Сурма лебедя

Розділ 18 Воля

Вість про прибуття лебідки Серени на Пташине озеро дійшла нарешті до Пташиного Начальника. Той вийшов поглянути на нову гостю, а побачивши її, страшенно зрадів. І негайно віддав наказу одному зі своїх доглядачів.

— Постарайтесь відщипнути їй краєчок крила ще цього ранку — зараз-таки! А то здійметься й відлетить кудись — і залишить нас ні з чим. Ця лебедиця — цінна птаха! Глядіть мені, щоб не втекла!

Луї саме прокидався зі своєї дрімоти, коли це вгледів: двоє доглядачів підкрадаються до Серени! Його кохана якраз стояла на березі біля живоплоту. Один із тих двох працівників зоосаду ще здаля замахнувся на неї великою сіткою на довгому держалні. Другий ніс скриньку з хірургічними інструментами. Дуже повільно та обережно підкрадалися ті двоє до Серени ззаду.

Луї умить збагнув, що в них на думці. Закоханий лебідь розпалився страшною люттю. Якщо ці чоловіки зуміють спіймати Серену й надтяти їй крило, тоді всі його плани полетять шкереберть — тоді ж вона вже нізащо не полетить із ним разом на якесь самітне озерце, а муситиме навіки залишитися у Філадельфії — до самого свого скону! Жахлива недоля!

«Ось я їм покажу пеннотомію! — зловтішно подумав Луї. — Ніхто не скалічить Серени — не надріже їй крила, поки я біля неї!»

Хутенько майнув він на острів і підготувався до бою. Свою сурму та інші набутки він просто жбурнув під вербу. А тоді повернувся на плесо й став вичікувати підхожого моменту для атаки.

Доглядач із сіткою все ближче підкрадався до Серени ззаду. Лебідка його й не помічала — просто стояла та мріяла про Луї. Ось перший доглядач повільно-повільно ще вище підняв свою сітку. Але цієї ж миті в дію вступив Луї. Опустивши свою довгу могутню шию й виструнчивши її поперед себе, мов бойову піку, він помчав по воді, крильми б’ючи повітря, просто на першого доглядача. Блискавкою вилетів він на поле дії й увігнав свого дужого дзьоба, пробивши штани, просто в сідницю нападникові. Влучний вийшов удар. Доглядач зігнувся у три погибелі й випустив сітку на землю. Тим часом другий працівник спробував схопити Серену за горлянку. Цьому Луї надавав крильми по голові. Ті страхітливі удари збили бідолаху з ніг. Хірургічні інструменти злетіли в повітря. Сітка впала у воду. Один доглядач стогнав, тримаючись рукою за травмовану сідницю. Другий вистягся на землі — от-от зомліє.

Серена ковзнула швидко на плесо й граційно поплинула геть. Луї наздогнав її. Рухами голови й шиї він на мигах показав їй, щоб вона залишалася посеред озера, а сам помчав назад, на острів. Схопивши свої речі: сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця, медаль за врятоване життя й калитку з грішми, він перелетів через балюстраду й хоробро увійшов до Пташиного будинку. Бойовий запал досі ще не вивітрився з нього. Юний лебідь попрямував просто до кабінету Головного Начальника над птахами й гучно постукав у двері.

— Заходьте! — пролунав ізсередини голос господаря кабінету.

Луї увійшов. Пташиний бос сидів за своїм столом.

— Привіт, Луї! — мовив він.

— Ку-гуу! — відповів Луї через сурму.

— Що привело тебе сюди? — поцікавився Начальник.

Луї поставив сурму на підлогу й зняв зі своєї шиї грифельну дощечку й крейдяного олівця. «Я закохався!» — написав він.

Начальник відкинувся назад у своєму кріслі й заклав руки за голову. На його обличчі був якийсь відсутній, замріяний вираз. Якусь мить він мовчки дивився у вікно.

— Що ж, — заговорив він. — Це природно, що ти закохався. Ти юний. Талановитий. А за пару місяців сюди прийде весна. Навесні всі птахи закохуються. Либонь, ти закохався в одну з моїх юних лебідок.

«Я закохався в Серену, — написав Луї. — Вона прилетіла сюди позавчора. Ми знайомі з нею ще з Монтани. І вона закохана в мене».

— В цьому немає нічого дивного, — відказав Начальник. — Ти — дуже незвичайний молодий лебідь. Будь-яка юна лебідка закохається в тебе. І ти ж великий сурмач — один із найкращих. Я дуже радий, що ти тут закохався, Луї. Ти й твоя наречена можете просто залишатися тут, на Пташиному озері, й плодитися-розмножуватися в затишку та безпеці одного з найстаріших зоосадів Сполучених Штатів.

Луї заперечливо похитав головою.

«Я маю інші плани», — написав він. А тоді поклав грифельну дощечку й схопив сурму. «Говорять: закохатись — це чудово!..» Давня пісня Ірвінґа Берліна. Пісня про любов заполонила начальницький кабінет. Головний-над-Птахами заслухався, замріявся.

Луї знову поставив горн на підлогу й підхопив грифельну дощечку.

«За день-два я забираю Серену, й ми летимо звідси геть!» — написав він.

— Ну, ні! — рішуче заперечив Начальник. — Нині Серена належить зоосадові. Вона — власність громадян Філадельфії. Божою милістю опинилася вона тут.

«Це не був акт Божої милості, — написав Луї. — Шквал закинув її сюди».

— Ну, хай там як, — сказав Пташиний Начальник, — а нині вона моя лебідка.

«Ні, вона моя! — відписав Луї. — Моя — святою силою любові, найдужчої сили на землі».

Начальник задумався на мить.

— Тобі вже ніяк не забрати Серени із зоосаду! Бо вона більш ніколи вже не злетить у повітря. Кілька хвилин тому мої доглядачі надрізали їй одне крило.

«Вони намагалися це вкоїти, — написав Луї. — Але я побив — переміг їх!»

Начальник непомалу здивувався.

— А що, добряча була бійка?

«То був чесний бій, — відповів на дощечці Луї. — Вони підкрадалися до неї ззаду, то й я підкрався ззаду — до них! Вони й не дотумкали, що воно таке їх побило».

Начальник захихотів.

— Жаль, що я цього не побачив! — сказав він. — Але послухай, Луї, й постарайся увійти в моє становище. Я маю обов’язок перед громадою Філадельфії. Протягом останніх двох місяців я випадково отримав двох рідкісних птахів — тебе й Серену. Двох лебедів-сурмачів! Одну приніс сюди шквалистий вітрюган, а другий потрапив сюди, щоб дотриматися умов договору з нічним клубом. І вся ця справа украй незвичайна для зоосаду. Я маю мій обов’язок перед публікою. І він, зокрема, полягає в тому, щоб я, як Головний Відповідальний за Птахів, подбав про те, щоб Серена лишилася у нас. Сам ти, звісно, можеш вільно полетіти, коли й куди захочеш, бо ж містер Льюкас наполягав на твоїй свободі й тоді ми з ним домовилися, що натомість ти даватимеш тут свої недільні концерти. Але у випадку Серени… погодься, Луї: їй таки треба відтяти кінчик її лівого крила! Зоосад не може собі цього дозволити — втратити отаку юну, прекрасну, неоціненну лебідку-сурмачку лише на тій підставі, що ти випадково закохався в неї. А ще я певен: ти припускаєшся великої помилки! Якщо ви з Сереною залишитеся тут, ви будете в безпеці. Тут ви не матимете жодного ворога. І жодних клопотів про ваших діток. Жодна лисиця чи видра, жоден койот ніколи не нападуть на вас, щоб вас повбивати. Тут ви ніколи не будете голодні. Ніхто й ніколи ані разу не вистрелить у вас. Ви нізащо не помрете від заковтування свинцевого дробу, яким устелене дно всіх природних озер і ставків. А тут щовесни народжуватимуться ваші лебедята, й житимуть вони довго-довго в добрі та безпеці. І чого ще може бажати молодий лебідь?

«Волі! — відповів Луї на своїй дощечці. — Безпека — це чудово, але мені миліша воля!»

По цих своїх словах він підхопив сурму й заграв: «Як подме холодний вітер, Защебнись на всі ґудзі…»

Начальник-над-Птахами усміхнувся. Він-бо чудово втямив, що мав на увазі Луї. Якусь хвилину обидва співрозмовники помовчали. А тоді Луї відставив свою сурму й написав: «Я прошу вас: зробіть мені дві послуги. По-перше: перенесіть Серенину операцію на якийсь день після Різдва (Гарантую вам: доти вона не тікатиме). По-друге: дозвольте мені надіслати телеграму».

— Окей, Луї, — погодився Начальник. І вручив юному лебедеві аркуш паперу й олівця. Луї написав телеграму Семові Біверу — ось якого змісту:

Я В ФІЛАДЕЛЬФІЙСЬКОМУ ЗООСАДІ. КРИТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ. НЕГАЙНО ПРИЛІТАЙ. ОПЛАЧУ ТВОЇ АВІАКВИТКИ. СТАВ БАГАЧЕМ.

(Підпис) ЛУЇ

І вручив телеграму Пташиному Начальникові, а ще — чотири долари, добуті з калитки. Начальник був ошелешений. Скільки він пропрацював у зоосаді, ще ніколи не траплялося йому такого, щоб котрийсь з його птахів та просив його послати комусь телеграму! Ну й, звісно ж, він не знав, хто такий Сем Бівер. Але він дотримав слова: надіслав ту телеграму й наказав своїм доглядачам дати Серені спокій на кілька днів — а ті цьому наказові й зраділи.

Луї подякував Начальникові й вийшов. Він повернувся до Серени, й вони щасливо відсвяткували решту дня, купаючись, плаваючи, годуючись, п’ючи воду й засвідчуючи одне одному, в тисячі щонайдрібніших способів, як дуже-дуже вони одне одного кохають.

Сем прибув до зоосаду в перший день по Різдву. Споряджений він був так, ніби зібрався в похід у дрімучу пущу. Під пахвою хлопець ніс щільно скрученого спального мішка. На спині в нього був заплечник, де містилося все необхідне для походу: зубна щітка, гребінець, чиста сорочка, сокирка, кишеньковий компас, записник, олівець і невеликий запас харчів. За поясом — мисливський ніж. Семові було вже чотирнадцять, але вигляд він мав старшого за свій вік. Він уперше побачив такий великий зоосад. І він, і Луї були дуже раді, що здибалися знову.

Луї познайомив Сема з Сереною. Тоді розшморгнув калитку й показав хлопцеві свої заробітки: сто-, п’ятдесяти-, двадцятидоларові купюри, десятки, п’ятірки, однодоларові папірці, а ще — чималу купу срібного дріб’язку.

«Боже мій! — подумав Сем. — Сподіваюсь тільки, вона йде за нього не заради його грошей!»

Луї узяв свою дощечку й, пишучи на ній, розповів Семові про свій бій з доглядачами та про те, як Пташиний Бос хоче зробити Серену своєю полонянкою: обрізати кінчик її лівого крила. Сказав Семові: якщо Серена втратить здатність літати, це занапастить йому все життя. Пояснив: хай-но він виплатить батьків борг і сурма по-чесному стане його власністю, вони з Сереною здійснять свій намір покинути людську цивілізацію — повернутися до дикого життя. «Небо, — написав він на дощечці, — ось моя світлиця! Ліси — моя вітальня! Самітне озерце — моя ванна. Я не зможу все життя проскніти за загорожею. Ані Серена не зможе — не така в неї вдача. Так чи інак, а нам треба умовити Пташиного Боса, щоб відпустив Серену на волю!»

Там, на березі Пташиного озера, Сем простягся на піску, заклавши руки під голову, й задивився на величне широке небо. Там панувала чиста блакить, і лише кілька маленьких білих хмаринок звільна пливли по тій голубіні. Сем знав, як Луї любить волю. Довго він пролежав отак, обмірковуючи всю справу. Мимо туди й сюди пропливали качки та гуси — нескінченна процесія ув’язнених птахів. Здавалося: вони задоволені й навіть щасливі. Ось повз дивного хлопця, що вилежувався на землі, пропливли Цікавість, Радість і Апатія — троє полонянок із роду лебедів-сурмачів… Нарешті Сем підвівся.

— Послухай-но, Луї! — заговорив він. — А як ти подивишся ось на таку ідею… Ви з Сереною маєте намір щороку висиджувати маленьких?

«Звісно!» — відповів на дощечці Луї.

— Окей, — мовив Сем. — У кожному виводку малих лебедят неодмінно буває хоч одненьке, яке потребує особливого догляду й захисту. Пташине озеро стане ідеальним прихистком для такого лебедяти, яке потребує більшого захисту. Це чудове озеро, Луї. Це великий, величний зоосад. Якщо я умовлю Пташиного Начальника лишити Серену вільною, то чи згодні будете ви дарувати, час від часу, зоосадові одне з ваших лебедят, якщо зоосадові буде потрібно, щоб іще один лебідь плавав на цьому озері? Якщо ти згоден, я негайно піду до Пташиного Начальника, аби погодити цю справу.

Тепер Луї годилося належно все обдумати. За п’ять хвилин він узяв свою дощечку.

«Дуже добре, — написав він. — Ми домовилися!»

Тоді він узяв сурму й заграв: «І восени, і навесні я скрізь складатиму пісні…»

Всі птахи, що були на плесі, зупинилися, заслухались. Доглядачі покидали свою роботу, хто там чим займався, й собі заслухались. Заслухався і Сем. Пташиний Начальник у своєму кабінеті в Пташиному будинку поклав олівця на стільницю, відкинувся у своєму кріслі й теж заслухався. І поки лунала сурма Луї, цілий світ здавався кращим, яскравішим, дикішим, вільнішим, щасливішим і замріянішим.

— Гарна мелодія! — похвалив Сем. — І як називається цей твір?

«Ну, просто маленька дещиця, яку я сам склав!» — відписав Луї на своїй дощечці.