Шоколад із чилі

ЧЕРВЕНЬ

Лінка прокинулася запізно. Ну чому завжди перед чимсь важливим вона мусить проспати? Тепер їй до виходу з дому залишилися якісь півгодини. А вона не до кінця спакувалася та ще й мусила помити голову. Могла не поснідати й навіть відмовитися від бутербродів на дорогу, але брудною не поїде! Вийшла на десять хвилин пізніше, з мокрим волоссям, бутерброди, на щастя, зробила мама. Зглянулася на неї, зазвичай вона їх робила лише для Кая. Лінці аж часом ставало сумно, що вона більше не дитина. Так хотілося, щоб про неї хоч інколи хтось подбав. Нічого не вдієш, мабуть, цей час назавжди минув.

Коли сіла до автобуса, її серце гучно калатало. І зовсім не тому, що вона всю дорогу бігла. Лінка знала, що Адріан теж там. Одна справа перестрівати його часом у коридорі ліцею. Тоді можна відвернутися, вдати, наче не бачиш. Зайшовши до автобуса, Лінка помітила, що він сидить іззаду. Сама сіла посередині й усю дорогу відчувала його погляд.

«Зелені школи» в їхньому ліцеї мали велику традицію. Це були не просто екскурсії чи поїздки, а тематичні заняття. Уранці відбувалися уроки малювання й фотографії, по обіді читалися лекції, увечері всі переглядали кінофільми, їхнє обговорення часом тривало до ночі. Директорка, пані Кемпінська, пишалася цими «зеленими школами», бо це була її ідея, вона ж таки щороку вигадувала нову тему поїздки. От і тепер сиділа й усміхалася до себе. Ніхто, крім учителів ще не знав цьогорічної теми. Директорка заплющила очі й прислухалася до розмов учнів за спиною.

— Про що йдеться із цими темами? — запитала Лінка в Інес, яка, на щастя, сіла біля неї.

Лінка трохи побоювалася, що в автобусі їй доведеться сидіти самій. Вона не почувалася в цьому класі комфортно, та якщо під час уроків це ще було терпимо, бо треба було зосередитися на поясненнях учителя, то під час спільної поїздки могло бути справді неприємним. На щастя, Інес також не цілком уписувалася в Азорову компанію. Ну, і ще Оскар, та з ним Лінка воліла не сідати. Їй і так доводилося вислуховувати купу коментарів і кпинів. Мовляв, подружилася із жирним селюком. Вона не збиралася афішувати, що Оскар здається їй класним, але й відвертатися від нього теж не мала наміру. Оскар сів з якимсь хлопцем зі старшого класу, у якого теж не було пари, тож Лінку не мучили докори сумління. Хоча вона й знала, що той охоче сів би з нею.

— Гадки не маю. Здається, є якась провідна тема, і вся поїздка пов’язана з нею. Наприклад, патріотизм чи ще щось таке.

— Та ну! П’ять днів про патріотизм, умерти можна!

— Ну! Або про струм! І електромагнетичні хвилі!

— Про буре вугілля! І мідну руду!

Дівчата почали дуріти. Лінка уявила собі, як вони докладно аналізуватимуть поклади вугілля в кожній країні світу, а найголовнішою подією під час поїздки стануть відвідини шахти.

База, де вони мали розташуватися, була в чудовому місці в лісі, над озером, проте справляла похмуре враження. Здається, ніхто не ремонтував цих будиночків, а їдальня відлякувала облущеною фарбою й пластмасовими стільцями. На столиках хтось розставив маленькі вазочки із запилюженими штучними квітами. Зрештою, зала з телевізором, де вони мали переглядати фільми, слухати лекції й проводити дискусії, теж виглядала не краще.

— Кривда — помста чи прощення? — оголосила директорка Кемпінська, переможно оглядаючи присутніх.

— Ой Боже, знову якась мартирологія, — кинув хлопець з випускного класу, так голосно, що Кемпінська почула.

«Йому вже навіть старатися не треба, — подумала Лінка. — Випускні іспити минули».

— На дошці є докладний план занять. Почнемо зі вступу на тему кривди в літературі. Далі матимемо блок, присвячений воєнним злочинам, по обіді йтиметься про помсту в різних суспільних верствах і один день говоритимемо про зраду й нелояльність. А тема фотографій і картин — суспільна кривда, злидні…

— Ну й фуфло, — буркнув Азор. — І, як завжди, доведеться вдавати, що нам це бозна-як подобається.

Решта класу мовчки його підтримала. Лінка подумала, що це трохи нечесно. Їй самій було цікаво, як усе відбуватиметься. Але вона нічого не сказала. Не хотіла наражатися на нові кпини.

Того дня всі відразу вийшли на пленер. Завдання полягало в пошуках суспільної кривди й несправедливості. Маленьке містечко було сонне, немовби канікули вже почалися. Схоже, що тут панувало високе безробіття. Мабуть, тому Лінці здалося, що вона зустрічає купу людей, які поводяться так, наче нічого не повинні робити. Жінки ліниво колисали візочки, чоловіки вистоювали під горілчаним магазином. Навіть у злиднях на пиво мусило вистачати. Дітлахи в химерному вбранні, не інакше, як із секондів, котрих тут було чи не більше, ніж продуктових крамниць, їздили на скейтах або роликах, чи просто швендяли вулицями без будь-якої мети. «Це явно не діти, яких після уроків батьки возять на додаткові заняття, — подумала Лінка. — Ці нагадують бездомних собак». Хоча вони аж ніяк не скидалися на нещасних. Зрештою, Лінчине дитинство теж було таким! Подвір’я, компанія, свобода. Тепер під їхнім будинком ніхто не гойдається на перекладині для килимів. Діти самопас не ходять. Але це Варшава. А тут, здавалося, час зупинився.

— Агов, Лінко, почекай! — почувся за нею Оскарів голос.

— Ти за мною шпигуєш, чи що?

— Звісно! Від самого ранку. І мені здається, що ми, мабуть, ідемо в той самий бік.

— Тобто?

— Йдемо на пошуки теми?

Лінка розсміялася.

Оскар завжди піднімав їй настрій.

Вона наклацала чи не сотню фоток. Розмірковувала, чи підходять вони до теми, бо знімки були дуже відповідними до репортажу про алкоголізм.

— Чуєш, дивися, який бомж, — сказала вона, киваючи на якогось типа, що стояв у піжамі й цмулив пиво. — Певне, день із ніччю переплутав.

Проте Оскар чомусь не посміхнувся.

— Ходімо, — мовив він з помітним сумом у голосі. — Занадто нагадує, ну, сама розумієш, що. Крім того, мені здається, що ми занадто ліземо цим людям у душу.

— Але ж саме цим і займаються журналісти!

— І так, і ні. Ти лише фотографуєш, але не спілкуєшся із цими людьми, не знаєш, чому вони такі. Не вникаєш у те, що тут сталося й чому. Це не журналістика, це якийсь туризм ідіотський!

— Тоді що нам робити? — спитала спантеличена Лінка.

— Гадки не маю, але я пас, мені воно не подобається, і я цим не займатимусь. Повертаймося.

— Розслабся, ходімо ще в той бік, може, пофоткаємо ті будинки?

— Лінко, ти що, справді нічого не розумієш?! Яке ми маємо право робити тему з того, що людям дах провалюється, що їхні діти ходять погано вбрані, як це нас стосується? Мені від цього аж зле робиться.

— Це все тому, що в тебе такий досвід. Ти не можеш сприймати цього об’єктивно.

— То ти йдеш чи ні?

— Ні, — відповіла Лінка, сама не розуміючи, чому.

Вона воліла думати, що сказала це не тому, щоб не повертатися з Оскаром на базу.

Учитель польської був у своїй стихії. Стояв за столиком, неначе на якійсь сцені, і говорив так жваво жестикулюючи, що в якусь мить скинув вазочку із квітами.

— Мотив кривди й прощення з’являється ще в Біблії. Пам’ятаєте притчу про блудного сина?

— Усі бабки проциндрив, — буркнув Азор.

— Голосніше, — заохотив полоніст.

— Ну… він усі гроші розтринькав, але батько йому пробачив.

— А як цей мотив можна застосувати в сучасному житті? Будь ласка, Даміане.

— Ну… батьки нам теж пробачають. Наприклад, дали мені гроші на англійську, а я собі за них купив новий велосипедний шолом. І вже не було на англійську. То вони знову дали.

— Мене ця легенда не переконує, — заперечила Сара, дівчина із другого класу.

— Легенда! Ой, не можу! — зареготав Азор.

— Ну, чого ти до слів прискіпуєшся, — захищалася Сара. — Йдеться про те, що легко можна пробачити, коли хтось проциндрить гроші, а от інші речі — ні. Зрештою, гроші не такі вже й важливі.

Лінка подумала, що Сарі, мабуть, ніколи не довелося заробляти жодних грошей, і свої шикарні «Найки» й айфон найновішої моделі вона точно не купила за власні заощадження.

— А що найважче пробачити? — запитав учитель.

— Мабуть, нелояльність, — сказала Мариська.

— Обмовляння.

— А пам’ятаєте «Кордон» Налковської? Це книжка, у якій героїня не може пробачити й обливає чоловіка, що її обманув, соляною кислотою, практично осліпивши його.

— Це покарання за зраду. Бо її пробачити найважче, — докинула Мариська.

— Чому?

— Ну, не знаю, мабуть, тому, що це найбільша нелояльність, яку тільки можна уявити. Я б ніколи не пробачила й анітрохи не дивуюся, що вона його цією кислотою облила.

— А що решта про це думає?

— Я вважаю, що зраду просто не можна забути, — сказала Мариська.

— А чи забути означає те саме, що й пробачити?

Запала мовчанка. Лінка зіщулилася й подумки благала, щоб ця розмова закінчилася. «Чи забути означає те саме, що й пробачити?» — лунало в її голові. Чи здатна вона пробачити, хоча ніколи не зможе забути? Підвела голову й побачила, що Адріан дивиться на неї. Усе в його очах питало, чи зможе Лінка коли-небудь забути про те, що сталося, а якщо не забути, то принаймні пробачити.

Увечері Лінка пішла з Інес на місток. Решта групи вже сиділа там. Усі грали в карти й сміялися. Дівчата помітили ще один місток віддалік, ближче до лісу, і рушили туди, проте Інес невдовзі вирішила приєднатися до більшості. Лінка дивилася, як вона повертається до них і підсідає до Азорової компанії. Лінка була занадто гордою, щоб так зробити, вона не напрошуватиметься. Сіла собі сама й задивилася на озеро. Було спекотно, від комишів приємно повівало прохолодою. А їй було так погано. Частина групи, переважно випускники, сиділи поблизу біля вогнища, дим здіймався високо й стріляв іскрами просто в небо. Не було найменшого вітерцю. Раптом почула за спиною кроки, місток ледь увігнувся. Лінка озирнулася. Адріан.

— Можна? — запитав він.

— Звичайно.

Тиша.

— Я знаю, що не повинен цього говорити. Але хотів сказати, що не можу про тебе забути. Я б усе віддав, щоб змінити те, що сталося. Але вже нічого не поробиш, правда?

— Я не можу забути, — відповіла Лінка. — Мені дуже шкода.

— Може, колись… — він сумно глянув на неї. — Це справді не мало значення. Просто так вийшло.

Лінка похитала головою.

— Дай мені спокій, — прошепотіла вона. — Дайте мені всі святий спокій!

До будиночків поверталася бігом. Хотілося десь заховатися, нікого не бачити, ні з ким не розмовляти.

Вона вже заходила до будиночка, аж тут побачила Оскара, який самотньо сидів на лавці. Хлопець аж засяяв, угледівши Лінку, але вона не усміхнулася у відповідь.

— Агов, Лінко, пробач мені, я розумію, що поводився трохи дивно, але в мене просто… ну, розумієш, травма.

— Ні, нічого, не в тому справа.

— Щось сталося?

— Нічого не сталося. Ти теж дай мені спокій. Дайте мені, нарешті, усі святий спокій!

Оскар знизав плечима.

— Гаразд, принцесо, як скажеш.

«Дуже невдала поїздка, — думала Лінка вже в автобусі. — Добре, що принаймні були лекції й фільми, і уроки фотографії, це ще сяк-так, але решта — повна лажа». Дівчина весь час відчувала ворожість класу, про Адріана годі й казати, та й Оскар, мабуть, образився на неї. І що, вона просидить із ними ще два роки? Із цими снобами? Ця ідея подобалася їй дедалі менше.

Оскар тим часом думав, що Лінка дуже класна, і трохи сердився, бо шансів сподобатися їй в нього не було жодних. Із його зовнішністю йому краще про дівчат забути. Куди там йому до Адріана! Той високий, стрункий, вродливий, от за такими дівчата упадають. Хоча, видко, Адріанові це не дуже й допомогло. Думав і про маму, як вона сидить там у порожньому домі, який він покинув. Ледь втримався, щоб не подзвонити до неї. Але посоромився робити це в автобусі, у всіх на очах.

Адріан знову картав себе, що все зіпсував. Певне, час заспокоїтися, може, коли перестане її бачити, це жахливе відчуття жалю й смутку нарешті мине?

Директорка школи думала, що поїздка була вдалою. Укотре могла себе привітати. Вона не замислювалася над тим, чи може допомогти, наприклад, тим учням, які в ліцеї почуваються незатишно, кого не помічає клас. Вона цієї проблеми взагалі не зауважила. Ще встигла подумати, мовляв, добре, що дощ почався лише тепер і не зіпсував їм поїздки.

Водій ні про що особливо не думав, хіба про те, що дуже зголоднів. Невдовзі мали зупинитися на обід. Пізніше він не міг пояснити, що сталося. Поворот був нерізким, швидкість — невелика, шосе широке, от тільки цей дощ… Одне колесо потрапило до ями, наповненої водою, і автобус почав зсуватися на середину дороги, водій намагався звернути праворуч, але в’їхав у рів. Здоровенне блакитно-біле тілисько перехнябилося й обперлося об дерев’яний телеграфний стовп, що послабило силу удару.

Лінка відчула, як щось відбувається, але не встигла навіть подумати, аби за щось вхопитися, бо вже падала набік, а за нею решта. Крики й вереск сорока учнів і вчителів злилися в суцільний страшенний стогін.

Нарешті все стихло. Дехто плакав. Хтось смикнув Лінку за руку.

— Швидко, треба звідси вилізти! — крикнула Інес.

«Уф-ф, я жива й здорова», — подумала Лінка.

Дівчина роззирнулася довкола й побачила, що ті, хто сидів неподалік, неушкодженими виходять з автобуса. Ззаду було гірше.

— Треба викликати швидку! — кричав хтось. — Там є поранені!

Справді, із задньої частини автобуса почувся стогін. Вийшовши з автобуса, Лінка побачила, як Оскар біжить у той бік, і відразу подумала про одне. Де Адріан? Відчула паніку й побігла за Оскаром, за ними кинувся вчитель польської. Решта дорослих була не в стані будь-що зробити. Директорка трималася за ногу, крім того, вона, схоже, перебувала в тяжкому шоці.

— Я не можу звідси вийти! — репетував хтось. Азор. Він застрягнув між сидіннями, але не знепритомнів. Його завалило рюкзаками. Оскар уже був усередині. Відкинув убік великого рюкзака з каркасом, тоді чиюсь рожеву валізу.

— Я не вилізу звідси, моя нога, я не можу ворухнутися! — Азор плакав. — Допоможіть хто-небудь, благаю, допоможіть мені.

— Я ж допомагаю, тихо будь, — сказав Оскар і спробував відсунути сидіння. — А як тепер?

— Боляче.

— Спробуй посунутися трохи ліворуч, там більше місця.

— Я не можу, не можу, — стогнав Азор дедалі голосніше.

— Спокійно, — Оскар простягнув йому руку. — Спробуй тепер.

Азор зойкнув. Мабуть, він зламав ногу, а може й не тільки це, бо хлопець був блідий мов стіна. Оскар обійняв його й притиснув до себе, а потім потягнув. Обоє попадали на сусідні сидіння.

— Треба його винести, — звернувся до Лінки Оскар. — Сам я не впораюся.

Лінка допомогла, Азор, якого виносили на сплетених руках, усе жалібніше і зойкав.

— Дякую, старий, — простогнав він Оскарові, коли вони вже вийшли з автобуса.

— Немає за віщо.

Але Лінка вже цього не чула, вона бігала довкола автобуса. Шукала одну людину, одну-єдину, найважливішу. Уже сутеніло, десь удалині на шосе почувся сигнал швидкої допомоги. Нарешті знайшла. Певне, він випав крізь вікно, бо тіло було вкрите уламками скла. Лежав із заплющеними очима під кущем, за кільканадцять метрів від автобуса.

— Адріане, — тихо проказала Лінка. — Прошу тебе.

Це було єдине, що спало їй на думку, і вона не знала, до кого звертається. До Адріана, який лежав без будь-яких ознак життя, мов ганчір’яна лялька, чи ще до когось. Лінка боялася підійти, але ноги, які раптом зробилися важкі й м’які, ніби із глини, повільно наближалися до лежачого хлопця. Торкнулася його обличчя, боячись, що воно виявиться холодним, що саме так виглядає смерть і кінець усього.

— Прошу тебе, — повторила вона.

Адріан тихо застогнав, але очей не розплющив. Лінка подумала, що він непритомний, але живий, живий! І ще, що вона була повною ідіоткою. Як могла подумати, що більше ніколи… Що кожне піде своєю дорогою?

— Адріане, — покликала тихенько. Але він не чув, тепер він її не чув. Струсила з його обличчя скалки. Торкнулася волосся, а тоді вже сміливіше прочесала його пальцями. Їй здавалося, що час зупинився. Або — що в ній самій, десь углибині, відкривався якийсь абсолютно новий вимір часу, цілковито інший світ. І тут долоня наштовхнулася на щось липке й тепле. Кров. Адріан поранений, а вона нічого не робить, у нього кровотеча, а вона тут розмріялася. Хай тобі чорт, дурепо! Лінці хотілося самій себе відшмагати. Вона побігла туди, де метушилися люди, і закричала:

— Допоможіть! Потрібна допомога!

Підбігла до рятівників, які перев’язували поранених і перевіряли, кого слід відвезти до лікарні.

— Ходіть зі мною, будь ласка, — потягнула одного з рятівників за рукав. — Там мій хлопець! Він помирає! Швидше, немає часу!

А тоді дивилася, як санітар оглядає хлопця, і як Адріана забирають до машини «швидкої». Розридалася.

— Не хвилюйся так за свого хлопця, не помре! — засміявся один з лікарів і потиснув Лінці руку. — Але добре, що ти так швидко зорієнтувалася.

— По нас скоро приїде автобус, — озвалася пані Юлія. Лише тепер Лінка помітила, що вчителька стоїть поруч.

— Як? А вони? — кивнула на шосе.

— Їх забрали до лікарні у Млаві. Це найближче. Не хвилюйся за нього, його тато вже їде, він лікар, тож займеться цим.

Раптом почулося щось схоже на вовче виття.

— Це моя мобілка, перепрошую, — мовила пані Юлія. — Ні, є поранені, але жертв немає, — відповіла вона комусь. — Так, головно переломи. Шістьох учнів відвезли до лікарні у Млаві, із рештою все гаразд. Зараз по нас приїде автобус і ми повертаємося додому. Пощастило, що автобус уперся в стовп, могло бути значно гірше. Так, я повертаюся з ними, директорка поїхала до лікарні.

— Лінко… — почула раптом голос Оскара. — Ти сказала, що цей хлопець… це твій хлопець?

Лінка кивнула, хвилювання заважало їй говорити.

— Ну, але це ти так… щоб тільки лікар швидше прийшов?

Зазирнув їй в очі. Дивилися одне на одного в темряві, пронизуваній світлом фар автомобілів і «швидких», які саме над’їхали.

— Не знаю, — відповіла Лінка, хоча це було зовсім не те, що вона хотіла сказати. На мить відвела погляд і втупилася в землю. — Ні, — мовила вона. — Не тільки.

Оскар відвернувся. А Лінка раптом відчула страшенну втому. Їй здавалося, що коли вона просто зараз не сяде де-небудь, то просто впаде.

В автобусі відразу заснула. Їй снився Адріан. На вулиці Фоксаль стався вибух, і будинок перетворився на вкриті попелом руїни. Адріан був там, а вона перебігла через дорогу на червоне, між машинами, щоб його врятувати. Прокинулася від власного крику. Автобус уже під’їжджав до Варшави. Лінка жахнулася. А що, коли Адріан помер тоді, коли вона спала, якщо це був пророчий сон? Лінка мусила з кимсь поговорити. Не з Інес, та спала, а крім того…

— Пані Юліє, — підійшла вона до вчительки. — Я дуже хвилююся. Вам щось відомо?

— Я щойно телефонувала, з ними все гаразд. З усіма. Узагалі твій хлопець постраждав найбільше, у нього зламана рука, побита голова, підозрюють струс мозку… але йому ніщо не загрожує. У решти переважно переломи. Не переживай, нам і так пощастило…

— Але мені наснилося… — жалібно сказала Лінка. — Такий жахливий сон…

— Поганий сон часто віщує добро. Знаєш, що коли тобі сниться власна смерть, то на тебе чекає довге життя?

— Не може бути!

— Так написано в сонниках. Я знаю, бо нещодавно мені саме це наснилося, і я так перелякалася, що навіть перевірила в інтернеті.

За тиждень після аварії всі були в ліцеї. Щоправда, ті учні, які отримали переломи й незначні ушкодження, і кого вже виписали з лікарні, до школи взагалі не квапилися, проте решта повернулися до звичного ритму життя. На щастя, ні з ким не трапилося нічого серйозного. Лінка дедалі частіше усвідомлювала, як їм пощастило, тим більше, що всі, із ким вона розмовляла, відразу оповідали про інші автобусні аварії, де було багато загиблих і поранених. Усі казали, що так сталося завдяки телеграфному стовпу й ще тому, що водій їхав повільно. Лінка замислювалася, що було б, якби в аварії хтось загинув, від самої думки їй робилося недобре. Може, вона й не всіх у цьому класі любила, проте зараз вони здавалися їй ріднішими. Так, неначе спільний драматичний досвід показав їм, що в глибині душі всі вони однакові.

Оскар увійшов до класу вже після дзвоника й заходився якось дивно розмахувати руками. Показував на торбу, а тоді вдавав, ніби пише щось у повітрі. Лінка не могла втямити, у чому справа, тому широко розвела руками, але її безпорадний жест відразу зауважив фізик.

— Люба Халіно, — мовив він, — бачу, що ти здаєшся без боротьби. Невже твій жест означає розпач? Бо я саме збирався викликати тебе до дошки.

Лінка глянула на Оскара й постукала себе по лобі. Оце-то ведмежа послуга! А тоді вийшла до дошки, записала дані й безпорадно глянула на них. Вона боялася, що кількість незадовільних оцінок наприкінці року в неї таким чином лише зросте.

— Перепрошую, — Оскар підняв руку. — Це я винен. Справа в тому, що…

Він пірнув під парту й переможно витягнув щось із рюкзака. Новий номер журналу «Випускник».

— У цьому журналі наша стаття, і я хотів показати її Лінці. Тому я й вимахував руками, і через мене…

— Стаття? — зацікавився фізик. — А покажи-но.

Оскар відкрив журнал на потрібній сторінці й розіклав на парті перед учителем, а той відразу поринув у читання.

Запанувала тиша. Оскар повернувся до парти, намагаючись ступати якомога тихіше. Лінка продовжувала стояти біля дошки з маркером у руках. Час від часу фізик сміявся. Може, тому, що йому подобалося, а може, він вважає, що стаття несерйозна? — думала Лінка. Нарешті вчитель закрив журнал і підійшов до дошки.

— Ну-ну, — мовив він. — У тебе влучне перо, моя люба Халіно. Неабиякий хист.

Поплескав її по плечу, вийняв з руки маркер, натомість віддав журнал.

— Сідай на місце, дитино.

Лінка слухняно повернулася до парти. Фізик швиденько закінчив формулу й написав розв’язання, а тоді відкрив щоденника й у клітинці «Праця на уроці» поставив п’ятірку.

— Талант, — бурмотів він під носом. — Ого!

«Може, показати цю статтю ще й математичці? — подумала Лінка. — Оце я розумію — могутність медій!»

Оскар вийшов зі школи з думками про Лінку. На жаль, він не міг примусити себе не згадувати про неї. Тепер, коли він уже знав, що вона і отой… У нього справді не було жодних шансів. Немає ради. Треба бути мужнім. Наступного року він тут більше не вчитиметься. То й добре. Раптом почув чиїсь кроки. Озирнувся. За ним стояв Азор.

— Привіт, — сказав він і похнюпився.

— Привіт, — відповів Оскар.

Замовкли. Оскар роздумував, чи вдасться Азорові нарешті щось видушити. А той аж упрів. Було зрозуміло, що він хоче вибачитися, проте не знає, із чого почати, а тим часом мовчанка затягувалася. Колись він їздив на канікулах до Італії, і запрагнув стрибнути в море з високої скелі. Спершу гадав, що це буде легко, та що довше стояв там, нагорі, то більше боявся. Зрештою не стрибнув, і до кінця канікул дорікав собі, що виявився таким боягузом. Ні, він не може собі дозволити показати свою нерішучість Оскарові. Заплющив очі й затиснув долоні в кулаки.

— Пробач мені, — видушив із себе нарешті. — Я повівся… негарно. А ти, там, в автобусі… ти допоміг мені.

— А хіба я міг тебе отак залишити? Я б найбільшому ворогові в таку мить допоміг…

— Зрозуміло… Хай там як — спасибі.

І простягнув руку. А Оскар не відразу, проте потиснув її.

— Ідеш? — кивнув у бік Нового Світу.

Азор притакнув. І вони пішли. Трохи їм було незручно, трохи ніяково, і хоча хлопці більше не обмінялися жодними словами, ніхто не прискорив кроку.

Лінка подумала, скільки разів цього року вона була в лікарні. Тепер на вулиці Солець. Та це не мало особливого значення, лікарня — це завжди лікарня, із нескінченними коридорами й дивним запахом. Її це лякало, не хотіла б вона тут опинитися.

— Даремно ти прийшла, — сказав Адріан.

— Даремно? — Лінці зробилося прикро.

Авжеж, тепер, коли емоції втишилися, виявиться, що вона повна дурепа.

— Ні, дурненька, справа в тому, що завтра мене виписують. Зі мною все гаразд. Наклали гіпс, голова почувається більш-менш нормально, я більше не відчуваю слабкості, можу все робити. От тільки спати постійно хочеться, та здається, так і повинно бути.

— Хочеш спати? Може, мені краще піти?

Певне, їй узагалі не варто було приходити.

— Знаєш, що? Якось нам ця розмова не йде. Я дуже хочу, щоб ти залишилася, та все, що я кажу, чомусь не те, що треба. Може, просто помовчимо собі?

— Добре.

І вони мовчали й думали, і дивилися одне на одного. Адріан у криво застебнутій піжамі, з рукою в гіпсі, Лінка на краєчку ліжка, із торбиною на колінах. Коридором проходили медсестри, побрязкував посуд і таці, а вони мовчали, хоча й знали, що попереду ще багато розмов, багато слів, які мусять бути проказаними. Лінка глянула на торбинку, що її тримала в руках.

— А я тобі дещо принесла…

Усе-таки нелегко було мовчати, особливо тоді, коли всередині вирують емоції.

— Шоколад! — зрадів Адріан.

— Це особливий шоколад.

Адріан розірвав папір і витягнув плитку в срібній обгортці.

— Шоколад із чилі?

— Ага. Делікатес. Незамінний для тих, хто одужує.

— Можна покуштувати?

— Звісно, я ж тобі принесла.

Запропонував поділитися, але Лінка відмовилася, тож відламав шматочок і невдовзі його обличчя набуло дивного виразу.

— Я зрозумів, це мені за кару. Він отруєний?

Лінка засміялася. І на мить про все забула. Їй знову було хороше.

— Так добре, що тебе виписують.

— Авжеж. Навіть на пікнік устигну.

— Ага… — Лінка засмутилася. Згадала, що досі не показала пані Юлії жодних фотографій.

— І нарешті побачу, що ти фотографувала цього року… — додав Адріан.

— Нічого я не фотографувала. Моїх знімків на виставці не буде.

— Ти що, жартуєш?

— Зовсім ні. Єдині цього року фотки, якими я пишалася, це ті, що я робила з нагоди акції Великого оркестру святкової допомоги, але їх я вже здала на інший залік… І ще фотосесія в лікарні, яку я влаштувала стареньким… — Лінка всміхнулася до своїх спогадів. А якщо… чому вона про це не подумала… — Слухай, мушу бігти. Завдяки цій розмові в мене виникла ідея. Цікаво, що скаже пані Юлія.

Лінка помчала додому й скинула фотки на флешку, а тоді бігцем подалася до фотоательє. На щастя, гроші в неї ще залишалися, бо друк великого формату коштував недешево.

Лінка постукала до кабінету пані Юлії й натиснула на клямку.

— Я знаю, що всі строки давно минули… — затинаючись, проказала вона, витягаючи фотографії з конверта, — але я хотіла вам дещо показати. Якось я забула про ці фотографії, а вони… Мабуть, не найгірші… Зрештою, гляньте самі.

Розіклала перед пані Юлією віяло знімків. Старі, хворі люди, а все-таки їй вдалося бодай на кілька хвилин їх розвеселити. Пані Юлія довго й уважно роздивлялася фотографії.

— Знаєш, я постійно замислювалася, — глянула на неї вчителька, — що відбувається із твоїм чуттям, твоїм талантом, куди це все поділося… Бо інтуїтивно я відчувала, що в тебе є потенціал… І не помилилася. Це дуже добрі фотографії.

А потім просто обняла Лінку.

На Нобеля Лінка летіла мов на крилах. Із кількох причин. Передусім вона нарешті розповість панові Антонію про те, що відшукала його кохану пані Олівію. Ще не знала, як це йому скаже, але старенький точно зрадіє, навіть, якщо вдасть, що його це анітрохи не стосується. Халіна собою пишалася. Та це була не єдина причина її гордощів. Під пахвою дівчина тримала «Випускника» з їхньою статтею. І ще її фотографії будуть на виставці! Усе якось налагодилося! І взагалі Лінка відчувала піднесення. Адже вони з Адріаном знову були разом! Дівчині здавалося, що найменший повів вітерцю здійме її аж до хмар, бо, як це завжди буває в червні, заносилося на літню грозу. Навіть повітря, схоже, було насичене емоціями. Автобуси до Саської Кемпи не доїжджали через футбольний матч, тому шлях від площі Вашингтона довелося долати пішки. «Євро». Ніби всі й говорили про це, але до неї новини про так звану польську групу, до якої потрапили також агресивні росіяни, слабші, ніж завжди, чехи й непередбачувані греки, доходили із запізненням, може, тому, що зараз її цікавило геть інше. «Зелену школу» навмисне цього року організували до початку чемпіонату, щоб учні не відчували проблем із транспортом, а тоді все відбувалося так швидко, що лише крики вболівальників, які, загорнувшись у польські прапори й тримаючи в руках банки з пивом, жваво жестикулюючи, сунули по той бік вулиці, нагадали Лінці, що невдовзі відбудеться вирішальний матч, за результатами якого хтось потрапить до чвертьфіналу.

Пан Антоній сидів у шезлонгу в саду, підставивши обличчя під сонячні промені.

— Перепрошую, що запізнилася, — задихано проказала Лінка, — але це через «Євро». Усі вулиці поперекривали.

— «Євро», ну, звісно. Ми стільки років на нього чекали.

Лінка здивовано глянула на старого. Чекати? На «Євро»?

— Ти, мабуть, не любиш футбол, га? — посміхнувся пан Антоній.

— Ні… Я взагалі не розумію, що й до чого.

— Хотів би я бодай раз піти на матч, сидіти на стадіоні. Це так близько, а я приречений дивитися по телевізору.

— А я не знаю нікого, хто потрапив би на матч. Кажуть, це дуже дорого. Я чула, що за квиток на відкриття треба було тисячу викинути.

— Передусім треба було, щоб пощастило в розіграші. Син брав участь, але йому нічого не дісталося. Може, воно й на краще, бо я після операції однаково не міг би піти, лише прикро було б. До речі, матч почнеться за п’ятнадцять хвилин. Дивитимешся?

— Ну, звичайно. Як забажаєте. Але зараз… Пане Антонію… Я мушу сказати вам дещо дуже важливе. Розумієте, я була на Гренадирів. І бачила її.

— Кого? — пан Антоній раптом напружився.

— Олівію.

— А звідки ти знаєш, як її звати? Як ти її знайшла? Нащо втручаєшся не в свої справи?

— Я хотіла, як краще, — тихо мовила Лінка. — Гадала, ви зрадієте. Вона…

Старий так рознервувався, що аж підвівся.

— Вислухай мене уважно. Я ж знаю, де вона живе. Якби хотів, то давно б до неї пішов.

— А я була переконана, що ви думаєте, наче вона виїхала. Адже ви казали…

— Зараз не має значення, що я казав. Забудь про це, а особливо про Олівію.

— Ви не змогли пробачити, — тихо й немовби здивовано сказала Лінка. — Тоді навіщо був той лист у лікарні, і взагалі…

Запала мовчанка.

— Я вже давно пробачив. Не в цьому справа. Але потім вона… Я всі ці роки будував повітряні замки й не бачив, що поруч зі мною є дещо значно цінніше. Бачиш, ми зі Стасею хочемо оселитися разом…

— Але ж вона й так тут мешкає, — бовкнула Лінка, не подумавши.

— Так, але жити разом, розумієш?

До Лінки нарешті дійшло. Вона вже відкрила рота, аби щось сказати, але тут відчинилися двері будинку, і в саду з’явилася пані Стася. У руках несла дві чашки й кавник.

— О, — здивувалася вона. — Добридень. Я не знала, що ти прийдеш…

Вона явно не чекала на Лінку. Трохи подумавши, звернулася до пана Антонія.

— Принесу ще одну чашку.

— Не треба, я вже собі піду, — намагалася відмовитися Лінка, але старенька змахнула руками, мов птах, і зникла за дверима.

Лінка подумала, що пані Стася рухається жвавіше, ніби помолодшала років на десять.

— Дитино, я розумію, що в тебе були добрі наміри, — уже спокійніше мовив пан Антоній. — Та бачиш, іноді все відбувається геть непередбачуваним чином. Хай там як, я радий, що в Олівії все добре. Ага, і ще одна важлива справа. Розумієш, я тебе дуже полюбив, але…

— Мені більше не приходити?

Звісно, тепер йому компаньйонка не потрібна. Лінка відчула, як очі помалу наповнюються сльозами.

— Ну, не знаю, може, ти приходитимеш на дещо інших умовах? Розумієш, я не хочу, щоб Стасі було прикро. То подумав, що може, ти нам часом допомагатимеш у домі й у саду?

— Але так сидіти з вами годинами вже не можна, так?

— Ну… Схоже, що так. Звичайно, я тобі завжди радий, бо дуже до тебе прив’язався, але вона хоче якомога більше бути зі мною.

— А ви з нею.

— Це ж природно. Ми стільки років втратили, живучи поруч. Неймовірно, подумати лишень!

— Пане Антонію, я вам щось скажу, бо лише недавно пригадала. Я розумію, що це дурниці, зате кумедні, а у вас гарне почуття гумору.

— Ну, давай! — панові Антонію аж очі заблищали.

Найдужче старенький любив слухати різні історії та анекдоти. Він був природжений слухач.

— Перш ніж я прийшла до вас працювати, моя однокласниця влаштувала ворожіння на святого Андрія. І знаєте, яке ім’я мені дісталося?

— Не вгадаю, навіть за іспанські помаранчі!

— Чудове порівняння, та зізнаюся, що ніколи такого не чула. Колись так говорили? «За іспанські помаранчі», прекрасно!

— Е-е-е, це вже, певне, склероз, я хотів сказати, що за жодні скарби світу, але обмовився. Ну, кажи, то яке ім’я тобі дісталося?

— Антоній.

— І що? У школі знайшовся якийсь гарний Антоній?

— Нічого ви не розумієте. Це ж про вас мова. Бо я теж за цей рік дуже до вас прив’язалася…

Лінка відчула, що знову от-от розплачеться. Ніколи досі вона не плакала стільки, як у ці останні місяці.

— Без вас мені буде дуже сумно.

Тепер вона справді розплакалася. Пан Антоній теж втирав рукою куточки очей.

— А хто тобі сказав, що без мене? Я ще трохи поживу, гадаю. А ти приходь, коли захочеш. Бо хто мені детективи переказуватиме?

— Пані Стася…

— Стася? Де там! Вона тільки жіночі романи читає. До речі, а як там твої любовні справи? Бо ти виглядаєш якось так… Закохалася?

— Я весь час була закохана. Але не могла… не могла пробачити.

Старий підвів на неї свої світлі блакитні очі.

— Тільки завдяки аварії я все зрозуміла.

— То й радій, дитино, — відказав пан Антоній. — Декому не так пощастило.

— Але ж ви пробачили, правда?

— Я так, але вона…

— Вона?

— Бачиш, це не зовсім так було, як я тобі розповідав. Йшлося про Стасю.

— Про Стасю?

Лінка нічого не розуміла. Вона думала, що Стася в цій любовній історії з Олівією була геть другорядною особою. А як усе виглядало насправді? Вона вже хотіла запитати, проте з виразу обличчя пана Антонія зрозуміла, що нині він їй точно більше нічого не скаже.

— Найкраще сприймати життя таким, як воно є. Не на все можна вплинути…

— Ви кажете достоту, як Адріан!

— Адріан? То ось як його звати?

Лінка відчула, як червоніє. Кивнула головою.

— Тоді приходьте разом у суботу. Ми влаштовуємо бенкет. На честь цього саду. А зараз… Матінко Божа, ми тут собі теревенимо, а матч уже почався!

І майже бігцем подався додому, так, наче йому й близько не було вісімдесяти років! Лінка за ним ледве встигала.

Халіна відчинила двері квартири й побачила, що на кухні сидить Наталія й любесенько балакає собі з мамою.

— Агов! Телефон не береш, на есемески не відписуєш, то я й прийшла, — привітала її подруга.

— Пробач! Я вимкнула звук у лікарні, а потім була на Нобеля… Так багато всього діється останнім часом.

— Я зустріла Каську. Вона сказала, що виїздить. Але не сказала, чому. Ти щось знаєш? Я прийшла запитати, бо хвилююся за неї, вона якось кепсько виглядає. Що трапилося?

Лінка похнюпилася. Отже, настав момент, коли доведеться розповісти Наталії, і якось пояснити, чому вона весь рік про це мовчала. Підвела голову й глянула на маму.

— Вона знає? — запитала мати так само, як тоді Каська в кафе.

— Ні.

— Наталіє, розумієш, тут у нас така складна ситуація. Може, я тобі розповім, бо Халінці буде важче.

Лінка перелякано глянула на матір і подумала, чи та, бува, не хильнула чогось. Бо такою сміливою вона ніколи її не бачила. Розповідала спокійно, наче не свою історію. А Наталія сиділа мов закам’яніла й не могла в це повірити. Так розхвилювалася, що довелося відпоювати її мелісою. А коли подруга пішла додому, Лінка лише сказала:

— Дякую, мамо. Я не могла їй цього сказати. Каська теж не наважувалася.

— Знаєш, що? — запитала мати. — Я ціле життя була страшенною боягузкою. Мені так важко завжди зізнатися в тому, що я думаю, а ще важче — що відчуваю. Так само із нею. Із Касею. Бо це неправда, наче я не хочу якось із нею зблизитися. Я дуже хочу. Стільки разів приходила до її будинку, сподіваючись зустріти. Та коли вже бачила, то боялася підійти.

— Боялася?

— Звісно. Адже я її так скривдила, покинула власну дитину…

— Це не твоя провина.

— Знаю. Але це нічого не змінює. Я однаково почуваюся винною. І я вирішила, що мушу наважитися.

— То ти розмовляла з нею?

Лінка раптом відчула піднесення. Вона так давно мріяла, щоб мати й Каська порозумілися, щоб Кася не ображалася на матір.

— Ще ні. Та розповідаючи про все це Наталії, я дійшла висновку, що час наважитися.

— Хочеш поговорити з Каською?

— Так. Завтра до неї піду.

Каська йшла зі школи, похнюпившись. Ніщо її не тішило, навіть гарні оцінки в табелі. Скрутила його руркою й заховала до торби. Ну, зрадіють батьки, але що це змінить? Однаково доведеться звідси поїхати, піти із класного ліцею, покинути всіх друзів і почати все спочатку. Без Лінки, передусім без неї. І без Міхала. Що буде з ним? Адже це не матиме продовження, не варто себе тішити ілюзіями.

— Касю! — вона почула, що хтось її кличе.

Мати. У дівчини аж руки затремтіли. Мати стояла на вулиці, якась така зіщулена, нещасна, і вдивлялася в неї, ніби чогось сподіваючись. От тільки чого?

— Я знаю, що ви звідси їдете, — швидко заговорила вона. — І хотіла тобі сказати, що мені дуже шкода. Я розумію, що це через мене…

— Не думаю, — відповіла Каська.

Її голос нагадував сухий лущений горох.

— Може, мені вдасться… Їх переконати?

— Навіщо? Адже вам зовсім не хочеться, щоб я залишилася.

— Касю, я… якщо в житті зробиш таку помилку, то потім вже дуже тяжко. Звичайно, що я хочу, аби ти залишилася, я просто не вмію… цього показати. Але справа не в мені. Ти ж хочеш залишитися у Варшаві, правда?

Каська кивнула головою й відчула, як по щоках течуть сльози.

— Я спробую. Я ніколи нічого для тебе не зробила, тож принаймні спробую.

Якщо ми чогось дуже прагнемо, то для досягнення мети можемо подолати будь-які перешкоди й зробити те, чого й не уявляли. Матері Лінки й Каськи ніколи й не снилося, що вона дзвонитиме у двері до названих батьків Касі й прохатиме їх — а й справді — про що? Передусім про те, щоб вони все ще раз обміркували. А може, щоб пробачили?

Це була нелегка розмова. Хоча на столі стояли тістечка, ніхто по них навіть не сягнув. І чаю ніхто собі не налив. Пан Цезарій навіть поставив на стіл пляшку віскі й три чарки, але ніхто їх навіть не торкнувся. Розмовляли між собою, нервово, безладно. Уперше в житті.

— Шкода, що ви не прийшли раніше, — пролунало насамкінець.

Бо для них це складна ситуація, бо вони не знали, як вчинити, бо…

— Я розумію, — відказала мати Лінки й Каськи. — Я не могла наважитися. Та пообіцяйте, що ви принаймні ще подумаєте. Їй так добре в тому ліцеї, і цей хлопець… Це хороший хлопець.

— А звідки ви про все це знаєте? Адже ви з нею жодного разу не спілкувалися!

— Від Халінки, — тихо пояснила мати. — Я хотіла з Касею поговорити, але не спромоглася. Але вона не повинна через мене страждати. Це лише моя провина. Тому, якщо ви хочете виїхати, я зроблю все…

Та що вона ще могла зробити?

— Ну, не знаю, що із цього вийде, — розповідала потім Лінці мама. — Я так намагалася їх переконати. Проте не думаю, щоб мені це вдалося. Вони дуже добрі люди, справді. Просто ця ситуація для них заскладна. Може, якби я раніше…

— Мамо, припини, — сказала Лінка, бо помітила, що мати знову замикається в собі, неначе провалюється в чорну яму, що це почуття провини гнітить її й от-от поглине. — Ти зробила все, що могла. Краще пізно, ніж ще пізніше, — спробувала пожартувати.

— Чи хтось зможе мені пробачити все, що я накоїла?

— Припини. Адже всі тобі пробачили. Адам… Каська теж більше на тебе не гнівається, просто не могла зрозуміти, чому ти не намагаєшся з нею спілкуватися, ото й тільки.

— А ти?

— Що я?

— Ти мені пробачиш?

Лінка рознервувалася.

— Мені немає чого тобі пробачати, не дурій.

— Ні, ні, є. Усе. Те, яка я. А я такою бути не хочу.

— Знаєш, що, мамо? Краще б ти в них собі таки хильнула того віскі. Ти така, яка є, і все гаразд. Ти така, а не інша, і я рада, що маю маму, — Обняла матір. — А тепер я йду спати. Завтра бенкет у саду в пана Антонія. Може, підеш зі мною?

— Я?

— Та ти ж, а хто іще? Твоя аватарка?

— Моя що?

— Нічого. Ходімо разом, усією родиною. Я хочу, щоб ви познайомилися. Розумієш, я дуже звикла до пана Антонія за цей рік. І до пані Стасі, і пана Дарека теж. Вони справді дуже класні. Сама побачиш.

— Ну, добре… Але я на трішечки.

— Ага. І є ще одна річ, про яку я хотіла б вам сказати, тобі й Адамові. Я його покличу, добре?

Адам відірвався від лептопа й роботи, і сів з ними на кухні.

— Розумієте… — несміливо почала Лінка. — Я цього року багато працювала. І в мене вже просто немає сили. Я ледве перейшла до наступного класу, і не думаю, щоб це мало якийсь сенс. Нічого не вийде, тим більше, що робота на Нобеля закінчилася, а такого підробітку я більше, мабуть, не знайду. Пошукаю собі інший ліцей. Фотографуватиму далі, щиро кажучи, через роботу я знімала цього року менше, ніж будь-коли. Я розумію, що мушу давати собі раду, що розчарувала вас, але я прийняла таке рішення. Може, переведуся до Наталіїного ліцею? Туди я точно вступлю, а в неї хороший клас. Може, у мене вийде. Я б хотіла перенести документи, от тільки не знаю, як це зробити.

— Почекай, — мовив Адам. — Я теж про це думав. Ми навіть з мамою говорили, і вважаємо, що ти вже досить напрацювалася. Я заплачу за ліцей. Це не так уже й багато, у тебе ж є знижка. Я із самого початку хотів так зробити… але наше родинне життя трохи ускладнилося, і мені здавалося, що ти відмовилася б від моєї підтримки… Гадаю, ти повинна залишитися, якщо в цьому ліцеї тобі подобається.

Лінка замислилася. Залишитися? Може, подолавши цей складний рік, вона вже почувається частиною класу? Не зовсім, та може, варто за це поборотися?

— Адаме, — сказала вона. — Ти просто супер. Не знаю, чи можу я прийняти твою допомогу…

— А чому не можеш?

— Ну, бо… бо… я ж не твоя…

— Тихо, тихо будь, — обняв її вітчим. — Що не моя? Хто не моя? Моя. Дуже навіть моя. І навіть думати не смій, що це не так.

Садок устиг розквітнути за ніч, ніби навмисне причепурився для гостей. Пані Стася походжала задоволено, розставляючи на столиках фрукти, тістечка і якісь перекуски. Крім Лінки з родиною ще нікого не було. Вони так боялися запізнитися, що приїхали на півгодини раніше. Лінка глянула на пані Стасю, старенька була у своїй стихії. Посадовила маму й Адама біля пана Антонія, який відразу завів із ними жартівливу розмову. Кай, зрадівши новим розвагам, гасав по садку за котом, що невідомо звідки з’явився мовби навмисне для нього.

Лінка відразу заходилася допомагати, наказавши пані Стасі сісти. Але де там! За півхвилини старенька знову підхопилася й подибала на кухню, де Лінка мила й протирала чарочки, що встигли трішки припасти пилом у буфеті. Там, під посвистування чайника, пані Стася й устигла розповісти їй усе. А Лінка лише подумала, що все виглядає так незвичайно, бо в цій історії були такі різні перспективи, такі різні точки зору… І якби вона захотіла колись це описати, то не змогла б передати цілком об’єктивно. Зрештою, мабуть, у цьому й полягає репортаж, треба передати різні точки зору. Лише однієї вона не знала, і, мабуть, ніколи вже не довідається. Із сумом подумала про пані Олівію, яка, може, і нині бігала своїм садочком за якоюсь целофановою торбинкою або частувала супом своїх дівчаточок-сусідочок. Так уже воно буває, не всі історії закінчуються хепі-ендом. Сторінка пані Олівії завжди залишатиметься відкритою…

Тим часом у саду прибувало гостей. Може, то й не була юрба, та все ж виявилося, що в пана Антонія й пані Стасі є чимало знайомих. «Мабуть, такі літні люди не щодня виходять з дому», — подумала Лінка, бо ж ніколи не бачила, аби пана Антонія хтось провідував. Але тут випала гарна нагода. І садок і — уявіть лишень! — перстеник на заручини на пальці пані Стасі. Прийшли старі друзі з роботи, одного навіть дружина привезла на інвалідному візку. Прийшов і Адріан, і Лінка раділа, що зможе познайомити його з паном Антонієм. Адріан видався їй таким гарним, зі своїм, як завжди, ледь скуйовдженим волоссям. Стояв і роззирався по садку.

— Це наче канікули, — сказав він. — До речі… Що робимо під час канікул?

— Не знаю… Може, я домовлюся для себе про стажування в редакції «Випускника». Але це лише місяць. А ти?

— Спершу побачимо, чи вступлю я до університету. Але, може, ми потім кудись разом… — проте його слова перебив гучний голос пана Антонія:

— А ось і творець цього саду! Молодий садівник, Лукаш!

Лише тепер вона його побачила. Лукаш прийшов не сам, а з дівчиною, точніше, із жінкою. Здається, вона була за нього помітно старшою. Може, тому хлопець і приховував, що в нього хтось є? «Оце так!» — подумала Лінка, і їй захотілося сміятися. І тут почула сигнал есемески. Прочитала повідомлення й вигукнула:

— Мамо, мамо! — і побігла в її бік, а якийсь із давніх товаришів пана Антонія так задивився на її волосся, що маяло в повітрі, аж йому шматок торта випав з руки.

— Що сталося, Матір Божа?!

— Я Лінка, а не Матір Божа, — пожартувала дівчина. — Каська залишається! Залишається, залишається!

Під парканом рожевів люпин, вистрілюючи високо в небо свої списи, пишаючись зростом і красою, та Лінка знала, і сад також, що хоча літо щойно почалося, усе прямує до кінця, бо все робить коло, і рослини, і пори року, і люди. І кінець кожної історії — це водночас початок нової. Сад знав і те, що от-от почнеться злива, бо люпин уже закрив свої квітки, а трава похилилася. Тільки люди цього не усвідомлювали, прогулюючись зі склянками соку, тортом і полуницями — здоровенними, мов абрикоси. «За мить впадуть перші краплі, усі кинуться збирати свій одяг, а тоді десь заховаються, — захихотів сад. Загриміло. — Вони неначе із цукру. Ніби от-от розтануть».