Шоколад із чилі

ЕПІЛОГ

В «Оксамиті» нічого не змінилося. Лінка й Адріан посідали одне навпроти одного, кожне зі своєю «Медовою пристрастю». Кава з кардамоном, молоком і медом, яку вони пили під час першого побачення.

— Уяви собі, що в цій історії усе не так просто, як мені здавалося. Бо пан Антоній, — розповідала Лінка, — розставшись із цією дівчиною, Олівією, потому як у неї був роман із тим художником, опинився в обіймах пані Стасі. Вона мені зізналася, уявляєш? А я собі вигадала, що вона погано до мене ставиться, коли я ото забирала з кімнати ту синю таємну течку пана Антонія. А тепер я розумію, що вона просто ревнувала до минулого, бо це ж і її минуле також! Адже пан Антоній її спокусив! Але не міг забути Олівію, і вирішив знову за неї боротися. Проте Олівія довідалася, що він так швиденько знайшов розраду в обіймах пані Стасі, тож цього разу вона йому не пробачила. Де двоє б’ються, там третьому користь — так пан Антоній познайомився зі своєю дружиною…

— А ти шукала розради? — раптом запитав Адріан, дуже серйозно.

— Я?

— Не вештався коло тебе отой… Оскар, так?

— Оскар? — пирхнула сміхом Лінка, а що в роті тримала каву, то напій негайно утворив химерний візерунок на скатертині. — Не жартуй. Він мені тільки друг.

— І все-таки я волів би, аби він так дуже коло тебе не крутився. Або цей садівник… Ви, мабуть, теж добре знайомі?

— А ти ревнуєш? Немає до кого, — Лінка подумала, що це занадто. Адже це Адріан її зрадив. Чого вона має виправдовуватися? Треба колись про все поговорити. — Із Лукашем ми майже не знаємося. Крім того, ти ж бачив, що в нього є дівчина. А Оскар… виїздить. Повертається додому. Нарешті домігся свого, знову житиме з мамою. Але це вже інша історія…

— Знаєш, що, — мовив Адріан, — я так собі подумав, що за всіма цими історіями криється стільки переживань, стільки почуттів і страждань. А якщо їх переповісги, то скидаються на якусь мильну оперу.

— Наша теж? — запитала Лінка. — Теж нагадує серіал? Бо я нині довго думала й вирішила дещо тобі дати.

Вручила Адріанові торбинку в різдвяні ялинки.

— Перепрошую за цей зимовий мотивчик, але іншої вдома не знайшлося. А взагалі… це мав бути різдвяний подарунок.

Адріан розпакував календар і розгорнув на першій сторінці. А там побачив картину Брейгеля, на якій маленькі чорні фігурки ковзалися замерзлим ставком. Він любив Брейгеля, і Молодшого, і Старшого, обоє створили в живописі цілковито новий стиль. Неповторний. Цими крихітними людськими постатями, зовсім як маріонетками, керувала невидима рука. Проте він уже не думав про картину, бо поруч видніли її записи. «1 січня. Не зустріла з Тобою Нового року, і це був найгірший Новий рік у моєму житті». Читав би далі, якби Лінка лагідно не закрила календар.

— Почитаєш собі пізніше. Я хотіла, щоб ти зрозумів, що я відчувала весь цей час. Бо інакше це виглядає так, наче в нашій біографії утворилася якась прогалина.

— Тоді я тобі теж дещо дам, — сказав Адріан, вручаючи Лінці стос аркушів.

— Що це?

— Мейли, яких я тобі не надіслав. Знаєш, мені теж було нелегко.

Прочитавши перші слова, Лінка відчула, що зараз розплачеться.

— У цій торбині є ще дещо, — сказала вона. — Глянь.

Адріан запхнув руку досередини й витягнув шоколадку.

— Знаєш, я, мабуть, стала страшенно сентиментальною, — усміхнулася Лінка. — Але я собі подумала, що кохання не конче має бути схожим на молочний шоколад…

І тоді він її поцілував. Смакувала кавою, кардамоном, медом і шоколадом, який вони зараз куштуватимуть разом.

— …може, кохання нагадує шоколад із чилі, — закінчила вона думку, ненадовго відриваючи вуста.

Лише на одну-єдину мить.