Смерть ходить по музею

III

«Порівняно небагато з людей середнього класу можуть дозволити собі тримати кухарів-професіоналів, бо їхня платня надто висока і їхні кулінарні методи дуже дорого коштують».

Істинна правда, подумав я, взявши ще шматочок марципанового пряника і відрізавши окрайчик для Клео.

«У такому разі слід задовольнитися куховаркою, чиї кулінарні знання поєднувалися б з моторністю, охайністю та багатьма іншими позитивними якостями. Проте, заперечите ви, де взяти хліба в пустелі? Та коли вже вам не пощастило знайти такої, а ви терпіти не можете служниць, що перебувають у вашому розпорядженні й часто-густо вважають себе великими знавцями кухні, хоч насправді здатні виконувати там лише найпростіші операції, тоді самі виховайте особу з нахилом до цього ремесла, відповідно до ваших смаків і вимог. Ставтеся де неї з добротою та зичливістю і зв'яжіть її з вашим домом путами вдячності».

Я опустив томик «Мистецтва приготування їжі» Хагдальса на коліна. Єдиною особою, яку я міг би уявити собі в ролі своєї куховарки, була фру Андерсон з будинку номер одинадцять. Вона прибирала в мене у квартирі і за моєї відсутності доглядала Клео. Єдина перешкода була в тому, що це вона ставилася до мене «з добротою та зичливістю» і напевне не прийняла б моїх порад та натяків щодо приготування їжі з тим поблажливим спокоєм, з яким завжди ставилась до Клео й до мене. Нічого не вдієш — інші часи, інші звичаї.

Я вийшов до кухні, підсмажив два яйця і трохи шинки — мій різдвяний сніданок. Не завадив би мені й літровий пакет кефіру. Учора я засидівся в гостях, аж надто засидівся. Але я жив поряд, на тій самій вулиці, навскоси, та й різдво ж було. Крім того, Ерік підступно затримав мене, коли всі гості уже розійшлися.

— Побудь іще хвилин п'ять і випий «на коня», — сказав він. — Давай-но почешемо язики, перемнемо кісточки гостям. Це буде найприємніша розвага за цілий вечір.

Не можна сказати, щоб Ерік був лихою людиною чи пліткарем, але його цікавість до людей іноді набирала дивних форм. Я не зміг йому відмовити. Все-таки користувався його гостинністю, до того ж він самотній. Самотній, незважаючи на свої широкі знайомства.

— З охотою, — сказав я. — Але приготуй що-небудь легке. Менше віскі й більше содової. Подумаймо про завтрашній день.

— Він уже настав, завтрашній день, мій друже. Та ще й святковий день. Ти зможеш собі досхочу повилежуватись на гагачому пуховику.

Ми сиділи, лускали горіхи й попивали грог. Вогонь у грубі згас, і на кімнату, в якій догоряли свічки, вугілля відкидало темно-червоні відблиски.

— Ну, ти бачив нашу крихітку Грету? — озвався Ерік. — Рада-радісінька. Корисна ця штука, залози. Перетрушує механізм, як я завжди кажу.

— Ти злючий старий цинік, — пробурмотів я. — А втім, я близько її не знаю і не зовсім розумію, що ти маєш на увазі, кажучи про залози.

— Чого ж тут не розуміти, друже? Грета не така вже й молода. Та ще й жили разом з матір'ю. Бридкою владною бабою. Вдовою старого Лінда. Знаєш професора? От Грета й виросла у їхній тіні. Батько стовп ученості, мати — домашній деспот, гнобитель і дочки, і чоловіка. Грета росла, як хирлявий картопляний паросток у льоху. В цілковитій душевній пітьмі. Просто-таки за Стріндбергом. Твоє здоров'я!

— А тепер вона працює у музеї.

— Авжеж. З усіх місць обрала собі Національний музей, де пожинав лаври її татусь. Але вона навдивовижу здібний і обізнаний фахівець. Допомагає мені іноді встановити аутентичність речей та оцінити їх, особливо коли йдеться про срібло вісімнадцятого століття. Тепер її матуся уже впокоїлася, царство їй небесне, і я запросив Грету на різдво, а вона запитала, чи можна привести з собою жениха. Отак. Прикро тільки, що він під кінець нажлуктився. Але, сподіваюсь, усе закінчиться добре. Та й живуть вони поряд. На Вестерлонгатан. Зразу за рогом. На жаль, бідолаха не звик до шведської горілки.

— Він, певна річ, іноземець?

— Еге ж. Емігрував звідкись із півдня Європи. Очевидно, з політичних міркувань. У всякому разі, по приїзді УРП[1] допомогло йому влаштуватися кур'єром. Угадай де?

— Не маю уявлення.

— Шкода, шкода. Ніякої фантазії. У Національному музеї. Ні квартири, ні друзів, платня невисока. Тепер угадай знову. Де він живе, хто йому допомагає?

— З твоїми навідними запитаннями вгадати неважко. Ясна річ, у Грети.

— Отож бо. Молодий, вродливий хлопець і непоказна жіночка середнього віку. Наслідок: сімейне щастя і бурхлива активність залоз.

— І все-таки ти цинік. Чому б молодому чоловікові не полюбити без будь-якої прихованої думки жінку старшу від себе? Чи таке личить лише нам, чоловікам у літах, які при нагоді хвацько витанцьовують з двадцятирічними блондинками?

— Розписуватися можеш тільки за себе, — сказав Ерік.

— Ні, з тобою явно не все гаразд. Погруз у старечому консерватизмі. Мені сьогодні Грета справді сподобалась. У неї дуже гарні очі. Якби вона звабливіше вдягалася й зробила одну зачіску, то могла б пройти де завгодно, і через твої забобони теж.

— Ти хочеш сказати, якби вона роздяглася зовсім? Я не авторитет у таких питаннях, проте анітрохи не сумніваюся, що цей манірний хлопчисько користується нею в своїх інтересах. А це, погодься, аморально. Коли він надійно влаштується в Швеції і Грета більш не буде йому потрібна, він утече. Покине її, і та слабенька віра в себе, яку вона віднайшла, зникне. Лусне, мов яскрава повітряна кулька. Особисто мені це неприємно. Думаю, варто розкрити їй очі.

— Цього робити не можна. Ніколи не слід лізти незграбними руками в чужі любовні справи. Дік так закохано дивився на неї сьогодні ввечері! Не думаю, щоб він прикидався.

— Власне кажучи, треба було б поговорити з Андерсом, — замислено проказав Ерік, ніби й не чув мене.

— Андерс? Він же її шеф?

— Авжеж. Вона працює в Андерса Бруна. У його відділі. Думаю, він усе знає. В такій установі пліткують на відчай душі. Уяви собі, немолода службовка живе з вродливим хлопчиськом-кур'єром. — І він пирснув.

— Ти старий лицемір, — просичав я. — Сидиш тут і пліткуєш за чашкою кави. Дай їй спокій. То ти знаєш Андерса?

— Чи знаю я Андерса? Таж ми удвох написали книжку. Про живопис вісімнадцятого століття — Хіллестрем та інші. Це ж його епоха, Андерсова тобто. Густавіанська. А втім, і йому перепало. Діло житейське.

— Ти про що?

— Про любов, або, як я це називаю, про залози. Він був двічі одружений. Зараз знову розлучений. І бігає, як той пес, висолопивши язика, за кожною спідницею. Але за такі втіхи треба платити. А надто в його віці. Ну от, уяви собі. Дві жінки, два виводки дітей. Подвійне вирахування на аліменти із платні. Чи багато лишається?

— І як він викручується?

— По-всякому. Пише книжки і робить телевізійні програми, працює на радіо, у відділі культури. Приробляє скрізь, де може. І спритний, чортяка. Нужди не знає. Але йому судилося бути вічною білкою в колесі. Бігти й бігти. А зараз він сподівається здобути посаду шефа. Аронсон до весни піде. І я знаю, що Андерс готовий на все, геть-чисто на все, щоб захопити це місце. Прибрати до рук весь музей.

— Я ходив сьогодні на виставку. Тобто вчора. Ти її бачив?

— Боронь боже. Я почекаю, доки спаде хвиля. Нема страшнішої кари, ніж штовхатися серед тисячі дамочок.

— Пішов би зі мною, до відкриття, для мене влаштували персональний перегляд.

— Он як! Ти завжди на особливому становищі, — пробурчав Ерік і підлив собі віскі, демонстративно не запропонувавши мені.

— Мене там зустрів один молодик, мабуть, асистент. Його звуть Бенгт Хеллер. Він і показував виставку.

— Бенгт Хеллер! Он як!

— А що?

— Я думав, він тримається осторонь. У них там плелися всякі інтриги. Розкол, як пишуть у вечірніх газетах. Передусім ця ідея спала на думку Хеллерові, але він думав про зовсім інший тип виставки. Соціально-антропологічний, так би мовити. Хотів показати роль експлуатованих класів і те, як за рахунок низькооплачуваної праці зводилася суспільна піраміда. І весь цей процес, на його думку, сконцентровано в коштовних речах. Усе йшло добре, поки не втрутився Андерс Брун. А він же там головний і зумів провести свою лінію. Тобто експонати лишились, але без суспільного тла.

— Еге ж, Бенгт здавався засмученим.

— Е, друже, Бенгт завжди нещасливий. Не одне, то інше. Нелегко бути романтиком революції, коли сам ти запечений у солодкому пирозі буржуазності. Тобто в самому Національному музеї, шкаралупі тих скарбів, що їх ми створили нашими обивательськими, дрібнобуржуазними зусиллями.

— Не завжди дрібнобуржуазними. Адже там є творіння Рембрандта та інших, а це, погодься, куди більший капітал:

— Тим гірше. Для Бенгта. Ну, друже, а тепер іди-но додому. Вже чверть на третю. Мені треба поспати. А то завтра я матиму жахливий вигляд. На добраніч, цьомни від мене свою кицю, страшний то звір, мушу тобі сказати. Але ім'я в неї гарне. Уявляєш, я бачив Клео де Мероде. Справжню Клео. У Ніцці. І не так уже й давно. Вона була, звичайно, схожа на старий привид… Ого! Таки справді чверть на третю. У всіх стало розуму піти додому раніше. Ну, катай, щасливого тобі різдва та всього іншого!

Коли я вийшов на Чемпангатан, снігопад ущух. Легенький морозець приємно освіжав, мулиця оздобилася чистим сніговим покривалом, на якому не було жодного людського сліду.

Власне, годилося б на нього образитись, думав я, стоячи різдвяним ранком у кухні й перевертаючи шинку на сковорідці. Сам же попросив мене залишитись на кілька хвилин, а потім витурив геть, мовби я причепився до нього.

Проте на Еріка Густафсона не можна ображатись. У всякому разі, довго. За всією його балаканиною ховається мила й добросердна людина. Для нього теревені — це спосіб увійти в контакт, приховати свою самотність і свої, проблеми.

— Кожна людина мас свій клопіт, — сказав я Клео, яка пильно стежила з табуретки за моїми рухами. — Авжеж, кожна.

Я дістав із холодильника цупкий паперовий пакет, витяг звідти дві жирні салаки, що мінилися сріблом, і поклав на тріснуту остіндську тарілку. Опустивши голову, Клео заходилася коло свого сніданку, сліпа й глуха до навколишнього світу. Людські проблеми її аніскілечки не обходили.

Зі срібною тацею в руках, на якій були яєчня з шинкою та два нарізаних помідори, я ввійшов у кімнату. Вийшло гарне поєднання кольорів, чудово доповнене кружальцями огірка та кількома листочками салати. Поставивши тацю на столик, я сів біля вікна, звідти було видно терасу.

На терасі м'якими пагорками лежав сніг. Світило сонце, і сніжні кристалики виблискували і яскріли. За білими дахами будинків виднів зимовий Юргорден, Гренд-Лунд[2] лежав намертво скутий морозом. Колесо огляду маячило на обрії, як монумент з інею, а позаду стирчав білий вказівний палець оглядової вежі.

Гарно, спокійно, тихо. Святковий день. На підвіконні червоніли тюльпани, а на столі красувався великий гіацинт від фру Андерсон. Ми звичайно обмінювалися квітами на різдво. У безмовній тиші глухо прозвучали дванадцять ударів на дзвіниці Сторкіркан.

А шкода, подумав я, потягшись до транзистора. Нехай би панувала тиша та спокій, і світ за вікнами лежав би безмовний, сповитий м'яким білим снігом. Солодкий сон у різдвяній тиші. Та куди дінешся, і я натиснув кнопку. «… Вартістю понад сорок мільйонів крон. Поліція, не знайшовши сліду злочинців, вважає, що крадіжка сталася різдвяної ночі до половини на п'яту ранку. Це найбільша крадіжка із зламуванням, будь-коли здійснена у Швеції. Як уже згадувалось у попередніх повідомленнях, зникло багато експонатів ні з чим не співмірної історичної цінності, серед них корона, скіпетр і держава Еріка Чотирнадцятого, які досі зберігалися в скарбниці замку й були взяті звідти на час для виставки «Шведські скарби». А тепер зведення погоди…»