Сурма лебедя

Розділ 12 Врятуй потопельника

Луї подобалося ночувати на озері. Увечері, приспавши хлопців «Колисковою», він чалапав на піщаний берег біля причалу. Там знімав із себе дощечку, крейдяного олівця та сурму й ховав їх під кущем. Тоді плюхався у воду. Опинившись серед плеса, він ховав голову під крило. Якусь хвильку дрімав, думаючи про домівку й батьків. Потім задумувався про Серену: яка ж вона прекрасна та як палко він її любить. А потім засинав на цілу ніч. На світанку Луї повертався на берег, де мав легкий сніданок: трохи водяних рослин. Потім чіпляв собі на шию свої набутки, видирався на пласку брилу й грав хлопцям «зорю». А ті, як зачують лебедеву сурму, швидко прокидаються й вибігають до причалу, щоб поплавати перед сніданком.

По вечері таборяни часто грали у волейбол. І Луї полюбив цю гру. Так швидко скакати, як хлопці, він не міг, зате, завдяки своїй довгій шиї, міг досить далеко й високо діставати головою, відбиваючи м’яча і високо у повітря, й навіть через сітку. Зовсім нелегко було провести удар повз Луї — лебідь «витягував» чи не будь-яку подачу. Коли хлопці перед грою формували дві команди, Луї завжди вибирали собі першого.

Сподобалося хлопцям табірне життя в Онтаріо. Вони навчилися правувати човном, навчилися й плавати. Сем Бівер водив їх у походи, де навчав, як висидіти тихенько на пеньку, щоб поспостерігати життя птахів і взагалі диких істот. Показав їм, як ходити в лісі, не зчиняючи шуму-шелесту. Показав, де зимородок-рибалочка має своє гніздо: ось тут, у нірці в березі над струмком! А он, бачите? Куріпка зі своїм виводком… Ось хлопці зачули тихе ку-ку-ку-ку! І Сем пояснив їм, що то вони чують «точи-пилку» — найменшу з сов, не більшу за людську долоню. Іноді серед ночі весь табір прокидався від вереску дикого кота. За все літо ніхто з них жодного разу так і не побачив того дикого кота, а от нічний його вереск чули, і то не раз.

Одного ранку Сем грав у теніс із Ренетом Скіннером, і тут почувся якийсь металевий дзенькіт. Сем Бівер роззирнувся надовкола: де воно? що воно? Коли це з лісу вискочив скунс! Головою звірятко застрягло у бляшанці з-під консервів, перестало бачити, куди йому йти, то й почало бумкатися у дерева й камені, і тому й лунало щораз: дзень! телень! телелень!

— Цей скунс пропаде, якщо йому не допомогти! — сказав Сем, кладучи ракетку на землю. — Він перевідав смітник, шукав там решток їжі. Засунув голову в порожню бляшанку, а тепер не може її з голови скинути.

Умить табір облетіла новина: на сцену вийшов скунс! Хлопці збіглися подивитися безплатну сміхоту. Містер Брикл їх застеріг: «Не підходьте надто близько, бо він може вразити струменем дуже смердючого скунсового секрету!» Тож хлопці хоч і витанцьовували довкола, але на певній відстані від тваринки-смердючки, ще й затискаючи собі ніздрі пальцями.

Одначе нерозв’язаним лишалося велике питання: як так зняти зі скунсової голови бляшанку, щоб він не «пригостив» тебе своїми парфумами?

Звісно, кожен мав свою власну пропозицію.

Один запропонував: треба змайструвати лук і стріли, а до стріли прив’язати шворку. Потім слід стріляти в бляшанку, а коли стріла в ній застрягне, смик за шворку! І бляшанка зніметься зі скунсової голови. Ця пропозиція більш нікому, крім її автора, не припала до вподоби: забагато ж мороки!

Інший хлопець запропонував, щоб двоє видерлися на дерево, й один тримав би другого за ноги, а той другий висів би догори ногами, і коли скунс проходитиме попід тим деревом, то той, чиї руки теліпаються внизу, вхопиться за ту бляшанку й скине її! А якщо скунс і стрельне своїм смородом, то цього хлопця його смородова атака не зачепить, бо він же висить у повітрі! І цей проект більш нікому, крім його автора, не сподобався. А містер Брикл висловився категорично проти. Мовляв, пропозиція вкрай непрактична, ба навіть небезпечна, тож він такого нізащо не дозволить.

Третій хлопець запропонував узяти колоду, вимастити її клеєм, тож коли скунс стукнеться в ту колоду, так бляшанка до неї й прилипне! І ця пропозиція не викликала ентузіазму, а містер Брикл заявив, що взагалі не має в хазяйстві ніякого клею.

Поки всі вигадували всілякі способи, як порятувати тваринку, Сем Бівер спокійно пішов до свого намету. За кілька хвилин він повернувся із довгою жердиною і шматком волосіні. Сем прив’язав один кінець волосіні до тоншого кінця своєї тички, а на іншому краї волосіні зв’язав зашморг. Тоді виліз на дах ґанку, всівся там і попросив решту хлопців якнайдалі відійти від скунса.

А скунс весь цей час блукав наосліп довкола, б’ючись об різні речі. Це було прикре видовище.

Сем тримав свою тичку й терпляче вичікував, схожий на рибалку, що жде, поки «клюне». Та ось скунс приблукав до Семового ґанку. Сем дотягнувся до звірятка своєю тичкою, накинув зашморг на бляшанку й різко сіпнув. Зашморг тісно зашморгнувся, і бляшанка зіскочила зі скунсової голови. Коли ж це сталося, скунс обкрутнувся на місці й видав залп — просто в містера Брикла! Директор відскочив, спіткнувся і впав. А хлопці, мов несамовиті, ще завзятіш затанцювали, затискаючи собі носи. Скунс утік собі в ліс. Містер Брикл підвівся, обтрусився. У повітрі розлився скунсів сморід. Смердів тепер і містер Брикл.

— Вітаю, Семе! — сказав містер Брикл. — Ти врятував дике звірятко й подарував «Кукускусу» чудовий струмінь диких парфумів. Я певен: усі ми надовго запам’ятаємо цю смердючу подію. І я не знаю, як нам узагалі її забути!

— Ку-гуу! — піднявши свою сурму, проголосив Луї. Озеро відгукнулося відлунням цього сигналу. По всьому табору повітря просякло густим, багатющим мускусним духом скунсового секрету. Хлопці все танцювали-витанцьовували, затискаючи носи пальцями. Дехто хапався за живіт і згинався в три погибелі, удаючи, ніби блює.

І тоді містер Брикл оголосив, що якраз пора для ранкового купання.

— Поплаваєм, а повітря тим часом і очиститься! — сказав він і подався до свого котеджу перевдягтися.

Після підобідку таборяни розходилися по наметах перепочити. Хто читав книжку, хто писав листа додому, скаржачись батькам, яке препаскудне тут харчування. Решта просто валялася на своїх койках та базікала. Якось-то під час такого перепочинку хлопці з Ренетового намету почали глузувати з його імені.

— Ренете Скіннере! — розпочав один хлопець. — І де ти доп’яв таке дурне ім’я: Ренет?

— Мені його дали батьки! — відповів Ренет.

— А я знаю, що означає це його яблучне ім’я! — вихопився інший. — Воно означає Кислий Ренет, тобто він — Кисло-Ренетний Скіннер!

Решта хлопців зареготали й почали скандувати:

— Кислий Ренет! Кислий Ренет! Кисло-Ренетний Скіннер!

— Тихо! — гаркнув староста намету.

— Не бачу тут нічого смішного, — захищався Ренет Скіннер.

— Та ні: його справжнє ім’я не Кислий Ренет — прошепотів ще один хлопець. — Його звати Червивий Ренет! Червивий Ренет Скіннер!

Ця версія викликала вибух верескливого реготу.

— Тихо! — знову гаркнув наметовий староста. — Я хочу, щоб у цьому наметі запанувала тиша! Дайте Ренетові спокій!

— Дайте Гнилому Ренетові спокій! — прошепотів ще хтось. І дехто з хлопців-пересмішників мусив накрити голову подушкою, аби староста не почув хихотіння.

Ренетові Скіннеру стало так кепсько на душі. Коли спливла «мертва година», він вийшов із намету й побрів до причалу. Дуже не любив він, щоб із нього глузували, то й захотів утнути щось таке, щоб усім закрутило в носі. Нічого нікому не сказавши, він тихенько спустив човна на воду й повеслував. Прямував він до протилежного берега, а то ж ціла миля відстані. І ніхто не завважив його витівки.

Ренет Скіннер не мав права самостійно брати човна. Він-бо ще не склав свого іспиту з уміння плавати. І веслярського тесту не здав. Тож він став порушником табірних правил. А коли він відплив на чверть милі від берега й опинився на глибокому, зненацька подув дужий вітер.

Хвилі росли все вище. Керувати човном ставало дедалі тяжче. Зненацька висока хвиля підхопила каное й закрутила ним. Ренет наліг на весло, але воно вислизнуло з його рук. Хлопець утратив рівновагу, й човен перевернувся. Ренет опинився у воді. Одежа вмить намокла, обважніла й потягла його на дно. Важкі черевики теж тягли його донизу. Ренет ледве якось тримав голову над водою. Але, замість триматись за борт човна, він почав пливти до берега — божевільне рішення! Одна хвиля вдарила йому в обличчя, й він наковтався води.

— Рятуйте! — закричав Ренет Скіннер. — Рятуйте! Я тону! Якщо я втону, погана слава зіпсує ім’я табору! Рятуйте! Врятуйте мене!

Вихователі кинулися до води. Вони пострибали в човни, шлюпки й відчайдушно завеслували до хлопця, що тонув. Один вихователь скинув свої мокасини, пірнув у воду й поплив наввимашки до Ренета. Прибіг до причалу й містер Брикл. Він миттю вихопився на вишку, схопив мегафон і почав керувати рятувальною операцією.

— Тримайся за човен, Ренете! — закричав він. — Не залишай човна!

Однак Ренет уже залишив свій човен. Сам-один серед розбурханої стихії, він безладно бацав руками по воді й тільки втрачав сили. Хлопець уже був певен: ось зараз він піде на дно й потоне! Був геть знесилений і переляканий. Вода вже потрапила йому в легені. Видно було: недовго бідолаха протримається…

Першим човном, що відірвався від причалу, стало каное Сема Бівера. Сем щосили налягав на весла, напружуючи всі м’язи. Але, схоже було, для Ренета складалася безнадійна ситуація. Всі човни були ще далеко від хлопця, що тонув…

Коли в таборі розчули отой перший заклик: «Рятуйте!» — Луї якраз виходив з-за рогу директорського котеджу. Він відразу розгледів Ренета серед хвиль і відгукнувся на той заклик.

«Я не можу туди полетіти, — подумав Луї, — бо останнім часом якраз повипадали мої махові пера. Але як побіжу по хвилях, то випереджу всі ці човни!»

Поскидавши на землю і дощечку, й олівця, і сурму, Луї помчав по плесу, б’ючи повітря своїми велетенськими крильми й відштовхуючись від води широкими перетинчастими лапацюрами. Навіть посеред літа, коли лебеді тимчасово втрачають здатність літати, лебідь може бігти по воді з неймовірною швидкістю. Могутні крила Луї били повітря, створюючи вітер. Ногами він лишав на воді пінявий слід, от ніби ледь торкався плеса. Якась мить — і він уже й перегнав човни. Ось він і домчав до потопельника, блискавично пірнув під нього, просунув свою довгу шию поміж Ренетові ноги, а тоді й виринув на поверхню — з Ренетом, посадженим собі на спину.

Всі, хто спостерігав за рятувальною операцією з берега, і рятувальники в човнах, усі закричали: «Гурра! Слава!» Руками й корпусом Ренет припав до шиї Луї. Його врятовано в останню мить. Ще б хвилина — і хвилі б його поглинули, пішов би хлопчина на дно. Вода швидко заповнила б йому легені — і все…

— Слава Богу! — закричав містер Брикл у свій мегафон. — Луї! Ти вчинив справжній подвиг! Табір «Кукускус» ніколи не забуде цього дня! Добру славу табору врятовано! Ми все ще лишаємось рекордсменами у справі безпеки…

А Луї не звертав особливої уваги на весь той гамір. Дуже обережно доплив він до Семового човна, і тоді Сем перетягнув Ренета до свого каное, всадив на кормі.

— І кумедний мав же ти вигляд, як їхав верхи на лебеді, — сказав Сем. — Тобі ще пощастило, що взагалі живий лишився. Ти ж не готовий був самостійно виходити в каное на середину озера!

Але Ренет був такий мокрий та нажаханий, що не годен був бодай слово мовити. Він тільки сидів, витріщившись у простір, та випльовував воду й сапав надсадно.

Згодом, за вечерею, містер Брикл поставив Луї по свою праву руч, на почесне місце. Коли всі повечеряли, директор табору підвівся й виголосив промову.

— Ми всі були свідками того, що сталося на озері сьогодні. Ренет Скіннер порушив табірне правило: сам, нікого не попередивши, узяв човна й зазнав катастрофи. Він уже тонув, коли лебідь Луї, швидко перегнавши усіх інших рятувальників, добіг до нього, посадив собі на спину й врятував йому життя. Встаньмо ж усі й поаплодуймо Луї! Овацію героєві!

Усі хлопці та вихователі підвелися й заплескали в долоні, вигукуючи: «Слава! Гурра!» — ще й торохкаючи ложками по металевих тарілках. Тоді всі знову посідали. Луї був збентежений.

— А зараз скажи нам, Ренете, — звернувся до врятованого містер Брикл, — чи ж не спонукав тебе цей порятунок змінити свою думку про птахів? Бо першого дня свого перебування в таборі ти був заявив нам, ніби ти не любиш птахів. Сподіваюсь, твоє ставлення до пернатих змінилось. Яка ж твоя думка тепер?

— Мене досі нудить, — поскаржився Ренет Скіннер. — Я був майже втонув — як воно не нудитиме? У мене в шлунку й досі ще повно озерної води!

— Це так, але як щодо птахів? — допитувався містер Брикл.

Ренет на якусь мить тяжко задумався.

— Ну, — мовив він нарешті, — я вдячний Луї за те, що він урятував мені життя. Але все одно мене верне від птахів!

— Та невже? — здивувався містер Брикл. — Надзвичайний випадок! Навіть після того, як птах урятував тебе, не давши потонути, тебе верне від птахів? Що ж ти маєш проти пернатих?

— Та нічого, — відказав Ренет. — Нічого проти них я не маю. Просто мене верне від них — і край!

— Окей! — мовив містер Брикл. — Гадаю, ми на цьому облишимо цю тему. Але весь табір пишається Луї. Він — найвидатніший наш вихователь, великий сурмач, величний птах, могутній плавець і чудовий друг. Він заслуговує на медаль! І я зараз-таки, негайно напишу рекомендаційного листа з клопотанням, щоб Луї нагородили медаллю за порятунок на водах!

І містер Брикл дотримав своєї обіцянки. Написав такого рекомендаційного листа. А за кілька днів по тому прибув із Вашингтона чоловік — привіз Медаль за Порятунок На Водах. Усі таборяни стояли, вишикувавшись, і дивились, як він почепив медаль Луї на шию — поруч із сурмою, грифельною дощечкою та крейдяним олівцем. Медаль була прекрасна. І з неї промовляли викарбовані золотом слова:

А Луї скинув свою дощечку й написав: «Дякую вам за цю медаль. Це для мене велика честь!»

Собі ж він подумав: «Щось усе більше важких речей теліпається у мене на шиї! Досі мав я дощечку, олівця й сурму, а тут іще й ця медаль на бідну мою шию. Я стаю схожий на якогось хіпі. Сподіваюсь, я все-таки зумію здійнятися у повітря, коли відростуть мої махові пера!»

Того вечора, як посутеніло, Луї заграв «Колискову» — та так гарно, як досі ще ніколи її не грав. А той чоловік, що привіз медаль, тільки слухав та спостерігав собі. Він майже не вірив ні своїм вухам, ні очам. Коли ж він повернувся до столиці, то всім-усім розповідав, що бачив і чув. Слава Луї росла. Уже всі знали його ім'я. По всій країні люди говорили про лебедя, що не тільки називався сурмачем, а й справді грав на сурмі.