Шоколад із чилі

БЕРЕЗЕНЬ

Найгірше було те, що вона іноді бачила Адріана в коридорі. Щоправда нечасто. Але їй не дуже й хотілося вештатися ліцеєм, а може, і він частіше просиджував у класі. Немає ради, вона теж не переводитиметься до іншого ліцею тільки через те, що все так сталося. Чорт, найбільшим парадоксом було те, що завдяки Адріанові вона тут і опинилася.

Зрештою, його теж уперше побачила саме в цьому ліцеї. І саме він переконував її взяти участь у конкурсі… А тепер вони проминають одне одного, як чужі. Або — гірше — вороги. Після тієї розмови Лінка написала до нього, виправдовуючись, що не хотіла всього цього казати. Вона так навіть не думала. Слова, проказані в емоціях, здавалися їй тепер огидними, жорстокими, не своїми. І все-таки вона їх вимовила. І вороття не було.

Невідомо, коли почався березень, і вже минула половина. Такий химерний місяць. Уже не зима, і ще не весна. Давно закінчилися канікули, до літа далеко. Жодних тобі свят чи важливих подій. Дивний місяць. Лінка почала писати ту статтю, на яку її підбивав Оскар — але без жодного ентузіазму, просто, щоб згаяти час. Вона не сподівалася, що хтось захоче її надрукувати, і вже точно не цей Азорів клан у ліцеї. Після історії зі статтею про Оркестр їй перехотілося брати участь у редакційному житті. Навіть у таких скромних масштабах. Зрештою, що ближче Лінка здружувалася з Оскаром, то більше віддалялася від решти класу. Тепер вона була на його боці, вони потоваришували. Іноді ходили десь після уроків, вешталися центром або Прагою. Оскар показав їй місця, яких Лінка ніколи досі не бачила, хоча це ж вона походила з Варшави, а не він. От і тепер вони стояли біля старої горілчаної фабрики й шукали цікавих ракурсів.

— Як так сталося, що ти надибав усі ці класні місця, про які я й не підозрювала? — голосно запитала Лінка.

Віяв такий вітер, що доводилося майже кричати, щоб почути одне одного. Оскар підійшов ближче.

— Коли я сюди приїхав у червні, то місця собі не знаходив. Усю Варшаву переміряв пішки, з фотоапаратом. Постійно хвилювався через матір. Боявся, що повернуся додому, а батько скаже, що з нею щось сталося. Доки я був там, то принаймні був у курсі. А так я навіть не знав, чи купує вона собі щось їсти. Розумієш, мама багато грошей пропивала, та коли я жив із нею, то принаймні час від часу щось купувала. Дбала про мене, як уміла.

— Ти не повинен відчувати відповідальність за неї!

— Але я відчуваю, розумієш? Не можу сидіти в спа й жерти кав’яр, а вона там голодуватиме! Тепер мені спокійніше на серці, щомісяця надсилаю їй трохи грошей.

— Грошей? Звідки?

— З кишенькових, — знизав плечима Оскар. — Знаєш, скільки мені дає батько? Щодня стало б на обід, і на каву в кав’ярні, ще й на кіно! Батькова блондинка теж постійно щось підкидає, щоб я, як вона каже, трохи розважився. А я на дурощі не витрачаюся.

— А ти не боїшся, що мати…

— Усе це проп’є? Боюся, але що робити? Нині до неї дзвонив, здається, вона була твереза. Сказала, що зварила собі якийсь суп. Я щодня до неї дзвоню.

— Капець.

— Повний. Та змінімо краще тему. Як твоя стаття?

— Ну… пишеться. Точніше, не пишеться.

— Чому?

— Чому, чому… А навіщо мені її писати? Я не з тих, хто пише в шухляду.

— Слухай… У мого батька є зв’язки. Може, і він врешті на щось згодиться. Недавно в нас був його знайомий, дружина якого працює в такому молодіжному журналі, «Випускник» чи щось таке. І я підслухав їхню розмову. А потім запитав того чувака, чи він не глянув би на твій текст.

— «Випускник»? Ніколи не читала.

— Ну, випускні в нас лише за два роки. Крім того, там, мабуть, переважно йдеться про іспити й різні навчальні заклади. Тобі не здається, що тема твоєї статті якраз для випускників?

— Ну, взагалі… Оскаре, а може… Чому мені лише тепер це спало на думку?

— Що саме?

— Може, напишемо це разом? Ти ж знаєш, у мене немає досвіду, а ти однаково до цього вже доклався.

Оскар посміхнувся так, що йому аж окуляри поїхали догори.

— Чесно? Знаєш, я не хотів тобі цього пропонувати, адже це твоя тема, а тем красти не можна. Принаймні не слід.

— Та що ти, треба було відразу сказати, бо я чомусь не подумала…

— Якщо чесно, то я розраховував, що ти сама запропонуєш.

— Чорт, я твоїх думок не читаю. А ще кажуть, що жінки вважають, наче «мужчини самі здогадаються». Тобто, я не це мала на увазі…

Лінка заплуталася. І вся спаленіла. Оскар глянув на неї й зареготав.

— Агов, я вперше бачу, як ти смієшся! — зраділа Лінка.

Група студентів, Лукашевих знайомих, жила в найманому помешканні в багатоповерхівці. Лінка була трохи напружена. Раніше вона ніколи не робила жодних інтерв’ю. Оскар трохи кепкував з неї, особливо, коли побачив купу аркушиків і ручок, а ще — список запитань, які Лінка старанно набрала на комп’ютері й тепер в автобусі переглядала, нотуючи щось на полях.

— Ти не шкірся, бо зараз нас самих висміють, — бурчала вона, заглибившись у свої нотатки.

— Аж ніяк. Усі люблять розповідати про себе, от побачиш.

Як виявилося, він мав рацію.

— Бо найгірше — ця постійна відсутність бабок, — сказала коротко стрижена дівчина, та, яка вчилася з Лукашем. — Нічого не можеш собі дозволити, а в цій клятій Варшаві все таке шалено дороге. І тебе аж чорти беруть, бо не маєш ані на каву, ані на будь-що.

— Або купуєш собі ту каву, а потім жереш макарони із сіллю й олією з дисконтного магазину, за злотий п’ятдесят, бо зовсім грошей нема.

— Ну, це так дістає… Усі чекають, що хтось поїде додому, або чиясь стара приїде із запасами. Іноді здається, що якби не Марек, то ми б тут з голоду виздихали.

— Я колись підробляв трохи на будівництві, товариш мені цю роботу залагодив, але нелегально, без жодного контракту, я носив там різні речі… І якось повертаюся такий замучений, десята вечора, а я знаю, що в холодильнику порожняк, і мене аж млоїть. А тут Марек сидить, наче якийсь король, а на столі повно різної всячини, котлети, відбивні, квасоля по-бретонськи в банках… І каже, що мама була. І всім з нами поділився.

— Тоді розкажіть мені про цю роботу на будівництві, — наважилася втрутитися Лінка.

— Ого, а чого це ми на «ви»! Чуєш, Магдо, ми вже якісь старі точно, молоді прийшли й викають…

— Окей, розповіси?

— Та немає чого розповідати. Я був за такого собі помічника, принеси-подай. За тиждень руки були такі, що я не витримав. Ніхто не попередив, що працювати треба в рукавицях!

— А тепер?

— Тепер краще. Працюю в кав’ярні, варю каву, подаю тістечка, як у раю.

— Ну, і як? — поцікавився Оскар.

— Що як?

— Як почуваєшся після першого в житті інтерв’ю?

— Божественно. Чудово. Як у тій кав’ярні, як у раю.

— Усі свої питання поставила?

— Не смійся з мене. Ця розмова… якось поточилася сама. Це погано чи добре?

— Залежно, чи довідалася ти про те, що хотіла.

— Що ми хотіли.

— Я лише допомагаю. Жартую. Я просто тебе підколюю. Може, ти трохи нерішуча, та взагалі було добре. Тепер так: ти пишеш, а я збираю статистику. Надішлеш мені те, що маєш, я додам своє й поредагую, окей? Та спершу пошукай трохи в інтернеті, може, ще з кимсь побалакаєш.

— Гаразд.

Начебто вони мали робити все разом, та Лінці здавалося, що Оскар хоче командувати, а більшість роботи лягає на неї. І все-таки вирішила не здаватися. Він ще побачить, як вона вміє працювати, і здивується, прочитавши всю статтю.

Їй вдалося відшукати ще кількох людей, які погодилися поспілкуватися з нею. Лінка зрозуміла, що це справді її захоплює. Пошуки співрозмовників, формулювання запитань, та найбільше її цікавили всі ці оповіді. Лінка усвідомила, що кожна людина — мов сезам, повний скарбів. Фотографувала тих, хто погодився. У різних ситуаціях, не конче пов’язаних з роботою, про яку вони розказували. І це теж було класно, бо фотографії їм подобалися, їх кидали на Фейсбук, а потому, як її «лайкнули» кількадесят осіб, Лінка аж запишалася собою.

— Що робиш? — запитала мама, заходячи до кімнати, не постукавши. Як завжди.

— Можна стукати, — буркнула Лінка, проте не надто рішуче. — Статтю пишу. Про молодих людей, які шукають роботу.

— Цікаво! Дай прочитати.

Лінка підсунула мамі лептоп і звільнила стілець, а сама сіла на ліжку. Серце в неї аж тенькнуло, бо це справді дивне почуття, отак сидіти й дивитися, як хтось читає твій текст. Наче очікуєш на вирок.

— Ну, і як?

— Чекай… Це чудово! Але звідки ти знаєш ці всі історії про дівчат, які танцюють на корпоративах? Мабуть, вигадала? Неймовірно!

— Журналіст не вигадує!

— О, ще й як! Купи собі якийсь бульварний журнальчик і почитай. Але серйозно, звідки? Хтось тобі розповів, якась подружка? Зажди… — мама втупилася в екран. — Магда. Хто така ця Магда? Це ж не твоя однокласниця? Це явно невідповідна для тебе компанія, дівчата, які намагаються так заробляти, — мати говорила дедалі швидше, чимраз більш обурено. — Я розумію, що вона бідна, але таке й уявити неможливо! Така робота — це майже проституція! Наче шльондра!

— Що ж, у такому разі я шльондра.

— Халіно!

— Бо Магда — це я. А що тобі відомо про злидні? Ти коли-небудь їла макарони із сіллю? Намагалася заробити хоч щось будь-яким чином?

— Тобі не доводиться їсти макарони із сіллю.

— Ні, бо холодильник повний, хоча ти постійно повторюєш, що в тебе немає грошей. Я ж мусила заробляти на ліцей!

— Негайно дай мені номер телефону того, хто взяв тебе на цю роботу!

— Немає мови. Зрештою, його в мене більше немає.

— Як це так, — мати справді рознервувалася, — щоб неповнолітня дівчина виступала як гостеса на корпоративі! Це ж підсудна справа! От побачиш, я його знайду й до суду подам!

— Подай на мене, бо я підробила твій підпис, якщо ти вже так конче хочеш знати. Я була впевнена, що ти на таку роботу не погодишся, а мені були потрібні гроші. Щоб тобі не довелося їсти макарони із сіллю!

— Ти підробила мій підпис?

— Звичайно. А тепер дай мені спокій. Я мушу закінчити текст. І може, ти нарешті припиниш мене повчати? На себе глянь!

— Що тут відбувається? — у дверях стояв Адам із Каєм. Вони саме повернулися зі школи.

— Нічого. Я щойно саме довідалася, що моя донька підробила мій підпис, щоб змогти танцювати як шльондра на корпоративі для хтивих типів десь під Варшавою. Заявляє мені це навпростець і зовсім не соромиться! Ще й пащекує!

Лінка затулила долонями вуха й чекала, доки вони собі підуть.

— Зроби щось, — тільки й сказала мати, проте Адам мовчав. Лінка всміхнулася до нього. Може, Адам усе-таки на її боці?

Лінка встала і, позіхаючи, попленталася до ванної. Дорогою роздумувала: мити голову чи ні. Вона геть забула про вчорашню сварку. Думала лише про зустріч із редакторкою «Випускника». Виявилося, що це дуже популярний журнал. Проминаючи кухню, почула тиху розмову. Але побачивши її, мама й Адам відразу замовкли, і Лінка здогадалася, що говорили вони про неї. Авжеж, не треба було вчора пащекувати, краще б змовчала й щось вигадала. Мати сиділа за столом випроставшись, неначе чекала на неї. Адам нервово мив посуд.

— Ти дуже погано вчинила, доню, — озвалася мати.

Вона майже декламувала, ніби брала участь у якійсь виставі.

— Я вирішила… Ми вирішили, що тебе буде покарано.

— Покарано? — здається, це вперше в житті її покарають. Ну-ну, цікаво, що ж це буде.

— Тобі заборонено будь-куди виходити.

— Що таке?

— Сидітимеш удома, — утрутився Адам.

— Тобто?

— Нікуди не ходитимеш, жодних зустрічей, жодних вечірок, кіно, нічого такого. Ліцей — і відразу додому.

Лінка ледь помітно посміхнулася. Вона відчувала, що в ній прокидається якась непокора, але зупинитися не могла.

— Перепрошую, — сказала вона. — А ця заборона відколи? Від вересня? Сім чи вісім місяців уже діє? Я від початку року жодного разу не була в кіно, на вечірках була, авжеж, тричі, а що стосується зустрічей із друзями, то їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Після уроків я зазвичай працюю, у вихідні теж. Ми ж про це говорили, мамо! Не певна, чи знаєте ви, але крім того, що я займаюся цим стареньким добродієм, я й прибираю в його домі. Я ледве перебиваюся, бо якби не те, що обідаю через день, мені б узагалі не вистачало. Так що це прекрасне покарання, ви просто хеппі, але в моєму житті це нічого не змінює.

Мати й Адам перезирнулися якось ніяково.

— А тепер дозвольте зварити собі каву, бо на мене чекає напружений день. У мене ліцей, потім зустріч у редакції «Випускника», а ввечері мушу йти на Нобеля, бо я пообіцяла панові Антонію. Я так розумію, що на жодну із цих розваг ваша заборона не поширюється?

Лінка пішла до ліцею з важким серцем. Іноді вона відчувала, що вдача в неї складна. У таких ситуаціях, як ото вранці, недоліки її характеру вилазили мов шило з мішка. Тоді вона ставала безжальною навіть до рідної матері. З іншого боку, дівчина знала, що в цьому винна й утома. Увечері вона редагувала статтю й надіслала її пані Мазур лише після півночі. Журналістка пообіцяла, що прочитає текст іще сьогодні й відразу з ними зустрінеться. Усе тому, що текст мав піти до наступного номера. Їм пощастило. Виявилося, що тема дуже актуальна, до того ж, статтю треба було опублікувати навесні, а не влітку, коли читачі таким не цікавляться. Лінка відчувала збудження й водночас страшенну втому, яка постійно загрожувала такими вибухами. На уроках дівчина сиділа мов на голках, так боялася, що скаже редактор журналу.

Редакція «Випускника» знаходилася в похмурому будинку на Лазенковському шосе. Звісно, Оскар сказав їй, де саме, бо вона ніколи там не була й не знала навіть, як зветься ця довжелезна вулиця з пішоходними мостами, що аж гула від автомобілів. Лінку знову вразило, як добре Оскар вивчив Варшаву.

За шибкою сидів портьє, попивав чай зі склянки й закушував мисливською ковбаскою. Він удивлявся в маленький телевізор, де показували якийсь фільм про війну. На екрані безгучно пересувалися танки, звук було вимкнено.

— Ви до кого? — буркнув.

— Редакція «Випускника», шостий поверх, так? — відповів Оскар.

Портьє кивнув головою, проковтнув останній шматок ковбаси й пробурмотів:

— Ліфт на шостому не зупиняється. Або на п’ятому, або на сьомому.

Це справді було дивне місце. Раніше Лінка уявляла собі, що редакції виглядають дуже вишукано.

Коли вони піднялися на п’ятий поверх допотопним ліфтом, у якому обоє насилу помістилися, настрій у Лінки трохи покращився. Вони пройшли крізь засклені двері до свіжопофарбованого коридору. У кімнаті номер одинадцять на них чекала редактор.

— Оскаре, я боюся, — озвалася Лінка. — Зараз мене висміють.

— Узагалі нас. Не висміють, от побачиш, що статтю візьмуть. Повір мені, я на цьому розуміюся.

Бігцем спускалися сходами, бо ліфт, схоже, узагалі відмовився працювати й не приїхав.

— От бачиш? Я ж казав, що це візьмуть.

— Неймовірно! Мені аж слів забракло. Я ще ніколи так не почувалася!

— Як?

— Не знаю, у мене мов крила виросли.

— Складаймо крила й біжімо клацати фотки.

Виявилося, що зроблених Лінкою фотографій було замало. Бракувало вуличних фоток, людей із флаєрами, приміром. Але таких, де не буде видно облич, найкраще збоку, або самих рук, що роздають рекламки, щоб трохи пожвавити розповідь. Редакції бракувало коштів, і грошей на фотографа не було.

— Зараз я не можу, мені на роботу треба.

— Тоді я зроблю. Адже це наш спільний проект, а мені здається, що ти більше доклалася.

Оскар відразу сів до автобуса, що їхав до центру. Лінка стояла на зупинці, очікуючи на свій, і згадала ранкову сварку з мамою. Вона знала, що переборщила. Може, зателефонувати?

— Мамо… Це я, — по той бік панувала тиша. — Я хотіла тебе перепросити за те, що сталося. І взагалі за все. І сказати, що статтю надрукують! Та ще й заплатять нам, уявляєш? Не сердься за той підпис, добре?

Мовчання. Лінка вже пошкодувала, що так ото вихопилася. Що ж, це не вперше. Треба було подзвонити до Каськи й Наталії, вони б точно раділи разом з нею. Та принаймні Лінка спробувала помиритися. Мама мовчала. Лінка вже подумала, що зв’язок урвався, і вона все це видала в глуху слухавку. Але почулося зітхання, а тоді голос:

— Гаразд… Поговоримо пізніше.

Лінка не знала, чи не пролунала ця відповідь зловісно.

Хвіртка була відчиненою, вхідні двері також, проте щось було не так, Лінка відразу це відчула. Пан Антоній, тобто його син, іноді залишав відчинені двері. Якщо пан Дарек виходив, а пані Стасі не було, панові Антонію доводилося спускатися згори, щоб відчинити їй. Було тихо. Занадто тихо. Ішлося не про те, що не чутно було звуків радіо нагорі чи жодних інших звуків. Уже й раніше траплялося, що перед її приходом пан Антоній дрімав або вимикав радіо, якщо музика його дратувала. Лінка інтуїтивно відчувала, що сталося щось погане. Навшпиньках піднялася сходами, неначе боялася порушити цю тишу.

— Пане Антонію, — прошепотіла.

Штовхнула двері до його кімнати. Усередині нікого не було. Але коц, який лежав на підлозі й пом’ята газета на стільці вказували на те, що хтось дуже поспішав, покидаючи приміщення. Лінка полегшено зітхнула. Лише зараз вона усвідомила, що боялася побачити непритомного або й мертвого старенького! Уфф, напевне нічого не сталося. Визирнула крізь вікно до саду, але там теж ані душі. Може, усім треба було десь піти й вони залишили двері відчиненими, знаючи, що Лінка прийде? Мабуть, зараз повернуться. Раптом дівчина відчула, як утомилася. Уночі сиділа над двома творами з польської, які давно треба було написати. Сіла у фотелі пана Антонія і, здається, заснула.

Розбудили її кроки на сходах. Пан Даріуш був вочевидь схвильований.

— Що сталося, де пан Антоній? — запитала вона.

— Я не зміг тебе попередити, твій номер у мене в мобільному, який вчора поламався. Батько в лікарні.

Лінка раптом перелякалася, лікарня викликала в неї погані асоціації. Пригадала, як Адріан сказав, що мати в лікарні, а потім…

— Чого ти так зблідла? Усе не так серйозно. Камені в нирках нагадали про себе. Його залишили під наглядом, хочуть оперувати.

— Боже…

— Не переймайся, справді. Батько добре почувається, лікарі впевнені, що все буде гаразд. Я теж стараюся не нервувати. А взагалі він конче хоче, щоб ти його провідала. Тато лежить на Волоській. Нині вже пізно, але може, завтра зазирнеш до нього, га? Це йому точно підніме настрій. Ага, і доведеться трохи схитрувати. У випадку чого, ти його онука. Бо вони там із підозрою ставляться до всіх не-родичів, а батько вже повідомив медсестру, що до нього прийде онука.

Лінка не любила лікарень. У неї вони викликали найгірші спогади. Дівчина й досі пам’ятала свою паніку, коли бігла до приймального покою на вулиці Солець із непритомним братиком на руках…

Піднялася на третій поверх широким ліфтом, мабуть, ним перевозять хворих. Залізні двері були такими важкими, що насилу відчинялися. «Цікаво, як хворі дають собі із ними раду?» — майнуло в голові. Мабуть, не їздять самі лікарнею, хтось їх мусить возити.

Пана Антонія не впізнала і вже хотіла було вийти в коридор, але старенький махнув їй рукою. Тепер, на постелі, він немовби зіщулився. «То от як виглядає хвороба, — подумала Лінка. — Людина ніби маліє, аж нарешті зовсім зникає». Не чутно було музики з радіо, зате монітор, до якого пан Антоній був під’єднаний, щохвилини видавав якийсь дивний писк. На зап’ястку старого була рурка від крапельниці. Пан Антоній посміхнувся.

— Сідай, сідай, дитино. Це моя онука, — голосно повідомив він трьом стареньким, які цікаво визирали з-за своїх ковдр.

— Ого, нівроку панна, — похитав тремтячою головою один із них, чиє обличчя нагадувало печену картоплину.

— Вони зараз позасинають, — пошепки пояснив пан Антоній. — Вони дуже хворі, не те, що я. Мене тут поклали, бо іншої палати не було, на щастя, операція вже невдовзі. Якщо чесно, то лікарень я дуже не люблю.

— І я ні.

— І взагалі, я тут страшенно нудьгую.

— Воно й не дивно, що ж тут робити. Телевізора немає.

— Є, — пан Антоній кивнув на екран під стелею. — Треба монети кидати. Але краще, коли не вмикають, бо він мене дратує. Мені радіо бракує, але, здається, не можна, інакше Дарек би приніс. Ну, нічого, це лише декілька днів, якось переживу.

— Може, принести вам щось почитати?

— От-от. Я б хотів… Удома лежить така синя течка, у моїй кімнаті за книжками. Прошу тебе, привези її.

— Течка?

— Так, там такі різні… документи. Вони мені потрібні.

Двоє літніх добродіїв справді заснули. Біля третього метушилася якась жінка, певне, дружина.

— А як там сад? — запитав старий.

— Ну, Лукаш маєприйти завтра. То приходити йому чи ні?

— А чому ні? Гадаєте, що я звідси не вийду і сад мені не знадобиться?

— Та знадобиться, але якщо ви хворі, то якось воно безглуздо.

— Безглуздо буде тоді, якщо рослини не висадять вчасно. Дитино, мені іноді здається, що лише цей садок мене й підтримує. Я тобі про неї розповідав, правда? — старий несподівано змінив тему.

— Трішечки…

— Ти коли-небудь закохувалася?

— Ви вже мене про це питали.

— Так, так. Не знаю, чому, але ця лікарня погіршує мені пам’ять, я лише тут відчув, що в мене склероз… Я тоді так закохався… як ніколи. Таке лише раз у житті трапляється, дитино. Лише раз. А найгірше, що це я все зіпсував. Не вона, я завжди думав, що вона. Але це не так.

— Ви добре почуваєтеся? — Лінка занепокоїлася, чи пан Антоній часом не марить, бо він говорив дедалі швидше, чимраз невиразніше. Дівчина боялася, що решта хворих зараз попрокидається, а вона була певна, що цей монолог призначений не для них. Здається, він і не до неї звертався, швидше до самого себе.

— Я хотів про це, дитино, комусь розповісти перед смертю. Синові не можу, він дуже любив матір, і будь-яка згадка про ту, іншу, його дратує… Я вже й не намагаюся. Тобі можу. Крім того, коли ти сіла на ту гойдалку… — обличчя пана Антонія наче просвітліло, а може, це весняне сонце проникало крізь жалюзі.

— Тільки не хвилюйтеся. Адже вам нічого не загрожує… Кажуть, що це нескладна операція…

Але пан Антоній її не слухав. Поринув у свої спогади.

— Ти виглядаєш так, як вона того дня… Чекала на мене на тій гойдалці, щоб мені сказати. Знаєш, вона була така вродлива, що позувала різним художникам. Я нічого проти не мав, навіть пишався цим. Якби ж то я знав, чим усе скінчиться… Розумієш, вони там пили вино, розважалися, і вона з тим художником…

Лінці аж недобре зробилося. Вона зовсім не хотіла цього слухати.

— Може, води поп’єте?

— Ні. Вона плакала, говорила, що не знає, чому, що все це дурниці, що лише раз. І що це ніколи більше не повториться. Я був тоді молодим хлопцем, мені важко було таке пережити. А вона потім весь час приходила, благала пробачити.

— Вона вас кохала.

— Так. І я її кохав. Усе життя кохав, а пробачити — не зміг. А ти би пробачила? — підвів на неї очі, мокрі від сліз.

— Я?..

— Так. Не сердься, дитино, що я тобі розповідаю такі речі, але я весь день чекав, доки ти прийдеш. Бачиш, ніхто цього не знає. Потім я різне людям казав, що вона виїхала, бо…

— Ви були занадто бідний…

— …що покинула мене. Навіть моя дружина не знала, що сталося насправді. Розумієш, коли опиняєшся в лікарні, хочеться якось усе виправити. А якщо виправити не можна, то бодай поділитися з кимсь. А тепер дай мені води.

Лінка піднесла пляшку до вуст старого. Пан Антоній пожадливо ковтав.

— Та й спраглий же я після цієї розповіді! — засміявся він. Пан Антоній здавався щасливим. Мабуть, через те, що нарешті комусь розповів, як усе було насправді. Лукаш мав рацію, не був це жодний мезальянс.

— А ви знаєте, що з нею сталося?

— Тепер однаково запізно.

— Чому?

Старий махнув рукою, аж крапельниця похитнулася.

— Обережно!

— А як там мій сад?

— Прийде Лукаш…

— Це твій хлопець, той Лукаш?

— Ні, лише товариш.

— Товариш, товариш, усі так кажуть.

— У мене самі товариші. А хлопець… Зрештою, яка різниця.

Задивилася у вікно. Був погожий сонячний день. Коли Лінка знову перевела погляд на пана Антонія, той уже спав. Дівчина навшпиньках вислизнула з палати, востаннє глянувши на сплячих стареньких. Усі дрімали з відкритими ротами, звідки в різному ритмі вилітали похропування й посвистування. Тихо зачинила двері.

Лише доходячи додому, Лінка згадала, що на неї чекає розмова з матір’ю. Мало того, що в неї геть не було сил після цього сповненого вражень дня, то вона ще й не знала, чого власне сподіватися. Нотацій? Крику? Від самої думки Лінці ставало зле. Вона була втомлена й сердита. Мати чекала на кухні. Кай, мабуть, уже спав, Адам сидів у себе й працював.

— Я залишила тобі обід, — сказала мама.

— Щось мені не хочеться.

— Твої улюблені макарони з тунцем.

— Супер.

Лінка справді не хотіла, щоб це вирвалося з таким сарказмом. Ну чому завжди, коли вона боялася, то нападала першою? На щастя, мати не звернула уваги на її тон.

— Я сьогодні багато думала про все це. Ти багато працюєш у цього пана…

— Антонія.

— Так. По кілька годин щодня. Три або й чотири рази на тиждень. Останнім часом практично щодня. Тобі платять?

— Ну, мамо, якби не ці гроші, то мені б не було чим заплатити за ліцей.

— Тобі вистачає?

Лінка стрималася від якогось ущипливого зауваження.

— Я отримую десять злотих за годину. Вистачає і на ліцей, і на дрібні витрати.

— Ти задоволена?

— Цією роботою?

Розмова почала нагадувати Лінці якесь інтерв’ю.

— Ну, так… Мамо, мені дуже пощастило. Не доводиться роздавати флаєрів на вулиці чи клеїти пробники в друкарні. Крім того, ми з паном Антонієм подружилися.

— Подружилися? Щоб він тільки не виявився якимсь…

— Ким? Збоченцем? Педофілом? Адже йому вісімдесят років, мамо, що ти таке кажеш! Крім того, невідомо, що тепер буде з моєю роботою. Пан Антоній лежить у лікарні, його оперуватимуть. Звісно, пан Даріуш, його син, сказав, щоб я приходила й далі, але до лікарні, але я ж не можу брати гроші за те, що його провідую…

Лінка раптом відчула страшенну втому. У неї не було сил відповідати далі.

— Це щось серйозне?

— Невідомо. Мамо, я просто падаю від утоми.

— Я пишаюся твоєю статтею. І… ще я хотіла тобі сказати, що ти дуже мужня.

Мужня? Нічого собі. Отже, наступного скандалу не буде. Може, це слово, якого вона досі ніколи в житті не чула, а може, якась лагідність у маминому голосі викликали в Лінки почуття спокою, наче вона знову була дитиною, такою, що принесла додому п’ятірку, а батьки її хвалять.

— Ти щось казала про якісь макарони? Знаєш, якщо чесно, то може, я трохи б під’їла?

Адріан порозкладав на письмовому столі книжки й зошити. Старанно, сподіваючись, що це допоможе йому зосередитися. Тоді ручки, рядочком. І ще олівці. А тоді зітхнув. Йому так її бракувало. Він мріяв про те, щоб торкнутися Лінчиного волосся, скуйовдити його, як колись. Але це, звісно, було out of question, годі й мріяти. Найгірше, що навіть поговорити про це не міг. Батько після маминої смерті наче провалився до якоїсь чорної прірви. Адріан іноді замислювався, чи це кохання, чи швидше докори сумління. Тато не міг собі пробачити, що нічого не помітив, що замало цікавився тим, що відбувалося вдома. Що не зміг запобігти.

В Адріана не було жодного друга, якому можна було розповісти про те, що сталося. Весь останній рік його найкращим другом була Лінка, це з нею він ділився усіма своїми справами, тим, що його хвилювало чи засмучувало. Тож він продовжував писати до неї мейли, яких ніколи не вишле. У папці «Робочі копії» їх назбиралася чи не сотня…