й зник. Мати відразу вийшла з Каєвої кімнати.

— Що ти йому сказав?

— А як ти думаєш?

— Правду?

— Нічого я йому не сказав.

— Не розповів, що вона жива?

— Звісно, що ні. Якщо хочеш, можеш йому сама це повідомити. Я лише сказав… ну, не приховуватиму, що кілька теплих слів. Зокрема, що не треба було зваблювати аспіранток.

— Адаме, пробач мені.

— Не перепрошуй, це не твоя провина. Я дедалі частіше думаю, що в усьому цьому ти не винна. От тільки… Чим він тебе приворожив?

— Не знаю. Я взагалі нічого цього не розумію, — тихо мовила мама.

А й справді. Лінка мала нагоду роздивитися цього Печерицю. Невисокий, лисуватий, нічого особливого. Він скидався на зморщеного гриба. Така непоказна, неапетитна, підстаркувата печериця. Мама безгучно ворушила вустами, наче досі не могла її перетравити. Лінці хотілося якось їй допомогти. Кахикнула.

— Гм… перепрошую… Ви купили аж три пляшки шампанського. Можна, я візьму одну із собою на вечірку?

— Можна, можна, — дозволив Адам. — І знаєш, що? Другу ми вип’ємо зараз. Точніше, мама вип’є, бо я за кермом. Але мені здається, що келих шампанського буде зараз дуже доречним.

Мама ледь посміхнулася й атмосфера якось розрядилася. А тоді зробилося й зовсім приємно, коли Адам сказав:

— Крім того, я хотів би дещо відсвяткувати.

«Цікаво, що саме? — майнуло Лінці. — Підвищення зарплатні?»

— Я вирішив… — він замовк, ніби добираючи урочисті слова.

— Ми вирішили, — прийшла на допомогу мама, — що Адам житиме тут постійно. Тобто повернеться до нас.

— Але ж він уже тут живе, — Лінка упіймала себе на тому, що голос її звучить іронічно. Занадто іронічно.

— Гм, так, але… знову, — пояснив Адам. — Бо я дуже кохаю вашу маму.

Бракує тільки, щоб вони тут кинулися одне одному в обійми. Наче в якомусь серіалі. Лінка вирішила не розчулюватися.

— Ми гадали, що ти зрадієш… Що ви обоє зрадієте, — сказала мама.

— Авжеж, що радіємо, справжня тобі картина «Не чекали»! — саркастично кинула Лінка.

І раптом мама розплакалася. Адам підійшов ближче й сказав:

— Не рюмсай, а ти, Халінко, попроси в мами пробачення.

Лінка лише розгнівано пирхнула, а мама ніжним рухом торкнулася Адамового плеча.

— Дай їй спокій, бідолашці, її хлопець покинув.

— А хіба вас це обходить, що покинув! Один покинув, інший з’явився, я йду святкувати Новий рік, збираюся круто розважатися, і мені все до лампочки!

Зачинилася у своїй кімнаті й дочекалася, доки всі підуть.

І щойно в помешканні все стихло, негайно подзвонила до Каськи. Лінка сподівалася ще її застати. Каська збиралася на якусь вечірку зі своїм класом. Що ж, у Лінчиному класі ніхто нічого не організовував. Або, що виглядало вірогідніше, Азор і його компашка щось влаштовували, але Лінку ніхто не запросив. Її взагалі перестали будь-куди запрошувати потому, як вона розповіла про те, як заробляла гроші. Каська схопила трубку, геть засапана.

— Що з тобою? Ти там що, бігаєш?

— Ага, щось таке. Колготки шукаю. Я вже спізнилася бозна-як! Не дуже можу…

— Зачекай. Дещо трапилося.

— Трапилося?

— Він приходив сюди.

— Хто він? Адріан?

— Який Адріан, ти ж знаєш, що він подався до Лондона к бісу. Ну, він. Твій батько.

По той бік зробилося дуже тихо. Каська більше не шукала колготки.

— До тебе приходив? І що ти йому сказала?

— Не до мене, до матері. А вона з ним узагалі не розмовляла, довелося Адамові його випроваджувати.

— Випроваджувати? І що він йому сказав?

— Не знаю, хіба це важливо? Зрештою, він собі пішов.

— Він… питався про мене? Адам нічого йому не сказав?

— Звісно, ні. А тебе який ґедзь укусив? Ти що, гніваєшся?

— Гніваюся? Що ти! А навіть, якщо й так, то кого це обходить? Мене ніхто не запитав. Хоча й міг би, бо це, між іншим, не просто чувак, а мій батько!

— Але ж ти сама не хотіла з ним бачитися!

— Не хотіла, не хотіла. Що ти про це можеш знати? Я так вирішила, от і все, а хотіти… Як я можу не хотіти?

— Боже, ну давай тільки без сварок.

— Чому вона не хотіла з ним говорити?

— Не знаю, може, для неї це занадто важко. Ти ж знаєш, які в неї були проблеми…

— А може, вона просто боягузка? Вдає, наче я не існую, зовсім, як тоді! Вдає, наче нічого не було! Боїться!

— Це й твоя мати!

— Знаєш, що? Ні, це не моя мати. Це жінка, яка покинула мене в сиротинці, зрозумій ти це нарешті! Начебто вона й намагалася мене знайти, та коли нарешті вдалося, то що далі? Тепер вона не пізнає мене на вулиці! Я ніколи цього не збагну! Причому навіть не того, що сталося тоді, а того, що відбувається зараз! Ніколи їй цього не пробачу!

Лінка не знала, що сказати. Притиснула слухавку до вуха так сильно, що аж заболіло. За хвилину зрозуміла, що по той бік панує тиша. Каська роз’єдналася.

Пізніше, їдучи в метро, щоб дістатися до району, де жив отой знайомий, який влаштовував вечірку, Лінка хотіла розповісти Лукашеві про все. Але нічого не розказала. Бо як? Найгіршим було те, що цим вона якраз не могла ні з ким поділитися. Ані з Адріаном, бо того не було, ані з Лукашем, бо він ні про що не знав. Щоби бодай якось розрядити емоції, коротко переповіла романтичну сцену між матір’ю й Адамом. Принаймні так могла відігратися на мамі. Але Лукаш лише зауважив:

— Звідки в тобі стільки заздрощів?

Решту дороги їхали мовчки.

Це була не найкраща вечірка. Лінка прокинулася вранці на якомусь дивані. Їй страшенно хотілося пити. Здається, вона передала із шампанським. Вітальнею тинялися якісь люди. Притомніші намагалися прибирати, викидаючи одноразовий посуд з рештками їжі й порожні пляшки до великих блакитних мішків для сміття. Лінці зробилося зле. Та найгіршим було те, що вона взагалі не пам’ятала, чи дочекалася півночі. І що тут узагалі відбувалося?

— Ого! Реанімація потрібна?

Лукаш.

— Відчепися.

— То я тобі коротко розповім, аби ти не дуже напружувала пам’ять, що робила під час забави. Так от, ти видудлила оту пляшку, що принесла з дому й завалилася спати. Обійшлося без сорому. Ти нічого не обригала, жертв не було, точніше єдина жертва — це ти. Сочку налити?

— Умгу.

— А позаяк опівночі ти вже хропла, можемо тепер випити за Новий рік. Цокнемося сочком, бо не думаю, щоб тобі хотілося після всього ще шампанського. Тут є різні залишки… — показав він на велику склянку, що до неї якась дівчина зливала рештки із пляшок, перш ніж викинути їх у сміття.

— Лукаше, краще мене не дратуй, — прохрипіла Лінка.

— Чекай-но… Дослідження довели, що алкоголь значно притуплює почуття гумору, я читав на Фейсбуці.

— А я читала, що глузування з іншої людини — найпоширеніший мотив злочинів, здійснюваних в афекті.

— Ну, я радий, що ти отямилася, — Лукаш підняв склянку догори. — За Новий рік!