Смерть ходить по музею

І

Він приніс із собою задавнений запах спирту. Але не того, який довгі роки витримують у дубових бочках у темних підвалах, а звичайнісінького перегару. Його, наче хмарою, оповивало смердючим, настояним за ніч сивушним духом. Чутно було й інші запахи: наче аж солодкуватий — лосьйону, якихось ліків, проте вони анітрохи не пом'якшували сивушного смороду, а навпаки, відтіняли й увиразнювали його. Отож наївна спроба замаскувати спиртний перегар дала якраз протилежні наслідки.

Голився він, мабуть, поспіхом. На брижуватій шиї тут і там стриміли кущики сивої щетини. Під носом лезо схибило, лишивши після себе тоненьку різану ранку — смужку підсохлої крові. Один передній зуб був зламаний і стирчав, як жовте ікло хижака. Він знав про цю свою ваду і, коли говорив, витягував донизу верхню губу. А коли сміявся, то затуляв рота долонею, приховуючи свій прикрий гандж.

— Надумав зайти, еге? Давненько не бачились. Де ти пропадав? Невже зазирнув просто так? — сказав я і налив кави з червоного емальованого кавника в голубу чашку.

Він усміхнувся, не показуючи зубів. Його губи скривились, і було видно, що він намагається дихати вниз і вбік, аби я не почув запаху. Так ото він і сидів, дихаючи сумішшю м'ятних таблеток та перегару. Думав, осуджуватиму його? Дарма, я не любитель читати іншим мораль. Він, певне, гульнув учора, а зранку похмелився доброю чарчиною. Та це його особиста справа. А ще й очі його виказували. Тонкі червоні прожилки змережували повіки, а райдужна оболонка мала по краях той непевний відтінок, який буває у людей літніх, віком під шістдесят. Приблизно стільки йому й даси, думав я, сидячи того листопадового дня у своїй крамничці на Чепмангатан та розмовляючи із Стігом Емануелом Стрембергом, більше відомим як Скіпка.

— Не зовсім, — загадково відповів він і дістав тоненький портсигар з рештками позолоти по краях.

Скіпка і є скіпка, думав я, дивлячись на свого гостя. Він сидів, відкинувшись на моєму старовинному стільці з високою спинкою, у зсунутому на потилицю зеленому капелюсі, цинічно поблискуючи очима. Худий, з різко окресленим підборіддям, із запалими щоками, а ніс у нього стирчав, наче дзьоб хижого птаха. У його вдачі прозирало щось гарячкове, непогамовне. Жовте пальто з верблюдячої вовни він носив розхристаним, ніби для того, щоб показати свою строкату модну краватку, яка вільно спадала між вилогами піджака. Вишукано й елегантно. Правда, комір сорочки був пошарпаний, а піджак бачив кращі дні. Як, зрештою, і сам Скіпка, що колись володів двома найбільшими антикварними крамницями у Стокгольмі. Та все це тепер у минулому, як і два його шлюби, як і море випитого спиртного. Тепер він перебрався у скромне помешкання на Естерлонгатан і продавав столове срібло, простеньку порцеляну та поточені шашелем меблі, що їх тільки наївні душі могли б назвати антикварними. Якось перебивався. І з його вмінням влаштовуватися брав усе, що можна було взяти в його нинішньому становищі, успішно обминаючи підступні удари долі.

Бо Скіпка таки справді розумівся на антикваріаті. У своїй галузі він, можливо, один з кращих знавців старовини, а надто срібла й живопису XVIII століття. Та з роками він дедалі тісніше вступав у контакт із групою «бізнесменів», яка облагоджувала свої найприбутковіші справи на межі між чесністю та обманом, законом і беззаконням. Тобто вони уникали поліції, податкових властей та інших, з їхнього погляду, наростів у бюрократичному апараті придушення. В людей цього кола легко здобуті гроші легко зникають і так само легко з'являються знову.

Вони купують дешево, а продають дорого. Купують найчастіше у тих, хто по мас можливості правити високу ціну.

Це й стало основою для нової діяльності Скіпки: консультант із страхування. Мін сам собі вигадав цей титул і ставив його на своїх візитних картках, які використовував у особливо урочистих випадках. Суспільна ситуація становила для його нового промислу надзвичайно сприятливий грунт. Число пограбувань та крадіжок катастрофічно зростало. Наркотиками торгували всі, кому заманеться. Згідно із суворою життєвою арифметикою, за дорогі речі потерпілі одержували більше, ніж за дешеві. Це відчутно било по кишенях страхувальних компаній. Картина Шагала чи супова ваза роботи Сетеліуса, що без сліду зникла з вілли в Юрхольмі, спустошували їхні сейфи. Отож, із їхнього погляду, куди вигідніше було знайти вкрадені цінності, аніж платити готівкою. Та й клієнт, власник скарбу, волів дістати назад свою річ, аніж утішитися пустим дзвоном знецінених крон.

Отут і з'являвся на сцені Скіпка. Консультант із страхування. Він знав антикварний бізнес і знав світ, що його ми, перебуваючи на другому кінці соціальної драбини, називаємо темним. Він знав, хто, що і чому вкрав. Хто стояв за тими або тими замовленнями й де переховувалися речі. Може, й не завжди, але в більшості випадків Скіпка це знав. В обмін на досить високі комісійні він міг повернути крадене на втіху та вигоду всім. Менш делікатна людина, можливо, назвала б Скіпку донощиком, а не консультантом із страхування. Але таке визначення своєї діяльності Скіпка з обуренням відкинув би. Керуючись здоровим інстинктом самозбереження, він неухильно дотримувався правила: тільки натяком повідомляти про те, де можна знайти вкрадено, і ніколи не казав, чия це робота. Звичайно, в такому ділі був деякий ризик, але досі воно, певно, давало вигоду; для багатьох, за винятком хіба злодіїв, делікатні натяки Скіпки оберталися солодкими плодами. Але внаслідок його делікатності їм у таких випадках не загрожувало позбавлення волі, й усе закінчувалося тим, що в юридичній практиці називають «нездійсненим замахом». Одначе злодії професіонали не могли не зважати на діяльність Скіпки, плануючи свої нові акції. Доводилося враховувати помилки, бути обережнішими.

— Ні, хай йому чорт, — знову озвався Скіпка, черкнувши сірником об коробку.

— Мабуть, облагодив якусь вигідну справу?

— Еге ж, не без цього. Діла пішли вгору. Мені, як знаєш, дають заробляти.

— А тепер, значить, вийшов на пообідню прогулянку? Візьми ще кексу. Я його сам зготував. Із напівфабрикату. Незамінна річ для холостяків.

Раптом прокинулася кицька Клео. Хоч би як міцно вона спала в кутку канапи, згорнувшись і прикривши носа хвостом, вона завжди прокидається на слово «кекс». Те саме і з салакою. Досить мені вимовити слово «салака», і Клео з'являється, мов ракета, задерши вгору хвоста, схожого на держално щічки, якою миють підлогу. Вона нявкає, і то не улесливо, не прохально, а наполегливо й вимогливо. «Дай-но мені салаки, старий», — ніби каже вона. І я аж ніяк не жартую. Клео навіть не чекає, коли я вимовлю все слово «салака», їй досить тільки почути протягле початкове «с». Але загалом Клео дуже мила киця. Мила, своєрідна і дуже здібна. Названо її на честь Клео де Мероде, подруги монархів, що свого часу була найвродливішою жінкою у Європі. Хоча моя Клео всього-на-всього киця-сіамочка. Кремового кольору, струнка й елегантна, з фіалковими очима, з голубими лапками, мордочкою, кінчиком хвоста та вушками. І, звісно, в синіх панчішках. «Чарівним монстром» називаю я її в ті хвилини, коли вона чимось мене розсердить. А іноді з нею трапляються просто таки неймовірні речі. Проте загалом вона кицька лагідна, і хоч як це дивно, але прямо чи непрямо Клео не раз допомагала мені розв'язувати проблеми, які частенько й зовсім несподівано звалюються на мене.

А кекс — одне з її уподобань. Вона навіть уміє відкривати накривку банки, в яку я звичайно складаю плоди своїх кулінарних вправ. Хоч я й зачиняю кухонні двері, це не допомагає: вона спритно стрибає на дверну ручку, повертає її і спокійнісінько йде, куди їй треба, стрибає на табуретку й атакує коробку з кексами так само зосереджено й упевнено, як грабіжник банку складний механізм сейфа.

Сидячи на протилежному кінці канапи, вона прислухалась, повела вухами і, ліниво, м'яко ступаючи, перетнула афганський килим, легко відірвалася від підлоги і, муркочучи, вмостилася у мене на колінах. Діставши шматочок кексу, Клео пішла собі, хижо блискаючи яскраво-голубими очима.

— Ця бісова котяра їсть кекси? — засміявся Скіпка, вдаючи здивованого.

Я кивнув, не бажаючи заходити в дальшу розмову з цього приводу, але чудово знаючи, що подумала б Клео, якби зрозуміла, як він її назвав. А може, й зрозуміла. Від неї всього можна сподіватись.

— Ти ж бо знаєш, я за все беруся потроху. Сякий-такий бізнес. Поживитися можна. — Сніпка підморгнув мені налитим кров'ю оком. — Так от, у мене до тебе кілька запитань.

Він дістав потертого гаманця з чорної шкіри. Туго набитого й перетягнутого червоною гумовою стрічкою. Витяг звідти кілька чорно-білих фотографій і поклав їх на стіл поряд з моєю чашкою.

Я підвівся, увімкнув верхнє світло. Вулицею нечутно прошмигнув чорно-білий поліційний автомобіль. Дві літні дами в каракулевих хутрах тицяли пальцями у вітрину з моїми антикварними тарелями, за вікном западали осінні сутінки.

Я сів і подивився на фотографії: на всіх було срібло, різні срібні вироби. Антикварне срібло з матовим полиском.

— Оці два непогані, еге ж? Ласі шматочки.

Скіпка тримав знімок із загнутим ріжком. Два високих срібних свічники. Досить давні, приблизно кінець XVIII століття.

— Ти вгадав. Вестерстроле. Зроблено тисяча сімсот дев'яносто восьмого року. Тобі доведеться викласти понад сорок тисяч, якщо захочеш їх мати. А глянь-но сюди. Ця маленька боката цукерниця йде за тридцять. А може, й більше.

Я кивнув. Срібло знову піднімалося в ціні. Про це годі було й говорити. Для речей такої якості немає верхньої межі.

— І кавники. Зверни увагу на них.

Скіпка тасував дві фотографії то вгору, то вниз своїми пожовклими від нікотину пальцями з чорною смужкою під нігтями.

— За оцей ось кавничок у стилі рококо, — провадив він, тицьнувши нігтем у вигнутої форми кавник, — ти міг би просити п'ятдесят тисяч, якби, звісно, він був твій. А другий — густавіанський — коштує дешевше. Я пропоную за нього двадцять.

Скіпка засміявся із свого вдалого жарту.

Сміх перейшов у астматичний кашель. Мабуть, із легенями негаразд. Спирт узяв своє, а тютюн — своє. Ну що ж. За втіху треба платити. Один із суворих законів життя.

— Гарні речі, — погодився я. — Ти хочеш продати чи купити? В обох випадках, боюся, ти помиливсь адресою. У мене немає ні таких кавників, ні таких грошей. І ти це знаєш.

Він кивнув.

— Хай йому чорт! Звичайно, знаю. Не ображайся. В кого вони тепер є? Ні, я тільки хотів спитати, чи не бачив ти котроїсь із цих срібних пташок. Річ у тім, що вони вилетіли з клітки, а господар хоче їх повернути. Саме господар. Про нього я нічого не знаю, але той, хто мас. платити йому за пропажу, дуже хотів би знайти їх. А знайти, звичайно, можна.

— Ти маєш на увазі страхувальну компанію?

— Авжеж. Ти ж бо знаєш, у мене є додаткові заробітки. І тепер мої замовники просять, щоб я трохи пооглядався. Мені ж відомо багато чого, що робиться довкола. Але про це я зовсім нічого не чув. Велика вілла в Дандерюд. Раму висаджено, шафу відкрито просто по-варварському. Все мало не злетіло в повітря. З біса потужний заряд. Відчуваю, тут пахне дилетантами, отож і никаю по торговцях.

— Чому ти так думаєш?

— А тому, що якби то були професіонали, хлопці, які знають своє діло, справа обернулася б у дечому простіше. Такі працюють тільки на замовлення, і речі йдуть за певною адресою. Якомога далі, щоб вихолонули. Отут і з'являється можливість бодай приблизно з'ясувати, хто в цьому замішаний. А коли працюють дилетанти, які не можуть навіть нормально відчинити шафу, то вони й речі не знають, де збути.

— Тому ти до мене й прийшов?

— Не тільки до тебе. Це любителі, і, цілком можливо, вони підуть на ризик. Пошлють якусь бабусю в першу-ліпшу антикварну крамницю, щоб та здала кавник. Отож, коли щось таке побачиш, то примічай. Ти знаєш, це себе окупить.

І він усміхнувся своєю кривою усмішкою, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб. То була неймовірна усмішка. Кутики рота в радісному усміху підіймались угору, а верхня губа їхала вниз. Виникав конфлікт двох суперечливих сил, у якому жодна не перемагала. Для обличчя Скіпки наслідок був руйнівним. Воно набирало такого вигляду, ніби він силкується стримати нудоту.

— Отже, я одержую від страхувальної компанії невеликі комісійні, — пояснив він. — Дуже скромні. Але, якщо мені дають розумну інформацію, яка допоможе взяти слід, я ділюся ними. Завжди.

І він ще раз усміхнувся своєю незвичайною усмішкою.

— Але це трохи ризиковано? — запитав я. — Що буде, як ті хлопці дізнаються, що ти вихопив награбоване з-під самого їхнього носа?

— Ризиковано? — повільно мовив Скіпки. — Авжеж. — І знову всміхнувся. — Якщо вони про це дізнаються — запрошую на поминки. Я — в головній ролі. Це так само певно, як амінь у кінці молитви. Тому я й можу бути відвертим лише з таким, як ти. Хто вміє тримати язика за зубами. Якщо вони знайдуть мене, то заодно відвідають і моїх приятелів.

Добрий мені приятель, подумав я, але змовчав. Одначе вирішив не прилучатися надто ревно до Скіпчиного полювання за комісійними. Я не збирався нікого запрошувати на свої поминки. Принаймні найближчим часом.