Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Знову в пеклі

Тому, хто вибрався з самого пекла, втекти з клітки простіше простого. Дочекавшись ночі, Вельзепер підібрав на долівці своєї клітки якусь паличку, просунув її між вічок сітки й відщіпнув клямку.

Спочатку він заліз на клітку зверху й намацав там дивовижну коробочку. Її поклав туди отой чоловік, що так зрадів, коли його побачив. Той, хто сказав, нібито має його, Вельзепера, дослідити. Гм... дослідити. Нехай би, тільки не тепер. Ніколи йому тут сидіти. Отож той чоловік сказав іншому чоловікові, що хоче почути, які звуки він, Вельзепер, видаватиме вночі. А ця коробочка, буцімто ті звуки якось збереже. Тоді він кілька разів тицяв на якусь кнопку, щось говорив на ту коробочку, потім знову тицяв — і так коробочка повторювала все сказане чоловіком. Вельзепер дуже уважно спостерігав за діями людини й запам’ятовував усе до дрібниць. Узявши балакучу коробочку, недодідько прокрався шкільним подвір’ям і вийшов на вулицю. Там вдихнув на всі груди терпкого нічного повітря, підвів очі в небо. Такої краси він зроду не бачив! Прекрасне, блакитне і бездонне денне небо тепер було темне і виблискувало вогниками. Колись Вельзепер чув, що таке буває тут, у верхньому світі. І ці вогники звуться зорями.

Але довго милуватися цією дивовижею недодідькові не можна було. Він мусив мерщій повертатися в пекло.

Тим часом грішники казилися через власне безсилля. Як це так, що вони — дужі й люті — не можуть розв’язати язика якійсь кволій чортиці?!

— Ти скажеш, де справжній вихід нагору, чи ні?! — вкотре запитував ватаг грішників Ґорзулію.

— Я не знаю, — насилу відповідала змучена бісичка. — Не знаю.

— Не бреши! — грішник підніс до її горла здоровезного ножаку-мачете. — Якщо не покажеш нам дорогу, я зітну твою нечисту голову з твоїх нечистих пліч! То що?!

По щоках Ґорзулії потекли сльози. Вона мотала головою, промовляючи:

— Я... я не знаю. Нічого... не знаю.

— Тож помри!!! — люто вигукнув ватажок грішників і замахнувся.

Свиснув клинок, розтинаючи сперте пекельне повітря. Ґорзулія щосили втиснулася в кам’яну брилу, біля якої стояла прив’язана. Краєчок леза ледве розітнув шкіру на тонкій шиї. Чвиркнула кров.

— Чортиця! — роздратовано просичав грішник. — Ще й пручається! То ж на тобі! — Він знову замахнувся.

— Стій!!! — раптом пролунало десь угорі.

Грішники озирнулися. Ґорзулія глянула туди, звідки лунав голос, — і зомліла. На скелі стояв Вельзепер.

— Ось я! — знову озвався він. — Це ж я вам потрібен. Ідіть сюди.

Двічі припрошувати грішників не було потреби. Усі втрьох ринулися дертися на скелю.

— Ворушіться ж, я чекаю! — заохочував їх Вельзепер. — Швидше, бо так і не дізнаєтесь, де вихід нагору! Лізьте сюди, дурники!

Побачивши, що грішники вже здолали половину відстані до нього, недодідько трохи відбіг від краю і зупинився, чекаючи. Ось над кручею з’явилися руки першого грішника. Вони вхопилися за камені. Ось вже й голова. Ось грішник почав вилазити на пологе. Вельзепер ще раз гукнув і стрімко побіг ущелиною. Перший грішник подав руку другому й витягнув його до себе. Третього вони не стали ждати і вдвох погналися за втікачем.

Вельзепер знав цю місцину, як свої копита. Він перестрибував із каменя на камінь, немов гірський баран. Але й грішники вже добряче навчилися давати собі раду в Шпичаках Диявола. Вони майже не відставали. Ба більше, починали наздоганяти чортика.

— Швидше! Жени! — підганяв поплічника ватажок. — Що, чортяко, стомився?! — гукав услід Вельзеперові.

А той і справді вже почав накульгувати на ногу: чи підвернув, чи пошкодив об гострий камінь.

— Гаплик тобі, погань смердюча! — зловтішався головний грішник. — Прощайся з життям!

Коли до втікача лишалося метрів з десять, він раптом завернув за величезну глибу. Переслідувачі забігли за ту каменюку, але не побачили своєї жертви. Зате помітили вхід до печери. І звідти їх кликав Вельзепер:

— Я тут! Сюди! Чого поставали! Сюди! Я тут!

— Там тобі й смерть! — зловісно посміхнувся ватаг і рушив до печери. За ним ішли розпалені гонитвою посіпаки.

У печерних сутінках мало що було видно. Грішники йшли навпомацки, на голос, який і далі кликав їх до себе:

— Я тут. Я тут, придурки. Ідіть сюди!

Голос був, а Вельзепера не було. Гонителі стояли вже ось тут, звідки їх гукав той ненависний чорт, але його ніде не було. Голос долинав просто з-під землі. Тоді ватажок почав розгрібати каміння під ногами. Голос подужчав. Відкидаючи камінь за каменем, грішник аж гарчав від люті і солодкого передчуття близької розплати із зухвальцем. Каміння відлітало і вдарялося об стіну печери. І ось разом з черговим каменем полетів і... голос! У польоті він ще раз прокричав: «Йдіть сюди, придурки!», а потім камінь грюкнувся об стіну. Щось хруснуло, голос урвався.

Один з грішників підійшов до стіни і підібрав із землі... розтрощений диктофон.

З нелюдським гарчанням і вереском троє грішників бігли назад, до скелі з бісичкою. Але так швидко злазити з пекельних шпичаків, як вилазити на них, вони не вміли. Стоячи на краю урвища, вони могли тільки спостерігати, як вже геть далеко Вельзепер несе на руках свою кохану. І вони нічого не можуть вдіяти. Грішники безсило завили, а потім чомусь хижо накинулися один на одного з кулаками.