Шоколад із чилі

КВІТЕНЬ

Лінка не зовсім уявляла собі, як це краще зробити. Пан Антоній не хотів, аби син довідався про синю течку, а Лінка була майже переконана, що коли передасть йому батькове прохання, він супроводжуватиме її під час пошуків. Тому дівчина квапилася, сподіваючись застати вдома тільки пані Стасю. А вже їй вона наплете, що там якісь документи. Подзвонила, але ніхто не відчиняв, і Лінка натиснула на клямку. Справді, пані Стася не чула дзвоника, бо пилососила внизу. Лінка силкувалася перекричати галас.

— Доброго дня! Пан Антоній просив, щоб я дещо взяла з його кімнати й принесла до лікарні, можна?

— Що таке? — літня пані була глухувата, а що пилосос продовжував гудіти, вона взагалі нічого не чула. Зрештою, вимкнула його й кивнула головою, коли Лінка повторила запитання.

Дівчина вибігла нагору й відразу знайшла потрібну полицю і течку. Звичайно, вона б радо зазирнула досередини, проте втрималася. Удаючи, наче дуже поспішає, Лінка побігла до дверей. Краще, щоб пані Стася не почала допитуватися. Завивання пилососа раптом ущухло.

— Я цю течку знаю, — озвалася пані Стася й схопила Лінку за руку.

Лінка здригнулася. Пані Стася міцно стискала її за плече, дивно, що слабовита старенька виявилася такою дужою.

— Знаєте? — перепитала Лінка таким тоном, наче йшлося про щоденну газету. — Цю папку прохав принести пан Антоній… Я не знаю, що там.

— Зате я знаю. Навіть тепер він не може про неї забути, старий дурень.

— Про неї?

— Іди вже, — старенька відпустила її. — Нехай уже. Це, мабуть, однаково не триватиме довго.

Лінка проковтнула слину.

— Що ви маєте на увазі?

— Та ж він важко хворий. Це невдовзі скінчиться.

— Неправда! Не кажіть такого!

— Згадаєш мої слова, я в житті набачилася. Люди помирають, навіть ті, хто не поспішає на той світ.

Лінка вибігла на вулицю, порушуючи всі можливі правила дорожнюю руху, перетнула дорогу й ускочила до автобуса. Втиснувшись у сидіння, вона намагалася заспокоїти калатання серця. А тоді легенько зняла гумки з ріжків течки. «Я тільки зазирну, — подумала вона. — Адже це нікому не зашкодить». Побачила аркуші: білі, світло-рожеві, у лінійку, усі помережані рівними рядками акуратних літер. І ще кілька чорно-білих фотографій, вибляклих від часу. Відхиливши крильце течки, Лінка роздивлялася дівчину зі світлим волоссям, зібраним у кінський хвіст. Незнайомка й справді була дуже вродлива. Раптом Лінці зробилося ніяково, що вона отак нишпорить у чужих спогадах. Яке вона має право? Автобус зупинився в центрі. Треба було ще пересісти на трамвай, щоб доїхати до лікарні.

Коли вбігла до палати й побачила порожнє ліжко, їй здалося, що вона чує слова пані Стасі: «Він тяжко хворий. Це не триватиме довго».

— Де він?! — скрикнула дівчина.

Якийсь дідок прокинувся і щось пробурмотів. Другий дивився так пильно, що Лінка знітилася.

— Його забрали! — промовив старенький так голосно, що Лінка аж підстрибнула з переляку.

Палата раптом закружляла довкола неї, Лінці стало недобре. Перед очима маячіла картина тіла, прикритого білим простирадлом.

— На аналізи! — гаркнув за мить дідок.

Як і всі глухуваті люди, він говорив заголосно.

— О, вже їде! Пане Антонію, онука, певне, перелякалася, — звернувся він до старого, що саме в’їжджав на візку до палати. — Певне, дуже за вас непокоїться.

Лінка відчула таку слабкість, немовби страх, що примушував її якось триматися, раптово попустив. Сіла на ліжку, а тоді розплакалася.

— То кажеш, що вона на тебе нагримала? — пан Антоній поклав течку на ковдру й обхопив її руками.

— Вона була незадоволена. Через цю течку. Пані Стася… — Лінка наважилася запитати, — вона давно у вас працює?

— Давно. Завжди працювала. Коли прийшла, то була десь така, як ти. Приїхала з маленького містечка, власне, села. Хотіла заробити, щоб допомогти рідним. Діти там залишилися маленькі, а батько загинув, коли рубали ліс. Так і залишилася. Знаєш, ми дуже прив’язалися одне до одного. Ми ж були майже однолітками.

— А в неї власної родини немає?

— Та ні.

«Як воно, — подумала Лінка, — усе життя працювати в такій родині, займатися чужими дітьми, стелити чужі ліжка?» А потім замислилася, що між ними сталося. Бо щось напевне було, у цьому вона не сумнівалася. Глянула на пана Антонія, і раптом він видався їй таким беззахисним.

— Пане Антонію… Як ви себе почуваєте? Я хвилююся за вас…

— Усе гаразд, дитино, нічого зі мною не станеться. Обіцяю.

Лукаш мугикав під носом якусь мелодію. Лінка ще з вулиці почула його й зупинилася. Може, не заважати йому? Бо коли хтось робить те, що любить, краще не втручатися. А вона може сказати, що їй подобається її життя? Адже вона вчиться в омріяному ліцеї. Багато фотографує, почала писати, їй вдалося знайти роботу. Здається, усе чудово. От тільки — чому вона не почувається щасливою? Чому їй постійно чогось бракує? Невже причина в хлопцеві, точніше, у його відсутності? Невже все завжди мусить обертатися довкола цього? Іноді їй здавалося, що життя без Адріана позбавлене сенсу, і тоді вона сердилася на себе. Лінка ніколи не була романтичною й не хотіла такою бути. Їй хотілося просто забути про все й зайнятися собою, фотографіями, писанням. У неї були шанси чогось досягнути в житті. А вона проводила вечори, пишучи листи Адріанові в його шикарному календарі за двісті злотих. Певне, геть схибнулася. Їй раптом закортіло поїхати додому й негайно спалити той календар. Її роздуми урвав голос Лукаша.

— Агов, принцесо! Перепрошую, що порушую твою задуму, але ти замалим не розвалила паркан. Ходи сюди швиденько, я щось тобі покажу.

Вбраний у якийсь старий робочий одяг і зелені гумові рукавиці, Лукаш присів навпочіпки над купою листя.

— Що ти хочеш мені показати? Новий сорт бур’яну?

— Щось таке. Глянь, що я тут знайшов.

Між сіро-бурими пагонами й засохлими рослинами блиснуло щось блакитне.

— Незабудки?

— Лінко, зглянься, які незабудки о цій порі року? Крім того, вони ж геть інші. Це барвінок. А там далі — крокуси й примули.

— Неймовірно, тобто, навіть якщо в саду нічого не робити, він однаково живе?

— Так. Сади живуть власним життям. І це мене найбільше в них захоплює. Не думала, звідки взялася тут ця ліщина?

— А це ліщина? Мабуть, хтось посадив. Той, хто полюбляв горіхи.

— Не думаю. Ніхто при здоровому глузді не посадив би дерева біля паркану. І ялини не посадив би… І дуба теж, бо оце маленя — дуб. Люди зазвичай садять фруктові дерева, зрештою, можеш запитати у свого пана Антонія. Та гадаю, що це не люди зробили.

— Тоді звідки тут узялися всі ці саджанці?

— Тут неподалік Скаришевський парк. Там повно білок, які іноді навідують Саську Кемпу. Приносить така білочка горішок, ховає собі на зиму й забуває. Друга обгризе шишку, от і маєш уже два деревця. Летить сойка, кидає жолудь…

І все це залишається. Якщо вчасно не викопати, то за кілька років маєш лісок.

— І що ти з ними зробиш?

— Як це що? Залишу. Знаєш, такі дикі садки по-своєму неповторні. Найважливіше тепер — це повидирати бур’яни і якось усе впорядкувати. А деревця — шкода їх. Якщо їм вдалося тут вирости, нехай і далі ростуть. Добре, що парк досить далеко, інакше тут давно буяв би ліс.

Лінка сіла на гойдалці й примружилася. Сонце просвічувало крізь хмари й поступово примушувало все прокинутися. Не лише барвінок чи як там звалися ці блакитні квіти, але і її саму теж. Після того, що вона почула про білок та сойок, Лінка по-іншому дивилася на садок. Раніше вона завжди бачила тільки хаос. Але за ним ховалася ціла історія, доволі логічна, хоча й безладна. Лінка уявляла собі, як садок зростав із самосійок, насінин, зерняток… Тих, що приносили птахи, вітер. Раптом вона усвідомила, що так можна сприймати все. Комусь невтаємниченому їхня родина могла нагадувати пазли з різних наборів. Вона, мати, Адам, Кай, Касьчин батько, Каська… І друзі теж важливі — Наталія, Оскар, Лукаш. Може, наше життя іноді нагадує такий безладний садок, де різні люди зростають, мов ті самосійки? Лінка дивилася на Лукаша, який завзято полов. Хлопець кидав нові й нові бур’яни на купу сміття. «А цей Лукаш дуже навіть нічогенький, — подумала Лінка. — Цікаво, що було б, якби він нею зацікавився? Почала б із ним фліртувати?» Може й добре, що вона над цим не замислювалася. З іншого боку, може, вдалося б забути про Адріана? Зістрибнула з гойдалки й присіла біля Лукаша.

— Допомогти? — запитала вона.

— А хіба тобі не треба до лікарні? Ага, пані Стася казала, щоб ти до неї підійшла, вона хоче щось передати для пана Антонія.

Лінка цьому не зраділа. Остання розмова з пані Стасею до приємних не належала.

— Іще хвилиночку, — сказала Лінка, щоб якось віддалити зустріч зі старенькою. — Я хочу ще раз глянути на цей…

— Барвінок?

— От-от.

— Добре, дитино, що ти прийшла, — пані Стася саме переливала щось із каструлі до слоїка. — А я бульйончику зварила, віднесеш Антосеві, бо чим там його годують, невідомо. Я його рушником закутаю, то він буде теплий, а якщо прохолоне, то попрохаєш там котрусь із медсестер, щоб тобі підігріли. Я вранці була, галушечки йому молочні занесла, то вони нічого не мали проти.

«Антосеві?» Лінка вперше почула від пані Стасі, щоб вона так казала про нього. «Галушечки молочні?» Нічого собі!

— Панові Дареку довелося поїхати у відрядження, то його в лікарні нині не буде, але гроші тут для тебе залишив…

«Гроші, — подумала Лінка. — І за віщо? За те, що я провідую старенького?» Лінка почувалася як остання шахрайка.

— Не треба мені цих грошей. Я його провідую не тому…

— Ну, але пан Дарек сказав…

— Неважливо. Не хочу і все, — твердо сказала Лінка й відсунула від себе конверт, навіть не зазираючи досередини. Пані Стася глянула на неї якось приязніше. А може, їй лише здалося?

— Ну, усе готове, — пані Стася простягнула Лінці плетеного кошика, у якому стояв слоїк, загорнутий у два махрові рушники. — Чекай-но, покладу ще й кілька помаранч.

Лінка із сумнівом глянула на кошика. Він здавався їй допотопним.

— І мені із цим їхати?

— А що? Занадто важке?

— Ні, що ви!

— Раніше лише з такими кошиками ходили, а ці поліетиленові торбинки — просто гидота! Мало того, що вони забруднюють довкілля, то ще й у них усе мнеться. Ти тільки не забудь принести назад, то завтра я знову супу йому передам. Завтра прийдеш?

— Прийду, прийду.

— Ой, як добре, що ти туди поїдеш. Бо в мене вже геть сил немає.

Лінка взяла кошика в руки. Вигляд у неї справді був чудернацький, вона наче збиралася на пікнік за місто. Перелякано подумала, що їй доведеться їхати із цим до лікарні, потім з лікарні додому, а завтра знову на Нобеля… Супер. Хоч би нікого не зустріти дорогою.

Пан Антоній виглядав краще, або їй так здалося. Може, справа була в тім, що Лінка вже встигла звикнути до лікарняної атмосфери? Решта хворих також не видавалися такими страшними, тим більше, що вони лагідно усміхалися, щойно Лінка заходила до палати. «Пане Антонію, онука прийшла!» — гукали.

— Післязавтра знаменний день, — мовив пан Антоній, коли Лінка сіла на білому металевому стільчику біля ліжка. — Операція!

— Ой, Боже! — вихопилося Лінці.

— Ніяке не «ой, Боже»! Нарешті! У мене просто сил уже немає тут сидіти. Хочу на повітря, бо надворі весна. А тут що? Юрба змаразматілих стариганів! Але це вже недовго…

— Не хвилюйтеся, усе буде добре.

— А я зовсім і не хвилююся, це ти переймаєшся. І зовсім даремно. Непокоїшся через старого дідугана? Чи боїшся, що втратиш роботу, якщо я помру?

— Будь ласка, не жартуйте так.

— Гаразд обіцяю, але за однієї умови.

— Якої?

— Що виконаєш моє прохання й не сміятимешся з мене. Бач, дитино, це таке собі… Ну, те, про що я прошу. Справа в тому, що я хотів би, щоб ти мене сфотографувала. Ніхто мене давно не фотографував, востаннє, мабуть, ще коли Дарек був молодим… Дружина іноді робила фотографії, та по її смерті вже ніхто. А я хотів би, щоб онукам залишилося на згадку. Якщо ці онуки взагалі будуть…

— То, може, коли вийдете з лікарні, я вам цілу фотосесію зроблю. У садку!

І чого вона сама про це не подумала? Так вихвалялася своїм фотографічним ліцеєм, проте ніколи не зробила жодної фотки в цьому домі, наче старих людей не можна фотографувати. Їй зробилося ніяково.

— Краще приходь завтра. Ніколи нічого не знаєш. Люди, буває, після наркозу не прокидаються.

— Ви ж обіцяли!

— Ну, обіцянка за обіцянку. То як?

— Гаразд, — погодилася Лінка, вдаючи, наче роздумує.

Іноді Лінці здавалося, що її так поглинає позашкільне життя, що ліцей зробився якимсь незначним додатком. Вона майже щодня ходила на Нобеля, тепер ще й до лікарні. Їй вдавалося заробляти на ліцей, проте для навчання часу не залишалося.

Уранці Лінка прокинулася, підбадьорена думкою про пообідню фотосесію пана Антонія. Заняття треба було якось пережити. Навіть уроки фотографії вже не так її захоплювали, як раніше, мабуть, через те, що на них верховодив Азор зі своїми прибічниками, Мариською й Зузою. Завжди важко пасти задніх. Крім того, довелося зізнатися, що вона постійно щось завалювала. Що ж, нелегко бути найкращою на уроках фотографії, якщо вона весь час не виконувала домашніх завдань і проектів. Наближався термін підготовки річного проекту. Часу залишалося тільки до травня. Роботи учнів мали показати на виставці. На початку червня в ліцеї відбувалася виставка, а після неї пікнік. Лінка не лише не знаходила на все це часу, їй бракувало ідей. Після розмови з пані Юлією Лінка справді почала фотографувати більше, навіть щодня, але їй здавалося, що це не для неї. Воліла присвятити справі більше часу, зосередитися. Крім того, фотоапарат був занадто важкий, щоб скрізь його тягати. «Ех, — подумала дівчина. — Нарікаю й нарікаю, а тут треба просто взятися до роботи», Адже вона не може розчарувати пані Юлію. Передусім її. Крім того і мама, і Адам теж, мабуть, хотіли би побачити її успіхи. Вони б нею пишалися, якби побачили на виставці гарні фото.

На математиці Лінка куняла. І чому ці вирази так на неї впливали? Це навіть краще, ніж лічити баранів. Щойно на дошці з’являлися якісь ікси й графіки функцій, Лінці відразу заплющувалися очі. Чому в цієї маленької непоказної жіночки завжди такий сумний голос? Може, тому, що постійно доводиться мати справу із числами й формулами? Звичайно, Лінку викликали до дошки. Дівчина стояла перед класом, зіщулившись, наче таким чином могла уникнути вбивчого удару.

— Ну, звичайно, — зітхнула пані Ліліана й глянула на неї ще сумніше, ніж завжди.

«Боже мій, зараз вона заплаче», — подумала Лінка.

— Тобі відомо, що ситуація в тебе не блискуча?

— Тобто?

— Тобто зовсім кепська. У тебе зарахована тільки одна контрольна.

Так отож. Лінка знала, що в неї гарна оцінка лише за одну контрольну. Четвірка. Це було майже диво, але тоді все вдалося. То був чи не єдиний раз, коли вона як слід засіла за математику. Та наступні дві контрольні Лінка написала погано.

— То в підсумку виходить задовільно? — тихенько запитала вона.

— Бачу, що середнє арифметичне ти таки засвоїла, — зітхнула вчителька. — Але пробний випускний ти написала на десять відсотків. А це ще одна двійка.

— Але ж цей пробний не враховується! Ви ж самі сказали! Що це лише для перевірки! Ви ж не мали ставити ці оцінки! Ми ж лише в першому класі! — Лінці здалося, ця вся історія з випускним — це вражаюча, ну просто вражаюча несправедливість.

— Ця оцінка не є вирішальною, але вона враховується. Я спеціально підготувала завдання так, щоб там було лише те, що ви засвоїли в гімназії й у першому класі ліцею. Щось ти занадто мудруєш, Халіно. Тобі не здається, що твоїх зусиль поки що замало, аби мати добру оцінку за семестр?

— Але ж семестр іще не закінчився.

— Якби ти рахувала так само гарно, як балакаєш, то справді багато б чого досягла! Одна гарна оцінка протягом семестру — і це все. Та ще й не відомо, чи ти сама на неї заслужила. Четвірка! Навіть не віриться, якщо подивитися на решту оцінок, правда?

— Я не списувала! Просто вивчила!

— То вивчи ще раз. Ти маєш переписати ці дві контрольні. А наступної середи прошу, щоб прийшла мама.

«Цього мені ще бракувало. Тепер ще й математику доведеться підганяти. Цікаво тільки, коли, — Лінка відчула, як її очі наливаються сльозами, але втрималася й не заплакала. — Щось я занадто тонкосльоза стала». Що ж, контрольні вона перепише, гірше, що маму викликають до школи, доведеться їй наслухатися. Знову. Лінка зітхнула. Доведеться попрохати Адама… Адже тоді він їй допоміг. Ну, чому все завжди так складно?

Пан Антоній чекав на неї причепурений і зачесаний. У білій сорочці й із якоюсь шовковою хусткою на шиї.

— Це фуляр, — пояснив він Лінці.

— Звідки ви це витягли? — запитала вона й відразу подумки вилаяла себе. Невже вона завжди мусить бути такою прямолінійною. — Вам син привіз? — ну от, знову. Просто непогамовна цікавість. Лінці аж серце стиснулося, бо дівчина раптом усвідомила, що пан Дарек дуже рідко провідував батька в лікарні. Принаймні вона його тут жодного разу не бачила.

— Стася привезла. Вбрала мене й зачесала.

Лінці здалося, що хвороба пана Антонія якось спричинилася до покращання стосунків між ним і Стасею. Так воно буває, що лише тоді, коли хто-небудь захворіє, ми усвідомлюємо, наскільки близька нам ця людина. А тепер от бульйончики, цей фуляр і все таке. Цікаво, їй просто здалося, що пан Антоній ледь зашарівся?

— Гарно виглядаєте.

Лінка підійшла до вікна й відсунула штору.

— Потрібно багато світла.

Встановила баланс білого, діафрагму й час.

— Я спочатку так собі поклацаю, добре? Ви поки якось спеціально не позуйте, я подивлюся, чи параметри відповідні.

— Гаразд, пані фотограф, як скажете.

Лінка знала, що це буде нелегко. Бо як сфотографувати когось у лікарні так, щоб це не здавалося сумним? Встановила невелику різкість, принаймні тло буде розмите. Обличчя у профіль, анфас, усміхнене, серйозне. Вона переглядала фотки й раптом впала в паніку. Бо все й далі виглядало дуже сумно. Жодні усмішки, жоден фуляр не допомагав. Вони були в лікарні, от і все. На щастя, у пана Антонія було цікаве обличчя. Фотографії можна викадрувати, побавитися із чорним і білим, щоб заговорили риси й тіні… Тоді обличчя робиться більш пластичним, майже театральним. Може, зробити так, щоб узагалі не було видно, що це лікарня? А може, навпаки, підкреслити драматизм ситуації? Адже пані Стася казала…

— Чого ти так замислилася?

— Нічого, усе гаразд. Справа в тому, що лікарня — невеселе місце. А я хотіла би зробити вам погідні фотографії. Бо ви завжди такий веселий, у вас таке почуття гумору…

— Ти тільки тут мені не рюмсай, бо об’єктив замочиш, і що буде? Присунь мені крапельницю.

— Що ви збираєтеся зробити? Адже так не можна!

— Та ну, все можна, — засміявся старенький, а тоді обкрутив собі руркою крапельниці голову, а пляшку приставив до голови, неначе індіанське перо.

— Я вождь Сліпа Кишка, — заявив він і поважно кивнув головою.

Лінка клацала фотку за фоткою, у різних ракурсах. Вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися. Радісний настрій передався й решті пацієнтів, а пан Антоній вочевидь був у своїй стихії. Виявилося, що в нього неабиякі акторські здібності! Старенький витягнув з рамки на ліжку графік температур і саме збирався зробити з нього човника, як до палати зайшла медсестра й суворо глянула на всіх.

— Що тут відбувається! Пане Антонію, будь ласка, повертайтеся до ліжка, а ви, панночко, перестаньте фотографувати. Це лікарня, а не якесь кабаре!

Пан Антоній слухняно заліз під ковдру й зробив смиренне обличчя, а тоді підморгнув.

— Пробачте, — Лінка намагалася врятувати ситуацію. — Але дідусеві нині страшенно весело. Може, це після ліків?

— Він не отримує жодних ліків, — сухо відказала медсестра.

Лінка заховала фотоапарат і сиділа тихенько. Медсестра обійшла палату. Хихотіння й смішки вщухли. Тож вона лише насварилася пальцем на пацієнтів і вийшла, залишивши двері відчиненими.

— Ну, і як фотосесія? — запитав пан Антоній, приклавши пальця до вуст. — Тільки тихенько, щоб та холера знову не прийшла.

— Чудово, — так само пошепки відповіла Лінка. — Справді. А тепер відпочивайте, бо завтра вам знадобляться сили.

— Авжеж, бо під наркозом доведеться попрацювати! Іди вже, дитино, йди, ти втомилася.

— О котрій ця операція?

— Уранці. Тримай кулаки.

— Триматиму, — пообіцяла Лінка. Їй раптом захотілося розплакатися.

— Не хочу більше бачити тут це сумне обличчя. Нічого зі мною не станеться. Маю до тебе прохання, — пан Антоній витягнув із шухляди конверта. — Якщо зі мною щось станеться, будь ласка, надішли цього листа.

То був звичайний конверт із адресою. Гренадирів, 18. Лінка гадки не мала, де це, та воліла не розпитувати, для кого призначено цього листа. Вона сподівалася, що їй не доведеться його надсилати. Швиденько вкинула конверт до торбини. Потиснула панові Антонію руку одночасно заплющуючи очі й силкуючись не розревітися.

— Перепрошую, панночко! — погукав один з пацієнтів, дуже хворий чоловік, такий худий, що здавалося — він от-от зникне.

— Що сталося? — Лінка підійшла ближче.

— А ви б не могли й мене сфотографувати? Я б хотів мати таку звичайну фотографію.

— І мене! — вигукнув другий.

Лінка відчула, як усередині їй щось стиснулося.

— Мабуть, я ще трохи залишуся, — посміхнулася вона до пана Антонія й приготувала фотоапарат.

Уже смеркалося, проте світла було цілком достатньо.

Розплакалася вона лише вдома, переглядаючи фотографії. Сміялася, дивлячись на ті із крапельницею на голові й у тюрбані, зробленому з газети, плакала, вдивляючись в обличчя старих людей, хворі, змучені. Але всі хотіли, щоб їх сфотографували. Для дітей, для онуків. Не дивно, що люди так люблять фотографію. Не дивно, що вона сама її любила.

Лінка заснула досить пізно. Їй снилася лікарня й пацієнти. Прокинулася о шостій ранку, перед очима стояв пан Антоній. Згадка про вчорашню фотосесію викликала на обличчі усмішку. Яке в нього чудове почуття гумору! А раніше вона цього так не зауважувала. Пан Антоній завжди жартував, проте лише в лікарні це зробилося помітним, мабуть тому, що там людям переважно не до смішків. Цікаво, а ця жінка, Олівія, була веселою? І чи жива вона? Чи можна її відшукати? Раптом крім утоми й страху Лінка відчула збудження. «Ого, у мені знову прокидається дух шукача пригод», — подумала вона. Того ранку вона збиралася до ліцею вдвічі довше, бо обіцяла собі, що триматиме кулаки за пана Антонія.

У ліцеї поклала мобілку з вимкненим звуком на парту. Вона знала, що цього робити не можна. Чекала на звістку, проте аж до обіду телефон не подавав ознак життя. Лінка міркувала, як довго триває така операція. Пополудні в них була математика, і вчителька знову викликала її до дошки. Невже математика мусить бути щодня? Мало їй учорашнього… Нині могла б дати їй спокій. Лінці ніяк не вдавалося зосередитися, коли почала записувати рівняння на дошці, побачила, що телефон вібрує на парті.

— Перепрошую, — Лінка підбігла й схопила мобільник.

Вона геть забула, що в ліцеї заборонено користуватися телефонами.

— Спасибі, спасибі, що подзвонили! Дуже вам дякую, я так хвилювалася! — вигукнула вона на цілий клас.

Усі на неї витріщалися, а вона аж підстрибувала з радощів.

— Вийшло, вийшло! Операція пройшла вдало!

— Це хтось рідний? — запитала математичка.

— Ну, так… Це пан Антоній. Мій… дідусь.

А тоді повернулася до дошки й дописала завдання.

На перерві до Лінки підійшов Оскар. Дівчина сиділа на канапі в переході між коридорами й метляла ногами від щастя.

— Я й не знав, що ти так заприязнилася із цим паном Антонієм. Це той, у кого ти працюєш?

— Так. Я теж не знала, що так цим перейматимусь. На щастя все добре закінчилося. Я так хвилювалася. Слухай, до речі, а як би ти взявся за пошуки якоїсь людини?

— Тобто когось, хто зник? Є така організація «Ітака»…

— Ні, не в цьому справа. Я тобі розкажу, але пообіцяй, що нікому не розпатякаєш.

— Звісно!

І Лінка переповіла йому всю історію.

— Розумієш, треба порозпитувати на цій Саській Кемпі. Може, удасться відшукати художників, яким вона позувала… Якщо ті ще живі. Це трохи неначе журналістська робота. Але ти ж таке любиш, га?

— Ну… мабуть, що так.

Вони й не помітили, коли задзеленчав дзвінок. Разом пішли на урок історії, добряче запізнившись. Звичайно, Азорова банда відразу почала перешіптуватися й пліткувати про них. Але Лінці було байдуже. Вона мала нову мету.

Удома відразу залізла в інтернет. «Художник Саська Кемпа», — набрала в Гуглі. Вискочили численні адреси й телефони. Було навіть кілька портретистів. Та переважно всі вони народилися в сімдесяті або шістдесяті. «Замолоді», — зітхнула Лінка. Звичайно, могло трапитися, що хтось із них походив з мистецької родини, і його батьки могли щось пам’ятати. Лінка почала нотувати їхні мейли, щоб написати листа, аж тут її увагу привернуло оголошення: «Свято Саської Кемпи. Вернісаж „Художники Саської Кемпи 1900–2012“». «Ось воно!» — зраділа Лінка. Коли цей вернісаж? У травні! Це вже невдовзі! Дівчина знову відчула приплив адреналіну. Оце і є та журналістська жилка, про яку говорив Оскар.