Сурма лебедя

Розділ 10 Як заробити гроші?

З-поміж інших молодих лебедів на Горішньому озері найдужче всі любили саме Луї. І цьому неабияк сприяло те, що він був найкраще екіпірований. Він не тільки носив грифельну табличку й крейдяного олівця на шиї, а мав ще й мідяну сурму на червоній стрічці. Почали його помічати і юні лебідки: він-бо цілковито відрізнявся від усіх інших юних самців-лебеденків. Він вирізнявся в юрбі. Решта не носила з собою жодних речей.

А сам Луї був у захваті від свого нового набутку — сурми. Весь перший день ознайомлення з інструментом пішов на те, щоб видобути з нього хоч якийсь звук. Навіть тримати сурму — і то була нелегка справа. Яких тільки він не випробував позицій, вигинаючи всіляко шию та дмухаючи в мундштук. Спочатку не виходило аніякого звуку. А він дмухав і дмухав, усе дужче та й дужче, роздуваючи щоки, аж поки вони йому й побуряковіють. «Ох, і намучусь же я!» — подумав він.

Аж тут зробилося невеличке відкриття: тримаючи язика у певній позиції, він таки спромігся видобути з сурми ледь чутне ніби пухкання. Не надто милозвучно, але все ж таки звук! От ніби з радіатора виходило гаряче повітря.

— Пувууф, пувууф! — видавала йому сурма.

Луї із ще більшим завзяттям накинувся на інструмент. І нарешті! На другий день отих перших-початківських зусиль він видобув із сурми не просто звук, а чисту ноту.

— Ку! — проспівала сурма.

Серце аж стрепенулося Луї, коли він це почув. Качка, що пропливала мимо, зупинилася на мить послухати.

— Ку! Ку-іі-уу-ууф! — видала сурма.

«Чимало піде на це часу, — подумав Луї. — Певне, що за день сурмачем не станеш! Але ж і Рим не за один день збудувався! От і я: хай навіть піде на це всеньке літо, а я таки навчусь грати на цьому горні!»

Крім опановування сурми, Луї мав ще й інші проблеми. Найперша з них була та, що його сурма не оплачена, а отже — крадена. Йому таке геть не подобалося. А тут іще й інша прикрість: Серена, лебедичка, в яку він закохався, подалася геть. Гурт юних лебедів відлітав з озер на північ, до Зміїної річки, то й її з собою прихопив. Луї жахався: це ж він, можливо, більше її ніколи й не побачить! Отак він і лишився: з розбитим серцем, із краденою сурмою, і без хоч кого-небудь, хто давав би йому уроки музики.

У Луї вже виробилася звичка: тільки виникла яка проблема — так його думки й линуть до Сема Бівера. А тут ще й весна забрала його спокій. Щось його мов підштовхувало: кидай озера й лети хоч куди-небудь! Тож одного чудового ранку він здійнявся у повітря й подався просто до Буйнотрав’я чи то Краю Соковитих Трав, а точніше — до Безперешкодного ранчо, де мешкав Сем.

А літалося-ширялося ж йому теперечки вже не так легко, як було колись. Вам би отак політати: щоб на шиї теліпалася сурма, щоб вітер бив тобі в груди грифельною табличкою, а навколо шиї витанцьовував крейдяний олівець на шворці! Ото б ви й знали, як тяжко привелося тому юному лебедеві. Аж тепер Луї оцінив переваги мандрування впорожні, коли тебе не тягнуть додолу купи набутків на шиї. Та хай там як, а був він дужий літун і ніяк не міг десь покинути дощечку, крейду й сурму — надто важливі для нього речі.

Підлетівши до Семового ранчо, він описав коло, а тоді плавно спустився на землю й зайшов до повітки. Там якраз і був Сем — доглядав свого поні.

— Ой, ви тільки гляньте, хто до нас прийшов! — вигукнув Сем. — Вигляд у тебе, мов у комівояжера, — так ти обчіплявся усякими причандаликами. Радий бачити тебе!

Луї притулив свою дощечку до стінки стайні. «У мене біда!» — написав він.

— А що ж скоїлось? — стурбувався Сем. — І де ти взяв сурму?

«Оце ж і є моя біда, — написав Луї. — Мій батько її вкрав! І дав мені, бо я не маю голосу. Але він не заплатив за неї».

Сем тільки свиснув. Тоді завів поні до стійла, прив’язав його, вийшов і сів на паку сіна. Якусь хвилину він просто дивився на птаха. А тоді сказав:

— Ти маєш грошову проблему. Але ж це звичайна річ! Чи не кожному бракує грошей. Тож тобі потрібна робота. Тоді ти зможеш складати свої заробітки, а коли наскладаєш досить грошей, тоді твій батько й відшкодує крамареві за вкрадену в нього сурму. Ти як, уже навчився на ній грати?

Луї кивнув головою. Тоді підніс сурму до дзьоба.

— Ку! — зойкнула сурма. Поні аж підскочив.

— Ого! — вигукнув Сем. — Це непогано. А якісь інші ноти знаєш?

Тут Луї похитав головою.

— Маю одну ідею! — сказав тут Сем. — На це літо я знайшов роботу помічника вихователя у хлопчачому таборі в Онтаріо. Це в Канаді. Обіцяю: я випрошу для тебе роботу горніста, якщо ти опануєш іще кілька нот. Табору потрібен горніст. Ось яка там робота: ти сурмиш кілька жвавих нот рано вранці, щоб побудити хлопців. Тобто ти «сурмиш зорю». Тоді сурмиш інший мотивчик, скликаючи таборян на обід. Це називається «обідній клич». А ввечері, коли вже небо стемніло, а озеро навіть не хлюпоче, і хлопці вже полягали спати, а комарі їх жалять щосили, то ти, щоб хлопці краще поснули, просурмиш їм іншу мелодію — тиху, приємну й сумовиту. Це називається «колискова». Хотів би ти поїхати зі мною в табір і спробувати отак попрацювати?

«Я згоден на яку завгодно роботу, — написав Луї. — Мені до зарізу потрібні гроші».

Сем захихотів.

— Окей, — сказав він. — Табір розпочинається десь за три тижні. А тим часом ти вивчиш ці три основні мелодії горніста. Ось я куплю тобі музичний самовчитель, де написано все про ноти.

І Сем дотримав слова. Він вишукав книжку армійських мелодій для сурми. Прочитав Луї вказівки для сурмача-горніста. «Стань струнко. Тримай сурму завжди трохи підняту вгору. Ніколи не опускай її донизу, бо в такій позиції стискаються легені, а сам виконавець тоді має досить нікчемний вигляд. Раз на тиждень прочищай інструмент від слини».

Щодня післяобід, коли гості містера Бівера від’їздили на гуртові екскурсії в гори, Луї практикувався програвати свої сигнали. Досить швидко опанував і «зорю», й «обідню», й «колискову». Особливо ж йому подобалася «колискова». З’ясувалося, що Луї здібний до музики! І він так прагнув стати справді хорошим сурмачем. «Лебідь-Сурмач, — міркував він, — мусить добре грати на сурмі!» А ще до вподоби йому була сама ідея дістати роботу й отримувати платню. Як на лебединий вік — він уже мав майже два роки — Луї був уже досить дорослий, щоб самостійно працювати.

Увечері, перед від’їздом до табору, Сем спакував до заплечника свої похідні речі. Уклав свої кросівки й мокасини, куфайки з написом «Табір „Кукускус“» на грудях. Туди ж і фотокамеру, вкутану в рушник. А ще — рибальську вудку, свою зубну щітку, гребінця та одежну щітку, светр, пончо й тенісну ракетку. А ще — записника, олівці, поштові марки, набір речей першої необхідності й книжку, що допомагає розпізнавати птахів. Перш ніж лягти спати, він розгорнув свого щоденника й записав:

Сем закрив щоденника, поклав і його до наплечника, де вже були складені його речі, ліг у ліжко, вимкнув світло й полежав трохи, намагаючись розгадати, чому собака завжди потягується, коли прокинеться. А за дві хвилини й заснув. А Луї у повітці вже спав давно.

Бадьоро підхопившись рано вранці, Луї охайно почіпляв собі на шию свої надбання: грифельну дощечку, крейдяного олівця й сурму. А тоді заліз на заднє сидіння автівки містера Бівера. То була «складана машина», і містер Бівер опустив її верх. Сем сів спереду, поруч батька. Луї, високий, білий і симпатичний, стояв на задньому сидінні. Місіс Бівер поцілувала Сема на прощання. Наказала вона йому і добрим хлопчиком бути, і берегтися, і не топитися в озері, й не встрявати в бійки з хлопчаками, й не вибігати під дощ (а потім сидіти в сирості й дрижаки ковтати, забувши надягти светра), і не губитися в лісі, й не їсти забагато цукерок, і не заливатися ситром, і не забувати писати листи додому кожні кілька днів, і не випливати насеред озера в каное, коли здійметься вітер…

Сем усе те їй пообіцяв.

— Окей! — вигукнув містер Бівер. — Рушаємо до Онтаріо, під відкрите небо!

Він запустив двигун і потутукав клаксоном.

— До побачення, мамо! — гукнув Сем.

— До побачення, синку! — гукнула синові мати.

Машина рвонула до головних воріт ранчо. Вже коли ранчо зникало позаду, Луї обернувся на своєму сидінні й приклав сурму до дзьоба.

— Ку-гуу! — просурмив він. — Ку-гуу, ку-гуу!

Той поклик сягнув садиби — дикий, чистий, зворушливий гук. Там, на ранчо, всі його почули — всіх зворушили суремні звуки. Це було таке не схоже на все інше, що вони досі чули. Нагадало воно їм про дикі й чудові речі, про місця, які вони коли-небудь знали: і вечорові заграви, й схід місяця, й гірські вершини, непролазні пущі й заховані там струмки…

— Ку-гуу! Ку-гуу! Ку-гуу! — сурмив Луї.

Гук сурми завмер удалині. Мешканці ранчо повернулися до свого сніданку. А Луї, їдучи на першу в своєму житті роботу, хвилювався десь так, як того дня, коли вчився літати.