Сурма лебедя

Розділ 4 Лебедята

Уночі лебедиці здалося, ніби з яєць долинає якийсь лускіт. А десь удосвіта вона достеменно відчула: щось ледь ворухнулося в неї під грудьми, от ніби там заборсалося малесеньке тілечко. Либонь, нарешті повилуплюється з яєць малеча! Але щоб яйця борсалися-барушкалися? Ні, вирішила лебедиця, слід дочекатися, поки під тобою опиниться щось уже інше — не таке, як яйце! Тож вона навіть не зворухнулася, а тільки дослухалася, чекаючи. А муж-лебідь усе так само плавав поблизу, пильнуючи ворогів.

Ох, і нелегко ж маленькому лебедяті вийти на світ Божий зі свого яйця! Та жодне лебедятко ніколи звідтіля й не вийшло б, коли б матінка-природа не підкинула йому двох важливих помічних пристроїв: сильного шийного м’яза та маленького зубчика-кинджальчика на кінчику його дзьоба. Той зубчик вельми гострий, і ото ж ним лебедятко й пробиває дірочку в міцній шкаралущі яйця. А коли вже пробито бодай малесеньку дірочку, то решта — щонайпростіше. Тепер лебедятко вже може дихати. І воно ж не перестає борсатись — аж поки й виборсається на волю.

Тепер і муж-лебідь засподівався як ніколи: це ж ось зараз, за хвилинку, він стане батьком! Думка про батьківство навіяла йому горді й поетичні почуття. І він повів мову до дружиноньки.

— Ось тут я плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! — заговорив він. — А земля тим часом купається в дивовижній красі. І вже, помаленьку-потихеньку, світло дня розливається по небу. Он звільна підіймається туман, мов пара над чайником, а я плаваю, лебідь лебедем, а яйця тим часом лусь-лусь: тож малесенькі лебедята пробиваються у життя, щоб заіснувати! А я ковзь та й ковзь по плесу. А світло все ясніше! А повітря все тепліше! Ось помалу й туман розвіюється. А я плаваю та й плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! Пташки заливаються вранішніми співами. Жаби наквакалися за ніч та вже й позамовкали, заради нового дня. А я ковзь та й ковзь, плаваю та й плаваю, лебідь лебедем!

— А ким же ще ти можеш бути-плавати, як не лебідь лебедем? — обізвалася на те дружина-лебідка. — Чи ти міг би попливти, як олень оленем, га?

— Ой ні, оленем — ні! Твоя свята правда. Дякую тобі, моя люба, що підправила мене!

Це тверезе зауваження подруги спантеличило лебедя-мужа. Він так любив висловлюватися вишукано та витончено — ну й, зокрема, йому подобалося думати, що він, лебідь, плаває саме по-лебединому. Тож він надумався надалі більше плавати — менше балакати.

А майбутня матінка-лебедиця знай дослухалася, вже цілий ранок, до того лускотіння шкаралущі. А ще час від часу вона відчувала: щось ніби борсається-ворушкається у гнізді під нею! Химерне то було відчуття. Он скільки довгих-предовгих днів лежали собі ті яйця тишком-нишком, а тут, нарешті, ожили, заворушилися життям! Але вона знала: їй треба ще якийсь час посидіти отак, незворушно.

Десь надвечір мати-лебедиця дістала нарешті винагороду за своє терпіння. Вона зазирнула донизу, а там щось штовхається… і ось, розсунувши її пір’я на боки, виткнулася крихітна голівка — перше дитятко, перше лебедятко! Було воно таке вже м’якеньке, пухнастеньке. Але не біле, як його батьки, а сіре. Його лапки, ніжки були гірчичного кольору. А оченята які блискучі! На тих хистких ніжках, воно все-таки проштовхалося на волю й стало поруч мами, витріщаючись на світ, який оце тільки вперше побачило. Його мама ніжно заворкотіла до нього, а воно ж було таке раденьке почути її голос! А ще ж яка то радість: зробити перший ковток свіжого повітря, після такого довгого ув’язнення в клітці — чи то пак у яйці.

Ось і тато-лебідь, що цілий день видивлявся на те гніздо — очі видивив! — уздрів, як виткнулася та крихітна голівка. Серце йому так і підскочило на радощах.

— Лебедятко! — вигукнув він. — Нарешті лебедятко! А я ж його батько, з усіма такими приємними обов’язками та благословенними відповідальностями батьківства! Ох, ти ж любий мій синочку! Яке щастя — бачити, як твоє личко визирає з-під того пернатого прихистку грудей твоєї мами! Під цими чудесними небесами, на такому тихомирному озерці, під ласкавим, довгим промінням цього надвечір’я!

— А звідкіля ти взяв, що це синок? — не погодилася з ним його дружина. — Це донечка, аби ти знав! Ну, в будь-якому випадку воно — лебедятко, і то живеньке-здоровеньке, слава Богу. А я вже й інших відчуваю: заворушилися піді мною! Має вийти добрий виводок. Може, навіть матимемо всіх п’ятьох живесеньких! Ще до завтра й дізнаємось.

— Я цілком певен: так воно й буде! — погодився тато-лебідь.

Наступного ранку ще тільки сіріло, а Сем Бівер уже й виліз зі своєї койки. Батько все ще спав собі. Сем одягнувся, розпалив вогонь у пічці. Підсмажив собі кілька скибочок бекону, зробив дві грінки, налив склянку молока, а тоді сів і поснідав. Покінчивши зі сніданком, знайшов олівця, аркушик паперу й написав записку:

Сем лишив записку на помітному місці, щоб її легко знайшов батько, а тоді взяв свого бінокля, компаса, почепив мисливського ножа на пояс і рушив: через ліс, болото — до озерця, де поселилися лебеді.

До озерця хлопчик наближався обережно, з біноклем на грудях. Було все ще трохи за сьому ранку, сонце ще не припікало, й повітря було прохолодне, але таке духмяне, просто чудо. Дійшовши до своєї колоди, Сем умостився на неї й приклав бінокля до очей. Збільшувальні лінзи створювали такий ефект, ніби лебедиця на гнізді сидить лише за кілька кроків від нього. Вона не ворушилася. Лебідь плавав поруч. Обидва великі птахи дослухалися й чекали. Обоє вони побачили Сема, але вони не мали нічого проти його присутності — навпаки, їм це навіть подобалося. Одначе Семів польовий бінокль їх неабияк здивував.

— Чогось у хлопчика сьогодні такі величезні очі! — шепнув лебідь лебедиці. — Вони в нього незмірно великі!

— А я гадаю, то в нього не очі великі, а просто такі окуляри для далини — далекогляди, — пояснила лебедиця. — Я не знаю напевне, але, мабуть, коли дивитися через ті польові окуляри, усе побачене здається ближчим і більшим.

— А що, ті його окуляри можуть показати мене ще більшим, ніж я є насправді? — з надією запитав лебідь.

— Гадаю, що так, — відповіла лебедиця.

— Ну, як подумати, то це мені подобається, — сказав лебідь. — О, ще й як подобається! Можливо, ті хлопцеві далекогляди можуть показати мене не тільки більшим, а й ще граційнішим, ніж я є насправді. Як ти гадаєш?

— Може, воно й так, — відповіла дружина, — але навряд чи. Краще б ти не був аж таким дуже граційним, а то ще завадить. Знаєш, ще в голову вдарить! Надто вже ти марнославний птах.

— Та всі лебеді марнославні, — виправдався лебідь-муж. — Бо ж лебеді й мають почуватися гордими та граційними. На те ми й лебеді!

Сем не міг зрозуміти, про що говорять двоє лебедів. Він тільки й знав: вони розмовляють, і серце йому калатало від самої думки, що це ж він слухає їхню розмову! Хлопчик був задоволений тим, що ці двоє великих птахів приймають його товариство серед цієї дикої пущі. Він тішився повнотою щастя.

Коли ранок став у розповні й сонце викотилося на небо, Сем знову подивився у свій бінокль, сфокусувавши його на гнізді. Й нарешті вгледів те, заради чого прийшов сюди: малесенька голівка виткнулася з-під маминого пір’я — голівка новонародженого лебедя-сурмача! Ось маля видряпалося на край гнізда. Сем роздивився його сірі голівку й шию, все тілечко, вкрите м’яким пухом, жовті ніжки, лапки з перетинками для плавання. Небавом виткнулося й ще одне лебедятко. Потім іще одне. Потім перше знов увертілося в мамине пір’я, щоб зігрітись. Згодом одне спробувало вилізти мамі на спину, але мамине пір’я виявилося надто слизьким, тож маля ковзнуло додолу й затишненько влаштувалося у мами під боком. А мама-лебедиця просто сиділа та й сиділа собі, тішилася дітками-лебедятами, спостерігаючи, як вони помалу розминають свої ніжки.

Так спливла година. А тоді одне лебедятко, сміливіше за інших, покинуло гніздо й гайнуло перевальцем по бережку маленького їхнього острівця. Коли ж це сталося, мама-лебедиця негайно підвелася. Вона вирішила: настав час повести діточок у воду.

— Всі за мною! — звеліла вона. — І тримайтеся разом! Уважно стежте, що я робитиму. І ви робіть те саме, що й я. Плавати — це легко!

— Одне, двоє, троє, четверо, п’ятеро! — полічив лебедяток Сем. — Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро! П’ятеро лебедят — і це така правда, як і те, що я живу на світі!

А лебідь, як уздрів, що його дітки дибають до води, відчув, що має вчинити щось батьківське. І виголосив перед ними цілу промову.

— Ласкаво прошу до озерця й сусіднього болітця! — запросив він свою малечу. — Ласкаво прошу в світ, у якому є оце самітне озерце, оце пречудесне болото, таке дике й незіпсуте! Ласкаво прошу до сонечка й затінку, до вітру й погоди! Ласкаво прошу до води! Вода — то рідна стихія лебедів, і ви в цьому хутко й переконаєтесь. Плавати — це для лебедя так само легко, як і дихати. Ласкаво прошу до небезпек, яких ви маєте остерігатися: лихого лиса з його скрадливою ходою та гострими зубами, підступної видри, що так і старається підпливти знизу й хап тебе за ніжку! А ще — скунса-смердючки, що виходить полювати ввечері й ховається в тінях. А ще — койота, хижого мисливця, що люто виє і ще більший за лиса. І стережіться свинцевих кульок, що лежать на дні всіх озер-ставків, куди вони попадали, випущені з мисливських рушниць. Не ковтайте їх — вони вас отруять! Будьте пильні, дужі, хоробрі, граційні — і завжди йдіть слідом за мною! Ось зараз я попливу вперед перший, а ви — за мною, одне за одним, низкою-вервечкою! А ваша віддана вам матінка захищатиме вас іззаду. Спокійно і впевнено у воду — плюсь!

Мама-лебедиця, раденька, що муж-лебідь нарешті договорив свою промову, ступила у воду, кличучи й малят за собою. Лебедята якусь мить повитріщалися на воду, а тоді, похитуючись, подибали вперед. Скік! І вже й попливли. І яка ж водиця приємна! І як просто плавати — немає в цьому жодної мороки-науки. А ще водиці добре попити. Кожне лебедятко зробило ковточок. Їхній щасливий тато так гарно вигинав свою шию то понад ними, то довкола них, мов промовляв: захищу вас від усього лихого! А тоді він, зовсім поволі, поплинув уперед, а лебедята попливли слідом за ним вервечкою. Їхня матінка-лебедиця замикала процесію ззаду.

— Яке видовище! — прошепотів Сем. — Просто неймовірно! Семеро сурмачів, мов на шнурочку, і п’ятеро з них допіру лиш вилупилися з яйця! Сьогодні у мене щасливий день!

Хлопчик майже й не помічав, як він закляк від такої довгої посиденьки на тій колоді.

А лебідь, як і всі батьки, хотів похвалитися своїми дітками перед кимось. Тож він і повів лебедят туди, де сидів Сем. Вони повиходили з води й поставали перед хлопчиком — усі, за винятком лише матері-лебедиці. Вона зосталася позаду, на воді.

— Ку-гуу! — привітався тато-лебідь.

— Привіт! — відповів Сем. Він ніяк не сподівався, що буде ще й така церемонія, тож сидів завмерлий, ледве дихаючи.

Тут перше лебедятко подивилося на Сема й пропищало: «Пі!» Друге лебедятко подивилося на Сема й мовило: «Пі!» Так само привітало Сема й третє лебедятко, а за ним і четверте. А от у п’ятого лебедятка це чомусь не вийшло. Воно розтулило дзьобика, але нічого не спромоглося вимовити. Зробило ще зусилля, щоб таки сказати: «Пі!» — але так і не видало жодного звуку. Тоді п’яте витягло шийку, схопило дзьобиком Семів шнурок і ну його сіпати. Хвилина зусиль — і шнурок розв’язався. Тоді лебедятко його й пустило. Це воно так ніби привіталося. Сем заусміхався.

А тато-лебідь помітно занепокоївся. Він простяг свою довгу білу шию поміж лебедятами й хлопчиком, а тоді підштовхнув своїх діточок назад до води, до їхньої матері.

— Всі за мною! — звелів він. І, переповнений гордощами, дуже граційно повів їх геть.

Та ось мама-лебедиця вирішила, що малеча вже досить наплавалася і, мабуть, трохи й змерзла, то вийшла на берег і, присівши, покликала діточок. Ті хутко повискакували з води, та до мами, й ну ховатися під її пір’я, щоб зігрітись. Мить — і вже не видно жодного пухнастика!

Опівдні Сем підвівся й пішов назад, до табору, весь переповнений враженнями від побаченого. А наступного дня вони з батьком зачули гурчання двигуна в небі й побачили: веде Коротун свого літака, щоб їх забрати! Отож наплечники — на плечі! «До побачення, таборе! До осені!» — попрощався містер Вівер і, замкнувши двері, любовно поплескав їх рукою. Посідали вони з Семом у літак — і ось уже й летять на свою Монтану. Містер Вівер так і не довідався, що його синок бачив, як лебеді-сурмачі виводять своє потомство. Сем так і не розкрив батькові своєї таємниці.

«Хай я й до ста років доживу, — подумав Сем, — а ніколи не забуду, що то за відчуття, коли малесеньке лебедятко розшнуровує тобі черевика!»

　Сем із батьком лише пізно ввечері добулися до свого рідного ранчо, але, хоч як було пізно, хлопчик, перш ніж лягти в ліжко, добув із наплечника свій записник. Ось що він записав: 　

Тут він вимкнув світло, натягнув простирадло на голову й заснув, гадаючи, і ким же він стане, коли виросте.