Шоколад із чилі

ЛЮТИЙ

Лінка сиділа в учительській, чекаючи, доки фізик повернеться з якимись завданнями для неї, і тремтіла від хвилювання. Уже не тільки за себе й свою одиницю, а й за те, що на неї чекає, якщо вона не складе. Як переживатиме Адам. Як йому буде прикро. Відразу помітила, що фізик дав їй найскладніші завдання, із трьома зірочками. Для обдарованих, а не для якихось гуманітаріїв.

— Легкі завдання в мене закінчилися, — пояснив він. — Та якщо ти кажеш, що так чудово підготувалася, то, певне, упораєшся, га? Сподіваюся, ми не витрачатимемо даремно часу.

Лінка похолола. Та, може, усе вийде? Виконуючи друге завдання, вона вже точно знала, що складе. І раптом фізик, який краєм ока стежив за нею, видався їй якимсь симпатичним. Здається, він навіть до неї всміхнувся?

А тоді під час перерви швидко подзвонила вітчимові.

— Адаме! Я склала! Розв’язала всі завдання, хоча вони й були складні, із зірочками! Геть усі! Склала на п’ятірку і за семестр у мене трійка! Уявляєш, трійка!

— Ніколи досі не чув, аби хтось так радів трійці! — засміявся Адам. Він теж радів, явно радів, вона відчувала це в його голосі. — Я тобою пишаюся, чуєш?

Так приємно було це від нього почути.

— Знаєш, що я нині знайшов? — риторично запитав Лукаш, роздивляючись свої долоні. Відразу впадало у вічі, що він працював у саду, бо під нігтями була земля. Він якось намагався вичистити її звідти, та зрештою махнув рукою й надяг рукавички. — Можна без кінця мити, однаково безрезультатно, — мовив він, виправдовуючись, а тоді запитав: «Ти бачила зблизька гойдалку?»

— Ні, але я на ній гойдалася. Доки пан Антоній мене не зігнав!

— А ти чого така веселенька нині?

— Фізику склала. Ну, але скажи, що таке ти знайшов?

— На сидінні, знизу, вирізано напис.

— Який напис?

— «Антоній і Олівія. Назавжди разом».

— Жартуєш?

— Ні, чесно, — усміхнувся Лукаш.

— Цікаво, чи бачила це його дружина… Бо, здається, ця Олівія — його таємниче кохання, що про нього він іноді згадує. Дружину якось по-іншому звали. Колись він мені казав…

— Напевне не бачила. Напису не видно, треба добре пошукати, щоб знайти. Рідко хто зазирає під гойдалку.

— А ти навіщо зазирав? Ти ж не садив там квіти?

— Тепер не садять жодних квітів, ще надто холодно. Я чистив гойдалку від бруду й старої фарби. Щоправда, фарбувати її теж не час, але краще вже я почищу, ніж ледарюватиму. Крім того, мені здається, що на твого пана Антонія це гарно діє… І шпатель упав мені долу.

— Мабуть, він дуже її кохав… — замислилася Лінка, здивовано знімаючи з обличчя сухий листок. Мабуть, іще торішній. «Дивно, — подумала вона. — Він ніби чекав усю зиму, щоб приклеїтися до моєї щоки» Лінка глянула на прожилки, які утворювали на листочку щось схоже на мережу, якусь карту… Схожу, на мапу лондонського метро, яку вони колись роздивлялися на уроці англійської… Лондонського… Дівчина відчула, як її пронизав сум і біль. Чому кохання не може бути щасливим? Чому? Зіжмакала листок у долоні й жбурнула на траву.

— Були, були канікули — і нема! — філософськи зауважила Інес.

— А ти тільки тепер помітила, що вони закінчилися?

— Ні, просто тепер я почуваюся так, наче їх узагалі не було.

Дівчата сиділи в коридорі на одній зі старих канап. Була велика перерва. Лінка вирішила з’їсти бутерброда, щоб трохи заощадити. Інес цілеспрямовано нічого не їла, бо худнула. Раптом Лінка помітила в коридорі Азора. Може, це нагода його запитати? Хоча він здавався розлюченим.

— Азоре! — гукнула Лінка. — Що там із моєю статтею?

— Буде твоя стаття. Але довелося її добряче скоротити.

— Скоротити? Чому?

— Ти що, з Місяця впала? Не знаєш, що сталося?

— Ні, а що? — похитала головою Лінка. — У тебе комп’ютер здох?

Азор пояснив, що помер якийсь актор. Лінка навіть не чула ніколи цього прізвища, але здається, він був дуже відомий.

— Ну, знаю, я чула, але як це пов’язано…

— Як, як… Запитай свого приятеля-селюка, у нього ж великий медійний досвід. А так, що вчора довелося швиденько писати про нього статтю на спомин, просиділи всю ніч.

Звісно, їй ніхто не сказав про позачергове засідання редколегії. Їм таке й на думку не спало. Лінці зробилося прикро.

«Скоротити — це було м’яко сказано», — подумала Лінка, коли наступного тижня Азор приніс свіжі номери газети. Її стаття займала, може, із чверть сторінки. Фотку він, звичайно, вибрав класну, проте лише одну. Але під фотографією — лише кілька речень. Лінка насилу впізнала свій текст. І це не був той виправлений, а стара версія! До того ж, бракувало уривків, які Оскар уважав найкращими.

— Ти дав старий текст, — сказала вона.

— Який іще старий?

— Я давала новий на диску, ти мав замінити.

— Слухай, у чому справа? Маєш текст, маєш фотку, не нарікай. Дехто вважав, що краще його взагалі викинути. Якби не Мариська, яка переконувала, що про Оркестр теж щось треба дати, то нічого взагалі б не було… Зрештою, написано так собі…

— Я ж кажу, що це не та версія… Крім того, даремно ти його обрізав.

— Слухай, цього разу ти точно перебрала. Але в мене немає часу з тобою лаятися. Не подобається, то й не треба. Зробіть собі із селюком власну газетку. І відмахайся від мене, нарешті.

Що ж, сперечатися було марно. Тепер Лінка взагалі шкодувала, що погодилася на якусь співпрацю з Азором. Після цієї розмови їй аж недобре зробилося.

Зрештою, була й інша проблема, поруч з якою не варто перейматися статтею. На якій Лінка, зрештою, уже поставила хрест. Проблемою була, звісно, Каська. Вона повернулася з Єгипту й неможливо було довше вдавати, наче нічого не сталося. Лінка намагалася додзвонитися до неї, та все безрезультатно. А просто піти до неї додому — боялася. Боялася зустрітися з її батьками, які теж, мабуть, не хотіли її бачити. Написала сестрі есемеску. Каська не відповіла. Вона явно не хотіла з нею спілкуватися.

— Знаєш, що я найдужче ненавиджу? — запитала Лінка в Наталії, гризучи мисливську ковбаску, яку щойно знайшла в її холодильнику.

Лінці нарешті вдалося зустрітися з подругою, вписатися в її графік. І вона задоволено зрозуміла, що в Наталії почувається наче вдома, крім того, холодильник подруги завжди був приємно заповнений, тож у Лінки не виникло докорів сумління, що вона виїдає з нього різну смачню. Батьків Наталії вдома не було, вони пішли до театру. Мабуть, саме намагалися завести машину. Кілька днів тому хапонув мороз, здавалося, лютий вирішив надолужити відсутність зимової погоди в грудні й січні.

— Ну, що? Ліцей?

— Ні, до нього я вже звикла. Дитячі примхи.

— Рано вставати?

— І це теж. Але найдужче я ненавиджу день святого Валентина. Оті всі сердечка ненавиджу, ці чортові квіточки на кожному розі, трояндочки фарбовані, визолочені, усю цю рекламу, а найбільше ненавиджу закоханих…

— Якби ти сама була закоханою…

— Ну й що, якби була? Я вже була і, щиро кажучи, нічого хорошого мені це не дало. Усіх цих закоханих, які скрізь обнімаються, цілуються… — продовжувала вона, — і носяться із цими квітами, мов зі здобиччю, як із трупами, видерті трупи, що виросли на згарищі…

— Ти геть здуріла.

— Це я здуріла? Це люди подуріли, усі почали поводитися, як ідіоти, надсилають ці листівочки з ведмедиками, купують шоколадки на розпродажах… До речі, я б з’їла щось шоколадне, у тебе немає?

— На жаль, ні, — сумовито зітхнула Наталія. — Відколи мати сіла на дієту, ми всі голодуємо разом з нею. Я вже схудла на три кілограми, бо минулося вечірнє під’їдання горішків, чипсики скінчилися, що їх вона купувала, аби заїдати поганий настрій… Тепер у неї нове життя, розумієш, новий розквіт старого подружжя.

— А вона?

— Що вона?

— Схудла?

— Ні, мати не схудла. Бо тепер вона купує м’ясо, багато м’яса, батько любить його, тож вона смажить йому всі ці стейки й відбивні. Сама, здається, хіба що куштує.

— Слухай, ходімо по якийсь шоколад, ну, будь ласка. Найкраще молочний, з горіхами… — замріялася Лінка. — Завтра день Валентина, а мені зараз розірветься серце, якщо я не з’їм чогось шоколадного.

Наталія позіхнула.

— Чого не зробиш заради дружби. Проте зараз хіба що цілодобовий відчинений, не знаю, чи ми там щось купимо. Але це принаймні недалеко.

— І це ти називаєш близько? — мурмотіла Лінка. — Ти, певне, пожартувала.

Звернули на Желязну. Після нового мікрорайону, де мешкала Наталія, ця вулиця була як з іншого світу. Точніше — з іншої епохи. Магазин побачили вже здалеку, під ним юрмилися п’янички, які воліли споживати трунки біля місця купівлі. Бо в самій крамниці пити було заборонено. Черга тягнулася аж на вулицю. Може, це теж через день Валентина? Люди, певне, хотіли якось звеселитися. Дівчата роздивлялися полиці, намагаючись угледіти якісь солодощі, та здавалося, їх там узагалі не було. Усі купували горілку або шмурдяк. Рідше вино, але хіба що «Софію», бо вона була найдешевша.

— Ходімо звідси? Не схоже…

— Ой, будь ласка, уже як прийшли, то стоїмо, принаймні зігріємося, — Лінка й досі на щось сподівалася.

Добре було бодай кілька хвилин постояти в теплі, бо надворі — мінус двадцять, бррр! «Чудова погода для свята закоханих, от нехай і виціловуються по під’їздах і мерзнуть», — мстиво подумала Лінка. Якраз дійшли до прилавка.

— Перепрошую, — заговорила Наталія. — У вас є якийсь шоколад?

Уся черга перезирнулася.

— Зараз, хвилинку… — продавчиня роззирнулася крамницею, а тоді почала щось шукати на полиці. — Були такі гарні цукерки, святкові, але, мабуть, усе розкупили… Зараз пошукаю, — і пірнула під прилавок так, що нагорі виднів тільки широкий зад, обтягнутий блакитним халатом. З-під халата визирали легінси в леопардові цятки.

— Швидше там, пані Халінко! — кинув роздратовано котрийсь із п’яничок.

Лінка аж підстрибнула. «Халінко», це ж треба!

— А чого там хвилюватися, пане Геню, немає куди так поспішати. Пізніше купите — на довше вистачить! — заспокоїла продавчиня, але пан Геньо явно не оцінив жарту. Нарешті власниця плямистих ніг вилізла з-під прилавка, переможно тримаючи в руці шоколадку.

— Ну! Остання, ось, будь ласка.

Дівчата швиденько заплатили й вишли із крамниці, навіть не роздивившись, що саме купили. На упаковці видніли темно-коричневі квадратики, мабуть, гіркий. Ну й нехай. Вони оцінили старання пані Халінки, яка тепер залишилася сама, покинута на поталу нервових з перепою волоцюг.

— Щоб нас тільки не спіткало прокляття пана Геня. То що, їмо?

Наталія зняла на мить рукавички й відламала по шматочку шоколаду.

— Пхе… — скривилася Лінка. — Якийсь він дивний.

— Певне, лежав там хтозна-скільки… Але й дорогий був, чи не вісім злотих.

— То в них, мабуть, націнка така. На горілці не піднімуть, бо ніхто не купуватиме, то й накидають на продукти.

— Я взагалі не дуже люблю чорний, — скривилася Наталія. — Але як розсмакуєш, то він не здається таким поганим. Зате стає… пекучим?

Лінка теж відчула гостроту на язиці. Наче до шоколаду додали перцю.

— Дай ще шматочок, — попрохала Наталія.

— Мням! Смакота! От, чого мені бракувало. Навіть, якщо я тепер захворію. Там іще є?

Наталія зашелестіла обгорткою.

— Немає. Ми все зжерли.

— Не може бути!

— Чесно. Чекай-но, тут є ліхтар.

— Нащо тобі ліхтар? — із підозрою запитала Лінка.

— Ні, не думай, ми не зароблятимемо на другу шоколадку, — захихотіла Наталія. — Хочу подивитися, що це було. Що саме ми зжерли наввипередки за якісь три хвилини. «Шоколад із чилі», — прочитала вона.

— Із чим той шоколад?

— Ну, із чилі, серйозно, я ж не сліпа, — Наталія вдивлялася в обгортку, ніби хотіла вичитати звідти якусь таємну інформацію. — Я чула, що це афродизіак. Тікаймо звідси швидко, бо ще причепимося до якогось бомжа!

— Афродизіак, нічого собі, якраз на день Валентина! — зареготала Лінка.

— Тьху, гидота, ото свиню підклала нам ця пані Халінка! — Наталія не могла повірити, що чилі додають не лише до м’яса.

— Лапи геть від пані Халінки. Принаймні гарне ім’я, — Лінка аж заходилася реготом. — Просто дивина, що в горілчаному продають такі делікатеси! Збочення якесь!

Лінка справді ненавиділа свято закоханих. Їй здавалося, що весь світ змовився нині проти неї. Добре, принаймні, що це вівторок, будній день, а не, приміром, субота. Зате в суботу можна було просто цілий день сидіти вдома, слухати собі Адель і запихатися шоколадом. Хоч би й із чилі. А сьогодні довелося вийти з дому і вже дорогою до ліцею спостерігати за хлопцями, які з незрозумілими усмішками на обличчі прямували Хмельною, притискаючи до грудей щойно куплені троянди… Щиро кажучи, вони виглядали так, наче за ці квіти заплатили власним розумом. «Однаково ці троянди зараз здохнуть, — мстиво подумала Лінка. — У такий мороз вони навіть не донесуть їх своїм коханим, або ж дівчата самі пошлють їх до біса із цими уціненими квіточками».

У ліцеї теж було не краще, дівчата носилися із сердечками, ведмедиками та іншим мотлохом, а ті, які ще нічого не отримали, мріяли про романтичну вечерю або усамітнені зустрічі. Хай йому грець! Лінка подумала, що коли її ще раз запитають про плани на вечір, її просто знудить. Просто на отого когось і на всі їхні споживацькі трофеї. Дівчина поверталася додому, збираючись завалитися в ліжко із книжкою. Нарешті можна буде на все це начхати.

Його Лінка помітила ще здалеку. Звичайно, переконувала себе, що їй лише здалося, це просто хтось схожий. Зрештою, скільки довкола хлопців середнього зросту, у чорній куртці й сірій шапці. Хоч гать гати. Але це був він. Адріан. Серце закалатало як шалене. Приїхав на день Валентина? До неї? Ніколи досі дорога від крамниці на розі до під’їзду не здавалася їй такою довгою. Лінці здавалося, що вона долає снігові замети, наче полярники, які підкорюють полюси, боячись не дійти до мети. Він був чимраз ближче, стояв і дивився на неї, а тоді ступив крок уперед, і ще один. Лінці здавалося, що вона не витримає гупання власного серця.

— Привіт, Лінко, — проказав він нарешті. — Я повернувся до Польщі й хочу, щоб ти дізналася про це від мене. А не від когось іще.

— Повернувся? — слова утворили в морозяному повітрі білу хмаринку, яку підхопив вітер. Проте Лінка вже не відчувала холоду, вона взагалі не відчувала нічого, крім звичайної радості. Навіть якщо останні півроку все було не так, як треба, то він усе-таки повернувся, він тут, і прийшов насамперед до неї! Та ще й у день Валентина! Звичайно, вона не покаже йому, як насправді радіє, адже це він її покинув, не озивався від самого Різдва. Але навіть якщо їй і хотілося виглядати незворушною, Лінка все ж не витримала й усміхнулась. Та Адріан не усміхнувся у відповідь.

— Моя мама в лікарні. У важкому стані.

От воно що, тепер зрозуміло, чому він приїхав. Лінка відчула, як у животі щось неприємно кольнуло.

— У важкому стані? — запитала вона.

— Так, у неї знову був інфаркт. Проте цього разу важчий, — Адріанові тремтів голос. — Найгірше, що все це моя провина.

— Як це твоя провина? Вона ж просто хвора, адже…

— Ти нічого не знаєш, не розумієш! — він раптом розплакався. — Ти мала рацію, а я тебе не послухав. Я був таким самовпевненим, аж занадто! Чому я тобі не повірив?

— Вона справді була тоді там, у друкарні, — тихо мовила Лінка.

— Тоді й не лише тоді. Вона ходила туди місяцями, ніхто про це не знав! Вона ходила, коли батько був на нічному чергуванні! Потайки! І поверталася, перш ніж він приходив додому!

— Але навіщо?

— Не знаю, навіщо, адже про гроші не йшлося. У нас було достатньо коштів. Може, йшлося про гідність. Вона хотіла відчувати себе потрібною… У мами завжди були амбіції, так тато сказав. Мабуть, вона не змогла витримати цього безробіття.

— Напевне, — так само тихо погодилася Лінка. — Знаєш, відколи я заробляю гроші… Я цим пишаюся, — лише зараз вона це усвідомила, хоча розмова цього й не стосувалася. Не про неї, принаймні точно не тепер. Якщо буде інша нагода.

— Зараз не час про це говорити, — сказав Адріан, наче прочитавши її думки.

«Зараз не час»! Отже, є надія, що буде якесь «потім»! Лінка знову відчула радість. Адже можна зустрітися, хоча вони більше й не разом! Узагалі краще не мати ілюзій, але хто сказав, що вже все втрачено?

— Бо зараз я йду до лікарні.

То ось у чому справа, йдеться лише про лаконічну інформацію, без жодного підтексту. Лінка відчула розчарування, проте наважилася запитати.

— Ти надовго приїхав?

— Назавжди. Принаймні на певний час. Доки мамі не покращає.

Лінка сподівалася, що він ще щось скаже, може, запропонує зустрітися, про щось запитає. Але нічого такого не сталося.

— Мушу йти, — порушив мовчанку Адріан. — Я подзвоню.

Жоднісінького «нині». Чи «невдовзі». Що ж, тоді й вона довго не розводитиметься.

— Що ж, бувай, — відказала Лінка, проводжаючи його поглядом. Адріан зник за будинком.

— Чого це ти така раденька?

— Адріан повернувся!

— Повернувся? — перепитала мама, немовби не дочувши. — Як це повернувся? Адже…

— Його мати в лікарні, — Лінка не підозрювала, що вона й досі щасливо посміхається.

— І тебе це так тішить?

— Ні, зовсім ні! Але він тут! Розумієш? Сказав, що зателефонує, зараз поїхав до лікарні, але може, ми потім побачимося, може, усе ще якось уладнається…

— Але хіба… він тебе не покинув?

— Покинув, не покинув… Може, йому треба подумати. Може, у нього щось не склалось, може, він усе обміркував і все-таки зрозумів…

— Що кохає тебе? Знаєш що, Халінко, у тобі є щось, чого я ніколи не збагну. Це твій необгрунтований оптимізм.

— А навіщо перейматися заздалегідь? Треба сподіватися на краще.

— Можна гірко розчаруватися.

— Ой, мамо, дай спокій.

Лінка не могла спокійно всидіти на місці, тож побігла до шафи пошукати щось відповідне, аби вбратися, коли подзвонить Адріан. Чорт, вона ніколи цим не переймалася. Самі джинси, сірі й чорні футболки, повна лажа. Може, витягнути маму до крамниць? Адже нині день Валентина.

— Маєте якісь плани на вечір? — почала здалеку.

— А що?

— Як це що? День святого Валентина. Романтична вечеря при свічках і таке інше…

— Не дурій. По-перше, Адам ніколи не пам’ятає про день Валентина. По-друге… боюся, що між нами не все так, як раніше, — видушила мати.

— Ні? — Лінка широко розплющила очі. — Але ж тоді, у новорічний вечір… ви казали… я гадала…

— Я теж. Та здається, вороття немає. Усе, що сталося, роз’єднало нас. Не можна двічі побувати в тій самій річці…

— Але ж Адам знову живе з нами.

— Так, але спимо ми нарізно. Розумієш?

— Ой, мамо! — Лінці стало так шкода маму. — Може, усе якось владнається…

— Я не думаю. Крім того, мені здається, що Адам познайомився з кимсь, а тут живе лише через Кая.

— Мені так шкода. Пробач, я не хотіла тебе засмучувати. Щиро кажучи, я думала витягнути тебе походити по крамницях, ми б собі щось купили, бо мені зовсім немає в чому ходити. А ти б собі теж щось придбала з нагоди святкової вечері. Ну, але вечері не буде…

— Це тобі немає в чому ходити? Повна шафа речей, — мати раптом розсердилася.

«Ну звісно, зараз знову почую, що нам бракує на хліб» — подумала Лінка.

— Та воно так, але весь цей одяг такий… звичайний. Розумієш, мало жіночний, а мені хотілося… То ходімо принаймні до секонду…

— Знаєш, що? — раптом пожвавилася мати. — Чесно кажучи, мені й самій кортить походити по крамницях, це завжди піднімає настрій. Ходімо!

— А Кай? Хіба його не треба забрати?

— Устигнемо, до п’ятої ще купа часу.

«Що це з нею таке?» — думала Лінка, коли вони несли з мамою додому важкі пакунки. Такої щедрості вона не чекала. Удома одягла нову туніку з індійським візерунком, шоколадні легінси, шаль, сережки. І чекала. Мама теж чекала в прозорій фіолетовій блузці з викотом. Отак і чекали удвох, одна — на телефонний дзвінок, інша — на дзвоник у двері. Кай, якого вони встигли забрати, вештався між ними зі своїми бакуганами. Час від часу кидав якогось із них на підлогу, і тоді кольорова кулька лускала, а Кай перетворювався на чудовисько, що сиділо всередині.

— Тікайте, бо стріляю! — кричав малий. — Ви повинні тікати! — попереджав він маму й сестру, бо ті явно не розуміли, у чому справа.

«Ні, не так я собі уявляла день святого Валентина», — подумала Лінка. Мабуть, що мама, яка щокілька хвилин втомлено позирала на годинника, теж сподівалася, що все буде по-іншому.

Було по восьмій. Кай заснув, а вони увімкнули собі якусь сльозогінну мелодраму. Звісно, у день Валентина навіть телебачення робило все, щоб когось добити. І тоді Лінка вирішила, що подзвонить сама. Немає ради, може, вона й не повинна цього робити, та з іншого боку… Адріанова мати в лікарні, невідомо, що там сталося.

— Стан, начебто, стабільний… — сказав Адріан. — Але в мене погані передчуття.

І замовк. А вона так хотіла його побачити!

— Не хочеш поговорити? — запитала Лінка.

— Пізно вже…

— Я можу зайти до тебе.

Гаразд, гордість можна поки що заховати до кишені.

— Але вже майже дев’ята.

— Нічого. Я на хвилинку.

— Ну добре. Чекаю, — тільки й сказав Адріан.

Вона не відчувала радості в його голосі, але пояснювала це тим, що він, мабуть, хвилюється за матір.

— Я не впевнена, що ти чиниш правильно, — зауважила мати.

Стояла у дверях кухні й дивилася на Лінку зі смутком в очах.

— Ти підслуховувала!

— Неможливо було не почути. Мені довелося б хіба що вийти на балкон. Ну, іди, може, ти й права. Може, іноді краще самій зробити перший крок.

Лінка не йшла, а бігла. Нові сережки побрязкували в такт кроків. Зупинилася біля сходів, намагаючись дихати розмірено. Усе буде добре, мусить бути добре!

— Може, це й добре, що ти прийшла, — сказав Адріан уже на порозі.

— Певне, що добре. Тобі потрібно… із кимсь поговорити. Я б у такій ситуації почувалася жахливо. Лікарня, мама… Як вона почувається?

— Так, як я й казав. Начебто все має бути добре. Але вона якась така… маленька, бліда, слабка, не знаю…

Провів Лінку до кімнати. Посередині лежали нерозпаковані валізи.

— І що тепер буде із твоїм навчанням?

— Ще не знаю, — зітхнув він. — Усе дуже складно.

— Мені так прикро.

— Якщо ти вже прийшла, я хочу тобі дещо сказати.

«Якщо? — подумала Лінка. — Що це значить?»

Адріан сів, тоді знову схопився. Не запропонував їй чаю, навіть не запросив сісти, тож Лінка сама зняла з ліжка стос газет і присіла на краєчку.

— То що ти хотів мені сказати?

Мабуть, ідеться про той випадок із друкарнею.

— Я розумію, тобі незручно, що ти мені не вірив. І що все так вийшло.

Раптом він підвів голову, і Лінка зрозуміла, що помилилася. Було щось іще.

— Чорт, я й не думав, що це буде так важко.

— Ну, давай, кажи.

— Я… познайомився з дівчиною.

— Коли? — запитала Лінка.

Питання повисло в повітрі, мов холодна мряка.

— У листопаді, — похнюпившись, сказав Адріан.

А тоді все поточилося мов з гори.

— Це все той новий ліцей. Я пішов до бару з однокласниками, а там усі такі страшенно розкуті. Ну, і там була така дівчина. Не знаю, як це сталося… Це був лише один раз, нас ніщо не об’єднує, таке одноразове знайомство… Пригода без продовження.

— Пригода? — Лінка не могла перевести подих. — То ти покинув мене через пригоду? Через якусь дівулю, яка, напившись, спить з усіма підряд? — Відчула, що на очі набігають сльози. Силкувалася не розплакатися, та було запізно. Бувають такі сльози, що їх неможливо зупинити. — Тому й сказав, що ми різні? Бо вона виявилася кращою?

— Ні, просто після того, що сталося, я подумав, що ми більше не можемо бути разом. Не хотів тобі казати, волів, аби це все просто якось згасло… Щоб тобі не було боляче.

— Боляче? А ти знаєш, як я почуваюся?

— Це нічого не значило, Лінко. Та я думав, що після такого ти не захочеш зі мною знатися. І не помилився, правда?

— Авжеж, що ні, — проказала Лінка якимсь чужим голосом. — Ти ж не сподівався, що я тобі пробачу?

— Не сподівався. Та я радий, що розказав тобі. Тепер ти все знаєш.

— Радий? А ти знаєш, який нині день?

— Нині?

— Так. Сьогодні день святого Валентина. Я йду звідси. Чимдалі.

— Я знав, що ти так відреагуєш.

— От і чудово. Принаймні я тебе нічим не здивувала.

Лінка підхопилася, вибігла до передпокою, здерла куртку з вішалки й розчахнула двері. І тоді пролунав телефонний дзвінок. У дверях стояв Адріанів батько.

— Це може бути з лікарні, — мовив він якимсь згаслим голосом. — Почекайте, я сам візьму.

Він слухав мовчки й дедалі бліднув.

— Їдьмо, — кинув синові. — Здається, щось трапилося.

Вони майже виштовхали Лінку із квартири.

— Перепрошую, — сказав батько Адріана, — але дружина…

— Так, — прошепотіла Лінка. — Сподіваюся, усе буде добре.

Але її слова заглушив гуркіт дверей. Лінку залишили на килимку біля дверей. Вона сіла, у куртці й шапці, обперлася об двері й розплакалася. За мить обличчя було мокре й солоне. А трохи отямившись, зрозуміла, що на світі є одна-єдина людина, яку вона прагне побачити. І що вона вже нічого не боїться. І що не переживе дня Валентина без цієї зустрічі.

Витираючи й досі підпухлі від плачу очі, Лінка збігла сходами й помчала безлюдною вулицею. Навіть квітникарки вже прибрали свій товар. Лише біля відчинених о цій порі цілодобових крамниць вирувало життя, бо свято — це таки свято. Невдовзі Лінка опинилася біля потрібного будинку й натиснула кнопку домофона.

— Перепрошую, я знаю, що зараз дуже пізно, — звернулася вона до заспаного голосу. — Але це дуже важливо, я мушу поговорити з Каською.

— Уже одинадцята година, — зауважив голос.

На мить зробилося тихо, а тоді пролунало дзижчання. Лінка штовхнула двері й увійшла до будинку.

— Що трапилося? — запитала Каська.

Мабуть, у Лінки справді був кепський вигляд, бо сестра дивилася на неї співчутливо. Попри все.

— Неважливо. Багато всього сталося, але це не має значення. Я прийшла не розповідати тобі про це все. Я тут… бо нині день святого Валентина. І я усвідомила, що його ми повинні проводити з тими, хто нам близький… — вона знову розплакалася. — І я хотіла попросити в тебе пробачення. Пригадуєш, як тоді ми їли морозиво й пообіцяли одна одній…

—.. що нас ніщо не роз’єднає.

— Так. Будь ласка, пробач мені. Я не хотіла нічого поганого, справді.

І раптом Каська її обняла. А Лінка розридалася ще дужче. Дівчата стояли на порозі, і Лінка відчувала, як протяг віє по ногах. І ще дещо. Чийсь погляд. Розплющила очі й зустрілася з очима Касьчиної матері.

— Уже справді дуже пізно. Це не занадто — гуляти о такій порі? — ущипливо запитала вона Лінку.

— Пробачте. Сподіваюся, я вас не розбудила.

Якщо Лінка й розраховувала на якесь підбадьорливе слово чи усмішку, то вона помилилася. Касьчина мати стояла, мов на варті, і суворо дивилася на неї.

— Я вже піду. Ще раз перепрошую.

Відвернулася й краєм ока побачила, як жінка зачиняє за нею двері. Чулися якісь уривані фрази, підвищені голоси. Усе це було неприємно, але не мало жодного значення. Бо Каська, здається, їй пробачила.

— То як було вчора? — запитала мама за сніданком.

Лінка довго ходила вулицями, щоб якось угамувати емоції, додому повернулася після півночі. Ніхто вже на неї не чекав. Адамова куртка висіла на вішалці, а в кухні Лінка побачила букет троянд.

— Про Адріана не питай. А ти?

— Не питай, не питай, — передражнив її Кай. — Пограємо в загадки?

— Припини, Каю, — сказала Лінка. — «От кому добре, — подумала вона. — Жодного тобі дня Валентина, жодних зрад, дурного кохання. Щасливчик!»

— Тоді я нічого не розповідатиму, — мама замріяно усміхалася.

Вона не здавалася сумною, навпаки.

— Чому? Скажи!

— Усе чудово.

Лінка посміхнулася крізь сльози. Принаймні комусь добре. «А я… Гірше й не вигадаєш». Мабуть, таке подумалося Лінці в недобру годину.

Наталія дзвонила до неї кілька разів у школі, але на уроках Лінка вимикала звук у телефоні. Передзвонити не могла, бо на рахунку порожняк. Але їй було цікаво, у чому справа, тож на перерві вона вибігла до кіоску, щоб купити поповнення.

— Ти вже знаєш? — запитала її подруга.

— Що знаю?

— Адріанова мати. Вона померла.

Лінка відчула, наче падає в прірву.

— Він тобі не сказав? — швидко здогадалася Наталія.

— Ми ж більше не зустрічаємося.

— Так. Моя мама довідалася від тітки.

Адріан доводився Наталії кузеном, не дивно, що вона про все дізнавалася першою.

— Здається, вона померла вчора вночі. Адріан приїхав до Польщі вчора, знаєш? Устиг ще її побачити. Ти знала, що він приїхав?

— Ні, — збрехала Лінка. — Боже мій, що тепер буде?

— Не знаю. Похорон за кілька днів. Якщо встигнуть усе залагодити, так казала моя мама.

Лінка повернулася до класу з важким серцем. Бідолашний Адріан. Що він тепер робитиме? А як бути їй? Подзвонити йому? Ні, на це вона не наважувалася. Надіслати есемеску? Мабуть, негоже. Піти до нього? У цю мить не мало значення, що він у Лондоні зрадив її з якоюсь дівулею. Як тут повестися? Вона ніколи не опинялася в такій ситуації.

Весь день Лінка поривалася зателефонувати Адріанові, кілька разів навіть набирала номер. Але не знала, що говорити. Телефон у руці здавався важким, наче свинцевим. Потім подумала, що може, не сьогодні. Може, дати йому час якось отямитися, збагнути, що сталося. Та вона знала, що просто шукає собі виправдання. Вона була боягузкою. От і все.

— Ти вже з ним розмовляла? — запитала Наталія за кілька днів. Лінка забігла до неї поговорити, бо й досі не знала, що робити.

— Не можу. Я просто безнадійна боягузка. Крім того… Я тобі збрехала. Я бачила його… перш ніж його мама… ну, розумієш. І він мені сказав, що в Лондоні переспав з якоюсь дівкою. Розумієш? А тоді подзвонили з лікарні, і вони мусили їхати.

— Тепер розумію.

— Ні, не розумієш. Зараз це неважливо, могло бути п’ятсот дівуль, яка різниця. Я просто хочу сказати йому, як мені шкода. І не можу.

— Лінко, я тебе розумію. Знаєш, у нас є такі сусіди… Вони мали доньку, приблизно мою однолітку. Вона загинула в автокатастрофі, коли мені було дванадцять. Цих сусідів я завжди любила, спілкувалася з ними, а після того… Щойно їх бачила, втікала, уявляєш?

— Так, наче нещастя заразне.

— Отож. Знаєш, я тільки рік тому якось пересилила себе, щоб з ними поговорити. І вони мені сказали, що ніхто їм не дзвонив, коли це сталося. Ніби вони були прокажені! Завтра похорон. Підеш? Для Адріана це важливо.

— Гадаєш, можна? Якось ніяково мені…

— Звісно, що можна, не будь дурненька. Це не вечірка, ніхто нікого не запрошує.

— Тоді піду.

Лінка ще ніколи не була на жодному похороні. Хіба що зовсім маленькою… Як це відбувалося, мама несла її на руках, чи з кимось залишила? Якщо вона взагалі була на похороні власного батька, бо жодних фотографій ніколи не бачила.

Адріана помітила вже здалеку. Боялася підійти ближче. Він був з родичами, але вона знала, що хлопець її зауважив, навіть, здається, усміхнувся крізь сльози. То он як виглядає ця остання урочистість. Усі йдуть у чорних куртках і пальтах, проте навіть не помітно, що це жалоба, бо взимку однаково всі ходять у чорних або сірих пуховиках. Біля могили найближчі, їм справді боляче. Адріанів батько якось згорбився, поменшав. Адріан обіймає його за плечі. Він ще встиг побачитися з мамою, попрощатися. Що було б, якби він не прилетів тоді з Лондона? А так принаймні був тут, бодай якась розрада.

Лінка зупинилася, бо процесія змерзлих жалобників перед нею теж не рухалася. Троє чоловіків у чорних костюмах і білих рукавичках підняли труну й опустили її в могилу, а тоді накрили сірими каменюками. Хтось кинув жменю землі, як у кіно.

А якби Адріан її послухав? Вона не могла позбутися цієї думки. Може, тоді б його мама була жива? «Інфаркт». «Серце не витримало», — долітали до неї уривки розмов. «Здається, на Сольці, там її чоловік працював…». «Кажуть, реанімували, але нічого не вдалося зробити…» Невже якби Адріан… Або… Лінці спало на думку ще гірше: а якби вона сама зробила щось більше? Але що, що вона могла? Відразу з’явилася інша думка, щоб подолати, пом’якшити попередню. Піти до батька, чом би й ні? «То не твої справи, немає чого втручатися. А може, якраз слід було втрутитися?»

На засипану могилу хтось кинув змерзлу червону троянду. Зів’яла, не встигнувши розквітнути.

— Давайте квіти! — гукнув копач.

Процесія рушила з вінками.

Може, підійти до нього? Що сказати? Їй аж погано зробилося від власного безсилля. Наталія була з рідними, Лінка почувалася ніяково, вона соромилася підійти й до них. Адріанів батько запросив усіх на поминки. Проте Лінка бачила, що більшість людей підходить до рідних, проказує слова співчуття й прощається, мабуть, ці поминки лише для найближчих родичів. Зрештою, вона не могла збагнути, чому люди їдять отак на похороні? Вона й шматочка не здатна була проковтнути. Тож вирішила просто піти геть, так, щоб ніхто не помітив. Скористалася моментом, коли люди з’юрмилися довкола рідних, поклала на могилі букет і швидко пішла, звертаючи в бічну алейку. Серце шалено калатало, вона розуміла, що повелася як дурепа. Лінка й не підозрювала, що її це так схвилює, але ж вона знала Адріанову маму. Бачила її кілька разів, то була дуже мила жінка. Якось спекла їм млинчики з яблуками й цукровою пудрою… На очі набігли сльози.

Лінка роззирнулася кладовищем і раптом уявила собі всіх цих людей, точніше те, що від них залишилося, як вони лежать у трунах. Скелети, або й гірше — тіла, поточені хробаками… І вона колись так лежатиме… Уперше в житті відчула себе смертною. І раптом, нажахана цією думкою, рушила швидкими кроками, а потім, у паніці, побігла. На щастя, вона вже далеко відійшла від похоронної процесії. Ніхто не бачив, що вона робить. Треба якомога швидше дістатися виходу.

Повернувшись додому, схвильована Лінка мріяла лише про одне. Притулитися до мами. Розповісти їй про похорон, про Адріана, про страх. Сказати, як добре, що вона в неї є. А якби мами не було? Якби вона не подолала ту хворобу, назавжди зникла в якійсь психлікарні або… ще гірше? Лінка здригнулася й подумала, що іноді лише чиясь смерть дозволяє нам усвідомити важливість найближчих. «Спішімо людей любити, так швидко нас покидають…» Ця фраза могла би здаватися банальною чи заяложеною, але не тоді, коли ми самі зіштовхуємося зі смертю.

Мама сиділа за лептопом.

— Може, треба було мені піти з тобою? — сказала вона, відчувши, що відбувається.

«Може, — подумала Лінка. — Може й треба. Може, тоді все було би простіше». Але вона не сказала цього, лише пригорнулася до мами, втулившись обличчям десь між ключицею й шиєю й розридалася. Уже вкотре цього місяця. Навіть полічити неможливо.

— Дякую, що прийшла на похорон.

Адріан зателефонував за тиждень.

Лінка притиснула трубку до вуха. Мабуть, через вітер його було погано чути.

— Це… ну, нормально, — прохрипіла вона.

— Лінко, я… у мене зараз немає сили, але прошу тебе… Ми можемо ще якось поговорити?

— Про що?

Їй раптом стало неприємно. Усе знову згадалося.

— Ти знаєш, про що. Я хотів попросити в тебе пробачення, якось тобі все…

Про що він тільки думає? Їй здавалося, що тепер, коли в нього померла мати, він узагалі не повинен ні про що думати, крім цього. Якби таке сталося в неї, вона точно не могла б нічим іншим перейматися.

— Я розумію, що всьому кінець, — сумно сказав він. — Але мені так важко. Ти й не уявляєш, яких зусиль мені коштував цей дзвінок.

Вона не хотіла, справді не хотіла бути такою жорстокою. Сама не розуміючи, що з нею відбувається, Лінка прокричала в слухавку:

— Напевне, більше, ніж переспати з якоюсь дівкою! Ти такий самий, як і твій батько. Ти сам колись мені розповідав, що він її зраджував! А я не хочу скінчити життя, як твоя мати!

Адріан роз’єднався. Воно й не дивно. Лінці горіла щока, неначе власна жовч відбилася від слухавки й пекла вогнем.