Сурма лебедя

Розділ 6 Переліт до Монтани

Десь наприкінці літа тато-лебідь, старий коб, зібрав довкола себе все своє лебедине сімейство-лебединство й зробив оголошення.

— Діти! — заговорив він. — Я маю для вас новину. Літо закінчується! Листя на деревах робиться червоне, рожеве та блідо-жовте. А незабаром воно й поопадає на землю — це називається падолист. Прийшла пора нам покинути це озерце. Настав час нам забиратися звідси геть.

— Геть? — закричали всі лебедята — крім Луї.

— Авжеж! — бадьоро мовив тато. — Ви, дітки, вже виросли досить великі, щоб вивчити важливі життєві факти, а головний факт нашого життя наразі такий: нам не можна довше лишатися в цій чудесній місцині.

— Чому? — вигукнули лебедята — всі, крім Луї.

— Бо літо скінчилося, — пояснив тато-лебідь, — а в лебедів існує такий звичай: залишати місця свого гніздування наприкінці літа й перелітати на південь, де тепліше й навіть узимку вистачає корму. Я знаю: всі ви полюбили це гарненьке озерце, це чудесне болітце, ці порослі комишами-очеретами береги й милі закутки для відпочинку. Тутешнє життя було для вас приємне й веселе. Ви навчилися пірнати й плавати попід водою. Щодня ми тішилися ще й таким нашим відпочинком, коли ми плавали, вишикувавшись мов по шнурочку: я вів перед, граційно пливучи, мов локомотив, а ваша чарівна матінка замикала процесію — мов камбуз на кораблі. Цілими днями ви слухали й вчилися. Ви навчилися уникати огидної видри й жорстокого койота. Ви навчилися розрізняти виття-пугукання сови. Ви вивчили, що куріпка каже: «Піть-піть». На ніч ви засинали під кумкання жаб, їхніх нічних концертів. Але всі ці втіхи й заняття, ці пригоди, ці забави та витівки, всі ці улюблені видовища та звуки мусять скінчитися. Всьому коли-небудь настає кінець. Настав час нам забиратися звідси.

— А куди ж ми подамося? — закричали лебедята — всі, крім Луї. — В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу? В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу?

— Ми полетимо на південь — до Монтани, — відповів тато-лебідь.

— До якої такої Монтани? — водно запитали лебедята, і тільки Луї один усе мовчав. — До якої Монтани — мотани, мотани? І що таке Монтана — мотана, мотана?

— Монтана, — сказав тато-лебідь, — це такий штат, частина цілої великої нашої країни. І там, у чудовій долині, яку оточують високі гори, розкинулися озера Ред-Рок-Лейкс. Сама природа створила ті озера спеціально для лебедів. У тих озерах ви натішитеся теплою водою, що витікає з прихованих джерел. Там ніколи лід не сковує води, хоч би які холодні були ночі. Там, на тих озерах, ви побачите й інших лебедів-сурмачів, а також меншу водоплавну птицю: гусей та качок. Там водиться зовсім мало наших ворогів. Немає жодних мисливців з рушницями. Багато хаток ондатр. Зерно у вільному доступі. Ігри-забави щодня. Чого ще бажати лебедеві, поки довго-довго триватиме холодна зима?

Все почуте від тата-лебедя страшенно вразило Луї. Йому хотілось запитати тата, як же вони, малі, навчаться літати і як, навіть навчившись літати, їм знайти оту Монтану? Страшно збитися з дороги, загубитись… Але ж як йому, німому, хоч би про щось запитати? Луї лишалося тільки слухати.

Однак його страхи висловив один з його братиків.

— Тату! — заговорив той. — Ти сказав, що ми полетимо на південь. А я ж не вмію літати! Я ще ні разу не здіймався у повітря!

— Твоя правда, — погодився тато-лебідь. — Головне для польоту — це прийняти правильну позу — ну й, ще, звісно, треба мати добрі махові пера. Політ складається з трьох частин. Перша частина — це зліт. Тут треба добряче поворушитися: швидко-швидко лапами пробігтися по воді й при цьому ще й швидко-швидко помахати крильми. Друга частина — це набір висоти. Щоб набрати висоту, треба добряче, швидко-швидко попрацювати крильми. І частина третя — вирівнювання польоту. Це — сталий політ високо у повітрі, коли вже можна повільніш махати крильми, але помахи мають бути дужі й рівномірні. Тут уже ми летимо швидко і впевнено, від одного місця до іншого, й гукаємо: ку-гуу! ку-гуу! — а земля простирається далеко внизу…

— Ти дуже гарно розказуєш, — обізвався той самий малий лебідь, — але я не певен, зумію я полетіти чи й ні. Що, коли я гляну вниз і мені запаморочиться голова?

— А ви не дивіться вниз! — порадив тато. — Дивіться просто перед себе. І не втрачайте самовладання. До того ж у лебедів ніколи не паморочиться голова — вони чудово почуваються у повітрі. Лебеді в польоті почуваються піднесено.

— А як це: «піднесено»? — перепитав той самий лебедик.

— Це означає, що ви почуєтеся дужими, веселими, впевненими, високими, гордими, успішними, задоволеними, могутніми — піднесеними на велику височінь! От ніби ви перемогли саме життя і маєте перед собою високу мету!

Дуже уважно слухав, усім єством вбираючи всю цю інформацію, малий Луї. Його все ще лякала сама думка про політ. «Я ж не зможу прокричати ку-гуу! — думав він. — І що, коли такий лебідь, котрий не має голосу й не здатен крикнути ку-гуу! — що коли такий не зможе полетіти?»

— Я вважаю, — сказав тато-лебідь, — що найкраще буде, коли я сам покажу вам, як це літати. Зараз я здійсню коротенький показовий політ, а ви уважно придивляйтесь. Запам’ятовуйте все, що я робитиму! Дивіться, як я то зводжу вгору, то пригинаю додолу шию перед злетом! Уважно дивіться, як я визначаю напрям вітру, крутячи головою туди-сюди! Злітати слід у вітер — так це виходить куди легше! Послухайте, як я сурмлю! Придивіться, як я здіймаю мої великі крила! Затямте, як люто я б’ю ними, коли мчу по воді, а ноги мої лопотять по ній, мов подуріли! Отак шалено треба пробігти якихось шістдесят метрів, і тоді мене враз понесе повітря: при цьому крила мої все так само, з жахливою силою, рубатимуть повітря, але ноги мої більше вже не торкатимуться води! І тоді уважно дивіться, що я робитиму далі! Затямте, як я далеко вперед витягну мою довгу зграбну шию — на повну довжину! Затямте, як я підійму свої ноги й дозволю їм витягтися назад у потоці повітря, аж поки вони сягнуть мені аж за хвоста! Почуйте мої гуки, як я здіймуся високо вгору й засурмлю! Придивіться, яке сильне й рівномірне зробиться биття моїх крил! А тоді запам’ятайте, як я розвернуся і, розпустивши крила, плавно ковзну додолу! А коли я знову сягну озерця, придивіться, як я викину вперед мої перетинчасті лапи, щоб приводнитися на них, мов на пару водяних лиж! Як побачите оце все, тоді й ви, і ваша матінка, зможете приєднатися до мене, аби всі ми разом здійснили наш тренувальний політ, і так, аж поки ви переймете всі потрібні для польоту навички. А завтра ми знову здіймемося в повітря, але до цього озерця вже не повернемось, а попрямуємо на південь, до Монтани. Готові подивитися мій показовий політ?

— Готові! — крикнули лебедята — всі, крім Луї.

— Чудово! То ось подивіться, як у мене це виходить!

Усе лебедине сімейство наготувалося дивитись, а тато-лебідь за вітром переплив озерце й там, у протилежному кутку, обернувся, визначив напрям вітру, попрацював шиєю вгору-вниз, просурмив і, пролопотівши по воді метрів шістдесят, здійнявся у повітря й почав набирати висоту. Його довга біля шия витяглася вперед. Його великі чорні лапи відтяглися назад, аж за хвіст. А які ж у нього дужі крила! Та ось він перейшов у рівномірний політ — і биття крил уповільнилось. Вся родина прикипіла до нього очима. Луї розхвилювався як ніколи. «Чи ж вийде це у мене? — думав він. — Що, як я не злечу? Тоді вся моя родина полетить геть, а я залишуся тут сам-один, на цьому всіма покинутому озерці: без батька, без матері, без братиків-сестричок, приречений на голодну смерть, коли прийде зима й заморозить воду. І я загину з голоду! Я боюсь!»

Збігло кілька хвилин, і тато-лебідь ковзнув із небес до землі й, гальмуючи лапами, зупинився посеред озера. Сімейство гучно його привітало: «Ку-гуу, ку-гуу! Піі! Піі! Піі! Піі!» Тільки Луї не спромігся подати голос. Німий син-лебедин обмежився тим, що забив крильми по плесу та оббризкав тата водою.

— Гаразд! — мовив тато-лебідь. — Ви всі побачили, як це робиться. А зараз ходіть за мною та й зробімо першу спробу! Напружтеся до краю, робіть усе в належній послідовності, ні на мить не забуваючи, що ви — лебеді, а отже — чудові літуни, і, я певен, усе вийде у вас якнайліпше.

Уся лебедина родина попливла до протилежного краю озера. Вони помахали шиями: вгору-вниз! Вгору-вниз! Луї попрацював дужче за всіх своїх братиків і сестричок. Визначили напрям вітру, покрутивши туди-сюди головами. І несподівано тато-лебідь дав знак: уперед! Яка тут учинилася страшенна шамотня: крила луплять по воді, лапи біжать-чалапають, мов по суходолу, а столочена вода аж кипить! Якась мить — і чудо з чудес: семеро лебедів здійнялося в повітря! Двоє чисто білих і п'ятеро — брудно-сірих. Злетіли, на славу, то й почали набирати висоту.

Луї перший з лебедят відірвався від води — опинився у повітрі, випередивши усіх своїх братиків та сестричок. Тієї самої миті, коли він лапами перестав зачіпати воду, Луї збагнув: він уже вміє літати! Це було надзвичайне полегшення. І яке ж неймовірне відчуття!

«Хлопче! — подумки мовив він до самого себе. — Чи ж тобі хоч снилося, яку радість приносить політ? Чудово! Неймовірно! Потрясно! Краще бути не може. Почуваюсь піднесено, а голова зовсім і не паморочиться. Я зможу добутися до Монтани разом з усією моєю родиною! Може, мені й бракує дечого, але принаймні я вмію літати!»

Семеро великих птахів десь півгодини позаймалися повітроплаванням, а тоді повернулися на озеро — слідом за татом-лебедем, їхнім ватагом і проводирем, старим кобом. Перший успішний виліт відсвяткували, попивши озерної водиці. А наступного дня підхопилися рано-ранесенько. Натішилися чудовим осіннім ранком, надивились, як туман здіймається над озерцем, а дерева виграють усіма барвами. А десь надвечір, коли сонце було вже низько над обрієм, семеро лебедів злетіли з плеса у повітря й розпочали свою мандрівку до Монтани. «Сюди, за мною!» — проспівав тато-лебідь. Ось він здійснив поворот ліворуч і взяв курс на південь. Решта повернула за ним, сурмлячи на льоту. Коли пролітали понад табором, де ще був Сем Бівер, хлопчик зачув їхні суремні гуки й вибіг надвір. Він стояв і дивився, як великі птахи все маліють і маліють удалині, аж поки й зникли за верхівками дерев.

— Що там було? — поцікавився батько, коли Сем повернувся досередини.

— Лебеді! — відповів Сем. — Подалися на південь.

— Ну, то й нам би — в тому самому напрямі, — промовив містер Бівер. — Мабуть, завтра наш Коротун і прилетить — забере нас… А які то були лебеді? — не встаючи з койки, запитав батько.

— Сурмачі, — відповів Сем.

— Це кумедно! — сказав містер Бівер. — Я ж гадав, що лебеді-сурмачі перестали літати у вирій. Мені здавалося: вони роками сидять собі на озерах Ред-Рок-Лейкс, бо там їм добре, вони під захистом.

— Переважна більшість їх так і чинить, — сказав Сем. — Але не всі…

Пора вже була й на боковеньку. Сем дістав свого записника, й ось що він туди записав: